* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДВА УДАРИ В СЕРЦЕ ФЕРЕНЦА

09:39 14.02.2010

ДВА УДАРИ В СЕРЦЕ ФЕРЕНЦА

Два удари в серце українця

Першим ударом в українське серце було прийняття  парламентом  несправедливого закону про ратифікацію Хартії міноритарних мов. Результативне голосування відбулось практично без обговорення та й заперечувати не було кому, бо практично всі  формальні демократи були відсутні, пікетуючи прокуратуру  з вимогою припинити слідство у справі  Юлії Тимошенко. Другим ударом по напружених нервах українців стало рішення Конституційного Суду України від 4 лютого цього року, який відмінив 46 пункт Постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до положення про загальноосвітні навчальні заклади» від 30 вересня 2009 року №1033. Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу, а не лише під час проведення уроків. Ось текст : « в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому  навчальному закладі постійно застосовувати українську  мову,  а  у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською  мовою  -  також  мову,  якою  здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі;» За словами судді-доповідача, голови Конституційно Суду Андрія Стрижака,  - «У цій частині Кабінет Міністрів України взяв на себе повноваження вирішувати проблеми, які вирішуються законодавчо, тобто Верховною Радою». Насправді уряд в особі міністра освіти Вакарчука  зробив лише перший гуманний, запізнілий крок з метою приведення мовного режиму  навчально-виховного процесу до вимог  чинного закону про мови з врахуванням роз’ яснень КС  10-ї статті  Конституції (рішення « 10-рп/99 від 11грудня 1999 року). Мовний режим є основою виховного та навчального процесу і неухильне його додержання є посадовим обов’язком вчителя, викладача. Коротше кажучи, вчителі, які в стінах школи дозволяють собі говорити «по-домашньому»,  не виконують умов  трудової угоди, тому заслуговують на передбачені трудовим законодавством покарання від директора, а  нездібні мали б  шукати собі  іншої роботи в службах працевлаштування. На жаль, та частина уряду, яка відповідала за  правове відстоювання  позиції Міносвіти в Конституційному суді елементарно не виконала свого обов’язку, бо  довести правоту   постанови  №1033 можна було без особливих зусиль. Внаслідок цього деякі вчителі і надалі не демонструватимуть повагу до державної мови на перервах і тепер вже й на уроках. Багатьох дивує те, що Конституційний Суд  замість дати глибоко мотивоване рішення, відбувся  формальною реакцією, яка дуже нагадує реакцію механічної  машини, яка  видала  найпростіше «комп’ютерне» рішення, несправедливо звинувативши уряд у перевищенні повноважень. Навіщо парламентові ще щось «врегульовувати», коли стаття 27 Закону про мови говорить: «В Україні навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою.»?  Не можна так просто і без вислуховування думки громадськості вирішувати  питання мови. Якщо надалі продовжувати практику формального вирішення мовних питань,  можна дійти і до заборони роботи шкіл з навчанням мовами меншин лише на тій підставі, що парламент законодавчо не визначив статус територій з компактним проживанням національних меншин, бо тільки парламент має таку компетенцію.  Тому КС  не варто було б поспішати з рішенням в розпал президентської виборчої кампанії, коли мовне питання штучно політизоване. В жодному разі не можна було робити цього ще й тому, що українські  громадські організації  на цей час «погрузли » у виборах, стали політизованими і фактично перестали виконувати свої  основні завдання. Не було кому подати «голос народу». Тепер почнуться запізнілі протести, але своє рішення Конституційний  Суд  вже не відмінить, а запізнілі паперові протести  національної еліти лиш  посилять  сердечний біль  українців.  А тим часом проросійські ЗМІ  радо тиражують власні  коментарі   рішення Конституційного Суду і  нахабно зловтішаються над ошелешеними українцями. Можливо це хоч когось «дістане» і на цей раз  українцям  доведеться  реально брати власні  конституційні права на мовну самобутність, не сподіваючись на державні гарантії . Інакше заклюють і засміють у  рідній Україні. Не допоможе  ні двомовний парламент, ні пихате чиновництво. З добродушних  українців  вже відверто глузує  телебачення, більшість ЗМІ  і капосники Інтернету. Варто задуматись над тим чи має українець реальні умови для збереження мовної, культурної і духовної самобутності в Україні. Чи можуть українці на всій території держави обрати школу для власної дитини, щоб усі вчителі  навчали добірною українською мовою і  ця школа була храмом рідної мови не тільки на уроках? Чи можуть українці знайти собі  вищий навчальний заклад, де абсолютно всі лекції читаються українською і  виховний процес теж українською? Чи можуть досягнути успіху в праці і керівництві державою,  не зраджуючи обов’язок громадянина шанувати мову держави? Французам, полякам  чи росіянам  подібні запитання здаватимуться смішними і незрозумілими. Ніхто в світі не повірить, що ми, українці, в більшості не бажаємо поворухнути і пальцем, щоб  залишатись українцями і занадто лінуємось говорити українською?  Чи захищаємо щоденно своє право говорити державною мовою і чи вимагаємо від  рівного собі в правах громадянина  такої ж відповіді державною? Якщо ми справді такі, то нас вже не захистить ні Конституція, ані закон, ні держава. Лінивого і байдужого українця чекає  ганебне малоросійство, примушення до толерантності   і щоденний страх, щоб ненароком власною мовою не порушити права якоїсь іншої людини, яка твою мову і тебе особисто звично зневажає.  Навіть Господь не допомагає людині, яка  ліниво  погоджується на  зневагу мови.

На Заході поки що терпимо, але ж телебачення діймає однаково. Зате бути українцем на Великій Україні непросто. За українську може образити навіть простий російськомовний міліціонер,  тому  багатьом до тисячі щоденних проблем не хочеться додавати ще й цю. Вигідніше змовчати  і  здаватись мирною роботящою комахою, яка дбає лише про хліб і гроші.  Проте настає  момент, коли  несправедливості стає забагато і образи переповнюють чашу терпіння. Ми, українці,  дуже швидко  підходимо до цієї точки неповернення, бо промовчавши ще п’ять років, ми можемо втратити себе і  на нас вже ніхто не зважатиме . Пора припинити вмовляти  тих, хто  відверто  зневажає мову держави і Україну теж!  Кожна українська громадська організація буде чогось важити, якщо зможе здійснювати ефективну  правозахисну діяльність, почне підтримувати кожного українця, який матиме мужність залишатись в Україні Українцем. Тільки це має значення, бо вірний цивілізаційний вибір – це не принизливе задивляння на самовдоволену Європу, а повноцінне відновлення  українства   в Україні.

Володимир ФЕРЕНЦ