* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Актуальний В'ячеслав Липинський

19:24 08.08.2007

Актуальний В'ячеслав Липинський

Цього року виповнюється 125 років з дня народження В’ячеслава Липинського (1882-1931) - одного із найбільш оригінальних і, певно, одного із найбільш контроверсійних українських мислителів ХХ ст. Доля його спадщини не була простою. Більш ніж десять останніх років свого життя він провів на еміграції. Тут же з’явилась його основна соціолого-політологічна праця “Листи до братів-хліборобів”, де він і виклав свої погляди на суспільство.

Зрозуміло, в радянській Україні на ім’я В.Липинського та на його теорію було накладене табу. Адже в його особі комуністичні теоретики мали послідовного і глибокого критика. Проте і серед українських емігрантів ставлення до В.Липинського не було однозначним. Адже він належав до маргінальної течії консерваторів, яка не користувалася серйозним впливом. До того ж В.Липинський дозволяв собі різко критикувати як соціастичний, так і націоналістичний напрями серед українських національно налаштованих емігрантів.

Тим не менше, навіть люди, які не були ні прибічниками консерваторів, ні В.Липинского з увагою ставилися до його теорії і навіть дещо запозичували з неї. Наприклад, Д.Донцов, якого В.Липинський гостро критикував, використав його погляди на еліту, а також деякі інші ідеї в своїй праці “Дух нашої давнини”.

Але причиною “непопулярності” В.Липинського була не лише його політична позиція (хоча і вона чимало тут важила). Далеко не останньою причиною цього була “неприйнятність” його теоретичних поглядів для українців. У даному випадку треба враховувати, що В.Липинський походив із польської шляхетської родини. І хоча у молоді роки «став українцем», прилучився до українського національного руху, тим не менше культурно й ментально залишався поляком. Саме це дозволяло йому нетрадиційно дивитися на українські суспільні процеси. Якщо для більшості українських мислителів того періоду важливим ідеологічним концептом був «народ», то В.Липинський протиставляв йому такі концепти, як «еліта» і «держава». Українські мислителі в своїх ідеологічних побудовах важливу роль відводили «волі», яку доводили до екстреми й часто розуміли як «сваволю». Водночас для В.Липинського така «воля» зовсім не позитив і він їй протиставляє «дисципліну». Тобто В.Липинський «випадав» із «основної лінії» української суспільно-філософської думки початку ХХ ст.

Проте таке «випадання» мало й свої позитиви. Воно давало змогу подивитися на українські проблеми ніби «збокук» і більш «об’єктивно». Враховуючи те, що В.Липинський мав не лише блискучу освіту, а й був глибоким мислителем, такий погляд «збоку» хоча далеко не завжди був приємним, проте вартував багато. Тому цілком зрозумілий був інтерес до В.Липинського серед мислячих українців як у минулому, так і сьогодні. Те, про що він писав більш ніж 80 років тому, залишається злободженним понині. Навіть сьогодні, уважно читаючи основну політологічну працю мислителя «Листи до братів-хліборобів», не перестаєш дивуватися наскільки він глибоко бачив корінь українських суспільно-політичних проблем і навіть «передбачав» сучасну політичну ситуацію в Україні.

Одним із центральних понять у політологічній теорії В.Липинського є поняття «нації». До нього він неодноразово звертається, давав йому розлогі визначення, говорив про етапи розвитку нації.

Поряд із нацією, мислитель вів мову про людство загалом, використовуючи тут термін цивілізація. Власне, на його думку, цивілізація починається з того часу, коли людина перестала бути природною істотою, почала використовувати певні знаряддя як для зміни природи, так і суспільної організації. Його загальний погляд на цивілізацію полягав у тому, що вона поступово, прогресивно розвивається. Прогрес виявляється в удосконаленні впливу людини на природу, більш вмілому перетворенні її, що, в свою чергу, пов’язане з подоланням лінивства людини. “Вся людська цивілізація і вся людська культура, - писав він, - зародилась і розвивалась по лінії боротьби з первородним гріхом людства - його лінивством та інертністю - по лінії найбільшого опору. В протилежність до звіря, який примінює себе до природи, який в боротьбі за своє істнування тільки обороняється, уступає, пристосовується до свого ворога - людина ж підчиняє собі природу, вона наступає, поборює ворога, творить вічне зусилля, присстосовує природу до себе”.

Все це, пов’язано з удосконаленням техніки й моралі. На думку мислителя, певному ступеню розвитку техніки має відповідати адекватний ступінь розвитку моралі. При цьому як поняття техніки, так і поняття моралі трактуються дуже широко. Техніка - це різні засоби впливу людини на навколишній світ, передусім на природу. Мораль - правила, з допомогою яких люди організовують своє суспільне життя.

Однак поряд із прогресивістським поглядом на розвиток “всього” людства, В.Липинський вів мову про циклічність розвитку організмів, з яких складається це людство. Такими оргінізмами виступають нації. Вони розглядаються ним як своєрідні живі організми. “Нації, - пише мислитель, - як вчить історія, не вічні. Вони мають свій початок, період довшого або коротшого життя, і свою смерть”. Тривалість життя націй залежить “од їх громадської моралі, од їх гігієни національного життя”. Фактично нація для В.Липинського поняття універсальне й в певному сенсі позаісторичне. Нації існували завжди, відразу як тільки людина перестала бути природною істотою, “злізла з дерева”. Нація - це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, “ліниву” більшість. В.Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на управління. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш вмілі люди, які до того ж мають певаний «ідеалізм». Тут мимоволі напрошується певна паралель до відомої теорії Льва Гумільова про творення етносів пасіонаріями. Інша річ, зщо В.Липинський виклав свої погляди набагато раніше Л.Гумільова.

В.Липинський також говорив про три форми “громадської моралі” й “методів організації нації”, які циклічно змінюються. Це - класократія, демократія, охлократія. Тут не можна не помітити певних паралелей із поглядами Аристотеля, який теж говорить про дещо подібну “тричленну” циклічну змінюваність полісів (державних організмів). До речі, для В.Лининського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані й фактично є супутніми. Він навіть ототожнював поняття нації з питанням держави. Малося на увазі те, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у В.Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації (“завжди спочатку буває держава, а потім нація”). На його думку, без держави нація не може сформуватися й водночас існування нації вимагає державного життя.

Класократія, демократія, охлократія трактуються як поняття універсальні й позачасові. Класократія - це “ідеальний”, найкращий устрій суспільної організації, який мислитель характеризує наступним чином: “…поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторітетам спаяна сильна організація класової аристократії - велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас - в результаті високий моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духовна культура і високі ритмічні иа органічні форми громадського життя цілої нації”. Прикладом класократичної держави в минулому В.Липинський вважає Англію й сподівається, що таку державу вдасться побудувати в Україні. Тим більше, на його думку, українці вже організовувалися в таку державу (за часів Хмельниччини) і класократизм ніби притаманний українцям.

У даному випадку варто зробити певні пояснення. Для В.Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю. Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тим самим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильна нація, на його думку, має мати “одну віру”. Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.

Ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, «верховного судії», який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку В.Липинського, з цією роллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Цьому моменту мислитель приділяв дуже багато уваги, що, зокрема, було викликано його політичною позицією й підтримкою ним гетьмана П.Скоропадського. Не дивно, що за В.Липинським закріпитвся ярлик монархіста. Тим більше, що він сам себе іменував монархістом.

І все ж не варто перебільшувати монархізм В.Липинського. Власне, це не зовсім той «класичний» монархізм, який існує в нашій державі. Монархія для мислителя не самоціль, а лише один із елементів класократичної держави. До того ж елемент, який може набирати різних форм.

Класократія В.Липинського – це аж ніяк не авторитарна, а тим більше не тоталітрана держава. Судячи з його робіт, можна зрозуміти, що в цій державі мають існувати представницькі органи, де би були репрезентовані інтереси кожного класу. Тобто така організація передбачала би певні процедури, які б ми зараз назвали демократичними. Водночас така держава потребувала б «незалежного» арбітра, який би не обирався демократичним шляхом, а стояв би «над усіма». У сучасних державах роль такого арбітра, здебільшого, відіграють судові органи, особливо вищі (типу Верховного чи Конституційного суду). Також цю роль може частково перебирати президент, котрий фактично є замінником монарха і виступає як гарант конституції.

По великому рахунку, класократія – зовсім не утопія, як декому видається. Це цілком реальна форма організації суспільного й державного життя, яка може набирати більш чи менш «ідеальних» форм.

Мислитель вважав, що після класократії, де існує гармонійна взаємодія класів, наступає період суспільної дезорганізації, який він іменує демократією. Під демократією мається на увазі “виборна влада”. Вона, на думку В.Липинського, не може забезпечити добру організацію суспільно-державного життя. “Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти, - писав він, - не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитися не з талантом а з партийним цензом людини. До того ж вона заінтересована в тім, щоб ніхто здібніший, дійсно талановитий коло неї при праці державній не опинився, бо виборець тоді готов стратити любов і довіря до своїх народніх представників”. В особі В.Липинського маємо одного з найпослідовніших критиків демократії. Він вказував на її вади (і часто це робив цілком справедливо). Правда, не варто перебільшувати його антидемократизм. Швидше, варто говорити, що мислитель був проти «крайнощів» демократії.

Саме через ці «крайнощі», судячи з його міркувань, при владі опиняються далеко не найкращі люди, що веде державу до деградації. Тому В.Липинський характеризує демократичний устрій як “розклад класів; упадок спільної віри; повна громадська аморальність; панування “законів розуму”, які кожний на підставі власного розуму інтерпретує як хоче: хаос в творчості і повна дезорганізованість нічим необмеженої, розпорошеної та здекласованої “індивідуалістичної” і “свободолюбивої” аристократії, - упадок восприїмчивости на всякий порив до творчости і праці. Деморалізація та хаос серед пасивних мас, - в результаті безавторітетність безсилої, здеорганізованої і аморальної аристократії, анархія в техніці та матеріальній продукції, брак ритму і розклад старих організаційних форм, одно слово: матеріальна і моральна руїна нації”. Чи не нагадує вам ця характеристика (принаймні, частково) те, що в нас відбулося після Помаранчевої революції? Чи не отримали ми тоді «упадок спільної віри», «громадську аморальність», «деморалізацію та хаос»? Звісно,не варто робити з В.Липинського «пророка», який усе передбачив. І все ж до цих його міркувань варто прислухатися.

Після стадії дезорганізації, на думку мислителя, наступає період охлократії. “Панування охлократії, - пише він, - приходить звичайно по пануванню демократії. Воно єсть найбільше консеквентним завершеням демократичного хаосу, неминучою реакцією народніх мас, змучених і роздражнених до краю зажерливостю, хамством, дурисвітством і орґанізаційним безсиллям всякої демократичної аристократії”. До речі, як вам подобається така характеристика – «зажерливість, хамство, дурисвітство і організаційне безсилля демократичної аристократії». Під останньою В.Липинський розумів людей, які з допомогою демагогії, солодких обіцянок були обрані й опинилися при владі.

Режим охлократії же В.Липинський характеризує таким чином: “наїзд визволених безсилим пануванням безавторітетної демократичної аристократії внутрішніх або зовнішніх кочовників варварів, спаяних якоюсь одною своєю примітивною фанатичною вірою, примітивною моралю і організацією; знищення матеріальної культури та інтензивности праці: панування кулака збіраючої дань і матеріально непродукуючої аристократії над розпорошеною безкласовою “племінною” юрбою; авторітет страху і примус до примітивної праці…” Охлократичний режим тримається лише завдяки силі. “Охлократія, - пише В.Липинський, - може істнувати і правити тільки тоді, коли власне ніяких… орґанічних сполучень на підвладній їй території немає, і коли людність на ній ділиться на дві категорії: знизу - безкласову, недиференціовану, прикріплену до землі і примітивно на ній працюючу, стадну юрбу, - і зверху: спаяну одною залізною войовничо-духовною орґанізацією матеріально непродукуючу, кочову або полукочову орду (на вищих щабоях цивілізації ця орда може приймати дуже складні фломи завжди зцентралізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату), яка при помочі террору і суґґестії править цею юрбою, весь час між нею кочуючи (вічне переношення з одного місця в друге як поодиноких адміністраторів, так і озброєних частин державного апарату, служачи характерною ознакою охлократії навіть на найвищих щаблях цивілізації) і дань з нею збіраючи. Зо всіх методів правління, охлократичний - найбільш примітивний і найпростіший. …террор, суґґестія і виучка… - це основні форми методу правління охлократії…” А як вам ця характеристика? Чи не виникла у вас думка, читаючи ці слова В.Липинського, що ми з вами живемо (якщо відкинути деякі деталі) саме при такому режимі.

Охлократія, на думку мислителя, не здатна творити національну державу хоча б через те, що в ній зберігається постійний поділ на “верхи” й “низи”. Ведучи мову про цю форму державного управління, В.Липинський постійно використовує образ кочової орди, яка з допомогою сили править і визискує землеробське населення. Охлократичною державою він вважав царську Росію та її наступника СРСР.

Мислитель дотримувався думки, що охлократичний режим може відносно легко бути зруйнований війною. Програна війна для охлократії, як правило, є смертельною. Також цей режим може бути зруйнований у результаті іноземних запозичень.

Охлократія, на думку В.Липинського, може стати кінцем існування нації. Однак, якщо нація зуміє зібратися з силами, після панування охлократії можлива поява “нових творців, інтензифікація праці, нова диференціація на продукуючі класи, відродження спільної їм віри і громадської моралі труда, розвиток нови культур і нових націй”. Тобто може відбутися “оновлення” нації та становлення найкращої форми суспільної організації - класократії.

Загалом мислитель робить такий висновок: “…класократія, демократія, охлократія - ось ці три вічно повертаючі стадії, через які проходять в своєму життю нації і через які, по трупах тих націй, що померли, здеморалізувавшись, йде людськість своїм тернистим шляхом до висоти, до Бога…”

Ці форми суспільної організації націй, вказував В.Липинський, у залежності від розвитку техніки й моралі, мають свої різновиди. Хоча в своїй основі залишаються сталими. Наприклад, він вказував: “Їдучи на мотоциклєті з газеткою в кишені, старих дум запорожських творити вже не можемо. Але той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї-думи инші… Нова машина вимагає нової національної форми - це раз. Чим складніша машина, чим більшої зорґанізованости людей вимагає вона для своєї праці, тим дужчий мусить бути обєднуючий дух людей, що нею володіють, тим вища мусить бути їхня суспільна ідея, їхня суспільна мораль - це два”. Незважаючи на свій консерватизм, В.Липинський був проти штучного підтримування, а тим більше відновлення старих традицій, які вже втратили своє значення і не відповідають сучасному рівню розвитку техніки. Він за те, щоб творити нові національні традиції більш відповідні сучасним реаліям.

Українська нація, з точки зору мислителя, в минулому й зараз проходить у своєму розвитку ці стадії. Однак, як у неї, так і в інших націй, є своя специфіка цього проходження. На неї й звертає увагу В.Липинський. Водночас вказує, що наша нація має свої проблеми, “хвороби”, які треба “лікувати”. При цьому зазначає: “Досліджувати Україну можна з точки погляду легенди або дійсности: так, як хочеться щоб було, або так, як в дійсности єсть. Обидва ці способи добрі, але кожний на своїм місці і в своїм часі. Наприклад людина, хвора на таку форму сухіт, яку можна вилічити, напевно помре з одчаю, коли весь час буде думати про смертельну небезпеку від своєї хвороби і не буде підбадьорювати себе споминами про своє колишнє здоровля та надією на його возстановлення. Але так само помре вона передчасно і тоді, коли уперто не буде хотіти бачити своєї хвороби та окреслити її степінь і форму. Те саме можна сказати і про хронічно хворі нації. Без лєґенд вони не можуть видужати, але, щоб видужати, вони побіч лєґенди мусять мати суворий, нещадний і можливо вірний діяґноз. Він тим більше потрібний, чим менша воля та інтеліґентність і більша емоційність даної нації, і чим більше тому вона має нахилу до романтичних фантазій, після яких, під ударами дійсности, приходить повна зневіра і апатія”.

Тобто мислитель дотримується думки (і в цьому він безперечно правий), що для існування нації мусить бути легенда, інакше кажучи, міф. Такі національні міфи переважно мають історичний характер, акцентують увагу на певні героїчні моменти в історії народу, подаючи їх у виграшному світі й представляючи як взірці поведінки.

Для українців такою національною легендою, міфом була історія українського козацтва. Це чудово розумів В.Липинський і сам займався козацьким міфотворенням. Його історичні праці переважно стосуються історії козацтва. І в них, власне, не стільки науки, скільки науковоподібної міфології. До того ж мислитель намагався цей міф відповідним чином переосмислити. Б.Хмельницького та його сподвижників він подавав як “класократів”, представників земельної аристократії. Певно, немає потреби говорити, що реальні історичні документи зовсім не підтверджують такий погляд. У даному випадку В.Липинський видавав бажане за дійсне. Проте тут йшлося не про історичну правду, а про творення корисного для нації міфу.

Зовсім інша справа, коли В.Липинський намагається дати “нещадний і можливо вірний діяґноз”. Він вважає, що головною нашою хворобою є “недержавність”. “Недержавність, - пише він, - так зветься наша хвороба. Ця хвороба зовсім інша ніж - подібна до неї за зовнішніми ознаками - поневоленість. Ми - всі мешканці України - не єсть громадянством поневоленим; ми - громадянство недержавне. Це значить, що ми держави, як реального втілення нашої окремішности, не маємо не тому, що ми всі хочемо її мати, але нам якась зовнішня чужоземна сила в цьому заважає. Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо в собі хотіння своєї власної держави розвинути, його в цілім нашім громадянстві розбудити і це хотіння, відповідним методом його організації, своїми власними місцевими силами здійснити”.

В.Липинський дає зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, що маємо войовничих сусідів, а тому, що в нас немає бажання мати своєї держави, точніше власної організації матеріально та морально сильної державної влади. Він попереджає: “По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не “всенародна радість”, як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а - характерна для всіх недержавних націй - анархія і внутрішня різня між українськими людьми”. Давайте пригадаємо перші роки нашої незалежності. «Всенародна радість» тоді не була такою вже й помітною. Зате швидко наступила анархія в економіці, дика інфляція, непорозуміння між людьми «різних орієнтацій», що, наприклад, вилилося в церковних конфліктах, політичному поділі українців на «Схід» і «Захід» і т.п.

В.Липинський закликає не ставити в приклад українцям націй державних, наприклад, чехів, поляків, італійців, які належали до поневолених, але були визволені іншими. Українці мусять самі виробити в собі почуття державності. А це є непростий процес.

Мислитель намагається зрозуміти причини української бездержавності. Вважає, що їх можна поділити на дві групи: “Перша: причини статичні, тоб-то ті умови істнування, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах - способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотінь та ідей, можемо змінити”.

До статичних чинників В.Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна знаходиться:

“1. на битім шляху між Азією і Европою,

2. на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,

3. без захищених природою границь од сусідніх держав”.

Мислитель констатує, що “з погляду політичного наше географічне положення - найгірше в Європі”. І роз’яснює це: “гряницю між Сходом і Заходом маємо в ґеоґрафічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої гряниці то дальше на Схід, то дальше на Захід”. Далі він наводить міркування, які й зараз залишаються актуальними: “Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом - настільки великі, що з них всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного обєднуваня України при помочі “соборних” словесних декларацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаються збільшенням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння. Ще більшою катастрофою може скінчитись культурна централізація України поліційними засобами… Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуваням двох сил: доосередкової сили - матеріально і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної - центральної державної Влади, і відсередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою. Тільки при існуванню цих двох сил - коли всіх українських людей буде притягати одна спільна столиця маєстатичностю і силою державної української Влади, і коли вони туди будуть привозити свої провінціяльні культурні окремішности, плекані в поодиноких краях, а звідти вивозити знайомість українських людей инших провінціяльних культур - може наступити взаємне пізнання Українців, без якого всі “соборности” будуть лише порожнім звуком”.

Дійсно, між українськими землями зберігаються значні відмінності, обумовлені тим, що вони існують на «цивілізаційному пограниччі» між Сходом і Заходом, між Європою та Азією. І щоб нівелювати ці відмінності, потрібен час і чималі зусилля. Принаймні, «соборні» декларації, пришвидшена культурна централізація тут не стільки допоможуть, скільки зашкодять.

Другою статичною причиною української недержавності В.Липинський називає “родючу землю і добре підсоння”, що багато хто трактує в нас як явище позитивне. Руйнівний вплив цих чинників він бачив у наступному:

“1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або - що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: - в притяганню утікаючих від більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;

2. в назвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом цих чинників”.

Тобто В.Липинський не вважав добрі природні умови позитивним чинником, а, навпаки, негативним. І ця негативність визначалася не тільки і не стільки тим, що на українську землю приходили різноманітні завойовники, скільки тим, що вона розбещувала людей. “Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, - писав мислитель, - розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти” (422). А саме це, на думку В.Липинського, є одним із найважливіших чинників, що визначає нашу бездержавність.

Третьою статичною причиною бездержавності він вважає “неусталеність раси”. Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів. Не безпідставно В.Липинський писав: “Нема мабуть більш безглуздого, і більш позбавленого всякого змісту, виразу, як: “чистокровний Українець” - в протиставленю до инших місцевих людей - “нечистокровних”. На жаль, до цих міркувань мислителя не особливо прислухалися. Він вважав, що “єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: - войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника - та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі”. Як це не гірко звучить, але не можна відмовити в певній справедливості міркувань В.Липинського, коли він веде мову про роз’єднаність українців: “Споконвічний брак расової єдности серед тієї людської громади, що живе на Українській Землі, спричинений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдности політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”. Іноді навіть може здатися, що ці слова написані сьогодні.

Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавності В.Липинський вважав перевагу “в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтеліґентністю”. На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники, наприклад, Д.Чижевський. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення В.Липинського було негативним. “Надмірною чутливістю, - писав він, - при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні”. Ніби це сказано про нашу недавню Помаранчеву революцію, яка виглядала дуже емоційно, гарно. Але результати якої так і не були витривалою розумною працею.

На думку В.Липинського, статичні причини нашої недержавності, визначені передусім геополітичним становищем, яке змінити не можемо. Проте в наших силах звести до мінімуму злі наслідки цих причин. Так, пограничне становище України між Європою та Азією можна надолужити “доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної”. Щодо шкідливих наслідків родючості землі й сприятливих природних умов, то їх можна компенсувати інтенсифікацією праці. Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднорідності варто надолужувати “свідомостю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної”. Зрештою нашу емоційність можна компенсувати “орґанізованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі”. При чому, вказував В.Липинський, емоційність при відповідному формуванні може стати “неоціненною твочою силою”.

Певно, саме виділення статичних причин нашої недержавності є однією з сильних сторін теоретичних поглядів В.Липинського. Окрім цих причин, він ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї - “неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати”. Звучить це, звісно, неприємно, але правдиво.

В.Липинський також вказує на риси, які в плані соціальному, політичному, культурному має наша недержавність. По-перше, активна й єдино здатна до державного будівництва верства продуцентів-войовників, “не витворивши в момент державного унезалежненя Української Землі, своєї власної сильної і авторитетної влади, винищує сама себе в крівавих усобицях”. Задумаймось, чи не є сьогоднішні події в Україні саме таким винищенням. Адже зараз «зіштовхнулися лобами» найбільші фінансово-промислові клани (сучасні, за термінологією В.Липинського, «продуценти-войовники), які замість того щоб знайти розумний компроміс, вирішили, очевидно, вести війну один з одним «до переможного кінця».

По-друге, “недобиті останки цієї верстви, рятуючи від своєї власної анархії існування самих себе і свого громадянства, кличуть на Українську Землю чужоземні влади. Ці влади опановують таким чином Україну її-ж власними провідними силами і тому винищують в українських людях рішуче для буття нації почуття єдности і спільности супроти чужоземців - почуття, яке витворюється тільки в спільній війні за свою владу проти влади чужоземної”. Це ніби сказано про день сьогоднішній, коли українські еліти замість досягнення компромісів шукають підтримки для поборювання один одного в зовнішних сил – одні в Росії, інші – в Євросоюзі та США.

По-третє, “чужоземними метропольними владами, які використовують анархію української провідної верстви і її нехотіння орґанізовувати свою власну владу, єсть Москва та Польща, представниці двох ріжних культур і двох діаметрально протилежних методів орґанізації влади (охлократії і демократії). Наслідком їх одночасного і паралєльного впливу на розбиту внутрішньою боротьбою українську провідну верству єсть найстрашніщий прояв нашої недержавности: поділ цієї верстви на дві взаємно собі ворожі, себе взаємно навіть не розуміючі і себе взаємно, не тільки політично, але й національно, винищуючі частини москвофільську й полонофільську. В боротьбі Москви і Польщи, веденій на Українській Землі силами місцевої розбитої провідної верстви, Україна обезличується, перетворюється з суб’єкту в об’єкт, і стає безладним мячем, яким кидають в себе Москва та Польща”. Єдине, що зараз варто поміняти в цих словах, це замість Варшави поставити Брюсель і Вашингтон, а замість Польщі – Євросоюз та США. На жаль, з того часу для нас змінилося небагато.

По-четверте, маючи орієнтацію на дві конкуруючі між собою іноземні метрополії й фактично входячи в них, “місцева державно-творча вверства тратить ідеологічну і орґанізаційну консервативну єдність, необхідну для її істнування”. А, дійсно, задумоймася, чи має наша «провідна верства», точніше, її відлами, якусь цементуючу ідеологію. І чи не свідчать про цю серйозну ваду заяви деяких наших високопоставлених політиків, про те «національна ідея не спрацювала» (нібивона в нас відповідним чином була сформована й сформульована), або заяви про те: мовляв, покажіть, що нам треба побудувати і ми побудуємо.

По-п’яте, як вважає В.Липинський “слабість місцевого консерватизму” (мається на увазі слабість провідної державотворчої верстви) не виробляє в місцевого населення “орґанізуючих громадянських прикмет” - “чести, вірности, послуху, дисципліни, обмеження імперіялізму послухом владі (монархії) і містицизму послухом орґанізованій ідеолоґії (реліґії)”. Натомість, розвиваються без належного протидіяння в громадянстві “розперезане хамство, зрадництво, політична проституція, “отоманія”, слабодухість, взаємно себе пожираюче реліґійне, політичне, філолоґічне і всяке инше сектанство, безідейність, безвольність, глупота і врешті отой “імперіялізм” та “містицизм” дикунів, який, крім хвилевих революційних вибухів, нічого сильного та тривалого сотворити не в силі”. Події останнього часу в Україні дали нам просто шокуючі зразки «політичної проституції», зрадництва, хамства та іншого «дикунства», про яке писав В.Липинський. І саме страшне, що це все не знаходить належного засудження в суспільстві. Чого варте хоча б те, що людей, які зрадили свою політичну силу й перейшли до інших, наші ЗМІ представляють ледь як не героїв, постійно беруть у них інтерв’ю, цікавляться їхньою думкою з багатьох питань. А якщо й реагує наше суспільство на такий політичний цинізм, то це знаходить вираз у «хвилевих революційних вибухах» (типу нашої Помаранчевої революції чи нещодавному веледюдному мітингу «Геть зРаду!»).

По-шосте, вважає В.Липинський, “слабість консерватизму лежить в основі слабости памяти серед місцевого громадянства: політичної та культурної безтрадиційности людей, що живуть на Україні, і неусвідомлення місцевим українським громадянством свого власного історичного досвіду”. При цьому мислитель звертає увагу на те, що важливо не лише мати певну історичну пам’ять, історичні “лєґенди”, але й уміти їх передати наступним поколінням. Самими книжками і лєґендами, - пише він, - не творяться держави і нації: треба, щоб була ще організація живих людей, яка ці книжки і лєґенди з покоління в покоління передасть”. Дійсно, історична пам’ять абсолютної більшості українців, а тим більше осмислення ними свого історичного досвіду бажають бути кращими. В свідомості наших людей домінують різноманітні міфи (козацькі, радянські, націоналістичні), які не дають тверезими очима глянути на наше минуле й сучасне. До того ж завдяки національній «ніякості» більшості наших ЗМІ існує загроза, що навіть ті незначні елементи історичної свідомості не будуть передані.

Говорячи про сьому рису недержавності, мислитель звертає увагу на те, що зовнішні (московські та польські) впливи заважають виробленню в українському громадянстві потрібних державницьких рис поведінки. “Московський режим державного кнута” винищує “потрібну для розвитку волі та інтеліґентності політичну свободу”. Щодо польського режиму “державної анархії” винищує в нас “здержаність і дисципліну”. Правда, «розшифровуючи» це міркування В.Липиського, варто, як у деяких інших випадках, про які йшла мова вище, поняття «польські впливи» замінити «впливами західноєвропейськими й американськими».

Ведучи мову про восьму рису, В.Липинський пробує з’ясувати ознаки “неорґанізованості місцевого громадянства”. Це:

“1. Істнування на Україні споконвіку трьох мов: двох “панських” (церковно-слов’янської і латинської, потім російської і польської) і одної “народньої”; иншими словами: взаємне нерозуміння себе між орґанізаторами та орґанізованими, і орґанізаторів проміж собою…» (До, речі, хіба ми не маємо цієї тримовності сьогодні. Зараз у нас теж існує «народна» мова, тобто українська, й дві «панські» мови – російська й англійська).

«2. Слабість орґанічних: родових, класових, професіональних і т.п. зв’язків, особливо потрібних для орґанізованости громадянства там, де, як у нас, переважає ріжнорідність походження, расова неодноцільність і вроджена взаємна ворожнеча…

3. Занепад серед місцевого громадянства почуття законности, яке не витворюється там, де нема власної місцевої влади і де відносини між державою і громадянством не носять гармонійного і орґанічного характеру…

4. Піскуватість структури місцевого громадянства, яка виявляється у взаємнім себе незнанню українських людей і в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць…”.

Інакше кажучи, В.Липинський говорив про відсутність в Україні того, що зараз іменується «громадянським суспільством». У цьому контексті в нього є цікаве міркування: “Що-ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно в нас дійсно надзвичайне”. Він пише, що в нас “Полтавець про Галичнанина, Херсонець про Холмщака, Черніговець про Подолянина”, представники різних соціальних верств знають один про одного “менше, ніж пересічний західний европеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західно-европейські нації”.

В.Липинський ще виділяє дев’ятий та десятий моменти, під якими розуміє відповідно “неорганізованість продукції”, тобто виробництва, та “ідеолоґії громадянства”. Перше знаходить вираз у тому, що організатори виробництва дивляться на своїх працівників як на людей нижчого сорту, “мужиків”, “бідний поневолений народ”, який до праці можна загнати лише силою та обманом. У свою чергу працівники дивляться на організаторів виробництва як на “панів-кровопийців”, які живуть з темноти і визиску народу. Певно, не варто говорити про разючу соціальну диференціацію в сучасній Україні. З одного боку, маємо вже чималий список мільярдерів, яких не має в значно багатших за нас центральноєвропейських країнах, а, з другого боку, мільйони людей, які живуть за межею бідності.

Цікаві міркування В.Липинського щодо “неорганізованості ідеології” в Україні Місцеві “войовники-продуценти”, вважає він, через малосильність не здатні надати належну матеріальну підтримку інтеліґенції. Тому остання не творить корисну для них національну ідеологію. “Войовники-продуценти”, відповідно, не знаходять “ідейної та моральної піддержки для своїх політичних змагань серед місцевої української інтеліґенції” і схиляються до чужих ідеологій. Щодо інтелігенції, то, принаймні, її частина під впливом цього вдається до “зміновіхівства” й теж починає служити чужинцям, підтримуючи їх у плані ідеологічному. І дійсно, сьогодні в Україні панують ідеологічні концепти, «експортовані» із-за кордону – чи то з Росії, чи то з Америки й Західної Європи.

Звісно, не варто ідеалізувати погляди В.Липинського на українські національні проблеми. Були в них коньюктурні моменти, викликані класовим становищем та політичною позицією мислителя. Проте, як бачимо, чимало ідей В.Липинського не втратили свою актуальність. Більше того, події останнього часу в Україні ніби підтверджують правоту думок мислителя. Завдяки В.Липинському українці мають змогу побачити, наче в дзеркалі, свої вади. А це вже немало.

Кралюк Петро,

докт. філос. наук,

професор