А почалось усе з презентації альманаху “Грона”. Це було в листопаді 2006-го у Спілці. Пригадую, я саме прибіг, коли уже всі пакувались. Ліля була незадоволена, зрештою, як і Ясенівський. Ясно було одне – презентація провалилась. І навіть присутність Ігоря Павлюка не рятувала ситуацію. Усе відбулось в традиційному стилі із червоною скатертиною на столі. Хоча читання Павлюком мого вірша, звичайно, стало родзинкою дійства.

Після презентації усі потягнулись на заплановану вечірку. От тут, як кажуть, і заритий собака. У парку Франка, коли розпрощавшись із Павлюком, ми усі пішли, при лагідному вечірньому світлі я побачив її. Ну, власне, бачив не вперше. Перший раз це було рік тому, у жовтні 2005-го, під час урочистих посиденьок т.зв. клубу молодого автора, організованого новопризначеною Якубовською. Але тоді вона ще не впала мені в око так, як цього разу. Звісно ж, окрім цієї “індійки” були ще, із прекрасної сторони, Ліля, Сидонія. Але ця ніч явно була нашою. Отож, я її побачив і десь опівночі написав одного з найкращих своїх віршів. Але між цим “побачив” і “написав” була ще ціла вічність. Тобто вечірка. І Ліля у своєму роздумі-рецензії “У пошуках дзеркал” явно щось не додає, а точніше приховує, коли пише що я урочисто не з’явився на цю вечірку. Хоча слово “урочисто”, як на мене, тут цілком підходить до даної ситуації. Тому, що я таки з’явивився, і якраз урочисто.

Вже було далеко за північ коли ми з таксистом ледве знайшли цей особнячок. Я стрімко увійшов до помешкання і на очах усіх присутніх забрав Лілю додому. Звісно, про поцілунки, як і про щось більше вона також не згадує.

Але вернімось до вірша. Отож, в одну мить, натхнений побаченим цього вечора я написав вірш “Дівчина-Індія”. Вже з самих початків стало очевидним, що вірш удався і, так би мовити, матиме широку популяризацію і застосування. Згодом я передав його у рукописі Демидюк, а та, в свою чергу, їй. Немаю жодного сумніву, що їй це сподобалось. Хоча, мабуть, я не перший кого вона надихнула.

Вірш явно провокативний за своїм змістом і, так би мовити, з багатообіцяючим продовженням. Уперше його надрукував “Post-Поступ” у червні 2007-го, а у вересні того ж року підхопив “Літературний Львів”. Згодом він усе частіше і частіше став з’являтись в інтернеті. Відома мені й безпосередня реакція об’єкта написання цього вірша, але, гадаю, ніхто не уважатиме це за зле мені, коли я вирішу, принаймні зараз і тут, її не оприлюднювати.

Натомість, приємно здивувало мене те, що такий собі Богдан Коломійчук (а як виявилось згодом -запеклий прихильник Дівчини-Індії) не без певних ревнощів реагує на усе, що пов’язане із написанням цього, уже широковідомого вірша, рівнож як і з його автором, тобто мною. За словами Л.Д. Богданцьо, коли уперше прочитав вірш у переданому мною рукописі, то спершу скривив гримасу, потім похолодів, щонайменше тричі промовив букву “р”, і зрештою, в безпам’ятстві розірвав папір на дрібненькі кусочки і з’їв.

Воно так часто буває, коли вірш здобуваючи певну популярність, продовжує далі жити своїм самостійним життям. Або, як кажуть у таких випадках: пішов “у люди”. Сподіваюсь, що історія згаданого вірша на цьому не завершується. Є ще безліч шляхів і безліч стежин, щоби згодом, з часом, опинившись на лоні запашної галявини якось, сливе по пророчому, промовити до самого себе: так ось яка ти- ІНДІЯ!