Це застереження відомої української приказки хочеться нагадати тим політикам, які вважають себе національними і націоналістами. Для них президентські вибори будуть своєрідною пробою на державницьку зрілість. Якщо вони безоглядно кинуться у вир політичного протистояння , то змушені будуть рахуватись з писаними і неписаними правилами цієї конкуренції, які можуть поховати найсміливіші сподівання пройти в парламент, адже наступний рік буде роком суцільних виборів. Є кілька обставин, які диктують зовсім відмінну тактику і стратегію поведінки націонал-демократів і націоналістів на цих виборах, щоб вони виграли майбутні вибори парламентські. Перше – доки Україна терпить інформаційну поразку і в світі домінує глобалістична технологія інформаційного знищення захисних націоналізмів слабших народів, політична боротьба не може вважатись вільним змаганням українських партій за владу. Доки не побудована національна держава , така як в Німеччині, Польщі, Франції, національно-демократичні сили не можуть вільно конкурувати. Вони навчаться діяти за єдиною стратегією, або будуть витіснені на маргінес і шлях до неоколоніального переродження суспільства буде відкрито. Друге – незалежно від політичної ситуації, рекомендацій так званих світових центрів демократизації український парламентаризм не є тим середовищем, в яке варто хотіти потрапити з метою порятунку України. Парламент як частина державної влади із знеособленою відповідальністю цілком об’єктивно впав першою жертвою інформаційної поразки України і допомогти нації вже не може. Саме в стінах парламенті відбувся поділ єдиної державної влади на законодавчо неврегульовані «гілки», введено поняття «делегування повноважень» і «регіоналізація», там сталась остання конституційна реформа і якби вона довершилась ще й реформою адміністративною – єдина українська влада остаточно перестала б існувати як єдина сила, розколовшись на багато центрів сили. Держава, поділена в собі існувати не може – це біблійна мудрість, яка діє незалежно від бажання політиків. Тому треба діяти парадоксально – націонал-демократи не повинні покладати на парламентаризм в сучасному його стані як на рушій демократії. Третє – тільки підтримка персоніфікованої влади, тобто президента, який живе цінностями української національної державності і потроху їх впроваджує є тією стратегією, яка піднімає вагу персоніфікованої, а значить відповідальної влади і таким чином звільняє Україну від чужого інформаційного впливу, порад і підтримки сторонніх сил, від яких зараз неможливо відмовитись і які не на користь громадянам держави. Посада президента накладає особливу відповідальність перед суспільством і тому проти дискредитації самого поста президента ми вже тривалий час терпимо інформаційні напади ззовні. Все починалось ніби з справедливої кампанії «Україна без Кучми», а завершилось тотальним інформаційним знищенням іміджу Ющенка і ледь не призвело до змін Конституції з метою обрання президента парламентом. Якщо б це сталось, Україну спіткала б чергова ескалація зовнішнього інформаційного тиску, загроза колонізуючого переродження суспільства і значна залежність влади від волі сильних світових гравців. Йдеться не тільки про вплив Росії. В цій ситуації національним силам не час бавитися в демократію чи вільне змагання за владу. Гасло: «Україна понад усе!» актуальне саме тепер і те, що можуть дозволити собі партії космополітично-ліберального толку, для національних сил є згубним і недоречним. На решту політику му варто не зважати, дбаючи про формування єдиного націонал-демократичного блоку. Завдання цього блоку – не самоціль потрапити в парламент, а встановити правило наступності президентів – українських державників, які поступово виконують місію консолідації всієї влади в єдиний центр сили і центр зміцнення національних засад держави. Знаменно те, що спільно домагаючись наступництва президентства висуванців з питомо українського середовища, підтримуючи свого президентства, не піддаючись спокусі шельмування його за слабкість, національні політичні сили здобудуть глибоку повагу серед активних громадян і здобуватимуть все більшу підтримку у виборах до парламенту. Якщо хтось розглядає президентські вибори не як найвідповідальніший для нації час і хоче на критиці Ющенка і соратників по українській боротьбі зробити собі імідж радикалів, то може статись навпаки – невдача внаслідок неузгоджених дій на виборах президента значно знизить шанси цих сил і лідерів на виборах парламентських, що будуть згодом. На мій погляд, цілком справедливі докори чинному президентові зараз є недоречні і навіть шкідливі. Треба бути справедливими і намагатись відшукати позитивні дії навіть в Кучми, хоч у випадку Кравчука краще не говорити нічого і не шукати позитиву. Йдеться не про реабілітацію «кучмізму» . а про усвідомлення «кравчукізму» і відновлення народної поваги до відповідального поста президента, подолання зневіри у будь-якій владі, що є наслідком зовнішнього інформаційного тиску на Україну. Підняття зруйнованого внаслідок інформаційної поразки престижу президента і запровадження наступності обрання президентів з місією національного державника є важливішим особи кандидата чи президента. Варто бути справедливим і до президента Ющенка, зважаючи на те, що кожен президент, який хоч щось намагатиметься зробити для національного українського відродження, працюватиме в середовищі інформаційної облоги. Тому крім концентрації зусиль на погодженні єдиної кандидатури і обрання наступного по-справжньому українського президента, варто всерйоз наповнити змістом поняття «інформаційно-визвольне змагання», створити єдину стратегію такої боротьби. аналогічної боротьбі наших попередників, об’єднатись в інформаційно-політичну систему українського впливі і швидко перемагати, приносячи з собою відчутні позитивні зміни в житті кожного з нас.
