Провели ми круглий стіл на сю тему. Жодного письменника то не зацікавило – інша література разом з Ганькою Багряною в той день читали свої невмирущі вірші на могилі Лесі Українки. І це замість того, аби взяти віника та позамітати на тій могилі і не тривожити своїми миттєвими проблемами вічний сон багатостраждальної українки.

На превеликий жаль, більшість українських письменників ріжного віку не розуміють і не усвідомлюють, що синдром радянського письменника в’ївся у плоть і кров кожного з них. Основні симптоми цієї хвороби:

1. Патерналізм. Хтось мусить утримувати творчі пориви і творити комфорт для письменника. Без ріжниці хто: партія, держава, спецслужби, інша держава. Чим відріжняється радянський конформіст Яворівський від капіталістичного Андруховича? Та нічим. Ріжні гроші, на які вони працюють, але суть одна.

2. Любов до реґалій. Нарешті збулася мрія ідіота – Петро Мойсейович Перебийніс отримав вимріяну Шевченківську премію. Дарма, що після нього отримувати її просто огидно. Але як наші письмаки люблять ріжні премії, медалі, звання, грамоти, ордени. І все це суєта, не варта виїденого яйця. Але скільки творчої енергії і подиву гідної винахідливості докладають письмаки до досягнення суєтної слави, яка на терезах вічності – порох, ніщо.

3. Нетерпимість до критики. Дуже мало письмаків реально реагують на критику. Переважно – ображаються. Але за що і на що? Тішся, бовдуре, що хтось потратив свій час на читання твого твору, та й ще щось з того приводу виклав на папері. Критика – вкрай необхідна літературі, письменнику і читачеві.

4. Попсовість мислення. Любов до ріжних святкувань переважно за державний або спонсорський кошт, де журі тільки ширма, де слони роздаються своїм за красиві очі, а щонайгірше – самим собі. Віктор Васильчук образився на Літфорум за репортаж зі свого фестивалю. Але чому? Попса і самозакоханість ніколи не приносили користі нікому. Письменники, як і читачі, не звертають жадної уваги на твори чи статті на Літфорумі, присвячені серйозним речам. А як тільки щось з’явиться з матюками чи небажаними виславами на їх адресу – то то вже погань, за висловом Стронґовського. Але чого ж ви, падли, так любите ту погань, ті духовні помиї?

5. Нехіть і неуміння діалогу. Літфорум можна звинуватити бозна в чому, але тільки не у недемократичності. Це сайт, де можна написати все і про все, за винятком антиукраїнських речей. Все інше – будь ласка. Але чи багато написали в літературну дискусію? Чи багато є полеміки у статтях? Чи багато є інтерв’ю? А хто опріч Тетяни Діґай і Романа Кухарука пише рецензії? А де ж візьметься літературний процес, поважна розмова і поважна література?

Нам треба позбутися синдрому радянського письменника. Інакше так і будемо ляпатись у духовному лайні, тішитись тим і далі не розуміти специфіки наших письмацьких поневірянь у своїй країні.