* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Вічний революцьонер Василь Рубан

15:23 08.08.2007

Вічний революцьонер Василь Рубан

17–18 жовтня 2006 року відбудеться звітно-виборчий з’їзд Національної Спілки Письменників України. Останнім часом, відколи Головою СП є Володимир Яворівський, навколо цього питання виникає боротьба.

Наприклад, боротьба Наталі Околітенко за підтримки президентської адміністрації Л. Кучми. Спроба з’їзду в Пущі Озерній, імітація з’їзду на вулиці В. Яворівським, штурм офісу Спілки спецназом і фактичне його захоплення. Помаранчева революція зупинила цей процес. Наша розмова з тодішнім союзником В. Яворівського, а теперішнім опозиціонером, письменником Василем Рубаном. На фото тих часів В. Рубан несе прапор Спілки попереду процесії письменників на чолі з В. Яворівським до пам’ятника Шевченку .

Кор. Пане Василю, ви брали чи не найактивнішу участь у публічній дискусії на захист „Режиму Яворівського” (стаття в газеті 2000), а тепер от є лідером опозиції, судячи з того, що матер’ял в Інтернеті з гаслом „Жодного голосу за Яворівського” повісили ще пів року тому, будучи відповідальним секретарем Київської обласної організації. Тепер от в „Літературній Україні” ви помістили протест, що В. Яворівський не дав вам можливості бути переобраним на цій посаді?

В.Р. Я не ображаюсь на Яворівського за те, що він мене звільнив, адже це логіка боротьби, я показую, що він зробив це неправильно, так як неправильно хотів звільнити його колись Медведчук, не підготувавши повноцінного з’їзду письменників. Всі ми тоді бачили, що наступ президентської адміністрації на Спілку спровокував Яворівський своїми листами Л. Кучмі, але ці листи йшли в тему з Помаранчевою революцією, тому тоді не можна було здавати Спілку, зачіпаючи Яворівського. Хоча на попередньому з’їзді саме я висував кандидатуру Леоніда Череватенка, з огляду на його порядність, надіючись, що він не буде привласнювати громадських статків. Але трибун з Череватенка ніякий і він набрав зовсім мало голосів.

Кор. З чого ж почався ваш конфлікт?

В.Р. Вперше я виступив проти накопичення боргів три роки тому, на звітно-виборних зборах Київської організації СП. Тоді на Спілці висіло приблизно 150 тисяч гривень на „Літературній Україні”, 250 тисяч на Ялтинському будинку відпочинку і 150 тисяч гривень на видавницитві „Український письменник”, борги набуті як за правління Мушкетка, так і за правління Яворівського. З моєї точки зору, ці борги можна було погасити за рахунок надходжнь за оренду площ в Києві. Проте ці гроші проїдались апаратом на чолі з його керівниками відповідно, але без участі обласних апаратників. В результаті такої діяльності, ми втратили більшу половину коплексу відпочинку в Коктебейлі, обидва корпуси в Ялті (новий корпус зданий Яворівським в оренду за сміховинну суму (різниця ціни зникла невідомо в чиїй кишені) на 7 років, не знаю, що там залишилось в Одесі, не знаю чи здав Яворівський в довгострокову оренду з правом забудови і викупу два гектари землі в Ірпіні, але знаю що він двічі витискував з Ради НСПУ таке рішення.

Кор. До кого ви зверталися? Ви вірите, що серед письменників існує позитивна громадська думака? Адже, як мені відомо, замість з’їзду буде представницька конференція по одній людині від п’яти членів Спілки.

В.Р. Я знаю що серед письменників саме міста Києва зараз є повна негація до В. Яворівського, за те що він фактично знищив видавництво „Український письменник”, знаю що це наскрізь фальшива людина, яка набула чималі статки лише вміючи красиво говорити.

Кор. В попередньому листі до громади письменників Ви заявили про намір висувати свою кандидатуру на посаду Голови Спілки? Що ви намагатиметися там змінити?

В.Р. Коли була прийнята українська Конституція, її творці хвалились, що немає кращої в світі. Так і зі статутом НСПУ. Але статут можна змінити прямим відкритим голосуванням на тому ж з’їзді. Справа в людях. Повстаючи проти В. Яворівського, я втрутився в деякі управлінські господарські моменти НСПУ навмисне, щоб показати нарочиту непрозорість діяльності В. Яворівського і його команди, за якою ховаються зловживання, або просто розкрадання прибутків. Фінансовим звітам А. Крима я не вірю, бо їх не можна перевірити. Голова ревізійної комісії пан Д. Головко не знає скільки квадратних метрів і по якій ціні Спілка здає в оренду. Директор видавництва А.. Савчук не знає скільки квадратних метрів ДУМ (Дирекція по управлінню майном) здає в оренду в будинку видавництва і відповідно скільки за це отримує грошей ДУМ. Тих тридцять дев’ять тисяч гривень місячно, про які я писав у своїй статті, це лише половина орендних грошей з площ „Українського письменника”. Я, в присутності Голови ревізійної комісії, подав заяву секретарю по економічних питаннях А. Криму, аби мені надали дані про штатний розпис і зарплати ДУМу, але за три місяці так і не отримав відповіді. А ці дані мені були потрібні для того, аби оцінити, в яку копійку нам обходиться ця уравлінська структура, проти якої колись повставли Петро Осадчук і Олесь Лупій, за що Яворівський познімав їх з посад платних секретарів. Якщо ми не знаємо що по чім у головному офісі Спілки, то що ми можемо знати про Ялту, Коктебель, Одесу, Трускавець? От коли письменники оберуть мене Головою Спілки, я їм дам вичерпну відповідь на всі ці питання, іншого виходу одержати правдиву інформацію у нас нема. Тож я недаремно у попередній статті наводжу оцінку діяльності В. Яворівського на чолі Комітету ВР по Чорнобилю Олесем Гончарем, початок якої звучить так: „Найбільші грішники... це ті, що роблять кар’єру на чорнобильській трагедії і навіть збагачуються на ній ...порода ...двоногих хижаків, винятково пронозистих, невловних, хамелеонистих і чисто позбавлених того елементарного, що раніше в людей називалось совістю...” і зараз наведу цитату з листа СБУ до віцепрем’єра Миколи Жулинського: „У період 1991–92 рр. В Україну надійшла гуманітарна допомога від Міністерства оборони Німеччини в кількості 11600 одиниць транспортних засобів і 69 найменувань військового спорядження. Вся ця техніка була розташована в Закарпатській області на території Закарпатського облагротехсервісу. Потім ця техніка, з ініціативи депутата Яворівського В.О., була розподілена поміж різних організацій і підприємств, 80 відсотків яких відношення до Чорнобиля не мають”. ( Цитата з листа СБУ, газета „Сільські вісті”, 15 березня 1994 року). Саме ця публікація була поштовхом для того, аби Олесь Гончар зробив свій запис. До речі, в третьому томі „Щоденників” містяться цікаві характеристики на всіх чільних культурних діячів того періоду. Вірити після цього В. Яворівському, який піднімає на трибуні вгору своїх дві руки і каже що ”в мене руки чисті”, та ще й вивішує в своєму кабінеті православний іконостас, немає ніякої рації, і залишати його на цій посаді, не використавши з’їзду для його зміщення, просто безглуздо.

Кор. Молодші письменники, які проживають чи працюють у Києві, говорят, що проголосують за того, хто викладе своє бачення перетворення головного офісу СПУ, який є фактично бюрократичною канцелярією, на письменницький клуб. Які ваші думки з цього приводу?

В.Р. Фактично, запровадження мною „Літературних п’ятниць” було спробою перетворити головний офіс НСПУ в літературний клуб, але тотальний спротив керівництва Спілки поховав цю ідею. Як можна „вільно” проводити дозвілля без фінансування, коли раз-пораз з кабінету вибігає то М. Василенко і кричить, що музика грає занадто голосно, то зі своєї спальні вибігає В. Герасисимчук з такими ж заявками, а знайшовши в туалеті недокурок, починає проводити внутрішнє розслідування. Зараз, коли мене витурили, я опинився в такому ж становищі, як і всі інші письменники, не приналежні до апарату. Коли я заходжу в головний офіс, я не знаю в який куток приткнутись. Мої плани були такі, аби перший поверх офісу взагалі передати під клуб, а на другому розмістити адміністрацію. Ще при Ю. Мушкетику у великому фоє на першому поверсі стояв м’який куточок, столи і крісла, де можна було хоча б посидіти. Зараз, товариство „Алмаз”, яке орендує три кімнати, котрі виходять у це фоє, хоча і не арендує фоє, але винесло з нього всі меблі, очевидо воно має вплив на В. Яворівського, з огляду на різницю в офіційній і неофіційній орендній платі. Тобто треба велике фоє знову зробити вітальнею для письменників і влаштувати там невеличкий буфет від „Енею” з порівняно дешевими легкими напоями і бутербродами. (Зараз 150 грам сухого вина, друга страва і хліб в „Енеї” коштує 30 гривень і письменники бояться туди заходити). На першому поверсі також є бібліотека з читальною залою, зала засідань чи зборів зі сценою і рядами стільців, де можна проводити публічні літературні акції, а також ще одна велика кімната, здатна помістити більярдний стіл і кімната, де колись стояв комутатор, а зараз кабінет директора В.Фольварочного. Я неодноразово звертався до В. Яворівського аби ту кімнату звільнити під більярдну, в колишній комутаторній розмістити музичний центр і радіофікувати всі кімнати офісу. Розмістивши в великому фоє настільні ігри, а у великій кімнаті більярд, ми створили б вільну атмосферу, бо біля більярду завжди товклося б з десяток гравців, а всі інші, в невимушеній обстановці, перебували б на першому поверсі. Але для цього потрібно: по-перше, розуміння незаорганізованого права письменника перебувати у своєму клубі, а по-друге, гроші. Для придбання більярду – вісімсот доларів, для придбання музичного центру – стільки ж. Маючи, за найскромнішими підрахунками, 15-20 тисяч доларів чистого прибутку місячно лише за оренду площ в Києві, можна було б і на громаду дещо кинути. Але від одного мого нагадування про ці 800 доларів на більярд у А..Крима коси дибом. Що ці гроші не міф, я скажу вам – в процесі цієї боротьби вияснилось, що ще за правління Ю. Мушкетика і В. Дрозда, коли орендна плата була нижчою, Ю.Мушкетик усім членам апарату Спілки виплачував другу стовідсоткову зарплату. А це сорок чоловік. Якщо середня зарплата тоді дорівнювала 100 доларам, то це 4 тисячі доларів місячно, або 20 тисяч гривень і якщо їх помножити на 12 – то вийде 240 тисяч, якраз та сума, якою можна було б погасити борг в Ялті. (Зараз орендна плата в цьому районі Києва – 40 доларів за квадрат, а Яворівський лише в головному офісі і в дворі здає в оренду більше 300 квадратів). Натомість Ю. Мушкетик продав у Ялті старий двоповерховий корпус із землею за 1 мільйон гривень (тоді ще гроші за оренду площ „Українського письменника” одержував директор у своє розпорядження), та ще й, як доповідав В. Яворівський, коли прийшов до влади, була спеціальна схема для привласнення грошей, які уряд виділяв на ремонт письменницьких будинків відпочинку. На моє глибоке переконання, банкрутство будь-якої пострадянської структури відбувається від того, що керівництво розкрадає фондовий капітал цієї структури, без якої вона звичайно ж не може існувати. Кор. Що ж нового ви хочете привнести в ці стосунки?

В.Р. Хай мене Бог простить, але я хочу привнести в ці стосунки свою присутність і заповідь з усіх релігій світу „Не вкради”. Саме тому в попередньому зверненні я заявив, що буду працювати на благо громади лише за зарплату.

Кор. Що ще, на вашу думку, є головною функцією Спілки письменників.

В.Р. Одною з головних функцій Спілки письменників є соціальна допомога малозабезпеченим, а другою – видавання книжок і достойний гонорар. Проте будувати плани з цього приводу можна лише при чесному обліку фінансів.

Кор. Раніше при Спілці письменників видавався журнал „Світовид” і головним редактором там був Віктор Кордун. Це проводилось за гроші діаспори. Що Ви можете сазати з цього приводу?

В.Р. В той період я працював у журналі „Дошкільне виховання”, на Банковій, 2 бував рідко. Журнал „Світовид” робило дуже вузьке коло людей, це був здебільшого журнал уламку Київської школи поетів і Нью-Йоркської групи. І там теж були проблеми з грошима, через що редакцію колись був покинув В. Герасимюк. Відновлювати контакти з діаспорою треба через нових людей у керівництві НСПУ, відкритий діалог, відкриту наглядову раду благодійного фонду для видання книжок. І це могло б бути дуже важливим внеском в книговидання. Справа в тому, що українці діаспори давали гроші, але ніхто не трудився перед ними звітувати. Лише материкова Україна може виробляти високоякісний повновартісний духовний продукт, але ті люди, які дориваються до влади в Україні, мають низьку свідомість, аби опікуватись культурою. Діаспорні українці мають вищий рівень національної свідомості і вміють заробляти гроші, але тому що вони в меншості і в іншому етнічному середовищі, не можуть у цьому плані конкурувати з материковою Україною. Поєднання зусиль могло б зрушити деякі загальнонаціональні культурницькі проекти, але для цього треба не один рік демонструвати людям елементарну порядність і звітність за задіяні гроші. Чільні діячі Спілки письменників поки що демонструють протилежне. Але іншого виходу, чим шукати порядних людей і гуртувати їх, у нас нема.

Кор. Що б Ви сказали про розповсюдження книг в Україні, хоча б тих, які могло б видавати видавництво „Український письменник”.

В.Р. Розповсюдження чи продаж книг взагалі – це державна справа. Треба сказати, що коло поширення української книги набагато звузилось, в зв’язку з подорожчанням книг і зубожінням вчительської верстви. Зараз воно дещо розширюється, в зв’язку з стабілізацією становища вчителя в суспільстві. Фактично зараз українці видали все, що хотіли видвти в період колоніальної залежності. В цьому легко пересвідчитись, зайшовши в книжковий магазин на Європейській площі. Але тиражі мізерні. Колись історичний український роман витримував наклади 100–200 тисяч, а зараз ледь 5 тисяч. Тут є про що думати, але нема кому. Що ж до Спілки письменників, то вона могла б зайняти свою нішу, організуваши в кожному своєму офісі кожної області книжкову ятку. Це ідея не моя. Вона колись ходила поміж письменників, але що там продавати, якщо Яворівський за 5 років свого керівництва спромігся видати лише 10 книжок обсягом 7-8 друкованих аркушів накладом 1 тисяча, та ще й зробити на тому 200 тисяч боргу для Спілки. Одно слово – Голову треба мінять.

18.07.2006