Галина Левицька відзначалася дзвінким – од нього не сховаєшся – голосом, який будив всіх українських президентів, не гірше за каменярів Івана Франка. Попри свій молодий вік вона ще на початку тисячоліття стала визнаним дуаєном з-поміж журналістів на всіх прес-конференціях вищого і найвищого рівня, хоча ніколи не представляла жодну з «козирних» столичних газет. Зазвичай таких журналістів називають одночасно і паркетними і елітними, вона ж на відміну від більшості колег, була виразно елітною, але ні на грам не паркетною.

Дзвінкий голос йшов в Галини зі дзвінкої душі, яка в неї буквально співала відколи Україна стала незалежною. Галина завжди будила президентів, аби вони не заснули і не приспали її душу – Україну.

Цікаво, що її паркетні колеги навіть не здогадувалися, що насправді Галина визнаний авторитет серед церковних журналістів, для Української греко-католицької Церкви вона, певно, написала більше творів, ніж для «Високого замку», від якого була акредитована на найвизначніших заходах країни від 90-х років і до середини 2000-х. Та й сама Галина навряд чи відрізняло окрема націю і Церкву. Саме з цієї причини паркетний загал її колег не називав її націоналісткою, хоча він цю причину впритул не бачив: поважали, а чому, самі не здогадувалися.

Звістка паро те, що Галини нема викликає почуття образи, адже вона була такою молодою, такою постійною, на відміну від переважної більшості паркетних журналістів, та й всього іншого загалу. Депутати змінювалися, а вона завжди дзвінка і чесна! Ображає те, що вона не могла пропасти, як не пропадають зорі на небі, – хіба сама нас покинула! Залишається лиш чекати, котра із зірок її. Певен, що надзвінкіша…