* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

АГОНІЯ КАГАНОВИЧЕВОГО СПАДКОЄМЦЯ, або НАВ’ЯЗУВАННЯ ЮГОСЛАВСЬКОГО СЦЕНАРІЮ УКРАЇНІ

02:55 18.01.2008

АГОНІЯ КАГАНОВИЧЕВОГО СПАДКОЄМЦЯ, або НАВ’ЯЗУВАННЯ ЮГОСЛАВСЬКОГО СЦЕНАРІЮ УКРАЇНІ

Словник визначає агонію як „останні прояви життєвих функцій організму перед смертю”. У такому стані приречені діють по-різному. Одні прагнуть, як потопельник, потягнути за собою більше живих, інші — тероризують родичів різними забаганками. Приреченість Дмітрія Табачніка — не виняток. Йому захотілося „утиного супа” — і не звичайного, а особливого: „Утиного супа” по-украински”. Захотілося почастувати ним також читачів „Кіевскаго телеграфа”, наклад якого, за даними самої редакції, становить 37 200 примірників. Їжте, мовляв, бо вже недовго залишилося мені урядувати, то ж треба залишити якусь згадку про себе.

Коли читаєш цей опус в тижневику (ч. 45), то мимоволі виникає думка, що це агонія не лише особиста, а й політичної сили, яка винесла кучмівського висуванця на таку високу державну посаду, щоби не давати спати українцям після славних подій національного катарсису на столичному Майдані. Нема жодних перебільшень! Ось він пророкує і спрямовує своїх однодумців: „А Партия регионов, потерявшая на этих выборах около 200 тыс. голосов, на следующих рискует недосчитаться уже миллионов, а со временем — повторить путь „НУНС”, если не прислушается к требованиям своих избирателей и не радикализирует позицию”. Ще раз перечитаймо останні три слова „НЕ РАДИКАЛИЗИРУЕТ ПО3ИЦИЮ”. Може не зрозуміло? Доведеться читати далі: „На ее место придут или коммунисты или возрожденные эсдеки, или кто-то третий”. Отаке дивне пророцтво, більш смішне, ніж серйозне. Кому не ясно, що комунізм в Україні нині в такому самому стані, як Д.Т.? Кожні вибори засвідчують скорочення прихильників НПУ — і не дивно: нема штучного наповнення молодою кров’ю, як було за часів компартійного тоталітарного режиму. Підведена до пам’ятника більшовицькому лідерові дітвора в „червоних краватках” не може нічого сказати про так звану „жовтневу революцію”, цебто, перекладаючи на людську мову, захоплення більшовиками влади в листопаді 1917 р. у російській столиці. Надії марні! „Об’єднані есдеки” не відродяться: ще не було такого в новітній історії України! Згадаймо партію влади при Кучмі НДП. Такі партії мають вплив лише при владному кориті. Коли ж вони скочуються в опозицію, то „приказывают долго жить”: коритники розбігаються – і нема на те ради!

Та Д.Т. знаходить ще третю можливу заміну Партії регіонів, називає її „кто-то третий”. Напевне, в цьому вся суть погрози. Виявляється, що нерадикалізованих “регіоналів” можуть витіснити інші: „набирающий силу в Одессе блок „Родина” или украинофобствующие радикалы из Крыма”. Тепер все прояснилося: радикалізація Партії регіонів на практиці означає не що інше, як посилення українофобства, доведення його до кипіння, що випирає зі статті Д.Т.!

Втрата Партією регіонів на останніх парламентських виборах не випадкова. Такі партії, в яких змагаються різні бізнесові інтереси, не мають і не можуть мати тривалої історії: вони нагадують ряднину з клаптиків різного кольору і цупкості, які розтягують чи, точніше сказати, натягують на себе змагальники, згруповані в кутах. Та уявімо собі, що подібні партії створені, в інших країнах (приміром, Партія штатів у США, Партія земель у Німеччині, Партія воєводств у Польщі, Партія провінцій у Канаді, Партія департаментів у Франції тощо). Чи не смішно? Заперечити нічого! Але в тому-то наша біда: смішне за кордоном в Україні сприймається за серйозне.

Мусимо вчитися на своїх помилках! Хіба нічого не навчив нас виборчий блок „За ЄдУ”? Навіть лідер цього штучного формування зрозумів, що раціональніше покладатися на партію, зорієнтовану на певну політичну силу, а не на якісь абстрактні „регіони” і на відповідну ідеологію. Ідеології не підмінити десяткою гривень для виборця. Скорочення електорату різних політичних сил — доказ незаперечний. Уересерівське населення поволі, дуже поволі стає Українськім Народом, як викарбовано в нашій Конституції, і стане ним. Тоді таким, як Д.Т., не вдасться пролізти до уряду, бо це буде УРЯД УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!

Рекламуючи віце-прем’єр-міністра, газета „Кіевскій тєлеграфъ” опублікувала аж два його фото. На першій сторінці він з войовничим поглядом, хоч і не може приховати стану безвиході, а вже з третьої сторінки на читача дивиться такий собі насмішник, для якого Україна — не що інше, як бастард, незаконнонароджена квазідержава. Здається, історик Дмітрій Табачнік запитує: „Зачем было ее создавать?” Інакше кажучи, ні до українців, ні до України не варто ставитися серйозно! Хто ж такі вони, українці? Д.Т. розкладає усе на полиці. Вже на початку статті читаємо: „Миссионеры”, только вчера спустившиеся „с полонын”, толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу „обучать” местное население „украинству” как новой „руководящей и направляющей” общественной силе. Политики высшего ранга без тени сомнения утверждают, что, если мы переоденемся в „вышиванки”, полюбим УПА и признаем коварного средневекового интригана Мазепу национальным героем, все реки в стране немедленно потекут медом и молоком”.

Якби хтось повторив ці слова, не тримаючи в руках „Кіевскій телеграфъ”, то можна було би подумати, — що це переклад з лихопомного „Поста імені Ярослава Галана” за глухих тоталітарних часів. Ні, людоньки, не грішіть: не маєте права! На тижневику чітко виведена дата: „9-15 ноября 2007 г.” Справа не в даті, а суті мислення: воно таке саме, як за часів українознищення компартійними верховодами типу Кагановича і Маланчука. Даремно хтось сумнівається в переселенні душ! Спадкоємність по лінії Каганович — Маланчук — Табачнік вражає. Не будьмо, панове, наївними! Перші два писали вирок смерті нашій нації, а третій — вже зачитує його зі сторінок „Кіевскаго телеграфа” з нахабністю в примружених очах, пророкує Армагедон на українських теренах. А ми як за часів Тараса Шевченка дивимося, — мовчимо і чухаємо чуби.

Чи міг би в якісь цивілізованій державі сидіти в фотелі віце-прєм’єр-міністра історик, який цілеспрямовано загострює міжрегіональні суперечності, зневажає свідомих громадян і прямо орієнтує на знищення цієї держави? Як можна зрозуміти з опусу Д.Т., Україна ще може існувати, але Україна без українства, яке, на наше щастя, таке міцне в Західному регіоні, тобто тій частині України, що не зазнала трагічних наслідків кагановичевого українофобства. Саме воно не дає спокою Д.Т.! Він хоче довершити те, чого не зробили його попередники Каганович і Маланчук. Вихід знайдено: ЮГОСЛАВІЗАЦІЯ УКРАЇНИ, тобто поділ її на маленькі „регіони”. Чи не для цього створена Партія регіонів?

Звісно, історик Табачнік все підпорядковує меті, а мета, як відомо, виправдовує засоби. Порівняння України з колишньою Югославією недоречне: Югославія була імперією, тому й розпалася, бо поневолені народи не хотіли миритися з сербським диктатом. Україна – унітарна держава без жодних імперських претензій.

Далі Д.Т. пише: В ответ (проти потужних патріотичних поривів у Західному регіоні. — О.Г.) на востоке, к несчастью, уже приобретает популярность (? — О.Г.) лозунг возвращения границы по Збручу, денонсации пакта Молотова-Риббентропа „восстановления исторической справедливости” путем возвращения западных областей Польше”.

Признаюся, що про “популярность лозунга возвращения границы по Збручу” в Східному регіоні України нічого не знаю, хоч і телебачення дивлюсь і газети (деякі!) читаю. Чи так воно насправді з цією „популярністю”? А може українофоби видають бажане за дійсне? А серед них і Дмітрій Табачнік. Він чимчикує за „філософом” Александром Дугіним і „сином юриста” Владіміром Жириновським, який недавно розкрив перед громадськістю свій родовід! Та вони обидва не на сході України, а в Росії. Чи не плутає чогось історик Д. Т., приєднавши частину України до північно-східної держави? Окрім того, історик мав би знати, що до реалізації Москвою та Берліном пакту Молотова-Ріббентропа не всі західноукраїнські землі були окуповані Польщею: Буковину захопила Румунія, а Закарпаття належало до Чехословаччини. Тепер виходить, що віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань незалежної України готовий „подарувати” посткомуністичній Польщі задля „восстановления исторической справедливости” ще Закарпатську і Чернівецьку області? Написав би подібне заступник голови уряду Польщі... Чого не можна там, те можна тут, у незалежній Україні! Високопосадовець сидить під прапором Української Держави і через голову плює на цей прапор, на цю державу, на її народ. Доки?

Не будемо шукати в опусі Д.Т. послідовності. Його ненависть до України призводить до переваги емоцій над зваженим раціональним мисленням. Ще тільки він писав про протистояння Західного і Східного регіонів, а вже через кілька десятків газетних рядків знаходить вихід з цього. Ось він підкреслює: „Но для того, чтобы объединить электорат, мы должны вынести за скобки общественные дискуссии, разъединяющие нас проблемы и предложить избирателям программу развития украинской государственности, которая бы не просто устраивала запад и восток одновременно, но была бы привлекательнее „бютовского” популизма. Мы должны понять: где мы находимся, куда идем и каково наше место в мире”.

Наївно сподіватися, що історик Д.Т. дасть науково обгрунтовану відповідь на такі питання! Марно, панове. Його відповідь стара, як світ, пригадайте горе-тезу Л. Кучми, що українська національна ідея не спрацювала. Хто ж тоді був ідейним наставником президента? Та ж той самий Табачнік! Так само й тут: він розробляє проект „украинской государственности” без українства чи, напевне, точніше, з кастрованим українством. Просто буде Україна як якесь географічне, а може й політичне поняття, але без української суті. В церквах і надалі проклинатимуть „коварного средневекового интригана Мазепу”, в підручниках з історії України (чи України?) лаятимуть „гитлеровского офицера Шухевича”, на центральних майданах обласних центрів стоятимуть пам’ятники „любимому вождю” Леніну та ще ставитимуть пам’ятники маршалу Жукову, бо він турбувався про здоров’я українців і планував їхнє тотальне виселення в екологічно чисті райони Сибіру… Україна — тільки не для Українців, Україна — без українців. Від Жукова до Табачніка нічого не змінилося.

Для Д.Т. патріотизм (звичайно, український) не що інше, як звичайний мотлох. Свої погляди він підсилює виробом з певної кухні: „Вспоминается страна Свободиа из фильма братьев Маркс „Утиный суп”, где высмеивается понятие национального превосходства в войне двух вымышленных наций”.

Аналогія притягнена за волосся. По-перше, в Україні про переваги українців ніяка політична сила не заявляє, а йдеться про усунення вікових кривд і подолання комплексу національної меншовартості. По-друге, „фильм братьев Маркс” для України не підходить, бо в ній нема „двух вымышленных наций”, а існує нація українська. Залишимо „Утиньй суп” Д.Т., а звернемося до відомого на Заході вченого Ісайї Берліна, який зауважив, що „кожен політичний рух (принаймні поза західним світом), що не пристав до спілки з національними почуттями, був приречений на невдачу”. Те саме стосується держави: без національної ідеї вона не може існувати. Після лиховісної формули про національну ідею, яка не спрацювала, Л. Кучма через рік вже змінив свій напрям думок і визнав національну ідею. Чи не цікава “ідеологічна послідовність”? Пригадую столичний анекдот часів застою. Після спорудження величезного гранітного монументу з „вождем світового пролетаріату” на нинішньому майдані Незалежності за часів застою змінили напрям руху демонстрації на протилежний. Дотепний киянин сказав: „Десятки літ йшли і не могли зрозуміти, що йдуть у протилежному напрямі”. Чи не так і Л. Кучма зі своїми складачами промов?

Доречно згадати застереження вчених про національну ідею. Наші співвітчизниці М.Култаєва та Є. Уварова пишуть: „Сьогодні ми усі є свідками того, як вбивається національна ідея. Одні захоплені розмовами про владу, боротьбу за неї, інші готові обміняти національний інтерес на комп’ютери і ксерокси та ще якісь заморські дари. Треті торгують національними атрибутами, зрозуміло, заради своїх корисливих інтересів. Але там, де розтоптаний національний інтерес, там немає національної ідеї, — адже вона не гербарій і не копія загальновідомих положень живописців минулих століть. Національна ідея — завжди результат політичної творчості, а не атрибут оздоблення політиків чи реквізит політичних ритуалів”.

Чи не відповідь Л. Кучмі, Д. Табачніку та іншим “теоретикам”? Хоча треба зазначити, що національна ідея виникає разом з виникненням нації, вона об’єктивна, а результатом політичної творчості є її формулювання. Українську національну ідею в художній формі відтворив Тарас Шевченко, який мріяв про Україну „в сем’ї великій, в сем’ї вольній, новій” і водночас наголошував, що „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. А ще згадаймо велику працю уродженця Одеси Юрія Липи „Призначення України”, статті про національну ідею Івана Багряного, що народився в Охтирці, поезію Євгена Маланюка, сина українського степу… Чи й вони „только вчера спустившиеся „з полонын”?

Звісно, переконувати Табачніка — це Сизифова праця. Шукати логіки в його україноненависницькому опусі — марно витрачати час. Пригадайте, шановні читачі, як він, впливовий чиновник, пропонував „вынести за скобки” з проекту Конституції України статті про державну символіку: мовляв, буде окремий закон. А ще переконував нас, громадян незалежної України, що московська більшовицька символіка часів окупації наших земель не завдає жодної шкоди. Посилався на Австрію, де співіснують поряд з новими символи часів імперії. Та справа тут в іншому: в Австрії існують символи своєї імперії, а не окупаційних держав. Чи дозволили би австрійці, щоби на їхніх будинках до цього часу лишалася гітлерівська чи есересерівська символіка? Та якісь аргументи для самовпевненого чиновника, який полюбляє смакувати „Утиный суп”, нічого не дадуть.

Найбільше вражає таке: нахаба за свою україноруйнівну діяльність отримує від Української Держави зарплату, зарплату чималу, користується всілякими пільгами, які встановили самі для себе чиновники! А ще користується високим замком, на вежах якого стоять пильні охоронці, як середньовічний володар!

Чи наші політики, осліплені боротьбою за посади, не спроможні стати вище від власних ницих інтересів і подумати про Україну, за яку полягли самовіддані повстанці з Української Повстанської Армії, за яку томилися в таборах ГУЛАГУ шістдесятники, за яку віддали своє життя мужні лицарі вже в роки незалежності?

Високопосадовець знущається з Конституції, зневажаючи нашу духовність, роздмухуючи міжрегіональні чвари і, нарешті, підбурюючи до шматування України, що вже є антидержавним злочином, і залишається на своїй посаді. Президент незалежної України, яку планує демонтувати історик-українофоб, разом з ним покладає вінки до пам’ятника Тарасові Шевченку. Потім цей високопосадовець безвічить законнообраного керівника держави, який має СВОЇМ ПЕРШИМ ОБОВ’ЯЗКОМ забезпечувати дію Конституції, захищати права громадян своєї держави. Як же він буде захищати права громадян, їх людську гідність, коли разом з тим, хто зневажає його, бере участь у спільних церемоніях.

Наші предки такого не терпіли. Український інтелектуал ніколи не подав би руки українофобові! Чому ж так не чинять нині в найвищому ешелоні державної влади? Правда, можна шукати оправдань: українофоб також обраний населенням. Та чи не варто згадати інше? Якщо правилами моралі, національною гідністю нехтують у найвищих державних органах, то громадяни ніколи не піднімуться з колін, будуть молитися чужим ідолам, співати многоліття чужому уряду, чужому війську, вшановувати пам’ять чужого царя, якого наш народ називав Кривавим, допускати відновлення в місті пам’ятника повії на царському троні.

Знущаючись з українського народу, Д. Т. шукає прикладів за океаном, зокрема в США та Бразилії, щоби, показати відсталість українців, їх пристрасть до „утиного супа” по-украински”.А ще повчає: „Очевидно, стране, претендующей на звание современного цивилизованного государства, стыдно ходить в клоунах и развлекать западных интеллектуалов „раздутым патриотизмом” и этнографическими мотивами в политической моде”. Справді! Доки різні Табачніки будуть перетворювати нашу Україну в клоуна, а державотворення в дійство на цирковій арені? Доки президент буде нагороджувати державними нагородами українофобів? Доки держава буде терпіти на своїй території діяльність антидержавних організацій під маскою конфесій? Доки негідники отримуватимуть різні почесні титули? Доки…?

Д.Т. заявляє, що „национализм — идеология вчерашнего дня”. Так твердили в покійному CРCP, у якому національне питання було розв'язане “повністю та остаточно”. Дійсність спростувала кабінетні вигадки! Якщо націоналізм є вчорашньою ідеологією, то нема потреби нині боротися за свою державу. Чи не ліпше відкрити кордони? Тоді будемо не „вчорашніми”, а нинішніми!

Та чомусь у Росії, яку українофоби, часто ставлять за приклад для „націоналістичної” України, діє закон про захист російської мови. А Російська Федерація багатонаціональна держава з федеративним устроєм! Чомусь у Франції також держава дбає про захист французької мови. А для України віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань готує, напевне, закон про похорон української мови? Він безпардонно заявляє: „Неслучайно навязчивая пропаганда шароварного украинизма (це вже нахабне відкриття! — О.Г.) при Президенте Ющенко привела к сокращению числа носителей украинского языка и приверженцев вступления не только в НАТО, но даже в ЕС”.

Знову повторю запитання: чи таке наважився б заявити віце-прем’єр-міністр Польщі? Навіть вчорашньої, комуністичної Польщі? Ні, таке можливе лише в Україні, в якій агресивні прихильники збереження її вчорашнього становища домоглися усунення з документів запису про громадянство. Що ж маємо? Як повідомляла преса, у парламенті п’ятого скликання етнічні українці становили тільки третину. Не будемо усіх інших зачисляти до українофобів — тут доконечний диференційований підхід. Окрім того, малороси не ліпші від інших україноненависників: вони відчувають свою меншовартість і зі шкіри лізуть, щоби виставити свою „великорусскость”. Чи не такий думець Ніколай Лисенко, який зневажив український державний прапор у парламенті сусідньої держави?

Людей треба оцінювали за їхніми справами. Кожен, для кого Україна стала батьківщиною, є її повноправним громадянином. Та чимало у найвищих ешелонах державної влади посідальців, які приїхали на нашу землю полювати за щастям і чинами, набивати гаман, щоби втекти при першій нагоді.

Д.Т. пише: „Очевидно (знову! — О.Г.), общество находится на грани, перейдя которую мы через несколько лет оставим позади точку возврата и свалимся в югославский сценарий. Поэтому первое, что должно нас объединить — ограничение националистической риторики, раскалывающей страну независимо от воли самих националистов и обслуживающей идеологию вчерашнего дня”. Здається, таке міг би проголосити не лише Горбачов, а й Лігачов. Сьогодні під цим підпишуться усі українофоби, які переконані, що Шухевич був „гитлеровским офицером”, Мазепа — „коварным средневековым интриганом”, а Богдан Хмельницький „боролся за воссоединение Украины с Россией”, хоч за його гетьманування Росія не існувала, а було „Московское государство”, що підтверджують тогочасні мапи. Отож, висновок від Д.Т.: відмовтесь, українці, від самих себе — і заживете щасливо! Табачнік навмисне ототожнює у більшовицькому дусі націоналізм з шовінізмом і нацизмом. До такого громадяни звикли. На жаль, звикли: дається в знаки компартійна пропаганда!

А ось друга порада: „Общество отказывается от идеологии вчерашнего дня, оно определило свое будущее не как „садок вишневий коло хати”, а как мир высоких технологий”. Чи не маємо підстав, за такою логікою, насміятися з японців, які створили „мир высоких технологий”, не відмовившись від ієрогліфів? Та тут, мабуть, високопосадовець, діє за лиховісною совєтською практикою: націоналізм — позитивний для Азії, Африки і Латинської Америки, тільки не для так званої „соціалістичної співдружності”. Казали ж наші предки: що можна попові, то дякові — зась!

„Третье — наше прошлое”, — повчає Д.Т. Звернемо увагу, що не його минуле, а саме наше. Віце-прем’єр-міністр (ой, вибачте, історик!) радить забути, наше минуле. Так-так, порада гарна. В умовах глобалізації, навальної бездуховності викинути за „борт корабля сучасності” національну пам’ять! Хіба не така наша традиція, коли ще сто років тому одні наші краяни називали себе православними, інші — малоросами, а ще інші — хахлами? Згадаймо „Зачаровану Десну” чи спогади учасників національно-визвольних змагань 1917-I92I рр. Тоді боротьба за державу зазнала поразки. Чи не таку долю передбачає для нинішньої України „югославський сценарій” Табачніка?

Нічого оригінального у великій статті Д.Т. нема, крім нових залякувань про розпад України. Все інше вже давно півні прокукурікали. Прочитайте, панове, компартійні журнали кінця вісімдесятих — початку дев’яностих років — побачите, що наш віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань далі не пішов. Чому? Ось він закінчує свою статтю посиланням на Геґеля, якого Маркс і Енгельс вважали своїм попередником. А Геґель завше хотів вбгати життя в заздалегідь підготовані схеми. Уявімо таку ситуацію, коли не костюм підганяють під його носія, а, навпаки, носія під костюм.

На щастя, життя йде попри „прогнози” Табачніка! Наша держава існує і не розколюється попри „прогнози” Табачніка! Народ вчиться самоврядування попри „погрози” Табачніка! Таке враження, що Табачнік просто Україні непотрібний. Чи не так?

Олег Гринів, професор,

член Національної Спілки письменників України.