* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРО АКТУАЛЬНО ОДВІЧНЕ

11:10 30.08.2009

ПРО АКТУАЛЬНО ОДВІЧНЕ

 

На запитання Я. Зайка відповідає знаний український класик Євген Пашковський.

Я. Зайко: Женя, тут ти подумай. Але ж моє було б бажання в тому плані: що тоді уявлялося. Що таке зараз вихід з Союзу і самостійна незалежна Україна. Які були гарні ідеї. Які були гарні внутрішні почуття. І раптом через двадцять років ми бачимо до чого це прийшло.Чому це так сталося? От питання. Всі так шукають відповідь. Тількиніхто не бачить її. Але ж кожен може і бачить, тільки він по-своємуце... і десь ховає глибинно відповідь, мімікрує. Десь робить оцеймутант комуно-рухівський. І знаходить відповідь: О! Ми вибирали з двохгірших краще вибирали! Казали: хай буде Україна самостійна, незалежнавід Москви. Але ж хай навіть буде комуністична. От з того і почалося.Твій друг Павличко змутував з Кравчуком, та інше. І Рух потімабсолютно пішов... І от сьогодні вже 20-ть років Руху. Вони хочутьсвяткувати. А Верховна Рада навіть не затверджує план, Ющенкомпідписаний, святкування Руху. Чому Рух оцей так зійшов на “нєт”? Чомуці... Тобто вони ж були гарні -- ці побажання. І в цих людей булигарні. В того ж самого Лук’яненка, в того ж Чорновола. Тільки вонипо-іншому. Чорновол був, безумовно, опонентом Ющенка. Про це вже всікажуть. І тей самий Юра Костенко, він був призвідником до загибелі Чорновола. Про це сказала Ліна Костенко. Про це сказали там інші, що вони Чорновола внутрішньо розірвали оту рухівську начебто цільнусистему партійну. І поклали під... оту другу частину поклали під Ющенка. А Ющенко з 2000-го року, коли не стало вже Чорновола, абсолютно пішов не тим шляхом -- не українським шляхом. От тільки що я сидів начеб тебе не було і я трохи читав там. Підійшла до мене ця пропагандистка релігійних цих всіх книжок, з Євангелієм прийшла, і каже: “Я бачу по Вашому обличчю, що Ви десь щось проти когось налаштовані”. Я кажу: “О! Ви глибинно. Що, у мене на лобі написано?” Вона каже: “Ну, не написано, але таке якесь відчуття”. Кажу: “Ви правильно відчуваєте. Я проти нашої влади налаштований. Я протии того...” Вона каже: “Не можна проти. Якщо влада зробила Вам погано -- помоліться за неї. Тому що є бачення Бога. А Ви не суддя”. Я кажу: “Я розумію. Я свідок. Але ж свідок теж не повинен мовчати, коли робиться отака дурня, яка сьогодні робиться”. Отаке є вступлєніє (???).

Є. Пашковський: Ваш вступ є прикладом персоніфікованого хибного мислення, коли великі осяжні процеси перетворення зводяться до дрібних людських персон і їм приписується відповідно мало не Божественна дія.

Стосовно жінки, яка підходила до Вас: є багато людей, які кажуть, що вони розуміють, що проповідують, але це не далі як буквальне, хибне, тлумачення Слова. Стосовно персон: кожна людина ,зосібно, як і кожен народ віддалені від життя згідно Заповідей, отож буде хибно трансформувати Божественну енергію і відповідно втілювати хибну мету.

В даному випадку - обожествлення державності. Тобто не життя, не творення добрих справ у державі, для чого є ця держава, от, а говоріння про державу і вишукування винних в середовищі покалічених людей. Ближче до розуміння ті, хто бачить руїну у незмінності поколінь. Ближче. Тому що не можуть люди, які були приймачами духу в одному часі, відповідно налаштовані, по-земному кажучи, на певні цінноти втілювати цінноти іншого характеру, в іншому часі. Це треба відсікти різко. Людей, які були в тому часі, відсікти. Вони мали б самі себе відсікти, відійти.

Я. Зайко: Але ж вони не відійшли. Навпаки вони добилися цієї влади.

Є. Пашковський: У цьому найбільша помилка. І тому в них таке обожествлення державності, яке по-суті своїй нічого не означає. Держава не є спаситель. Вона не спасає ні душі, і як показує досвід, не допомагає навіть народу, як одному тілу. Тому народ не задоволений такою державою. Бо ця держава ні в чому й нікому не допомагає. Мається на увазі втілення порядку, для чого й поставлена

держава. Втілення справедливості. Елементарної справедливості. Тому ми дійшли до того, що в нас цілковита несправедливість в судах, в усіх так званих органах. А чому? А тому, що верхівка обожествлюючи державність або державу і ототожнюючи себе з державою, як з Творцем і Спасителем, сказала: держава - це головне, а ви - як хочете, так і живіте. Тобто, вони як влада захищені механізмом влади, а всі інші - масовка . А має бути навпаки. От тому для рабів на початку їхнього перетворення -- виведення із рабства -- ідея державності спрацьовує проти них. Що вони? Мони мають те, що тривалий час хотіли, потім вони його улюбляють настільки, що ставлять вище від самого праведного життя. Бо будь-яке життя суспільне існує не в розмовах про державність, а в можливості втілення всіх добрих цілей, які були накопичені до того. Оскільки ніхто з тих людей, які волею провидіння стали вождями у певному часі, не мали вищої ідеї від ідеї держави, вони нічого не могли запропонувати. Вся їхня пропозиція -- це держава задля держави. Вони не розуміють, що тільки життя духовне і суспільне і дає розвиватися суспільству: якщо народ проходить через розкаяння -- це і є очищення, відсівання гибломинулого задля добро майбутнього; заперечення дурі минулого, відповідно – розуміння своїх помилок і зла, подальше нероблення його, і удосконалення через життя згідно Божественних Заповідей. Тоді починається духовне життя. А вони думають, що духовне життя -- це вся національна рітуалістика; тоді минуле стає говорінням, і то зачараваним, і то пісенним, до щему улюбленим і розприємним говорінням про свою історію чи про інші земні речі, які прикрашають суспільне тіло, а не дають йому діяти. Тоді, в період 90-тих років, я пам’ятаю велике натхнення, кажучи людськими словами. Кажучи істинно-духовними словами - це було Богонатхнення. А кажучи ще вищими словами -- справедливими словами -- це було натхнення Духом Святим. Хто як міг в силу своєї духоспринятливості приймав його. Але приписувати щось людям як і тоді, як і в 2004-му році -- не відповідна істині справа. Тому я так...

Я. Зайко: Люди були виконавцями Божої волі на своєму рівні. Не більше, не менше.

Є. Пашковський: Тому я проти персоніфікації в історичних подіях такого характеру. Наскільки люди були сприйнятливі в провидінні (через приниження певне попередньо), настільки їхня людська себелюбов або людське ego було від них віддалене. Вони були загнані у кут безвиході. Наскільки вони відійшли від себе, настільки їм вдалося зробити кілька кроків на визволення. Але дія ця -- визволення народів на Євроазійському континенті -- це робота Святого Духу. Господь визволив, Дух його визволив останні народи-раби на Євроазійському континенті. Скільки б ми не приписували це людям, ми повинні розуміти, що люди настільки змогли спотворили цю справу, і так по мавп”ячи всіма п”ятірнями до крові чешуться і шукають винних. Якби люди діяли тоді згідно вищих настанов , (а так вони мають діяти завжди, діяти зречено) на відсторонення всього минулого, не на просте заперечення комунізму, сталінізму, російського імперіалізму, а на зла в собі поборення, то в них сил духовних більшало і більшало б, сил для утвердження справедливості, сил для справ милосердя, а без цього -- це все ( їх “анти” - комунізм, -сталінізм, -імперіалізм) пустопорожнє говорилово; вони анти, Антеї духу себто, з ліліпутними плечами, якими неба не втримати; і тоді придавлює земне стомогильними плитами.

Потрібно було тих, хто є носіями, найвираженішими носіями минулого різко усунути. Тільки тоді можна дати можливість людям іншого покоління, іншого досвіду і сприйняття відповідно діяти. Ви пам’ятаєте скільки тоді було людей із підприємницькими хистами? От.

Скільки людей було творчого хисту? Скільки людей було різного суспільного хисту, застановлених на доброчинну діяльність і на принесення добрих плодів суспільству? Скільки тоді було бажань справедливої чесної діяльності! і де вони ділися? Одні земігрантилися, інші спилися, треті озневірилися .... Це і є наслідком о неочищення і змішування одного часу з іншим.

Я. Зайко: ??? в цивілізованих країнах, кажуть, люстрація ж відбулася, а в нас її і близько не хотіли.

Є. Пашковський: Так, звичайно. Але це є головною хибою...

Я. Зайко: Так.

Є. Пашковський: ...цих народів-рабів, які, отримавши натхнення, скористалися ним в найменшій мірі. Тобто ті, хто були долучені до нього, ті стали історичними постатями так званими, діячами так званими, підприємцями так званими.

Я. За йко: ??? фінансистами.

Є. Пашковський: Так. Великими підприємцями або “великими національними підприємцями”, як називають себе олігархи. Але в усій їхній діяльності не склалося одного -- об’єднавчого добра для свого народу. Тобто їм вдалося стати будь-ким, але народові стати собою не вдалося. Тобто вони стали собою завдяки тому, що не відбувся народ, суспільство не відбулося. І тому таке в нас розчарування дике, озневірення ще дикіше, і ще прихованіше невдоволення визвольною силою Божественності; самим Богом, що вів і веде нас до справедливості й милосердя, до різнодіяльного добра - невдоволення лютопекельне.

Невдоволені знайдуть ким невдоволіти - така їх реакція на нездійснення призначеного їм.

Коли 98% в жебрацтві, а декілька дятлоідіотів марять державою, мов пташки з одбитим мозком, і представляють державу. Яка це держава?! У жебраків немає царя.

Я. Зайко: Імітують державу.

Є. Пашковський: Це ширма...

Я. Зайко: Ширма.

Є. Пашковський: ...для найстрашнішого олігархічного демократизму, фінансового фашизму, судійського звірства і бандитизму судійського, який називається державою. І в нас це, думаю, найяскравіше проявилося.

Я. Зайко: Так.

Є. Пашковський: Отак людоїдніють звичаї, коли держава стає ідолом...

Не добро в державі, а держава сама для себе. Хтось отримав можливість представляти державу, державкати про державу, але нічого не робити для користі людей, які мали хист до добротворення. Це були мільйони людей! Із них кращі виїхали на Захід чи в Росію, чи земігрантились, чи пропали. Які вони не є, але їхня сила тодішня, їхнє добробажання діяти для своєї країни - вичерпалося. Воно не закумулювалося в своїй країні.

Господь не може посилати своє натхнення постійно. Народ ще глибше занепадатиме, ще страшніше утворюватиметься безвладдя під прикриттям влади, злосуддя під виглядом правосуддя, злодержавність під виглядом національної держави. Більшого зла не допускав і тоталітаризм, як допускає сьогодні псевдонаціональна держава, коли всі її провідники національні, нібито за мову, за все найкраще, за пам’ятники, за меморіали, за калину - закалинили нас, як палями, з яких щойно знято трупи!

Я. Зайко: Зовнішні ознаки наче позитивні, гарні. А внутрішня суть абсолютно...

Є. Пашковський: Це покриття тих нечистот, які потрібно було прибрати ще в 90-му році. Господь всюди на перше місце ставить (як для людини, так і для суспільства) розкаяння, не устами, а духом очищення, і ніколи не поверненням в скверну! Нема його -- ви будете очищуватися вже через загнивання, через бродіння, через випадання в осад. І те, що вони мають, -- це гірше від того, аби вони були усунені: хтось займався б квітникарством, хтось займався б дачництвом, хтось займався б... Та чим завгодно! Але не засмерджував би собою цей простір, і не був би прокляттям на вустах свого народу.

Відійдімо від персон. І подивімося на історію в чистому вигляді.

Дається звільнення з одного із найдикунськіших рабств. Дається задарма власність. Дається величезне Богонатхнення. Дається певного рівня економіка. Дається дуже багато того, що не було в своєму часі в німців, не було в японців у період їхньої руїни. Даться нашим народам-рабам пострадянського простору безмежна кількість можливостей для добротворення. Але в рабів добротворення і привласницького, одноосібного характеру. Тобто це діяння задля себе.

Я. Зайко: Під себе.

Є. Пашковський: Задіяна любов до себе. Мільйон любовей до себе, або мільйон діянь для себе (бо кожна любов -- це і є вже дія)... Мільйон себелюбовей не може скласти вищого ступеня любові -- любові до ближнього. А країна -- великий ближній, що спільнолюбов”ю має живитись і животворити нею; в такій країні всім радісно і приємно, як у своїй родині; ніхто нікому своїм патріотизмом чи нигілізмом не видятлює очі.

Триступеневість любові треба розуміти таким чином: що є любов до себе (це нижня любов), любов до ближнього (це вже рівень країни, рівень суспільства, рівень церкви, спільного блага). І є вища любов -- до Господа. В розвинутих майбутніх народів все ітиме від любові до Господа до любові до ближнього, а вже відтак - до любові до себе. Все йтиме як від голови до ступнів. У нинішніх недорозвитків - від ступнів пробують заскочити на небесний рівень; це всеодно, що стрибком через купину досягти центру Всесвітів; Господь же і є центральна, наймогутніша і найтонша Сила або Любов, або Єдиноживильність всього існуючого від неї, всіх духовних і матеріальних світів, тобто самої незчилимость Його творіння.

У спільнот нерозвинутих, спримітивлених суто природнім життям все іде від низу й вище. І воно не виборсується з цього, з нижнього ступеня себелюбові. Тобто із накопичення і загарбання всього, що є в ближнього - із любові до заволодіння примітивом . І коли задієються ця індивідуалістична любов, або як я кажу любов до себе, тоді любов до вищого ближнього, якою є країна, або держава, залишається на устах, на плакатах і під час обмивань незалежності, а ніхто нічого не має.

От чому воно не складається. І воно не може скластися, доки люди хочуть для себе більше, ніж для своєї країни, вони нічим не можуть пожертвувати для неї. Вони уповають на тих небагатьох провідників, які мали їм влаштувати приємне безбідне природнє існування. Як вони кажуть достаток і благоденствіє. Але самі дуже мало чого можуть віддати на вищого ближнього свого. Це є наслідок великої недосконалості. Це треба знати. І коли оцю недосконалість покривають великим історичним минулим, тим, що наш народ духовний, що наш народ найкращий, найпрацьовитіший, тоді все внутрішнє зло, про яке я сказав, - життя всіма антизповідними методами за рахунок ближнього, - не змінюється лише зовнішньою праведністю і тому й западає величезний опустошувальний період, як наслідок змарнованої на себе, на тільки себе, на свої забаганки, великооновлювальної Божественної сили.

Я. Зайко: Вихід з цього? З цього тупіка. Це ж не тільки політичний, не тільки психологічний. Це і моральний тупік, і духовний тупік. Хоча духовного тупіка як такого я не бачу. Не знаю. Він, мабуть, і не існує. Тому що дух -- це є Бог. Він не може бути тупіком. Але ж в нас держава все-таки далека і до Бога, і до моралі, і до всього іншого позитивного. Вона занурилася в свої недоліки, про які ти зараз сказав.

Який вихід з цього становища?

Є. Пашковський: Будь-який вихід для будь-яких народів у стані опустошення -- це переосмислення себе, тобто розкаяння. Прихід до того, що індивідуальне добро або добро для себе, або любов до себе - гріх.

Господь вчить : люби Господа, люби ближнього як самого себе. Люби себе - забезпеч себе помірними засобами; і матимеш вищу силу для добродіяння вищого.

Я. Зайко: Дуже гарно ти сказав. Але ж глянь: хто з наших зараз претендентів на вищу посаду в державі -- Ющенко, Юля, Янукович і кіндер сюрприз, -- хто з них зможе покаятися і показати шлях виходу зцього... безвиході з цієї? Хто?

Є. Пашковський: Ще раз наголошую: не зводьте великий історичний процес до персономанії і персоноодурі! Як у великій науці немає великих вчених, а є великі ідеї, відкриті ними і донесені до здійснення наступними поколіннями, так і в історичному процесі немає персоналій. Є ідеї, які мають здійснитися наступними поколіннями. Або частково цим поколінням, якщо воно може прислужитися цій ідеї. І тільки через нові ідеї можуть реалізуватися нові радості в оновленому суспільсттві, і, врешті, радість спільнодіяння. Не згідно політологічних, економічних, історичних розпатякувань. А згідно Божественного припису, в якому існує любов до Господа, любов до ближнього, любов до себе. Коли любов до себе на відповідному, найостаннішому місці, тоді любов до ближнього і до своєї країни в тому рахунку на вищому рівні. І людина працює на цей рівень. І вона відчуває радість цього існування. Таку радість хотіли здійснювати мільйони людей в 90-их роках. А їм не далося. Чому не далося, хай шукають собі відповідь і каються. А я пояснюю загальну метафору цього, загальне здійснення -- як мало бути. А не те, хто винен. Коли програється війна, срамом кісток не піднімеш, підгилюванням трупів в переможну атаку -- програли всі. Але програли, довбили себе всі не через те, що в них був не той полководець, в них загальний план їхній, скерунок, загальна мета була хибна. В даному випадку мета усіх була - для себе. Тобто відійдіть від мети для себе і ви побачите вище благослужіння ближньому у вигляді своєї Вітчизни. А ще у вищому вигляді - служіння для здійснення духовного блага ближнього. А ще вище людина здатна опановувати любов до Господа. Надихається тоді вищими ступенями любові. Але коли вона перебуває на найнижчому прахорівні задоволення чуттєвості, задоволення своєї так званої стабільності, своїх гіперматеріалістичних потреб, коли вона ониціла земнолюбна людина, осмислює і любить тільки мирське і плотське, тоді в неї в принципі не може бути ніякої любові до вищого ближнього - своєї Вітчизни. І не треба шукати винних . Треба щоб кожен запитав себе: що він жертовного зробив для свого ближнього -- країни. Якщо він нічого не зробив або зробив недостатньо, хай знайде в собі мужність і спробує іще раз зробити. А бачити персоналії, які тоді були розтакими-пересякими, -- це знімати відповідальність із себе. Багато і більшість недосконалих людей минулого не могли здійснитися, тому що вони взагалі нічого не знали про Господа. Теперішні люди мають Слово Боже. Тоді Слова ніхто не знав. Тоді вони думали, що свобода – це є цінність. А можливість зробити якийсь мінімальний статок -- надблаженна ціль. Тепер вони вдягнуті, насичені, забезпечені, обреспектаблені, але щастя не мають. Чому? Тому що вони не служать ближньому. Вони не мають вищої любові. Вони перебувають на низькому ступені ницолюбові. І тому ця себелюбов так погризає їх. Тому такі вони невдоволені своєю владою, своєю країною, своїм державним статусом у світі. Але ж це і є внутрішнє невдоволення собою. Відійдіть від любові до себе, служіть вищому і будете мати вищу радість. А ще вища радість -- служіння Господу.

Я. Зайко: Це проповідь. Дуже гарна. Глибинна, до речі. Але ж глянь, кожна ідея -- погана, хороша -- вона уособлюється. Ідею Маркса уособив Ленін, Сталін. І зробили таку дурню, з якої вже виходу і зараз іще нема. Ну, я розумію, ти по-іншому бачиш.

Є. Пашковський: Те, що було дано природнім народам у формі марксизму-ленінінзму-сталінізму -- є гіпертрофоване бажання природного блага, природніх задоволень, природного порядку. Ну, це оприроднене щастя, якого людина не може досягнути. Людина не може взяти вищого щастя з природнього рівня, як із печерного вогню і м”ясива на ньому не видобути ядерної енергії. Цей період у розвитку цивілізації минув раз і назавжди. Людство пройшло цю радість. З неї вона знімається. Як знялися з нас радості іншого характеру, скажімо, які були там в дев”ятнадцятому столітті. Людство переживає свої зовнішні радості, так само як переживає відповідний стан науки, відповідний стан техніки, розвитку всієї цивілізаційності попередніх століть. Тільки те, що внутрішньо духовне, люди мало помічають. І говорити про весь радянський період як просту випадковість і як якийсь злий демонізм не випадає, тому що це - втілення глибинних бажань самих народів, які його прийняли. Внутрішньо вони хотіли цього. Тобто вони хотіли соціальної рівності і загально-соціального блага. І теперішні приблизно так само цього хочуть. Теперішніх 90% людей -- є духовними нащадками ленінізму, бо вони хочуть загально-суспільного блага, а самі нічого не хочуть для нього робити. Тобто вони хочуть бути в любові до себе, а щоб любов до ближнього існувала для всіх. Не може бути любові вищої -- любові до ближнього, -- тобто не може любов існувати в суспільстві: любов, скажімо, державного характеру, любов взаємоповаги, всього того, що ми бачимо в розвинутіших народів. Коли кожен працює для себе. Це треба визнати. У нас стільки говорилося: ми йдемо на інший рівень. У нас стільки говорилося двапдцять років про спонсорство, про допомагання культурі... Хтось його бачив реально?

Ніхто не бачив. Я дивлюся в ближній країні, на яку всі українські патріоти показують пальцем як на найгіршу: у них міністр культури говорить, що половину бюджету культури складають спонсорські пожертви.

Я. Зайко: Це в Росії?

Є. Пашковський: Так. То Росія виявляється погана ...

Я. Зайко: То вона може це робити! А в нас це не можуть?

Є. Пашковський: Бо у нас немає любові до ближнього - своєї країни. У нас любов до країни є на базіканні: примітивному базіканні цих калік, які вважають себе вождями. Але вони нічого не здатні зробити! Ті, хто найбільше “люблять” Україну, є найбільшими її ненависниками. І не тільки України. А кожен народ - раб, коли у нього з’являється оця любов на вустах, а внутрішньо цей паразит працює тільки на себе. А він має зрозуміти, що повинен діяти на вище. Якщо у них цього розуміння немає, ніяка політологія, ніяка історіоманія, ніяка економікоманія, ніяка політикоманія, ніяка виборокоманія їм ніколи не допоможе. Бо вони - каліки, здатні гребти тільки під себе, кажучи простою людською мовою. А це і є здійснення любові до себе. Найприримітивнішого ступеня любові. І черв’як любить свою купу гною. І тому він не здатен відчувати симфонії.

Я. Зайко: Але ж у черв’яка своя симфонія -- природна. Йому Бог дав.

Є. Пашковський: У черв’яка своє місце.

Я. Зайко: Так.

Є. Пашковський: У черв’яка своє місце.

Я. Зайко: А людина ж то вона вища.

Є. Пашковський: Всі люди здатні розумом осягати, що вони мусять працювати на загальне заради індивідуального. Дикун це може зрозуміти.

А наші державні мужі не можуть зрозуміти. Я можу приводити приклади, як я пробивав Академію словесності. Всі - “за”! Всі! Всі “за”! І ніхто нічого не зробить.

Я. Зайко: І ніхто нічого не зробив.

Є. Пашковський: Як я просив там надати якісь помірні кошти для

журналу. На найвищому рівні. Всі “за” і ніхто нічим не допоможе. Так це країна?!

Я. Зайко: Виганяють “Дніпро” зараз з приміщення.

Є. Пашковський: До прикладу: у поганої Росії половина бюджету -- пожертви. У найпрекраснішій демократичній Україні ті копійки, які виділяються на Міністерство культури, розкрадаються...

Я. За йко: Розкрадаються. Абсолютно. Бачиш, в один голос.

Є. Пашковський: ...до нуля. А решта витрачається на юринду. І ніхто ні сльози не зронить, ані ні словом не розкається. Ні одна ця гидота ніколи не скаже, що вона робила не те.

Я. Зайко То як прибрати цю гидоту? Перше саме примітивне питання: що робити?

Є. Пашковський: Хай вони самі себе прибирають.

Я. Зайко: Та не приберуть же вони!

Є. Пашковський: Приберуться! Приберуться!

Я. Зайко: Бог їх прибере.

Є. Пашковський: Зло прибирається через самознищення, добро розвивається через постійне вдосконалення.

Я. Зайко: Добра (???) думка. Прекрасна думка. Тільки ж якби...

Є. Пашковський: І оцей період самознищення триватиме в Україні, ще двадцять чи й двісті років. Можливо до кінця певного якогось дотриває. Він - мить у безмежності вічного. Але план загальний, отакий як я казав, від вищої любові до вищої, і ще вищої. А не існування в нижчій любові -- в любові до себе, і в бажанні користуватися благами суспільства, суспільною справедливістю, радістю доброї країни. Як було в 2004-му році: яка в нас добра країна! Які ми маємо можливості! Вірили, що очистимося і будемо жити без бандитів, без злодіїв! Це ж була велика радість! Це був дотик до справжньої радості, якою є радість любові до великого ближнього - своєї країни!

Але треба було не доторкатися, а посадити бандитів. І раз і назавжди не брати хабарів. Це що суддя не може прожити на зарплату? Чи лікар не може прожити на зарплату? Чи той не може прожити? Чи їхні сотні тисяч чиновників не можуть прожити на зарплату?

Я. Зайко: Ні! То зарплата 35 тисяч в судді в Києві!

Є. Пашковський: Не можуть?! Нехай живуть в такому мерзенному, зломерзенному середовищі, де один погризає одного і немає ніякої любові. Їхнє примітивне сприйняття, їхнє природнє сприйняття радостей вищого рівня -- себелюбові -- хибно дає їм відчувати, що це є сааме головне благо, що вони щось настарчили для себе, що вони мають більше від злиднів, від жебраків. Але вони не розуміють, що жебрак, який не має нічого, він щасливіший в мільйон разів. Бо йому Господь дає благо вищої любові. А ті, хто надбали благ злочинним шляхом, - самознищенні. Вони вже самознищуються. Те, що ми бачимо в політиці, те, що ми бачимо в цих бізнес справах. І найголовніше: в душі вони - страшенно омерзенні, покалічені люди. І їхні нащадки -- це каліки івиродки: алкоголіки, повії, різного характеру дегенерати. Вони не матимуть ніякого майбутнього по своєму роду. Ось є майбутнє тих людей, які вирішили, що їхнє природнє існування -- індивідуальне -- вище від загального існування. Я можливо надто спрощено це пояснюю.

Я. Зайко: Ну, треба ж тут враховувати, що люди всі, які будуть читати, вони ж не великі філософи, вони просто люди.

Є. Пашковський: Може я надто спрощено пояснюю. Але я кажу, що забезпечення любов’ю нижчого ступеня -- індивідуалістичною любов’ю, тобто любові родової, сімейної, кланової, -- не дає людині істинного щастя, яке людина має на вищому розвинутому рівні. А ще на вищому рівні, коли людина живе істинно духовним життям згідно Заповідей, здійснює добре служіння, - вона відчуває справжню любов, коли в неї нічого нема. Це кожен знає. І навпаки: той, хто має все, але не має внутрішнього блага, - каліка. І горе калікам, які заздрять калікам.

Горе багатим злидням, які заздрять ще багатшим злидням. Горе властолюбцям, які прагнуть ще більшої влади заради владарювання. І їм ніколи не дається нічого здійснити доброго для свого народу. І пам’ять по них буде ще гіршою від нинішнього осуду.

Візьмімо для прикладу діячів ХХ століття: Де Голя, Аденауера, Пілсудського. З них хтось ставив на меті возвеличити себе? Свою персону? Ніколи. Чому це не вдалося зробити українцям? Через себелюбов і ставлення себе вище історії. Тобто вони і є історія. Вони і здійснюють історію. Вони нічого не роблять для історії, а вважають, що вони - історичні діячі. Ти роби, а історія покаже. А вони, нічого не роблячи, триндять про свою історичну діяльність, і вводять в оману народ, що вони щось собою являють. Ти скажи, що я ніщо, а ми всі разом щось можемо зробити. Тоді Бог дасть натхнення і силу всім об’єднатися і добро творити. Але якщо одне вилазить над усіма і гетьманує, використовує для цього всю сукупність національного декору, тоді не буде нічого, окрім декору. Приберіте декор! Любіте великого ближнього!

Дійте зречено! І ви переможете! Переможете не Росію, не злих сусідів, не вигаданих ворогів, а свою дрібну глитайську себелюбов і відчуєте вище благо доброслужіння кожного задля блага іншого.

Країна не може бути країною, коли, як п”явка, любить тільки себе, хоче тільки собі, тільки втягувати; коли кожен, як п”явура, мріє де присмоктатись повигідніше; де найтяжче, там би й служили Богові; так ні - все собі свербить; те ж саме і з світом; от чому так засмикався він - одривають, однищують себе себелюботнями! од тьми невігластва і смерторадостей, від погублення Любові вищої - від погублення здатності її приймати; від знечутливлення плотською любов”ю, здібностей братии Божественну любов і благодіяти нею! Та ніхто з легкобитів духороботи і духотерзань не уникне! Сам Господь - для спасіння душ деяких – одірве од земнолюбові.

Безвіллям - попустительством злу - можна наробити більше зла, аніж самим наглезним злочинством! найнаглішим бузувірством! можна просто увірити себе й народ свій, що держава - одне державкання і збирання податків; що ринок розставить все, ну до піватома все! ринок все вирішить, все вдосконалить, всіх задарує благоденством – так просторікали, держстогнали, так дерсюсюкали й державкали зарозумлені політпримари від початку дев”яностих; так залібералили їх ще хитрожвавіші всепорадники; і от: ринковіра замінила єдиноістинну віру: спасительне Христа вчення; віру у вдосконалення себе окаянням, відходом від зла, злобажань, злозамислів до дієвого доброслужіння: щирого й зреченого виконання кожним с вого земного обов”язку; ринок вирішить все! не треба вже не сіяти, ні орати, ні сапати! ринок, торгівля, гендель всім усіх забезпечить! ринком посіють, виорють, непотріб виполють! держава потрібна не як засіб для спільного душспасіння через вдосконалення - душ плекання для вічного - а як засіб, що кожного, дармового, хапужного, здирного, всепродажного, всерозбещувального, всерозстлінно невситимого в своїй пагубі себевдоволення! держава як засіб розбрату та погибелі, а не єдності й братолюбові; не порятунку в спільнодіяннях; та головне в держметі: привчення душ до втілення волі доброї, до тієї спасительної благоволі, згідно з якою у вічносвітах одним подарується діяти в благодаті, доброслужити назовні, ближнім служити, а іншим - в дикій сваволі зачерствілим - скніти в себелюбові та муках всих її прихотей; не привчення до обов”язку доброволі - до милосердя дієвого – нівечить саме поняття держави і церкви, профанує основу всього істинного: повчення Слова, науку Господа; лжедержава й лжецерква, що вірою виправдовує нечестивців (мерзенних внутрішньо, зловмисних підло, зовнішньо ніби праведних устами віруючих) рука об руку поводирюють зло, як сліпий сліпця, до спільної ямери - пекла; а на земному щоденнорівні: до розпачу - розбрату - всескорботи часу, коли злотлінь і злозвичаї, злонатхнення й виродства, всепродажність і жадоба заполонює собою все і чернь політвчаділо волає: кесаря!!! нема в нас Царя! (не хочемо Істини!); нема в нас царя крім кесаря; не хочем справжнього небеснодуховного розуміння істини, а розуміння власного, мирського й плотського, чуттєво здобутого, нам приємного, бо злу сприятного земного досвіду і натхнення ним; не хочемо Богомудрості, а власних знань і ними втілення своїх прихотей; тоді держава стає погибеллю, церква - погибелі освяченням, суспільство - розсадником для пекла; ви ж хотіли свого, так хотіли зла - беріть його! і загрібайтесь ним!!!

Це не країну розікрали - це дармова власність розікрала дурних людей; це не всіх - не привласнили, це земля привласнила зіпсутих і в яму приречених вже; у пекло задивлених; у прах всим волінням втуплених - до самоосліпу; це не той чи той до влапди проліз, це корито їх прилизало, приручило, прибрало, щоб втопити в собі, чи скабанити в навозних звичаях, в роадощах грошолюбства, хіттєлюбства, спортолюбства, вскаженіло жереб”ячого розвагогиготу; культурекстракщини тобто; це не влада далася зопалу декому - це виставилось на позорище тілесне оформлення зачаєних вад суспільства: хитрувань, злодійкувань, виставлянь, виславлянь себе; кожен головний владообраз - живий портрет суспільнозла у відповідному часі; хотіли хитрувати (щоб як і колись, і як на Заході) - хитруна й отримали; хотіли злодіювати й безкарніти - паханюху отримали; на словах знов схотіли на Захід, але щоб нічого не робити для цього - просто жити там- отримали просторікала; хитрун - пахан -просторіка - насправді щаблі духозла самої людності, самої людви!! неспроможні стати народом; обплюють одне дзеркало і хутцем друге ставлять, щоб те обпльовувати, аби себе не побачити, щоб не озріти часом; не отямитись нарешті; верховновладець ґ образом найпотаємніших жадань і злопланів свого народу, мрією зла його - його злозотінь волінням; його нечестивством представленим, як корона з гадюк на відразу собі й на повчення інших народів; на викриття потаємини багатьох у найхарактернішій одній особі; це не ми; нам його вибрало власне безвілля і нерозкаянство; власне злу потурство і уповання на себе; власне “якось там буде”, “треба мені й моїм”, а спільне хай роблять державні люди; тому й рема в рабів Царя, як для лакеїв немає величі, немає великої людини; нема святого нічого, немає вищого від догоджань, вижидань, повзань і долизувань собарвою панською сто раз вилизаної тарілки; тому нема в раболасих порядку, нема державного на справедливість націлу, нема гіднодійства; скільки не міняв гівноїда на гівноїда, а з ротів не випаде голос на захист Правди та Істини; скільки не міняй ярмо на корито, а внебо не вмусиш дивитись; і не принадиш з любов”ю діяти відповідно; і враження нападає таке, що вони вродилися з язикугами в недолизному місці; і стообідраних, стообікраних опосідає толедрантність, і, видерши душі з них, онімивши їх, дарує похапцем вшугано долизати тарілку.

Двадцять літ нас застрашували: якщо хоч одного нечестивця вицупити - відсторонити від владарявувань почестей - то Україна згине, почнеться мор, громадянська війна, розруха; таке почнеться! Із взстрашених себелюбов”ю ніхто не наваживсь дієво розкаятись, змінити себе; і країна згнила в незмінності, згнояріла в грошолюбстві й фекальних насолодах; зовні підновлена, внутрішньо ж сповнена нечистот злих замислів, всього віджилого, і всього того, що омерзенює й донищує (а не тільки роз”єднує) вкрай збайдужіле, нахглухо заговорене, всмерть зачумлене лженадіями, всмерть зачаджене лжеобіцянками бідолашне суспільство.

Двадцять літ проповідаю дієве очищення - дієве окаяння: у всьому начвореному за злостоліття пропоную відтинання вбивчого злогангренно тлінного від ще живого, ще дієздатного; омертвілі залякували погромами, та нас без війни й мору в злодусі їхньому вигибло страшні мільйонища, вигибло в наругах і несправедливстві, у виживання відчаях; нам втулили гнилу ідейку: добрі комуніси збудують добру українську державу - в могильному оформленні - видно всім на сьогодні. Скільки скегебісілих, гангренночорних повісилось, як нас лякали? скільки застрелилось, втопилось, викинулось, щезло від розтерзань совісті?! всє прі дєлє! кришують і кришать на ковбасила народ і все народом нароблене; це звично “рейдерством” зветься; кришують і кришать! І де народ?! там, де вже б мали бути його катюги і хапуги ще двадцять літ тому! тож приклад нашої злодержавки для світу страшний; весь досвід наш - мільйонновідчаєм, мільйоннногорищем підтверджена істина - без розкаянь і вдосконалень себе - нема перетворення, нема піднесення, нема і не може бути суспільного добромайбутнього; все згниє, згине у взаємовідразі, у взаємоненависті; без відречення - нема відродження; нема нічого нового крім з екранів висолоплених чергововиборчих лизань нас язикугами в рудій шерсті з собачої тарілки; та скільки не випихатимуть хитруна за хитруном, пахана за паханом, пустобреха за пустобрехавкою - добра не випаде нікому; доки не вдосконалюватимуть народ - нічого не зміниться.

 

 

Євген ПАШКОВСЬКИЙ