Петро Щербина

У віршах Олени Степаненко обривається розмова, відчуджуючи часовий етап, пом’якшуючи розуміння того, що “смерті нема – тільки осінь... потойбіч”.

Певно, що є фізіологічні чинники, які роблять жінку сумною. По дорозі, де “кетяги грона прибили куряву” вона бреде пілігримом до Авалону. ЇЇ паралельність – це не дволикість, це нейтральність. Так легше бути спостерігачем.

Навряд чи всі розуміють потребу ліричного героя йти “в смерк бур’янами/ втрьох/ один за одним”.

Трансформація міфу і сміливість Степаненко – це два моменти, з якими я мушу погодитися опісля прочитання передмови до книги (Р. Харчук, “Наступна станція – Авалон”). Проте сміливість авторки – не декларативна, а прихована. ЇЇ поезія має шпарини, через які сміливість просочується, наче вода, повна сонячних променів. Світло оголює її сміливість, і саме тому для Олени Степаненко “сонця доторки, мов цвяхи”. Сприймання осені авторкою – щось середнє між смертю та усамітненням, самовідчудженням: “де замкнули ключі лелечі/ тіло літа в шкарлупці храму”.

Важко чітко окреслити, які стосунки ліричного героя Степаненко з природою. Природою (авторка вибирає місця та ролі дерев і людей, проте вміє відчути “агонію протиборства”) світовідчуття і світоуявлення, бажання і пристрасті: “я тільки безноге дерево/ ампутованого кохання”. Таїну природи вона розкриває через ритуал народження Слова, хоча Слово Степаненко вміє мовчати: “і вписали у книгу каміння”, “між черствою молитвою/ й каменем у тебе за пазухою/ порожнина надії/ порожнина”. Чинники суму знаходять пояснення самі собі: “ти повільно вичавлюєш фарби на простирадло/Тетяно”. Проте радіти рано, бо забуття, насправді, не має смішного виразу обличчя. Ти “ж бо вода”. ЇЇ вода.

Тому-то “тільки Ти – самотній чоловік/ що палить біля вікна” – швидше розчарування, аніж знахідка. Хоча для читача прихованість у поезії Степаненко – знахідка. Красива знахідка.

Роман КУХАРУК

ПРОЗ У СЕРЦІ РОЗБИТЕ ВІКНО

Пам’ятаю давню поїздку до Ніжина і знайомство там через посередництво Бідосі (нині відомий романіст під трохи іншим псевдонімом) з Оленою Степаненко. Вона тоді було спокійна, чутлива і мовчазна. Київ її розкріпачив.

Що ж до поезії, то…

“приречені закохуються відхаркують кров’ю і нараз прозрівають що смерті нема”, “у вересні тіні стають вовками”, “хлопчик із ногами пророка глушить лозиною рибу поміж камінням”, “ніби в серці розбите вікно”, “і кинули камінням аж до дна” – цікаві думки, випуклі образи. Але ритм повнокровного вірша – вітру, стихії – з’являється там, де присутня любов: не зовсім правильна, але ніжна, рожево-глибинна: “поклади мене на долоні поклади і посип мене сіллю між твоєю відсутністю й останнім з моїх бажань”, “немилих рук невидимий диктат (…) є пам’ять келиха що спить в зіниці грона – чи ж нам крихким судити жорна днів? – мов теплий гриф у жар приручених долоней ми ляжемо до тих хто нас убив”, “і шовк бузку ледь прикриває закоханих з губами ламій”, “час розчавлених виноградів”, “а на ранок устануть і підуть і наповнять землю собою”. В поезії кожен має своє. Т а к а любов – її. Наприпочаток цього запевне досить, але тільки наприпочаток, бо далі треба себе самоідентифікувати з українською поезією, щоб не бути в псевдоперекладній.