* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЦЕ НАШ СВЯТИЙ ОБОВ'ЯЗОК ПЕРЕД НАЩАДКАМИ

11:14 18.11.2010

ЦЕ НАШ СВЯТИЙ ОБОВ'ЯЗОК ПЕРЕД НАЩАДКАМИ

Пригадую, як одного разу запитав у свого Вчителя-земляка, поета, публіциста Василя Юхимовича: «Що це ви постійно жуєте, чи не жуйку, бува?» Він розсміявся щиро і сказав: «Так, жуйку, яку мама мені під час голодомору давала... Це — шматочок хліба... бала-буха така собі». Потім Василь Лукич розповів про той страшний період у своєму житті. То була зовсім не шкільна розповідь, не прочитана. Життєва, правдива, жахлива. І коли я чую десь, або ж читаю про голодомор у своїй рідній державі, то завжди задаю собі питання: «А чи могло не трапитися тоді такого жаху?» І ось тепер переконаний, що могло. Цей висновок напросився ще тоді, коли я почав друкувати в 2006 році у своїй газеті «Вечірній Коростень» книгу одного з найактивніших членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні А. Куліша «Голодомор 1921-1923 років в Руси-Україні як продовження етнічної війни 1917-1921 років», видану у Харкові в 2003-му році. То були досить глибокі дослідження, зроблені на основі документів, повідомлень та свідчень тогочасних авторів, що передували жахливій трагедії, 75-річчя якої все прогресивне людство вшанувало у 2007 році. Ось що пише у вступі до своєї книги А. Куліш: «Про голодомори написано так багато статей, досліджень, свідчень очевидців, що здавалось би, немає про що вже й говорити. Один професор історії України так мені й сказав: «Питання вичерпане, нічого нового ми не знайдемо». Але як на мене, то воно далеко не вичерпане: приблизно відома дуже велика кількість жертв, відомі засоби здійснення злочинів, але дуже мало сказано про організаторів злочинів та їхні мотиви. Проблема голодоморів, таким чином, з історичної перетворюється на історико-кримінальну. Роботи, які ці питання пору-шують, аналізують та висвітлюють, можна порахувати на пальцях однієї руки. Ну, скажуть мені, злочинці відомі, про це написано в усіх підручниках — компартія та Московський («Російський») уряд. Отже, значною мірою винні москвини, бо і компартія та була «російською». Ці «пояснення» примітивні та убогі й не витримують найпростішої критики. Бо якщо це так, то чому не вимордували голодом білорусів, татарів, або який-небудь інший народ в багатонаціональній імперії? Окрім того, на таку підлість москвини психологічно незда-тні. Часто доводиться чути, головним чином, від наших псевдо- патріотів, що українські селяни були дуже непокірні, часто повставали, тому їх треба було усмирити, для цього й скористалися голодоморами. Але і це неправда. Найбільше антибільшовицьке селянське повстання було на початку 1921 р. у Тамбовській губернії під проводом Антонова. Чому ж тамбовських селян не вимордували голодом? В 1932-1933 рр. українських селян виморювали голодом, щоб загнати до колгоспів — є і таке «пояснення». Це чистісінька брехня, до 1932 р. 80-90 відсотків українських селян, як овець, було загнано до колгоспів, ніякого серйозного опору при цьому вони не чинили, чому ж майже 10 мільйонів покірних рабів було знищено в 1932-1933 рр.? Більше того, щоб вимордувати таку величезну кількість людей, у них треба було спочатку все забрати, загнавши до колгоспів. Сталін «українців не любив» — ще одне «пояснення». Якщо Ви не любите свого підлеглого по роботі, а того (не дай Боже!) уб’ють у під’їзді, то чи справедливо буде лише на цій підставі звинувачувати Вас у цьому злочині? Мотиви мусять бути серйоз-нішими». І вони існували, бо якщо б це було навпаки, то цього жаху, як я писав на початку, не сталося б. «Голодомор 1921-1923 рр. в Руси-Україні був першою пробою сил, — за словами того ж А. Куліша, — досвідом, на якому відпрацьовувався значно більший за розма-хом людомор 1932-1933 рр., що мав метою тотальне винищення українців. Хто здійснив голодомор 1921-1923 рр., той планував і учинив людомор 1932-1933 рр., хоча це явно і не дуже помітно, тому недосвідченому читачеві може подаватись науковоподібна нісенітниця. А щоб зрозуміти, хто організував голодомор 1921-1923 рр., треба уважно придивитися до складу правлячої кліки більшовицької імперії та її дій в 1917-1921 рр., яка повільно, дуже повільно змінювалася Сталіним протягом майже 20 років». Отож можна зробити висновок, що голодомори в Україні були ретельно сплановані та мали за мету знищення української нації, в першу чергу українського селянства — носіїв української мови, звичаїв і традицій, моралі й духу непокори. На боці цієї думки і той факт, що в Радянському Союзі ніяк не прагнули визнати саму наявність штучних голодоморів. Адже Асоціація дослідників голодоморів в Україні, інші громадські органі-зації неодноразово зверталися до вищих державних органів країни з пропозиціями про встановлення офіційного Дня пам`яті жертв голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні. І тільки 26 жовтня 1996 року Кабмін України прийняв постанову про 65-ту річницю го-лодоморів... А 26 листопада то¬дішній Президент Л. Кучма під¬писав Указ «Про встанов-лення Дня пам’яті жертв голодомору в четверту суботу щороку». У «Рекомендаціях пар-ла¬ментських слухань щодо вша¬нування пам’яті жертв голодо¬мору 1932-1933 років» 14 березня 2003 р. наголошується: «До Дня пам’яті жертв голодомору та по¬літичних реп-ресій 22 листопада в місцях масових поховань за¬гиблих від голодомору встано¬вити пам’ятні знаки для увічнен¬ня їхньої пам’яті». Відтак чимало прогресивних політиків, представників творчої і робітничо-селянської інтелі¬генції усвідомили, що голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кра¬щих сил українського народу, тримати його в страхові й покорі. І ніякі засухи чи дощі, як того хо¬чуть окремі демагоги й політи¬кани, не могли спричинити по-дібного геноциду, окрім комуніс¬тично-більшовицької еліти, яка засідала на той час в кабінетах Кремля. Дивує і позиція окремих сучасних представників інтелігенції щодо поняття «геноцид». Коли я перебував влітку 2008-го року у Франції, запитав свою давню знайому, жи-тельку південного містечка Пуї су Шарльйо, що неподалік від Руану, Елен Дешарм, що вона знає про голодомор в Україні. Вона відповіла досить просто: «Нам дуже мало відомо про цю велику катастрофу, яку вчинили ваші колишні комуністичні правителі... Ми знаємо про Сталіна, його комуністичний тоталітарний режим. Мій татусь Еміль — військовий, він дещо розказував про це. І якщо у вас є така можливість, то ви теж розповідайте своїм дітям, щоб не повторилася біда». Так, погоджуюсь, це справді катастрофа, не вигадана біда, навіть не боюся цього слова — «терор», котрий за даними різних дос-лідників поглинув від 5 до 10 мільйонів людей, які могли б... гіпотетично принаймні — зупинити сталінські чистки в 37-му році, не допустити нападу Гітлера, чи, скажімо, набагато пришвидшити кінець коричневої чуми — фашизму. А скільки «золотих рук і голів», нобелівських, наприклад, лауреатів могла дати Україна світові... «Я пережив це страшне лихо¬ліття, спогади від якого зали¬шаються на все життя. Прига¬дую, як люди пухли і помирали з голоду. Лютував тиф. Не даючи собі ради, дехто сходив з розу¬му. Багато просили милостиню. Але, що можна бу¬ло їм дати, якщо самим не було чого покласти до рота. На колгоспних полях, якщо за¬лишались колосочки, чи якась картопля, то їх приорювали. Не давала тодішня влада ні зернинки підібрати. Кого ловили, то били». Над людьми знущались, як могли, морили голодом, а скирти об-молоченого хліба лежали попід залізницею, мокли під дощем, поїдались птахами… Страшно подумати, що тоді творилось. Та створений штучний голод не зламав нашого народу. Він вижив, витерпів. І житиме вічно», — згадує Іван Антонович Ловчий, який підчас голодомору проживав у Народичах. Але Сталін та його оточен¬ня сприймали трагедію ук¬раїнського села по-своєму, як чергову перемогу комуніс¬тичної ідеї. Один із сорат¬ників «вождя народів» Мендель Хатаєвич, що керував кам-панією зернозаготівель із гордістю заявляв: «Між селянами і на-шою вла¬дою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став вип-робуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна сис¬тема існуватиме завжди». У подібному дусі вислов¬лювався і Лазар Каганович. Коли під час його про¬мови на січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) один із учас¬ників кинув репліку про те, що в селах «уже людей по¬чали їсти», він цинічно від¬повів: «Якщо ми дамо волю нервам, то їсти будуть нас з вами... Це буде краще?..» Ні, це не було «краще». Комуно-більшовицька верхівка свідомо йшла на масові знищення українсь¬кого селянства, запустивши пекельний маховик геноциду. «Голод запланувала Мо¬сква для знищення україн¬ського селянства як наці¬онального бастіону. Укра¬їнських селян знищили не тому, що вони були селя¬нами, а тому, що вони бу¬ли українцями», — писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор по-винен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й у всіх українських етнічних територіях – у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Воро-ніжчині… У державному архіві Житомирщини зберігаються документи, що свідчать саме про масове знищення внаслідок голодомору мільйонів людей. Джерела¬ми для дослід-ження цієї те¬ми в основному є фонди ра¬йонних комітетів КП/б/У — інформполітлисти, звіти, огляди, інформації про хід хлібо-заготівлі, проведення сільгоспкампаній. Цифри в документах — реальне свід¬чення злочину уряду проти свого народу. Красномов¬ніше цитат з документів про голодомор, що починався з «Продовольчих труднощів», ніхто сказати не може. На¬віть комуністи на місцях ро¬зуміли, що діється щось не¬людське, жахливе. Ось що писав секретар Коростенського райпарткому Тільман секретарю обкому КП/б/У Ілліну: «В да¬ний момент продовольчі труднощі в районі надзви¬чайно великі. Перебу-ваючи в деяких селах, перевірив¬ши на місті, я переконався, що необхідна термінова до¬ помога. Бюро РПК просить відпустити 50 тонн хліба для надання допомоги червоноар-мійським колгоспам, національним і прикордон¬ним колгоспам, також необ-хідно надати допомогу і од¬ноосібникам господарства». Але «червоні комісари» не звертали уваги на такі листи і продовжували свою чорну справу, вимітаючи «червоними мітлами» із селянських осель все до останньої крихти. Зокрема на Жито¬мирщині люди вмирали сотнями вдень, пухнучи від голоду й потер-паючи від шлункових захворювань не тільки в селах, а й у містах. «У той суворий чорний рік мені трапилось побувати в одному із сіл Коростенсько¬го району, — згадує очеви¬диця тих подій у книзі О. Веселової «Пам’ять про жерт¬ви голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні: смерт¬ність й ушанування загиб¬лих», — щоб навідати знайомих. Від залізниці до села 10 км я йшла пішки. Вздовж майже усієї дороги тягнулись селянські хати – усі, за винятком 2-3, а забитими дошками вікнами і дверями. Двори й госпбудівлі (хліви, свинарники, курятники) лякали своєю пустотою й тишею… В одній з хат двері були відчинені. Я вирішила зайти. Мороз пішов по шкірі. Схилившись над столом, сидів мертвий старик, а на печі лежала нерухома жінка, біля неї – двоє діток, з викривленими ротами й скрученими пальчиками. З криком вискочила я з хати». А ось що пишуть люди, що пережили страхіття під назвою «геноцид» (ці записи я взяв з Житомирського архіву). Наталія Іванівна Деменчук, 1915 р. нар., с. Межирічка: «Голод був такий, що вмирали люди… Податки були великі. Ходили по ха-там і все забирали. Не було кому заступитися. Отак на кого нападуть, все заберуть і винного нема». Надія Олександрівна Марчук, 1921 р. нар., с. Межирічка: «Вивезли весь хліб на поставки. Вивезли і на¬сіння. Начальство боялося, щоб люди не з’їли зерно. Се¬лянам зали-шався стоколос — відходи зерна. На трудодень цього бур’яну попадало по 200-300 г. було, що більше нічого не давали. Забира¬ли й те, що виросло. Дуже були великі налоги, але найбільше мучила позика. «Підписуйся, — наказують грізно, — на 400-500 рублів». А де їх взяти? Їсти нічого нема. Ледь ноги волочиш, а на роботу йди, налог плати. З полови і листя готували «пряники». Бувало, визвуть людину в сільраду і грима¬ють: «Чому не платиш по¬датку?» А де людині було взяти гроші, коли й одної ко¬пійки в колгоспі не платять? Інколи й били. В нашому селі повністю вимерло дві сім’ї. Померли всі: батьки і діти». Можна ще багато розмір¬ковувати з приводу голоду-геноциду, наводити цитати, спогади, але це не вплине на головну думку, котру досить вдало сформував історик і філолог С. Білокінь у своїй книзі «Голодомор, різні ти¬пи й способи терору»: «Го¬лодомор мав виразно ан¬тиукраїнський характер, він відбувався не на адмі¬ністративно-терито-ріальній частині країни, а саме на ук¬раїнській етнічній терито¬рії, включаючи Кубань тощо. Він вдарив по етнічному яд¬ру української нації, оскіль¬ки більшість людності скла¬дали українці, а більшість українців складали селяни. З другого боку, широкомас¬штабний терористичний за¬хід було спрямовано проти соціальне локалізованої час¬тини населення — українсь¬кого селянства. Коли селян¬ство вим-рало, міська люд¬ність так чи сяк, але могла іс¬нувати». ...І ось сьогоднішній день, зрештою, коли нам, нащадкам, залишилися тільки скупі спо-гади, знімки жителів Коростенщини, різні документи, матеріали. Щоб до кінця зрозуміти цей сумний і водночас страшний збірник документів, мабуть, потрібно навести слова колишнього голови Коростенської райдержадміністрації С. Костюченка, сказані 24 лис-топада 2007 року під час закладання першого каменю на місці спорудження пам`ятного знака замореним голодом у 1932-1933 роках у селі Мелені, що на Корос-тенщині: «Більше семи десятиліть минуло з того часу, але пам`ять про тих, хто загинув голодною смертю, хто став жертвою незрозумілих політичних рішень житиме вічно. Нехай цей пам`ятний знак стане запорукою того, що ми цього більше ніколи не допустимо». Так, це — святий обов`язок перед тими, кого більше немає з нами, і перед нашими нащадками.
Віктор ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, лауреат премії імені Л. Українки.