* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Роса очей не виїсть!..

19:14 16.12.2009

Роса очей не виїсть!..

10 відповідей на 10 тез зі статті Романа Кухарука "Успіх в літературі"

Про те, ким Роман Кухарук є в сучасному українському літературному процесі, можна сперечатися дуже довго. І сперечаються! Нерідко — із додаванням не надто приємних для вуха освіченої людини епітетів… Втім, навряд чи можна заперечувати одне: Роман Кухарук має унікальну здібність ставити руба гострі запитання — а це принаймні половина справи на шляху до найменшої істини. От і в його статті "Успіх в літературі", опублікованій 24.10.2009 року на "Літературному форумі" (http://www.litforum.org/index.php?r=14&a=3494), є декілька цікавих моментів, на які хочу відповісти.

Отже, потезово…

 

1. Цитата: "Інша література колись добре починала: відкидала ґламур, шукала нових шляхів, щоправда, тільки в теоретичних статтях Степана Процюка та Євгена Барана. На практиці все склалося набагато сумніше: дракон пожер тих, хто виступив супроти нього. Тримати тверду антиґламурну лінію досить важко. Щоб її тримати, мабуть, треба бути Євгеном Пашковським чи Юрком Бедриком, що обрали трибом літературного буття відстороненість від суспільної суєти".

 

Не знаю, чим спричинений явно песимістичний тон цього (найпершого у статті — себто, найґрунтовнішого!) абзацу. Принаймні мені здається, що сказане стосується не тільки "іншої літератури", але й будь-яких явищ нашого життя-буття. Погляньмо на прикладну науку (все ж таки за освітою я — радянський інженер-металург): посередніх "лаборантів" (у переносному розумінні, ясна річ) — море, талановитих "технарів" — менше, непересічних талантів — вельми мало, геніїв — одиниці… Або матеріальне виробництво, сякий-такий завод: маса пересічних "роботяг" плюс обмежена кількість талановитих "майстрів", плюс пара-трійка "майстрів-золоті руки"… Те саме можна сказати про будь-яку сферу людської діяльності: про сферу послуг, про політику, про економіку, про банківську справу тощо. Скрізь і всюди — класична "піраміда"!.. Отже, то є нормально.

Отже, якщо нині від "іншої літератури" залишились бодай теоретичні статті Процюка і Барана, а з "твердих антиґламурних майстрів" — тільки Пашковський і Бедрик… Перепрошую, але це не так вже й мало! Бо у даному разі тільки Роман Кухарук назвав чотирьох літературних діячів персонально, поіменно. Інші дослідники цього літературного явища, сподіваюсь, повторять у різних варіаціях ці чотири імені, а також назвуть когось іще. У різних варіаціях. Коли таке повторюватиметься з року в рік, тоді й викристалізується "сухий осад", що залишиться від "іншої літератури" в історії літератури української, як явища літератури світової…

Тож я не надто розумію і вже зовсім не поділяю Романового песимізму — хай він вже мені вибачає якось… J

 

2. Цитата: "На моє глибоке переконання, кожен письменник розвивається у три етапи. Спочатку це графоманія. Любов до писання. В цьому нічого поганого немає. Людина має виписатись, знайти свій стиль, жанр, свою концепцію художнього світу. Але тут чигає небезпека залишитися на цьому рівні довіку. Далі — епігонство. У цьому теж нічого поганого немає. Через наслідування майстрів проходить кожен. Але чимало хто лишається на цьому рівні і є довіку чиїмось епігоном. Третій — і найвищий рівень — це майстри. Одиниці, які доходять до цього рівня, залишаються в літературі".

 

Сказаним Роман Кухарук лише підтвердив "пірамідальність" структури такого явища, як "інша література", бо виявилося, що в цьому русі існує:

а) море графоманів;

б) обмежена кількість епігонів;

в) буквально декілька майстрів (у даному разі — з точки зору Кухарука, названих поіменно).

Це нормально!!!

Так і мало би бути — так воно і є!!!

 

3. Цитата: "В українську літературу приходять по ріжному: з інших професій, з інших культур, з інших мистецтв".

 

Знову ж таки, ніяк не очікував від Романа Кухарука, що він писатиме такі банальні речі! Бо на подібне явище (тільки щодо журналістики) свого часу вказував Карел Чапек в оповіданні "Як робиться газета":

"Наскільки мені відомо, ніхто досі не намагався встановити, звідки беруться журналісти. Щоправда, існує інститут журналістики, проте я ще не зустрічав журналіста, який вийшов би звідти. Зате я з’ясував, що кожен журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником торговельної палати чи ще кимось, але з тієї чи іншої причини облишив колишню професію".

Щось подібне втовкмачували мені, 34-річному "зеленому" журналістові (вчорашньому інженерові й нинішньому письменникові) більш досвідчені колеги, коли в далекому 1997 році пояснювали, що мій прихід у цю професію — то є нормально, що нічого надто незвичайного тут нема, що ще за радянських часів штати часописів комплектувалися випускниками журфаків лише наполовину, решту ж складали люди, яких "переманили" з інших професій. Та й мене самого в журналістику "переманив" Роман Кухарук…

Важко сказати, скільки разів чув подібні твердження надалі. Востаннє, здається, у критичній статті, присвяченій новаціям Секретаріату Президента України "а-ля Балога" у відносинах з журналістським корпусом: у зв’язку із запровадженням неявного "цензу на професію" (щоб акредитуватися при СПУ, тепер необхідно або мати журналістську освіту, або бути членом Спілки журналістів) було заявлено, що добру половину корпусу українських журналістів складають "технарі". А можливо, на українсько-польському семінарі з проблем регіональної преси влітку 2007 року: один добродій накинувся персонально на мене — от, мовляв, лізуть в журналістику всякі різні інженери-металурги… то йому одразу ж нагадали, що польський керівник семінару, радіожурналіст Марек Цинкар — колишній театральний критик, а покійний Георгій Гонгадзе — історик за освітою… J

Щось подібне має місце і в літературі. Той-таки Карел Чапек був не тільки чеським журналістом, але й чудовим письменником. І чудовим фантастом, до речі… Ну, а щодо фантастів, то особливо в радянські часи у передмовах до книг було модно писати щось на кшталт: "Статус фантаста письменник NN підтвердив високим званням кандидата/доктора технічних наук".

І це не тільки у нас. Відкрийте біографію одного зі світочів світової фантастики Айзека Азімова (американця російського походження) і переконайтеся: він був доктором хімії й скільки вистачало сил, працював в одному з американських університетів. А література? Хобі!.. J

Повторюю: прихід в літературу (у т.ч., в українську) з інших професій, культур, видів мистецтва — це настільки банально, що я не звертав би уваги на написане… якби це не згодилося для деяких подальших розмірковувань!

 

4. Цитата №1: "Але література — це професія…"

Цитата №2: "Якщо література — професія, то вона має годувати автора. «Не продайотса вдохновєньє, но можно рукопісь продать», як слушно зауважував Пушкін. Але автор при цьому не має тратити свій талант на дрібниці, на вал, на поденщину. Інакше його твори нічим не відріжнятимуться від газет а журналів".

Цитата №3: "Якщо література – покликання, то вона має бути і сучасною, і вічною водночас. Як цього досягнути? А це вже справа кожного автора зокрема".

 

При всій моїй повазі до Романа Кухарука, який колись дав мені кавалок хліба, заманивши в журналістику… на мою думку, він сам же заплутався у трьох власних твердженнях, немов у трьох клятих соснах! Бо спочатку безапеляційно заявив, що література — це професія, а потім почав думати-гадати, що то є — професія чи покликання…

А от я, приміром, вважаю, що література (як і журналістика, до речі) — то ніяка не професія і не просто покликання. Це те, що називається ремеслом. А от ремесло — це такий різновид занять, де без природного таланту людина нізащо не перетне невидимої межі, яка відрізняє професіонала від "халтурщика"… але на одному таланті теж далеко не заїдеш!

Нині таких ремесел — просто море: модельєр, дизайнер, програміст… До речі, вперше це пояснили мені перукарі: мовляв, який би "крутий" перукарський виш не закінчила людина (хоч би університет "співучого ректора" Михайла Поплавського!..) — все одне вона має постояти кілька років за плечем майстра, а вже тоді стане зрозуміло, вийде з учня справжній перукар чи ні! Й ніхто заздалегідь (на стадії подачі абітурієнтом документів до приймальної комісії вишу) не може сказати зі стовідсотковою гарантією, яким буде цей результат "кількарічного стояння за плечем майстра"…

І не просто біда, а справжня трагедія в тому, що бути поганим "ремісником" просто неможливо: саме життя безжально вибраковує таких людей з ремесла. А час, ресурси, зусилля витрачено!.. А результат в ремеслі — нульовий!.. І якщо можна лишатись, наприклад, поганим представником професії (токарем, слюсарем, муляром, водієм…) хоч усе трудове життя, то поганим ремісником (письменником, журналістом, модельєром, дизайнером…) лишатись усе життя ніяк неможливо!

Пара слів про журналістику, яку я знаю із середини, як і літературу… У моєму житті було двоє абсолютно різних людей (навіть за статевою ознакою), які дістали фахову журналістську освіту, проте у професії не втрималися: одна людина — трохи старший від мене успішний рієлтор, інша — дівчина з покоління моєї дочки, яка попрацювала під моїм керівництвом пару місяців і швиденько дременула в одну дипломатичну установу. Як перший, так і друга зізналися відверто: свою помилку щодо майбутньої професії вони зрозуміли лише на останньому курсі інституту.

Повертаючись до літератури, повторюю: це таке ж ремесло, як і перераховані вище ремесла. Можна бути письменником посереднім, просто хорошим, талановитим, геніальним — а от поганим письменником бути ніяк не можна! Бо "поганий письменник" називається по-іншому: "халтурщик", графоман, епігон… Такі люди могли триматися в літературі лише за радянської системи, коли письменницьке ремесло мало не за вуха притягувалось в розряд професій (через визначення "письменники — інженери душ людських", тоді як "письменник" — це ремесло, а от інженер — то вже професія). Але нині за віконечком все ж таки ХХІ століття, доба Незалежної України…

Отже, давайте перестанемо нарешті блукати в трьох соснах.

Давайте назвемо речі своїми іменами:

ЛІТЕРАТУРА — ЦЕ РЕМЕСЛО!!!

Й ніякої ганьби у цьому визначенні нема. Тут є один-єдиний нюанс, що стосується специфічного розмежування "професії" з "ремеслом". Професія — це рід занять, пов’язаний зі знаннями та навичками, яким можна навчити за підручниками та через практику будь-яку людину (теоретично — хоч мавпу, хоч робота). У крайньому разі, робітник з такої людини буде хоча й поганеньким… але буде.

Зате ремеслу не навчиш будь-кого! І хоча існує безліч підручників, наприклад, з журналістики (а останнім часом з’являється дедалі більше "підручників" та всяких інших "методичок" на тему "Як написати книгу й уславитися на весь світ"), усі вони призначені, швидше, для шліфування природного таланту, а не для навчання "з нуля" журналістиці (а також літературі та іншим ремеслам) хоч мавп, хоч роботів.

 

5. Цитата: "І що ж воно таке – успіх в літературі і чи може він збігатися з життєвим циклом автора?"

 

До першої частини запитання повернуся дещо згодом.

Що ж до другого твердження, відповім однозначно: кому як пощастить! Ось три приклади. Для переконливості — з різних літератур:

а) Дюма-батько був батьком не тільки Дюма-сина (автора "Пані з камеліями"), але й "маскульту" — бо завалив "мушкетерськими" та іншими авантюрно-пригодницькими романами полиці всіх сучасних йому магазинів, зажив прижиттєвої слави й навіть став власником неабиякої маєтності;

б) Марк Твен (Семюел Клеменс) прижиттєво уславився як автор "Пригод Тома Сойєра" і "Пригод Гекльбері Фінна", але не меншу славу йому принесли філософічні твори, за його заповітом опубліковані через багато років після смерті автора ("Щоденник Адама" та ін.);

в) Олександр Грін (Гріневський) хоч і публікувався за життя, проте завершив дні тяжко хворим, полишеним навіть власною сім’єю, не кажучи вже про "літературних наглядачів" (якби не зусилля радянських літераторів, світ би не побачив посмертного зібрання творів цього талановитого автора)… тоді як на межі 50-60-х років (за чверть століття після смерті письменника) попит на романтичну літературу збільшився раптово й вибухоподібно — отут до Гріна і прийшла справжня посмертна слава!..

Отже, щодо конкретного часу пікової затребуваності творів конкретного письменника ніяких "пророцтв" скласти неможливо. Тож про збіг "творчої долі" кожного літератора з його "життєвим циклом" нічого певного сказати неможливо. Отже, не просто важко сказати, хто є письменником (від посереднього до геніального), а хто — графоманом, епігоном чи "халтурщиком"… але погляд читацької аудиторії на значущість того чи іншого письменника може змінбватися з плином часу!!!

Отакі кепські справи… L

 

6. Цитата: "Але тут чимало умов — держава має забезпечити ринок авторського права, книжковий ринок, ринок літературного менеджменту, ринок інших мистецтв, що потребують письменницької праці. В Україні цього всього немає і величезна вина за це лежить на письменниках усіх поколінь та мистецьких віросповідань".

Цитата: "Україна не має своїх культурних інститутів і не фінансує інвазію української літератури (ширше — культури) поза межі держави. Всі інші нації це роблять — поляки, німці, французи, росіяни, британці, румуни, угорці. Вони активно працюють на нашій території а українські автори навіть на своїй території — гості з космосу. Скажіть мені будь-ласка, коли останній раз чинилася серйозна дискусія про сучасний стан української літератури? А який літературний журнал, без якого не міг би і дня прожити кожен освічений українець, у нас сьогодні є? А яке авторитетне літературне середовище? Очевидно, все треба створювати. І хтось мусить зробити це".

 

Давайте для початку констатуємо, що Незалежна Україна у її нинішньому вигляді є Незалежною і Самостійною виключно за зовнішньою формою, тоді як по суті свого ядра (державного апарату з його усталеними принципами) й довколишніх шарів (населення) є правонаступницею УРСР. По суті вона все ще радянська і соціалістична у найгіршому розумінні!!!

Якщо почну доводити це розгорнуто — вийде довго й занудно. Вийде величезний матеріал з цитатами вже не з Романа Кухарука… Себто — не по темі нинішнього обговорення…

Тож наведу всього лише один-єдиний доказ:

а) більшовицька Росія хоча й успадкувала кордони колишньої Російської імперії та імперські державні традиції, проте РРФСР (а згодом — СРСР) правонаступницею Російської імперії не була хоча б тому, що більшовики нікому не платили за борговими зобов’язаннями часів царату (це стосується хоч пенсій відставним царським чиновникам, хоч внутрішньобанківської, хоч міжнародної заборгованості, хоч участі у репараціях Антанти, які стягувалися з Німеччини та інших держав, що програли І Світову війну);

б) Незалежна Україна відповідає за борговими зобов’язаннями УРСР (перед пенсіонерами, перед вкладниками Ощадбанку СРСР, перед зовнішніми позичальниками) і взяла участь (нехай на дуже невигідних умовах) у розподілі спадку колишнього СРСР.

Якщо так, то Незалежна Україна з усіма її президентами, прем’єр-міністрами, урядовцями і посадовцями — це державний механізм радянського штибу, на якому змінено манюсінький шильдік на новий, з написом "Незалежна Україна". А отже, Незалежна Україна — це поки що нова по зовнішній формі, але стара по суті радянська республіка, в літературній історії якої були цілі "розстріляні покоління", не враховуючи окремих знищених митців (Василь Стус та інші).

То скажіть, будьте ласкаві: що ця "пострадянська" держава має забезпечити літераторам, які ще особливі умови розвитку?! Чого від неї очікувати, окрім дедалі запеклішого винищення української літератури?!

Навпаки, чим швидше ми припинимо будь-які балачки на цю тему, чим швидше второпаємо, що українська держава нічим не зобов’язана допомагати українській літературі, що ця українська держава (разом з усіма її президентами, прем’єр-міністрами, урядовцями й посадовцями) може зробити одну-єдину ласку для української літератури — якнайшвидше здохнути, бо тим краще буде українській літературі.

Ну, а щодо методів "здихання", як і щодо методів, термінів, планів заміни конаючої "пострадянської" держави на новітні, вже суто українські фактори — то це окрема тема для окремої статті…

 

7. Цитата: "Імена відомі. Вже 20 років заступником міністра фінансів по культурі є Володимир Матвійчук. Він винен особисто. Міняються парламенти, уряди, президенти, а це ось з дозволу сказати високоінтелектуальне створіннячко сидить і у вус не дує. Так само заступник міністра економіки по культурі Юрій Вітренко".

 

Все вірно: сучасна українська держава є радянською й соціалістичною по суті. З усім її чиновницьким апаратом. І Роман Кухарук це блискавично підтвердив.

То повторю тепер я: яким чином, з якого це дива цей "пострадянський" монстр стане другом українським письменникам, служитиме українській літературі?! Здається, сам Роман Кухарук розуміє безпідставність такого твердження. Але чому ж не доводить свою думку до логічного завершення?..

Загадка.

 

8. Цитата: "Успіх в літературі — це не продані книжки, не тур по Україні, не присутність автора у ґламурних виданнях, не переклади на чужі мови. Це самореалізація автора у своїй країні у своїй літературі. Письменник має творити, держава — сприяти, менеджери — шукати ресурси, видавці — видавати, продавці — продавати, читачі — читати. Успіх у літературі в ширшому сенсі — це буття в літературі твоїх творів довше, ніж ти живеш сам. Іншими словами — твої книжки мають тебе пережити. Але тут знову ж таки — вартісне з української літератури має бути в постійному обігу — у бібліотеках, книгарнях, мас-медіях, в кіні, на кону тощо".

 

Слабка ланка наведеного ланцюга очевидна:

"ДЕРЖАВА [МАЄ] — СПРИЯТИ"

Та нічого українським письменникам та українській літературі наша українська держава не "має"!!! Давайте просто й чесно витанцьовувати від того, що Незалежна Україна — це "пострадянська УРСР"! Що як і раніше, то є жахлива каральна машина, яка має й надалі винищувати українську літературу на догоду ідеологам неіснуючої вже КПРС, а також відправляти у розпорядження керманичів "архіпелагу ГУЛАГ", саджати у психушки, позбавляти роботи й соціального статусу окремих видатних літераторів!!!

Це припущення хоч і видається фантастичним, але воно значно ближче до реальності, ніж ідеалістичне твердження "держава має сприяти"… Облиште теревені, панове! Давайте просто чесно визнавати таку диспозицію:

а) нині українським суспільством керує радянська по суті, безідейна, бездуховна, напіврозкладена еліта, мета якої у мистецтві — безжальне винищення всього українського (включаючи літературу);

б) всі українські по суті митці (у тому числі… ба навіть насамперед (!) літератори) опиняються у підпіллі (у "схроні", в "партизанському загоні", в "макі" — можливі й інші варіанти назв) автоматично й лише тому, що віддані українському мистецтву;

в) там же, у підпіллі (у схроні, у партизанському загоні, в макі…) існують споживачі того мистецтва (читачі) та інші його "мейкери" (видавці, маркетологи, продавці, літагенти…).

Чи є такий стан речей нормальним? В жодному разі!

Але чи є він аж таким неможливим? Він ще й який можливий!!! Бо поняття "тіньової" економіки ніхто не скасовував.

Ну, а що "тінь" існує на своїй власній території… Отже, виходить, наш народ влаштовує радянська по суті, безідейна, бездуховна, напіврозкладена еліта, що ним помикає! Еліта визначає відповідну "мармизу" держави. Хто не з цією елітою (не з "пострадянською УРСР") — той автоматично потрапляє у підпілля (схрон, партизанський загін, в макі).

Як бачите, насправді все просто — і жодних загадок!

 

9. Цитата: "Як забезпечити комфорт для української літератури в українській державі? На жаль, тільки через політику. Отже, хтось мусить відкласти свої романи, поезії і критику, і йти в політику — в партію, парламент, уряд і забезпечувати законодавчо і виконавчо цей комфорт".

 

Чергова помилка. Бо якщо державна система "пострадянської УРСР" пережила себе вже на 18 років під новою вивіскою "незалежна Україна", то це означає, зокрема, значно більшу стійкість її політичної системи, ніж раніше можна було уявити.

Отже, якщо письменники відкладуть свої "романи, поезії і критику" та підуть в політику, це завершиться однією-єдиною прикрістю: "пострадянська" політична система перемеле їх на порох! Згадайте сучасних політиків, які прийшли до Верховної Ради України з лав Національної Спілки письменників України: Яворівського, Драча… Цікаво, який законодавчий і виконавчий комфорт українській літературі забезпечили вони та їхні соратники?! L

Отже — тільки не в політику!!! Бо письменників бездарно загубимо, а "наших" політиків — так і не набудемо… L

 

10. Цитата: "Поки не буде ринку авторського права, книжкового ринку та законодавчого забезпечення присутності українського письменника на кону, в кіні і у ЗМІ, успіх в літературі в Україні неможливий".

 

З цим можна погодитися. Але досягається цей стан аж ніяк не "походом" українських літераторів у політику. Власне, тут є два варіанти:

а) революційний — українські письменники допомагають українському народові взяти українську владу "за яблучко", "за яйця" або за інші чутливі місця (як варіант, допускається поштрикування вилами огрядних чиновницьких боків, повішення їх, потоплення у мортирах, у Дніпрі або інших водоймах) — щоб влада боялася свого народу, а отже, на догоду йому піклувалася про умови життя українського народу (зокрема, про його духовність та про його літературу та гідні книжки "для нього");

б) еволюційний — українська влада поступово видозмінюється у бік нових цінностей поступово, через природну зміну поколінь.

Якщо Україна і мала примарний шанс на швидкий революційний розвиток після Помаранчевої революції 2004 року (ну, припустимо на мить, що це була все ж таки не брехлива фронда — не спокійна зміна поколінь управлінців на тлі карнавального буяння "народних мас", а справжня революція), то цей шанс вона, перепрошую, прос**ла.

Залишається другий шанс — і він вже почав реалізовуватися! Бо цього року в самостійне життя після школи вступило покоління дітей, які народились у Незалежній Україні (нехай її "нерадянськість" і була доволі формальною). Ще через 4-6 років (у середньому через 5 років — саме під чергові президентські вибори!) це покоління закінчить виші. Отже, у 2014-2016 роках почнеться природна зміна поколінь у лавах державних управлінців. І от саме тодішня держава, можливо, нарешті повернеться до сучасної української літератури обличчям, почне щось робити на її підтримку!

Чи не запізно буде? Чи не виїсть роса очі, доки зійде сонце?

Гадаю, що ні: український народ примудрявся переживати і значно довші цикли пригнічування, ніж 22-24-річні періоди. Якщо українські письменники достойні свого народу, вони винесуть цей тягар.

Тим паче очікувати вже недовго…

15-16 грудня 2009 року

Тимур ЛИТОВЧЕНКО