* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Крижана правда 2: ясніше не буває

18:50 25.03.2008

Крижана правда 2: ясніше не буває

ЯСНІШЕ ЯСНОГО

Знов блуд і переляканість, знов потьмарення, як тільки-но почали розплющуватись і прозрівати трохи. Знов, як на зорі Незалежності, морочать голови: мовляв, не треба ворушити прошлоє, щоб часом не здмухнути волосину на комусь із держтеперішніх; не треба їх чіпати й вносити смуту в суспільство; нехай попрацюють, бо вони хароші вже; тут треба визначити головне: хорошими вони люди, - пов’язані з каральними структурами давнішого і недавнього минулого, з ідеологічними отруєннями і фізичними отруєвами, з насильствами в сфері культури, релігії і фізичними насильствами – хорошими вони можуть бути в колі друзів, сім’ї, родини, але для України вони є, були й будуть, найперш, держзлочинцями; ступінь їхньої “хорошості” можуть визначати люстраційні комісії згідно добровільної явки з повинною і розголошення своїх злодіянь, як показового й повчального досвіду для тих, кому закортить його повторити; чому суспільство здригається від згадки про маніяка, який намолотив кілька десятків людей, а не може збагнути простійшого і найочевиднішого: деструктивна, злочинно-халатна, злочинно-бездарна, злочинно-тупа, злочинно-кланова, злочинно-хабарницька, злочинно-комуномисляча, злочинно-брехайлівська, злочинно-профанаційна, підступно-мерзенно-вбивча діяльність касти недоторканих “хорошистів” обійшлося суспільству двома з лишнім мільйонами людей, що гинули й гинуть в не менш страшному відчаї, ніж розстріляні впритул з обріза; гинуть в кричущих болях і стогонах від раку, якого в нас більше на сто тисяч щороку; від туберкульозу, від СНІДУ, від алкоголізму, наркоманства, суїциду, - від всієї тієї хронічної запущеності й байдужості, від всього смертельного, вбивчого способу життя, так вигідного тим, хто купує голоси приречених на виборах; чим менша вартість життя, чим нижчий рівень існування, тим дешевший голос виборця і тим ситніше, впевненіше сьогодення і майбуття всіх припухлих і необдмуханих у держструктурах України; чим більше й повільніше чернь конає, тим довше і впевненіше “хорошист” жирує.

Вся ця пекельна механіка триває майже століття поспіль – ні “чека”, ні енкаведе, ні трійки, ні кегебісівства нікуди не зникли з реальності; просто пішли в підпілля, на держпосади, в посольства, депутатства, партійки, в недоторканість і недосяжність, як заслужені і пухнасті “лічності”; на них не можна дмухати; щось там їм нагадати, про щось їм пікнути, про їхні доносики, стрільбу в потилиці, розваги білуванням заживо, про всі очорнительства і лжесвідчення, про садіння безвинних в тюрмища, про всі їх катування “ластівками” й психотропами, за вголос мовлене українське слово, про всі їх осквернення й рвання прапорів на мітингах, про все, що вони топтали й топчуть, мордували і мордуватимуть із запалом ще на століття, доки терплячих вистачить.

Чого так суспільству – за яке розписуються з екранів: нам не треба люстрації! – нібито шкода їх: хорошистів заплічної справи, передовиків профанації та наруги, ударників душогубства, що “дають п‘ятирічку” за півтора роки? Чого нам не шкода нещадніших і тих, хто з-за нашого легковірства приречений на ще дикіші нещастя – якими нас вчать і вчать, та все довчити не годні? Чого так тягне у мрійництво: що в них “камази” закінчаться, отрута вивітріє, тесаки затупляться, щоб рубати голови мрійникам – у них знарядь припасено на століття; треба ж історію гортати зрідка; якщо за минулий вік пещерне комуно-канібальське мислення, яке по суті є дикоматеріалістичним, мисленням, обійшлося людству ста мільйонами легковірних, то гірко помиляється той і ті, що думають, ніби воно десь вищезло; воно косить як і косило, як в Україні, так і в Росії; на жаль мертво мислячі, суто природно мислячі або штучно затьмарені таким мертво мисленням народи біологічно мало життєздатні – і це не метафора літератора; нерозкаяні, невдосконалені переосмисленням себе люди й народи свідомо від’єднують себе від наїття Божественної Любові і Мудрості, від тієї Єдино живильності, від якої більше чи менш існує дух, тобто внутрішня людина, кожного; безвірних відсилаю до ясновидців, ті їм підкажуть: на сьогодні сприйняття огрубленої, засміченої псевдознанням і клопотами, гіпербажаннями й гіперпланами людини подає до нульової позначки; дух працює на кілька відсотків і то працює на прийняття, а на безкорисну віддачу, на безкорисливі й щирі, не заслуги ради, доброкорисні справи не працює майже; така вже його зазвичаєність; людина створена як приймач і трансформатор, як той, що бере для себе нібито, але для спільнокорисної добродії; та тих, хто первісно впевнений ніби лампочки світять самі, тепер ніколи розпереконувати; кажу це до того, що суспільне беззаконня – коли вовчидел більше, аніж ягнят і овець у зимівнику – суспільне беззаконня неможливо підвести до життя згідно Божественного Закону; згідно Заповідей; а суспільство, що вперто нехтує або попирає найвищі приписи, автоматично від’єднує себе від прийняття єдиноживильності, достатної для відтворення; ось головна причина вимирань нерозкаяних досі і внутрішньо неперсворюваних народів; ось чому від дев’яностих я стояв і стою за люстрацію – це питання вище від особистої безпеки кожного і від нацбезпеки (хоч і земна безпека, порядок, добробут вкрай важливі для відтворення людського роду) це питання рівності всіх перед законом земним, а відтак і навернення до життя згідно Небесного Закону – Закону Заповідей, без чого неможливе ні духовне, ні фізичне відтворення суспільства: лампочка, що ледь жевріє, не тлітиме безкінечно – її викручують і заміняють на іншу. Закон Заповідей є Законом духозбереження і відтворення; недотримання його вкупі з цивільним законом не залишає по невігласах і блідого спомину. З кісток не вижевриш вогню свободи.

Піднесення й оспівчутливлення великої частини суспільства говорить про те, що довгим розгойдуванням і обудженням частину людей підготовили до більшого прийняття єдиноживильності – і вона вринула в дух людський. Радість, братання, розчуленість, невимовне щастя – зовнішні прояви низ посланого Милосердя. Відбулося оживлення людей і зменшення пеклоненависті в суспільстві і всі, хто ділитимуть перемогу, всі, хто чествуватимуть самих себе, нехай не забудуть на самоті скласти щирі і шанобливі почесті Господу – за Його єдиноживильність і береженість нас; за Його заслугу у всьому.

Мільярд політологів і політтєхнологів – як ще нема політкастрологів, бо часом їх послуги не менш корисні- мільярд базікал і прогнозистів, не кажучи про лепетатів, не вигадала б і не вигадає ніколи сценарію кращого для України, ніж той, який їй подарувавсь задарма із незримих рук Провидіння. І як задарма далося, так задарма і віддаватися має: на протязі десятиліть, століть на шану й пам’ять про те, як знову, вкотре за три останні десятиліття від України одвелось її зруїнення від морів до боліт поліських; пам’ятайте вісімдесят шостий, пам’ятайте дев’яносто перший і добре затямлюйте дво тисячі четвертий і добре думайте – кажу політикам – як не перемарнувати знов усе задаремно дане, як не перебайдужіти, не відвернутися від найнагальніших потреб (духовного розвитку, біологічного відтворення і вростання в євроспільноту) як знов не здаремнити велику милостиню і тим не завдати бід, від всіх попередніх гірших. Пам’ятайте й затямлюйте: вчать і показують дивовижні речі: на три віки вперед, а не на три тижні; бо якби добре вчилися прабатьки – не переступати Заповідей! не було б ні сімнадцятого, ні двадцятих, ні тридцять третього, ні сорокових, ні семи десятих, не було б тих ста із лишніх мільйонів достроково відбулих у позаприродню реальність; не було б руїн і жахоти, безчесть і ненавистей, протинань від сідниць до горла розжареними шомполами; не було б стрибань із чекіських столів на животи вагітним, вирізання бритвами жіночих органів, живцем виривання очей, катувань кошмарно жахливісними психотропами, вогняно-гарячою під лопатки сіркою, електрошоком, ластівками, коли людину загнуздують і викручують за ноги й руки, зв’язані вкупі і б’ють під дихало; не було б перекритих протигазів; загадкових утоплень, загадкових повішень, загадкових спалень; не було б розривань немовлят вівчарками; скелетних гір; випробувальних атомовибухів, зсаркомлених в атмосфері, і висіяних в крові поколінь лейкеміями, онкохворобищами всіх виючих, всіх стогнальних, всіх безутішних різновидів; не було б століття, в якому де не копни – знайдеш як не жах і підлість, то розчавлений камазом череп; то прострілений впритул череп, то на кашкеті череп, то на отруті череп, це черепне століття як були допечерні століття; не було б ешелонів книг, присвячених його безкінечним, як поїзд вночі і таким ж безжалісним, до всього, що трапиться впоперек, криваво шматуючим навзбіч, на стовпи і рейки, злочинам; не було б казахських, колимських, омських, архангельських, воркутинських, парижських, мюнхенських, гаврських могил – від північних морів до Охотського моря! не було посполитства мертвих, братання полеглих, а було б братання живих і піднесених для великої, добросердної, на євразійському континенті, людинолюбної дії; дитя в школі бачить – тут доживає дещиця, ледь півмільярда, старих і скволілих, переважно, людей тоді, коли ввесь схід континенту могутніє і росте понад трьома мільярдами небратовбивчих народів; не було б потреби й мені шкребти очевиднісне: про всих пухнастиків – щоб їх на півдня притримати, доки жуватимуть цю газету – від всього, що їм кортить ще випробувати: на людях; не сумнівайтесь, на кожному, стільки в них наприпасено і тесаків, і біомуті цистернами. Пробатьки он посумнівались – і досі правнукам досі, треба гибіти й тіпатись на морозі, поки стара більшість переповзає в нову більшість, як жирні кляксни на сторінку з сторінки. Прабатьки Франка не послухались – не дочуєли в оранках і переклацуваннях затворів і досі в дверях і в щелепах клацало, що ось-ось вночі прийдуть: витягувати для шомполів.

Щоб далі не яснити ясне всім, звернусь як колись до партії: президент Ющенко і всі ми повинні прокидатися й пам’ятати! прокидатися й пам’ятати: ціна безтурботного, вгрітого, вкубленого життя в держоазах таких пухнастих, вальяжних, розпрекрасних і незамінних “колишніх”, ціна їх ледачого спокою тепер – новий, кричущий до неба, етноцид українців.

РЯТУВАННЯ ПОРАНЕНИХ

Років чотири я не дивлюсь телевізора – всю ту фальш нудотну й смертельну, всю ту фальш коралисту, всю ту фальш збовтану і красиву, але отруйнішу від заколоченої на пральному порошку горіляки; років чотири як мені відкрилась вся вбивча муть цієї самопальної суміші – депутатської і президентської: споріднених, скумлених, здружених, злютованих, з’єднаних, збовтаних в одну нерозлийводу людей, в більшості своїй абсолютно відірваних від життя і абсолютно далеких від стратегічних надзавдань України.

Ці надзавдання очевидні кожному, ці надзавдання зрозумілі кожному, ці надзавдання може й повинен, як громадянин, дійснити кожен! але ці надзавдання, за гендлярською непосидючістю народних непитатів, неможливо навіть почати здійснювати. Ці надзавдання: відтворення народу України та поєднання з євроспільнотою – одне нерозривне з іншим. Цих надзавдань ніколи не виконати, якщо Україною і надалі торгуватимуть люди, більшість із яких купила собі значки й посвідчення дикутатів. Дещиця інших проскочила, щоб займати місце й не допускати нічого свіжого в політику, нічого, крім інвещурів і демохрякал, стопробреханих лепетатів, крім посміховіщного пугалопатріотизму чи ще дикішого совєтікізму, ностальгівщини за парксизмо-людоюзмом, за комсомольським позавчора з клюкою, котрою ці наші і заєдині спухло нажаблені рученята проламували потилиці конаючим у кагаті тридцятьвічного року, неминаючого посьогодні. Що може вдіяти ця Верховна безпорада з меншовартісним комплексом жебрократії, демокрадії, блудократії, підсебереформ та інших збочень, що в здибатах і передибатах донищують її зсередини? Що може вдіяти ця Верхоблуда, створена як купецька гільдія початку позаминулого віку? Що можуть зробити ці дядьки з бородами, розчесаними навпіл, в чуйках і чоботях, змащених дьогтем, носії густопсової ділократії і вовкодавного хаповізму. Вони, правда, кажуть: це в них не бороди з пробором, а їхній бізнес і політичні інтереси, підакуратнені і розчесані навпіл, це в них не чуйки, а політична риторика, позичена в “продвинутих” сусідів, це в них не здьогтярені чоботиська, а джипи-мерседеси, якими вони виблискують перед лицями ними обкраденого й сто раз переобдуреного люду, і самі вони давно лібердали, тьмократи, законотворники в площині захисту ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, найзнедоленішого населення. Що можуть ще доробити купці й перекупки – там, де треба не торгувати, а жертвувати, не стільки брати як віддавати, не стільки для себелюбства жити, не для красувань, виставлянь, белібердакань, як для непоказного й зреченого добра вітчизни. Колись індіанці потішалися над немудрістю білих пришельців, їх зверхників, котрі їм твердили, що думки йдуть із голови “але ми ж знаємо, що думаєм серцем” казали впевнені в своїй духовній правоті індіанці, яку не могли збагнути і тим більш сприйняти за дороговказ люди з природнісним розумінням речей, люди зиску й вигоди.

Події в Україні, і я певен, щодалі й далі в світі, все більш проявлятимуть мислення інше, оспівчутливлене, мислення непідробне, мислення живе й милосердне, мислення незфальшивлене, мислення не рахівницею, а серцем.

А куди ж діти тих зіпрілих і розімлілих біля самовару лепетатів, тих прилизаних і надьогтярених дядьків, що купили значки й посвідчення, як цукор в кусках до чає пиття? тих, що посвідчення й значки в народу видурили, прикривши своє кегебіське нутро лепетаннями про вашу й нашу свободу. Народ живе й мислить, як йому до кінця не вищезнути від раку – у нас цих хворих близько мільйона і щорік прибуває понад 100 тис. – від туберкульозу – це більше! – від сніду, що скоро покосами заговорить про себе – народ живе й думає про те, коли вже всім від народження оформлятимуть інвалідність, бо здорових і працездатних не стане скоро зовсім, а лепетати за самоваром завбільшки з трибуну по черзі лепечуть про те, як їм покришити цукор, і як краще пити: в прикуску з блюдця чи розколоченим із склянки в підстаканнику? Купці млинцями з ікрою бавляться та все пріють від радощів, як, де й що продалося сьогодні, а народ крижаним потом вмивається: чи колись викупить із кріпацтва діток? купці лепечуть, а народ трепече! народ як німий – гиканням, стогоном, янчливими схлипами – плаче, а купці далі самовара не бачать; купці – не воїни! купці – не лицарі! купці – не цілителі і не навчителі! купці люблять і розуміють гаманцем, а не серцем.

Тому-то так мало їм вдавалось зробити найпотрібнішого на сьогодні: як народові біологічно вижити і як до краю не здичавіти в рабстві тотальної маскультури, ще тотальнішої від брежнєніан, брехніан, ленініан, тупориліан і цитат із партєйних з’їздів. Коротше кажучи: як не звихнутись і не скопитнутись повністю?

Припухлі біля самовару про це ніколи всерйоз не думали – у них просто думки зіпріли й злиплися як царські лопатисті асигнації – у них виникла суто застільна короткозорість: далі привілеїв, млинців і цукру нічого не бачать; і знов довірити їм долю країни – це ще кращий собі дарунок, ніж покласти на ніч змію під подушку.

Знов довірити життя і смерть народу, здійснення його євроінтеграції чи росієстагнації людям, які прошаркали сходи Верховної Ради, людям – тінями, які забуті Берією і Щербицьким бідні човгають там, як всіма родичами покинуті інваліди в старечому притулку, знов довірити цим бідакам, які насилу дожовують пів-млинця з купецького підносу, долю країни так само непристойно, як юну дівчину, чиюсь наречену з майдану, видавати заміж за дідугана.

Залишати цю Верховну Раду – нібито життєствердний суспільний орган, а насправді – купецьку гільдію, з’єднану з інвалідським комунопритулком – залишити цю Верховну Раду для подальших лепетань на всі декоративні теми, але без головних і актуальних: “Як нам вижити? Мобілізуватися! Відтворитися! Не додичавіти! Куди нам однозначно прямувати!” залишити цю Верховну Раду, на ганьбу майбутньому, буде більше зло, ніж все минуле кошмародійство.

У Верховну Раду – що досі звучала як Верховна рана, як тяжке поранення до непритомності – у справжню Верховну Раду, що радиться з народом у його найактуальніших проблемах, прийти мають люди ідеї, а не люди зиску, люди, чия свідомість не скоматознена, не поранена наскрізь комуноминулим і купецькими настроями: де б що захапати й допродати? - мусять прийти юнаки й дівчата, запалені і пробуджені чистою любов’ю до Вітчизни; мусять прийти нелукаво мудрі, що мислять серцем.

Залишити цю Верховну Раду не просто подарувати собі радість споглядання купецького ретро і більшовицького притулку; залишити цю Верховну Раду ще небезпечніше, ніж вчора викритого маніяка залишати на посаді вихователя сиріт і ждати тихенько: чим він нас знов порадує, вернувшись до опікунства майбуттям українців.

ДРЕВЛЯНСЬКІ ЗВИЧАЇ

Скільки пригадую древлянські звичаї, все гріють руки! – гріли руки на тюремнях, воланнях, конаннях шевченків, всієї біднезної інтелігенції позаминулого віку; гріли руки на злиденнях, сухотнях, здихотнях, на муках щоденних тесленків, васильченків; гріли руки, як консерви з тушонкою, на буденнях і самоспаленнях найжертовніших синів минуловіку; гріли руки на погибелях стусів, тихих; гріли руки в теплокалюжах крові чорноволів; гріли руки над вогніючим прожекторами й мільйоноочима майданним запалом, над упованням і обнадією сто раз оббілованих, переобдурених ними! гріли руки на смертях обезголовлених, повішених силоміць, постріляних у потилиці, попалених заживо! гріли руки на маревних цілинах і морозних «бамах», на малих зємлях і великих чорнгробилях; гріють руки на незгораючих кістякових вогнищах, на розстрільнях і голодарнях, палаючих крізь кагати; гріють руки на недовихрипленому, недожитому всіх прелюто повбиваних, всіх живцем прикопаних; і скільки древлянніє гибловік, свої своїх здають, гнівлять, спалюють – і гріють руки; гріють на світловогні достойніших і на чорногангренному загниванні! на хрипах збезбожненого, зненависнілого в нерозкаянствах, недоживого і недомертвого несвіту ; гріють руки на антоновому вогні лихоманніючої розбратом країни; гріють руки на всьому, в гарячці присмертей виболілому іншими; на останніх сподіванках і допомоги чеканнях; гріють руки на всьому, від погорільських трипіль до прогорілих виборів; від катованих палями до поприхромлюваних серед площ ідоляками! гріють руки на безпорадності загнаних, на безправ’ї тлінних вже, на праві нації називати жертовних героями; гріють жирні, стікаючі гарячим смальцем, як деруни картопляні, пухкенькі ручки на всьому всевіковому народогориську; на всіх тремтячожахких коналовах – гріють на холонучих повільно трупах; гріють за пазухами сиріт, замерзаючих по канавах; гріють руки – і все не можуть вигріти свої роздуті, звеличнені, придемохрячені, помутантнені, пренаглезні, слизькі, зропушені, прищавосірі, на тепло стогнань, на останній схлип роззявлені, комуножаб’ячі душаки; щоб миті безсмерть, щоб всю жалобу випити, їх непогребний лєнінодух надихає – і лізуть, тягнуться, гріють руки, оскорботнені братоїди; тому й не люблю злонадхнень історію, що сковує руки доброму – і відохочує добродіяти для вітчизни й ближнього; тому – щоб не згадувалось! – у нас є одна історія: майбутнє.

ІНШЕ ЖИТТЯ

Добігає мить примітивних ідеологій – праволівих, чорнобілих, оранжевосиніх самопоборювань; завершується пора надпримітивних розумінь мети суспільства, людських призначень і служінь у ньому: тільки собі – і тільки за рахунок ближнього, усіма протизаповідними методами; добігає час обовванень політпроектами, з’обнадієнь політпрожектами – і вже проглядає і важливіший, і найнеобхідніший проект: людина! інша людина в інакшому майбутньому; інша людина з неспоживацькою іншометою – з іншими звичками, інакшим, відземленим, способом прожиття й інакшим життя осмисленням; в сутінках політошуканств, заобіцювань легковажних легким і безболісним порятунком, «от тільки довіртеся нам! ми знаємо як! ми команда професійобдиралів!», попри велику роз’єднаність і навороженість суспільства, попри чорну безвихідь і, майже, приреченість країни, попри невігластва й райдужні запотьмарива, провідною суспільнодумкою стає, «так жити нестерпно! так існувати неможливо! всі нинішні політпавичі анічим не різняться один від одного; всі негідні! всі вичерпали себе – і чути й бачити їх ще десятиліття нестерпно». Нічого дивного! Оскільки становленням вищомети і духоєдності народу ніхто всерйоз не займався упродовж усієї незалежності; ніхто не окультурював і не настановлював серйозно; оскільки взаконилось беззаконня і дух зачах, розвинулось вкрай глитайське, довкрай паразитарне уповання на дбайливого царя чи партійку, що по суті засвідчує цілковите безвілля й недієздатність ошуканих; так і мало статись, оскільки більшість повклякла, роззявлена на щедроти з фокусницьких рукавів політиків; оскільки впивались одним вогнем, видихнутим із їхніх факірських ротищ – то не могли не обгоріти зсередини, з духоглибин, як кислотою випалені; коли немає ні страху, ні благоговінь, ні обов’язків перед Богом, то й життя, яке матиме такий народ, буде сповнене страхот, ницостей, необов’язковостей одного перед одним, всіх перед усіма, – й обіцяльників перед громадою, – буденнітиме дознищенням.

Перспектива ж іншожиття – далеко не в економічній площині; не в заобіцюванні дичавіючих насолодами ницощастя: все ледачішого існування, все легшої праці – і все вагоміших обідів, та все тяжчих недугобід: від переситу, жадоби й ліні; від духоледачості й загнивань у собі.

Обнадія іншожиття – не в показових речах; не у відродженнях етнотрадицій, усіх без винятку свят, цибань через полум’я, нічних пісень хороводження; не в череп’ї і псевдосвятощах; не в поклоніннях кісткам мертвотини.

Перспектива іншожиття – не в показусі і не в добробутах; задобротовіла Америка зжовує питва та їдел вп’ятеро більше від решти світу, але щасливіших і духопросвітлених там не побільшало нітрохи. Узвіз погублення один і той ж: що сильніше обездуховлення, то невситиміша жадоба земного; що більші статки, то більша відраза й нелюбства до свого співвітчизника, то сильніше жадання владарювати ним; щобільші пенсії і соцутриманства, то більше донищення смертоїдлами й отрутоліками; відразою до праці; щобільше свободи звичаїв, то дикіші й навальніші збочення й снідоморива; щобільш тимчасових радостей, то більш тимчасовіє людське життя, обертаючись для усієї країни виродженням; звироднінням духосуті; і жодним зовнішнім благодійництвом не спинити цього. Доки вершинну мету, верховинне щастя вбачатимуть у машинах і черевах, жодне інше життя – щось імовірніше від вимирань і всезвироднілості – не загрожує нам; ніколи.

Країна гойдається на межі, за якою – або повний розтлін і розпад, або співчуття й спорідненість; або розпач довиродження, або нагода опам’ятатись; узнати що:

інше життя не в споживанні речами нас; не в упованні на самовкоханих різноколірних павлітиків, які райдужним трясуть пір’ям і галасують, напавичевлені, з екранів, біг-бордів, шпальт: країні потрібен той-то! країні потрібна відсутність пільг! країні потрібна хрюформ реформа! країні потрібна галюцинація з гасел, обіцянок, їх несправджень і подальших розчарувань; країні потрібне все з світових надбань найкраще! а виходить все гірше й гірше; все менше й менше нас. І це найпоказовіший показник злодіяльності всіх без винятку сліпих поводирів останнього нппівторадесятиліття: за те, що довірились їм, життя голосує лопатами; на цвинтарях.

Країні ж потрібне інше: заміна рабсько-радянської і хапужно-глитайської, державно-здирницької свідомості періоду тимчасового збагачення; країні потрібне інше вміння: діяти для блага вітчизни, дбати про облаштування спільного, великого дому, де запанує співвідповідальність і невідчуження, співпильнування ладу й добропорядку; потрібно всім разом навчитись: не красти й не попускати злодійству; не привласнювати чужого й не потурати підступності; дарів не брати і не підкуплювати нікого, бо дари викривлюють основи справедливства і опідлюють громадянський дух суспільства; не вбивати ближнього ані ненавистю, ані наклепом; не вбивати безвинного і правого, а провинному й неправому добиватись кари! не виставляти добро як зло і злого не виправдовувати всепрощенством; пам’ятати, що роблення добра злому означатиме, незабаром, скоєння зла доброму; не бажати анічогісінького з усього того, що любить ближній і чим володіє, чим наділений він: ані краси, ані розуму, ані успіху, ані слави його; потрібно вчитись і вчити – життю заради іншого; вчитись і вчити як жити задля духостановлення інших; жити радістю іншою, а не животіти з привласнення чи обману іншого: свого ближнього, побратима й посестри, зріднених тимчасовим присуттям у земній вітчизні; потрібна зміна свідомості: із самознищувальної, псевдоколективної, одне на одного зазіхальної, на свідомість співуболівальну, доброзичливу не на словах і посмішках, а основану на співвідповідальності: багатьох за прийдешність кожного; основану на неробленні собі й своїм небажаного; потрібен такий простий, але загальнонародний, настрій і узвичаєність, коли зло виполюється, а добро підноситься; підлість в’яне, а доблесть процвітає; тоді й плоди доброчестя будуть доступні кожному; потрібен простий, і такий немислимий вже, всенародний обов’язок – не байдужіти! злу ніколи не потурати, а добру, по можливості, усіляко сприяти; знову ж таки: не красти на жодному державномісці, принципово не красти – і не допускати розпограбувань країни; не підкуплюватись ще принциповіше – і не сприяти здирництву й всепродажності; бути гідним свого громадянського призначення й непоказного, щоденного доброслужіння – гідним великого споріднення, великого співдбання й співчуття вже тутай, і у житті всевічному; не губити себе незліченними згубнозвичками й своєю недужістю, своїм нещастям, не завдавати шкоди й клопітства іншим; не отруювати середовища спілкувань неправдами і пересудами; не блудодіяти – і тим припиняти поглинання нас оповзнем снідомору; боротись не з наслідками, а з бажанням зла, з його метою: дозгублювати нас; стисло кажучи: не хотіти злого; і не замислювати його; неможливо любити матір, користуючись намовлянням мачухи; неможливо любити народ – впорядковувати його! дбати про нього віддано! – послуговуючись чужомовою чи чужослів’ям; себевиставленням чи просебемисленням; вся сутність іншожиття відчується в іншорадостях, у почуттях вищоступеня, дарованих задарма для тих, хто поборюватиме злозвиклість, хто відземлюватиме себе – і настановлюватиме до вищошляху інших; жити, як в передостанню мить; жити зречено, обмеживши споживацтво; жити як вчив апостол Павло коринфян, «ніхто не шукай своєї, але кожен – користі іншого»*; звісно, найперш, духокористі: всього що просвітлює і підносить, надихає до дієвого милосердя, всього, що небеснолюбов’ю овічнює, – тутай вже – і до вічночеснот прилюблює; готує до всімпризначеного: проростання в вічності; жити рішучим оздоровленням – і тим зупиняти від переситу смертність, з’інваліднення й вимирання, смерть народу, полеглість кожного у війні супермаркетів із лікарнями; жити щомиттєвою пам’яттю про багатьох, спраглих уваги й підтриму; жити назовні, а дух підкаже як усмирити себе, – побачити іншого, – і здійснити призначене, найнеобхідніше; потрібне більше тобі, ніж іншому.

ПРОЩАННЯ З КАЛИНОЮ

Олексій Микитенко – один із титанічного покоління, яке його попередники за лікоть провели на причал, підсадили на трап і помахали ручкою; один з покоління, якому вічноживі, муміфіковані мавзойлєніним диханням, вік загораючі під телекамерами, родичі роздали найбільше похвал і обіцянок, “ви ж творіте! відверто й чесно! перебудовно й гласно! оспівуйте народну долю! не відривайтесь від коренів! несіте в люди правдиве слово! колись його видамо! ось тільки добудем паперу, досадим калину, довідродим розстріляних, дозгадаєм забутих, довідмиємо білі плями, досверстсюсюкаєм про єдиноправедні тюрмища, доздамо єдиноправильні партбілєти, завчасно впхаємось у новий потяг; та ви, головне, творіте! колись це обов’язково видамо! ви побачите, як це потрібно людям! ви пишіть для майбутнього, а ми щось наквецяєм, наполинимо, накалинимо похапцем, по слідах жгучої правди, про чорнгробиль і сором неньки, по незмивних ступаках того, куди закликали ми всесоюзно з’їхатись і розбудовлювати той мавзойлєніний сифілярник, озвеличнений його ім’ям; і понаїхало, мов поз’їзджали з розуму, мов допотьмарило зовсім, і треба зводити, чимскоріше, атомну електросяйню! наїхало, бо ми ж так співуче, так гарно і так захоплено туди їх скликали: ударно наенергоблочити! щоб звідти сяйнуло наокіл новим підкремлівським світлом, ожилолєнінним новим засвітом – і ми купалися в його щасті, в його славі й променях; а потім вже, коли там смердонуло смаженим, ми поїхали і побачили: рвануло реактор! а ми ж так любили й оспівували його, складали йому казки й колисанки! при серці носили його в партбілєтиках! невже так безславно, - і на безслав’я – ти тут покинув нас?! ми ж все побачимо й всім розплачемо: так трусонуло землю, мов тіло вождя, вирісши в мегатонну лічность, проламало стелю, розсунуло стіни клєтки і, новороджене в передчасних пологах, крокануло з енергоблочного постаменту, ставши знову бродячим привидом, що заскучав за європами; пішов по світу: довщасливити людство; та спотикнувсь об гілляки і тут посіявся на всю могуть свого непідйомного, свого безсмертного, свого дрібнодисперсного великовчення; ми все побачимо і розплачемо – і героїзм новоскликаних, і саркофажний подвиг – розплачемо з радості, що тіло вождя, нарешті, належить світові й живіше живого для кожного! всіх пронизує і аж морозить захопленням; нема байдужих до нього! про це ми і солов’їнимо, це ж свіжа гробова правда про щомизанародтакий, співучий і працелюбний, стражденний і непоборний, скільки живе, мудаків слухає і сам себе закопує; всі редакції знов завалені нашим правдищем, ніхто не відмовить, це ж архіважно, на злобу темряви, як нашептав нам улюблено рідний привид, коли ми всеньку планету знов скликали йому в обіймиська! та ви там пишіте, пишіте там, хлопці, колись це спотребиться учням! а ми побігли, тут вже така розблудова мітиться, на всю широченність мітингів та історії, калікопритулок для вождем надихнутих! тра встигнути записатись, розпорядниками гумдопомоги й народними законодавами, щоб очолювати процеси для їх вчоргроблення, як вождь навіяв нам; тьху, тьху, тьху! на нехарошу кривавопартійку; ми розбілетніли й демозрячіли, й тільки калину садитимем та підніматимем її пишне віття; всі діви засхлипають! заприпросять нас і молитимуть вступати в чотиристаглавого полоза; без нас же нікому будити думку, знов на збудову кликати, калині підставляти плечі; вітчизна ж у небезпеці! а ви сідайт і пишіте, хлопці, в шухлядки, в шафки, в ящички поки що, бо від тягарів нами принесеної, залізобетонной правди видавництва рухнули – і не встали вже; та ви пишіте, честь і хвала вам; сідайте на цей теплоходик, найостанніше диво розбудовної техніки, наш спецпроектик, як сплавити найдалі свідків – сідайте й пишіте! а ми чесно ще попляжуємо і калиною закусимо; ви ж там пишіте! а ми побігли – дорозбудовити ударний цвинтар для обзаконодавлених нами; ми мусим спасти калину! а ви пишіте; ми ж досадимо і дорозбудимо , дорозбудовимо, довділимо всім, довтілимо діло кровного великовождяки – недарма ж він, на всю мегатонну піднесеність, звівся тут і вділив кожному частку безсмертного вчення, найполум’янішого палива, живопоїдного огнива; от ми й горимо, то кличем, то хлипчем, то розбудовимо і славимо одні режими, то сплавим їх і роздмухуєм інші, погріємось і калиною трудимо плечі, небо вітчизни тримаєм по черзі, мов у почесній прощальній варті – морг від моря до моря просториться, як фортеця – і за прощання з небом водії наші біля входу беруть посильну плату: на підпирачки калині; на видання спогадів про нашогоріння з нею, про розбудову дулекратії, мов одірваної руки привида, яку він згубив, употьмах пролітаючи над помогильнілими містами, над степів безмогиллям, над вічномерзлотами, над мацаками й слідами невтомних блудівень, над бездиханно просторами, ледь осніженими проказою профанацій – пролітав, стукаючи, як мерзле об домовину груддя, у кожні груди, шукаючи , де б вигрітись для розплоду, кличучи зводити, для дурилова легковірних, якусь чергову обманку, хрякцію, партійку, усі на вибори, як на будову чортгробиля собі! ви ж, хлопці, пишіте, а ми поочолюєм почесну варту – і вселимося в чотиристаглаву гідру”; так вічно десятницьке, вічно наглядацьке покоління надихало тих, до яких належить О. Микитенко, один із небагатьох, хто серйозно осмислював нетрафаретний досвід і нелегковажним словом переболював його; коли профани і профанатори до останньої клітини взялись торгашити словом “народний” і рештками довіри до народності , Микитенко, знову ж таки , один із небагатьох, хто ніколи не виставляв, але ніколи і не приховув своєї народності, а був народним по своєму незлопам’ятному, незлостивому, не славолюбному характеру і слову, Микитенко ніколи не нав’язував себе народові, не запобігав ані перед ним, ані перед його ненайкращими смаками й звичками, ані перед літературною чи іншою владою; не був пристосуванцем, що в його очах – ганебніше від усіх збочень вкупі; непристосуванство і некон’юнктурність стали настільки рідкісною рисою серед мислячого українства, що тільки за них треба надавати героїв, та, боюсь, орденодарство довелося б прикрити, настільки серед героїнів мало людей правдивого геройства; мені в очу виступи Микитенка в Спілці письменників, у середині восьмидесятих і дещо пізніше, виступи, від яких майбутні борці за незаможність навприсядки вискакували й гопачили в коридор, по сходах, щоб не запідозритись в однакодумстві з ним; “суши сухарі, Льоша”, знехотя цідили борці пізніші, накидаючи на плечі дублянки і покидаючи ряди залу; він перший збудив питання про єдиноможливість компартії, задовго до московських з’їздів; тоді переляканих од власної тіні – а нині героїв – це лякало більше, ніж сто почорноблень одразу; сто розстрілів і чорнокональних смертей не злякало б сильніше, ніж замах на єдиноправильність лєнінопартії, якою стільки вони надихались і надихарювали з колиски; тепер – герої! Ті, що просліпували й благословляли найстрашніше чумориво – будівництво чорнгробиля – тепер герої; за посібництво у масових вбивствах стали народними і героями! за вболівання ж, за зболеність народнодолею станеш ніким не прочитаним, щонайменше; та Микитенка цим не зламати, не того замісу цей, дядьківського стожилля письменник; не проймеш його й недруком, й незгадками в пресі, відсутністю його книг на полицях, коли там одна піна, райдужне шумовиння, мов у скаженій, збовтаній горіляці на пральному порошкові; колись Микитенко читав напам’ять свої оповідання, впам’ятовані в незліченних шліфуваннях фрази, а теперішні, тіпа пісатєлі, не пам’ятають тексців – пишуть, як бик по дорозі; і то такою кастратною, такою калікомовою, що моторош морить: от де мізки від дурі злипли й зкурячомозкліли від почорноблення; коли просто читаєш- щокожний четвертий народжується неповноцінним – це одне, а коли набачишся тексців, розумієш виродження і з немови, з кривулякання забичілого невігластва на гладкій дорозі; писати напам’ять, вловлювати блискавичну силу і рядка й півслова – горіти яскравомовністю! – може тільки добролюбна душа, здатна вловити грізну наднапругу життя і втримати блискавичність надовго; вже й поети зверлібрились, голосять напам’ять лиш назви збірочок; а прозаїки? видавці ж читають напам’ять – і то пошепки - суми несплачених гонорарів; слово не лізе в горло, як їжа в домі померлого; та справді народника – за суттю і за покликанням – цим не проймеш ніколи; справжність письменника вивіряється долею, а не успіхом; Микитенко був і є собою, коли піднароднені, з підлабузненими під чулість народу голосами , спекулювали і торгашили, хитро й хижо на бідах, які самі ж народові і підсунули,- взяти хоча б комуночорнобильське мориво, розплескане в неозорість,- страшніш тридцятьвічного року, та ці, обнародувані по списку, обрадувані тим, що на мить уникли пекла, далі сліпоти не бачать; народне й справжнє бачиться чистим серцем; Василь Шукшин у “Калині червоній” одну з рис рішучої, ісконной народності свого героя означує влучно так “Єгор нє любіл людей довольних”; до таких тягнуться скривджені, збідовані, ослаблі; до них довіра не за посадою, не по мандатаві, об який часто б’ються, як об поріг каземату – довіра за співвідчутною справедливістю; дім Микитенка постійно як громадська приймальня; чого не запідозриш у похованих за броньованими дверми, за оградами дачок непитатів і булькотатів; ті драглисто народніють на трибунах, на прогнутих від лицемірства сценах і вже наробили, нанароднили всій літературі відразу мислячих людей до письменників; Микитенко ж не народнів на показ і не звироднів усередині, а був і є частиною народу, яка навчилась огранити слово і взірнити в нього непоказну добросердість знедолених, глибину й жах їх щоденних трагедій; одне його оповідання, “Коли сивіє каміння”, могло б збудити й посивити громадську думку початку минулого століття; писане у висповідальній манері могло б прикрасити, хоч і йдеться там не про прикрасне, тогочасну класику, С.Васильченка, А.Тесленка, але, друковане по журналах нині, так і не зринуло книгою; а інші його оповідання й нариси? а роман “Аварія”? в недолугі царські часи драматизм і трагізм щоденного виісновування упортретнювавсь книгою, багатством правдивих, несловоблудних книг, їх співпроживанням народами, а в дні царату безбожності, коли смерть обчислюється на мільйони, не зрине ніщо співчутливе й оспівчутливлююче людину; у лепетальній, поверховій псевдонародності стільки ж правди й омилосерднення, як і в развлєкушних писаловах – дооглуплювати і довироджувати; ось все їхнє злонатхнення, вся їхня сверблячка; за півстоліття, подшись у догоджання всякій смраді, література прокарломила таку знепотрібленість, від якої б на старості Толстой запив, а Шевченко захлинувся б ще “Заповітом”; примітивство, омножуючи собі подібне, наснажує не мислителів, а догоджальників, не впертих дбайливців, а пожвавлених брехлотатів, що не ведуть, а бігають на куцій прив’язі обіцянок і підлещувань; так обійшлося те, що вічно десятники й вічнодепутята, вождем навіршарені по саму зав’язку і ововчені ним, відчувши загрозу собі й натхненникові, скрізь, при одвірках видавництв, по всіх усюдах розставили свою сторожу: пускати тільки калину і трухлятину! глушманити приспаного читача, як поліном в потилицю; партачі усіх партій, спартачивши, як їх, так і очолювану писемність, стурбовані тільки тим, куди б перебігти і де б прогнутись, перекинули своє обездарнення на ще бездарнішу і ще гиблішу для народу, базікальну держрозбудову. Покоління О.Микитенка – і сам він – належить до справді художницького, вдумливого покоління, яке пропустило крізь себе струм досвіду найлихоманнішого століття і вціліло для нинішнього; хоч і не все: покоління із стиснутими зубами, нелицемірне за суттю, В.Портяк, В. Медвідь, В.Герасим’юк, О.Микитенко, В.Мастерова, покійні Ю.Гудзь, В.Шакула, І.Царинний – де їхні книжки? де їхні тиражі? де стимул до праці? ніде нічого; де все те, чим калинно й келійно підпирались десятники, сліпі поводирі у навічно чорногробиль! відправили в плавання вільного ринку, у трикопійчані найми посудомийниками на камбузі і з причалу нової блудови, масштабнішої від чорнгробильської, помахали ручкою: ви ж там пишіть, дерзайте!

Зітхання прохоплює груди, коли прозгадуєш,скільки ж ненаписано й недописано! навіки вгроблено по засідайловах і прилітературних політгробивах! де тривало й триває підпирання калини, й від живого глузду відчахнутих; де обов’язково всі мусіли присутніти для підтриму підпиральників, щоб вони не зродосилися, як колоси, на голови неньці! де стільки романів просиджено, стільки просліпано повістей, аби в старечій задусі загробівлених актових залів розігрувати примітивну політмасовку для старших товаріщів, вони ж повинні обверховногідритись! вибороти, нарешті, мову й духовність! повідкушувати своїми головешками чотиристаглавій гадині голови, чи хоч понадкушувати, як злидень пончики; їхні ж голови забичіліші, зубатіші й кращі, вони ж із хароших, вгодованих комунісів, а в інших голови і менші і гірші; пообкушують і прикінчать, пообгризають лох-ненське чудище, і все зарум’яніє царським золотом, закалиніє, зашаріє любові рум’янцем; та залапані лепрою, незживним гроблєнінізмом із клеймами в кожній кістці, нев’янучі, а від безчесть лиш рум’яніючі, залапані до останньої звивини профанаторством, за щоб не взялись, щоб не хапнули в обіймища, на всьому інеєм зацвітала проказа, холод вічних мерзлот потойбіччя – все облепрачити й спрофанячити, омертвити і ожахотнити, все обдихати мавзойлєніним подихом, навіки впроклятістю, хекнувши з себе, гикнувши з бродильні реактора, дихнувши інеєм, іменем! яке стільки відігрівали, хукаючи йому в скло, межи очі, вдивляючись у його яснопогляд, пронизуючий жахким, жаріючим передчуттям урану! скільки заклинань, закликань його імені розлунилося під гранітосклепінням століття, що він не міг не підвестись, на повен зріст, поночі, і помахати кепкою, мовляв, діло вшляпилось, все зманіфестилось і зманіфестофилось, привид незримо промениться європами, комунобродяча пошесть майбутніє в кожному подиху, у задиханні його – вже сили підточено! за що б не бралися підпиральники, клямка морозно прихоплювала, наскрізь палила руку – спрофаначенням всього – скрізь западала клямка; де б не торгикнули вкуту іржею ручку, завіси зривалися, двері безодніли і тягли донизу; скрізь западала пустка, і все їх кусання гідри, з повідлом, з сосісками й кетчупом, вся розблудова духовності обходилась розбудовою дачок і постаментів, мов сходів на кручу, звідки навстіжниться вид на історію – море конань, животрепет смерті, година люта всекрижаніючого холоду – сліпці осліплених до обриву вивели і назвали дорогу спасенним подвигом.

А покоління із стиснутими зубами, розкидане і майже стерте розвалом совдепії, покоління нових недобитків, мовчкувате й негаласливе, як саме мовчання всього витерпленого народом під булавою гроблєнінців, під дулекратичним вождівством, покоління, що спромоглося на власну художню мову і незлукавлений досвід, буде прочитаним, коли відлунає булавне гупання голови об голову верховного гідрища, вмовкне державкання і держгавкання, присягання і навприсядання; коли люди знов чутимуть душею, а не ротом; і як проймались мерзлотним здриганням шаламівської правди, так здригнуться й від здичавінь нинішнього, від пощезань народу; тоді буде прочитаним і Микитенко; буде прочитане все, здатне зміцнити людину в столітті теперішньому, бо рано забули, яким було вчорашнє; а це століття для всих, на розваги жадібних, не обіцяло бути кращим.

НЕМОЖЛИВЕ Й АТЛАНТАМ

Скільки можна! так попускати злу, не даючи розвинутись доброму? скільки можна! дозволяти найганебніші форми нехтувань першоознак державності – і державного ладу в цілому? скільки можна! терпіти підбурення до хаосій і чублень, до громадських безладів і презухваліючого беззаконня! до всього цього стану недоброзичливості, навовченості, який народ всотує із телевізора? скільки можна! показувати примітивну, бешкетницьку наругу над первинними живосимволами державності? надавати право просторікати чужомов’ям в органі, що поставлений першим із перших пильнувати державне право; не попускати звичаям розбрату – ядучим паросткам майбутніх побоїщ, чергових людоморів? скільки можна! зіцьковувати фракцію з хрякцією, Україну з окраїною, використовуючи різномовність? скільки можна! так зневажати себе і не берегти, не плекати народ свій? скільки можна! ще стерпіти збиткувань над мовою занімілих, повбиваних так знущально! чи можливо найшанованішому депутатополіглоту в Англії виступати повсякчас у парламенті послуговуючись, винятково, французькою? скільки траплялося там таких оказій за багатостолітню історію? чи можливо депутату-розумнику в Франції, під час показового служіння народові, послуговуватись винятково англійською? чи можливо депутатові польського сейму захищати поляків під час дебатів українською чи російською? якщо цього нема – і всім божевіллям примаритись не може – в стоомріяний, показовій як приклад, улюбленій нинішнім держдбайливцям Європі; якщо цього, тим більше, неможливо уявити в улюбленій декому Росії, де за виступи в держдумі українською, мабуть, спроваджували б до колим, сибірень; якщо цього немає ні там, ні сям, то чого це повинне бути в Україні? чи тому, що ми виняткові такі – своїм винятковим чорнобилемором, голодомором, людоїдними шахтами, винятковими за кількістю жертв маньячилами? чи, може, досить винятковості? і раз вже є омріяна президентом, оспівана виборами українська в Раді більшість, то слід зцуратися раз і назавжди всих своїх винятковостей, від задавнених до нинішніх – і простим внесенням змін до регламенту стати нарешті як всі, і цивілізовані і відцивілізовані: без перекладу не попускати різномовності в сесійній залі; більшістю голосів прийняти регламентні поправки і технічно забезпечити справу так, щоб всі виступи й просторікання недержавною мовою автоматично блокувалися; це стане початком прилюдношанного ставлення до першоознак держави і дасть добрий приклад законоповаги усім без винятку громадянам – від тих, що нехтуючи законами, коять злочини, до тих, що, нехтуючи загальносвітні норми, нібито закони утверджують.

Євген Пашковський