* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ігор Філіпенко: "До питання організації влад, конституційної реформи, зміни форми правління, двопалатного парламенту, у світлі проблеми політичної реформи в період дострокових виборів"

22:14 20.09.2007

Ігор Філіпенко:

Питання організації влади, його позитивне рішення знаходитсься у сферах які є передумовою демократичного розведення влад: народовладдя, суверенітет. Однак установлення і впровадження відповідної демократичним принципам форми правління великою мірою залежна від політичної волі, проблематична в силу переслідування політичних інтересів публічною владою при погоджені і прийнятті нової концепції форми правління. Досвід конституційної державотрворчості останніх років вказує на проблемні питання і становить платформу від якої мусить відштовхуватись реформа державного правління.

Фактично за будь-якої республіканської форми правління забезпечення вироблення єдиної ефективної виконавчо-законодавчої практики є метою і результатом ефективної державної політики. Завдання постає в забезпечені конкуренції політичних сил, реалізації принципу політичного, ідеологічного плюралізму який змушує діяти систему органів державної влади в прогресуючому режимі, і являється запобіжником перед використанням влади у вузькокорпоративних інтересах, реалізації ідеалів невідомих широким верствам суспільства. Вироблення єдиної державної політики відповідає ідеям єдиної, сувереної державної влади і в кінцевому рахунку передбачає взаємодію і взаємопроникність саме продукту діяльності розведених влад. Відносні незалежність і взаємні контрольні повноваження передбачають полегшений обмін політичним продуктом. Президент чи премєр за будь якої форми правління потребують у відповідній законотворчій підтримці, парламент у будь-якому випадку своєю діяльністю визначає політику уряду, надання переваги тій чи іншій концепції врівноваження мають сенс лише при визначені політичної структурованості суспільства, конституційного правонаступництва в межах визначеного Конституцією державного режиму, та суспільно-політичного представництва у парламенті, в рамах якого закріплюється чи нівелюється конкуренція політичних ідей.

Відповідно до реалізації політичного плюралізму в парламенті віднадходять своє місце багатопланові принципи компромісу ідей у тому числі організаційні. У протилежному випадку коли парламент продукує нездатнісить до врахування політичної різноманітності це свідчить про кризу вітчизняного парламентаризму. Потрібно чітко окреслити той момент що визнання політичного плюралізму на конституційному рівні зовсім не означає врахування політичною системою ідеологічної різноманітності. На разі ми є свідками того як парламент який своєю практичною діяльністю відштовхує згаданий принцип, призводить до пошуку компромісних рішень за межами парламенту, де перетворюючись у свідомості політичних партій приймає вигляд поляризації ідей, продукує розшарованість і граничне протистояння розшарованого суспільства, поділеність за регіонами, культурними, соціальними, відмінностями. Практично констатуємо діяльність парламенту як протилежну завданням і покликанню парламентаризму за якими інтереси різних соціальних прошарків суспільства повинні бути представлені у парламенті за для забезпечення його легітимності, вироблення компромісних рішень на основі врахування інтересів меншостей що означає якраз зменшення зовнішніх ризиків повязаних із загостренням суспільно-політичного резонансу. Утвердження рішенням більшості хоч і різною мірою врядування меншості. Під чим розуміється не номінальна участь у законодавчому процесі а спроможність впливати на вироблення політичного курсу.

Розібратись в проблемі рівнопредставленості суспільства і конкурентноздатності ідей допомагає принцип розподілу влад. Суто теоретичний погляд на вимогу розподілу влад спонукає до висновків щодо демократизації влади саме з огляду на підсилення позицій якомога повного представництва інтересів різних прошарків населення країни. Якби мова йшла про чітко вишуковану державною чи партійною ідеологією систему праління яка прагне понад усе продукування законів тоді різниця між авторитарною і конструктивною владою у кращому випадку невилика. Коли ж ми ведемо мову про в першу чергу демократизацію відносин держава суспільство, то принцип розподілу влад спроможний підсказати єдиноможливе рішення: запровадження ефективної системи стримувань противаг націлених на наділення взаємними контрольними повноваженями з метою надати конструктивноті співпраці законодавчої виконавчої влад через механізм пошуку політичних компромісів в парламентському середовищі,

Арбітраж президента за наявної, принаймні визначеної в Конституції президентсько-парламентської форми правління, позицінується як розуміння функцій глави держави що виходить з його статусу як такого що не належить до жодної гілки влади але й не стоїть над ними , а призначення його у забезпеченні єдності державної влади в умовах її розподілу. Погоджене функціонування та взаємодія органів державної влади(КПУ 211). За такої позиції президент наділений широкими повноваженнями у сфері виконавчої, законодавчої і судової гілок влади, сприймається як демократичний інструмент системи стримувань противаг за умови забезпечення єдності і реального розведення влад. Конструкця взаємодії гілок влади і відповідальності відправляє нас до схематичного дослідження їх реалізації: ВРУ схвалює програму діяльності кабінету міністрів України ( п. 11 ст. 85 КУ ред. 96 р.) на основі здійсненого ВРУ визначення засад зовнішньої і внутрішньої політики, затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального і т.і. розвитку (пп. 5,6 ст.85 КУ), за логікою, затвердження уряду і схвалення його програми парламентом засвідчує погодженність із президентом доктрини розвитку саме парламенту. Президент відіграє ту роль арбітра розведення влад під час призначення і легітимізації уряду, поза цим лише підтримується гармонія і у випадку окреслення конфлікту задіюються механізми стримувань противаг. Далі президент в умовах схваленої і погодженої програми дій забезпечує розведення влад сприяючи виконанню урядової програми корегує діяльність парламенту. Виходить замкнуте коло ефективного впровадження рішень, теоретично.

Звідки ж береться акцентування уваги українським політикумом на генеральній ролі президента за якою і парламент і уряд здійснюють свою діяльність з огляду на позицію президента? Згідно пп. 1, 4, ст. 116 КУ, Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішної політики України, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, соціального і т.д. розвитку України, наявною є закономірна політична взаємна відповідальність відповідних галузей державної влади, розведення влад покликане забезпечити демократичний процес погодження і прийняття рішень. Таким чином ми постаємо перед проблемою реалізації подвійного комплепксу задач: забезпечення політичної відповідальності і забезпечення ефеткивної моделі системи стримувань противаг. Незалежно від другого перше не тврачає своєї актуальності поза як є невідємною ланкою політичного механізму, стосовно цього компоненту парламент длобровільно передає президенту конституційну відповідальність за впровадження виробленої і затвержденої через програму уряду стратегічної програми дій (відсутність праламентської відповідальності уряду) визначенням відповідної форми правління. Однак тим самим підсилюючи свою відповідальність перед ефективністю протидіяти президенту задіюючи систему противаг. Сама визначена форма системи зваємних контролюючих повноважень є незалежним експертом ефективності роботи законодавчої, виконавчої влад. Якщо парламент добровільно відмовляється від практики застосування імпічменту (у тому числі в порядку конституційного визначення даного інституту) вслід за делегуванням конституційної відповідальності уряду перед президентом, то тим самим він через означену структуру легалізації діяльності погоджених дій, підтримуючи політичний курс визначений виконавчою владою, безпосередньо впроваджує власну стратегію розвитку згідно визначених засад внутрішньої і зовнішньої політики . В конституції передбачено здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльностю держави президентом та здійснення керівництва у сферах національної безпеки і оборони України (пп. 3, 17 ст. 106 КУ) що свідчить про певну належність президента до виконавчої влади, вироблення (чи участь) президентом політичного курсу країни спирається на визначені ВР засади зовнішньої і внутрішньої політики, погодженого апробуванням системою стримувань противаг, тобто по факту організації і діяльності органів державної влади внутрішня і зовнішня політика здійснювана урядами до і після прйняття конституції 96 року впроваджуавна безпосередньо виконавчою владою, під чільним контролем ( контрольні повноваження) парламентської більшості.

Класифікація президента як арбітра конституційних повноважень постало можливим скоріше завдяки практики прийняття рішень яка склалась в системі розведених влад, аніж в наслідок визнасчення форми правління 96 року, що тільки легалізувала структуру прийняття рішень а перед на все забезпечила практику реалізації політичної доцільності. Президент визнавався главою виконавчої влади раніше за голову держави (закон УРСР “Про Президента УКраїнської РСР від 5 липня 1991р.) Конституційний договір 95 року закріплює на найвищому рівні бажання Верховної Ради конституювати президента невідємною складовою виконавчої влади в період до прийняття нової Контситуції України. Саме цей період конституційної практики організації влад є основою за для подальшої безпосередньої участі президента не тільки у визначені представництва майбутніх кабінетів а й прийняття участі у виначені безпосередньої політики уряду. Дані тенденції за прийнятою концепцією лише підтверджують позицію парламентської більшості як домінуючої політичної сили у визначені форми організації даржавної влади, добровільна передача повноважень президенту не інакше як установлення власної політичної позиції за допомогою закріплення конституційної відповідальності за президентом шляхом узалежнення системи стримувань противаг визначенням компетенції глави держави як арбітра між розподіленими владами, при цьому парламент зберігає за собою теоретично відокремлену нами політичну відповідальність у сенсі контролю над організацією влад і виробленням політичних рішень, повязуючи цією відповідальністю діяльність виконавчої влади, парламенту як цілісного політичного механізму, ситему взаємодії в середені комплексу стримувань противаг і наявну четверту владу голови держави. Визначену четвертою владою саме структурою політичної відповідальності як самостійний механізм стримувань противаг в системі конституційної відповідальності між виконавчою владою і самою системою стримувань противаг поза системою політичної відповідальності перед безпосередньо парламентською більшістю. Висновок який необхідно мати на увазі перед подальшим розглядом організації і діяльності органів державної влади виходить з розуміння вихідної опзиції прийняття політичних рішень взаємоповязаною політичною відповідальністю перед парламентською більшістю – ідеологічним центром прийняття і впровадження рішень. Важливо зазначити зрозумілу нам лояльність парламенту до укладеної практики вироблення президентом урядових рішень по прийнятті Контситуції 96 року, дублювання адміністрацією президента виконавчих і парламентських функцій непомірним роздуттям апарату президента, що впринципі свідчить про дублювання конституційної відповідальності і реалізацію політичної відповідальності парламентської більшості. Тож маємо підміну конституційної відповідальності парламентською відповідальністю, що можна класифікувати як організацію державної влади на засадах політичної доцільності. Наслідком такої організації влади є легенда про невиправдано міцну президентську владу яка зосередила в своїх руках понадконституційно визначені повноваження. Погодитись з таким твердженням неможливо з огляду на конституційні повноваження ВРУ за якими ті чи інші повноваження президента отримали “довіру” в парламенті і є складовою стратегії розвитку узгоджену і реалізовану через виконавчу владу за посередництвом президента. Отож визначення президеньського арбітражу, конституційна відповідальність президента, дублювання парламентської, виконавчої діяльності апаратом президента є штучним однопорядковим явищем яке необхідно прийде у протистояння із наявною парламентською відповідальністю, саме остання є заручником протистояння так як є відповідальною за задіяння конституційних контрольних повноважень, за наявності яких постає можливість визначення розподілу влад, тим постає перед необхідністю девальвування конституційних принципів організації влад. Бо інакше конституційні засади виокремлять дисгармонічний компонент і загрожуватимуть центру вироблення рішень, організації контрольованої діяльності органів днржавної влапди, власне дана диспозиція призведе в обовязковому порядку до конституіцйної кризи, вилив якої прийде на момент поєднання кризи політичної, конституційної відповідальності і буде мати можливість акцентування на відповідальності президента оскільки система конституційної відповідальності штучно відокремлена від політичної. Зрозуміло що політична відповідальность без конституційної неможлива тому зміна Конституції постає необхідною при настанні часу пік аби забезпечити зміну штучної конституційної відповідальності президента штучною зміною політичної відповідальності, і навпаки час політичної відповідальності який настав для справжньої конституційної відповідальності центру політичного прийняття рішень необхідно замінюється політичною відповідальністю конституційного механізму контрольних повноважень, який (механізм) постфактум хибно визнається конституційно підпорядкованим інституту президента. Запорукою такого розвитку подій є певні статті Конституції: ( ) за якими президент має можливість ініціювати політичну кризу призначивши номінанта на посаду премєр міністра не зважаючи на позицію парламентської більшості, така можливість зберігається до моменту зміни політичного представництва у парламенті породженого політичною відповідальністю, і зберігає можливість втілення у вигляді перенесення кризи (повноважень) з протистояння президент – парламент на протистояння: повноваження президента, політична відповідальність - парламентська більшість, конституційна відповідальність, шляхом внесення відповідних змін у конституцію України при переході до нової форми правління. Тобто”доброрвільне” передання “контрольних “ повноважень президентом центру прийняття рішень головним завданням якого є переслідування штучної політичної відповідальності поза як конституційна відповідальність “четвертої” гілки влади штучна в силу відокремлення від парламентської більшості. Означена можливість ескалації конституційної (політичної ) кризи, що виходить з дуалізму конституційних повноважень щодо призначення премєра і політичної кризи викликаної протистоянням штучної конституційної, політичної відповідальності, має спільний коефіцієнт: як і призначення премєр-міністра передбачає участь ВР у попередньму визначенні номінанта так і політична криза неможлива без визначеної позиції більшості, її готовності прийняти “добровільну” здачу пововажень президентом без визнання спровакованого протистояння політичної, кончтитуційної відповідальності. Припущені нами взаємозалежності вітчизняної політики і конституційної, парламентської законотворчості, потребують адекватного врахування, при виробленні демократичної практики прийняття політичних рішень, направленості на сатисфакцію політичної відповідальності без якої неможлива реабілітація конституційних повноважень за нової (будь якої) форми правління. Без переглянутих нами припущень важко обійняти проблематику конституційної законності і демократичного розподілу влад.

Розглядана нами проблема забезпечення відносної незалежності виконавчої влади яка виходить з компетенційного взаємозвязку тріади кабмін – ВРУ – Президент а також статусом президента, кабміну, спонукають розглянути концепцію згідно якої президент розглядається як арбітр. Відповідну роль і повноваження арбітра при забезпеченні рівноваги основних гілок влади. Де починається роль арбітра і в який засіб здійснюється рівновага. За визначеної вище константи взаємних компетенційний обовязків кабміну і ВР, що стосуються вироблення і реалізації внутрішньої і зовнішньої пролітики, які сформульовані поза сферою компетенції президента, власне і становлять предмент стосовного якого президент може виступити в ролі політичного арбітра. Однак як відокремити претензії предмету рівноваги від функціональних обовязків президента, адже він за характером визначеної Конституцією компетенції як мінімум посередньо наділений правом не тільки призначати премєра і формувати кабінет а й здійснює на ряду із кабміном функції віднесені до компетенції виконавчої влади (н.пр. зовнішньополічна діяльність)? Де грань яка дозволить відмежувати контрольну функцію президента над дотриманням противаг від його ж уачсті у виробленні політичних рішень кабміном? Практично президент постає перед ділемою врівноваження власних прагнень впливати на політику уряду і політику прдмету. Конституційна теорія пропонує нам розглядати статус глави держави як такий що не належить до жодної гілки влади. (ст.КУ і т. ін.) у такому випадку статус президента мусить обмежуватись представницькими функціями голови держави і сприймається винятково як складова механізму системи стримувань противаг а конституційна відповідальність кабінету матиме праламентський характер. Однак відповідальність кабінету чітко визначена як президентська а відтак вплив президента тією чи іншою мірою на виконавчу владу варіюється. Ланцюг взаємодії спрямування і противаг від розмежованих законодавчої, виконавчої влад переходить до невизначеної ідеалізованої співпраці президента і уряду. Узгодження позицій розведених влад через механізм затвердження програми дій уряду наштовхуєтьсчя на невизначеність віднесеності президента до виконавчої влади, задежності премєра від політичної волі президента. Президент призначає премєра який відповідальний за корпоративну діяльність уряду яка практично зведена до координаційного таланту премєра по переведенню загальної політики президента в площину втілення прграми дій уряду.

Таким чином уряд здійснюючи свою діяльність згідно визначеної програми дій, організаційно і функціонально повязаний діяльністю глави держави, який реалізовуючи свої повноваження окреслені конституцією і склавшоюся практикою може впливати на реалізацію функцій покладених на виконавчу владу поза сферою конституційно визначених стримувань противаг. При цьому премєр являється заручником конституційної компетентності глави держави, кабмін практично позбавлений фактичного статусу вищого органу державної влади, несе політичну відповідальність за збалансування виконання державної політики узгодженої парламентом і компетентністю президента.Виявляється, за даним принципом розведення влад, взаємодія президента і уряду анулюються відсутністю ефективного балансування премєр міністра. Згідно цієї концепції саме координаційна діяльність премєра відбивається негативно на всій системі розподілених влад в межах уже забезпеченої єдності. Таким чином знімається політична відповідальність голови держави і парламента за прийняття, утвердження і реалізацію загальнодержавних програм розвитку, відповідальність за яку покладається на означену функцію премєра-кабінет. Таке становище узалежнення самостійності виконавчої влади, погодження програми діяльності і результатів, та контролю, з боку президента нівелює сам принцип відносної незалежності виконавчої гілки влади, яка не має здатності пролобіювати свої інтереси спираючись на плітичну підтримку у парламенті. Таким чином розведення влад узалежнюється від політичної волі президента і з огляду на персональне бачення президента який може корелюватися винятково політичною доцільністю. Рішення президента з приводу впроваджуваної діяльності уряду визначені як відсторонені і не підлягають наявності противаг. Парламент позбавлений можливості впливу на рішення президента згідно конституційних положень може звертатися із зверненнями до президента що не являється елементом стримування, відправляється для зясування питань безпосередньо до системи стримувань противаг належних до предмету уряд – парламент. Коло звужується в його центрі – президенті за яким наявність розведення влад проявляється в єдиному конституційно закріпленому інституті відповідальност – імпічменті. Проявлення політичної конкурентності напряму повязане із політичною волею правлячої більшості у парламенті. Згідно якої позиція уряду, представлена колегіяльною відповідальністю, отримала довіру парламенту і мусить бути захищеною законодавчою практикою парламенту, який орієнтуючись на програму уряду зберігає своє політичне легітимне обличчя. Висловлення недовіри уряду премєру чи окремим посадовцям мусить проходити опробування в парламенті, за наслідком чого оргвисновки відносяться до системи вироблення погоджених рішень. Тобто відповідні зміни повязані із вртучанням у виконавчу владу мусять тягнути за собою політичну відповідальність політичної структури, безпосередньо стосовної структури стримувань між арбітром і парламентом, тоді це буте елементом загальної структури противаг виконавчої законодавчої влади. Гуртування парламентської більшості навколо урядової програми, передача повноважень прийняття політичних рішень – політичним партіям які підтримують програму уряду, в даному разі політична міграція влади є прерогативою президента - арбітра якого наділяє конституція важелями впливу на парламент. У протилежному випадку парламент захищає право більшості визначати політику держави послідковуючись безпринципністю політичних рішень голови держави ініціює імпічмент президенту, цього разу парламент реалізовує принцип противаг стримуючи президента на користь урядової самостійності. Це в принципі, в конституіцї України імпічмент передбачений у разі державної зради, за висновком ВС, а розпуск парламенту якщо той не здатний розпочати пленарні засідання, що при нашому досліджені не становить камень спотикання. Небажання зміни політичного обличя парламенту цілком поєднується зі статусом президента який не входить до виконавчої гілки влади і не несе відповідальності за виконання програми, та має повноваження притаманні жорсткій моделі розведення влад. Ситуація коли політична влада користується політичною доцільністю при прийнятті рішення щодо діяльності кабміну, відповідає інтересам політичної стабільності влади, призводить до денонсації принципу розподілу влад, дескримінації виконавчої влади посилаючись на конституційні принципи які систему стримувань противаг підпорядкували політичній волі президента і парламенту. Монолітність інтересів яких при реалізації діяльності направленої на організаційну відповідальність премєра, може бути змінена лише винятково черговими виборами і зміною політичних еліт (або зміною компетенційної відповідальності). Власне тільки ці механізми і дозволяють згадану систему організації державної влади, президентсько-парламентської фоми правління в основу якої покладено систему жорсткого розподілу влад ( при наймні в українському варіянті), класифікувати як демократичну. Однак практика нівелювання самостійності виконавчої гілки влади, тобто практика системного погодження дій президента і парламенту при постійній зміні уряду, а значить збереження політичного курсу парламенту, президента які мусять за наявності політичного паритету, підтверджувати зміну уряду наявністю законодавчого процесу, політичною діяльністю в середені країни і у зовнішніх зносинах, призводить до розширення кола питань які дозволять змінити задану практику. Як то політична конкуренція і закріплення її представленості в парламенті спроможністю впливати і змінювати п

джену урядом. Парламент зорієнтовується на генеральну компетенцію президента у сфері призначення – зміни уряду, чим власне замінюється принцип стримування противаг (за яким зміна уряду покликана захистити затверджену програму дій, чи зорганізовує політику президента, або призводить до зміни політичних сил, що у свою чергу зумовлює конкуренцію в середині механізму розподілених влад і призводить до необхідного витіснення політичної сили накористь демократії і стабільності влад) це акцентує діяльність парламенту на погоджені дій із президентом, підтримку курсу якого замінює підтримку уряду. Підтримка ж президента у свою чергу зумовлює сталість розтошування політичних сил у парламенті. Підтримка президентом політики парламенту дозволяє здійснювати тільки йому відому політичну стратегію, звалюючи політичну відповідальність на непритаману виконавчій владі функцію зливу паритету установчих повноважень президента і висловлення довіри пропрезидентською більшістю, концепції політичного арбітражу по – українські в цілому. На практиці така стратегія розподілу влад сприяє моноплізації всієї влади політичною елітою яка зосереджує всю владу в своїх руках спираючись на “арбітра” який дозволяє зберігати політичну владу в структурі розподілу повноважень в межах парламенту. Політичні сили які продемонстрували приверженість системі контролю над принципом противаг, забезпечують собі недоторканість системи, а саме наявної системи розподілу влад за наявних контрольних повноважень гілок влади. Практично в життя втілена організація державної влади яка грунтується на засадах єдності і неподільності монолітної зрощеної влади, яка базується на принципах розподілу виконавчої влади, наділення законодавчої і представницької гілок влади взаємними контрольними повноваженнями над виконавчою владою, які в сукупності становлять систему стримувань противаг, стримувань розвитку демократичних інститутів і противаг конкурентним засадам в середені і поза парламентом. Тут постаєм перед проблемою представленості інтересів суспільства в рішеннях прийнятих особисто володарем який одноособово приймає рішення з приводу загальної організації діяльності органів державної влади, що випливає з обраного ним політичного курсу. Ризик для суспільства обратно пропорційний монолітнми інтересам парламентської більшості яка корелює соціальні, економічні інтереси населення відповідно до пріоритетів, відомих певному колу осіб, власних інтересів і спирається у своїй діяльності на обумовлену культом арбітражних повноважень принцип політичної доцільності. У разі постановки питання саме під таким кутом зору проявляється тенденція схематичного послідовного провадження рішень і безпосереднього установлення виконавчої гілки влади виходячи з компоненту взаємоповязаності та обумовленості взаємовідповідальності між політичною владною елітою в парламенті і політичною фігурою виведеною за рамки належності до виконавчої гілки влади при наділені його повноваженнями щодо організації і діяльності виконавчої влади.

Якщо взяти до уваги виокремлення інституту президентства з колегіального законодавчого органу УРСР (закон про доцільність заснування) то цілком припустимо означення даного (рішення) інституту як саме допоміжного механізму для легалізації монолітності, зверхності ідеологічного центру прийняття рішень в майбутньому парламенті при переході до нової дійсності при публічноиу визнанні нового демократичного державного режиму. Припущення таких витоків цементування державного централізму підтверджує концепція лібералізації прийнята ВР суспільно-економічних відносин яка затверджувалась поряд із закріпленням конституційних повноважень новообраного президента в конституційному договорі 95 року і закріплювала відповідний генеральний курс для виконавчої гілки влади заразом із компетенцією глави держави в якій містяться положення що уповноважують голову держави контролювати виконання довіреного економічного курсу з огляду на майбутнє прийняття конституції. Таким чином здійснювалась політизація економічної стратегії розвитку відображена у взаємних контрольних повноваженнях парламента і президента, делегування “жорстких” повноважень президенту задля здійснення чітко регламентованої політики парламенту.послідуюча діяльність а радше бездіяльність виконавчої гілки влади, яку дуже важко назвати виваженою, цілеспрямованою чи такою що хоч приблизно схожа на діяльність розподіленої відносно автономної влади, повязана і пояснюється винятково політичною доцільністю, запрограмованою і скерованою ідеологічною елітою парламентської більшості, яка випливає з механізму системи делегування повноважень президенту і контрольними, продукуючими майбутню діяльність президента принципами забезпечення єдності і неподільності політичної влади більшості у парламенті. Така критикована сьогоднішніми політиками централізація влади, у тому числі парламентською більшістю, спирається на механізм умовності принципу розведення влад, відтак постфактум визнається направленість діяльності президента і законодавчої гілки влади на гальмування демократичних реформ, наявність відсутності самоврядної спроможності територіяльних громад. Тобто система продукувала централізацію влади паразитуючи на проблемах самоорганізації місцевого самоврядування. Лобіювання парламентською більшістю за позиції критики президентсько-парламентського централізму ряду позицій направлених на закріплення стабільності майбутньої коаліції, як-от пропорційні вибори поряд із впровадженням змін до конституції, політичної реформи, викликають подив поза як зміцнюють партійну диктатуру і за умов визнаної цими силами повязаності вертикалі влади адміністративною централізацією різних рівнів зміцнюють монолітність ідейного представництва в парламенті, стає нам зрозумілою завдяки усвідомленій практиці збереження принципу політичної доцільності, вироблення рішень пануючою верствою колегією вузького кола осіб, парламентською більшістю в межах ідейно-моністичного парламенту, при черговому переході до “оновленої “ політичної дійсності.

Для того аби виявити закономірність, зрозуміти для себе куди ми рухаємось і чого прагнемо доцільно розібрати концепцію президентсько-парламентської форми правління, засади на яких будується принципи розподілу влад і функціонування органів державної влади. Які передумови належні для ефективного функціонування даної організації державної влади.

Продовження слідує

ІГОР ФІЛІПЕНКО