Місто  жило в  страху.  Ранкова  осіння мряка  насторожувала. Мряка - це ідеальні  умови для поширення крапелин хвороботворної субстанції  тваринного грипу. На цей раз його названо свинячим. Найгірший  грип котячий, але він буде аж через рік. Захисні маски  мокріють, перестають допомагати.  Хто в масках, боїться менше, решта вдають, що не страшно, але телевізор переконує - треба остерігатись щодня і щохвилини!  Мовчазні перехожі  поспішають, поринаючи в туберкульозно-осінню мряку.  

Раптом  з туману постає двостовповий свіжий біл-борд з дивним написом: «Вона переможе. Вона - це Україна». Невже  ще один клопіт – оголошено якусь невідому війну? Хто цей загадковий ворог, якого має перемогти Україна? Таки точно йдеться про зовнішнього ворога. Слова так говорять, бо  внутрішні  труднощі Україна повинна не «перемагати», а «долатись», як цей  свинячий грип, кризу чи ще якусь там біду. Якесь дивне письмо, адже означення «вона» ніколи  не пасовувало  до назви Україна. Невже нашу планету захопили  прибульці  і пишуть на стовпах якісь загадкові, дико нергамотні тексти? Стає ще страшніше.  Україна не є особою, отже Україна - не «вона». А чому пишуть «Вона – це Україна? Щось не те, адже Україна –це  ми, українські громадяни і наша з діда прадіда земля з усіма Божими дарами,  рукотворними багатствами. Сяйнула здогадка - вочевидь той, хто  складає подібні тексти на біл-бордах  не знає української мови так, як її повинен знати  абориген-українець. Для українця напис  «Вона переможе. Вона - це Україна»  означає щось на взірець тривожного фронтового повідомлення, не менше.  В голові українця  цей недоладно-громіздкий текст  нормально складається як : «Україна переможе!». Навіщо хтось написав стільки зайвих слів? Ох неспроста це, неспроста! 

Люди в масках сторожко поглядають один на одного, розминаються здалеку, творячи смішні реверанси. Не до сміху, бо ні в кого спитати .  Хтось таємничий пише дивні «дадзибао», схожі на приховану пропоганду війни чи рекламу паніки від іншопланетян, а ми не знємо, що це має означати. Усім зрозуміло, що Україна переможе, всяке перемагали ми і наші пращури, але ж кого переможе і де ж той зовнішній ворог- супостат? Невже традиційно дружня Росія, а може медово-гостинна Європа? Бути такого не може! Ні, хтось таки сіє паніку серед українців, лякаючи  простих людей  переможними  кличами війни. Натовп у масках поволі крокує вулицею і   напружено  намагається здолати цей кошмар осінньої мряки. Страх сковує, найгірший страх невідомого, і  потроху  забуваються думки про грип і де взяти гроші , щоб  дожити до весни. Страх  змушує забути щоденні проблеми і в цьому є  хоч якийсь позитив, але ця дивна паніка невідомо від чого...Ні, не паніка, а щось інше. Щось болючіше, бо зачепило за живе. Ага, хтось  сміє називати Україну займенником «вона». Ось чому боляче. Болить гірше, ніж від удару головою об стовп біл-борда . Це правда, треба  менше думати на ходу і дивитись куди йдеш. Все одно недоладні слова болючіші. Вони  ніби й звичайні, а враження  від них  образливе,  бо  Україна – це все, що в нас є, як символ існування українців, як слово – святиня на вустах мільйонів борців за волю. Ніхто ж не сміє, приміром,  сказати на Богородицю –«вона», бо це святотатство. Так само із словом Україна. Дуже правильний чоловік сказав би навіть так: « Ніколи в історії нації ніхто не писав і більш не писатиме «Вона - це Україна» . Все інше можна і писати слово «вона» теж не заборонено, але окремо, хай «вона» відповідає сама за себе, при чому  тут Україна? Кажуть, що є в Україні таємнича особа без імені, яка воліє підписуватись псевдо «Вона» , то хай  робить що завгодно- працює, лікує, рятує і  перемагає, якщо зможе! Але хай ніхто більш не пише того, що боляче ріже слух українця : «Вона - це Україна!».

Здогадуюсь, що багато з нас отак думає і таємно передає один одному свої переживання, від чого  біль зростає і якийсь клубок починає підкочуватись до горла, видавлюючи непрошену сльозу дитячого жалю. Справді, добрі люди - Україна ж не особа, не жінка, не Шевченкова безталанна Катерина, не вона! А стурбовані  перехожі  мовчать, заховавши емоції під масками, лиш кивають вологими від туману очима.  Раптом  туман світлішає  і скупе осіннє сонце поволі намацує  ще теплими променями заскорузлу осінню землю, освітлює  вулиці  українського міста. Якось відлягло на душі, потепліло. Дурниці  все це і сентиментадна маячня! Україна –це  велика держава, нарешті виривається з підсвідомості  очікувана,    самовтішна  думка. Україна – це наша держава, не іграшка в руках  найманих політтехнологів. Мине Різдво,  прийде час виборів українського президента  і   ми ще  покажемо  всім де раки зимують!