Про літературу і книжки ми – спокушені художнім чтивом – звикли читати передовсім у журналах літературного спрямування. Але ж погодьтеся, не всім, хто хоче ознайомитися з новинками в книжковому світі чи зрештою може дозволити собі купити десяток-два гарненьких і водночас цікавих книжок, прийде до думки шукати таких відомостей в літературних часописах. Потенційна читацька публіка сьогодні найчастіше зорієнтована на добротні журнали. Частина - на суспільно-політичні, частина – на розважальні або, як ще їх називають, жіночі.

Чи може поважний пан, читаючи улюблений “ПІК” чи “Компаньйон”, або шикарна пані, знічев”я перелистуючи “Наталі”, знайти на сторінках під глянцевими обкладинками, якщо не добротно написане оповідання чи новелу, то бодай щось про щось таке, що би захотілося купити і прочитати. Та ще якби з конкретною адресою і телефоном, де можна придбати ту чи іншу книжку. Та це вже з мого боку підказка для рекламодавців. Давайте разом перелистаємо кілька номерів знаних журналів за останні півроку.

Отже, “ПІК”. Хоча пік популярності цього українського (у значенні українськомовного) тижневика дещо спав, однак він (журнал) має свій вплив на значну частину української суспільности. Останнім часом обсяг культури в “ПІКу” дещо зменшився. То ж про літературні новинки прочитати в тижневику можна тільки вряди-годи. Рецензії чи відгуки на новинки літератури з”являються досить сумбурно. І все ж. У №11 знаходимо суміш анонсованої реклами і спроби літературної критики в іронічному стилі Т. Скотникової та Н. Непийводи про романи двічі лауреатки “телевізійно-шоколадного конкурсу “Коронація слова” Марини Гримич “Варфоломієва ніч” та “Ти чуєш, Марго?”, а також виданого в “Кальварії” роману “Магдалинки”. Одразу зауважу, що цей – 11 - номер журналу “ПІК” видався плідним стосовно рецензій на жіночі романи. Адже саме в ньому натрапляємо на пристойну рецензію М. Покобатько на книжку О. Забужко “Сестро, сестро...” , що її презентував навесні київський “Факт”. У №12 В. Одарченко з Рівного проанонсувала книжку В. Барки “Правда Кобзаря”, що видана рівненською “Просвітою”, і це перше видання цієї книжки в Україні. З огляду на те, що книжки периферійних видавництв вкрай рідко потрапляють до київських книгарень, цей відгук, хоч і вмішений на сторінках “Свобода” в “ПІКу”, сподіваємося знайде зацікавленого читача. Є в часописі рубрика “На папері”, де публікуються анонси книжкових новинок. Так в №8 анонсується альманах у двох томах “Народжені Україною” (із серії видань Національного проекту “Золоті імена України), у № 7 вміщено рецензію Л. Луцького на книжку В. Слапчука “Сучок на костурі подорожнього”, у №5 опублікована рецензія-анонс на “100 найвідоміших образів української міфології”, що вийшла наприкінці минулого року завдяки зусиллям видавничого дому “Орфей”, і розповідь про поетичну книжку Л. Скирди “Сад любові і сонця”, що перекладена японською, - цитую - “у Японії, крім Шевченка, жодного українського поета не видавали”. Не пояснено тільки, чому не видавали – чи не було можливості, чи не було потреби, чи не було ініціативи, а чи Л. Скирда єдина після Шевченка достойна? Отака літературно-книжкова картина в “ПІКу”.

“Корреспондент” рекламує себе як журнал нової епохи України. До його плюсів можна зарахувати те, що на останніх сторінках в рубриці “Кіоск” поруч з відео- і СД- новинками йдеться також і про книжки. Що ж цікавого у “кореспондентському” “Кіоску” можна побачити останнім часом? У №2 пропонують прочитати черговий роман В. Кожелянка “Тероріум” (Львів: “Кальварія, 2002); у №3 пофілософствувати з П. Слотердайком (“Критика цинічного розуму”. К.: Тандем, 2002); у №5 відпочити з Ю. Покальчуком (“Вони кажуть”. Львів: Кальварія, 2002); №6 пропонує поезію – 13 текстів - О. Лишеги “Снігові і вогню” (Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 2002). Очевидно для більшого зацікавлення поезією цього автора анонсується не тільки сама поезія і своєрідне оформлення автора, а передовсім розповідається про популярність О. Лишеги у США. Анонс у №8 першого роману з трилогії П. Коєльо “На сьомий день” “На березі Ріо-Пьєдра сіла я і заплакала” (Київ: Софія, 2003) витриманий і здатний заінтригувати навіть не розбещену художнім чтивом публіку; а в №13 потрапила книжка “Київські неокласики”. Упорядник В.Агеєва (Київ: Факт, 2003). Як бачимо, книжковий кіоск у “Кореспонденті” різнобічно спрямований і – що приємно – зорієнтований на українські видавництва і українського читача.

У ділового щотижневого журналу “Компаньйон” – теж є своя “Афіша”. Тут, зокрема, можна дізнатися про те, що роман Харуки Муракамі “Хроніка заводного птаха” (“Независимая газета”, 2002) побив рекорди в книжкових магазинах Києва і Москви. До речі, авторка анонсу-рецензії І. Бурлакова навіть вказала, як змінився колір обкладинки додаткового тиражу (очевидно для того, щоб бува той, хто в когось бачив і знає, що це круто, а читати заголовки навіть на титульних сторінках полінується, не переплутав і вчасно зорієнтувався у виборі). У “Афіші-книги” можна віднайти відомості про “Арістос” Д. Фаулза (Вінниця: Тезис, 2003), про роман П. Коєльо “Вероніка вирішує померти” (Київ: Софія, 2003) і т. п. У більшості номерів “Компаньйона” “Афіша-книги” цікаво структурована: що (автор і назва), де (місто, видавництво, рік), про що (короткий зміст чи рецензія), родзинка (особливості авторського тексту). Однак варто, очевидно, авторам рубрики подбати про те, щоб письменник не був “що”, а виділити для нього окрему табличку “хто”. Чи не так?

Один з найдавніший і в свій час особливо популярний громадсько-політичний, літературно-художній часопис “Україна” у четвертому номері на обкладинці рекламує Роман про президента (на наступних сторінках з”ясовується, що власне йдеться про майбутній роман А. Куркова про Президента України (якого – невідомо). Також тут же анонсовано “Пригоди пустомеликів” того ж А. Куркова, що нарешті з”явилися українською мовою. Розповідається в журналі і про книжки видавництва “Школа”, а в №3 у рубриці “Україна і світ” можна дізнатися з розповіді Д. Пожоджука про “Малу літературну енциклопедію” П. Богацького, що досі видана тільки в Австралії, в №2 прочитати рецензію професора В. Соболь на книжку О. Сліпушко “Софія Київська. Українська література середньовіччя: доба Київської Русі (Х – ХІІІ ст.)” (К., 2002). Не обійшла увагою “Україна” і уже згадану вище антологію “100 найвідоміших образів української міфології”, підготовану видавничим домом “Орфей”. О. Євтушенко дає їй визначення унікальної речі, адже “антологія – цілісний моноліт текстів і візій, до того ж читається на одному подиху, немов якийсь пригодницький роман”. Окрім того, в “Україні” залишаться власне літературна рубрика “Літературна вітальня”, в якій презентуються поетичні тексти. Останні номери “України” пропонують цикли віршів Д. Кулиняка, М. Нестеренка, О. Матійка.

А як допомагають розвивати читацький смак так звані жіночі часописи? Переглянемо популярну і особливо шановану в перукарнях, масажних кабінетах і навіть у залі періодики ЦНБ ім Вернацького “Наталі”. Постійна рубрика “Маленький рассказ” могла б на мою упереджену думку називатися якось інакше. Адже сам літературний термін “рассказ”, себто “оповідання”, передбачає оцінку тексту стосовно певної художньої вартості і літературної приналежності. Про жодне з “маленьких рассказов” з “территории любви” у цьому контексті говорити не можна. Звичайні жіночі історійки переказані в салонах краси. Однак часом в “Наталі” трапляється щось схоже за натяком на художність. Приміром у №4 опубліковано оповідання А. Яблонської “Боже мій” про тітку, яка любила квіти і не любила дітей, і про маленького хлопчика, який виявився богом Землі. Така собі спроба осмислити добро і зло через призму містичного фентезі. У розділі “Культура” проте є рубрика про новинки в світі книжок. У№2 вона називалася “Книжная лавка” (оглядач Т. Ольшанська), а в №№ 3, 4 - “Книгочет”, яку веде Н. Малюженко. Проте суть цих подач майже не змінилася. Пропонуються тут і жіноча проза, і рицарські романи, і психологічні тексти, і навіть поезія. Неприємно вражає передовсім те, що пропонують поповнити свої бібліотеки книжками російських видавництв. При чому йдеться не про питомо російську літературу, а про Ф.Моріака, Ф. Петрарка, М. Павича тощо. Не гребує анонсувати на своїх сторінках російську книжкову продукцію і “Єва”. Однак в цьому випадку це виправдано принаймні тим, що читач журналу з”ясовує для себе, що Р. Віктюк написав і видав “Роман з собою”, у Петербурзі вийшла книжка А. Максимова про “бітлів” “День за днем”. Поруч з цими виданнями ведуча рубрики “good books” В. Селіванова пропонує книжку Ю. Покальчука “Час прекрасний”, видану в харківському “Фоліо”, книжки видавництва “Основи” - М. Еліаде “Мефістофель та Андроген”, М. Зерова “Українське письменство”, С. Павличко “Фемінізм”. Спектр книжкових пропозицій “Єви” широкий і передбачає досвіченого читача. Але зазначимо, що добротні анонси здатні залучити до лав читачів все нових і нових “єв”.

Ну, а особливо популярна серед жіноцтва передусім завдяки ціновій доступності “Ліза” пропонує читати тільки “Лізу”.

Який з цього всього можна зробити висновок? У світі глянцевих журналів існує свій (хай навіть невеличкий) книжковий світ. У кожного свої уподобання і свій художній смак. Однак, якщо придивитися уважно – не така вже й погана бібліотека може вийти, якщо підбирати книжки за системою журнальних подань.