* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НУ ЩО Б ЗДАВАЛОСЯ СЛОВА...

21:21 11.11.2008

НУ ЩО Б ЗДАВАЛОСЯ СЛОВА...

Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчости попередніх поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливости до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті. Їй притаманна єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність усіх складниць. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не окремішно, а в суспільстві як похідна від нього. Існує вона як різноманітні акти мовлення, котрі ми повторюємо усно та фіксуємо письмово.

Саме в системі національної мови закодовано інтелект тієї чи иншої нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова – варіянт загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, опрацьована майстрами (письменниками, науковцями, митцями, навчителями), має ортоепічні та граматичні норми й обслуговує розмаїті культурні потреби народу. Літературна мова є мовою красного письменства, освіти, науки, державних інституцій, засобів масової інформації, театру, кіна тощо.

Літературна мова протиставляється діялектам, просторіччю, жарґонам. Вона має дві форми – усну й писемну, низку функційних стилів.

Формування людини як особистости з високим інтелектуальним рівнем, як яскравої творчої індивідуальности неможливе без досконалого володіння мовою. На думку німецького філософа Людвіґа Фоєрбаха, «... що б людина не називала і не виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні перебуває людська культура». Цю тезу доповнює знаний український мовознавець О. Потебня: «Мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості сус- пільства».

Серед майже шести тисяч мов, які налічують у сучасному світі, лише 220 мають писемність і ще менше – державний статус. Українська мова належить до давньописемних мов із понад тисячорічною писемною традицією. Нині вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею послуговуються близько 45 мільйонів людей. Це мова не лише тих, хто мешкає в Україні, а й мільйонів краян, розпорошених долею по всіх континентах. Нашого цвіту по всьому світу.

Нація, котра втрачає свою рідну мову і приймає чужу, не має духовної самостійности, а завжди йде «на помочах», через що не виявляє ініціативи – цієї доконечної умови духовного й матеріяльного поступу взагалі. За Олександром Потебнею, «…мова – містичне ядро нації, тобто щось об’єктивно дане, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси та що може видобутися на поверхню свідомости і стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя». З огляду на це, лише на ґрунті національної мови, яка духовно обрамлює націю й оберігає її від асиміляції та розпорошення в инших духовних середовищах, можливий розвиток національної свідомости, пам’яті й національного пізнання.

Утрата національної самосвідомости неминуче призводить до втрати всіх моральних цінностей, заповіданих із покоління в покоління. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» – Леонід Булаховський.

Українська мова, як і будь-яка инша, посідає своє унікальне місце. Вона належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї мов, і найближчою до неї є білоруська (82% спорідненості), далі польська – 72% й російська – лише 67%. Як наші діди, батьки, так і ми сприймали за реальність міт про так звану давньоруську–спільнослов’янську прамову. «Ні з погляду історичних обставин, ані з погляду діялектних особливостей, ані, нарешті, з погляду нових (фонетичних) змін реальність такої [давньоруської] мови не доведено». Це пише Юрій Шевельов, один із найбільш знаних у світі філологів XX століття, і переконливо доводить це своєю фундаментальною працею «Історична фонологія української мови». Адже ще Іван Огієнко наголошував, що засадничим є те, що слов’янські мови розвивалися рівнобіжно одна до одної, а не генетично – одна з одної, а відтак вони не пов’язані якоюсь більшою спорідненістю, окрім походження із праслов’янського джерела. Та за «народної влади» думка цих науковців мало важила, бо що могли написати українські «буржуазні» націоналісти.

Провідну роль у культурному розвоєві українського народу та його мови відіграла Наддніпрянщина, яка від XIV ст. разом із Галицько-Волинською землею дістала назву «Мала Русь». Тоді ж стосовно цих теренів уживали й давнішу назву – Україна, тобто «внутрішня країна (земля)»,«земля, заселена своїм народом» (пор. анґл. протиставлення inland «територія всередині країни» та outland «инша, чужа земля», а також нім. Ausland «закордон»). Перша писемна згадка – «Іпатіївський літопис» (1187) – потверджує цю тезу, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «…и плакашася по немь вси переяславци… о нем же Украина много постона».

Жодна мова не убезпечена від впливу і проникання до неї инших (зазвичай сусідніх) мов. Українська мова, в основі лексичної системи якої є давня східнослов’янська лексика, ніколи не була відгородженою від инших мов. Найдавніші запозичення можна подибати ще у праукраїнській мові.

Основа монолітної єдности народу – унормована, кодифікована загальнонаціональна мова, стрижнем якої є літературна мова, що формувалася впродовж віків і увібрала всі місцеві говірки, говори та діалекти. Українська літературна мова постала на ґрунті середньонаддніпрянських говірок. Основоположником її вважають Івана Котляревського, який, за висловом Шевченка,

...Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Кобзар же своїм творчим подвижництвом підніс набуток славного попередника на вищий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури нації. Чужоземні дослідники зчаста підкреслювали милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською.

Ось свідчення про нашу мову турецького мандрівника XVII ст. Ельвія Челебі: «Українці – стародавній нарід, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська та всілякі инші… Короткі приклади з їхньої мови: вода, ходи, сядь, яблука, свічка, хліб, приніс, ложка, груша, сливи, мед, масло, куди йдеш, куди ходила, помагай Біг, бувай здоров, спасибі, а йди здоров, чи ти здоров, хлопче, парубок, дай мені… Хоч і соромно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Слід навіть знати, як вони лаються, щоб остерігатися цього… Для прикладу: свиня, щезни, собако, чорт, дідько. Це завзятий, стійкий і сердитий нарід».

Показово, що 1934 року в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце після французької та фарсі.

Ще 1917 року Михайло Грушевський застерігав: «Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не слугує органом викладання в університетських та инших навчальних закладах, допоки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі нижчої, «культурно-неповноцінної» нації».

Недосконалий «Закон про мови в Українській РСР», ухвалений ще 1989 року, застарів, так і не набравши вповні юридичної сили на теренах уже незалежної держави. У ст. 10 Конституції України йдеться: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціювання української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Зухвале іґнорування посадовцями як закону, так і статті Основного Закону не тягне за собою жодної відповідальности, оскільки в цих державних документах не прописано ні механізмів моніторинґу, ані належного контролю, ані ступеня покарання для порушників.

Мова, як і прапор, герб та славень, є одним із клейнодів країни. Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави. Усупереч Конституції, закону й відповідного роз’яснення Конституційного суду від 1999 р. про державність української мови, в окремих містах та областях країни (зокрема й Харківській) російська мова дістала статус другої (офіційної або реґіональної) мови. Антинаціональним силам у Верховній Раді вдалося протягти прийняття «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Некоректний переклад лишаємо на совісті урядовців, оскільки European Charter for Regional or Minority Languages українською буде як Європейська Хартія реґіональних або міноритарних мов. Депутати ж, які голосували за її прийняття, певно через свою екзистенційно-мовну роздвоєність, недобрали суті цієї абсолютно незастосовної для умов нашої країни хартії. Хартія – уповні демократичний документ, який передбачає зобов’язання держави щодо захисту загрожених мов національних меншин. Парадокс нашого часу і країни полягає в тому, що саме мова більшости – українська, де-юре державна мова, потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дієвого захисту й абсолютної державної підтримки. Отже, Хартія, таким чином, не сприятиме захисту мов, які справді потребують цього, бо зникають (ґаґаузька, кримськотатарська, ромська й ин.), а навпаки, призведе до подальшого винародовлення, бо носії цих мов перейдуть на «общепонятний». Позірним лишається й поняття «національна меншина», оскільки громадяни України не мають запису про їхню приналежність до будь-якої нації. Висліди цієї недалекоглядної політики відлунюють у сьогоденні. Марґінально-ортодоксальні ліві партії й т. з. п’ята колона зманкуртованого «населенія» раз поза раз (зазвичай перед виборами) розмахують жупелом «двуязичія». У висліді мова однієї з найдавніших націй почала втрачати на власній землі природну якість, натомість у багатьох реґіонах утворився її своєрідний покруч – «суржик».

Під цим поняттям розуміють недоладну мішанину залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеґрадованого, убогого духовного світу людини, її відірваности від рідних коренів. Ця суміш двох мов є вислідом насильницьки вкоріненого почуття меншовартости, посередности тій частині людності, яка для задовольняння певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до накинутої культури. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова примітивізує мислення. Про це свідчить і науковець Я.?Радевич-Винницький: «Наївно вважати, що люди лише розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфности, розмитости й невизначености особистости, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку». Аполо- гети асиметричного білінґвізму дбають радше не про дві, а про одну із двох мов (російську), бо їм так «леґче», вони так «прівиклі». За визначенням мовознавця Лариси Масенко, «асиметричний масовий білінґвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження царини вживання української мови. Він «підточує» її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов».

Суржик псує не лише мову, а й мовців. Суржикомовна людина не годна сформулювати й висловити ні правильної, ані ориґінальної думки, оскільки інфікована цим покручем. Безперечно, що такій людині важко розуміти й правильно сприймати инших – «здорових» мовців. Суржик – феномен не лише мовної, а й геополітичної стратегії урядовців і політиків. Навіть не проголошуючи другу (російську) мову як офіційну, вони широко й безборонно вживають її в усіх офіційних царинах, що є плідним підґрунтям для суржикізації нації. Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина «всеїдних» уже смакує иншими. «Фейс», «лейбл», «шоп», «ноу-хау», «єс!», «маркет», «імідж», «шоу», «о’кей!» та инші анґломовні запозичення зчаста можна почути сьогодні. «Дай Боже, щоб люди навчилися анґлійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою «общепонятною». Це тривожне застереження Юрія Шевельова (Шереха) прозвучало ще на Першому міжнародному конґресі україністів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, спричиняє денаціоналізацію. Згідно з думкою Олександра Потебні, для народу, який денаціоналізується, цілком природно складаються надто погані умови для інтелектуального розвою; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон’юнктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінґвіст, «сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на гидоту занедбання на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомости, на ослаблення зв’язку молоді з дорослими, який заступає лише кволий зв’язок із чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідління. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильно майна і не обертаються в рабство гірших форм, денаціоналізація все ж призводить до економічної та розумової залежности і стає джерелом страждань». Цю думку підхоплює Іван Огієнко: «Мовне винародовлення призводить до морального каліцтва, а воно – найродючіший ґрунт для різних злочинів».

Не втрачають актуальности й инші слова Олександра Потебні: «Усі українські бажання, які оминають мову, збудовані на піску». А ось думка Юрія Шевельова про далеко не другорядне явище: «...при значному використовуванні кальок мова поступово скоряється чужим для неї законам словотворення, пов’язання слів у реченні і може з часом зовсім утратити свою внутрішню своєрідність».

Спотворена ж мова примітивізує мислення людини.

Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває українська мова, звучить з уст небайдужих, національно свідомих діячів культури, науки, народних обранців, які неодноразово ініціювали парламентські слухання у Верховній Раді. Зосібна, Павло Мовчан зазначав: «На превеликий жаль, нас оточують суцільні зони глухоти, бо мова наша дедалі більше витісняється суржиком, мішаниною, суроґатною російською, покручами. Це не збагачує саму російську мову, руйнує її».

Утративши свою мову, нарід гине як окрема історична величина і стає населенням, континґентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови... є в дійсності різними світоглядами... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, для якої вона чужа, тому уважне вивчення мови має включати в себе все, що історія й філософія пов’язує із внутрішнім світом людини», – писав німецький мовознавець Вільгельм Гумбольдт.

Переступивши поріг свого повноліття, суверенна держава, на жаль, не змогла позбутися рудиментів радянської доби. «Сучасна криза, яка опанувала українське суспільство, є насамперед кризою українського мовомислення… Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови (метамови), неминуче мислить несамостійно – себто сходить з єдиної, унікальної позиції у всесвіті, приділеної лише їй, з-не-при-томнюється щодо цієї позиції (щодо самої себе). Унаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався дуже потужний соціальний шар людей «безмовних», тобто… ментально кастрованих…» Важко щось заперечити письменникові-публіцисту Оксані Забужко, як не гірко нам читати цей присуд.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, – це, передовсім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова – своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування. «...Мова – це спадок, отримуваний від пращурів, що залишається нащадкам, спадок, до якого слід ставитись з острахом і шанобою, як до чогось священного, неоцінимого і неприступного для образ», – писав Фрідріх Ніцше.

Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні індивідуальність, може наблизитися до мовної довершености. Досягти ж її – ілюзорна мрія, оскільки мова – це океан, який не має меж. Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, чужу мову можна вивчити за півроку, а свою слід вивчати все життя.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова актуальні повсякчас, оскільки їх адресовано «і живим, і ненарожденним».

Мова є не лише однією з ознак нашої національної самобутности, а й дієвим засобом плекання цього почуття. Нам усім, а надто владцям, варто пам’ятати застереження Михайла Драгоманова: «Кожен гріш, витрачений не на українську книжку, кожне слово, сказане не по-українськи – це цвях у могилу української мови!»

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінґвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови й розпорядження про заборону, викорінювання й асиміляцію української мови.

Інтелектуальний і духовний досвід народу формує мова цього народу, отже, утрата її логічно призводить до втрати національної ідентичности, щобільше – загибелі нації як цілісного організму.

Формування і становлення української мови, функціювання її в усіх царинах життя, існування взагалі як мови окремішної самобутньої нації супроводилося жахливим явищем, що дістало назву – лінґвоцид (мововбивство). До лінґвоциду на українському ґрунті спричинилася втрата Україною своєї державности, а згодом і територійної цілісности, унаслідок чого суспільне й культурне життя народу виявилося надовго узалежненим від суспільно-політичних процесів сусідніх націй, які зазвичай були спрямовані на національну й мовну асиміляцію українців. З історії відомо безліч прикладів, коли зі зникненням мови зникав і етнос. Тому знищення мови є основною передумовою етноциду – знищення етносу як культурно-історичної спільноти, його асиміляції иншим народом. Лінґвоцид завжди є стратегічною метою всіх без винятку завойовників, різняться лише його тактика та форми.

Жодна країна світу не зазнавала впродовж століть такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по власній культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:

1627 р. – Московський патріярх Філарет видає постанову, «чтобы впредь никто никаких книг литовския печати не покупали» (так називали книги з українських і білоруських друкарень).

За свідченням архидиякона П. Алепського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не лише чоловіки, а й жінки, і дочки, уміли читати. Та вже перепис 1897 р. засвідчив, що найбільш малограмотний нарід у Росії – українці.

Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років? Відлік глобальної та страшної руйнації починається від сумнозвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. у Переяславі.

1667 р. – цар Олексій рішуче забороняє друкувати книжки на теренах братньої України: «...все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому... нигде не печатати под страхом смертной казни». Неприйнятними для Московської держави були не лише зміст, а навіть мова українських видань.

1672 р. – видано новий указ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе».

1686 р. – зліквідовано автономію української церкви та встановлено пильний контроль Московського патріярхату над Київською церквою, освітою й культурою.

1689 р. – Києво-Печерській лаврі заборонено друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріярха.

1690 р. – патріярх московський Йоаким проголошує «анатему» на «киевские новыя книги» – П. Могили, К.?Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, Є. Славинецького та ин., писані українською мовою. На виконання цього указу спалено перший том книги видатного діяча православ’я Д. Ростовського «Четьї мінеї», а наступні видання виправлено «по великороссийской грамматике».

1693 р. – заборона Московського патріярха привозити до Москви українські книжки.

1708 р. – з надзвичайною жорстокістю замордувавши всіх мешканців Батурина (6–15 тис.), Петро I узявся до мародерства на вищому рівні – душі й духу. Себто за мову.

1709 р. – указ імператора про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.

1720 р. – указ «О именовании Киево-Печерского и Черниговского монастырей, во всех книгах, Ставропигиею Всероссийских патриархов, и о непечатании новых книг без позволения Духовной Коллегии», у якому йшлося: «Понеже Его Императорскому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях книги печатают несогласно с великороссийскими печатьми, но со многою противностию к Восточной церкви...». Отже, усе надруковане слід узгодити із російськими «печатьми», «дабы …особаго наречия в оных не было». Цим указом закріплювалася цілковита залежність української церкви від Московського патріярхату, заборонялося видання будь-яких книг, крім церковних, уживання у друку української мови й українського правопису, тим самим припинявся їх поступальний еволюційний розвиток на століття вперед.

1721 р. – царський уряд видав Реґламент Духовної Колеґії, згідно з яким було наказано всі твори «...презентовать в Коллегиум. А Коллегиуму рассмотреть должно, нет ли какого в письме оном прегрешения». За «прегрешения» суворо карали. Великі штрафи сплатили київська лаврська, та чернігівська друкарні, останню було невдовзі знищено.

1724 р. – московський Священний Синод стягнув з українського архимандрита Печерської лаври в Києві 1000 крб штрафу за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу «Тріодь» – «не зовсім із великоросійською мовою згідну».

Відповідно до указів Петра I 1708, 1709, 1720, 1721, 1726 рр. було заступлено кирилицю гражданкою, яка геть не відповідала фонетико-морфологічній природі нашої мови, що перервало нормативний розвиток українського правопису на два століття, закувавши мову в чужий однострій і силоміць поєднавши її з граматичними законами російської мови. Під час друкування українських книжок у Москві запроваджувалася цензура (до цього українці уяви не мали, що таке цензура). З’явились урядові московські підручники, які насильницьки впроваджували до українських шкіл із «произношением российских букв и исправном их же употреблением». Вимагалося, щоб у церковній літературі «никакой розни и особаго наречия не было. А других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий... не печатать». Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, наказ про знищення української літературної мови й української культури, і то від деспота, який пишався запровадженням європейської культури в імперії. Як вислід?– аж до кінця XVIII ст., жодної книжки українською мовою не було надруковано…

Змінювалися царі, цариці, та незмінною лишалася політика можновладців щодо України, вони продукували все нові заборонні укази, постанови, циркуляри, акти.

1729 р. – вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1731 р. – імператриця Анна Іоанівна вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке».

1734 р. – князь О. Шаховський, який реально правив Україною, отримав від імператриці таємну інструкцію з вимогою всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками й білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великороссами».

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. – Петербурзький синод забороняв друкувати українські книжки. Левова частка різних заборон припадає на час правління німкені Катерини II (1762–1796), один із політичних і визначальних принципів якої полягав у цілеспрямованому «обрусении народов», щоб вони «перестали глядеть, как волки из лесу». Саме за часів її царювання виникла ідея «национального единства» українського й російського народів (за все це, певно, і спорудили їй новітні перевертні пам’ятника в Одесі).

1763 р. – наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. – інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада – указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. – черговий суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені Св. Синодом.

1769 р. – Синод Російської православної церкви заборонив друкувати й використовувати український Буквар.

1775 р. – царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. – постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. – запровадження в Києво-Могилянській академії та українських колеґіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому НАРЕЧИЮ». У травні – указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. – наказ митрополита Київського й Галицького Самуїла Миславського карати спудеїв і звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. – наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. – наказ митрополита Київського Самуїла Миславського контролювати лаврську друкарню, щоб не було жодних відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1805 р. – відкриття наукового осередку зросійщення «Южного края» – Харківського імператорського університету.

1817 р. – закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури, що проіснував понад 200 років (відкрито знову лише 1991 р.). Тоді ж в Австро-Угорської імперії запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини.

1831 р. – скасування царським урядом Маґдебурзького права (судочинство, вибори урядовців і місцеву автономію було підпорядковано Москві).

1834 р. – відкриття ще одного наукового осередку зросійщення тепер уже «Юго-Западного края» – Київського імператорського університету.

1838 р. – ухвала про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган упродовж багатьох років діяв при університеті св. Володимира і контролював усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але лише з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довга і принизлива.

1847 р. – розгром «Товариства св. Кирила і Методія» в Києві, арешт і покарання його членів. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко – 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення цькувань української мови, літератури й культури.

1859 р. – австро-угорська влада заступила латинкою українську абетку на Буковині та у Східній Галичині.

1862 р. – розпорядженням міністра освіти Російської імперії було закрито безоплатні й недільні школи – останній осередок української початкової освіти для дорослих.

1863 р. – нищівного удару українській мові завдав міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляра німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова – найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музичною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів українською мовою, друкування книг духовного змісту, навчальних і для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати лише твори красного письменства після попередньої ретельної цензури.

1864 р. – фліґель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», що, на його думку, «лишило бы малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». І отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується і в незалежній державі ось уже протягом 17 років.

1869 р. – указ царської адміністрації про доплачування чиновникам «в 10 Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

У німецькому м. Емс, де Олександр II перебував на лікуванні, з’явилося нове ярмо: «Государь император в 18 день мая (30 травня за новим стилем) 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:

1) не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малороссийском наречии;

2) печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлении по делам печати;

3) воспретить также различные сценические представлення и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам».

Цим указом було завдано удару й по українському правописові, який лише починав усталюватися, а також по українському театрові та драматургії.

1881 р. – заборонено виголошувати церковні проповіді українською мовою.

1883 р. – заборона Київським ґенерал-ґубернатором О.?Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому теренах (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрищення дітей українськими іменами. Саме тоді і з’явилися в нас Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міші, Даші, Параші, Маші та ин.

1895 р. – заборонено друкувати українські книжки для дітей.

1899 р. – заборонено вживати українську мову на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. – заборонено виголошувати промови на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту полишили міську думу).

1907 р. – урядом зліквідовано український періодичний друк, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії супроти діячів української культури.

1908 р. – указ сенату Російської імперії про “шкідливість” культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. – циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914 р., рік початку Першої світової війни:

а) заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;

б) указ Миколи II про скасування українського друку;

в) в окупованих російським військом Галичині й на Буковині заборонено вживати української мови, друкувати книжки й часописи українською;

г) розгром товариства «Просвіта»;

д) зруйновано книгозбірні Наукового товариства імені Т.?Шевченка;

е) депортовано тисячі свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. – арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ – за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру й на Далекий Схід.

1930 р. – «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі супроти української людности та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. – ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. – самогубство Миколи Хвильового як протест супроти масових арештів українських діячів культури й мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. – спланований більшовиками штучний голодомор, вигублено від 8 до 12 млн людей. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.

1934–1941 рр. – знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні; заарештовано і страчено 80% національної інтеліґенції.

1934 р. – розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких: К. Буревій, О. Влизько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д.?Фальківський, М. Яловий та інші за стандартовим на той час звинуваченням – «по обвинению в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. – масовий терор в Україні – «єжовщина».

1937 р. – масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва − на честь 20-річчя більшовицького жовтневого заколоту!!!.

1938 р. – постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення зросійщення України у зв’язку зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. – широкомасштабні репресії НКВС на Правобережжі. Масові депортації українців у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. – каральні акції НКВС проти сил опору Правобережної України (вигублено – понад 150 тис., заарештовано – понад 100 тис., депортовано до Сибіру – понад 200 тис. людей).

1946 р. – ліквідовано Українську греко-католицьку церкву й підпорядковано її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. ліквідація українських культурних здобутків – «ждановщина».

1947 р. – Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмі».

1951 р. – погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі й мистецтві».

1958 р. – постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти», а Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про необов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).

1961 р. – нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщування союзних республік.

1964 р. – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. – перша велика хвиля арештів української інтеліґенції (Б. і М. Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В.?Мороз та ин.).

1967–1971 рр. – арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщування, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. – друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. та Н. Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. та І. Калинці, отець В. Романюк – згодом патріярх Володимир УПЦ КП і десятки инших).

1977 р. – арешт і суд членів Української Гельсінської спілки (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г.?Снєгірьов, Л. Лук’яненко й ин.).

1978 р. – директива колеґії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. – чергова хвиля арештів українських діячів (О.?Бердник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль – усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Бандитське вбивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською кон- ференцією нових заходів щодо зросійщування неросійських народів СРСР.

1983 р. – постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надвишки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колеґії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. – постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло – російську) в СРСР.

1990 р. – постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Від 1917 року на теренах колишнього СРСР унаслідок послідовно здійснюваної політики зросійщення зникло понад 60 неповторних самобутніх мов.

Відомий вислів «Цезар не вищий за граматику» на теренах уярмленої України був порожнім звуком. Режим конав, але продовжував в агонії цілеспрямовано виполювати мови, культури й національну свідомість меншин свого табору.

Літератор Оксана Забужко нарахувала понад 170 урядових постанов за неповних 200 років, а були ж іще й підзаконні, таємні реґіональні укази, директиви, розпорядження тощо, зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувався на місцях.

Сучасників жахають наслідки, а обурювати має причина?– 350-річна політика зросійщування, що триває, на жаль, і досі.

Надія, що все зміниться, лише на нову ґенерацію – на вас, шановні читачі.

Микола ЗУБКОВ, Харків