* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Крижана правда

22:36 05.03.2008

Крижана правда

Про націдею

Націдея – не набір красивотрибунних фраз, а все найкраще із створеного, принаймні за півстоліття; все, донесене до читача мільйонними тиражами- через шкільні, вузівські, загальні бібліотеки. Там ж голо й порожньо, як в погребі під перекинутою діжкою. Пліснява радянізму, яка там залишилася – не живить і не обадьорює народу. Десятки інтелектуалів – хто пів століття, хто чверть століття – працювали й працюють “націдейно”, по 18 годин на добу, не слави чи вигоди ради. Вся праця їхня за 15 останніх літ “по зарплаті” не дорівняється місячній платні держслужбовця. Але діти й правнуки вікопомниих держслуг мають що в школах і вузах вчити, вперед на століття. Їм не соромно буде знати, що в них не було письменників, не було мислителів, не було мудрих, а були одні демохрякаючі депутяги, торгаші і державодворці; їх не палитиме сороміття серед інших народів; якщо будуть навчені розуміти своє, шанувати його. Ні китайця, ні поляка не треба прилюблювати до мови й традиції – там це за партою і в повітрі. А в нас за мову і українськість треба боротися – а отримувати побореність, відразу й ненависть. До любові не приневолюють – любов’ю надихають.

Казав і казатиму: навіть в добу радянщини недруги України мали свідомість того, що дух народу треба плекати, інакше він дичавіє; дух народу треба окультурювати – на серйозних зразках; інакше він почне блеяти пісеньки із трьох звуків, ледащіти, закисати і перепиватись пивом; дух народу треба підтримувати на прикладах щирого, чесного, добросильного – інакше він глухне, глупотніє і глумотніє, в’яне в маскульті й шкідливих звичках, як город в забур’яненні; дух народу вимагає якнайпотужнішого держсприяння, особливо, якщо це дух підупалий чи підірваний у випробуваннях; жодне комерційне видавництво академвидань Франка, Коцюбинського, загалом класики ХІХ ст. не потягнуло б і не потягне; зараз це треба зробити з класикою ХХ-го; новій владі якнайперш корисно прогулятися в центральну бібліотеку і погортати українські видання доби радянізму; звернути увагу на їх тиражі й академічність. Дякуючи цьому, ми зберігаєм освіту, але вгальмувався розвиток. Дух народу треба розвивати мільйонами кращих – своїх і перекладних – книг, і тільки це здатне розвинути осяжне мислення, глибинне сприйняття, і, відповідно, якісно інший життєспосіб, що забезпечить відтворення суспільства. Активне і життєствердне суспільство не можна створити економічно чи політично, а тільки через зміну способу життя – із самозгубного й окалічнюючого на здоровий і цілісний.

Нездорова, застійно гнила, узвичаєність дає одряхління, вичерпаність, духовиродження і, як наслідок— від мору невпиннішу смертизацію. Чим є серйозна література, як не переосмисленням способів життя і вічним пошуком нового? звісно, ніякий маскульт не дотягує до надзавдання, а тільки затуманює його і тим сприяє народознищенню. Зовні все весело і красиво, – але для тих, хто ще може красуватись і веселитись; гиблорадісно, як у пропасниці. Для тих же, хто внаслідок вбивчого способу доісновування напівугробив себе, для тих, хто вже зліг від раку, сніду, туберкульозу й решти пошестей, - для тих зубоскальство маловтішне. Змалку треба навчати, як не губити себе – шкідливими звичками, шкідливими планами, шкідливими бажаннями, а потім, із цього зла розвинутим і вже невідступним, себеубивством. У нас здоровий є винятком, у нас порядний і чесний стає винятком – і самообманом, “завтра все буде добре”, не вилікуємось. Це омана приречених: вірити в легковидужання—і платою за легкожиття, за необдуманість перед ямою, отримувати претяжкі й незліковні, всеперезгадні конання, болещі.

Про уповання й силу

Уповання на ситий добробут – на повний кендюх з порожніми душами й головами – було політпідґрунтям недавньорежиму; і нова влада спішить послизнутись на тому ж: наобіцяти джипа й курку на вечерю кожному – підтримувати й розпалювати земнобажання – і, не вдовольнивши їх, , як і попередня, поглинутись своїм марнообіцянством. Сильні ті народи, які щасливі достатнім – і не обтяжені лишнім; сильні не давляться розкішшю; не обожнюють сміття.

Про переміни і перспективи

Вірити треба не в легкі переміни – легкі інвестиції, зміну законодавства чи легку українізацію – а в тяжкий і болісний шлях себезміни зсередини. Лікуватися треба не від минулого десятиліття, а від півтора столітньої, щонайменше, матеріалізації і спримітивлення свідомості, коли всі уповання спрямовувались до земного всупереч вічному. До земного всіма анти заповідними методами – і не дивно, що знов і знов на землі виникали філіали пекла. На рівні суспільства це буде паразитарний режим; на рівні особи – тяжка недуга, нещастя, збочення.

Чому нам дають окрилюючі, яскравощирі події? не тому, що найкращі ми, а навпаки: щоб применшити себелюбов і відкрити душі для прийняття Божественної Любові; механічній теорії Всесвіту, як і природньому розумінню людини, приходить кінець, і нас готують до прийняття безмежнісно вищих істин. До відповідної зміни устремлінь і способу життя, як регулятора духу в людині. Таким способом ми дух недорозвиваєм, якщо не вбиваємо зовсім.

Людина, як бачить кожен уважно мислячий, є зліпком родового зла; є носієм злобажань і злопланів, наспадкованих по генетичному древу, є їх реалізатором у нинішньому. Надмаси зла згорають у вигляді хвороб і міжсуспільних агресій; примусове спустошення обуджує до розкаяння всіх і кожного. “Примушує” до нього автоматична дія основного духовного закону - Заповідей. Як тіло живе згідно фізичного, так дух людини й народу, і всього людства – згідно Заповідей. Більше того. Скажу те, що відкрилося за чверть столітні пошуки в оздоровленнях людини: внутрішня людина живе від дотримання Заповідей. Порушення перших трьох даватиме хвороби системи Любові або Душі (серцево-судинної, імунної системи, органів розмноження) порушення четвертої: проблеми горла; порушення шести наступних – хвороби системи Мудрості або Духу (дихальної, травної, видільної нервової систем) порушення обох Таблиць Закону: розлади опорно-рухової та онкологію. Всі хвороби й відхилення в розвитку є наслідком родового й нажитого зла, що розкошує в духові людини. Від безумств до СНІДУ – скрізь причини в порушеннях конкретних Заповідей, нерозкаянстві і способі життя, як наслідкові того й того. Вся тілесність, вся форма є відображенням здатності духу приймати Божественну Любов і Мудрість, або сучасніше кажучи: тонку енергію, Єдиноживильність Господа. Пускати її можна на добрі справи й життя згідно Заповідей; на жаль, здебільшого є: на неблагі діла, на зложиття антизаповідне: на себе-обожнення, себе-олюблення, себе-зарозумлення – і повільне по роду самознищення; з людей мало кому уявимо, на скільки це реально. Про наслідки порушень Заповідей Господь повчає у Виході 20.5, “караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить Мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто любить Мене і дотримується Заповідей Моїх”. Карає себе сама людина – карає дія Закону в ній.

Три в духовному стоcується істин (або нездатності їх сприймати, а животіти в потьмареннях) чотири стосується блага (або нездатності його відчувати, а мучитись всежадобами і їх ненаситством, ненавистю до ближнього, який заважає чи не сприяє жадобовтіленням, роздратунками й невдоволеннями на всіх і нього, надзазіханнями на ближніх добро і країни, мучитись насолод, глупот надненажерствами, що формують злозвички, злосмаки і спосіб самопогублення). Тисяча стосується повноти добра, яке в чистоті й радості здатна відчути людина. Всі зовнішні біди – як людини, так і суспільства – є наслідком духовних понівечень. В найближчі десятиліття ми будем свідками неймовірної активізації недуг і неможливості справитись з ними жодною хіммедициного. Тільки впорядкування себе згідно закону Заповідей, тільки неагресивний, незаздрісний, неспоживацький спосіб життя вбереже західну цвілізацію від повного самознищення, в черствоті гинучого спліснявіння. Державні машини тут спиняться не через крах економік чи війни, а через неможливість підтримувати своїх захвороблених і слабосилих, наркозалежних і спитих, покинутих і безнадійних, що житимуть не життям, а своїми жадобами і хворобищами.Понівечена опірність є малим, початковим наслідком зарозумлення і оглуплення – і неприйняття й лютовідторгнення Божественної Мудрості; сила опірності, так званого імунітету, прямозалежна від перенасичення зоровою інформацією – звідси лейкози й імуновиснаженість, все пов’язазане з бездіяльністю лейкоцитів, з їх перевтомою і відмовою виводити лишнє; сила емоційності, любов’югоріння й активності на пряму залежить від переобтяжень слуху, від неприйняття належної Божественної Любові, що позбавлятиме достатніх еритроцитів і наділятиме всіма наслідками цього, від анемічності до безпліддя; суєтні, суто земні клопотання – для себе й собіулюблених, для власної себелюбові – примноження хаосу, бездія для вічнодобра інших, ненаслідування дій Божественного Милосердя даватиме тромбоцитні недуги й порушення кальцієобміну; три головних – серцево=судинні, імуно=онкологічні, кальцієдефіцитні - пошесті від невиконання й невідання найперших трьох Заповідей, від існування в звичному “я і мої-моє є Бог! я і мої-моє є найвищий план і мудрість! я і мої-моє потребують невпинних задоволень і забезпечень! все і всі тільки для цього й треба! інакше смерть усьому ”.Так, виродніючи, дух людський назбирує гиблозвичок упродовж родоводу і закипає вже лютим виродженням у найзалюбленішому в прах і гнояку поколінні; і як порожніють оселі, землі, міста, так порожнітимуть цілі краї впереддень великого розселення народів.

Про “революцію”

Слово “революція” жахтить з минулого наругою і насильством. Сучасні події – і в нас, і в світі – щодалі проявлятимуть себе, як видозміни устроїв. Їх мета – не знищення основ, а якісна зміна бажань, планів і способу життя, як їх обопільного здійснення. Мета нинішнього: покращення життєспособу, його насичення новою якістю. При застарілій меті (ситий добробут), при застарілих розуміннях, як реалізовувати омріяне, не могло бути і видозміни здійснення. Фантазія, ніби заміною непорядних порядними, а злодіїв чесними можна покращити суспільство, так і залишиться фантазією. Чесних і порядних формує нова мета, нове розуміння призначень, простіше кажучи: нове горіння в душах, нове просвітління в людському духові; не однієї людини чи владної групи, а мільйонів людей, що поступово доростають до іншого себе усвідомлення – і по-іншому починають діяти; а не втішатись наситілим гноєлежанням. Нині це початкове дійство проявилося в україноусвідомленні себе, але стихійна любов, стихійне захоплення – тільки при наповненні обов’язком перед любов’ю – може стати не модою, не одягом, а тим, що вогніє з серця і живить всю діяльність дбайливця. Така некриклива, непримітна, непоказна любов – головний ресурс народу; і більшість вперше доторкнулася до цього джерела наденергії. Якщо люд не спрямовувати на обжирання і обдобробутнення, не призвичаювати до соціального утриманства, не заобіцювати земнораями – він пробуджується від дармочекань і ліні, і починає зречено і надактивно діяти. В суворих обставинах у народі, як в організмі під час цілительного, чистого голодування, вмикається фагоцитоз – поглинання шкідливих мікроорганізмів і продуктів розпаду лейкоцитами, в суспільстві це прообразуватиметься себеочищенням від брехні, здирництв, підкупів і всих незлічених загнивань, які неможливо побороти ззовні, будь у нас хоч сто тисяч рішучих президентів. Суспільство треба навчити цьому. Треба вернути мудрість просту й очевидну кожному: радість життя не в гонитві за над добробутом, - не в споживанні продуктами і машинами нас – а в здатності повнокровно життю радіти. Треба пояснювати ясне й сліпим: надспоживання є надривом здоров’я, а нездоров’я — западнею з гострим кілком для всієї спільноти. У хворих все доісновування їх, мов корчі прохромленого, мов судомна тіпавка: між сподіванням вижити і небажанням бути. Надспоживання приводиться в дію надбажаннями в жінок і надплануванням в чоловіків. По роду це дає щонайменше: спотворення форм, імунну слабосилість, інфантилізм, безвілля, схильність до наркоманств, алкоголізму, суїциду. Жодному ескулапові, що мислить про людину, як про тіло, цих закономірностей ніколи не прорахувати, тому й лікують тінь тіні, - тінь зла, - а не саму людину; і тому такі калічні наслідки їх злопомоги; як дух людини є воля й розум, так і недуга його – від зловолі й злозадумів, злобажань і злонамірів; і їх неможливо зцілити інакш, як глибинним розкаянням, переосмисленням себе і зміною способу життя в бік добротворення, а ще краще: в бік, протилежний тому, куди тягло; для більшості видужань бракує півкроку: зреченої себезміни.

Якщо ж людина й народ зла в собі не поборюватиме, марнуючи на зла вдоволення дар Найвищолюбові, то хижим звіридлом зло поїдатиме їх ізсередини, поселяючи жах і хвороща там, виючи зрадами й всепокинутістю в серцях зневтішення; виючи й накликаючи собі грім окаянь, виючи і героячись доти, доки й земний зримий ворог, дещо відтиснутий силою прийнятого обов’язку, не повернеться й не напосяде, бо кожен притягує собі те, що коїть тихцем всередині; без себезміни всяке здійснення добрих змін, таке ж нереальне, як спроба додзвонитись копитом у щастя по улюбленому номеру; а звідти й безмірний розпач, і нерозуміння, що з дзвонильнником чвориться? чом так знавісніла і знемилосердніла, так знеслухняніла вперто, так закопитніла всмерть ще вчора успішна й доступна доля.

Тому українцям так необхідно мати, - в бібліотеках, в шкільному вжитку, скрізь доступною – літературу, ввесь світовий досвід, “як міняти себе й не донищувати скопом”; треба мати сотні найменувань книг по оздоровленню, харчуванню, цілительному голодуванню; треба мати відповідні передачі, а, головне, державну волю: змінювати спосіб життя, а не розвивати мертвокультуру й хіммедицину, яка помагає тільки в збагаченні медгендлярів та бюро ритуальних послуг. Гроші на закупівлю “життєво необхідних” трутизн типу ліків та на фасадів ліплення, грошва на різнодурилова і та розкрадається, перепускається на мерседеси, джипи, розкіш; іншим того ж хочеться; і так підтримується держубивство власного народу. З одного боку – люди доведені гиблозвичками і невіглаством до недуг, а з другого, їх ніхто не повчає кращому, іншому; все заєвроплюють і заобіцюють до непритомного оглуплення, до заїдання таблетками таблетної ж смерті; припарочної мертвотокультури.

Щастя тупих розваг, наповнених продуктових вітрин обійшлося мільярдами втрачених працегодин, мільярдами коштів, пущених на підведення до останнього порогу. Хотіння смачного й до одурі розважального– при попустительстві над контролем якості – обходиться надшкодою людині й суспільству. Чим простодушніший народ, тим легше він кидається на харчові радощі, питво, блудотину, оненавиджує почуття вищорівня, оземлює себе вкрай і влягається в улюбленств гноєболото. Острівні люди, які тисячоліттями виживали в примітивних, жорстокоприродніх умовах, за півстоліття, відколи перейшли на законсервантнені продукти, зателевізовані радості, вмить погубили чи дозгублюють себе цвілізаційними недугами; допліснявіють заживо аби й пощезнути відповідно. Ні моровиці, ні війни не накоїли їм того, що лінива жадоба насолод, розваг, смачне й принадне, розприправлене харчування; зприбамбасена тіпа культура. Долю малих народів у ХХІ ст. повторюватимуть великі суспільства. Джипи, мерседеси, лексуси вже сьогодні для їх власників є пересувними домовинами багаторазового призначен

Про покликання яблуні

Інша складова націдеї – культуреліта народу, без якої суспільство отримує бандоеліту і її розважальників з гармошками і підносами. Яка може вижити і розвинутись культуреліта, виісновуючи впроголодь , впрохолодь , і наймитуючи, де попало? коли за справжню українотворчість ніхто нічого всерйоз не платить. Якби розвивали так при немилих царях, немилосердих генсекретарях – у школах і вузах нічого було б вчити! нікому було б присягати з жертовністю в голосі на кручі канівській та біля пам’ятників, нічого з сльозою пафосу голосити по радіо; та покищо в держмозгівню не доходить нікому, звідки взятись повинне те, що надихне, окрилить на висоту й любов нащадків. Звідколи зник стимул до серйозної духопраці – відтоді й примножується дрібнотем’я, одна розважальність, гола сверблячка, бо тільки вона самосівом плодиться у притоні ринку, на матрасилах маскультури , мов лобкові воші – і наслідки не забарились ждати. Але це тільки початок.

Людям української культури, депутята від культури підраджували, “ви пишіте, ви, головне, творіте, а ми подбаєм про вас державно”; і сталося від такого дбання , що нікому і майже ні для кого “творити”: помер читач, помер глядач, помер слухач, вмерла цікавість до самої українськості. Існує марево з гасел і політгалюцінацій – але його не вкладеш у підручники; ним не осяєш розуму, не омиєш душу. Нема культури- нема й нема життя; навіть зразка 80-х, нема в помині; знекультурення, завороженість плоті приземленим – ознака близького поїду землі землею.

Чим дикіший і кровопийніший ринок, тим вошивіша й вирожденніша маскультура. Суспільство ж без доброчесних, авторитетних голосів завжди матиме авторитетів кримінально-політично-розважальних; його, в перервах між душогубствами, розважатимуть і втішатимуть, обіцяючи щось вернути і маючи роззявляк за неповноцінних дурників. Кучмізм, як продовження марксизму-людоїзму-брєжнєвізму-бреднєвізму-брехловізму засідав не на Банковій, а в душах мільйонів довірливих, втуплених у мелькання насильств і похоті. Його зсередини й лікувати треба.

Хотів би дожити й побачити тих , вітчизні жертовних, презентентів і булькотатів , чинодралів і чиненят менших, які б не для показу й вигоди , без зарплат приплат, пенсій, без миски тюремної баланди, поукраїнотворили – щодень, щоніч, без вихідних, відпусток, років хоч з десять, двадцять, за кілька примірників книги, писаної чвертьстоліттям недожитого й недозвіданого ніколи – хотів би побачити здібних і здатних подбати з чистої любові, з чистосердого обов’язку перед холонучею землею крові, землею вітчизни. Узріти тих, які б змозоленим серцем, звідчаєним духом відали надпіднесення озарінь та біль і тьму неможливості поділитися ними; побачити тих, які з живого досвіду знали б про живе і вишнє – і не питали в сліпих про світло; і не маслогубили ніколи про культуру й відродження, які знічев’я впадуть з естрад; з трибун і присяг на найвищій могилі - і збочені випрямляться, знаркошені огеракліють, спиті вилюдніють, засніджені оздоровіють і відтворяться повносилими дітьми; побачити тих, які б ані півдумкою не загадували, не лицемірили, що під гопкання, співи і трикопійчані побрехеньки саме собою відновиться присмертно хворе, вщент окалічніле, захиріле суспільство! серйозне мусить серйозно і обдбайливлюватись, плекатись; наголошую на серйозному, бо є і недолітература, і недомистецтво, які нічого крім статевих збочень і пиятик, не описали й не показали; ось ці то містечні прєлєсці самі й приплоджуються, в ногу з часом,- з доспиванням, з доблудженням , з досіванням захопленим блудосмертної пошесті! нехай посівальники ж сильніш стараються , щоб їхні діти й правнуки – якщо вони будуть в них - привчались до цього за шкільною партою.

Народ без серйозної культури, як яблуня без плодоносу – не має земного сенсу; народ без глибинного духорозвитку приречений на виродження й заоогидження саду – і зрубується дощенту.

Про незбориму любов до культури

Якщо відверто: люди націдеї – люди культури – потомилися працювати за одну ідею; поморились , як каторжні коні у шахтній темряві, особливо тоді, коли від імені націдеї – від нашої й вашої - від імені надзавдань прорікають люди з кедезбісеним минулим або діячі, що вчора прибилися на розбір шапок. Вони нічого внутрішньо українського не знали й не хочуть знати; їм все це чуже – творчість письменників, композиторів, художників – все, крім красувань та просторікань на тлі прапорів та стрічок. Люди української культури й думки потомились, як падаючі коні: на їхніх зусиллях підсаджуються до влади все нові й нові падлітики, все хитріші й облесніші хапужила, все нагліші й безсовісніші наїздники, а вони западають все далі й далі в знечулення, у живосмерть, все глибше й глибше в темризну. Жоден божевільний не горітиме на одному запалі так, як українські інтелектуали десятиліть останніх.

Державнопотрібні лиш співуни й співухи, блискучі лічності, що тільки потверджує незбориме притягнення одних самовкоханців до собі подібних; вони разом потрібні смерті , щоб не допустити нічого загрозливого для неї – щоб заспівували, зализували, заобіцювали, заколисували, кудись і в щось закликали, правдили, правили, з інкубаторним курячомозглим досвідом думно повчали жити, жити по-їхньому і в поклонінні їм, а для цього виставляли себе всюди визнаними, шаленоуспішними, надзвичайними, над’яскравими всесвітньо-звьоздами, новим, вищим кремлівського, сяєвом, яскравішим від недавнього світлом гиблонадії; смерть їх стягує, скумлює, скублює, смерть їх зближує, здружує; смерть їх з’єднує в бандо-естрадно-політичні кодлища; смерть їх зріднює нерозлучною пристрастю до поклонінь самим собі, науспішненим і нарозкошненим; смерть їх утримує на службі в себе: щоб ними обкурені пеклолюбов’ю до ницого, жадобою до земного, ними вморочені до знемоги легше давались їй в руки згодом; а цим, роздобрілим на весь телевізор, цим, розвдоволеним на всеньку пельку, смерть дозволяє поусміхатись, як розчухмареним мавпам , що переїли бананів; по суті падлітика з співунами й співухами – всенародна обманка такого розмаху, який і не мріявся зондерам, що закликали помитися в камері смерті.

Після виборів я зустрівся з давнім другом, письменником мого покоління – ми в середині 80-х біля Бессарабки співали повстанчих пісень, від яких і зараз у багатьох свідомих язик отерпне – він місяцями відпрацював у одному з переможних штабів, йому заплатили якісь скупі революційні “сльози”, які соромно називати грішми; він перелічив країни, куди хоче податись; він втомився; інші втомились раніше; його ніхто не переконав, що він тут всерйоз потрібен; він, я певен, не пропаде, але й Україна таких не народжує пачками; його твори могли б підказати мільйонам, як треба та як не годиться жити, але він втомивсь бути вдома лишнім; ніхто не помітить його від’їзду; ніхто не оцінить втрати – ним не написаного для вітчизни; ніхто не визнає з влади – причиною цьому: цвинтарна любов держави до своєї культури; так сто Шевченків зжили чи вижили.

“Про “неспрацьовування” ідеї

Чого націдея не спрацьовувала? як лицемірили думні бройлери. Бо досі, для більшості, вона була кишечна: по куску ковбаси й півлітрі кожному; потім: по шматку буженини й потриманій машині кожному; тепер: по джипові й курці кожному. Націдея кишечних мрій і настроїв закінчується під унітазні фанфари. Жива ідея мусить запрацювати на живе відтворення, а не одне тупе й пожадливе поглинання. Видозміна головних устремлінь – не одноденна справа. Нікого не треба позбавляти щастя у джипо-курці, але повсякчас повинні плекатися й інші, вищі устремління й радощі. Потрібно підтримувати занепалих, та ще більше повинні роз’яснюватись наслідки вбивчого способу життя, доведення себе до присмерті, коли хоч-не-хоч, а мусиш чіплятися на шию державі й близьким; коли й за себе гірко, і на державу образливо – на державу, що на половину складається із забідованих інвалідо-пенсіонеро-калік і кожен четвертий народжується неповноцінним; кожен третій вже з третього класу пивоголік, кожне п’яте вже з п’ятого класу вступає в добровільні ряди поширювачів наркоманства і снідоморива ; і ще натхненніше, ніж в піонери вступали, присягають пиву й дурманщині; ще нахабніше, ніж в комсомолки і виступайла лізли, пруться в розкішне життя похабним розпродажем свеї похоті; так вертається їхнім батькам невідання нічого вищого від роботи і телевізора, від землі і гною.

Зручніше тикати на спивання сусідів і недобачати своїх околиць, сіл, висілків— занепаду, гірш руїнного! занепаду, по своїх наслідках, лютішого від декількох голодоморів! невідновнішого розрухи воєн! пережильці голоду й повоєнь довіковують, міцні духом, посьогодні, а вбиті відчаєм, поневолені брехнями, потьмарені телесліпалом, обікранні власним злодійством, навряд чи переживуть мерзоту виродження, каліцтво з’алкоголічнення на щокожному кроці, жадобу вдоволень і гниль обайдужіння, гнилого неробства повальність, лінивство духу, ледачість народжувати, лінь до простої праці; навряд чи проклигають за поріг – на століття тридцять третього, довічно живого тут року.

Мій голос волаючого не спинить погибелі,- багатьом уже пізно, багатьох уже зачекались там, звідки їх так надихали на смерть і виродства - але свідчити мушу.

Маю нагадувати: ми не доживаємо по 30-40 років щонайменше; розкаявшись ділом, оздоровивши себе й відновивши працездатність, ми зможем подвоїти людську активність; 48 мільйонів діятимуть як 96; ось де ресурс духовного й економічного розвитку, майбутнього нащадків! відтак , оздоздоровіле даватиме і здорову народжуваність. Та нинішній спосіб доісновування перетворює людей на сподівальників останньої болетамівної допомоги.

Про небезпеку самодонищення

Надмірна політизація, зла навовченість у суспільстві не вивітриться, як дехто думає, сама по собі чи згідно паперових домовлень і псевдорішень. Бруд і ненависть, штампи агресивного мислення неможливо стерти законом чи указом. Мільйони отруєних ідеологізмами людей нездатні возноситись над земним і любити Божественне; нездатні вести й утверджувати життя по Заповідях, Його одвічному Законові, а тільки по своїх вигадках і забаганках, узаконених злом і похіттю для себевдоволення; мільйони отьмарених науковістю,- хибними, мертвоприродніми смислами,- нездатні про іншого мислити без ненависті; нездатні поборювати й, навіть, бачити мерзенне в собі; нездатні добачати коріння родового й нажитого зла в собі, в своїх, споріднених злолюбов’ю; нездатні дорости до причин і наслідків свого здичавлення; нездатні переосмислювати себе; нездатні вберігати себе від недуг, нещасть , гризучого горища; а при надагресії і надупередженні – від громадянських побоїщ; забідкані й забідовлені, розвально хворі, нездатні бути добрими і прозірливими духовно, бачити щось далі зашмиганого носа. Гроші, заплачені теледурильникам, падлітологам і політопідлень технологам – найкривавіші, найчорніші, найпроклятіші гроші; пропекельнені гроші за людиноненависну брехню, так впевнено й зверхньо випомиєну, виплеснуту в душі з екранів, з газет і смрадіо. Все це – наслідок надполітизму і знекультурення; збереження внутрішньосуспільного ненависництва даватиме або тихе самознищення – через вигуб і невідтворюваність – або буйне самознищення: через громадянські війни, морива. Найчорніший злочин стався в душах – мільйони людей зіштовхнули на братовбивство в думках і побажаннях. І те, що вбивств фізичних, цією осінню і зимою, вдалось уникнути, нічого не означає; вбивства й потьмарення кояться всередині – і для здоров’я та подальшого виживання їх наслідки препечальні. Без розкаяння обопільного, без примирення і переосмислення себе, не треба питати по кому подзвін? він задзвонить по всіх і кожному.

Від початку 90-х мною наголошувалось на очищенні суспільства, на глибинному переінакшені себе – в міражах гасел, у битвах за мікрофони цього дочути було нікому; та вже відтоді очевидніло: доки народ не позбудеться своїх комунісів і кегебісів, владарюватиме одне лицемірство й виродство; процвітатиме, хитрість, жадібність і безсовість; бо в тих, що живуть не по Божому, одна нація, одна партія, один закон – безбожність; і вони легко знюхарюються, продаючись одні одним; і доки народ не дотямить – в такій продажності і мерзотняві, в такій нарузі і беззаконні, просякаючи їх смердотою, скніти гидкіше, аніж у сто літ не чищеній вигрібній ямі – доки від малого до великого не привчать себе на чуже не зазіхати, ні вчинком, ні помислом не діяти зла, не коїти беззаконь, не злодіяти проти ближнього, доти влада була і буде прозлодієною наскрізь, досконаліючи тільки в підлоті, безкарності, улесництві й лицемірстві; доки кипітиме жадоба й ненависництво до ближнього, доти один кагал поглинатиме інший, обкрадатимуть прийшлі й сусідні народи; ненавидіти ближнього – бажати, планувати, здійснювати йому все, заборонене шістьма останніми не Десятизаповіддя; і тоді один кодляк лютітиме проти іншого, одна мерзотінь жахтітиме мстою проти другої, одна заздрота заковтуватиме собі подібну, один вогонь пожиратиме інший, розпалюючи всезнищення; повсюди смертю - над людом , що так поопускає злу,- лепруватітиме одна профанація; добра не узрять ніколи.

Тепер потерпіли всі – народ, що мільйонами жертв оплатив свою легковірність; опозиція, що виболіла фізично й духовно, в помиях брехні і підступів; влада, яка взяла на себе – і на свої роди – безмежне зло примноженої нею неправди й ненависті; суспільство, яке роками живе одною подією “хто кого?” і “коли вже почнеться реальна бойня?”. Духовного знищення зазнали всі, задіяні в процесі “політперетворень” останнього часу. Від наслідків духовного нищення – якщо не станеться глибинного каяття, очищення від комунолепри і себезміни суспільством – не відмахнутися кольорами й стрічками : проказа пожере й лепраків, і лютобезбожності попустителів. Життя згоратиме в політичній гарячці, в упованні на менш прокаженного, у вознесенні його й обпльовуванні, коли палитиме роздратування ним – все одно, що гасити сверблячку, розчухуючи дзеркало – життя пектиме безсовстю і невірою ні в кого; і, хто б не виграв на виборах, хто б не програв на сцені, хто б не оспівував і хто б не ганьбив перемогу, наслідок буде один: народу вигуб. Для справдешньої історії , для багатьох приречених і безутішних, це єдине відчутне, єдино справжнє явище, яке триває від 90-х у кожній родині цього притулку скорботи, цього великого калікодому під розверзтим небом.

Дбайливість кожного – непитата і дикутата, урядовця і угодовця, чесно байдужого чи жадного до зиску, партійного чи кумівного, торгаша пійлом і аптечними труйлами, сіяча маку і міністра з обеззахисту здоров’я, презентатора чергової писульки про заходи порятунку, трутизнами й розданими шприцами – діяльність кожного невігласа і впертого гиблодбальця, прислужника погибелі , через століття й раніше, виміряється ступенем його співучасті у пеклозгубі; як у забіганих ста няньок забувається головне, дитина, так у півтисячі політикал— знекровлена, знепритомлена зникраїна. Вимирання триватиме ! – і очі кожного нерухомого на ліжку дитинчати, очі кожної блідої калічки, народженої щоб лежати в притулку, терпіти й плакати, янчати, видивляючись, коли підійдуть до неї, очі кожної бідолахи, очі безлічі, з голівками, вщуленими, як від обуха, в настовбурчені плечі, очі горя, як очі безперої пташки, що в тузі за небом з гнізда нахилилась і випала, на землю приречення, звідки ніхто її не поверне вже! очі кожного, в тваринний розпач розплющеного дитяти, очі кожного здитинілого старця, всеньким драглистим тілом стогнучого, всим єством відчуваючого тоскну, ниючу недовмерлість, очі тільки народженого й підростаючого, очі здосвіта й до глибин ночі спраглого смерті, тихі й невтомні очі самого убозтва й чекання, очі без докору, бездомівніші горя, бездонніші неба, очі ці ждатимуть суду, - бачитимуть крізь стіни, стелі і кілометри, потерпаючих за народ депутякал, що застряхають між крісел і пробують вилізти, боком сунуться, задом смикаються, мучаться страстотерпці, з черевами, мов повні розчину бетономішалки, сповнені великих держбудних планів, безвилазно вкочені в сесійну залу, лізуть посмиком, лізуть помало, лізуть, щоб не розплескати себе, а голівки так крутяться, так перископнять, так додивляються, яке б добро народові звести? цвинтар чи калікарню; лізуть, лізуть, вмиваються трьома потами і таки не подужують вибратись, і знов засідакають, прикуті обов’язком, хоч боком відседіти чи напівзадом відстояти добро народу, підскакують і назад падають, гарчать залізом і каменем, мішають правду, ці говорящі бетономішалки, в патьоках сірості й брудовивержень, і так заклопотані людністю, так замордовані кнопками, що ніколи їм і про себе подбати, - закон прийняти про розсувні крісла!- так їм тяжко голосувати, так складно попасти грубезним, ковбасистим пальцем у манюню кнопку,- от звідки затримки й збої у законотворчому процесі – не можуть попасти в кнопку!! та однак депутатять, б’ються над пультом повсякденно й всевічно, аж поки під руки не витягнуть з-поміж крісел; колотять надійні закони народові, щоб ввесь його ощасливити, звезти в притулки простягнених; за них би там голосярили їх вихователі; адресну допомогу одні ділили б руки! колотять правду і заливають вітчизну морем бетонного глибокодумства, в мобілу тикають, щоб додзвонитись, хрякалом тикають і спливають потом; життя спливає в держбуді – вони і рідних забули, і ближніх зреклися, змучені непопаданням у кнопки, як постарілі в далдонстві дятли з відбитим мозком; вони політикають, а очі в присмертях суду ждуть.

У запалі політичного дрібнотем’я, розмордови і розбудови, перетасовок засаленої, сто раз запльованої, колоди забувається найважливіше: для кого й для чого такий надрив пупа? хіба не так надривалися прабатьки ваші в колгоспизаціях, індустріалізаціях, гонках озброєнь, будовах бам підйомах цілин, тайги освоєннях? – і що залишилося з цих “надзавдань” для нинішнього? А від сьогоднішнього може не стати й цього – бо нікому, просто ні-ко-му буде згадати про нього. А ті, що житимуть через століття, в розбудованих містах безукраїнної країни, ті, що обживуть висоти й поверхи нижчі, ті, що кілками і гаманцями не битимуться за верховні крісла й крісельця менші, ті діти ранкового сонця ніколи й не позіхнуть на опереткову історію братовбивць-розмордовників.

Вигуб народу, як був, так і буде наслідком духовного невдосконалення суспільства; вимирання триватиме! подоки не осягнуть надпростого: неважливі імена і вчинки напавіанених павлітиків, - неочищеною країною, неприведеними до життя по Заповідях правитиме не той чи той, а брехня і безбожність.

“Мирна груднева революція” оплачена мільйонами могил і розбитих доль, мільйонами дочасно померлих, мільйонами тих, хто покинув вітчизну. Людська свідомість здатна сприймати смерть чи біду одного, декількох; коли ж ідеться про сотні тисяч, мільйони, - свідомість нечутливіє, бо не здатна уявити стільки горя. Розважальний, занадполітизований характер медіа – по суті чад багатобожжя – не сприяє цьому. Легковажність, як і зашореність, не дає вчитись на чужому горі, на чужому досвіді – і тоді довчають на власному. Ніхто не уникав і не уникне горя, якщо не узгоджує себе з духозаконом Заповідей. Серйозна культура тільки підводить до цього: до переосмислення себе і сприйняття масштабніших досвідів, до відкритості й співчутливості, до вищоступеня осягань, до вміння повчатись на високому і знебеснілому, щоб не пропасти в земному.

Про очікування

Якби додалось рішучості й відповідальності в початку 90-х, ми б зберегли мільйони життів, рівень культури, науки, економіки; ми б розвинулись за рахунок середнього й малого підприємництва, чия ініціатива також перегоріла в попіл; ми б не мали того руїдла й убозтва, нікчемства й ганьботи, того узвичненого виродства, яке кошмариться поодаль столиці. Там задушено й замордовано всяке бажання діяти, дбайливо жити; там розметастазився сволочний олігархізм, орилатілий бандитизм, людоїдний орендаризм, бізнеспавуччя влади; злочинство і судді однаково пренаглі, однаково препідлотні, й однаково всепродажні й недоторканні; там править жах, підлість, підкуп, здирство, нівщоневіра; там справедливість і правда, чесність і гідність сприймаються як наруга і непристойність, як загроза істинному, устаткованому навіки; обізнесяривши владу, чинолюддя вважає народ і всеукраїни власність своєю законною єдиновласністю; розпухле в тілі вважає себе головним, себе нарощує, а тіло гине; там на тисячах квадратних кілометрів вітер свище, як у черепах кінських; там, в замогильних ночах, в одних тривогах і розпачах, не знайдеш одного— нерозчарованого, непокаліченого, незраненого душогубством; справедливості воїна.

Найбільше очікування не на Майдані, а там – і найбільша небезпека, що саме там все й залишиться, як і було: в коматозному стані, в чорнокривавій знемозі, в полеглості переможених і переможців.

Про добро і просвітлення

Немає доброго, нема лихого, що землі прабатьків і дітей добра б не бажав затято. Тільки ж за що Господь надарує добра? коли країна понині обставлена ідоляками, мов охриплими від сказу прокляттями, мов онімілими закликами до блюзнірств і людських жертвопринесень; коли тремтять перед ними – це ж наша історія, наше прошлоє! та ж і недавні парнокопитно-лєнінци вже на очах з’історіли – понаставляйте і їм по пам’ятнику: за розбудову прірв, потопів, чоргробилю цвинтарів; за що і звідки зійде, озарить нас просвітлення? Коли свята Господні – привід для обпивань, оглуплень, обжирань до одурі, і аж ніяк не для себенастановлень і просвітлень Словом; Божественна наденергія наїтствує повсякмиті, дарується світам повсякчас, тільки мокре на довго не розгорається і сліпе не намацує, а хапає, що подадуть: замість хлібини – каменя; замість риби – зміюку.

Євген Пашковський