* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ігор Філіпенко: "Конституційна відповідальність в розрізі президентської, парламентської формах правління."

13:23 09.11.2007

Ігор Філіпенко:

Міграція політичної відповідальності від абсолютизму до громадянського суспільства, суспільний договір в інститутах імпічменту, парламентської відповідальності: від однієї форми правління до іншої.

Задана попередньо проблема ідентифікації механізму стримувань противаг як вирізнення політичної відповідальності що унаявнює демократичну форму правління, розподіл влад спонукаюють розглянути природу цього явища. Навернемось до джерел які дали поштовх розвиткові парламентаризму: англійська революція що стала за приклад народам та філософам досліджувати феномен представницької демократії. Спробуємо взяти за вихідну універсальний постулат що дозволить розкрити тему в найширшому контексті, для того аби в послідуючому можна було докласти в мозаїку з загальних теорій держави і права для конструювання повноцінної фігури: інстинкт самозбереження, який діє однаково для всіх форм людських спільностей і спонукає до пошуку універсального прийняття державних рішень, що виявляється у розумінні протиставлення заангажованому а відтак обмеженому способу вироблення рішень необхідність контролю. Незалежність і сила шлях врівноваження державних інтересів що шукає і віднадходить джерело в суспільстві. Останнє задля того щоб представити таку можливість обстрагується від держави предоставляючи додаткову вартість у громадській позиції, що згодом означить себе громадянським суспільством- поняттям що культурно збагатить політичну думку майбутнього. Універсал предявить свою многоликість потрактувавши себе сувереном, нацією і державою в єдиному і неподільному статусі. Таким чином народжується нова дійсність: держава і суспільство як єдине ціле розведене не інакше як національною ідеєю (що займає своє належне місце фундаменту мозаїки) в пошуках збагачення себе інструментами владарювання, результатом чого постають універсальні моделі прийняття рішень. Суспільство яке в силу розвитку трактує себе не залежною частиною, самодостатньою частиною держави, і задається питанням наділення себе силою. Воно потребує легітимізації цієї сили поза як ідентифікує себе в силу традиції з державою, а значить потребує держави в межах якої прагне легітимізаціїі. Подальший розвиток парламентаризму як системи саме взаємного контролю засвідчує правомірність такої традиції інакше засади розподілу влад і ототожнювана з цим принципом свобода були б неможливі. Між тим захистити еволюцію суспільно- державного організму, тобто врівноваження традиції і природного (історичного) пошуку універсалу прийшов саме цей принцип врівноваження влад. Маючи законну (принаймні природну) претензію на владу Універсал (для полегшення розуміння універсального фактору возведем його в ранг- особистості)пропонує елементи противаг, підкреслюю, існуючим в реальному вимірі владам: держави (представлену сюзереном,адміністрацією, виконавчою владою) і суспільства (народ, громада, представництво). Проводячи паралелі, на відміну від України початку 90-х, нагадаю: держава, аппарат, представництво, декларація і демократія знаходяться виключно з однієї сторони. Відтак історичне поділення молекули на державу і суспільство очікуються в майбутньому. Отже обопільне стримування передбачаються як фактор який сприятиме активізації пошуку вироблення політичних рішень, стимулювання розумової роботи в галузях вироблення і реалізації спільних інтересів. Акцентується що тим самим одна зі сторін матиме додатковий стимул професійно виконувати свій обовязок поза як мусить підтверджувати виправданість свого існування. Змагальність сторін відбувається в цілком адекватний спосіб, розведення універсальних функцій що притаманні державі, практики прийняття законів і безпосередньо реалізація апаратом державних рішень. При цьому ціна повноважень якою так переймається Українська держава на шляху ідентифікації Універсалу постає по факту реалізації заданої Універсалом даності, і є компромісом ідей які становлять єдину (вартість) владу. Ідеї поступаються обтяжливими повноваженнями на користь Універсалу і в цьому віднадходять силу здатну розвивати політичну думку. Кожна зі сторін має рівно стільки можливостей, скільки потрібно для професійного виконання обовязків. Питання не втому щоб підсилити ідею аморфними повноваженнями витягнутими з міфічної скрині наповненої спільними цінностями в обмеженій кількості, а скористатись невідчужуваними правами належними тобі по праву сильного (вільного), бо ти їх здобув у боротьбі (із собою)і ніхто не те щоб не має права у тебе їх відібрати, а просто не здатен цього зробити. Відтак і відпадає необхідність воювати за вже належне тобі (спілнота, у кожному індивідуальному випадку, винаймає професіоналів фінансує(проплачує) їх діяльність, тим самим реалізовуючи конкретні права і свободи). Декларації і вартісні промови, як врешті і конституції постають в наслідок боротьби а не навпаки, є зовнішнім проявом духовної боротьби яка відбувається передодні позірного поступу еволюції. Передумови і наслідки українського досвіду державотворення ми переглянули у попередніх розділах що розкривають зміст духовної боротьби у сповідувані тієї чи іншої концепції права. Виходячи з цього вартісного капіталу набираються позиції на користь своєї ідеї, при тому мають досить рухливі компоненти: наприклад, продукування законів, традиційно належне державі (в силу традиції монархові,він же голова виконавчої влади), не те щоб позбалвявся даного права, а скоріше доповнюється в силу представленості суспільства в дорадчому органі при сюзерені. Таким чином відбувається модифікація цього органу, як зазначалось вище природним шляхом, як парламент. В наслідок розширення компетентності політичної організації останього. Настільки, наскільки громада предявивши здатність приймати участь у державному житті, тобто суспільство дозріло до кваліфікованої участі у вироблені політичних рішень.

До речі тому саме понняття законодавчої ініціятиви належне президенту (монарху) не в останню чергу цілком сприймається в дусі розподілу влад, і є практичним досвідом континентального парламентарного досвіду, що не трактується як дуализм повноважень в структурі виконавчої законодавчої влад виключно завдяки повнокровному парламентарному представництві в розполділених владах. Інакше дуалізм повноважень завдяки невизначеності перетворюється на фактор дестабілізації дорогу якому відкриває змішана форма правління легалізуючи розподіл повноважень поза парламентаризмом і децентралізованою державою, тобто політично- конституційний екстремізм. Сюзерен має право законодавчої ініціятиви як засіб стримування (спрямування) на противагу парламентському контролю над урядом. І аж ніяк не як фактор стримування парламенту в умрвах жорсткого розподілу влад (през.-парл.модель) поза як втрачається самі передумови противаг. Тому радянська модель владарювання при декларативному демократичному правлінні згідно радянських концепцій права опонують саме понадуніверсальному прийняттю рішень і аж ніяк парламентаризму як такому. Для нас важливий сам факт того що сам історичний розподіл влад приймає конструкцію умовного розподілу політичних влад, за яким президент (монарх) має можливість участі в законодавчому процесі. Таким чином суспільне представництво не поборює абсолютну владу а доповнює його в силу політичної представленості суспільства. Ми мусимо мати на увазі що узвичаєне представлення про деспотичного ворога вільного суспільства не є константою за якою модулюються і приймаються конституції. А важливою є процес досягнення рівноваги держави і суспільства на базі якого можливий пошук компромісу.

Відтак маємо достатньо (щоб не сказати “високо”) організоване ідейне представництво громади у професійно- політичному житті країни що набуло розголосу під назвою партійної діяльності. Де принаймні частина з котрих має структурований суспільством характер, частина ж звісно представляє традиційне уявлення про суспільство, а саме як про державу, яке має свою представленість у якості правлячої династії, аристократії, класу у тому числі, тощо. Тому змішувати ці поняття в єдиному суспільному представництві це мати невиправданий оптимізм покликаний оманливим відчуттям ілюзорності провідної суспільної верстви. Як жеж доповнює політично структуроване громадянське суспільство право сюзерена приймати політичні рішення?(тим мається на увазі політична структурованість як представлена частиною що ототожнюється з традиційним уявленням про державу (аристократія), так і громадянським суспільством, що однак є одним цілим чим протиставлення сюзерену є одним цілим представленням абсолюту) Дуже просто, приймаючи власні. Воістину геніям політичної думки нічого не залишалося як досліджувати природу народження і технологічного удосконалення пошуку універсального прийняття рішень, яка в проекції і модулювані запропонувала широку палітру фарб для майбутнього окреслення ідей, теорій і практик універсального генія політичного компромісу. Державі в уособленні монарха надибавши на цю дорогоцінну жилу компромісу ідей нічого не залишається як скористатись надлишком сил продуктивної праці в межах вироблення політичних рішень (законотворчість) і докласти зусиль у сфері прийняття (виконання) політичних рішень. Вона розподіляє повноваження згідно заповнених вакансій: представництво суспільства і його претензія на участь задовольняються творенням законів, що до речі відповідає універсальному бажанню спільноти сповідувати традицію в паралелях, тобто з одного боку участь в дорадчому при монархові органі державної влади і з другого природнє творення звичаєвого права (з якого первоначально постає держава), реалізація ж рішень фіксується за споконвічною функцією держави яка представляється суспільству через апарат примусу і міжнародній спільноті безпосередньо головою держави. Подальша уніфікація державних функцій, класифікація органів державної влади їх організації і діяльності природньо набирає універсального різномаїття. Що не заперечує як ми бачимо в процесі універсалізації а уніфікує ті чи інші повноваження. І справді навіщо монархові, у якого підсилене бажання попрацювати на благо вітчизни й так безліч обтяжливих обовязків, займатись питанням популяризації державних рішень серед підданих, якщо суспільство готово взяти на себе частково тягар відповідальності за державу за право гордо називатись громадянином? Такі думки невільно зявляються в Голові якщо суспільство презентувало здатність політичного членства. Як може абсолют(изм) продукувати закони в супереч собі? Адже у разі супротиву уніфікації галузей державної влади в засіб дублювання законодавчої практики монархом, абсолютна влада, чи деспотія руйнуватиме державу а відтак саму себе! Тому компроміс ідей це не супротив а уніфікація абсолюту який завдяки універсалізації пошуку вироблення рішень і розподілу повноважень (розгалуженню влад) здатен ефективніше представляти інтереси суверена (держави, нації, народу) на зовнішньополітичній арені. Тому ми говоримо про доповнення підсилення монаршої влади представницькою, подальша логіка компромісу ідей - в межах єдиного гігемона державно- суспільного інтересу нації (як виразника ідей, грунту з якого проростають суспільно значущі фактори, в межах якого поділяються на підвиди,і завдяки якому проявляються в цивілізуючому компромісі Універсалу). Можна виснувати технологію вироблення універсальних рішень вибудовуючи логіку від зворотнього сучасним концепціям скоріше “звільнених” суспільств чим вільного суспільства самого в собі, саме невідємні права людини і тим паче громадянина прокладаючи собі природньо шлях до здобуття ефективного контролю над поширенням цих прав шляхом власного здійснення спонукали утворення держави для можливості подальшої універсалізації захисту шляхом ширшого трактування і безпосереднього продукування права з кожним актом реалізації, говорячи сучасною правничою мовою, конкретних прав і свобод.

Повертаючись до англійської революції спробуєм зрозуміти ідею звільнення від деспотизму. На той момент боротьба за звільнення народних мас концептуально розроблена прибічниками різноманітних ідеологій знайшла своє вирізнення у революції і протистоянні (нищенні) абсолютизму в особі монарха, єдиновладного правителя. Подальший перебіг свідчить про певний компроміс монархізму й представницької демократії, тобто зодного боку ми маємо тезу про певний реваншизм впливової верстви населення, аристократії що в силу традиційних аргументів поновлюють свою владу (і завдяки цьому монарх), натомість революція реально закріплює представництво народу і на зміну абсолютизму маємо обмежену владу сюзерена, конституційну монархію. Відтепер конституція представляючи реально відбувшийся суспільний договір є верховною силою що закріплює врівноваженні суспільним договором влади: державний деспотизм і народне представництво політичним (документальним, скоріше регламентарним ніж регуляторним) розведенням влад: форма державного правління. З другого боку англійська революція в інтерпретації західних мислителів пропонує дану модель вивільнення апріорі пригнічених державою суспільств поширювати на інші народи. Тобто питання протистояння деспотизму прирівнюється до питанна протиставлення державному абсолютизму шляхом народного представництва, взаємного контролю врівноваженого конституцією. Конституція з нашого висліду постає не механізмом врівноваження а документальним закріпленням демократичних досягнень, в якій всього навсього засвідчується визнання монархом (державою) розширеного тлумачення загального представництва (що припнаймні документально закріплюється як компроміс зі сторони держави офіційно представленої монархом), що у звязку з критичним обємом політичної представленості демосу отримує нове тлумачення як вільне, чи то б пак громадянське суспільство. Власне тому англійська конституція і не має уніфікованого характеру, це б суперечило еволюційеному розумінню здобуття (розширеного ртактування) політичного права. Вільнодумці тих часів осмислюючи теоретично і пропагуючи практику демократичного владарювання на противагу деспотичному розуміючи громадянське виключно на противагу монархічному абсолютизму винесли за рамки поняття держава, а заразом з тим обмеживши національне, в засіб акцентування на неможливості подолати деспотію без універсального розведення влад. Чим підмінюється полемічний дискурс з розведення абсолютистської і громадівської влади, на полеміку вихідна якої посилається на необхідність розведення влад заради забезпечення справді демократичного правління. Насправді подальший світовий досвід як найкраще доводить суперечливість такого підходу оскільки презентує два еволюційно революційних підходи. Це в будь якому разі презентація супротиву державному абсолютизму, відбувшийся процес з подальшим розведенням влад (який не є ні передумовою ні метою ні засобом досягнення, але засвідчує наявність (чи прагнення до)універсального методу прийняття рішень)в обмеженому контексті в якому розглядався паном Монтескє і до якого приставали теоретики права, демократичного правління та виснували ідеї особистих свобод.

Перший презентований американською громадянською революцією, розгорнута та проведена під гаслами громадянських свобод усвідомила неможливість їхнього поширення на підданих корони, частини британського суспільства представленого жителями колоній. американці проголосили: ми сповідуємо право громадянина на рівні політичного права , відтак проголосили боротьбу за конституційне розширення суспільного представництва в британському парламенті. Однак англійське суспільство (представлене демократично розведеною владою, монархом і громадянським суспільством) відмовило підданим Великой Британії в політичних правах і свободах. Відтак британці усвідомили обсяги державного деспотизму за більші від демократично розведених влад і постали перед необхідністю продовжити збройний спротив під гаслами визвольної боротьби. А відтак постали перед необхідністю протиставити єдину ідологічну концепцію на сторожі громадянських прав і свобод, а саме національної ідеї що стоїть на сторожі громадянського суспільства в засіб захисту від суспільно-демократичного деспотизму, якому можна протиставити винятково ідею держави яка являється згідно згадуваного нами традиційного уявлення про себе невідємною частиною супільства.

Тож сучасна концепція права сповідувана демократичними державами яка визнає право нації на самовизначення соромязливо замовчує право суспільства на громадянський спротив суспільно – демократичному деспотизму в межах (над)держави (чи імперії – поняття передчасно і невиправданно замовчуваного), яка на конституційному рівні закріпила похідні від суспільно- державного розподілу влад (держава - громадянське суспільство): розведення політичних влад, представницька демократія (відповідно політичні права і свободи), сувереність державної влади як за тим і самостійність та не залежність національної держави (приватизувавши право нації на самовизначення). Міжнародне договірне право воліє спиратись на домінанту держави, в межах якої (принаймні бажано артикулюється) відбуваються процеси демократичного росту суспільства, за яким слідує визнання демократичного розподілу влад закріплення якого на конституційному рівні поряд із проголошенням ідейного плюралізму передбачає наявність політично- структурованого суспільства, за чим слідує абсолютно довільне трактування громадянської законності, представленості. Тобто артикуляція на поступовому процесі формування громадянського суспільства має принципово обмежений характер, адже тільки політично структуроване громадянське суспільство здатне забезпечити розведення влад. Що дозволяє маніпулятивне трактування громадсько -суспільного процесу, наприклад опозиція до громадського може виявлятись в обмеженому доступі до наявних капітальних ресурсів, у згадуваних попередньо обмеженому плюралізмі ідей в засіб обмеженого політичного представництва у парламенті в наслідок маніпулювання громадянською свідомісттю здевальвованими (в наслідок примарності) цінностями, спотворюючи вибір вільного суспільства де маніпуляція з розподіленням повноважень за відсутності супільного договору, громадянського представництва в парламенті слугує лише закріпленням державно –деспотичного ультиматуму поневоленому суспільству. Таким чином ми підходимо до проблеми повноти і рівнопредставленості суспільства у загальнонаціональному представницькому органі з розуміння вихідної позиції ідеології згідно відруху від котрої залежить розвиток чи згортання належних демократичних цінностей: право нації, національна держава, представницька демократія, демократичний розподіл влад, невідємні права і свободи. Розкручення (вивільнення)універсального механізму можливе лишень на зовні тобто національна демократична революція, чи згортання всередені тотбо суспільно демократичний деспотизм (понаднаціональний на прикладі американської революції), на відміну від не інакше як дескримінаційного стосовно особистої свободи трактування “країни на шляху розвитку”.

І друге, у кваліфікаційному ряді громадівського спротиву деспотії: це континентальний досвід пошуку універсального прийняття рішень. А саме, за тим самим принципом виокремлення суспільного з державного і врівноваження вирізнених національною ідеєю сил шляхом уніфікації державно- владних повноважень, за яким відбувається розгалуження влад, конституційне визначення компетенції і організації органів державної влади. Це презентація політичної свідомості за якою слідує партійно- політична структурованість, свідомість що спонукає шукати зрізу суспільного представлення, деспотія абсолютизму відіграє ролю резонансу, що провокує, і результатом пошуку постає громадянське суспільство. На що нам необхідно звернути увагу так це на те що держава потає перед нами як беззаперечний факт який має постійне представництво але винесений за рамки дискусії (слідом за яким аналогічно винесений за рамки сучасної дискусії міждержавних відносин громадянський контекст). Але ж демократичні революції відбуваються в межах держав де на континентальних теренах вони представлені домінуючими в межах держави націями. Це означає що попри гучні проголошення боротьби з деспотизмом без кордонів (а саме як боротьбу з деспотизмом я волію трактувати вислів “демократія без кордонів”) кожна така боротьба обмежена конкретними державними кордонами а відтак має статус національних. Цей фактор буде безперечним з кожною віхою розвитку світового конституціоналізму, який попри надбання розширеного трактування завжди і до наших часів зберігатиме статус національно – державних революцій що тільки постфактум можна класифікувати як “розширення конституційних засад”. Поміж тим, збереглась практика трактування деспотизму і супротиву йому як права суспільства поборювати внутрішній абсолютизм поза ідеологічної представленості держави в межах якої відбувається універсальна дискусія.

Тим самим чітко мусимо усвідомити що дискусія з приводу формування вільного суспільства відбувається в межах держави і не має історичного досвіду і теоретичного обгрунтування у вигляді експортування зовні, а відтак мова про демократію без кордонів може вестись винятково у контексті діалогу між національними демократіями.

У історичного шляху громадського спротиву деспотії є два приклади: один як ми зазначили представлений американським досвідом відмінним від англійського справді республіканським характером. Тому розподіл влад тут природньо поєднується із модерними на той час концепціями конституційного розподілу влад. Що однак свідчить про те що спочатку була революція із подальшим прагненням протистояти абсолютистським прагненням, до речі в межах уже вільного суспільства, тобто суспільства що вибороло своє право бути рівнопредставленим у процесі вироблення і прийняття політичних рішень. Після чого постає завдання ефективного розподілу влад в межах незалежної республіки (штатів), і віднадходиться необхідний абсолютистський компонент президент не просто як замінник традиційного уявлення суспільства про абсолютну (монархічну) владу сюзерена а як республіканський на відміну від конституційного британського елементу форми розподілених влад (прзеидентська форма правління), для того щоб забезпечити вільному суспільству суверена в традиційному потрактуванні. За для підсилення традиційного компоненту абсолюту (котрий є природним оборонцем суверених інтересів перед міжнародним суспільством) його жорстко відокремлюють від домінанти суспільного представництва (деспотії більшості, чи демократичного деспотизму, як більше подобається) у чому і полягає універсальна концепція президентської форми правління. В цьому і є покликання незважаючи на універсальну різноманітність виконавчої влади за участі голови держави, й абсолютно не можливі закиди з приводу того щоб обмежити функції виконавчої влади під виглядом політичної реформи, а саме це у нас впроваджено (подовжено) під гаслами перерозподілу повноважень, наслідком чого єдиноможливим буде конституційна криза і аж ніяк не розподіл влад. Захищаючи суверенні інтереси американська нація впровадила жорстку модель розподілу влад заперечуючи можливість прямого втручання у сферу компетенції універсальних функцій розподілених влад. Що само по собі є елементом стримування (на відміну від парламентарної форми) тієї сили що є противагою (над)державному централізму, останній є наддержавним у випадку надуніверсального розподілу влад і державним в силу супільно- політичної представленості, тому в Америці були доцільними дискусії з приводу рспубліканізму та демократизму, на користь останьої висувались теорії федерализму як прийнятні для по факту децентралізованої держави саме з метою закріпити традиційну функцію абсолюта за вже реально існуючого республіканського статусу (за який власне і боролись). За всієї різноманітності парламентарної відповідальності уряду концепція невтручання у сферу виконавчої влади є безперечною за представницької демократії, і забезпечення самостійності виконавчої влади полягається на главу держави що являється його прямим конституційним обовязком за будь якої форми правління, єдина відмінність це участь суспільства в противазі до чи після здобуття по факту республіканського статусу. Конституційна монархія, континентальний досвід універсального прийняття рішень це до, установлення форми правління на засадах децентралізованої держави в наслідок національної боротьби (в межах держави) за політичні права і свободи це після, установлення конституційної демократії в централізованій державі де офіційно проголошено партійну диктатуру це деспотизм більшості, монстр породжений вакуумом суспільного договору між громадянським суспільством і й абсолютистською владою. Потому питання звуженості чи розширення компетенції президента, чи то б пак політичної відповідальності уряду, за різноманітних проектів оновлюваної конституції, цей принцип є заголовним в питанні розвязання політичної кризи поза як ми підходимо до усвідомлення витоків компетенційного протистояння. Погоджуємось з тим разом зауважимо що концепції розподілу влад (в розгляданому американському досвіді) тим набувають ширшого значення з ухилом на застосування теоретичних розробок європейських мислителів з конкретним акцентуванням що він прислуговується суспільству після боротьби з деспотизмом як засторога перед дескримінацією громадянських досягнень. Заувижимо що у такому випадку ми постаємо перед класифікацією громадянської революції як такої що виборюючи громадянські, саме політичні права постало необхідним здобути державність і необхідним захистити свій вибір громадянських свобод прозподілом влад. Цей досвід ціннісний для зіставлення процесів що відбуваються в нашій країні вчора і сьогодні. Відмінним цьому досвіду є континентальний в силу здобуття власної свободи в межах власної держави, не ставиться питання визвольної боротьби (це противно конституційному монархізму принципі) при здобутті громадянських прав і свобод. (нагадаю що ми розглядаємо концепції розподілу влад в межах концепцій розроблених до 58 року, часу прийняття понадуніверсальної моделі прийняття рішень) Між тим і тут суспільство розглядає розподіл влад як засіб затвердження громадських завоювань у той чи інший спосіб подаючи монарху привід розширювати політичну представленість суспільства в прийнятті державних рішень (практично йдучи за розгляданим англійським варіантом), в тому предсталяючи еволюцію універсальних революцій на шляху до парламентської республіки. Таким чином світовий досвід установлення прав людини має цілком вирізнений характер внутрішньою справою суспільства у власній державі, що власне є загальновизнаним фактом і закріпленим у міжнародних деклараціях, тим самим еволюційний досвід поширення демократичних прав і свобод спирається на універсальний спосіб прийняття рішень в межах “національної” держави. Тому спосіб захисту невідємних прав і свобод в якийсь інший засіб є багатозначущою декларацією, як наприклад “демократія без кордонів” що потребує інтенсивного діалогу в межах якого розяснюватиметься ця позиція відстоюватиметься і підвергатиметься сумніву за для постійної необхідності бути пильними, із усвідомленням вповній відповідальності за проголошені принципи і методи популяризації міжнародних стосунків. Тому що навіть альтернативний в межах еволюційного американський досвід свідчить про єдино можливий контекст здобуття громадянських прав і свобод в наслідок революції у громадській свідомості реально представленої у діалозі із державним деспотизмом після чого постає можливість говорити про розподіл влад, тим паче про форму правління.

Власне певним висновком з наших досліджень може слугувати теорія що грунтується на розумінні залежності демократичних процесів від висхідних позицій. Розподіл влад напряму залежить від представницької демократії, остання постає за фактом політичної структурованості суспільства, політична структурованість конгломерат політичних прав і свобод що здобуваються у абсолюта в боротьбі за рівні права в межах державної структури або в наслідок визвольної боротьби за національну державу. І в тому і іншому випадку розподіл влад постає необхідною засторогою перед можливою (згідно європейських теоретиків обовязковою) узурпацією громадянських свобод політичною елітою. Наслідком розподілених державно-суверених і представницько-демократичних влад постає суспільний договір в якому держава визнає і закріплює громадянські права и свободи (парламентаризм, політичний плюралізм), на базі фактичного супільного договору постає конституційний лад скріплений конституцією в межах якої закріплюється певна форма правління та порядок внесення змін і доповнень до конституції що властиво корегується вільним суспільством. На момент проголошення декларацій про незалежність маємо Акт про державний суверенітет УРСР. Незалежна Радянська Україна грунтуючись на засадах народної (соціалістичної) демократії (представницької влади державного деспотизму) приймає за доцільне введення інституту президента який очолює виконавчий комітет єдиного органу державної влади.

До розширення компетенції конституції в соціальних зобовязаннях держави підходять оригінально: не забезпечивши розподілу влад підпорядкували проведення економічних реформ виконавчому комітету під безпосереднім контролем президента (дивіться статтю про конституційну, парламентерну відповілальність). Соціалістична власність за конституцією 78 року мала б набути законного підпорядкування місцевим владам натомість за відсутності децентралізованої держави в умовах відсутності суспільного договору, розподілу державного деспотизму і громадянського суспільства унеможливлює представництво територіальних громад, приватизована виконавчим комітетом, дуалізм виконавчої влади конституційно закамуфльований як дуалізм виконавчої влади за змішаної форми правління, за допомогою якого соціалістична власність належна за клнституцією 78 року громадянам Української Республіки довільно інтерпретуєсься внесеними змінами як така що підлягає приватизації згідно проголошеному курсу переходу національної економіки на ринкові відносини, дуалізм використовується як законне прикриття поза як немає демократичних передумов для приватизації так як не має по факту самостійних територіальних громад. Що не має правового підгрунтя ні в радянському праві ні в західному демократичному, але сприймається міжнародним правом без жодної спроби застережень і осмислення! Навіщо?.. адже вони уже готові експортувати європейські цінності в суспільство де є попраними економічні передумови громадянського суспільства а відтак експорт “їхніх” цінностей має довготривалу перспективу. Компартійній еліті нічого не залишалось як погодитись підпорядкувати вітчизняну демократію капіталістичним інтересам Заходу в самому прямому сенсі, підпорядкувавши економічні права, права територіяльних громад за соціалістичною Конституцією інтересам компартійної еліти згідно концепції первинного накопичення капіталу, щоб ми аж ніяк не перепригнули (як наприклад Китай!) стадію економічномічної залежності національної держави від інтеграційних процесів. За Конституцією 78 року і внесеними доповненнями 92 –го маємо і державну власніть що знаходиться у невідємній власності соціалістичного суспільства (те чим соціалістичні конституції перевершили західні в економічних правах і свободах) і закріпленими ринкові відносини, а також маємо установленою народну демократію, чітко зафіксовану як демократичну диктатуру і заснування демократичного режиму на засадах децентралізації, самоврядуванні територіальних громад(?): згідно наших досліджень презентуе дуалізм реальної державно – деспотичної влади і громадянського суспільства яке гіпотетично передбачене у дуалістичній конституції 78року, і платформою для набуття якого мають слугувати гіпотетичні реформи номінально передбачені в демократичній частині Конституції 78 року, реально підпорядковані представницько –деспотичній радянській владі підпорядкувавши проведення економічних реформ виконавчому комітеті при деспотичній монопольній загальнонаціональній законодавчій владі (на відміну від американського досвіду, памятаєте, жорсткий розподіл влад. Захист від втручання у компетенцію виконавчої влади). Державний деспотизм за реалізованої конструкції в Україні можна кваліфікувати як правління однієї партії – партії влади, представницька демократія виявляється за нашим національним досвідом партійною, партія з комуністичної перекваліфікувавшись в партію влади реалізувала проект тиранії більшості. Тиранія більшості послуговуючись радянськими концепціями права користуючись демократичним конституційним сленгом модифікувала теорії національної держави, суверенітету, невідємних прав і свобод, парламентаризму на радянський зразок, ВРУ так і не стала парламентом залишаючись органом контролю над політичним плюралізмом позбавивши альтернативи деспотизму в наслідок обмеження політичного інакомислія державному деспотизму.

Симульований розподіл влад призводить до зворотніх демократичним процесам а саме заперечення політичного плюралізму, гальмування формування громадянського суспільства, масове порушення політичних прав і свобод співмірне лише із національним гнобленням. Наслідком конституційної кризи є те що народ України начебто пригноблює сам себе не спромогшись на демократичну владу, саме такими є абсолютно передбаченими і спровакованими наслідки політичних катаклізмів. Чи відпоавідає це дійсесності? Наврядчи, адже Українська громадськість погодилась на додобровільну(!) здачу союзом союзної конституції, відтак відповідальність за наслідки розпаду і механізми розпаду повністю лежать на союзній владі і їхніх республіканських осередках. Під безпосереднім руководством правлячої партії були переглянуті і узгодженні із міждержавним правом концепції державного управління і втіленні програми розвитку, проведенні реформ: влади і конституції. Народ України в межах проголошених владою декларацій здобував суверену владу згідно конституційних декларацій, підтверджуючи право і бажання владарювати в своїй країні. Натомість партія влади ведучи подвійну гру зрадила добровільно взяті на себе державою зобовязання, безсумнівно в наслідок якраз відсутності суспільного договору з державною владою. Під час громадянської революції в наслідок якої мусіло постати універсальне розведення влад згідно конституційного проекту національної держави партія влади повернула повноваження виконавчого комітету собі промайнувши громадянське суспільство, політичний плюралізм, залишивши конституційні засадничі принципі національної держави минулому. Натомість громадянське суспільство намагаючись врівноважити владу виступає в природній ролі оборонця самостійності виконавчої влади обмежене вузьким трактуванням цієї шляхетної ролі як наявності президентських повноваженнь. Останні і виявились причиною політичної кризи а відтак і є показником протистояння громадянської влади деспотизму партії влади що є виявом державного деспотизму.

В Україні не має кризи парламентаризму чи кризи розподілу влад, як не має і конституційної кризи а є криза більшовистької демократії успадкована з радянських часів і про ти якої не має ні теоретичних засторог ні практичних міжнародних засобів поза як країни сталої демократії просто не задавались таким питанням наполягаючи на деклараціях і бартеру демократії на економічну інтеграцію. Проблемним є саме небажання визнати що спільнота демократичних держав не має механізмів моніторингу постсуспільно- демократичного деспотизму, а моніторинг країн на шляху розвитку передбачає зовсім інші стандарти: дотримання державою демократичних стандартів. Останнє передбачає санкції, передовсім економічні, по відношенню до держави, перше сприяння громадянським інститутам у здобутті політичних свобод, спряння розвитку і сприяння у здобутті виявляються двома великими різницями оскільки перше передбачає не більш як поділитися досвідом (пріоритетність чого власне і зафіксовано в міжнародному праві) друге уможливлює розвой громадянських прав і свобод лише за умови рівнопредставленості суспільства в єдинстві розподілених влад.

В наслідок відсутності конкретного досвіду і теоретичної розробки розрізнення національної держави на шляху реформування централізованої економіки і здобутті національною спільнотою суспільно- політичного представництва в розподіленні влад, відбувається маніпулювання демократичними цінностями. Зверніть увагу що ми спокійно обійшлися без терміну держава у визначенні національної спільноти, громадянського суспільства, представницької демократії, а відтак термін національна демократія цілком слушний при визначені демократичних цінностей у протистоянні (над)державному деспотизму. Тому цілком адекватним буде визнати за можливе маніпулювання державою (і через державу)як національним так і демократичним а протистояти державному деспотизму через розуміння невідємності демократичного від національного вищою цінністю якого є державна нація, належне визнання ролі якої в боротьбі із державним деспотизмом відсутнє.

Теорія держави і права презентувала обережне ставлення до націоналізму наполягаючи на обовязковості демократичного вибору, наразі світ стоїть перед усвідомленням націоналізму як оплоту демократії. Міжнародне право до сьогодні апелювало демократичними цінностями як підгрунтям міжнародних стосунків тепер постає перед фактом національного як необохідною передумовою для уможливлення демократичного майбутнього.

Націоналізм опинився поза демократичним дискурсом і Універсал спонукає нас переосмислити належне місце націоналізму в системі міжнародної безпеки. Як ми бачимо і наше завдання довести народам світу наслідки нівелювання національного на прикладі новітньої України, масове порушення невідємних прав і політичних свобод стало можливим завдячуюючи порушенню політичного, а саме виборчого, права що за міжнародними стандартами вважається за порушення державою міжнародних договорів, а відтак мусить мати належну реакцію світової спільноти яка зорганізувалася, як ми з вами виявили, якраз для унеможливлення порушення виборчого права (яке не можливо експортувати а можна лишнь згідно міжнародного права сприяти зовнішньополітичною діяльносттю визнанню демократичним співтовариством за національною громадою демократичних прав і свобод що постали в наслідок суспільного договору, однак міждержавна безпека що представлена конституційними процесами повязаними із кінцем холодної війни виявились прийнятнішими за невідємні права і свободи 50 – мільйонної нації!) що презентує політично структуросване суспільство, а тому ідентично порушенню права народу на громадянську ідентифікацію (відтак тотожне національному самовизначеню) а відтак позбавляється рівнопредставленого представництві у діалозі із владою наслідком чого конституційна криза єсть в боротьбі абсолюта і універсалу за виконавчі повноваження. Виконавчі повноваження що в наслідок маніпулювання радянським правом конституційними повноваженнями були повністю підпорядковані соціалістичному (тобто демократичному) абсолютизму, а відтак мають властивисть при означеній кризі розподілу “деспотичної” – громадівської влад впливати на вироблення конституційного пректу за реальної звуженості громадянського представництва до означених інтерпретацій довкола президентських повноважень, і в цій проекції знаходиться визначений нами суспільний договір що постає в наслідок революційного поширення компетенції державних повноважень на суспільне представництво. Тобто якщо говорити про суспільний договір то він відбувся в акурат 2004року і був дескваліфікований внесенням змін до Конституції вирізнивши затяжну конституційну кризу, кризу суспільного договору і радянських засад єдності влад в межах демократичної конституції 96 року. Суспільний логовір так і залишився поза конституційним договором в наслідок внесених змін і доповнеь 2004 року. Цікаво те що за деякими неказистими з погляду парламентаризму засад оновленої конституції вона цілком серйозно претендувала на парламентсько- президентську форму правління, що міжнародне суспільство здивувало виключно в контексті зіставленості з власною парламентарною практикою, що як ми і зазначали має суто дорадчу практику, нас же цікавить право суспільства на демократичне урядування відтак теорія суспільного договору набирає переважного значення в деклараціях участі міжнародного товариства в захисті прав і свобод людини і громадянина. І на превеликий жаль Українське суспільство споглядає обмежений демократичний кругозір, товариство сталих демократій наряду із демократіями на шляху розвитку у відповідний момент презентували не більший й не менший від теоретично накресленого “передовою” демократичною думкою плану дій дорадчої демократії що аж ніяк не виконує своєї місії так гучно піднятої на міждержавний дискурс захисту демократичних досягнень утворенням сприятливих зовнішніх умов. Але співтовариство демократичних держав занадто захопилось гучними деклараціями, проголошенням демократії без кордонів, рекламуванням повсякчасного вболювання за особисті права і свободи “своєї” виняткової ролі у моніторингу і дослідженні дотримання, введення (а точніше бюрократична волокіта із визнанням –скасуванням) економічних санкцій. Демократичний міжнародний дискурс з утворення сприятливого оточення перетворився на вузьку кваліфікацію міжурядових громадських організацій поступившись ареною міждержавних стосунків міждержавним інтересам.

В цих умовах Український народ формується як громадянське суспільство на протязі останніх 15- ти років, набуваючи політичної структурованості в умовах парламентаризму навиверт: державний деспотизм у вигляді народной демократії радянського зразка, політичної структурованості суспільства єдиною партією влади що в умовах декларативної демократії зберігає централізований вплив партійного гегемона легалізуючи державний деспотизм шляхом конституційної симуляції розподілу влад, парламентаризму, а відтак асимільовуючи громадянські права і свободи. На разі псевдодемократично- “суспільний” деспотизм тісно співпрацює із міждержавними інтеграційними проектами і потужно представлений обговоренням конституційного проекту поза наявності суспільного договору, результатом чого є провокація національної державності України в засіб інтерпретації суспільства що не здатне до демократичного врядування без асиміляції його більш потужними інтеграційними проектами, розвинутими, цивілізованими спільнотами. (знайома ситуція, чи не так?). “не нітьом так катаньєм”…

Далі буде: міжнародне право і конституційно демократичні зарисовки…