* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ігор Філіпенко "Проблеми розподілу влад в контексті трактування концепції права"

12:35 02.10.2007

 Ігор Філіпенко

Обговорити на форумі

У викладеному нижче я торкаюсь проблеми розподілу влад в контексті трактування концепції права, що дозволить ближче підійти до розуміння політичної, конституційної відповідальності у часі конситуційної кризи.

…Парламентаризм як явище протиставляється абсолютизму, а втім він є елементом врівноваження цілісної влади, має передісторію дорадчого органу, і являє собою інструмент збалансування влад. Еволюція парламентаризму це процес віднадходження і погодження державних рішень, аналогічний течії, води якої проторюють шлях до водойми найбільш пристосованим ландшафтом. Так само різноманітні парламентарні форми видозмінюючись залежно від історичних обставин, національного досвіду приймають той чи інший автентичний вигляд. Належну класифікацію людство надає по факту історичного опробування тієї чи іншої форми правління, будь яка так звана демократична з яких має загальнонаціональний представницький орган – парламент складовою розгалуженої влади. Президентська чи парламентська республіки (монархії) мають спільний вихідний компонент - парламент як самостійний, відносно незалежний компонент в суспільно-політичному механізмі історичного пошуку універсального вироблення і прийняття державного рішення. Цей необхідний елемент протиставлення абсолютизму вільно переміщується у часі і просторі не змінюючи а видозмінюючи практику гармонізації суспільно – державного організму. Тобто при всій різноманітності перевтілення принципу розведення влад на протязі останніх трьох століть від парламентських монархій до парламентських, президентских республік головною вимогою і предметом суперечок було ефективність засадничих принципів розведення виконавчої законодавчої влад. Це при тому що теоретиками і практиками визнавалось що як у випадку із американськими штатами і президент (губернатор) і парламент (конгрес) наділялись різними, а часом протилежними контрольними взаємозаміщуваними повноваженнями по відношенню до відокремлених влад, так і по відношенню до парламентських республік побутують твердження про те що виконавча і законодавча влади не дотримують вповній принципу розведення влад. Однак предмет суперечок с приводу повноважень президента, парламенту в сучасному українському політикумі не має ніякого відношення до історичного перебігу становлення автентичного парламентаризму. І от чому. Модифікації сучасних форм парламентаризму як ми зазначали витікають і отримують практичне закріплення завдяки віднадходженню елементів уніфікації універсальних рішень виходячи з установленого(!) паритету виконавчої законодавчої функцій, що не має (від часу віднайдення де Голем) відношення до змішаної форми правління яка презентує якісно новий підхід до розуміння визначення повноважень в системі розподілених влад доповнюючи концепцію пошуку універсального прийняття рішень винесенням “універсальності” за рамки розведених влад.

Отже система розподілених влад шукає і віднадходить універсальні механізми забезпечення єдності державної влади, ефективної взаємодії. Власне друге за демократичною концепцією гармонійно протистоїть і залежить від першого, і коли єдина державна влада пропогує певну зверхність, універсальність перед розподіленням влад вона заперечує якоюсь частиною сама себе. Саме такою є форма правління змішаного типу. Намагаючись підсилити певний конституційний принцип і при цьому не зпаперечуючи і сприймаючи положення щодо демократичного розведення влад, вона тією чи іншою мірою наполягає на певній пріоритетності в системі контролюючих, арбітражних повноважень, повноважень які за ідеєю підсилюють аппарат прийняття політичних рішень мотивуючи це прагненням забезпечити ефективність прийняття рішень. Думаю що немає сенсу заперечувати практику ідеологічного протистояння: ефективності прийняття рішень і стабільності політичної практики. Змішана форма правління декларує рішучисть підсилити аппарат прийняття державних рішень (президентсько-парламентська) що на практиці може призвести до протилежних прозгляданих наслідків, викликаних визначеним нами номінальним статусом понять: умовно визначених мною як політична, конституційна відповідальність. Ми говоримо про прийнятність того чи іншого способу вироблення політичних рішень з огляду на сприйняття ідеї демократичного розподілу влад, але сам той чи інший змішаний спосіб передбачає компроміс визначення форми політичної відповідальності з ризиком збільшення небезпеки адекватної очікуваному зиску від оперативного прийняття державних рішень. Власне конституційна теорія апелює до особистого для кожного народу, держави шляху конституційної державотворчості, орієнтації на власний історичний досвід національної правотворчості. З огляду на досвід України це досягення прогресивного мислення Конституція УРСР 78 року зі всіма відповідними таки теоріями народовладдя, конституціоналізму, правонаступництва. Правонаступництво держави полягається на голову держави, отож закріплення в Конституції певної домінанти на користь оперативного прийняття державних рішень (президентсько- парламентська форма прав.), що трактується як прерогатива голови держави, відповідального за конституційне розподілення влад за умови конституційної відповідальності уряду перед президентом, полягається на іра(на)ціональний досвід трактування права, у тому числі конституційного, і на вміння президента аперувати досягненням конституційної вітчизняної думки на період функціонування конституції 78 р., (із паралельним внесенням змін та доповнень).

Тобто ідея надати системі розподілених влад нахилу до генерального прийняття рішень спирається на певну правозастосовчу практику протилежну за змістом. Питання не втому що запропонована модель правління хибна а в тому що радянська влада маючи важелі впливу на момент виробленняя системного політичного мислення згідно радянської концепції права використовує її в інтересах не громадянського, тобто українського, суспільства а в інтересах формування власного привілейованого класу. Розробляючи і втілюючи політичну модель владарювання згідно радянських конституційних концепцій. Власне маємо радянський приклад прогресивного мислення пристосований (продукуючий) до новітніх демократичних часів. Тим-то маємо проголошену орієнтацію на форму правління жорсткого розподілу влад, президентської республіки, статус голови держави з повноваженнями рівноважити розгалужену владу участю у формувані кабміну, участю у здійсненні функцій виконавчої влади та контролю над врівноваженими владами, по суті є елементами підсилення адміністративного вироблення рішень по факту спираються на радянські теорії права, правозастосовчу практику.

Елементи форми розподілених влад вкладаються в означену концепцію і не мають іншої вихідної позиції, ми не маємо підстав не сприймати запропоновану радянською елітою концепції політичної структури влади яка формує як майбутні конституції так і суспільно – економічний лад, нашою прямою задачею є аналіз запропонованої концепції, аналіз елементарних частин як єдиного комплексного підходу який має науково – прикладний характер. Розбіжність конституційних теорій і практик не дозволяє нам фантазувати на теми прйнятності-не-прийнятності певної форми правління, як не заперечила виробленню і втіленню конституційної моделі маніпулювання правами людини вірними ленінцями. Єдиний напрям який має сповідувати український конституціоналізм це дослідження і класифікація теорії права, теорія і практика національного державотворення відповідно до теоретичних вимог права, за вислідом якого ми дамо собі і теоріям демократичного (радянського) максималізму раду.

“Практику яка продукувала право з огляду на розуміння його як вироблення наказу законним чином, не обовязково справедливого для всіх, такого що забезпечує рівність.”( ) Де президентська влада відіграє ролю каталізатора і спрямовуючого відносно до активізації і стабільності винесення організаційних рішень, не обовязково направлених на вирішення задачи єдності розгалужених влад. Замінюючи консенсус влад, політичних ідей самим собою, своєю регулюючою функцією, з огляду конституційної правотворчості до 96 року прямо окреслено доцільність заснування інституту президентства як такого що забезпечує централізоване прийняття рішень. В цьому контексті нас цікавлять механізми прийняття державних рішень як системи незалежного функціонування гілок влади, що безпосередньо забезпечують незалежне виконання президентських – виконавчих функцій, здатних до автономного прийняття рішень. Можливість оцінити діяльність ефективності вертикалі президентсько-виконавчого організаційного функціонування незалежним експертом. Пропрезидентська більшість являє собою ідентифікатор організаційної діяльності президента і не символізує практичної направленості президента на формування конституційно-правового поля вироблення суспільно-політичних рішень демократично-державного характеру, хоча й є показником одностайності у вироблені державно-владних організаційних рішень. Таким індекатором ризикованості демократичного проекту “вождизму” виступають опозиція і безпосередньо представницька демократія, народовладдя. Це сфера певного порядку політичної організації, які презентують особистий досвід вироблення політичних рішень і його вкраплення і співвідношення із наявною (на противагу декларативному) організацією влад можуть мати неустановлений характер. Розбіжність виявлятиметься паралельно до розбіжності з очікуваним і реальним набутим досвідом упорядкування президентом механізму вироблення державною владою політичних рішень в сторону декларованого конституційного ладу, чи відданості принципам радянського контситуційного права. Тобто у кваліфікаційному підсумку ми опинимось перед проблемою визначення фактичного конституційного ладу, теоретичного осмислення політичного ризику повязаного з акцентуванням на вирогідності зиску від змішаної форми правління, аналізу концепції даної форми і присутність реальної політичної відповідальності заданої проекції що за своїм наслідком матиме вирішальне значення для країни: в яку сторону розвиватиметься: демократична, авторитарна, самодержавна, самостійна, регіональна, а головне національна?

На загал цікавить можливість вироблення політичних рішень на користь однієї структури, організації яка використовує організацію розподілу влад з ухилом на генеральну функцію голови держави з метою організації структурованого механізму прийняття рішень на користь певного соціального прошарку. У такому разі неможливо відєднати (не визнати) побудову держави на засадах соціального розшарування суспільства, дотримання концепції радянського права (боротьба класів) що увінчуєься розбудовою централізованого прийняття рішень, від конструкції “демократичного” розведення влад в засіб поєднання інтересів парламента, президента направлених на реалізацію організованого прийняття рішень що спираються на протилежні децентралізації механізми впровадження державної волі.

У даному разі ми говоримо про організацію як про напрямок правової діяльності в рамках демократичного але визначеного як ризикований розподілу влад. Ризикований розподіл визначений делегуванням центром вироблення політичних рішень компетенційних повноважень президенту, тобто делегування відповідальності компетенції. Отже організація підпорядкована компетентності і виявляє собою компетентність по відношенню до системи права. Якого? вироблення організаційних системних рішень відноситься до побудови стратегії розвитку держави. Наслідком цього розвитку буде відповідний економічний державно-політичний розвиток належний до дотриманої системи права. Визначений напрямок розвитку держави його належність до певної геополітичної організованості буде відповідний проведеним реформам: судової, місцевого самоврядування, адекватним чіткому устремлінню виправданої позиції підсилення компетенції. Такий сценарій розвитку адекватно відбивається на стабільності конституції, еволюційному розвитку конституційного права в межах визначеної Конституіцї 96р. правил. Інший сценарій, наслідок тієї самої організації влади яка закріпила ідеологію централізованого, тобто змішаного прийняття рішень з передбаченою системою контролю над дотриманням квазіконституційних реформ що відображується у комплексі досягнутих успіхів у становлені держави яка послідує класову організацію, наслідком чого є дотримання інтересів певного прошарку суспільства згідно теорії боротьби класів, з цілком адекватним результатом для конституційної держави: невизначеність геополітичної ролі країни, відсутність зміни суспільно-політичного устрою держави, державний режим владарювання відповідний концепціям радянського трактування права. Висновок такий, що а) акцентування на певній формі “централізованого” прийняття рішень передбачає визначення теорії права на яку покладається дана форма правління, б) результат діяльності розподілених влад відповідає теорії яка спрямовує державну владу, в) результат діяльності взаємовиключний залежно від концепції права яка рухає державну діяльність.

Тим то ми підійшли до плюралізму і конкуренції, розвиток і належність яких забезпечують розвиток держави згідно конституційних теорій права. Саме правосвідомість, система права, його концепція унаочнює форму правління, остання є проявом концепції. Взаємодія основних гілок влади відбувається згідно з установкою концепції. Судова, виконавча. законодавча влади натхнені радянською концепцією права презентують нам зрощену структуру вироблення урядових рішень законодавчим органом і виконавчою владою, вироблення і реалізація ідеологічним центром законодавчої і виконавчої роботи. Де президент є арбітром універсально розведеної виконавчої влади і водночас сполучною ланкою в межах “прийнятно” розведеної влади, що є інтерпретацією конституційного права радянською концепцією оскільки установлений механізм державної влади допускає правонаступництво радянської держави, концепції права через допущений компонент ризику в системі демократичного розподілу влад, який дозволяє класифікувати країну “на шляху розвитку”. Відтак шлях розвитку може бути теоретично відмінним від країни з чітко фіксованим ідеологічним режимом, але зворотньо пропорційним обраному курсу. Саме визнання зворотності процесу і унаочнює конституційну кризу, яка не могла і не сталася одномоментно у грудні 2004року, тим паче в наслідок нездатності поділити політиками повноваження, а є виявом і презентацією обраного курсу державною владою яка задекларувавши модерний курс на демократію втілювала проект установлення державного режиму, організації і діяльності органів державної влади відповідно до засад Конституції 78р., радянського розуміння права. Отже не має ні важкого спадку тоталітаризму, ні проблеми його подолання у сфері організації і реалізації політичних рішень державною владою до 2004р. моменту ескалації правового конфлікту, а є авторитарний центр вироблення і контролю політичних рішень який проявив здатність установити і утримати авторитарну владу в країні за радянським зразком неподільності влади де судова влада відіграє роль легалізатора утановленого зразка владовідносин, не є незалежною, підвладна центру. Правонаступництво радянської організації влад, яке безпосередньо спирається на радянську концепцію права, народжено останьою і не можуть розглядатись окремо дії органів які виконують довірені функції вищим державним органом – ВРУ. Законодавча, виконавча, судова влади діють згідно радянського права і виконують функції відведені авторитарним центром прийняття рішень на протязі усіх років незалежності, стандартом якості якого є прийняття рішення К.С. про відповідність законопроекту №2222 грудня 2004р. до ухвалення висновку В.С. про фальсифікацію виборів. Що свідчить про ухвалення політично доцільного рішення цілком в дусі радянської правотворчості.

Протиставлення президентській владі владу більшості (що було головним критерієм при обоснуванні внесення змін до конституції 2004р.) яка є провідником радянських концепцій трактування права, є якнайменш не виправданим , а по суті знаковим так як вказує на колегіальний центр прийняття рішень який намагається позбутися штучного тягаря президентської компетенції з реальною привязкою конституційного права при фактичному впроваджені маніпулятивних технологій радянського права при внесені остаточних порядкових змін до Конституції 78р. у грудні 2004-го. Теорія змови класифікується з розуміння конституційної кризи як вихідної з протистояння концепцій права що постала в наслідок правонаступництва радянської системи державного владарювання і трактування декларації, акту про незалежність і суверенність як теорії національної держави. Остання спирається на суверенітет і народовладдя як на концепт на якому грунтується національна держава, за ним теорія участі громадян у здійсненні владарювання зворотньо пропорційна розумінню здійснення влади привілейованою кастою. Точка зору за якою легітимність політичного устрою відповідає здійсненню владарювання на основі номінально визнаної декларації суспільного договору, спираються на конституційні принципи що визначають відповідний правовий режим владарювання. Наявність чи відсутність якого визначається конституційною кризою. Відтак за умови визнання номінальної участі народу у здійснені реального врядування політична криза вирішується шляхом здійснення виборчого права (законодавчого референдуму). Якщо наслідком здійснення демократичного права постає конституційна криза, то постає питання звуженості учасницької демократії припущеної в номінальному вимірі проголашенням декларацій, до небезпечної (катастрофічної) межі де установлення демократичного устрою замінюється легітимізацією пануючого правлячого класу. Останню тенденцію ми мусимо враховувати при подальшому визначені політичного курсу країни. Таким чином загальні теорії рівності, участі, демократичних прав і свобод повязаних із здійсненням нацією суверенного права на самовизначення їх реалізації постають перед проблемою подолання конституйційних теорій радянського права які продукують небажання привілейованої касти поступатися владою, закріплюють владовідносини за авторитарною групою. Гранична межа для останьої теорії моделювання політичного устрою – це й та сама межа національної демократії: демократична форма праввління з визнаним і прийнятним ухилом в сторону компетентного прийняття рішень. Конституційна теорія виявляється заручником потрактування політичного курсу: на користь національної держави чи на користь невідомого нам проекту держави який згідно радянської концепції права невизнає сувереність національної держави в принципі.

Розуміння свободи українським суспільством неможливо без розуміння рівності у правах і участі у вироблені механізму прийняття державних рішень. Внесення змін у визначену систему компетентності органів державної влади і посадових осіб під час загальнонаціональних виборів принципово унеможливлює учасницьку демократію, а відтак порушує питання здійснення суверенної влади народом. Що впритул наближає нас до усвідомлення траєкторії руху до визначення сили що спирається на радянську теорію і згідно неї це трьохголовий змій який не піддається трактуванню окремими складовими як би ми не крутили калейдоскоп розглядаючи різномаїті конфігурації повноважень. Конституційна криза порушує питання протистояння не стільки політичних сил (по суті моделей уніфікованих універсальних державних рішень) а в першу чергу конституційних теорій права, серед яких представлена псевдотеорія що протиставляє себе національній державі, відповідно ми постаємо перед усвідомленням збереження країни в нових умовах глобалізованного світу, який предявляє здатність за визнаними всіма пріоритетами невизначитись по відношенню до загальних людських цінностей. Тому конституційну кризу неможливо погамувати будь-якими змінами, а власне виправданими з огляду як теорії так і реального політичного устрою.

Тобто згода людей жити за певними правилами за висунутою теорією наштовхується на теорію класового превосходства, точка зіткнення: змішена форма правління з акцентом на підвищення ризику проведення ефективних реформ – пдсилення стабільності виконавчої гілки влади (парадоксально на перший погляд). Концепція жорсткого розподілу акцентує на незалежності виконавчої влади, відтак стабільність виконавчої влади забезпечується самостійністю, а компетенція голови держави полягає в гарантуванні самостійності. Власне удосконалення радянських теорій права полягає у паразитувані на розумінні західними теоретиками права співвіднесеності компетенції виконавчої законодавої гілок влади, які за радянських часів трактувались як криза буржуазного парламентаризму. Збочена геніальність сучасних адептів ленінізму віднадходить себе у знущані над теоретиками вільного вибору проголошуючи їхні ж теорії вивернені на зовні, поглинання стабільності виконавчої влади понадуніверсальним принципом вихідна цінність якого у нівелювані державної (демократичної) нації на користь інтернаціональних інтересів. Ризик в свою чергу полягає в трактуванні обовязків президента як регулюючого відносини виконавчої, законодавчої влад при акцентуванні на самостійності першої, що проголошується необхідністю нейтралізації успадкованого радянського системного мислення. Тим то статус кабміну як вищого органу виконавчої влади підкреслює істинно незалежний характер виконавчої влади, а відтак статус голови держави розглядати як окремий орган державної влади можна тільки погодившись що за певний термін проведення державної політики президент здійснював свої функції залежно від позиції уряду. Якщо так то закиди що президент узурпував владу просто абсурдні, але реформа відкриває можливості задля реалізації до пори прихованих потужностей, які власне є всього інтерпретацією дореформених повноважень президента. Єдина відмінність це зміна коефіцієнту політичного контролю збоку парламентської більшості яка в силу часових зрушень мігрує в сторону теоретично визнаної домінанти голови уряду. У противному випадку (заперечення здійснення президентом політики уряду як вищого органу виконавчої влади) реальна учасницька демократія представлена зворотньопропорційно невизначеній співвіднесеності президента до виконавчої влади.

Композиційний візерунок форми державного правління визирає з комбінації поєднаності демократії і авторитаризму, така незручна формуліровка між тим прймається до уваги. Адже якщо припустити що народ може дарувати владу диктаторам, що мало цілком демократичну практику, то у випадку з Україною народ визнав авторитарну владу легітимною (конституція 96р.). Дане формулювання припускає наявність паралельного фактичному державному громадянське розуміння права і конструкція побудови національної держави. Тоді ми виходимо на якісно нове розуміння політичної організації державної влади де конституційна криза є логічною ланкою авторитарного неоколоніалізму який протистоїть демократичному вибору Українського народу. Авторитарний неоколоніалізм як модерна модифікація радянського права, практично визнавшего не тільки приватну власність складовою радянської думки як китайський комунізм а й переплюнувши Схід теоретично асимілювавши ліберальні конструкції свободи вибору. У такому разі ми не тільки є свідками помаранчевої ілюзії, девальвації цінностей, політичної апатії а й співучасниками народження нової демократичної дійсності, еволюції людського мислення, як і проекції імперських традицій на демократичні устремління національної держави.

Конституційна криза по суті є протиставленням права державній позиції що виражається у заперечені політичного плюралізму у співвідношені - (мінус) 51% акцій свободи в парламенті, плюралізму ідей в суспістві. Державна ідеологія допоки грунтується на радянському конституційному праві сповідує авторитаризм (не проголошений офіційно) не визнає за народом права визначати свою долю, вільно обирати, поширювати інформаіцю, змагальність ідей, конкуренцію політичних партій. Збереження, захист державної ідеології передбачають впровадження системи прийняття державних рішень що базується на утримані вироблення і впровадження рішень в єдиному центрі прийняття управлінських рішень. Видається логічним демократичний спротив громадськості який визначив для себе толерантний спротив радянському розумінню побудови державної влади, прав людини і установлення державного режиму. Український демократичний спртив проголошує цінності і засоби досягнення в умовах наявного системного паразитування радянського права на українських цінностях: особиста свобода, право нації, держава. Форма правління, державний режим: Українська Конституція 96 року це етап пройденого шляху, конституційна криза бастіон радянського мислення достойне подолання якого увінчить поступальний шлях громадянського спротиву національному гнобленню. Український народ визначив для себе демократичний переможний поступ на шляху здобуття національної незалежності: декларація незалежності,проголошення акту про державний суверенітет, ідеологічний спротив авторитарному протекціонізму, курс на установлення конституційного ладу, боротьба за права людини – загальнонаціональний страйк на захист виборчого права, викриття політичної практики легалізації авторитарного механізму прийняття політичних рішень що поставив перед відкритим протистоянням радянського права виявивши приховану практику побудови авторитарної держави за радянською концепцією права, відому як конституційна криза. Думаю є сенс стверджувати що Українському народу згодовуються набагато спрощенні концепції означення політичної кризи і шляхів її подолання. Цілісне сприйняття проблематики дозволить не просто спостерігати за протистоянням улюблених героїв а усвідомити власне бажання і участь у модулюванні політичного устрою.

Спробуєм інакше охарактеризувати конституційну кризу в Україні? І у нас не вийде жодної цілісної картини. Вихідні позиції розглянутої нами версії 1978 – 2004рр. початок і кінець реформування радянського права (звісно можливі внесення і доповнення), в межах концепції має абсолютний знаменник розуміння права. Його протилежність зосереджена в концепціях конституційного права впроваджуваних Конституцією 96 року комплекс демократичних принципів національної держави заперечених конституційною кризою 2004 року, вирішення якої в площині політичних рішень передбачають конституційну відповідальність за порушені невідємні права і свободи кожного. Означення останьої без врахування кризи концепцій правової думки сублімує проблему на суспільство, що логічно тільки з певного (радянського) погляду поза як універсально(за моїм визначенням)-ліберальна концепція права декларує сприйняття багатоманітності і аж ніяк не багатоваріантність компенсацій.

Далі буде.

Ігор Філіпенко