* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Вірус душ наших

08:08 18.11.2009

Вірус душ наших

у Києві є всеукраїнське зібрання "Український клуб" однією із галузей якого є відродження культури у сфері писемництва серед молоді. таким чином був утворений "Літературний форум", зібрання якого проходять щомісяця у столиці. але цього разу захід відбувався у Білій Церкві, приурочений відкриттю виставки художника Миколи Пашковського із Рівненщини, себто мого земляка, адже я родом із Полісся....

 

 

 

 

 

      В специфіку своєї роботи мені доводиться бувати у найрізноманітніших куточках нашої держави. На цьому шляху трапляються усілякі люди, ситуації, радощі й проблеми. Та я б волів звернути увагу на жителів сільської місцевості, адже тяжко заперечити той факт, що усе, власне, й взяло початок саме із села. Нинішні банкіри, бізнесмени, олігархи, депутати та урядовці більшою мірою теж із села. Здавалося, що село є колискою добра, благоустрою та любови. Але варто озирнутися довкола і вже ми бачимо далеко не те, а почасту й кардинально протилежне. Не буду занурюватися у те, що послужило такому сьогоденню, адже я не жив у ті часи. Й також вірити книгам або словам певних впливових осіб теж не збираюся, адже існує чимало явних прикладів того, як правда, раптом, перетворюється у суцільну брехню. Та все ж, аби розвінчати усе те, що може стати продовженням надбаного, дозволю собі заглибитись у атмосферу селянського, а то й не лише його сьогодення.

      Здебільшого нині до складу родини належить дід із бабою, донька із зятем та онука. У 90% випадків бодай один із членів вживає алкоголь. Як відомо, то у більшості випадків – це особи чоловічої статі. Зверну увагу, що у кращому випадку – це одна особа, а то й буває 2,3. Логічно, що за присутності щоденного алкоголю така родина спокою не матиме, а найбільше страждатиме невинне дитя, яке бачитиме, чутиме та відчуватиме лайку, скандали, побої. Під тиском цього всього природно формується потреба пошуку аури, яка б дарувала тепло та надала прихисток. І ось минають роки та дитина іде до школи вірячи, що це дійсно скарбниця знань та мудрости. Але й тут розчарування. Сьогоднішній вчитель наводить лад у класі, викрикуючи фразу: Роти закрили, козли вонючі. А як комусь не дійшло, то веде до учительської та бє головою об стіну доти, доки кров із носа не потече. На дитину-сироту вчитель каже: Ах ти босяк нещасний. Вчитель принизливо критикує найменшу похибку учня в присутності ровесників, налаштовуючи проти них, а тим самим розбиваючи колектив словами: Оце тепер ніколи не товаришуйте із ним. З батьками вихованця у вчителя складаються теж доволі цікаві стосунки. Жаліючись на зборах про обмежене фінансування, вчитель здирає із батьків останню копійку, яка в сумі виходить чималою. Коли ж батьки дивляться кінцевий результат, то вчитель на біле каже, що воно чорне. Мова іде про занавіски, які коштують 100 грн, а чомусь вийшло, що для школи 800 грн. А про навчальний процес й мови не може бути. Близько 40% учнів змушені наймати репетитора. Було б й більше, якби водилися гроші. Але навіть після усього цього вчителя вітають із днем народження, даруючи золотого ланцюжка, а він у подяку каже: Могли б і сережки золоті купити. Отак з горем пополам дитина завершує школу та йде до вузу, а там те саме, лише тепер із самого студента деруть гроші за гуртожиток та хабарі за оцінки. Непомітно надходить пора працевлаштування. З приводу цього лише скажу, що 27% українців поза межею бідности в силу відсутности працевлаштування. А ті, що таки зайняли певну нішу, то чи то завдяки родинні зв’язкам, або ж через доброго начальника. Який любить грошенята та активно відпочити зі своїми новими молоденькими працівницями.

      А час минає і в душі наростає та наростає отой біль, відчай та розчарування. Останньою надією лишається віра, Бог, церква, до якої йдеш. Сьогодні можна все: хрестити, святити, вінчати, хоронити, але священик ставить за те все ціну та неабияку. Хочу нагадати, що мова найперше стосується села. Тож людина приходить до церкви аби розібратися зі світом, а найперше із самою собою. Мимоволі думка паморочить голову і сили полишають. Надходить пора, так званої, смерти. Але й вмирати нині страшно, бо за це священик вимагає платню розміром у 500грн, а тим, у кого немає, відказує: Не мріте.  В такий момент озирається людина у своє минуле і що вона бачить? Батька чи діда пиятика, який те й робив, що вимагав усе собі. Школу, де вчитель та директор із лукавою посмішкою на обличчі оббирали родину. Вуз, де кругом були порозкривані кишені, аби кидали у них хабарі. Роботу із начальником-лицеміром. І зрештою духівника, який дозволяє собі оббирати людей, виносячи з хат під полами ряси техніку та цінні ікони, а потім за яких пару місяців діти вже їздять на іномарках. Або ж ( у випадку міста) поза уваги громади укладає договір про встановлення на куполі церкви антени мобільного зв’язку, з чого матиме у кишеню щомісяця 300$. Усе це бачать та відчувають ті, яких можна назвати поступливими, мягкохарактерними, поблажливими, простодушними. Хто є рештою? Люди, яких вразив вірус душі. Ті, які звикли керувати, вимагати, використовувати. Скажете, що так було завжди. Але й що із того? Всі ми розуміємо, що це неправильно, але мовчки сидимо. Як хтось тільки спробує заїкнутися, то його одразу зупиняють, мовляв проти системи не попреш. . Тоді виходить, що всі є отією суцільною глобальною системою. А всяка система – то зло. Якось мені довелося почути наступні слова: Держава – це сатанинське творіння, на чолі якого сидить корпорація чиновників, які працюють на себе. Вдумаймося у це. Безумовно, що у підтвердження цьому зовсім не доречними будуть нарікання народу в адресу уряду. Довкола є щось і хороше, і погане. От тільки біда у тім, що все працює навхрест, а не обєднуючись. Негативний верх нищить позитивний низ, а негативний низ перешкоджає позитивному верху. Повертаючись до самого початку хочу зрештою пояснити чому я дав до розгляду цю тему. Траплялися люди, які дорікали мені у тому, що я критикую минуле: період совків, сталінські репресії, голодомори, гоніння на церкву. Все це аргументувалося тим, що я тоді не жив та й не бачив на власні очі всього того, тому й не можу говорити про подібне. Добре, – сказав я сам собі, – напишу про те, що я бачу. Чи не те саме? Те. Тоді виникає вузько профільне питання: А для чого і про що ви пишете журналісти, політологи, письменники та поети? Складається враження, що заради грошей, слави, адже усе не те, що лишається без змін, а більше того – деградує. Та, можливо, надійшов час тому, аби не нове творити, а повернути заповідане тисячі років тому. Люди поклоняються кумирам, політикам, усіляким силам, які вибудувала їхня свідомість. Люди говорять про Бога впереміш із ненормативною лексикою. Люди відвідують церкву не за релігійними переконаннями, а по традиції. Люди зневажають старших. Люди вбивають і рукою і словом. Люди обманюють та крадуть усе й у всіх. Люди розпускають плітки про те, чого не бачили на власні очі. І людям хочеться мати усе більше та більше, хоча вони часто не усвідомлюють, що тим більшим є пустота, яку формує руйнуюча іржа зла. Отак і виникає вірус, але далеко не свинячий чи будь-який інший, а ВІРУС ДУШ НАШИХ.

      Я не маю компетентності чомусь навчити, підказувати, адже кожен відповідає сам за себе та робить остаточний вибір власноруч. Тому хотілося б лише одного: аби за традицією ви не починали знову критикувати, осуджувати, зневажати, а просто прийняли у себе почуте та замислилися над ним.

     

 

 

Тарас Духовний