Василь легко писав.

Допомагала багаторічна школа репортерства та аналітичної журналістики. Він знайшов цікавий вихід із наших звичних письменницьких тарапат: писав від руки на стандартних аркушах А-4, не зважаючи на помилки. Потім віддавав їх редакторам, які уважно ставилися до авторського тексту, бо це, зазвичай, були його друзі. Вони ж і вводили тексти в комп’ютер. Тоді вже Кожелянко сам курсував «мишкою» абзацами тексту і здійснював прикінцеве редагування та доповнення. Так з’являлися на світ його романи. Це не був поспіх – це був напружений стрімкий рух уперед досвідченого стаєра. Протягом останнього десятиліття його романи з’являлися із завидною постійністю та частотою – раз на рік.

Ще не минуло двох тижнів після смерті Василя Кожелянка, а вже з’явилися переспівувачі його біографії та перекручувачі фактів його смерті. Незабаром з’явиться море друзів.

Насправді, все, що стосується Кожелянка-письменника, краще запитувати у поета Сергія Пантюка. Вони стрімко увійшли в модерну літературу 1990-тих, кожен зі свого боку, і одразу заявили про свою непересічність. Я тоді мав приватне видавництво і видавав твори молодих. Видав і перші їхні книжки. Хоча обидва вони почали з літературних премій. Це додало наснаги і віри у власні сили.

Нас було мало. Ми любили спілкуватися, обмінюючись ідеями і не приховували один від одного своїх планів. Так ми почали писати п’єси: хтось заспівував, інший підхоплював, потім розвозили по своїх домівках уривки твору і поверталися, щоб зшити полотно у одне ціле. Він був трудягою. Міг дописати будь-який текст і зробити його читабельним, бо був дуже розумним.

Ми тоді не любили реальність.

Ми завжди писали щось або ірреальне, або таке, що суперечило існуючій реальності. Боюсь, Василь так і не погодився сприймати існуючу довкола нього реальність. Хотів нової, справжньої – де б цінувалися мізки, а не товщина чекової книжки. Хоча, як і всі ми, знав, що такої реальності ніколи не буде. Він був безсеребреником. І йому важко доводилося в епоху торгашів.

Він був стриманим і скромним. Ніколи не ліз на перші лави і завжди утримувався від публічних виступів, якщо його не змушували через силу. Василь був спостерігачем. Він зацікавлено вивчав наше життя, щоб розповісти про нього нам і віднести знання про цей світ туди, де на нього, виявляється, вже чекали.

Він писав, як співав. Його поезія збуджувала думку й почуття. Його вірші були схожі на кросворди. До читання яких потрібні словники та енциклопедії. Писати їх йому було легше, ніж нам їх читати. Він бачив проблеми набагато глибше, бо був філософом.

Він перший помітив зміну парадигми, коли письменник уже не мав права ходити в підраних джинсах, а мусив виглядати респектабельно і більше, ніж творенням нових текстів, повинен був перейматися питанням продажу вже створених.

Та у видавничому бізнесі немає справедливості.

Ніхто з нас, насправді, так і не зміг влитися у книжковий бізнес і стати його частиною. Збуваються пророкування Василя Гоголя: «В Росії, перш ніж стати відомим, потрібно спочатку померти».

Реальність впливає на літературу – література на реальність. Василь хотів допомогти мені стати більш відомим і, здається, останнім твором, якого він редагував, і який буде видано вже по смерті редактора, був роман Володимира Сердюка «Мистецтво вмирання». Цей твір Кожелянко читав іще 1996 року. Похвалив, але якось не активно, і забув. А за півроку до смерті, просто аж насідав: «Дай почитати твій «Ars Muriendi», «Дозволь я його відредагую?», «Давай прискоримо його публікацію!»

Я не розумів такого поспіху, бо впевнений, що той, хто творить літературу – спілкується з Вічністю. Чого ж метушитися? Та Василь, вочевидь, передчував кінець свого творчого шляху і дуже цікавився моєю «біблією для ґотів». Коли я дізнався як помер мій літературний товариш, я одразу пригадав новелу зі свого роману. Так і мав померти письменник, душа якого боліла, страждаючи від недосконалості цього світу.

Тепер він перебуває там, звідки відбувається безпосередній вплив на наше життя, біля Престолу Того, Хто надіслав нас сюди. Хочеться щоб хоч там він знайшов мир…

У пагорбок його могили я ввіткнув кулькову ручку. Боротьбу закінчено. Залишається аналізувати його творчість, а цього вистачить на довгі роки.

Він був талановитим романістом, невідкритим поетом і так і не побачив сценічного втілення жодної зі своїх п’єс. Життя виявилося занадто коротким для літератури.