* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Про мову і „ЛітФорум”

14:43 08.08.2007

Про мову і „ЛітФорум”

Мова – геном народу. Пароль, за яким індивід пізнає свою приналежність до того чи іншого роду-племені, племені-роду. Бо народ – від роду, а рід – від родини, а родина – від народження. А народжує-родить – земля. Твоя вона чи ні – це ти пізнаєш за кодом, за паролем. Пароль – слово.

 

Українська земля – українське слово.

 

Але код зруйнований, принаймні – відчутно (смертельно?) уражений. Ким і коли – про це не зараз. Маємо наявність і маємо завдання, якщо хочете – покликання, якщо хочете – поклик: зберегти і врятувати. І відновити. Як храм. Якщо не ми, то хто.

 

В сучасному нібиукраїнському суспільстві українська мова, або ніколи не була присутня (її не пускали), або по хамському витіснена з цілих секторів мовобуття: бізнес, спорт, молодіжна субкультура, інформаційна арена, арена музична (це з нашою піснею – явищем ваги вселенської!), церква, книгоіндустрія. Боже, що ж залишилось, коли вже й майстри народних промислів дають інтерв’ю „коростявою гримучістю картави” ( Р Кухарук.)! Що ж ви, втративши пароль, творите!?

 

Пароль розірвано. Індивід неспроможний самоідентифікуватись. Індивіду байдуже „на каком языке разговаривать…” Індивід хоче дешевої ковбаси і не хоче почуватися мікроскопічною ланкою велетенської ДНК-молекули на ім’я „народ”. Ні, він не бовдур, він просто не знає, а як і чув десь, то не вірить, що без народу не буде роду, а без роду – родини, а без родини – народження, а народжує-родить пам’ятаємо хто?

 

І наші лани не плодоносять, і в нас нічого не виходить, і дешеву ковбасу їдять інші, а з паролем, з ланцюжком молекули, в них, до речі (оглянімося!), все гаразд. Негаразд у нас.

 

Звісно, такі (ще) не всі. Знаходиться ще оригінал, який ніколи й ні за яких обставин... Але ось суне він вулицею мегаполісу понурий, наїжачений, наче розвідник у лігві безмилосердного супостата. І рота розтуляє лише за навальної знадоби, і „порох” сухим тримає, аби відстрілюватись від зверхніх позирків і тихих (а де – й не тихих) кпинів: „колхоз”, „бендера”... Ну, часами й „приязніше”: „... и что вы такой национально озабоченный? Бандитов вон из власти нужно убрать и все будет ляля!” Не буде.

 

Що ж витискує українську мову на маргінес? Мова російська. Чи винуватити в цьому Росію? Чи винуватити хижака в тому, що природа преміювала його пазурами? Якщо в зоопарку ведмідь раптом поранить відвідувача, то хіба звинуватять ведмедя?

 

Винуватий не ведмідь. Винувата не Росія. Винувата малоросія. Не росіяни – малороси. А яка найпитоміша прикмета малороса? Правильно – російська (правильніше – малоросійська) мова. І наша поблажливість, наша славногоренещастятерпимість до цієї болячки не лише кривдна, не лише неприпустима – вона вбивча. Повторюю, наголошую: це не має ніякого стосунку до росіян і до Росії. Це НАША проблема. ВБИВАЄМО ми себе самі.

 

Яскравий випадок-приклад, свідком якого був автор цих рядків: Кілька років тому. Передвиборна зустріч одного з тодішніх „керівників держави” з електоратом (балотувався по нашому округу). Залюднений районний БК, цікава розмова і ритуальне (як же без нього!) питання з залу стосовно другої державної. „Один з перших осіб”: „Я за, за! На мене, нехай хоч по турецькому балакає, аби професіоналом був, аби чесним був, аби порядним...” В свідомості одразу кресонуло: були, були вже такі, що по турецькому – яничарами звались. А що вже професіонали! Але тут не про політика, тут про нас. Миронівка. 110-ивідсотково україномовна Миронівка вибухнула оплесками. Оплесками! На турецьку!!!

 

Малоросійський ґатунок російської мови в Україні не є мовою іноземною, не є мовою нацменшини, не є мовою офіційною. Це цілком особливе і (стверджую!) нездорове явище, це опух, це агресивний вірус, який завдає шкоди куди значущішої, аніж вірус пташиного грипу, хоч він і не є таким непоборним. Просто ми НЕ ХОЧЕМО з ним боротись. Нам ліньки. Нам „все равно”.

 

Мова-код – витвір народу-роду-землі. Російська в Україні землі не має. Це омела, яка живиться інакше, ми знаємо як. І знаємо, що відбувається з деревом, на якому вона вгніздилась.

 

З’ява вірусу пташиного грипу спричинила оголошення надзвичайного стану. Буяння омели малоросійства давно вже покликає оголошення подібного стану в царині мови – надто далеко просунулась недуга. А надзвичайний стан дозволяє впровадження надзвичайних заходів. Найдемократичніші спільноти, не зблимнувши й оком, погоджуються на урізання власних свобод, коли йдеться, скажімо, про боріння з тероризмом – на шальках вартостей пересилює життя... А вага життя цілого народу?

 

Життя – головне, тому тут не важать будь-які найвинахідливіші псевдоаргументи, як от, приміром, про „дармове” володіння двома мовами – володійте хоч давньогрецькою, але не за рахунок руйнування своєї! Ще цинічнішим бачиться посилання на ринкові відносини – вони, мовляв, просто все розставляють по своїх місцях. Який „ринок”, шановні, коли торговців з храму видворено ще 2 тисячі літ тому!?

 

Тепер до речей конкретніших: Звісно, автор не президент і впровадити надзвичайний, чи будь-який інший стан у державі змоги не має. Але автор є членом „Літфоруму” і переконаний: певні зміни в роботі спілки внести необхідно. Власне, зміна одна: Єдиною мовою творення в „Літфорумі” має залишитись українська. Український письменник не може бути ніяким, не має права бути, наче тарган, всеїдним – час не той (Вкотре. Знову...) На своєму місці, у своєму маленькому осередку маємо встановити домінанту української і нехай це буде нашим поспроможним внеском... Ніякі виправдовування не мають братися до уваги. Ні з приводу іншомовного середовища, ні на кшталт: „мой папа русский”; ти або є український поет (прозаїк), або ти ним не є, а в інтригуючих деталях твоєї генеалогії нехай длубаються майбутні дослідники. Не можете встояти, коритесь впливові, засмоктує? Брехня! Просто не маєте стрижня, твердого переконання, то так і кажіть. І – або-або. А як встояти, як зберегтись, поцікавтесь хоча б у активної „літфорумівки” Уїни Попель. Народилася в Німеччині, дитинство минуло в Казахстані, значний відтинок дорослого життя – в зросійщеному Миколаєві; але автор ніколи не чув від неї жодного неукраїнського слова! І не лише в віршах, а й у приватному спілкуванні! Ось приклад!!!

 

Послуговуватись Господнім даром до слова і не трудитися на його, рідного слова, зміцнення і ствердження – злочинство (найменше – егоїзм), а злочинству в „Літфорумі” не місце! (Егоїзму – ганьба!)

 

На думку автора, провід „Літфоруму”, патріотичність якого сумнівів не викликає, мусить прийняти рішення. А члени спілки, за потреби, йому в цьому допомогти. Хоч би й шляхом опиту з означеної теми.

 

P.S.

 

Я мешкаю досить далеко від Києва. В неділю виходжу з хати о дев’ятій ранку, а повертаюсь близько дев’ятої вечора. Ломить спину, гудуть ноги... Їжджу на студію. Аби вкотре зануритись у відкритий космос дивовижного українського поетичного слова. Це вже для мене, як допінг, як ковток кисню. Я вже без цього не можу. Але не завжди мої очікування справджуються стовідсотково. І я запитую себе: а чи варто було? Увімкнув би собі вдома телик, послухав Владімира Вишневського, чи Петросяна з Петросянихою... І ноги б не гуділи і жінка була б задоволена – чоловік удома. Але знову підходить неділя, знов лаштуюсь. Їду... Не хочу розчаровуватись...

Олексій Ганзенко

Член „Літературного форуму” з 2004 р.

м. Миронівка.