* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Нова цивілізація. Наш проект.

13:54 17.01.2009

Нова цивілізація.  Наш проект.

Переднє слово

Народ України якось вже звик жити надіями, сподіваннями на когось чи на щось. Але цей стан занадто затягнувся. Ніякого, суттєвого, покращення життя людей не відбулося і не проглядається в майбутньому. Народні сподівання на, так званих політиків, виявились марними. Бо, ніякою справжньою публічною політикою в країні і не пахло, вона в нас ще і не ночувала. Вся ця псевдополітична метушня в «електоральний період», під назвою «вибори», ніякого відношення до народу, до його інтересів, не має. Ці політичні маріонетки та шахраї борються тільки за свої власні матеріальні інтереси, чи відпрацьовують чужі гроші. Україна для них ніякою самодостатньою цінністю не являється, вона для них тимчасове місце дерібану. З таким же успіхом вони могли б зібратись і в іншому місці, де ще є чим поживитись. За останні 17 років, люди в цьому прекрасно пересвідчились. Справжня політика знов повернулась на кухні. Але, й це вже великий крок вперед, народ вже перестав вірити в «доброго дядю» і шукати собі нового хазяїна. Настав час самим народним масам перейти від пасивного очікування кращої долі, від марних сподівань, що все само собою якось утрясеться, до більш активної форми життя. Треба самим, на практиці, зайнятись проектуванням майбутнього країни, нашої нації, сформулювати головну мету нашого суспільства, поставити перед собою ціль, розробити стратегію розвитку країни. Самим знайти больш розумний і справедливий спосіб життя. Бо, не маючи такого загальнонаціонального, стратегічного плану дій, ми знову будемо приречені на примітивну боротьбу за виживання. Потрібні цілі, система національних пріоритетів. Будуть цілі – буде проект, буде проект – обов’язково знайдуться люди, що ним зацікавляться, підтримають його. Напрацюються форми реалізації політичної активності народних мас.

Хто має започаткувати таку робиту? Взагалі, це завдання наукової, культурної, політичної еліти нації, її загальновизнаних моральних авторитетів. На превеликий жаль, у високому розумінні змісту цих понять, “такових не імєєтся”. Серед науковців, можливо, і багато розумних людей, але високим патріотизмом та національною відповідальністю вони не горять, щось лопочуть малорозбірливо собі “в тряпочку” про народ, а так, в основному, плачуться “про слабке їх фінансування”. На заробітчан від культури й годі сподіватись, не тим зайняті їхні голови. Людям, що видають себе за політиків, такі поняття, як “високий громадянський обов’язок перед народом”, «жертовність в ім’я Батьківщини”, теж мало зрозумілі. Бізнесмени, як позитивні образи, у людей відсутні. З моральних авторитетів, в народній душі, так і залишається один Тарас. Церква втрачає свою духовність, поступово перетворюючись на різновид комерційної організації. Тому, на них, як національне опертя, сподіватись годі. Марно намагатись щось варити на холодній плиті. Треба шукати сили в глибині народу, там ще є, на генетичному рівні, історична й національна свідомість, висока духовність, щира турбота за долю країни, народу, там ще можуть, щось говорити про історичну і політичну відповідальність. Треба черпати сили з багатовікової історії нашого народу, його культурної спадщини, глибинної історичної традиції. На поверхні таких сил нема. В гору піднялась лише пінка з клоунів, шахраїв та дрібних політичних самозванців, що метушаться в пошуках багатого хазяїна і ніяк не визначаться, чи вони “еліта”, чи “бомонд”. Потрібен справді народний проект розвитку країни.

Цією статтею я хотів би розпочати широкий діалог з обговорення національних цілей, інтересів, їх пріоритетності, шляхів розвитку нашої країни, її майбутнього. Необхідно визначити, що треба зробити, щоб вивести Україну в число найрозвинутіших країн світу, як стати світовим лідером. Об’єктивні умови для таких планів, у нас є. Треба тільки правильно вибрати шлях розвитку і швидко по ньому рухатись. А вже сама робота, на цьому шляху, сформує справжню національну еліту, проростуть, з народних глибин, справжні вчені, культурні та громадські діячі, шановані в народі авторитети. Програму «Як не треба», ми вже виконали, настав час конструктивних ідей і ефективних дій. Крім публікації статей у засобах масової інформації, виступів по телебаченню, в практичному плані, буде створена Рада з національної стратегії - громадський орган, який буде акумулювати розумні думки, об’єднувати енергійних громадян, з метою переводу загальних балачок в практичний і ефективний план дій. Діалог наш відкритий, будь-які конструктивні пропозиції, будуть щиро вітатись.

Причини кризи

Україна зараз знаходиться в глибокій системній кризі. Наслідки цієї кризи багатосторонні. Це і криза нашої економіки, і низький життєвий рівень нашого народу, і катастрофічна екологічна ситуація, і руйнація здоров’я нації, і загрозливі демографічні процеси, і багато інших негативних явищ, що набирають сили в нашому суспільстві. Причини цієї кризи глибокі і не зразу видні на поверхні. А те, що ми зараз називаємо “великою політичною кризою” – є лише дрібним наслідком більш глибоких внутрішніх негативних процесів. Витоки цієї кризи лежать не в 2004 чи 2008 роках. Вони набагато глибші і мають не лише українське походження. В основі всіх кризових явищ лежить руйнація людської мораліі і спотворення системи моральних і духовних цінностей, на яких базуються всі міжлюдські стосунки в країні. А далі вже по ланцюгу, мірилом людської гідності стали не любов до своєї Батьківщини, народу, не честь і відвага, а гроші, економіка країни працює не в інтересах всього народу, а лише незначної купки людей, нищиться природа і здоров’я мільйонів людей тільки для того, щоб хтось заробив на цьому гроші, і т. п. І цей процес назвати природнім чи стихійним не можна. За ним стоять певні люди, їх мораль, їх ідеологія, що з покоління в покоління руйнують основи здорового суспільства. Нищення суспільної моралі, спотворення духовних цінностей, це не тільки проблема нашої країни, це проблема загальнолюдська, цивілізаційна. Це проблема, так би мовити, боротьби всесвітнього добра і зла. Бо тільки в такому “королівстві кривих дзеркал”, негідники, злодії, шахраї, люди, яким ніколи не буває соромно і яким би, в порядному суспільстві, ніхто і руки не подав би, вважаються великими достойниками, елітою суспільства. Ця думка звучить може й досить абстрактно і не дуже, на перший погляд, прив’язана до щоденних людських турбот, але наслідки калічення людських душ, з якими ми стикаємось щоденно на кожному кроці, реальні. Бо хто б в нормальному суспільстві вирубував дерева, нищив парки, дитячі майданчики тільки для того, щоб заробити на цьому гроші. Хто будував би екологічно шкідливі виробництва, від яких страждає стільки людей, і в першу чергу діти. В нормальній країні, такі злодії були б покарані. Суспільство їх знищило б і юридично, і морально. В нормальному – так, а в нас, на превеликий жаль, - ні, Злодії нікуди не ховаються, їздять на дорогих машинах, живуть в розкішних квартирах, красуються по телевізору, вважають себе “елітою” суспільства, своїм прикладом калічать душі наших дітей. В країні все почало вимірюваться товщиною приватного гаманця.

Тому, ніякого покращення в нас не відбувається і не відбудеться, доки ми не встановимо нормальний моральний і духовний клімат в суспільстві. Треба сформувати нову систему суспільних цінностей, на базі якої, відновити нормальну психологію поведінки людей, гармонізувати міжлюдські стосунки в країні.

Важливою складовою, в оздоровленні морального клімату в країні, є створення загальнонаціонального режиму справедливості. Якщо гаслом 1991 р. була “Свобода”, то головним гаслом 2008 – 2009 рр. повинна стати “Справедливість”. Все що не справедливе, повинно бути знищено морально, ідеологічно, юридично і фізично! Справедливість повинна стати головним символом нашой віри, а держава - органом примусу до справедливості. Це завдання звучить дуже коротко, але по своїй суспільній вазі, воно одне з найважливіших. Тільки суспільство, що збудоване на фундаменті справедливості, буде міцним і стабільним. Кожна людина повинна відчувати, що в житті все відбувається більш-менш справедливо. Що її заробітня платня справедлива, що чесною працею, можна забезпечити нормальні умови життя своєї родини, дати дітям хорошу освіту, що заможніший сусід заробив свої гроші чесно, більше думаючи, більше працюючи, що багатій заробив свої статки завдяки винятковому таланту і великій праці, а не шахрайством, чи взагалі, кримінальним способом. Що всі нечесні люди, що порушили справедливий закон, повинні бути невідворотньо покарані. Ще Платон писав в “Державі і законах” про принцип справедливості, як про верховний для держави. Оскільки тільки в державі, де справедливість не пустий звук, люди можуть і потерпіти і працювати на спільну справу поки не зомліють, бо вони знають, що всі терплять, всі так працюють. Зараз же, про справедливість в країні, взагалі можна розповідати лише в дитячому садку, щоб з тебе не сміялися. Не хочу хвалити старі совдепівські порядки, але старші люди пам’ятають байки про те, як Ленін чи Дзержинський знаходились у стані повного виснаження, їм приносили харчі, а вони, ці харчі, віддавали в дитячі будинки. Може й байки, але люди в них вірили. Тому, що почуття справедливості в людських душах ще жило і його можна було прикласти і до простої людини і до державного керівника. А зараз, у нас мільйони дітей живуть в екологічно небезпечних місцях, щоденно труються, хворіють, недоїдають, а верховні чинуші думають лише про те, як витратити мільйони народних грошей на переїзди в нові апартаменти, лікарню в Феофанії, для себе ж таки, осучаснити, понапридумувати собі різних пільг, доплат і ще багато, багато інших забаганок, про які ми навіть і не здогадуємось. І так по всій країні. Наша влада настільки захопилась особистим облаштуванням, що не бачить назріваючого в суспільстві соціального конфлікту. Зараз динаміка росту напруги набагато перевищує ту, котра була при ранньому Л. Кучмі і соціальний вибух може бути в такому тротиловому еквіваленті, що мало не здасться. Як казав наш земляк Володимир Даль: «Народ як хмара, в грозу все вийде!». Тому, народ, ЗМІ повинні відстежувати, всенародно розголошувати й карати кожний заступ влади за норми закону і моралі. Тільки тоді, в країні відбудеться переоцінка цінностей, буде відновлена справедливість і з’явиться нова суспільна мораль. Майбутнє країни за титанами духу, а не за жадібними, дрібними й малоосвідченими чоловічками, що тільки і думають про те, де б ще чогось хапнути у народу.

Цей перелік проблем і завдань можна продовжувати, але постає питання – хто це все буде робити? Хто стане тим мотором, що перетворить народні сподівання в єнергію дій? Де ті рушійні сили? Хто суб’єкт таких перетворень? Озирнувшись навколо, побачимо, що охочих - не дуже то і видно. Ні, поговорити - є, а ось практично щось зробити – нема.

Безумовно, в першу чергу, приходить на думку, що це завдання держави, бо вона за це й гроші народні отримує. Саме держави, однією з найголовніших функцій, є створення в країні режиму моральності, справедливості, законності, відповідності національного законодавства інтересам громадян. Демокраїя, як ми знаємо, означає “воля народу”, тоб-то держава повинна діяти в інтересах більшості своїх громадян, а не створювати режим найбільшого сприяння для невеличкої купки багатіїв і шахраїв, як це ми маємо зараз. Але термін цей гарний і влада ним постійно маніпулює, при цьому, повністю спотворюючи його основний зміст. Бо в нашій країні, саме влада є найбільш аморальною і криміналізованную гілкою нашого суспільства. Саме держава, організовує руйнування моральних основ нашого суспільства, хоча народ і не давав владі доручення на створення такого злочинного середовища в країні. Тоді виникає питання – то чиє ж доручення виконує наша влада, і чи є вона взагалі в країні? Це питання не абстрактне, не для красного слівця. Це конкретне і суто практичне питання. Бо що таке держава? Держава це суспільний орган країни, що повинен об’єднувати зусилля громадян для вирішення якихось, важливих для них, загальнонаціональних завдань. А яке таке суперзавдання виконує наша влада? Які в неї цілі? Хто хоть раз питав у народу, що він хоче від влади? Воюють різні гілки влади між собою за повноваження. А заради чого? Що хочуть вони корисного зробити для народу? Де боротьба за цілі, за народ, за його майбутнє? Поки що, не має у нашої влади практичної необхідності, внутрішньої мотивації, враховувати інтереси громадян. Для цього потрібні, або високі моральні якості державних службовців, помножені на почуття обов’язку, або ефективні механізми впливу народу на владу. Поки що, ні одного, ні другого. Розрив між деклараціями і практичними діями влади, все збільшується. У стосунках з народом, влада все більше покладає надії на адміністративний ресурс. Люди живуть в умоваж повного відчуження від влади. Чому так відбувається?. А тому, по-перше, що наші державні службовці покликані захищати не інтереси простих громадян, а інтереси олігархічних угрупувань, що їх направили у ці владні структури. Саме ці олігархічні групи і замовляють музику, під яку танцює наш державний апарат. І, по-друге, поки що владні крісла в країні посідають люди, мораль, життєві ідеали котрих, сформувалися в умовах, коли влада делегувалась їм не народом, а начальством зверху і тільки перед начальством вони тримали відповідь. Народ же був лише знаряддям в їх руках, для виконання волі начальства. Почуття обов’язку, справедливості, як і державна культура взагалі, відсутні в нашій країні в національному масштабі. Тому, чекати від наших чиновників іншої поведінки, наївно, вони, в принципі, не можуть по-іншому. Вони чином від розуму та поваги до людей позбавлені. Це люди з колишнього життя. Їх можна міняти місцями, але від цього, ні відношення до людей, ні сума хабарів не зміняться. Більшість службовців дивляться на свою посаду, не як на можливість зробити щось велике для народу чи країни, а як на засіб досягнення своїх особистих чи кланових егоїстичних інтересів. Тому і йдуть вони у владні структури, щоб одержати доступ до народних матеріальних ресурсів, до державних фінансових потоків. Влада перетворилась на, такий собі, адміністративний бізнес. Не має у наших керманичів, ні загальнонаціональних цілей, ні стратегічного мислення. Відсутність цих якостей, витікає з їх повного усвідомлення своєї тимчасовості і випадковості у владі. Наші службовці, взагалі, тікають від цілей. Бо це їх відволікає від основного завдання – встигнути побільше хапнути. Тому, і країна, і народ, їм мало цікаві, і слова: “Священний обов’язок перед країною, перед народом”, звучать для них, як цитати з навчального посібника з історії древньої Греції чи Риму, приміром, де люди творили подвиги, гинули в ім’я Батьківщини. Не буде наша влада народжувати і нові ідеї, не потрібна їй і нова Україна. А якщо й утне якісь реформи, то тільки в режимі імітації - словесної куряви побільше, але щоб суть залишалась старою. Бо будь-які зміни на користь народу, смертельно небезпечні для неї. Тому й не виходить у державного апарату, ніякого конструктивного діалогу з народом. Не має у них спільної теми для розмови. У них цілі протилежні. І, як результат цього, ми постійно бачимо створення по всій країні протестних утворень, у вигляді наметових містечок, пікетів з перекриттям доріг, голодувань, тощо. Влада викликає у народу тільки почуття огиди і суцільного невдоволення. Сьогодні немає ні дійового, зрозумілого простим людям, механізму взаємодії держави з народом, ні мінімального бажання у влади, служити народові. А все те, що відбувається на Печерських пагорбах у Києві, все те, що нам щоденно “крутять” по телевізору, до народу, до країни, ніякого відношення, по суті, не має. Хоча, саме цю штовханину вгодованих чоловічків біля державного корита, нам нав’язливо підсовують як “високу політику”. А якби не було телевізора? Хто б про них знав? В реальнному житті простих українців, цих вгодованців не має, бо ніякої позитивної, життєвоважливою ролі в житті народу, в житті окремої людини, вони не грають. Тому й не цікаві вони народу, тому й на їхнє телевізійне “мило” людям вже набридло дивитись. Народ, країна живе не завдяки цим “слугам народу”, а всупереч їм. Саме тому, ми можемо говорити про відсутність влади в країні як такої. В нас є лише величезний і непомірно дорогий державний адміністративний апарат, що працює лише сам на себе. Справжню владу в країні, знизу вверх, делегують прості громадяни. А от саме такого делегування, як раз і не має, бо не має, до державних органів, народної довіри. Не з професійних причин, а з суто моральних. Поки що, народ державній владі не потрібний. Народ це прекрасно відчуває і не довіряє їй. Держава вважає себе цілком самодостатньою. Ця самовпевненість трохи похитнулась в 2004 р., але зараз все повернулось на “круги своя”. За зовнішньою псевдодемократичною атрибутикою, у формі мітингового спілкування “з людями”, проглядає все та ж повна зневага до них. Саме у відсутності справжньої влади в країні, лежать і витоки нашої, так званої, “стабільності”. Ось уже майже три роки, Україна знаходиться в стані виборів. В революційному 2004 р. вибирали президента, в 2006 – 2007 рр. - депутатів до Верховної Ради і нічого, здавалось би, країна живе. Урядовці регулярно доповідають, що економіка розвивається непоганими темпами. Такий собі український феномен. Нам навіть гордитись цим пропонували. Але якщо замислитись, в чому ж причина такої стійкості нашого суспільства, економіки до владного безладу в країні, то відповідь буде, знову ж одна – в країні практично відсутня влада! Країна Україна – є, народ – є, а влади, в нормальному розумінні значення цього слова, не має. В нашій країні, суспільні, економічні процеси відбуваються в дуже слабкій залажності від державного апарату. Держава просто заставляє народ і бізнес платити їй данину і вони вимушені це робити, щоб відкупитись від неї, щоб влада не заважала їм жити. Держава, для нашого суспільства, стала новітньою Ордою, зі своїми ханами, візірями і дрібними баскаками. Тому й хочеться нашим людям, прибрати всіх цих верховних службістів з країни, одним махом, тоді, може, й жити стало б легше і економічні показники, ще більше пішли б вгору. На цьому тлі, непогано і Махна було б добрим словом згадати. Далекоглядний, виявляється, був чоловік Нестор Іванович. Безумовно, не всі державні службовці казнокради і упирі, мабуть є і чесні люди. Але, не вони зараз роблять погоду. Поки що ж, держава народу не союзник і не опора. Ні до кого звернутися людям за допомогою. Наші політичні партії чи громадські організації, в житті самого народу, також ніякої практичної ролі не грають. Нема їх в народі, по телевізору – є, а в середені народу - нема. Верхівочні вони всі, бо створювались зверху, під конкретних персон, з єдиною метою – слугувати трамплінами для десантування «потрібних людей» в депутатські кріспа. Партії поки що є організаціями з самозахисту власних шкурних інтересів. Єдина була суспільно-політична організація, що створювалась знизу, з народу – «Рух», але, й його, керівництво «Руха», успішно розвалило. Сиділи рухівські «керманичі» роками беззмінно в Верховній Раді і згадували про народ, тільки тоді, коли знову, на черговий термін, треба було прохідний квиточок в Раду отримати. Все б нічого, але по теперішнім законам, в руках цих “потрібних людей” опинилась доля країни, людські долі. Вони вже будуть нам вказувати, як жити. А ось, за якими законами будуть жити вони, залишається тільки подивитись.

Але, попри все, з державними органами країни треба буде працювати. Бо в руках держави зосереджені всі, необхідні для народу, матеріальні і фінансові ресурси країни. Для того, щоб хоч чогось від держави добитись, суспільству треба створити дієві механізми народного контролю та впливу населення на роботу всіх державних органів. По можливості, існуючий державний апарат, треба заставити служити людям. Це задача мінімум. Задача максимум - до роботи треба братись самим. Для цього, вже зараз, необхідно налагодити ефективні канали зв’язку в суспільстві, зайнятись його самоорганізацією. Громадська, справжня політична діяльність, повинні стати навід’ємною частиною нашого суспільного життя. Або народ перебере на себе владу в країні, або він знов перетвореться на наймита на своїй рідній землі. Наш сумний історичний досвід, тому достатнє підтвердження. Треба об’єднуватись, треба вилазити зі своєї крайньої хати, треба наводити лад в країні. Наш історичний час невпинно спливає, і доки ми топчемося на місці, інші народи стрімко рухаються вперед.. Ми вже запізнюємось, ми все більше відстаємо від розвинених країн. Зараз ми втягнулись, в практично безперервну, череду виборів-перевиборів. Виходячи з нинішньої політичної ситуації, країну знову очікують перевибори в Верховну Раду, далі президентські вибори. Готові ми до них, визначили, за якими критеріями будемо робити вибір, знаємо ми чого хочемо? Ні. Знов проспали, знову будемо вибирати менше зло. Шахраї і злодії приходять до влади саме завдяки нашій пасивності. Треба нарешті починати діяти.

Далі перейдемо до більш практичних і конструктивних міркувань. Як розбудити народ? Навколо чого його об’єднати? Що робити?

Шляхи виходу з кризи

Криза, в якій знаходиться наша країна, системна, вона охоплює, практично, всі сторони нашого життя. Це і криза влади, криза суспільної моралі, суцільна несправедливість, криза економіки, екології, криза здоров’я нації і багато інших сторін життя народу, що потерпають від дій негативних процесів, які набирають сили в нашому суспільстві. Загальний напрямок руху країни йде в бік погіршення, а не покращення ситуації. Тому, ніякі окремі, локальні дії, з усунення негативних явищ, не дадуть значного і тривалого результату. Можуть бути лише тимчасові, поодинокі поліпшення, але завдяки системності дій негативних чинників, вони швидко зійдуть нанівець.

Вихід, з теперішньої всеохоплюючої кризової ситуації, може бути лише у повній реконструкціїі нашої країни. Починаючи, від перебудови всіх суспільних стосунків в країні, створення нової національної економіки, і закінчуючи, формуванням нової системи моральних і духовних цінностей нації, нової ідеології. В основі цих змін повинен лежати стратегічний проект розвитку країни і нації. Мета такого проекту - вивід України в число найрозвинутіших країн світу. Як буде показано далі, об’єктивні можливості для цього в нас є, але реалізовані вони будуть лише за умови, що цей проект буде прийнятий народом і втілюватиметься в життя за його активної участі. Така спільна мета і спільна праця, об’єднає суспільство, зробить нас сильними. Це не красиві слова, це реальний шлях виходу нації з історичної западні.

Знаходячись у важкій скруті, ми може й не дуже замислюємость над такими глобальними проблемами, як вибір цивілізаційного шляху розвитку нашої країни, чи чогось подібного. На перший погляд, ці речі не дуже й важливі для нашого повсякденного життя. Людям просто хочеться краще жити, краще харчуватись, краще відпочивати, краще вдягатись. Це природній підхід, на побутовому рівні. А за прикладом, де все це майже є, далеко й ходити не треба - це Європа, або Захід, в більш широкому розумінні. Тому, й найбільш поширеними на сьогодні гаслами, щодо подальшого розвитку країни, є «Рух в Європу», «На Захід». Причому це справді більше гасла, ніж глибоко продуманий і детально обрахований, план дій. Справді, в Європі, на Заході, набагато вищий, ніж у нас, рівень життя населення, досить розвинуті демократичні форми правління і багато інших речей, які б ми хотіли у них перейняти. Це нормально. Але не треба забувати, що на Заході накопичена і велика купа негативу, це і той же занепад моралі, наркоманія, алкоголізм, сексуальні збочення, соціальна і національна несправедливість, і багато такого, що переймати нам не хотілось би. А доведеться. Той, хто частенько буває в Західній Європі, бачить як невпинно змінюється її мораль, духовність. Законодавство, стосовно наркотиків, стає все більш ліберальним. Поширюється вплив сексуальних збоченців, їх експансія вже добре відчутна в політиці, культурі, моді. Вони стають все більш організованішими. Європа, поволі міняє свій колір шкіри, а разом з цим, і релігійні, моральні, ідеологічні установки. Глобальні процеси в міграційній сфері, вже в недалекому майбутньому, приведуть до суттєвих змін етнічного складу населення в європейських і північноамериканських країнах, країнах так званої «західної цивілізації». На сьогодняшній день, основними носіями цієї західної цивілізації є європейські країни і європейські переселенці в країни Нового Світу, але їхня популяція невпинно зменшується. Європу колонізують вихідці з арабських, африканських і азійських країн, США і Канаду – переселенці з Південної Америки. Доля осіб іноземного походження, в цих країнах, буде постійно рости, і темпи таких етнічних змін, будуть наростати з кожним роком. Бо в міграційні потоки, втягується населення, для якого характерні великі сім’ї, висока народжуваність, тісні родинні зв’язки. Якщо брати за основу поточні та очікувані тенденції, то за прогнозами західних аналітиків, до середини нинішнього століття, від 20 до 30% населення країн Західної Європи і США, будуть складати вихідці з інших країн в першому або другому поколінні. В кінцевому рахунку, така міграція може привести до повної заміни теперішнього корінного населення, населенням, що складатиметься з мігрантів, їх нащадків та людей змішаного походження. А нове населення, буде носієм вже іншої системи цінностей, його ідеологія базуватиметься вже на іншій історичній спадщині, люди розмовлятимуть вже іншими мовами. Нові жителі країн Заходу, будуть представниками зовсім іншого цивілізаційного типу, що неодмінно призведе до загострення суспільних стосунків, в згаданих країнах вже в найближчий час. Масові виступи мусульманської молоді в великих містах Франції, тому яскравий приклад. Європа, як і весь Захід, невідворотньо наближаються до цивілізаційного конфлікту. На її теренах зійдуться в гострому протистоянні, іудеохристиянський іі мусульманський цивілізаційні типи. Це питання тільки часу. Другий приклад, що теж наглядно ілюструє цю глобальну тенденцію, наш сусід - Російська федерація. Де на протязі життя лише одного покоління, населення зменшиться майже вдвоє. Якщо в 1991р. в РФ жило 149 млн. чоловік, то в 2050 р., за прогнозами російських і міжнародних спеціалістів, житиме не більше 80-90 млн., і статус самого багаточисельного народу Європи, буде безповоротньо втрачений. Самій великій за територією країні, загрожує обезлюднення величезних площ, що неодмінно стануть об’єктом експансії сусідніх народів. В першу чергу, це будуть жителі Китаю та середньоазійських країн. Наприклад, на півдні російського Далекого Сходу зараз живе не більше 3 млн.чоловік, а в трьох сусідніх прикордонних китайських провінціях - більше ніж 100 млн., і хто втримає цей демографічний тиск. Україну, поки що спасає, лише наша менша привабливість для мігрантів, більші відстані для потенційних переселенців. Але проблема загальної депопуляції, для нас така ж гостра, як і для РФ. І, логічно, виникне питання – який Захід ми хочемо брати за взірець, Захід XIX - XX століть, чи XXI століття? Бо це вже можуть були зовсім інші країни, з іншими народами, іншими цінностями. По-друге, ми повинні бути свідомими того, що говорячи про так бажану Європу чи Захід, ми маємо на увазі не географічне поняття, а соціальне і назва якому “капіталізм». Але ж, саме з капіталістичною системою життєвих цінностей, їхніми мораллю, ідеологією, міжлюдськими стосунками, і пов’язані більшість наших негараздів. Гроші і егоїзм стали головною матеріальною і моральною цінністю в капіталістичному суспільстві. Вони стали їх ідеологією і релігією. Такі базові людські поняття, як честь, моральність, любов до свого народу, Батьківщини, витіснені на другий план. Все капіталістичне суспільство максимально зосереджене на ланцюжку “гроші – товар – гроші”. Такий підхід, безумовно, сприяє економічним успіхам. Але все ж таки, треба розуміти, що економіка, якою б ефективною вона не була, другорядна по відношенню до головних загальнолюдських цінностей. І, при всій своїй зовнішній привабливості, сама найефективніша з теперішніх західних економік - американська, неодмінно вступить в протирічча з цими базовими цінностями і це протиріччя, стане причиною занепаду суспільної духовності, деградації людини.

Трохи історії цього питання. Основи західної цивілізації були закладені ще в античні часи і це джерело живило Старий Світ на протязі двох з половиною тисяч років. Були періоди спадів, як в часи Середньовіччя, але ідеї гуманізму ніколи не вмирали в масовій свідомості європейців і за першої можливості, вони проростали новим Відродженням. Інша ситуація склалася зараз. Західна цивілізація більше не сповідує гуманістичні ідеали, ні на рівні міжнародної політики, ні на рівні світової економіки, ні на рівні масової свідомості своїх суспільств. Домінуючим моральним принципом у них став егоїзм. Тільки завдяки егоїзму, що став основою їх політики, Захід ще тримається на плаву. Проводячи політику нищивної експлуатації сировинних ресурсів більш слабких країн, знищуючи їх власні економіки, розчищуючи, тим самим, місця для збуту своєї готової продукції, західна цивілізація ще продовжує своє існування, але подальший її спад становиться все більш очевидним. Захід зайшов в історичний тупік. Виходи з нього є, але для цього треба, або відмовитись від політики егоїзму стосовно інших народів, що неминуче призведе до краху західних економік і різкого спаду їх рівня життя – на це Захід ніколи не піде, або запропонувати людству нову модель розвитку, що Захід теж зробити не може. Тоді попереду неминуче сповзання вниз, деградація.

Візьмемо, другий приклад, таке розрекламоване «суспільство споживання», що лежить в основі сучасного західного способу життя. Нам його підносять, як ідеал, до якого ми повинні рухатись. Давайте подивимось, це плюс, чи мінус? Без сумніву, якомога повне забезпечення реальних життєвих потреб людини, високі стандарти споживання – це позитивне явище, ніхто проти цього не заперечує, але ж економіка західного суспільства споживання націлена не стільки на задоволення саме життєвих потреб, для цього людині не так вже й багато треба, а спрямована вона, в першу чергу, на заробляння грошей на штучно створених у населення потребах, потребах, від яких ніяк не залежить ні духовний, ні їх фізичний розвиток. Хронологічно події розвивались так - десь до середини XIX століття, економіка носила переважно традиційний характер і задовільняла реальніі потреби населення, з другої ж половини XIX століття, з’являються, так звані “фіктивні товари”. Точкою відліку появи фіктивних товарів, можна вважати появу платних оголошень в газеті “Times”. Саме ця газета започаткувала рекламу. А далі пішло. Почавши з реклами, для спотворення людських потреб, була створена ціла індустрія впливу на людську свідомість. Використовуючи технології психологічного впливу, населенню почали нав’язувати фіктивні товари. Людина навіть і не підозрювала, що в неї є потреба в якомусь товарі, доки не чула про нього рекламу. Людям постійно втовкмачують у голову, що така потреба в них є. Наступним кроком у створенні західного суспільства споживання, є поява такого явища, як мода. Мода теж почала інтенсивно розвиватись в 70-80 роках того ж XIX століття. В Західній Європі, США, почали масово з’являтись модні журнали. І те, що пропагували модні журнали Парижа, Лондона, Нью-Йорка, почало розповзатись по всьму світу. Виникла ціла індустрія моди. Мета ж її, цілком прагматична, заробляння грошей. За допомогою моди, можна було заставити людину викинути, ще цілком придатні для вживання речі, і заставити її бігти купувати нові, за принципом: “Вчора була модна широка спідниця – викинь, бо сьогодні вже модна вузька”. І так постійно: викинь, купи нове, заплати гроші! А чи ці нові товари корисні людині, чи, навпаки, шкідливі – то вже особливого значення не має. Головне, щоб ви їх купили, заплатили гроші. І цей підхід швидко поширився на всі інші сторони життя людей, навіть на такі, як харчування, медицину, факмакологію. В західному суспільстві, людина швидко була перетворена на знаряддя заробляння грошей.

Все, що відбувається на ринку споживання традиційних капіталістичних країн – є результатом цілеспрямованої маніпуляції людською свідомістю. Ці маніпуляції, стали одним із основних інструментів західних економік. Подивіться за що стали давати Нобелівські премії з економіки – за вивчення еластичноті ринку, за вивчення поведінки споживачів і т.п. Реальна економіка відійшла на другий план. Але ж на ці, по суті нікому не потрібні товари, витрачені природні ресурси, час. Люди гають своє життя на заробляння грошей, щоб купувати весь цей мотлох. Все це могло б бути використане на щось більш корисніше. Суспільство споживання і створений ним інформаційний простір, відучує людей думати. Згадайте, який культ читання, знань був ще в недалекому минулому. Скільки людей ходило на різні кінолекторії, на цікаві лекції з мистецтва, історії, археології, культури, інших ділянок людської діяльності. Розумні книжки люди вручну передруковували на машинках, за книжками іздили в інші міста. Ми входили в число найбільш інтелектуально розвинутих народів. А тепер головним джерелом знань і інформації, для більшості населення, зробили один придуркуватий телевізор, через який, майже цілодобово, йде психологічна обробка населення, направлена на пониження його інтелекту, на руйнування нормальної людської психології, на спотворення тих моральних і духовних принципів, що століттями формувались народом. Мета одна – знищити здорові суспільні бар’єри, що відділяють в людській свідомості добро від зла. Бо тільки урівнявши добро і зло в праві на існування, за принципом російської приказки: “Нєт худа бєз добра, но і добра бєз худа, тоже не биваєт”, негідники зможуть себе комфортно почувати в суспільстві, а не бути загальноосуджуваними одіозними фігурами. Крім того, зниження інтелектуального рівня населення, зробить людей більш податливими для зовнішнього впливу. В нашому випадку - зробити людину більш сприйнятливою для рекламних блоків. Цінність кожної телевізійної передачі визначається не її інтелектуальним чи духовним рівнем, не корисністю для населення, а лише її рекламним потенціалом. Бо головне - транслювати рекламу, а телевізійні передачі треба лише для того, щоб утримувати людей біля “ящика”.

Ви спитаєте, а навіщо і ким був придуманий такий протиприродній план. Відповідь знаходиться у надрах капіталістичної економіки. До середини XIX століття, виробництво товарів споживання ледь задовільняло реальний попит населення. Люди тоді ще дорожили кожною придбанною річчю. Нікому і в голову не прийшло б викидати, ще цілком придатний для споживання товар. Але з настанням промислової революції, ситуація докорінно змінилась. Обсяги промислового виробництва, в розвинутих західних країнах, стали перевищувати обсяги споживання. Наступила ера перевиробництва. Треба було щось робити з надлишками товарів, щоб підтримувати рівень виробництва, а, відповідно, і рівень одержання доходів товаровиробниками. Лаконічно, це завдання було сформульоване на початку минулого століття Джоном Мейнардом Кейнсом: “Головне, що треба для стабільного і безперервного росту економіки - це періодичне знищення виробленних товарів”. Оскільки свої гроші капіталісти знищувати не хотіли, то в дурнях треба було залишити споживачів. Ось тоді і з’явилась реклама і мода, як засоби знищення, вже сплачених споживачами товарів. А якщо вже зовсім товар не вдавалось нікому “втюрити”, то тоді вже в хід йшла, так звана, гуманітарна допомога. Якщо не заробили грошей, то хоч політичні дивіденди одержимо. Як бачимо, ніякої моралі, тільки голий практичний розрахунок. І понині, в західному суспільстві, головною проблемою є не виробництво товарів, а технології їх знищення, що, по суті, є технологіями смерті. Головним гаслом західної економіки, по праву можна вважати, зростання обсягів знищення. А, що стосується зростаючого виробництва і торгівлі зброєю, то це вже не алегорія, а пряма мета. Гроші понад усе. Як кажуть – сало виправдовує свинство. А більш серйозно, над західною економікою постійно висить Домоклів меч перевиробництва і, так звана, проблема “межі зростання”. Досягнення цієї межі, призведе до колапсу їх економік. Чекати залишилось недовго. Китай, з його невпинним нарощуванням обсягів виробництва, швидко наближає цей час “Х”. В світі починають розуміти тупіковість такого шляху розвитку людства і саме завдяки цьому, Захід все більше втрачає свою привабливість для інших народів. На сьогодні, позиція Заходу – це поція оборони, нічого нового, конструктивного він запропонувати не може. Захід, вже як стара світська пані, в якої було багато чого цікавого в житті, але все це позаду, попереду - сумна старість. Західна Європа, як і весь західний світ, поволі, але невпинно рухаються до занепаду. Найкращі часи, коли Захід був світовим лідером, коли він пропонував людству нові ідеї, новий тип державного устрою, новий тип економічних, суспільних стосунків, нову ідеологію, мораль, вже позаду. Цивілізація, що побудована на егоїзмі, валиться. Як говориться в китайському прислів’ї: “Все доходить до своєї межі і руйнується”. Озброївшись ідеологією лібералізму, Захід ще намагається зберегти свій глобальний контроль над світовими запасами сировини і забезпечити собі безперешкодний збут готової продукції. В умовах жорстокої глобальної конкуренції, під гаслом лібералізму, він веде війни на знищення слабких економік. Тільки спробуйте, наприклад, обмежити вивіз з країни сировини або напівфабрикатів, так зразу ж з під ліберальної лічини з’являться вовчі ікла. Теж саме буде, якщо спробуєте обмежити і ввіз на свою територію західної готової продукції. У Заходу, поки що, є лише одна тактична мета – по можливості відтягнути настання часу “Х” і зберегти, до кращих часів, основи своєї цивілізації. Щоб виправити траекторію історичного сповзання, потрібна нова стратегія розвитку, потрібні якісні, кардинальні зміни Необхідність таких змін, розуміють думаючі голови на Заході, але зробити нічого не можуть, бо в капіталістичну мораль, ідеологію, в індустрію суспільства споживання, вкладені величезні гроші і розвернути цей “Титанік”, їм вже не під силу. Колосальна історична інерція не дасть цього зробити. Потрібні свіжі сили. Тому авторами нового історичного глобального проекту, скоріш за все, будуть інші суспільства.

Глобальний проект

Зараз світ стоїть на історичному перехресті, на порозі докорінної його трансформації. Йде всесвітній пошук нових шляхів розвитку земної цивілізації. Проблема майбутнього, стане головною темою людства в XXI столітті. Причиною тому є, з одного боку, розуміння тупіковості розвитку західної цивілізації, а саме вона була історичним локомотивом людства в останні століття, і, з другого боку, наростання кризових процесів на Землі, вцілому. В історії людства ще не було такої всеохоплюючої глобальної кризи. Вона носить не тільки геополітичний чи цивілізаційний характер, нею пронизані всі ділянки суспільства у, практично, всіх країнах. По країнах співвідношення, структура кризових процесів можуть бути різні, в кого на першому плані буде СНІД, в кого екологічні та економічні проблеми, в кого етнічні, міграційні чи демографічні проблеми, але суть одна – країн, які б залишились осторонь кризових процесів, на Землі, практично, не має. До таких природніх процесів, що впливають на долю людства, як глобальне потепління, зміна магнітних полюсів, додаються масштабні наслідки діяльності людини, що привели до порушення всього життєвого середовища на планеті, яке нормально функціонувало впродовж тисячоліть. Кліматичні зміни позначаться на функціонуванні всієї європейської екосистеми вже в недалекому майбутньому. Клімат Європи, що сприяв досягненню нею глобального цивілізаційного прориву, може стати, в майбутньому, і великим гальмом для неї. Частота і сила, екстремальних негативних погодний явищ в Європі, будуть наростати з кожним роком. Величезні території півдня континенту, будуть потерпати від засухи і високих температур, міліарди євро будуть витрачатись на заходи, пов’язані з підняттям рівня води в морях. Вже в найближчі роки, на Землі не вистачатиме чистої питної води, продуктів харчування, величезні території стануть не придатними для життя. Все це спричинить широкомасштабні соціальні катастрофи, що підірвуть й без того слабку стабільність в перенаселених регіонах планети. Величезні маси мігрантів рушать в пошуках місць для виживання. Завдяки глобалізації, ці негативні явища з одних регіонів, будуть швидко переноситись на інші. За таких умов, зовнішні чинники все більше визначатимуть внутрішню політику держав планети. Національна свобода і національний суверенітет стають все більш ілюзорними. Наростаюча хаотизація, вакуум управління, зачеплять не тільки проблемні регіони планети, а ерозія управління охопить і країни, з досить усталеними демократіями. Економічні і геополітичні можливості, існуючих на сьогодні світових центрів впливу, а це передовсім США, Західна Європа, Японія, продовжують падати, а з ними падає і загальна керованість міжнародними процесами. Вихід на міжнародну арену нових політичних гравців, таких як Китай, Індія, Бразилія, Російська федерація, Іран, і формування, на їх основі, нових центрів впливу, відбуватиметься дуже болісно і стабільності не додасть. Формування нового світового порядку, нової системи міжнародної безпеки, буде проходити через серію масштабних міжнародних конфліктів. Про якийсь всесвітній катаклізм, що насувається на людство, говорити зарано, але відчуття, що такі загрози накопичуються, стає все більш сильним і реальним. Всі ці загрози, в повній мірі, стосуються і нашої країни. Як ми будемо виходити з кризової ситуації, яка буде наша відповіть цим глобальним викликам, на сьогодні не відомо. Така пасивність нашої влади, говорить про не розуміння нею суті світових процесів і загроз для країни, а також, про великий дефіцит проектного, в тому числі і цивілізаційного, мислення в суспільстві. Нас губить дрібна містячковість, відсутність справжніх інтелектуальних і політичних еліт. А країні, в самий короткий час, треба визначити стратегію її розвитку на майбутнє. Для цього треба добре розуміти, в якому середовищі буде жити країна, які глобальні процеси нас зачеплять, на якому історичному етапі знаходимось ми і провідні країни світу, яке історичне, цивілізаційне майбутнє попереду, який соціально-економічний устрій прийде на заміну капіталізму, яким буде нове суспільство. Треба навчитись прогнозувати на 10-50-100 років вперед. Це, не чисто наукові, академічні питання, це практичні питання виживання нашої нації. А потреба, в новому суспільстві, побудованому на інших моральних, ідеологічних цінностях, стає все більш очевидною. Це історичне передчуття все більше опановує світ. Людству потрібен новий якісний крок вперед, новий соціальний, цивілізаційний проект. Хто перший знайде дорогу в майбутнє - той і буде новим світовим лідером в найближчий період.

На сьогодні, у світі ще не має такого глобального цивілізаційного проекту. З деякими натяжками, до такого проекту, можна віднести хіба що іслам і всесвітній Халіфат, що будується на його основі. Зараз іслам просто дихає такою глобальністю. Не предмет цієї статті обговорювати, що в цьому добре, а що погане. Але у всіх мусульман світу, є глобальна мета, люди знають для чого вони живуть і в ім’я чого готові вмерти. Ми такої мети, поки що, не маємо.

У світі все більше людей інтуїтивно відчувають, що нове суспільство має бути більш природнім, більш справедливим, більш вільним і зручним для життя. Життя людей повинно бути наповненим якимись більш значущими цінностями, ніж просто заробляння грошей. Капіталізм, цими якостями, не володіє і ніколи володіти не буде. Людина, як особистість, не входить в його систему цінностей, там панують гроші і егоїзм. Тому, рухатись нам, слідом за Заходом, знаходячись постійно в зоні його впливу, повністю повторюючи його шлях розвитку, особливого сенсу немає. Капіталістичний Захід – це вчорашній день людства. Переймати у Заходу все найкраще – так, але бездумне копіювання їхнього суспільства, приведе до перенесення в нашу країну як плюсів, так, безумовно, і їхніх мінусів. А це вже не є розумним. Копіювання західного способу життя, може тимчасово й поліпшить ситуацію в нашій країні, але кардинальних змін на краще не буде. Бо, по-перше, як ми вже й відзначали, сам Захід хронічно хворий на ті болячки, яких ми, власне, і хочемо позбутись, по-друге, вибравши наздоганяючий шлях розвитку, ми Європу, чи Захід, ніколи не наздоженемо. Щоб наздогнати, треба рухатись з більшою швидкістю ніж той, хто попереду. А це, практично, неможливо. Бо, в розвинутих західних країнах, накопичений величезний економічний, фінансовий, науковотехнічний потенціал. Їм набагато легше пристосовуватись до будь-яких змін у світі і перемагати в конкурентній боротьбі. Ми таких ресурсів не маємо. Тому, копіювати Захід, а тим більше, наздогнати його, ми не зможемо, при всьму нашому палкому бажанні. Треба вибрати свій шлях розвитку країни і нації, кращій ніж у наших конкурентів, визначити напрямок руху, що коротшою дорогою приведе до затрашньої мети. Наше суспільство потребує свого стратегічного проекту розвитку країни, що ставив би за мету вивести Україну в число найрозвинутіших країн світу. Зі створенням такого глобального проекту, у нації з’явиться спільна мета, що об’єднає і мобілізує її. Проблема ця архіважлива. Не маючи глобальної національної мети, ми не зможемо розвиватись. Кораблеві, котрий не знає куди пливе, ніколи не буде попутного вітру. Можна і треба планувати розвиток країни на найближчі 10-20-50 років. Але, що буде далі, що там за обрієм? Потрібні колективні зусилля всієї думаючої спільноти країни, потрібні провидці.

За останні дві тисячі років, ми були учасниками двох таких глобальних цивілізаційних проектів - іудеохристиянського і комуністичного. Правда, в обидва ці проекти ми були втягнуті. Жоден з них не мав наших власних національних коренів і жоден з них, не вивів нашу націю в світові лідери. Ми так і не стали самостійною цивілізацією, як, скажімо, Китай. Тому, пошук шляхів розвитку нашої країни, залишається актуальним.

Світ невпинно розвивається, рухаючись по якійсь кривій історичній траєкторії, до нових, більш розвинутих, більш цивілізованих форм життя. Колись, робить значний революційний крок вперед, колись, довго тупцюється на місці, не знаючи куди далі йти, колись і повертається назад. Такий собі шлях спроб і помилок. Зараз людство якраз і знаходиться на такому історичному, цивілізаційному роздоріжжі. Йде світовий пошук подальшого шляху розвитку.

Ось цією ситуацією, нам і треба скористатись. Ми повинні, бажано першими, вгадати майбутній шлях розвитку людства і підти найкоротшою, до цієї мети, дорогою. В такому разі, ми випередимо інші народи і зможемо стати світовим лідером. Ми можемо підти шляхом створення національного проекту, в межах чужого, більш масштабнішого цивілізаційного проекту, або, як кажуть, “замахнутись” на свій власний цивілізаційний проект. Головне - правильно оцінити свої сили, в першу чергу інтелектуальні. Бо, щоб продумати і втілити в життя нову систему моральних, духовних цінностей, побудувати новий тип суспільства, адекватну цьому суспільству економіку і зробити все це ще й притягальним не тільки для нашого народу, а й для великої групи інших країн, треба буде докласти виняткових інтелектуальних і організаційних зусиль. Але, в разі успіху, забезпечимо своєму народові світову славу. Приз вельми привабливий. До цього другого варіанту, я більше схиляюсь. Розбудовуючи країну тільки в межах національного проекту, ми не позбуваємось зовнішньої залежності. Ми, так би мовити, тільки пристосовуємо чужий програмний продукт до своїх умов, але ліцензія на цей програмний продукт, все одно буде в чужих руках. У випадку власного цивілізаційного проекту, така залежність відсутня. Ліцензія буде знаходитись у наших руках і ми, замість того, щоб прилаштовуватись до чужої політики, будемо вибудовувати свою власну. Ідея гарна. Але чи реальна? Історія говорить, що реальна. Пригадаймо давній Кріт, а в подальшому Елладу - Грецію. Чи були крітяни і елліни наймогутнішими, на той час, народами світу? Ні. Але вони запропонували людству новий, більш демократичний суспільний устрій, нові духовні цінності, новий цивілізаційний тип і набагато століть стали зразком для інших народів. На основі грецької цивілізації, виникла Велика Римська імперія, яка й заклала основи всього сучасного західного світу. Тоб то, теоретично, такий цивілізаційний прорив можемо зробити і ми.

На чому ж міг би базуватись такий проект? За основу візьмемо те, що історія цивілізацій, це історія розвитку людини. Чим вільнішою була людина, чим більше отримувала вона можливостей для свого розвитку, тим успішнішим був соціальний устрій. Свого часу, коли капіталізм прийшов на заміну феодалізму, він мав великий прогресивний потенціал. Встановлювались нові, більш ефективніші, економічні стосунки, політично звільнялися люди, в них стало набагато більше прав і можливостей для самореалізації. Завдяки капіталізму, відбувся величезний крок вперед в розвитку людини і міжлюдських стосунків. Але зараз людство вже переросло капіталістичну форму соціального устрою. Люди хочуть жити більш природнішим, змістовнішим життям, їм треба більше справедливості, більше свободи, більше можливостей для самовдосконалення і самореалізації. Західний світ домінує зараз лише завдяки високій ефективності його економіки, величезній військовотехнічній силі та нищівній експлуатації сировинних ресурсів слаборозвинутих країн. Але моральних, цивілізаційних переваг, вже не має. Цілковита зосередженість капіталістичного суспільства на грошових стосунках, стала гальмувати розвиток людини. Із-за великого матеріального і фінансового розмежування людей в капіталістичних країнах, значна частина їх населення, виведена з процесу розвитку нації. Ми це вже прекрасно бачимо і в себе вдома. Канали вертикальної суспільної міграції людей, виявились надійно перекритими, для переважної більшості населення, вже через якихось 10 – 15 років, так званої ринкової економіки. До чого це привело, а до того, що розумні, обдаровані від природи діти з бідних та небагатих сімей, не мають нормальних умов для свого розвитку, вони з дитинства не одержують належного медичного обслуговування, гарної освіти, бо їхнім батькам вона не по кишені, і, як наслідок, ніколи не піднімуться вверх по соціальній драбині, а залишатимуться на соціальному дні. І так може бути з покоління в покоління. А весь наш, так званий, економічний чи політичний «бомонд», з часом, складатиметься лише з розбещених синків новоявлених багатіїв, які і утворять нову корпорацію влади в країні. Крім порушення загальнолюдських принципів справедливості, такий підхід, неодмінно приведе, в перспективі, до занепаду держави і нації. Бо порушений головний принцип розвитку – відбір кращих. Для того, щоб нація динамічно розвивалась і була конкурентноздатною, треба, щоб на суспільну вершину, підніматись найрозумніші, найобдарованішіі особистості і обов’язок держави створити умови і ефективні механізми такого відбору. Влада, ні за яких умов, не повинна передаватись у спадок. Безумовно, держава не повинна займатись довічним утримуванням населення. Люди різні від природи і життя їх буде складатись у кожного по-своєму, ніхто їх не збирається стригти під один англійський газон. Але стартові можливості дітей, молоді для розвитку, самореалізації, повинні бути максимально вирівняні. Умови життя молодого покоління, не повинні сильно залежати від заробітків їхніх батьків. Створення таких умов для молодих людей, буде обов’язком держави. Дорослі ж люди, повинні мати свободу вибору свого життєвого шляху і однакові для всіх правила гри.

Зараз ми відзначили, як приклад, лише одну із сторін майбутнього суспільства, а завдання, вцілому для суспільства, буде набагато складнішим і багатограннішим. Нам доведеться розробляти і втілювати в життя як стратегічний, глобальний план розвитку країни, так і більш локальні – національні плани дій. До глобального проекту ми віднесемо питання пов’язані з докорінною перебудовою нашої економіки і всіх соціально-економічних стосунківв країні, формуванням нової ідеології, зі входженням нашої країни у світове співтовариство, визначимо на яких умовах ми туди будемо входити, яку роль ми повинні грати в політичному, економічному, інтелектуальному, цивілізаційному плані, яка повинна бути динаміка розвитку цих процесів,. До питань національного проекту, як основи, що забезпечить досягнення нами глобальних цілей, віднесемо питання державного будівництва, розвитку демократії, інтелектуальний розвиток нації, суттєве поліпшення демографічної та екологічної ситуації в країні.

Переходимо до більш детального викладу основ майбутнього суспільства. Визначимо суть нової соціально-економічної формації, систему цінностей, навколо якої об’єднаються люди. Далі перейдемо до основ організації суспільних стосунків в країні, до ідеологічних засад нового суспільства, визначимо, який економічний базис адекватно відповідатиме новому суспільству.

Основи нової суспільно-економічної формації

Мета нового суспільства

Метою нової суспільно-економічної формації є: побудова суспільства, в якому б людям були гарантовані і підтверджені на практиці, в реальному житті, всі їх невід’ємні права, одержані від народження; створення такого життєвого середовища в країні, соціального, економічного, екологічного, в якому б люди мали, максимально можливі сприятливі умови, для фізичного, духовного і інтелектуального розвитку, умови, які б давали реальну можливість втілювати в життя їх думки, мрії; бажання, стосовно особистого життя і життя всієї країни. Згідно з цими завданнями, в країні має бути побудована економічна система, що адекватно відповідала б меті і головним суспільним цінностям нового устрою. Нова економіка повинна, з одного боку, прямо сприяти інтелектуальному, фаховому, фізичному розвитку нації, з другого боку, створювала б необхідні фінансові і матеріальні умови для такого розвитку. Все це повинно забезпечити вивід нашої країни в число найрозвинутіших країн світу, побудові у нас такого суспільства, такої економіки, які б стали зразком для інших народів. На основі нашого суспільства, має бути розроблений новий, більш прогресивний, цивілізаційний проект розвитку людства. Ми повинні перетворитись на націю – цивілізацію.

Основні суспільні цінності

В центрі системи суспільних цінностей нового суспільно-економічного устрою, будуть знаходитись дві засади: 1) людина, з її правами, фізичним та моральним здоров’ям, з її інтелектуальним і духовним розвитком і 2) нація, як сукупність особистостей, громадян країни, об’єднаних спільною метою, спільною працею в ім’я Батьківщини. Ці дві головні цінності, невід’ємні одна від одної, оскільки людина, це суспільна істота і вона комфортно себе почуватиме і матиме можливість для самореалізації, лише в товаристві близьких до себе людей, в нашому випадку - співвітчизників, однодумців. Суспільство і його координаційний та виконавчий орган – держава, повинні організувати життя в країні так, щоб людина, з одного боку, могла максимально себе реалізувати як особистість, з другого боку, ці індивідуальні зусилля і досягнення, повинні органічно вписуватись в загальних поступ нації до поставленої мети. Індивідуальні досягнення окремих особистостей, повинні стати загальнонаціональними досягненнями, і навпаки, загальний успіх нації, повинен позитивно позначатись на повсякденному житті кожної, окремо взятої, людини. Нація має розглядатись нами, як одна велика сім’я громадян країни, не залежно від їх етнічної приналежності, що свідомо і добровільно об’єднались у спільному бажанні бути її членами і докласти всіх зусиль для того, щоб вона міцніла і енергійно розвивалась. Держава ж, повинна виступатим як одна всенародна і всерозуміюча мати, для своїх громадян. Тому, головним завданням суспільства і його координаційного, виконавчого органу – держави, повинна стати постійна опіка за розвитком нації. Ця опіка, здійсьнюватиметься на протязі всього життя людей. В основі будь-яких дій, будь-якого аналізу суспільних процесів, повинна лежати теза: “життя переважної більшості людей, покращилось чи погіршилось від цього, і наскільки?”.

В галузі охорони здоров’я нації, завданням держави буде:

1. Створення здорових умов життя для всього населення країни. Для цього суспільство, в особі держави, повинно, в найкоротший термін, системно виправити екологічну ситуацію в країні, поетапно закрити всі екологічно небезпечні виробництва, переорієнтувати економіку на екологічно чисті, не або мало природозатратні, науковоємні технології. Там, де безпека країни вимагає наявності шкідливих виробництв, повинні бути вжиті всі заходи з охорони праці персоналу підприємств і повністю гарантована безпека життя навколишнього населення. З цією метою, повинні бути розроблені жорсткі державні стандарти, в яких будуть вказані безпечні для людей рівні шкідливих речовин і впливів, що мають місце в країні. Для їх контролю, держава повинна організувати постійний моніторинг за екологічним станом довкілля і регулярно інформувати населення країни про його стан. Всі випадки перевищення допустимих норм шкідливих речовин та впливів на населення, повинні негайно розголошуватись, повинно бути організоване швидке вжиття ефективних заходів з їх ліквідації, а в разі неможливості швидкої ліквідації – вживатись заходи з екстренного переселення людей в безпечні місця. Діти та молодь повинні бути евакуйовані з небезпечних місць негайно після виявлення найменшої загрози для їх здоров’я. Вказані заходи повинні проводитись державою, в особі її центральних органів і за кошти центрального боджету. Місцеві органи, з місцевих бюджетів, можуть, по можливості, тільки доповнювати ці заходи. В кримінальному кодексі країни повинні бути статті, які б передбачали сувору (майнову, фінансову, позбавлення волі на довгі терміни) відповідальність за порушення екологічних норм і завдання шкоди довкіллю.

2. Постійно пропагувати, навчати населення зі здорового способу життя і забезпечити людям практичну можливість реалізувати ці рекомендації в щоденному житті. Це вимагатиме від держави створення мережі державних загальнодоступних, безкоштовних, або за помірну плату, спортивних та оздоровчих закладів, місць здорового відпочинку, широкої мережі паркових і лісопаркових зон, розгалудженої і доступної людям, рекреаційної інфраструктури. Державна мережа цих закладів, повинна задовільняти потреби всього населення в зручній і доступній для нього формі. Необхідно буде розробити державні стандарти з забезпечення населення спортивними, оздоровчими та відпочинковими закладами, парковими зонами, в цих стандартах мають бути вказані їх кількісні і якісні показники, в залежності від кількості та складу населення, відстань від місць проживання людей до розташування цих закладів, тощо. Щоб не було такого, коли, приміром, діти живуть в одному селі, а спортивний центр знаходиться в іншому, за 5 кілометрів, або паркова зона знаходиться за 3 км. від житла. Тільки на основі цих стандартів, повинні розроблятись плани соціального розвитку територій (областей, міст, сіл, мікрорайонів,) і тільки, згідно з цими планами соціального розвитку територій, можлива їх забудова, перебудова, розміщення різних об’єктів і т.п. Для дітей та молоді, віком до 22 років (вік закінчення навчання в вищих навчальних закладах), спортивні та оздоровчі заклади повинні надавати свої послуги безкоштовно – це дуже важливо. Щоб забезпечити рівні життєві стартові умови, а це одна з головних, принципових засад нового суспільства, розвиток дітей та молоді, не повинен залежати від заробітків їхніх батьків. Платні недержавні, комерційні спортивні та оздоровчі заклади, повинні лише доповнювати державну мережу, але не підміняти її. Вони не повинні враховуватись в державних планах соціального розвитку населених пунктів. Згадані стандарти повинні забезпечуватись виключно державними загальнодоступними, безкоштовними закладами. Такий підхід поширюватиметься і на санаторії, бази відпочинку дітей та молоді. Всі вони повинні бути повернені в державну та комунальну власність, приватизаційні процедури, щодо них, повинні бути заборонені, а там, де це відбулося – скасовані. Держава повинна визначити найбільш екологічно чисті та сприятливі місця для оздоровлення дітей та молоді, і ці місця повинні бути віддані під будівництво та облаштування оздоровчих закладів, саме для них. Треба розробити державний стандарт з оздоровлення дітей та молоді, за яким держава повинна гарантувати всім дітям, наприклад, відпочинок на Чорному морі, в Криму, в літні місяці, в купальний сезон (липень-вересень) на протязі 24 днів, не менше 1 разу на 2 роки, в теплі місяці, в не купальний сезон (квітень, червень, жовтень) – 1 раз на 2 роки, в зимові місяці, терміном не менше 10 днів - 1 раз на три роки, причому, в некупальні місяці, діти обов’язково повині бути забезпечені купанням в басейнах, бажано з морською водою. Для цього повинні бути мобілізовані всі санаторії і бази відпочинку країни. Всі державні санаторії і бази відпочинку, що обслуговували президента, його секретаріат, депутатів України та Кримської автономії, повинні бути негайно перепрофільовані в дитячі медичні та оздоровчі заклади. В згаданих стандартах повинні бути вказані, як кількісні показники оздоровлення дітей та молоді, так і якісні, наприклад: якість харчування, якість медичного обслуговування, наявність спортивних залів та майданчиків, тренажерних залів, басейнів, розміри паркової зони, кількість екскурсій і обов’язкові умови страхування.

3. Держава повинна забезпечити населення країни чистою питною водою і якісними, корисними для здоров’я людей, продуктами харчування. З цією метою, держава має організувати їх національне виробництво і суворий державний контроль за якістю питної води і харчів. В країні повинні бути розроблені стандарти якості виробництва, зберігання та реалізації продуктів харчування, що повністю унеможливлювали б вживання людьми шкідливих, або не бажаних для них, речовин. Ці стандарти повинні бути підкріплені дієвими організаційними заходами з контролю за їх дотриманням і жорсткою кримінальною, підкреслюю – кримінальною відповідальністю за їх порушення. Відповідальність повинна бути настільки жорсткою, щоб повністю відбити навіть найменше бажання виробляти і поширювати шкідливі для людей страви. Це ж стосується і імпорту продуктів харчування. Ніякі погрози Світової організації торгівлі, Євросоюзу, чи їм подібним, а вони будуть обов’язково, бо треба ж на комусь заробляти гроші, не повинні прийматись до уваги, коли мова йде про здоров’я нації. Будь-який відступ від цієї позиції, повинен розглядатись як зрада інтересам народу і всенародно осуджуватись і каратись. Ніякі політичні чи економічні аргументи не можуть виправдовувати отруєння наших людей. Причому, завданням держави є саме недопущення на територію країни продуктів зі шкідливими або небажаними речовинами, а не в тому, щоб заставити написати дрібним шрифтом про наявність таких речовин в продуктах харчування, а населення, мовляв, хай само вирішує споживати їх чи ні. Контроль за якістю продуктів харчування та не допущенням попадання їх до населення – це виключно державна турбота.

4. Держава повинна розробити науковообгрунтовані норми споживання продуктів харчування, що забезпечували б здоров’я людей і вжити заходів, щоб ці норми були реалізовані людьми на практиці. Виходячи з цих норм, повинна формуватись державна політика з виробництва продуктів харчування, їх ціноутворення, зі створення таких режимів імпорту та експорту, що повністю забезпечували б населення необхідними продуктами харчування за доступними, для простих людей, цінами. Це ж стосується і продуктів фармацептичного та медичного призначення. Виходячи з цих норм, повинно формуватись харчування дітей та молоді в дошкільних та навчальних закладах. Виконання цих норм, стосовно дітей та молоді, держава повинна взяти на себе.

5. Держава повинна розробити стандарти з надання населенню безкоштовних медичних послуг, що гарантувались би державною медичною системою. В цих стандартах повинні бути вказані, як кількість, так і якість надання таких безкоштовних послуг. А вже додаткові послуги, можуть надаватись на платній основі, причому для дітей та молоді, знову ж таки, на пільгових умовах. Недержавні, комерційні медичні заклади, матимуть право надавати послуги на платній основі, ала дітям та молоді – на пільгових умовах. Таке положення повинно бути записано в умовах видачі їм ліцензій на право здійснення медичної діяльності. Здоров’я дітей та молоді, повинно бути постійно в центрі уваги суспільства. Кошти, обладнання, фахівці повинні направлятись, в першу чергу, саме для них, а вже потім, по залишковому принципу, для дорослого населення, включаючи президента, урядовців та депутатів всіх рангів. Взагалі, в наданні медичних послуг, привілеї можуть бути тільки в дітей та молоді.

6. Держава повинна заборонити будь-яку пропаганду, в будь-якій формі, з суворою кримінальною відповідальністю, вживання та застосування шкідливих та не бажаних для здоров’я людей, речовин, впливів та звичок. Ця заборона повинна бути підкріплена ефективним контролем за її дотриманням.

7. Аналогічні заходи повинні бути вжиті і з захисту морального здоров’я людей. Для цього, держава повинна взяти на себе організацію повного забезпечення населення, і в першу чергу дітей та молоді, національною друкованою, кіно, теле та аудіо продукцією. Для цього повинні бути вжиті заходи зі стимулювання виробництва такої продукції в країні, закупівлі та перекладу на українську мову, кращих закордонних зразків, створення загальнонаціональної мережі їх поширення. Ця продукція повинна охоплювати весь спектр потреб населення в розважальних, освітніх, пізнавальних, науковопопулярних творах. Пропаганда, виробництво та поширення в країні інформації, що негативно впливала б на моральне здоров’я нації, мають бути заборонені.

Це, безумовно, не повний перелік обов’язків держави і суспільства з охорони фізичного та морального здоров’я нації, але він окреслює сам підхід до вирішення цієї проблеми. Наше головне завдання - виростити здорових, духовно та інтелектуально розвинутих людей і ставитись до них, як до членів однієї великої родини.

Нова суспільно-економічна формація має грунтуватись на принципах справедливості і демократії.

1. Принцип справедливості. Все, що відбуватиметься в житті населення країни, повинно максимально відповідати принципу справедливості. Цей соціальний принцип має бути покладений в основу всього законодавства країни, згідно з ним формуватимуться всі міжлюдські і економічні стосунки в країні, стосунки населення і державних органів, вибудовуватиметься організаційна і функціональна структура держави. За дотриманням принципу справедливості, в усіх ділянках життя країни, окрім всенародного контролю, буде слідкувати і спеціальний державний орган – департамент чи міністерство справедливості. На цей орган будуть покладені обов’язки з:

а) підготовки проектів законів і нормативних документів, що були б направлені на системне утвердження принципу справедливості в житті країни.

б) організації контролю за змістом всіх законів, підзаконних актів, інших регулюючих нормативних документів, на предмет виявлення норм, що порушували б, або могли б сприяти порушенню принципу справедливості, з правом накладання негайного вето на їх дію. З цією ж метою, з міністерством справедливості, в обов’язковому порядку, повинні ужгоджуватись всі закони і нормативні документи країни.

в) постійного контролю і виявлення найменших проявів порушення принципу справедливості, з обов’язковим розголошенням таких випадків через засоби масової інформації і передачею такої інформації до правоохоронних органів, для притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Порушення цього базового для суспільства і держави принципу справедливості, повинно розглядатись як злочинне зазіхання на основи нашої державності. Такі злочини повинні розглядатись як злочини, направлені проти народу і держави, і приривнюватись, за силою і невідворотністю покарання, до такого злочину, як зрада Батьківщині. Кримінальна відповідальність за порушення принципу справедливості, повинна бути найжорстокішою.

З розвитком країни, вдосконаленням форм організації суспільства, з постійною гармонізацією міжлюдських стосунків, ситуація, з утвердження принципу справедливості, повинна постійно поліпшуватись.

2. Принцип демократії. Демократія означає, що єдиним джерелом і інстанцією влади в країні є народ. Термін “влада” означає владу, верховенство над кимось. Оскільки, вище народу в країні нікого не має, то ні президент, ні парламент, ні кабінет міністрів, ні будь-які інші державні структури, як підлеглі народу суспільні органи, "владою" називатись принципово не можуть. Термін “влада” може вживатись тільки в словосполученні “влада народу”. Держава перестає бути керівним органом щодо населення країни, а стає сервісною службою, яка, на платній основі, за народні гроші, зобов’язана виконувати волю громадян і надавати послуги населенню з упраління країною. Діяльність держави буде надалі розглядатись і оцінюватись в розрізі виконання нею положень закону “Про права споживачів” та закону “Про стандарти державного обслуговування”. В цих законах, мають бути виписанані вимоги до якості державного обслуговування. Всі державні органи, по головній суті своєї роботи, прирівнюються, скажімо, до роботи, найнятого Вами водія, який, хоч і управляє Вашим автомобілем, але не має на нього ніяких прав і зобов’язаний повністю виконувати Вашу волю. Тому, всі умови організації і оплати праці державних службовців, всіх рангів, визначає виключно їх наймач – народ.

Народ, як споживач державних послуг, повинен діяти за принципом: “Гарно надаєш послуги – призначаємо знов, погано – гонимо в шию”. В законі про структуру, повноваження і функції державних виконавчих органів, повинні бути чітко виписані їх обов’язки перед наймачем – народом, з обов’язковим зазначенням кількісних і якісних показників таких послуг. Згідно з цим положенням, керівників державних органів, всіх рангів, від найвищого до дрібного, не “вибиратимуть”, а “призначатимуть” на конкурсній основі. Теперішні вибори депутатів парламенту, президента, керівників інших державних органів, надалі будуть проходити у формі конкурсу претендентів на ці посади, причому претенденти можуть, як самовисуватись, так і бути запропонованими громадськими організаціями. З переможцями таких конкурсів, будуть укладатись тимчасові контракти у прийомі на роботу, з зазначенням їх обов’язків і з правом дострокового розриву контракту, у будь-який момент, за ініціативою наймача – населення країни. Ці процедури мають бути чітко виписані в законі про державну службу і прості в застосуванні. В новому суспільстві, всі добровільні об’єднання громадян матимуть статус громадських організацій. Політичні партії існуватимуть тільки як різновид громадських організацій, які на відміну від товариства, скажімо, собаководів, матимуть якісь корисні загальносуспільні, загальнонаціональні цілі, будуть ініціаторами важливих і корисних для нації і країни справ. Тому партійні організації повинні будуть чітко сформулювати програми своєї діяльності і тільки, згідно цих програм, будуть здійсьнювати свою роботу. Сьогодняшніх партій – валянків, і не лівих і не правих, в новому суспільстві не буде, бо партії перестануть грати роль трамплінів для попадання “потрібних людей” в державні структури. Підпорядкованість народу всіх органів державного управління, повинна бути чітко зафіксована в людській свіломості. Якщо раніше, керівників державних структур призначали “зверху” і, на практиці, підзвітні вони були лише перед своїм “начальством”, прості ж люди, виступали в цій схемі, лише як засіб для виконання волі “начальства”, то в нашому, новому суспільстві, управлінська державна вертикаль буде перевернута. Юридично і практично, на горі владної і упралінської вертикалі, буде знаходитись народ, громадяни країни, а державні службовці повинні його, з належним “прогибом”, у позі служіння народу, чемно обслуговувати. Для позиціювання органів державного управління саме в такій якості, повинні будуть вжиті відповідні законодавчі, організаційні і ідеологічні заходи. Ми повинні чітко усвідомлювати, для яких цілей створюються органи державного управління, які завдання вони повинні вирішувати, на яких принципах здійсьнюватиметься їхня діяльність. І вже під ці завдання, мають конструюватися державні механізми управління. За новою системою організації управління в країні, на чолі державної управлінської вертикалі будуть знаходитись спочатку два виконавчих комітети: Виконавчий комітет з законодавчих ініціатив, на який перетвориться парламент (Верховна Рада) країни і Виконавчий комітет з управління державними справами, на який буде перетворено нинішній уряд і президента країни. Виконавчий комітет з законодавчих ініціатив матиме дві головні функції: а) юридичне оформлення законів, ініційованих народом і б) розробка законопроектів за власною ініціативою і ініціативою Виконавчого комітету з управління державними справами. Треба, щоб навіть у самій назві органів державного управління, підкреслювалась їх підпорядкованність, вторинність по відношенню до їх хазаїна – народу. Проекти нормативних документів, набуватимуть юридичної сили тільки після їх розгляду і схвалення громадянами країни. В цьому не має ніякої особливою дивини чи організаційної революційності. Наприклад, в давньому Римі, Сенат не мав ніяких законодавчих прав, а міг тільки виносити своє судження з тих чи інших державних справ, юридично його рішення не були обов’язковими до виконання. Законами ставали лише рішення, прийняті на основі народного волевиявлення у формі рішень Народних зборів. В античній Греції кожен закон починався словами: “Рада і народ вирішили”, в Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) часів французської революції, теж сказано, що закон є виявом загальної волі народу, а не волі влади. Так що, в минулому, це все вже було, але в подальші часи, влада у народу була відібрана і узурпована, або окремими особами (царями, королями, імператорами), або незначною купкою людей, у формі якоїсь класової, партійної чи станової “номенклатури”. В нашому майбутньому суспільстві, народу будуть повернуті його законні права і воля народу стане єдиним джерелом влади в країні. Це положення буде не просто задеклароване в Конституції країни, а буде реалізоване в щоденній практиці. Для реалізації демократичних форм суспільного і державного устрою, в країні буде розроблена і впроваджена в життя постійнодіюча система визначення народного волевиявлення. Виходячи, наприклад, з сьогодняшніх технічних можливостей, це може бути загальнонаціональна комп’ютеризована постійнодіюча мережа збору інформації про волю народу, про його думку, з усіх, найбільш важливих для суспільства, питань. В кожного громадянина буде свій персональний код за яким він і буде періодично голосувати, або з дому, зі свого персонального комп’ютера, або, зі спеціально для цього обладнаних, пунктів. Буде існувати графік таких всенародних голосувань. За певною процедурою будуть виставлятись на всенародний розгляд проекти законів, постанов, інших регулюючих загальнодержавних документів і тільки після всенародного схвалення, вони вступатимуть у дію. Формування державного бюджету теж може відбуватись за такою ж процедурою. Наприклад, народ, за участю Виконавчого комітету з управління державними справами, формує обов’язковий перелік статей бюджету, а вже самі громадяни вирішують на які статті вони перерахують свої обов’язкові податкові платежі. Така свобода вибору статей бюджету при перерахунку податків, повна, або часткова, приведе до того, що фінансуватимуться тількі найбільш важливі для людей програми. В країні, на основі цієї ж системи, буде проводитись регулярне виявлення найбільш актуальних для громадян і країни питань. І якщо, скажімо, за якийсь пункт проголосує не менше 1 млн. громадян, то це питання автоматично виноситься на всенародний розгляд і прийняття відповідного рішення. Завданням Виконавчого комітету з законодавчих ініціатив, буде лише правильне юридичне оформлення народного волевиявлення і формування цілісної, несуперечливої законодавчої бази країни. Причому, це законодавство повинно бути максимально простим і зручним в користуванні, щоб прості громадяни країни, могли вільно в ньому розбиратись і застосовувати на практиці. З часом, з підвищенням юридичної грамотності населення, з появою більш широких технічних і програмних можливостей, потреба в такому органі може взагалі відпасти і його замінить якийсь чисто юридичний відділ. Завданням же Виконавчого комітету з управління державними справами, буде координація зусиль громадян країни у вирішенні важливих для нації справ і практична реалізація, прийнятих народом рішень. Така ж процедура відбуватиметься і на місцевому рівні, при формуванні їх нормативної бази і бюджетів. Але це вже чисто технічні, цілком вирішувані, навіть сьогодні, питання. Головне, щоб система оперативно, не дорого і об’єктивно збирала і обробляла інформацію про думку і волю народу З часом, з’являться і ліпші варіанти реалізації народного волевиявлення, це вже буде цілком залежати від грамотності і політичної творчості населення, його громадянської активності. Єдина, безумовна умова, яка потрібна для здійснення такої організації суспільства – є воля народу. Тільки за таких умов, громадяни можуть сказати, що і вони, і країна, живуть по правді. Називалась же наша перша давньоруська письмова збідка законів – “Руською правдою”.

На основі принципів справедливості і демократії, готуватиметься і текст нової конституції країни. Це повинна бути цінністно-орієнтована конституція, конституція, як фіксація суспільної угоди з приводу спільних, для наших громадян, цінностей, цілей, завдань. Для конституції важливий буде її дух В ній, в першу чергу, повинна бути визначена головна мета, що ставиться перед нацією, головні цінностні принципи, за якими житимуть і на яких відбуватиметься об’єднання зусиль громадян. В документі повинні бути зафіксовані всі невід’ємні права людини і громадянина, форми і механізми народного волевиявлення, вимоги громадян до органів держави і принципи стосунків між ними. Необхідно буде добитись такого положення, щоб до всього, що відбуватиметься в країні, можна було б прикласти формулу: “Згідно з Волею народу і Конституцією країни”. Сама ж структура, функції органів державного управління, методи прийому на роботу і звільнення державних службовців всіх рангів - це чисто технічні питання і вони мають бути виписані в розумному законі про державну службу. Концепція правової країни, повинна стати домінуючою при створенні нової конституції. Головне, що потрібно громадянам від держави, так це надання нею необхідної кількості якісних послуг, якісної форми обслуговування і повної прозорості у всіх її діях. В новому суспільстві, з практикою “вирішувать питання” у владних коридорах, буде покінчено.

Окрім турботи і підтримки зі сторони суспільства, люди, як повноправні і відповідальні члени суспільства, повинні й самі докладати індивідуальних зусиль, для правильної організації свого життя, життя нації і країни, вцілому. Для цього, їм будуть повністю гарантовані і практично надані громадянські права, в першу чергу такі, як:

Свобода, в самому широкому розумінні цього слова і, в першу чергу, як усвідомлена необхідність бути вільним. До права на свободу, належать: свобода вибору свого життєвого шляху, свобода діяти на користь собі і суспільству, свобода думки, свобода слова, свобода об’єднуватись і діяти, разом з іншими громадянами країни, в суспільнокорисних цілях.

Рівність в правах. Рівність в правах означає, що всі люди рівні, від дня свого народження, перед країною, суспільством, законом. Ця рівність буде забезпечуватись: формою організації суспільного життя і державного устрою, створенням відповідного морального, духовного, ідеологічного і законодавчого середовища, створенням максимально можливих рівних стартових умов для розвитку і самореалізації людей, в першу чергу, це стосуватиметься дітей та молоді, створенням компенсаційних, вирівнювальних умов для людей з обмеженими природніми можливостями. Рівність в правах не означає примусову абсолютну зрівнялівку, мова йде про те, що людям будуть надані однакові права і стартові можливості для розвитку, а як вони скористаються цими можливостями і якого вони доб’ються життєвого результату, буде цілком залежати від них. Хоча суспільство буде слідкувати і вживати необхідних заходів для того, щоб різниця в умовах життя людей, мала розумні межі.

Єдине обмеження у визнанні і широкому застосуванні людьми їх громадянських прав, може бути лише одне – права однієї людини, не повинні порушувати загальновизнаних прав інших членів суспільства.

В країні, на рівні суспільної моралі, ідеології, повинна визріти і утвердитися нова суспільна угода, як угода в душах, переважної більшості громадян, щодо майбутнього країни, стосовно їх індивідуальних прав і обов’язків перед іншими членами суспільства і суспільством вцілому, прав і обов’язків різних соціальних груп між собою і перед країною. Кожна особа, кожна соціальна група, повинні знати, які їх права і обов’язки, які суспільнокорисні функції вони мають виконувати, і тільки за результатами такої суспільнокорисної діяльності, їх будуть оцінювати і поважати в суспільстві. Така суспільна угода, сприятиме створенню в країні клімату взаємної довіри між її громадянами, різними соціальними групами, між державою і суспільством. В країні шануватимуть і славитимуть лише подвиги в ім’я Батьківщини, справжніх народних героїв, як це було колись в античній Греці, Римі, чи у нас, в Україні-Русі. Тому, жодні індивідуальні досягнення, що не сприятимуть загальному поступу нації, не повинні суспільством позитивно оцінюватись. Ставлення до них може бути, або байдужо-нейтральним, або негативним, в залежності від їх нешкідливості чи шкідливості для суспільства. Бути багатим, мати коштовні речі, буде дозволено всім, але це не буде елементом престижу. Таке ставлення до багатства, до розкоші, буде невід’ємним елементом майбутньої ідеології, і воно буде ще й підкріплене на практиці, відповідними організаційними заходами. Наприклад, такими як: заборона на розташування в центральних частинах міст, на видноті, магазинів, організацій для обслуговування багатіїв, всі такі заклади повинні бути винесені на околиці міст; в самих людних місцях повинні знаходитись заклади для звичайних, рядових громадян; в країні будуть встановлені високі податки на предмети розкоші, дорогі авто і будинки; будуть введені обмеження на показ предметів розкоші і багатого способу життя в ЗМІ і т.п. Так що, хизуватись своїм багатством, нормальній людині і в голову не прийде, бо це буде, по-перше, ознакою поганого тону, а, по-друге, багатство не буде елементом суспільного престижу.

В нашому новому соціальному проекті, назвемо його проектом “Людина”, домінуючими будуть духовні засади, а це передбачає, в першу чергу, високу культуру стосунків між людьми і цілісну, взаємоув’язану систему їх взаємних прав і обов’язків. Прав без обов’язків в країні не буде. Того, хто не захоче нести солідарну суспільну відповідальність за долю нації і країни, суспільство має осудити, обмежити, чи взагалі позбавити, суспільних прав. Тому, такої ситуації, як зі згаданим раніше бізнесменом, котрий вважав, що перед суспільством і країною у нього обов’язків не має, в нашому новому суспільстві, не буде, як не буде і шахраїв від бізнесу, що займатимуться розроблянням різних антисуспільних схем ухиляння від податків, тощо. Суспільство їх знищить, в першу чергу, морально. Нове суспільство буде об’єнанням громадян, що поділятимуть згадані загальносуспільні цінності.

Роль ідеології

Ми з Вами, досить коротко і в досить загальній формі, розглянули основні соціальні засади нового суспільства. Але, вже навіть з цього стислого плану, видні глибина і масштабність майбутніх суспільних перетворень. Для їх реалізації, потрібні будуть величезні, скоординовані зусилля всієї нації. Як підняти народ на таку реформаторську діяльність, як розбудити його енергію, як об'єднати людей і всилити їм віру в свої сили і правоту народної справи? Для цього потрібні національна ідея і національна ідеологія.

Національна ідея і національна ідеологія - це дуже ємні і багатофункціональні поняття, їх роль в долі нації, буде одна із вирішальних.

Національна ідея є стисло сформульованою мрією нації про своє майбутнє, про країну, в якій би народу хотілось жити. Саме вона повинна дати людям відповідь на питання - для чого вони живуть і куди йдуть? Саме в ній мають бути сконцентровані спонукальні мотиви, надхнення і енергетика майбутніх перетворень. Для цього, національна ідея повинна бути дуже притягальною для переважної більшості населення країни і саме вона має об’єднати поодиноких людей і перетворити їх в цілісну могутню націю. Саме загальнонаціональна ідея буде визначати головний зміст таких слів, як “священний обов’язок перед народом, перед Батьківщиною”. За її здійснення, люди готові будуть і поборотись і, якщо треба буде, то й повоювати. Бо захищатимуть вони не абстрактні, нав’язані кимось, зі сторони, інтереси і поняття, а воюватимуть за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей і онуків, за майбутнє своєї нації. А це вже багато чого варте. Національна ідея повинна давати людям, в національному масштабі, почуття гордості за свою країну, за свою націю.

Поки що ж, ні люди в рясах, ні в цивільних піджаках, нічого подібного народу не запропонували. Вся та пінка, що піднялася на суспільну поверхню за останні 17 років, виявилась лише мішанкою з абсолютно бездарних, і інтелектуально, і морально, дрібних самозванців. Самі себе облизують, самі себе називають елітою, самі собі присвоюють різні звання, нагороди, високі зарплати, різні привілеї. Такі собі новоявлені самосвяти. Тому вгорі зосеределось лише те, що, як відомо, погано тоне. Енергію, сили і розум треба шукати в глибині народу, в його справжніх національних традиціях, в його моралі і духовності, в нашій тисячолітній історії. Тому творцем національної ідеї повинен стати сам народ, бо саме йому доведеться жити в новій країні і за неї боротись. Вируюча енергія нації, як казав Ніцше, і народить нову зірку.

Національна ідеологія. Завданням же національної ідеології повинно бути налагодження, в душах і головах людей, постійного практичного зв’язку, між цією високою народною мрією і сьогоденним життям, це так би мовити, має бути хорошим перекладом з божественного на людське. Національна ідеологія має стати тією стежиною, що приведе народ до поставленої мети. Тільки в такому разі, національна ідея і національна ідеологія перетворять зусилля окремих людей в нестримну енергію нації, і тільки так, буде досягнутий потрібний соціальний комулятивний ефект.

Далі трошки розширено подивимось на ситуацію з ідеологією і все, що з нею пов’язане.

Питання національної ідеї і ідеології не нові, їм вже не одне тисячоліття. Витоки цих понять, вже можна шукати в таких центрах древніх цивілізацій, як: Шумер, Вавілон, Ассирія, Єгипет, пізніше – Кріт, Еллада, Персія, Рим. Навколо цих цивілізаційних осередків форомувались більш масштабні утворення, прототипи майбутніх імперій. Якийсь час вони існували, досягали могутності, а згодом розвалювались. І головною причиною краху цих протоімперій, були слабкі духовні, ідеологічні зв’язки між різними їх складовими, відсутність спільних святинь. Все трималось лише на силі. Так розвалився і пріснопам’ятний СРСР. І відбулося це не в 1991 році, а набагато раніше, ще в 60-70 роках ХХ століття. Як тільки більшість людей перестали вірити в більшовицьку догматику, коли в людських головах, більшовизм почав перетворюватись на об’єкт всенародної анекдотної творчості. Саме тоді вже можна було ставити на ньому хрест. Далі була вже передсмертна агонія, що закінчилась цирком з ГКЧП.

З появою світових релігій, з VI ст. до н.е. по VII ст. н.е., ситуація суттєво змінилась, почали з’являтись імперсько-конфесійні союзи, такі як Велика Римська імперія, Арабський Халіфат. Вони вже мали, більш стійкі внутрішні духовні зв’язки, спільні святині, спільні мови. І навіть пізніше, з розвалом імперій, ці духовні зв’язки продовжують жити серед їх нащадків, в латинській і арабській мовах, в спільних релігіях, в спільних місцях поклонінь. Історична доля цих релігій склалась по-різному. Індуізм, з яким давня віра і наших предків має спільні корені, практично не вийшов за межі Індії. Нащадки давніх аріїв, не зуміли зробити з нього світову релігію. Будизм, що виник в Індії, як демократична альтернатива індуізму, не прижився на рідних землях, натомість пустив глибокі корені в Південно-Східній Азії, інших азійських країнах. Християнство, що виникло в Ізраілі, як секта іудаізму, теж, практично, покинуло свою домівку. Але завдяки Великій Римській імперії, що взяла його на озброєння, захопило країни Європи і Нового Світу. Сама ж материнська релігія – іудаізм, так і залишилась чисто національною вірою євреїв. Хоча така певна ідеологічна і національна “чистота” іудаїзму, може зіграти і позитивну роль, вона дозволить йому вижити в майбутньому. Християнство ж свою енергетику, вже безповоротньо втратило. Церква поступово перетворюється на чисто релігійну організацію. Ритуал, обрядовість ще зберігаються як традиція, але зміст поступово зникає. І пов’язано це, в першу чергу, з тим, що основні носії цієї релігії – європейці, переросли її і духовно, і інтелектуально. Даосизм і синтоізм, так і не покинули землі Китаю і Японіїї і світовими релігіями, теж не стали. Хоча Лао-цзи, в кінці свого життя, таки рушив пропагувати на Захід. Із традиційних релігій, на підйомі, як ми раніше вже відзначали, залишається тільки мусульманство. Воно прямо дихає глобальною енергією. Пов’язано це, в першу чергу, з тим, що мусульманське суспільство будується на міцному фундаменті власної системи духовних цінностей, духовність визначає і принципи побудови суспільства, і всі міжлюдські стосунки, вона визначає основний сенс життя їхніх людей. Західна ж система цінностей, що сформувалась на основі іудеохристиянства, в основному протестантської її гілки, носить чисто егоїстичний, споживацький характер. Всі борються тільки за підвищення індивідуального рівня споживання. Тому, коли одні кричать: “Хочу новий автомобіль”, а інші – “Аллах акбар”, зразу видно хто переможе. Це абсолютно незрівнянні за енергетикою гасла. Звідси і така пасивність Заходу. Хто ж буде ризикувати життям за новий автомобіль, а мусульмани свідомо йдуть на смерть, заради утвердження своєї системи цінностей.

Ці думки приводяться не з метою пропаганди мусульманства, а з метою розібратись, в якому середовищі ми живемо зараз і в якому будемо жити, в недалекому майбутньому. Наша країна ніколи мусульманською не стане, психологія наших людей генетично відмінна від азійської, у нас різні форми індивідуальної і колективної поведінки, та й наші люди, ніколи цілковито зосередженими на релігії не були і ніколи не будуть. В нас інший тип мислення. Тому, релігійний варіант формування нового суспільства, для нас абсолютно безперспективний. Крім того, релігія давно перестала бути об’єднуючим фактором для людства, вона більше розділяє людей по принципу “свій – чужий”, а це нам, як буде показано далі, теж не підходить. Тому, висновок з цього один - в системі цінностей майбутнього нашого суспільства, духовні засади повинні бути домінуючими, інакше програємо ідеологічну битву, але це не повинна бути релігія. Наші духовні цінності повинні бути світськими, з широким загальнолюдським змістом і з сильною енергетикою. Останнє надзвичайно важливе. Бо в світі, ніякого духовного взаємозбагачення і взаємодоповнення не помічено. Ніхто не зайнятий пошуками корисного і позитивного в ідеях сусідів, всі зайняті тільки експортом власних ідей. Йде жорстока боротьба за утвердження власної думки, власних цінностей, і війна на знищення системи цінностей конкурентів. В цій боротьбі переможе той, хто нестиме на своїх знаменах більшу енергетику. Військова сила чи фінансові ресурси ніколи зайвими не були, але вирішальної ролі, в цьому змаганні, грати не будуть. Це чудово видно з провалу кампанії західних країн на Близькому Сході. Як писав Субкоманданте Маркос: “Якщо в тебе не має можливості одночасно мати і силу і розум – то вибирай розум. Бо з силою, можна виграти окремі битви, загальної ж перемоги можна досягти тільки за допомогою розуму”.

Як варіант, при розбудові нового суспільства, в його основу може бути покладений потужний соціальний проект, або змішаний духовно-соціальний. До соціального проекту можна віднести США, Ізраіль, колишній СРСР. Хоча задумувався останній, спочатку як духовно-соціальний, але з захопленням більшовиками влади в країні, духовна частина була відкинута і СРСР перетворився на чисто соціальний проект з утримання влади в країні, соціальною групою під назвою “компартійна номенклатура”. Елементи колишньої духовної складової, використовувались більшовиками лише в формі гасел для ідеологічної обробки населення країни. Як видно з новітньої історії, чисто соціальні проекти не мають потуги для широкої експансії. Більш перспективні, в цьому відношенні, є духовно-соціальні проекти. До такого змішаного типу, належать: Китай, що, з одного боку, опирається на глибокі духовні й культурні національні традиції, а з іншого боку, це і потужний соціальний проект, Третій рейх, Іран. Саме до змішаного духовно-соціального проекту, треба схилятись і нам. Духовна частина має визначити історичну перспективу нації, мобілізувати і об’єднати її, забезпечити міжнародний авторитет нашої країни, сприяти поширенню нашої системи цінностей. А тут, як ми вже раніше відзначали, компромісів не буде, або ми експортуватимемо свою систему цінностей, або станемо провідниками чужих інтересів. Соціальна ж частина, повинна забезпечити фізичний і інтелектуальний розвиток нашої нації. При визначенні наших національних цілей і пріоритетів, не треба щось приховувати, туманити чи покривати вуаллю. Ми маємо чітко і ясно, як для свого народу, так і для навколишнього світу, сформулювати нашу мету, національну позицію, нашу власну цінністну шкалу у визначенні добра і зла. На все, що відбуватиметься в країні і світі, ми повинні дивитись через призму нашого власного національного інтересу. А вже під визначену мету, буде підібраний і відповідний ідеологічний інструментарій. Наш підхід має бути сильним і чесним.

Далі розглянемо вказану проблему, по частинах. В якійсь мірі, нам доведеться повторити вже згадувані речі, але для більш системного викладу, це доведеться зробити, хоча б у дуже стислій формі. Взагалі, цю смислову частину нашого проекту, буде викладено в формі тез, бо, по-перше, для неї не треба якихось спеціальних знань, небхідна лише щира любов до своєї Батьківщини і свого народу, а, по-друге, хочеться, щоб національна ідея і національна ідеологія, стали результатом спільної творчої роботи всієї нації, а не окремих людей. Національна ідея, національна мета повинні знайти почесне місце в душі і седці кожного громадянина нашої країни, тільки тоді вони стануть загальнонаціональними цінностями, джерелом енергеї і надхнення мас.

Духовна частина проекту

В духовній частині проекту нам треба вказати головну мету нашої нації, сформулювати основні цінностні засади нової суспільно-економічної формації, визначити коло національних і загальнолюдських проблем, що будуть розв’язані в майбутньому суспільстві.

Національна ідея, мета нашого народу

1. Наша нація повинна стати однією з найбільш розвинутих націй світу, як в фізичному, так і духовному, інтелектуальному плані.

2. Для гарантованого збереження нашого генофонду, ми маємо стати однією з найчисельніших націй Європи, для цього нам треба вийти на кількість власного населення, як мінімум, у 75 – 80 млн. чоловік.

3. Матеріальні, соціальні, екологічні умови життя нашого населення, повинні повністю забезпечувати всі його, найбільш життєво важливі, потреби. Ми повинні збудувати, одну з найбільш комфортних, для проживання людей, країну.

4. Нам треба ввійти до світової еліти націй, перетворитись на провідного світового політичного, ідеологічного і економічного гравця. Наша країна повинна стати одним із світових центрів впливу і прийняття міжнародних рішень.

5. Наші духовні, моральні і соціальні цінності, повинні стати взірцем для інших народів і суспільств. Завдяки їх притягальній силі, їх гуманістичному потенціалу, ми повинні: а) повністю унеможливити зовнішній ідеологічний вплив на нашу країну і б) забезпечити поширення нашої власної системи цінностей на довколишній світ.

6. Центри прийняття, всіх найважливіших для нації рішень, повинні знаходитись тільки в нашій країні, під нашим повним контролем. Всі намагання зовнішнього втручання, повинні державою і суспільством надійно блокуватись.

7. На основі нашого майбутнього суспільства, ми повинні створити новий, найбільш прогресивний тип земної цивілізації, а наша нація повинна стати головним її носієм і головним генератором її нових ідей. В підсумку, ми повинні перетворитись на націю – цивілізацію.

Національна ідеологія

Щоб забезпечити досягнення національної мети, в країні має бути розроблений духовний проект майбутньої країни, країни, яку б ми хотіли бачати, в якій би нам хотілось жити. Всі економічні, політичні, інші конструкції - то вже потім, вони похідні, спочатку треба визначитись з набором моральних і духовних цінностей, що лежатимуть в основі нового суспільства, сформулювати його основний смисл, визначити, що люди вважали б правильним і справедливим у своєму житті. Щоб кожна людина знала і розуміла, для чого вона живе і живе саме в цій країні, чи такого майбутнього вона хоче для своїх дітей. А вже під цю мету і буде розроблятись технічна частина проекту. Завданням же національної ідеології, як раз і є донесення до людей цієї смислової, змістовної частини нашого проекту. Вона має створити для нації спільне моральне, смислове, інформаційне поле. Але, будучи нашою національною ідеологією, вона повинна мати і загальнолюдський, універсальний характер. Святині і духовні цінності нашого народу, повинні бути відкритими і притягальними для всього людства. Ми повинні стати національними виразниками найвищих духовних цінностей світової цивілізації. Головний вектор нашої ідеології, повинен бути постійно направленим у майбутнє. Нами повинно підтримуватись все нове, все прогресивне.

Пропонується ідеологію нового суспільства базувати на таких засадах:

1. Визнання людини, як найвищої суспільної цінності. Для цього, людям повинні бути законодавчо гарантовані і підтверджені в реальному житті, всі їх невід’ємні права, такі як: свобода, рівність в правах, справедливість, право на здорове життя. Згідно з цими правами, в країні формуватимуться всі міжлюдські стосунки, законодавча база, система державних органів управління, механізми народного волевиявлення і народного самоврядування. Ми маємо вибудувати гармонійну систему стосунків людини і суспільства, людини і природи. Все, що відбуватиметься в країні, повинно обертатись навколо людини і її законних прав, але за обов’язкових умов: а) права однієї людини, не повинні порушувати прав інших людей і б) суспільні інтереси, важливіші за індивідуальні. Колективні засади, в новому суспільстві, повинні бути домінуючими.

2. В країні має бути сформований культ здорової, сильної духом, інтелектуально розвинутої людини. З цією метою, в країні мають бути вжиті всі заходи з забезпечення людям здорових умов життя. Ці заходи включатимуть: а) вичищення країни, в найкоротший термін, від всіх шкідливих речовин та впливів; б) відновлення чистоти річок, озер, ставків, морських берегів, розширення площ лісів, парків, перетворення їх на загальнонаціональні оздоровчі зони; в) законодавчу заборону на обмеження доступу людей і користування цими оздоровчими водними і зеленими зонами країни; г) переорієнтацію економіки на використання екологічно чистих технологій; д) прийняття законодавства, що жорстоко карало б за завдання шкоди здоров’ю людей і довкіллю, в результаті такого системного підходу, країна має перетворитись на зелену і квітучу землю; е) створення розгалудженої і доступної всім громадянам, державної мережі спортивних і оздоровчих закладів, запровадження культу здоров’я, спорт і фізкультура повинні ввійти в щоденну людську практику; є) створення аналогічної мережі культурних та освітніх закладів, що сприяли б загальному культурному розвитку нації; ж) розробку і втілення в життя державних програм з духовного і інтелектуального розвитку нації; з) встановлення суспільного контролю за змістом поширюваної в країні інформації, для запобігання шкідливого впливу на моральне і духовне здоров’я нації; и) повну реконструкцію наших освітніх і наукових установ, що включатиме модернізацію їх змістовної, організаційної і технічної частин; і) переорієнтацію економіки і суспільства на використання новітніх, науковоємних технологій, модернізацію існуючих виробництв, з метою постійного росту фахового і інтелектуального рівня нації.

3. Культ нації. Поруч з людиною, в системі суспільних цінностей, повинна стояти і нація, як органічна сукупність людей, об’єднаних спільною метою, спільною працею в ім’я Батьківщини, спільною системою моральних і духовних цінностей, спільною історичною долею. Нації формуються, в першу чергу, як система цінностей. Як казав Ренан: “Нація – це спільна гордість за свою історію і згода з приводу свого майбутнього:” Нашу націю, ми повинні розглядати як одну велику сім'ю, де дії кожного її члена, повинні розглядатись і оцінюватись в залежності від їх внеску в загальнонаціональний розвиток. Найвищим індивідуальним людським досягненням, в новому суспільстві, може бути лише подвиг в ім’я Батьківщини, рідного народу. З цих позицій, повинні формуватись світоглядна орієнтація членів суспільства, поняття індивідуального і суспільного блага, особисті спонукальні мотиви людей. Всі дії, направлені на задоволення лише власних, чисто егоїстичних інтересів, суспільством повинні осуджуватись. В країні має бути створений культ нації, з відповідним ідеологічним, фінансовим і матеріальним забезпеченням. Найголовнішим обов’язком держави, має стати саме турбота про розвиток нації. Зусилля держави і суспільства, повинні бути направлені на організацію в країні безперервного процесу розвитку нації, вона повинна стати об’єктом постійної модернізації. Ми не повинні консервувати наші успіхи й досягнення, кожен набуток має стати лише кроком до більш високого рівня розвитку. Тупцювання на місці, збереження існуючого Status quo, це шлях до відставання і деградації нації. Тільки безперервний рух вперед, тільки постійний процес переймання всього найдосконалішого, найрозумнішого, тільки концентрація в себе всіх світових надбань та організація безперервного процесу генерації власних досягнень світового рівня, дозволять нашій нації впевнено дивитись у майбутнє. Всі дії державних органів, всі основні показники розвитку країни, бюджетні, економічні, соціальні, демографічні, освітні і т. п., повинні розглядатись через призму загального розвитку нації. Вони повині бути не абстрактними цифрами в гривнях, тонах, кілометрах, а в показниках здоров’я людей, їх рівня духовного і інтелектуального розвитку, в показниках якості і комфортності життя громадян країни, в рівнях їх впевненості в житті і відчутті щястя, в їх можливостях для самореалізації, в конкурентноздатності нашої нації стосовно інших націй світу. За кожним таким показником, повинна проглядатись доля конкретної людини і нації. На протязі досить довгого часу, зовнішні сили блокували розвиток нашої нації, тому нам треба, по-перше, інтенсивного надолужувати втрачене, а, по-друге, поставити надійний державний і суспільний заслін, від такого втручання в майбутньому. В реалізації цього завдання, роль національної ідеології буде визначальною.

4. Змагальність і колективізм. Нація буде впевнено і швидко розвиватись, коли на її суспільну вершину будуть підійматись найрозумніші, найобдарованіші, найбільш відповідальні за долю країни і народу, особистості. З цією метою, поруч з заходами із загального розвитку нації, повинен бути розроблений план і відповідні механізми його реалізації, з організації відбору і просуванню по суспільній драбині, найкращих, найрозумніших, найперспективніших членів суспільства. Суспільство має бути динамічним, як по горизонталі, так і по вертикалі. Кожна людина має бути впевненою, що завдяки своєму розуму, своїй праці, своїй наполегливості, вона може піднятись на найвищі суспільні рівні. Ця впевненість має бути забезпечена конституцією країни, законодавчою базою, наявністю практичних суспільних механізмів з вертикальної міграції населення, ефективними діями держави і суспільства з утримання цих суспільних ліфтів в робочому стані і постійним їх вдосконаленням. Саме так повинна формуватись наша національна еліта. На противагу тій “пінці”, що зараз спливла на поверхню і самозванно присвоїла собі це звання, майбутня, справжня національна еліта, повинна складатись з еталонних зразків суспільства і одержувати підтвердження своєї якості тільки від народу. Лише загальнонародне визнання, може слугувати тим штампом, що підтверджуватиме її якість. Тут як з пробою на золото – проба на золото не робить метал золотим, а тільки підтверджує наявність і кількість золота в металі. Другою складовою процесу відбору кращих, є створення загальнонаціонального режиму змагальності в суспільстві. Люди повинні ще змалечку виховуватись в атмосфері постійної боротьби за своє місце під сонцем. Ця боротьба повинна бути чесною, відкритою, за єдиними, для всіх громадян, правилами. Бо змагання вестиметься між членами, так би мовити, однієї родини, але від цього боротьба не повинна стати млявою і кволою. Тільки сильні духом, вольові і завжди готові до боротьби, в будь-яку мить, члени суспільства, можуть створити сильну націю. Атмосфера змагальності, постійної конкуренції, як всередені країни, так і з оточуючим світом, повинна бути постійно присутньою в суспільстві. Теперішнього становища, коли в більшості наших чоловіків переважає жіночий психологічний тип, не повинно більше повторитись. Цього не було в нашому історичному минулому і цього не повинно бути в майбутньому. Всі люди повинні постійно перебувати в стані соціальної активності. А щоб ця боротьба була чесною, суспільство повинно вжити всіх заходів для вирівнювання їх стартових умов. Це, передовсім, повинно стосуватись можливостей для розвитку дітей та молоді. Рівні умови для дітей і молоді в одержанні здоров’я, освіти, інших можливостей для розвитку, повинні бути гарантовані державою і не повинні суттєво залежати від статків їхніх батьків. Ні положення в суспільстві, ні стосунки з владою і державою, не повинні передаватись у спадок. Таланти з бідних сімей, повинні неодмінно підніматись вгоду, а нездари з багатих сімей, обов’язково повинні рухатись вниз. Від ефективності роботи цього природнього суспільного конвеєра, буде залежати доля нації. Разом з тим, люди повинні чітко усвідомлювати, що при всій безкомпромісності внутрішньої боротьби, з зовнішнім світом, вони мають виступати однією монолітною командою. Тут повна аналогія зі спортивними командами - сильна внутрішня конкуренція і злагоджені дії на спільний командний результат. Для відновлення почуття колективізму, а це треба зробити, не тільки з точки зору досягнення високого суспільного результату, а й з точки зору морального здоров’я кожної конкретної людини, треба збільшити і ущильнити міжлюдські стосунки в країні. Людина не повинна почувати себе одинокою, самотньою, вона повинна завжди мати навколо себе широке коло однодумців, просто приємних для неї людей. Це зробить життя людей набагато комфортнішим. Тому, державні і громадські органи країни, повинні постійно організовувати для людей масові заходи зі спортивних змагань, зі здорового і приємного відпочинку, з внутрішнього туризму, тощо. Це допоможе людям, з одного боку, змістовно відпочити, знайти собі нових друзів, з іншого боку, формуватиме і тиражуватиме в людській свідомості, образи спільної країни, спільної нації, спільної історичної долі. Ці суспільні цінності, повинні постійно, з великою варіантністю, утверджуватись в свідомості наших людей.

5. Відновлення національної ідентичності Зараз, практично жоден соціальний процес, неможливо розглядати у відриві від процесів глобалізації. Міжнародні інформаційні, культурні, ідеологічні канали пронизують всі країни і суспільства. Вони, з одного боку, дають технічну можливість населенню одних країн, ознайомитись з культурними досягненнями інших народів, з другого боку, цими ж каналами розповсюджується і ворожа нам ідеологія і псевдокультура, а простіше кажучи, халтура, в самих примітивних її формах. Причому баланс культурних потоків, зміщується саме в бік поширення халтури. На сьогодні, основним інформаційним каналом для населення, є телебачення. Саме воно, зараз, активно займається руйнуванням моральних, культурних, етичних засад суспільства. Пов’язано це з тим, що головною метою комерційних засобів масової інформації і телебачення, в першу чергу, є не підвищення культурного рівня населення, не пропаганда найкращих зразків світової культури, а заробляння грошей на трансляції реклами. Самі ж телевізійні програми, у більшості випадків, ніякого смислового навантаження не несуть, вони виступають, лише, у ролі приманки для потенційних глядачів, щоб якнайдовше утримувати їх біля екранів телевізорів. Власники засобів масової інформації, розглядають глядача, не як суб’єкта процесу культурного обміну, а тільки, як споживача реклами. І тут, спрацьовує принцип - якщо споживач не може самостійно об’єктивно оцінити якість товару чи послуги, то конкуренція працює не на підвищення їх якості, а навпаки, на погіршення. Бо, неякісний товар, халтура в нашому випадку, набагато дешевша від високого мистецтва, а, відповідно, і приносить більший прибуток. Саме це, ми з вами зараз і маємо. Халтура захопила радіо і телебачення, концертні зали, видавничу справу, друковані ЗМІ, освітні і культурні заклади. Куди не звернеш увагу – там вже сидить свій Поплавський. Причому носії цієї халтури, розуміючи, що зараз їх зоряний час, ведуть себе чим далі, тим агресивніше. Витискають з країни останні залишки представників справжнього мистецтва, тим самим, знищуючи самі основи нормального культурного і духовного життя в суспільстві. Ми, поки що, пасивно дивимось, як спустошується наше суспільство. За останні роки, ми бездумно, без будь-якої критичної оцінки зі сторони держави і суспільства, понахватались чужого, в першу чергу, найгірших зразків західної псевдокультури. Під прикриттям загальних розмов, що так буцім-то розвивається весь світ, проводиться політика “вестернізації” суспільства. Причому вестернізацію видають нам за модернізацію, як за долучення до чогось передового, сучасного. Будь-які, прояви національного мистецтва, в зневажливому тоні, обзиваються “шароварщиною”. Уявіть собі, щоб в Японіії, хтось традиційне мистецтво обізвав “кімоновщиною”. Носити національний одяг, дотримуватись національних традицій, і в Японії, і в Китаї, і в інших розвинутих країнах, престижно. Будь-який представник бізнесу чи державного управління, самого високого рангу, залежно від ситуації, спокійно переодягається з европейського ділового вбрання в національний одяг. Там це шанують, поважають, що говорить про зовсім іншу шкалу духовних цінностей. Статус національного, в цих суспільствах, дуже високий. Ми ж, піддались іржі і халтуру сприймаємо за норму. Прості люди, селяни, робітники, говорять про засилля примітивізму, бездуховності в ЗМІ, а наша державна, політична, культурна «еліти» - мовчать! Така пасивність, у відстоюванні позицій національної культури, говорить, або про, взагалі, надзвичайно низький їх інтелектуальний рівень, або про цілеспрямоване руйнування ними моральних і культурних засад нашого суспільства. Тому, якщо ми не зупинемо цей брудний потік і не протиставимо халтурі справжні високі духовні цінності, то країну, націю, очікує сумна перспектива духовного виродження. І це не якась далека перспектива, духовну деградацію суспільства, суттєве зміщення пріоритетів, в шкалі моральних і духовних цінностей, ми вже маємо зараз. Як відомо ще школярам, перетікання завжди відбувається в бік ємкості з меншим внутрішнім тиском. Тому, щоб виправити ситуацію, треба створити культурний і духовний тиск всередені суспільства, вищий від зовнішнього. Тоді ми з імпортера перетворимось на інтелектуального, культурного і ідеологічного експортера. Наш духовний і інтелектуальний генератор, повинен бути потужнішим ніж у наших конкурентів. Змагатися у виробництві халтури і бездуховності, ми не будемо, це не в інтересах, в першу чергу, нашого власного народу. Халтурі і бездуховності, ми повинні протиставити справді високі духовні цінності. Поруч з такими загальнолюдськими цінностями, як свобода, справедливість, рівність в правах, повинні бути присутні і наші національні цінності. В будь-якому суспільстві приживається добре тільки те, що органічно поєдується з традиційними національними цінностями. Японія, Китай, тому хороший приклад. Логічно, протиставити засиллю бездуховності наші національні цінності, але ситуацію ускладнює те, що маючи тисячолітню історію, до сьогодняшнього дня ми прийшли в досить гливкому стані. Наша нація ще не стала одним духовним монолітом. Ми ще, в значній мірі, «вінегрет», з різноорієнтованих, або взагалі дезорієнтованих складових. Такий собі, різнокольоровий набір «земляцтв». Наш духовний національний бар’єр, виявився досить низьким і геть дірявим. Тому, духовним оздоровленням нації, її консолідацією, зайнятись треба негайно. Роботу треба вести в двох напрямках: 1. Створити для нації єдину цільову програму дій, об’єднати її спільною метою, спільною справою. В цій якості може виступати пропонований духовно-соціальний проект. 2. Відродити національну моральну, духовну, історичну ідентичність. Все, що ми будемо будувати, повинно робитись на національному фундаменті і за національними технологіями. Генетичний код нації повинен пронизувати всю суспільну конструкцію. Тільки так нам вдасться наростити власний національний духовний потенціал і забезпечити нації історичне майбутнє. Інакше розчинемось в іншому духовному середовищі. Зразу підкреслимо, що говорячи про захист національних культурних цінностей, ми не маємо на увазі низьколобу ворожість до всього іноземного. Всі, по-справжньому, високі досягнення світової культури, повинні нами, з щирою вдячністю, сприйматись, осмислюватись з позицій національних традицій, культури і включатись в загальнонародне культурне надбання. Наша культура, національна за формою, повинна бути квінтесенцією всього найкращого, найрозумнішого, що є у світі. Наші національні цінності, повинні бути і сприйматись, як загальнолюдські цінності. Суспільство, держава, національна еліта, повинні налагодити безперервний процес такого просіювання і відбору. Але, разом із зовнішніми негативними впливами, всередині нашого суспільства, теж відбуваються процеси, що працюють, як на підвищення, так і на пониження культурного рівня населення. Тому, цей процес відбору і поширення кращого, в повній мірі, повинен стосуватись і нашого власного інтелектуального виробника. І зразу ж, виникне питання, а що ж відповідає національним традиціям, нашим духовним цінностям, що має бути зразком для подальшого розвитку і поширення? З якою міркою, ми повинні підходити до такого поділу на зерно і полову? В кінцевому підсумку, це завдання має виконати сам народ і його національна еліта, як інтелектуально і фахово найбільш озброєний передовий загін. Ми ж зараз, повинні: а) розмулити народні джерела, б) визначитись з критеріями відбору і організувати саму роботу з прискіпливого перебирання всього того, що за століття накопичилось в нашій духовній коморі і. в) розробити принципи майбутнього духовного будівництва. Нам треба започаткувати цей процес. Більше ми навряд чи зможемо зараз зробити, бо ми самі досить іржаві і наша праця буде далеко не ідеальною. Шліфувати нашу роботу, будуть вже інші покоління. Національні традиції, культурна спадщина, в якійсь мірі, і самі передаються людьми з покоління в покоління, але завданням суспільства є, щоденно розбиратись в цьому доробку, відбирати найкращі зразки, вдосконалювати їх. Населення країни постійно напрацьовує сировинний матеріал, а його еліта повинна шукати алмази, обробляти їх і вже у вигляді діамантів передавати суспільству. Тим самим надаючи національній культурі блиску довершенності і забезпечуючи постійний ріст її якості. Крім вдосконалення напрацьованих народом культурних надбань, еліта і сама має виступати їх активним творцем. Народ, так би мовити, пряде різнобарвні нитки, а вже еліта повинна плести з них чудовий неповторний національний візерунок. Саме так повинен відбуватись природній процес духовного розвитку нації, у повній відповідності до її генетичного коду. А на сторожі цього національного духовного коду, повинні постійно стояти держава і національна еліта. Саме вони мають забезпечити спадкоємність і постійне відтворення національної шкали культурних і духовних цінностей. Це не просто хороші але абстрактні гасла чи побажання, це питання історичної перспективи нашої нації. Країни, що поєднують в собі різні культурні, цінностні системи, обов’язково розваляться. Якщо наша система буде внутрішньо суперечливою, то ніякі ситуативні компроміси, переговори – сговори, цьому не зарадять. Потрібна органічна єдність нашого суспільства. Тому питання спільної справи, спільних ідеалів, повинні бути постійно в фокусі державної, громадської і політичної діяльності. Тут, як писав І. Кант: “Треба розділяти владу до глузду і після нього”. Обидві ці складові присутні в суспільстві і обидві грають свою незамінну роль. Все те, що ми інтуітивно відчуваємо, що нами підсвідомо керує, в що ми віримо, обов’язково спрацює з самим разючим результатом. Що ж може виступати в якості духовних об’єднавчих цінностей, які смисли будуть з’єднувати націю і створять спільний духовний простір країни? Зразу зауважимо, що нам потрібна, по-перше, позитивна консолідація нації, на основі “за”, а не “проти”. Це складніше завдання, бо воно потребує певної визначенності в цілях і дійових особах, але результати будуть надійнішими, змістовнішими і матимуть стратегічну перспективу. Ситуація об’єднання на основі “проти”, не тривка, вона може бути лише тактичною і чисто сітуативною. По-друге, наші цінності повинні вигідно нас вирізняти серед інших народів і країн, нам треба стати притягальними для оточення. У власного ж населення, вони мають обов’язково викликати почуття гордості за свою країну, за свою націю. Це принципово важливо. Безумовно, у будь-якої нації були періоди своїх злетів і падінь, історія, нажаль, ніколи не складається з одних лише перемог, але, в ідеологічній роботі, зосереджувати увагу треба, переважно, на позитивних моментах, на перемогах, а не на поразках, якими б героїчними і жертовними вони не були. В пропагандистській роботі, співвідношення перемог до поразок, повинно бути не менше ніж 85 : 15. Виходячи з цієї настанови, ми повинні уважно переглянути всю свою історію за декілька тисячоліть, знайти в ній героїчні місця, облаштувати, якщо збереглись, матеріальні пам’ятки, увіковічнити їх пам’ятними знаками, зайнятись широкою їх пропагандою в ЗМІ, обов’язково цю інформацію ввести в навчальні посібники, науково-популярну літературу, на основі таких подій, зняти фільми для дорослих, фільми і мультифільми для дітей. Наша героїчна історія, повинна стати надбанням всього народу і предметом його гордості. По-третє, наша самоідентифікація, наш національний патріотизм, повинні мати багаторівневу структуру. Тоб-то, практично кожен громадянин нашої країни, незалежно від його соціального стану, етнічної приналежності, релігійних уподобань, має знайти свою патріотичну нішу. Для одних, це буде гарний соціальний проект, для інших - цивілізаційний, для когось - історичний, етнічний і т.п. Далі, взявши на озброєння історичну мірку, розглянемо проблему нашої національної самоідентифікації більш детально. Пройдемось по хронологічній шкалі спільних ознак переважної більшості нашого населення і дамо відповідь на питання: “Хто ми є і що нас об’єднує?” На основі цих відповідей і буде розроблятись одна із об’єднавчих сторін нашої національної ідеології. Саме, одна із сторін, а не вся ідеологія. Бо вся ідеологічна конструкція, як ми вже відзначали, повинна бути універсальною, багатогранною і багаторівневою. В історичному рейтингу національної ідентичності, на перше місце треба поставити приналежність наших людей до індоєвропейської групи народів. Там наші витоки, але знання, про цей перід нашої історії, не цілісні, фрагментарні і дуже уривчасті. Візьміть будь-який сучасний навчальний посібник з історії України і побачите, що історія з V тисячоліття до нашої ери по IX століття нашої ери, буде займати декілька десятків сторінок. І це ще в кращому випадку, а це ж 6 тисяч років історії нашого народу. М. Грушевський, майже сто років тому, знав набагато більше. Думаєте, що не має інформації про ті часи – зовсім ні, дуже багато, але нашим державним мужам, що мусять займатись гуманітарними питаннями і нашим професійним історикам, що теж харчуються на цій ниві, це не цікаво. Виникає питання - чому? А відповідь одна, або це невігласи і для їх вбогих мізків треба знайти заробіток набагато простіший, або це вороги нашого народу, і ними має займатись Служба державної безпеки. Бо питання національної безпеки, це, в першу чергу, питання національної ідеології. Все інше – розвідка, контррозвідка, то вже похідне. Пом’ятаєте з історії, чому покінчив життя самогубством Ганнібал, що весь свій вік боровся з Римом, а тому, що зрозумів, що у римлян можна виграти одну битву, дві, десять, але повністю їх перемогти неможливо. Бо римляни це не армія – це спосіб мислення, а його не зламаєш. Ось чому, питання національної ідеології, це питання національної безпеки, а не просто, такий собі набір цікавих історій. Тому, теми протоарійськоїі, арійської, індоарійської та іраноарійської історії, історія часів зародження і становлення індоєвропейських народів, їх культур, мов, релігій, повинні інтенсивно і глибоко розроблятись в суспільстві. Вони є спільними і цікавими для більшості населення країни. Нам треба, скельце за скельцем, відтворити всю мозаїчну картину нашої давньої історії. Для цього треба мати чисельний кваліфікований загін вчених, що знали б стародавні мови, на яких в світі збереглись відомості про ті часи (санскрит, давньоіранську, шумерську, ханаанську, староєврейську, хетську, єгипетську, фінікійську, крітську, старогрецьку, латину та інші), з оригіналів, на українську мову, мають бути перекладені і вивчені всі тексти, що мають стосунок до нашої історії (Махабхарата, Веди, Авеста, інші давньоіранські тексти, древні тексти з Близького Сходу, Єгипту, критські і древньогрецькі, латинські, частини з ірландських і скандинавських саг). Наші вчені повинні самостійно розібратись з усім світовим історичним, культурологічним, лінгвістичним доробком, що є на сьогодні з цього питання, а надалі повинні приймати активну участь в усіх подібних міжнародних дослідженнях. Всю цю роботу, ми повинні виконати самотужки, бо ніхто не зацікавлений “лити воду на чужий млин”. Ми повинні стати світовим науковим центром з подібних питань. Враховуючи те, що наші предки розсилялись на величезні території, контактували з багатьма народами, об’єктами наших досліджень мають стати, не тільки історія таких вже близьких і відомих історичних центрів, як, скажімо, Індія, Іран, Греція (особливо її Іонійська частина, Кріт, пеласгійські поселення), Рим (включаючи етрусків), а й історія Шумеру, Вавілону, Ханаану, Сирії, Єгипту, Хетської держави, і навіть такої “екзотики”, як окремі племена Таджикістану, Тібету, туареків Сахари, тощо. Не предмет цієї статті робити історичні прогнози, але повірте, що в історії Шумеру, Вавілону, Ханаану, Сирії, Єгипту, Англії (Стоунхендж) та інших, ми знайдемо дуже багато цікавої інформації про наших предків. Глибокі археологічні, історичні, культурологічні дослідження, ми повинні робити і в себе в країні. Історія трипільського періоду, “сонячних” міст Черкащини, древні пам’ятки Наддніпрянщини, Приазов’я та Північного Причорномор’я, повинні бути ретельно досліджені і збережені для наших нащадків. Древність нашої нації, повинна бути серйозно науково підтверджена і розрекламована в світі. З цією метою, до археологічних, історичних, лінгвістичних досліджень, повинні бути залучені відомі в світі наукові центри. Вони, своїм авторитетом, повинні підтвердити наші претензії на звання одного із найдревніших народів світу. Другою сходинкою в історичній ієрархії національної ідентичності є те, що ми європейці. Період становлення європейських народів, наша участь у цих процесах, повинні нами досліджуватись і широко популяризуватись. Цю роботу, також необхідно вести в тісній співпраці з іншими європейськими дослідними центрами. Якщо подивитись на розвиток європейських народів у зворотньому напрямку, то останні, з ким ми, як слов’яни, розділилися, були прибалти (литовці, латиші), перед цим, відбулось розділення з германськими племенами і частково з кельтськими. Це історично і генетично найближчі до слов’ян європейські етноси і з ними треба встановити тісніші взаємини. ,Для нас ця тема має як історичний, так і політичний інтерес, враховуючи нашу велику роль в загальноєвропейській історії і сучасні євроінтеграційні процеси. Це дуже виграшна для нас тема. Крім того, не треба забувати, що демографічна ситуація в Європі, з кожним роком, стає все гіршою. Швидкими темпами відбувається заміщення корінного європейського населення на прибульців з Азії і Африки, і проблема виживання європейців як раси, стає все актуальнішою. Думаю, що вже в недалекому майбутньому, будуть вживатись міжнародні заходи зі збереження європейського генофонду і наша країна повинна грати провідну роль в цих процесах. Нам ще повезло, що в силу нашої невеликої привабливості для міжнародних мігрантів, ми, поки що, являємось лише транзитною для них територією, але невдовзі європейські країни приймуть набагато жорсткіше міграційне законодавство і мігранти почнуть осідати у нас. Якщо, безумовно, ми виявимось телепнями і не потурбуємось про власний народ. Тому Україна повинна стати одним із центрів збереження європейського генофонду. Саме з цих позицій, ми повинні проводити нашу демографічну і міграційну політику. Третьою сходинкою - є наша приналежність до слов’янських народів. Причому, ми не асимільований слов’янами народ, як, скажімо, прибалти, що частково стали білорусами, чи угрофіни, що складають більшість серед росіян, а корінний слов’янський етнос. Саме з нашою країною, з нашими предками, пов’язані становлення і подальша історія багатьох слов’янських народів. У нас знаходяться витоки деяких із них. Тому, з хорватами, чехами, венетами-поляками, слов’янами Балтії, Балкан, сучасної Німеччини, Російської федерації, треба теж встановити якомога тісніші зв’язки. Всі історичні пам’ятки нашої спільної з ними історії, повинні бути вивчені і їх базі повинні бути створені науковіі, культурні, туристичні центри. А роботи тут – не початий край. З літописів, ми, наприклад, знаємо, що три братні племені: поляни, на чолі з Києм, хорвати, на чолі з Хоривом і чехи, на чолі зі Щеком, разом прийшли з країни Індською, з Пандажабу. Але, де ця Індія була – на території нинішньої Індії, чи в Приазов’ї, що теж називалось, певний час, Індією і де жили сінди-меоти, що теж сповідували індуізм? Відповіді нема, а це не такі вже й давні події. Просто ніхто це не вивчає і не досліджує. В розвиток цієї теми, давно вже треба дослідити і відродити древню столицю хорват в Львіській області, вивчити історичні місця проживання чехів на Волині, тощо. Ми повинні відродити до життя і наші старовинні і славні міста, такі як Голунь (Гелон) в Полтавській області, міста Нижнього Подніпров’я, Причорномор’я, відновити історичні слов’янські назви багатьох наших міст, наприклад, в Криму: Судак – Сурож, Севастополь – Корсунь, Сімферополь - Новгород, тощо, інших наших топонімів, гідронімів. Щоб не було такого ганебного становища як в Києві, скажімо з Батиєвою горою, найшли чию пам’ять увіковічнити, і Олеговою горою, про яку майже ніхто не знає, окрім, мабудь, працівників університетської обсерваторії. А саме на цій горі знаходиться могила князя Олега, чиї онуки і правнуки - князі Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, заклали велич Руси. Це завдання не тільки для науковців, а й для широкого кола краєзнавців, громадськості. Всі ці наші “Кагарлики” повинні підти в небуття, на їх місці мають бути рідні слов’янські назви. Україна, в найближчі роки, має стати загальнослов’янським центром з наукових, культурологічних досліджень слов’янства, місцем проведення масових загальнослов’янських заходів. Ми маємо на це повне історичне право і його треба використовувати в повній мірі. Четвертою сходинкою в шкалі нашої національної ідентичності є те, що ми прямі нащадки і законні спадкоємці Святої Руси. Наша мова і культура є прямими нащадками давньоруської мови і культури. Ніякої іншої Руси, окрім Руси з центром у Києві, в історії не існувало. Були захоплені нашими предками-русинами, величезні території, на які ми поширювали свою владу, а відповідно і назву, але це означало лише те, що вони визнавали наше верховенство і свій васалитет по відношенню до Руси, але аж ніяк не те, що вони ставали повноправними русинами, а відповідно, і нашими родичами. Римська імперія теж була не маленька, але римлянами були лише римляни. Сучасні румуни, хоч і називаються майже римлянами, прекрасно розуміють, що ніякі вони не римляни і нікоми ними не були, а є нащадками колишніх даків, поневолених згаданими римлянами, та й нинішнім македонцям-слов’янам і в голову не приходить претендувати на славу Олександра Македонського. Просто користуються гарними назвами з дозволу колишніх хазяїв. В Македонії, правда, вже виникли проблеми з Грецією у використанні цієї назви. Тут повна відповідність з нашою історією. Якщо ми говоримо сьогодні про руське коріння, як в етнічному, так і в історичному плані, то ми повинні чітко усвідомлювати, що це стосується лише населення сучасної України і незначного слов’янського населення найближчих до нас територій. А всякого роду самозванцям і чисельним “дітям лейтенанта Шмідта” - місце в веселій літературі. Але слов’янському населенню, сусідньому з Руссю, а це стосується зараз жителів таких суміжних територій, як, скажімо, Кубань, Ставропілля, Ростовська, Воронежська, Білгородська, Курська, Брянська області РФ, південь Білорусії, треба надати допомогу у відновленні їх історичного коріння, їх національної ідентичності. Бо зараз, як казав Сент-Екзюпері, віник трохи розсипався і його знов треба зв’язати чарівним вузлом. Це не означає посягання на чиюсь територіальну цілісність, чи щось подібне, а означає встановлення з цим слов’янським населенням, близьких культурних, економічних і просто, чисто людських, стосунків. Враховуючи демографічні і міграційні процеси, в тій же Російській федерації, потяг до слов’янської єдності, до свого історичного коріння, до Руси, буде наростати, і наростати саме у населення вказаних територій. До цього вже треба готуватись нам зараз. В свідомості, як наших громадян, так і міжнародної спільноти, повинно бути чітко зафіксовано, хто є справжніми нащадками Руси, а хто є потомками васалів колишньої Київської метрополії. Щоб не повторилась більше ситуація, як з Бушем-старшим, який не знав, чи можна в Києві говорити, що Київ “Мати городів руських”, і чи не образяться на це українці. Подібна історія, в трохи іншій інтерпритації, була і з французами стосовно Анни Ярославни. Смішно, але факт. Я думаю, що настав час нам вибачитись перед народами Російської федерації, що свого часу, були захоплені нашими предками, а це переважно угро-фінське населення її західної частини і населення колишньої Золотої Орди, за те, що ми відірвалм їх від рідного етнічного коріння, нав’язали їм чужу староболгарську мову, релігію і збили їх з власного історичного шляху. Треба допомогти їм відновити свою національну гідність і етнічну ідентичність. Це не політичний жарт, це питання історичної справедливості і загальнолюдської моралі. За ним стоять долі мільйонів людей, їх історичне майбутнє. Так чинили колишні метрополії стосовно поневолених народів, скажімо Британська, так вчинила Німеччина, після Другої світової війни, і думаю, що це, хоч і з великим запізненням, треба зробити і нам. Важливе значення має питання спільності руського походження і для нашої внутрішньої політики. Як етнічні українці, так і більшість росіян - громадян України, вважають Русь своєю історичною Батьківщиною, і з цього треба виходити в проведенні нашої внутрішньої політики. За століття міграційних процесів, достеменно важко розібратись хто є хто, достатньо подивитись на різноманітні обличчя тих же українців, але якщо людина самоідентифікує себе слов’янином і визнає Русь своєю прабатьківщиною, то це і треба покласти в основу нашої національної єдності. Люди мають жити на рідній землі, щоденно відчувати, що це їх історична домівка, їм треба допомогти знайти в житті духовне опертя. Ми повинні шукати для людей спільні точки дотику, необхідно інтегрувати, сшивати народ. Взагалі вважаю, що настав час повернутись нам до своєї історичної назви “Русь” і назви національності “русин”. Тоді і українці і росіяни будуть русинами, хоча і з деякими мовними відмінностями. Такий крок, суттєво покращить моральний і політичний клімат в країні. Прийняття назви “Україна”, було вимушеним кроком, який вже вичерпав свою актуальність. Назва “Україна”, в якійсь мірі, відрізала наш народ від його тисячолітньої історії, від тієї держави, прямими спадкоємсями якої ми являємось. Тому, повернувши назву “Русь”, ми відновлюємо, і в свідомості наших громадян, і міжнародної спільноти, нашу тисячолітню державність, повертаємо нашому народу його величну історію, підтверджуємо його історичне право на наслідування, по праву первородства, а не самозванним чином, як деякі, всього того, що пов’язане з Руссю. Принагідно зауважу, що вже час повернути і нашому прапору правильне розташування кольорів. Наш національний прапор – жовтоблакитний. Жовтий зверху, а блакитний знизу. І саме блакитний, а не синій. Бо ці кольори мали глибоке символічне значення для наших предків. Це були символи сонця – жовтий колір, і символ води – блакитний. Наші пращури, ще тисячоліття тому, цілком логічно, вважали сонце і воду основою всього живого на землі. А це вже невігласи в наші часи, не знаючи історії свого народу, перевернули кольори і придумали плакат з синім небом і жовтим полем. Помилки треба випраляти. Національна символіка має велике сакральне значення, суть і наслідки якого, ми можемо зараз до кінця і не усвідомлювати. Це питання не просто зміни географічної назви, чи якихось інших фасадних речей, це питання змісту, смислових стрижнів, навколо яких буде вибудовуваться наша внутрішня і зовнішня політика, наша національна ідеологія. П’ятою сходинкою, в нашій ідентифікаційній шкалі - є єдність наших людей, що виникла в період боротьби за свої соціальні і національні права. Вона, в основному, пов’язана з подіями XV – XX століть, коли наш народ воював з Туреччиною і її васалом Кримським ханством, Польщею, Московщиною, а пізніше вже, з Німеччиною і комуністичною тиранією. Це героїчний, але разом з тим, і дуже трагічний період нашої історії. Мільйони наших співвітчизників загинули в цій боротьбі. Тих трагічних подій, ми ніколи не повинні забувати. Ця історія ще жива в душах наших людей і її криваві сторінки, ми ще довго не перегорнемо. Наш народ, ще довго пам’ятатиме, хто героїчно захищав нашу Батьківщину, хто стояв поруч з нами, в цій боротьбі і був нашим союзником і побратимом, а хто прийшов до нас зі зброєю і вбивав наших людей. Історія не закінчується одним днем чи століттям, вона завжди має своє продовження і ніколи не пізно, робити з неї правильні висновки. По всій країні мають стояти пам’ятники героям тих подій, їх імена повинні бути увічнені в назвах площ, вулиць, історичних місць. Разом з тим, ми повинні пам’ятати і вшановувати пам’ять людей, що трагічно загинули в ті тяжкі, для нашого народу, часи.

На цьому, завершимо розгляд теми національної ідеології. Ми в стислій формі, на рівні ідей і тез, окреслили підходи в ідеологічній роботі, сформували, так би мовити, її смисловий кістяк, а детальною плоттю її вже має наділити сам народ. До грунтовної розробки цієї проблеми, хотілось би залучити якомога ширше коло наших співвітчизників, щоб максимальна кількість наших людей, відчула єдність в своїх цілях і цінностях, глибоко прониклась філософією спільної справи. Бо національна ідеологія, має уособлювати народні прагнення, духовні цінності, що сповідують наші люди, все те, що вони вважають головним і святим в своєму житті. Щоб слова “Священний обов’язок перед Батьківщиною, перед нацією”, звучали не абстрактно, а набули загальнозрозумілого, для всіх, змісту і бриніли в сердці кожного представника нашої нацїї. Головне, що ми повинні добре усвідомити і практично реалізувати в нашій ідеологічній роботі, так це те, що історія нашого родоводу налічує не одне тисячоліття, ми одна з найдревніших націй світу. Ми нізвідки не прийшли на цю землю і нікуди з неї не підемо, це наша історична Батьківщина. Тому наша історія, повинна бути цілісною і безперервною. Всяким намаганням розбити її на фрагменти, видавати її частину за ціле, ми повинні давати рішучу відсіч. Все наступне, багато що висвітлює в минулому. Різне було в нашій історії - і хороше і погане, і в усьому цьому історичному багажі, ми повинні об’єктивно розібиратись і з усього зробити правильні висновки. Але, попри всі наші негаразди і помилки, нам є чим пишатись, ми нащадки славних прадідів і в нас велике майбутнє. Історична і культурна спадщина, самі по собі не дуже то й передаються спадкоємцям, в право наслідування, як кажуть юристи, треба ще вступити. Ось такою процедурою входження в законні права, в свідомості наших громадян, і буде займатись наша національна ідеологія.

Змінюватимемось ми, змінюватиметься навколишній світ, але націленність нашої нації на світове лідерство, на досягнення нових вершин земної цивілізації, повинна безперервно транслюватись із покоління в покоління. Це має стати історичним вибором нашої нації, її глибокою психологічною масовою установкою. Які б політичні сили не приходили до влади, до яких партійних кольорів вони б не належали, головний напрямок розвитку нації, має залишатись незмінним, історичний вибір нації повинен бути домінуючим в усіх суспільних процесах. Рух до нових вершин, вселятиме національну гордість в свідомість наших людей, надаватиме їм впевненості в своїх силах і почуття історичного оптимізму. Тільки з таким підходом, свою битву за майбутнє, ми обов’язково виграємо.

Нова економіка

Ми стисло, на рівні тез, розглянули соціальну частину нашого майбутнього проекту, виявили, яка концепція суспільних цінностей буде притаманною новому устрою, які духовні, ідеологічні пружини мають запустити механізм його побудови. Далі, в траекторії нашої розмови, настав час відповісти на питання: “А на якому ж економічному базисі буде побудоване наше суспільство, яка економіка буде адекватно йому відповідати?” Щоб відповісти на це питання, треба, хоча б пунктирно, окреслити нинішню економічну ситуацію в світі і тенденції її розвитку. Тому що, наша нова економіка повинна, не тільки задовільняти потреби свого суспільства, але й мусить “вписуватись” в існуючі геоекономічні процеси на планеті. Зразу відзначимо, що світову економічну ситуацію, треба розглядати, в першу чергу, в фокусі трьох домінуючих взаємопов’язаних тенденцій: Перша, це реакція на промисловий переворот XIX – XX століть, який призвів до гіпертрофованого перевиробницва товарів в найбільш розвинутих капіталістичних країнах світу. Наслідки промислової революції, поставили перед цими країнами, болючі проблеми ринків збуту готової продукції, трудової зайнятості свого населення і ресурсного, головне сировинного та енергетичного, забезпечення. Не вирішення кожної з цих проблем, загрожує їм економічним та соціальним колапсом. Підтвердженням цьому є, практично всі, теперішні світові конфліктні ситуації, головним мотивом яких є боротьба за сировинний та енергетичний ресурс. А вся та словесна псевдополітична, псевдодемократична завіса, служить лише прикриттям для досягнення власних, чисто егоїстичних, інтересів. За останні 20 років, в світі сформувався досить однополярний варіант вирішення міжнародних справ, з провідною роллю США. Тому, головною економічною і політичною рушійною силою, на сьогодні, є намагання США утримати своє світове лідерство, недопущення виникнення нових наддержав і формування, на їх основі, нових світових центрів впливу, блокування всіх намагань, направлених на становлення нових регіональних лідерів, не підконтрольних США. Сполучені Штати, крок за кроком, вибудовують навколо себе конусоподібну, багаторівневу систему міжнародної безпеки, де на кожному рівні, повинні бути свої лідери-васали, з їх зонами відповідальності. Реалізація такої політики, дозволить США і їх найближчим політичним союзникам, зберегти безперешкодний доступ до світових сировинних ринків. Європа і Японія йдуть в форватері вказаної політики і грають, в цій системі, вже другорядну роль. Їх вплив ще зберігається, лише завдяки значному економічному та людському потенціалу. З Російською федерацією рахуються тільки із-за наявної у неї ядерної та термоядерної зброї і великим запасам енергоносіїв. Єдиною країною, що зможе скласти конкуренцію США, в найближчий період, може бути Китай. Піднебесній знадобляться не більше 10 років, для завершення становлення її транснаціональних корпорацій, які виведуть Китай в світові економічні лідери. Вже сьогодні, п’ятірка китайських корпорацій входить до десятки найбагатших компаній світу. Зараз Китай не провокує США різкими заявами, але після завершення процесів становлення своєї економіки, тональність діалогу США – Китай різко зміниться, останній неминуче пред’явить свої претензії на лідерство і з військово-політичних питань. Згідно прогнозів міжнародних аналітиків (інвест. фонд Goldman Sach), вже до 2040 року, Китай обійде США і стане світовим економічним лідером, що суттєво вплине на світовий геополітичний лад. Вже зараз, Китай становиться головною політичною і економічною проблемою для США. Слідом за Китаєм, до світового лідерства підтягується і Індія, набирають обертів бразильська та російська економікі, що утворюють, так звану, групу BRIC. Вони непогано розвиваються і стають все більш привабливими для міжнародних інвесторів. Їх розвиток, може суттєво змінити міжнародну геоекономічну конфігурацію. В недалекому майбутньому, з теперішньої “великої сімки”, в лідерах зможуть залишитись лише США, Німеччина та Японія. Останнім доведеться поступитись місцем “новим драконам”. А це означає, що вже через одне покоління, світові економічні та фінансові центри перемістяться в інші країни. Другою тенденцією - є стрімке підвищення ролі процесів глобалізації і універсалізації в світі. Економічна глобалізація приведе до: високого рівня інтеграції світової економіки, падіння державних бар’єрів на шляху руху товарних і фінансових потоків, втрати національного контролю над власними ринками виробництва і споживання. Вже зараз, провідне місце в світовій економіці, грають транснаціональні корпорації, що поняття “національний суверенітет” роблять практично беззмістовним. Під прикриттям різного роду гасел, на планеті формується одна глобальна економіка. Мета все та ж – відкриття національних ринків для збуту своєї готової продукції і безперешкодне викачування сировинних ресурсів зі слабших економік. Останньою тенденцією, в цій триаді, є цілеспрямоване зміщення вправо соціальноекономічних стосунків, як в національних межах, так і в міжнародному масштабі. Характерною її рисою є відсторонення суспільства, а відповідно і держави, від управління національною економікою, передача економічної і політичної влади в руки олігархічних угрупувань, що управлятимуться ззовні, з-за націнальних меж, і стануть тією п’ятою колоною, що заради своєї прибуткової пайки, зрадять нацональним інтересам своїх країн. Цей процес почався в 80-ті роки минулого століття і завершиться він, по плану його авторів, створенням глобальної світової олігархії, що поставить людство під свій жорсткий контроль. Всі ці три тенденції тісно між собою ув’язані і являються деталями одного єдиного плану дій із захоплення економічної і політичної влади на планеті. Загальним ідеологічним прикриттям для них, виступає лібералізм, в різних його варіантах. Суть якого складає теза: “Відкрити національні ринки, не опиратись, не захищати національні інтереси, у всьому підкорятись нам”. В практичному житті, це означає зняття будь-яких суспільних, державних, етичних і етнічних обмежень на діяльність транснаціональних корпорацій, відмову від власного виробництва, створення режиму повного сприяння імпорту готової продукції і відмову від її заміщення національним виробництвом, заміну індустріальної модернізації на сировинну модернізацію, що стимулює лише експорт сировинних матеріалів та напівфабрикатів, розміщення на своїх територіях екологічношкідливих, але дуже прибуткових виробництв. Наголосимо, що це не якісь об’єктивні світові тенденції, яким безглуздо опиратись. Ні, це добре продуманий і організований план дій, підкріплений потужними фінансовими і кадровими ресурсами. Тому в нас є вибір, або схиливши голову йти на поклін до світових фінансових “тузів”, або вибудовувати власну економічну стратегію і захищати інтереси власного народу. Така тенденція теж присутня в світовій практиці. Це той же Китай і Індія, це антиглобалістський міжнародний рух. Останній хоч і складається з представників третього світу, тоб-то з тих же слабкорозвинутих постачальників сировини, але поволі набирає силу, все більше усвідомлює необхідність у власній позиції, напрацьовує власну ідеологію і, можливо, років через 15, ми матимемо нову впливову політичну силу. А, враховуючи значний вплив ісламізму в цих країнах, ми можемо одержати і потужний світовий детонатор, що суттєво може вплинути на політичну карту світу. В сьогодняшніх світових процесах, повної визначенності і наперед якоїсь заданності, не має. Може бути все. Можна стати жертвою цих світових тенденцій, а можна і використати їх для власного національного піднесення. Це обопільно гостра зброя. Саме так діють в останні десятиліття Китай і Індія. Вони, не тільки сповна використовують глобалізацію в своїх національних інтересах, а навіть таку загальноазійську проблему, як перенаселення, зробили одним із факторів свого економічного зростання. Велика чисельність працездатного населення цих країн, величезний внутрішній ринок, плюс масштабні державні капіталовкладення в розвиток внутрішньої економічної інфраструктури, зробили їх надзвичайно привабливими для міжнародних інвесторів. Завдяки низькій собівартості продукції, Китай невпинно перетворюється в світову фабрику. Як пожартував один із головних спеціалістів світової мережі супермаркетів WalMart: “Все що нам треба, ми купуємо в Китаї, а в Великобританії ми тільки орендуємо торгівельні площадки”. Тільки імпорт китайських товарів, мережі WalMart, складає не менше 14 млрд. доларів на рік. Але поруч з випуском дешевого “ширпотребу”, Китай переходить на виробництво і більш “розумної” продукції. Все більше світових компаній хай-тековського типу, переносять своє виробництво в Китай. Наприклад, такі світові гіганти, як Phillips, ІBM закривають свої виробництва у Східній Європі і переміщуються на китайську територію. Компанія Motorola планує інвестувати в дослідні програми в Китаї 1,3 млрд. доларів, компанія Microsoft – 750 млн.доларів, корейська металургійна компанія INI Steel Co інвестує 500 млн. доларів в будівництво сталеливарного виробництва, фінський виробник паперу, компанія Stora Enso інвестує 1,6 млрд. доларов в будівництво целюлозо-паперового комбінату. І це тільки окремі приклади, незначна частина величезного інвестиційного айсберга. На думку західних аналітиків, по рівню ноу-хау, Китай відстає від США не більше ніж на 10 років і ця відстань швидко скорочується. Заробляючи гроші на виробництві товарів масового попиту, Китай швидко і продумано формує цілісну потужну національну економіку, що спиратиметься на власні базові галузі, на розвинену економічну інфраструктуру. Трохи інший шлях розвитку вибрала Індія, вона зробила ставку на розвиток інтелектуального виробництва. Вже в наступному році, обсяги індійського ринку інтелектульних послуг, вийдуть на рівень 57 млрд. доларів, їх експорт вже досяг 14 млрд. доларів. Індія на рівних починає конкурувати з США в інформаційних технологіях. Індійці вже займаються не тільки розробкою комп’ютерних програм, а проводять, на замовлення західних компаній, фінансові дослідження, розробляють інформаційне забезпечення для світових телефонних компаній, проектують заводи по всьму світу. Саме в Індії проводяться аналітичні дослідження для JP Morgan, корпорація General Electric перемістила свій головний дослідний центр в Бангалор. Якщо Китай вкладає величезні кошти в розвиток виробництва, то Індія виходить в світові лідери з інвестицій в освіту. Навіть з цих прикладів видно, що проводячи активну і продуману економічну і соціальну політику, можна поставити процеси глобалізації на службу національним інтересам своїх країн. Яка ж відповідь України на ці глобальні світові виклики? Зразу скажемо – ніяка. Розмови наших урядовців, що непогано було б побудувати декілька свинарників, на зразок датських, на фоні таких тектонічних процесів в світовій економіці, виглядають жалюгідними і смішними. Не має у нашої, так званої “влади”, ні відповідних розумових здібностей, ні, головне, любові до своєї Батьківщини. В переважній більшості – це примітивні, містячкові політичні інтригани. Бо все упирається в вибір, або головне для державного діяча - Батьківщина, і тоді він шукає можливості якомога більше корисного зробити для країни, або, на першому місці, стоять його власні шкурні інтереси, і цей “діяч” шукає можливості якомога більше вкрасти що-небудь у народу. Хороший тому приклад - американський президент Рональд Рейган. Чи мав колишній, досить посередній, голівудівський актор, хорошу економічну освіту чи високу кваліфікацію з державного управління – ні, але мав у сердці щиру любов до своєї країни і почуття високої відповідальності за її долю, зібрав навколо себе розумних, кваліфікованих людей і став одним із найкращих президентів США, за всю їх історію. Саме такі люди вивели і Німеччину, і Японію з економічного провалля, в якому вони опинились після Другої світової війни. І не тільки вивели, а перетворили свої країни на наймогутніші держави світу. Як бачимо, все упирається в мораль, в духовні цінності, якими керуються в житт,і політичні і громадські діячі, бізнесмени. А от з цим, у нас, як раз і не склалось. До влади прорвались примітивні інтригани і звичайні злодії, що вже 17 років розкрадають країну. А ситуація у нас, більш чим критична. Ми стоїмо на порозі економічного краху. Достатньо подивитись на стан справ з нашими головними експортерами, хімічною та металургійною промисловістю. Нове підняття цін на російський газ в 2009 р., зруйнує нашу хімічну промисловість. На світовому ринку її продукція стане не конкурентноздатною, залишиться, хіба що, внутрішній ринок, з набагато меншими обсягами споживання. Собівартість нашой металургійної продукції, також зросте. Хоча Світовий банк, у своїй доповіді “Перспективи світової економіки” ( грудень 2006 р.), і прогнозує зростання обсягів світової економікі з 35 трлн. дол. в 2005 р., до 72 трлн. дол. у 2030 р., що повинно гарантувати стабільний світовий попит на металопрокат, ситуація з теперішньою світовою фінансовою кризою робить цей прогноз більш ніж сумнівним. Ще донедавна основним світовим “пилососом” металопродукції був Китай, але, в найближчий час, ситуація докорінно зміниться. Китай, з імпортера металопрокату, перетвориться на його експортера. Там швидкими темпами будуються сучасні металургійні підприємства. Стримувати ріст виробництва на них, зможе, хіба що, дефіцит на енергоносії. Наші застарілі меткомбінати були “на плаву” лише завдяки меншій собівартості продукції, але, в невдовзі, і цей козир буде битий. Наша промисловість опинеться між молотом дешевої китайської продукції і наковальнею, у вигляді наукоємної, високотехнологічної продукції Заходу. В нас просто не буде ніші для збуту своїх товарів. Залишиться торгувати, і то тільки деякий час, черноземом. Економічний крах неодмінно приведе до краху нашої соціальної сфери. Ні з чого буде платити пенсії, виплачувати заробітню платню медичним працівникам, освітянам, науковцям, збанкрутують банки разом зі вкладами населення, без грошей залишаться міліція, інші правоохоронні органи, на вулицю будуть викинуті величезні маси безробітнього, голодного населення, країну захлисне хвиля криміналу. І це не якісь апокаліптичні прогнози на далеке майбутнє, це може відбутися ще за життя нинішнього покоління. Кожній неупередженій і думаючій людині видно, що ми до цього стану швидко наближаємось. Вже зараз мільйони наших співвітчизників знаходяться у відчаї, вони не можуть, ні створити нормальні сім’ї, ні прогодувати їх, ні купити житло, ні надати своїм дітям потрібну медичну допомогу, ні дати їм хорошу освіту. Від соціального вибуху, країну спасає лише величезна терпимість нашого народу, інші давно вже б взялися за вила. І це при тому, що наша катастрофа, а інакше її і не назовеш, це не результат якихось надприродніх сил, а результат свідомої, цілеспрямованої злочинної діяльності конкретних осіб, що майже щоденно красуються по телевізору. Вихід треба шукати самим, на нашу “владу” сподіватись марно. Там сидять не ті люди, вони, взагалі, повинні сидіти в іншому місці. Як казав генерал О. Лебедь: “Поближче до параші”.

Коротко проаналізуємо ситуацію, з якої нам доведеться стартувати. Наші мінуси: надзвичайно застаріла структура нашої економіки, панують екологічно шкідливі, матеріало та енергоємні виробництва; основні фонди введені в дію ще за радянських часів, зношеність 70-80%; за останні 17 років, практично знищені всі сучасні галузі виробництва – електронна, радіотехнічна, електротехнічна, точне машинобудування; розвалена прикладна та фундаментальна наукова діяльність; досягли пенсійного віку всі старі кадри, кваліфіковані робітники, техніки, інженери, на яких трималась наша промисловість, передачі досвіду, знань, новому поколінню не відбулося; знищені, як в організаційному так і в матеріальному плані, всі потужні сільгоспвиробники, колгоспи, радгоспи, агрофірми; в результаті знищення всієї соціальної інфраструктури на селі, вимирають селяни; катастрофічна екологічна ситуація в країні; населення країни хворе, воно швидко старіє і вимирає; велика міграція працездатних і освідчених людей за кордон. В країні відсутні ефективно діючі державні органи, суцільна корупція. В нас взагалі, влади в країні не має, є тільки погане управління. Не розвинуті ринкові інститути, низька інвестиційна привабливість. Якщо підсумувати, то за два десятиліття, Україна, з розвинутої країни, перетворена, руками її злочинних керівників, на суцільну руїну. За своєю руйнівною дією, ніякі військові спецоперації не можуть зрівнятись зі злочинною ефективністю наших горе-реформаторів.

Наші плюси: народ, в принципі, працелюбний, схильний до освіти; є генетична схильність до творчої, винахідницької діяльності; є ще залишки сучасних виробництв (енергетичне та середнє машинобудування, літако, судно та ракетобудування, фармацептична промисловість, невеличкі острівці радіоелектронної промисловості); селяни, за належних умов, хотіли б ще займатись сільгоспвиробництвом; є досить широкий спектр покладів корисних копален; хороший клімат і грунти; вихід до моря. Практично все. Не дуже великий ресурс, щоб на рівних, з провідними країнами світу, втягуватись в міжнародну баталію за майбутнє. Але, якщо порівняти з Японією – то маємо не так вже й мало. Головне вміло скористатись цими можливостями.

Завдання нової економіки і план дій з її створення

Завдання В попередній частині цієї статті, ми відзначали, що метою нової суспільно-економічної формації - є вивід нашої країни і нації в число найрозвинутіших в світі, що гарантувало б нам національну безпеку та обнадійливу історичну перспективу, створення максимально сприятливих умов, для життя і розвитку наших людей. Головним же завданням нашої нової економіки, буде фінансове і матеріальне забезпечення поставленої мети. Тому головними показниками нашої економічної діяльності, будуть не тони, кілометри, штуки, а здоров’я нації, її чисельність, структура населення, умови життя людей, рівень їх духовного, інтелектуального та фахового розвитку, екологічна ситуація в країні, тощо. Тоб-то, наша економіка повинна бути соціально орієнтованою, з кращим співвідношенням пропорцій між ефективністю і справедливістю, ніж у існуючої капіталістичної економіки. Критерієм доцільності будь-яких дій, повинна служити лише відповідь на питання: “Життя переважної більшості громадян країни, покращиться чи погіршиться від них, і наскільки?”.

Результат. В результаті створення і функціонування нової економіки, ми повинні, по-перше, вийти на чисельність нашої нації в 75 – 80 млн. чоловік. Зробити це маємо тільки завдяки росту нашого власного населення і, ні в якому разі, не за рахунок мігрантів. В’їзд в країну мігрантів має бути заборонений, з суворою кримінальною відповідальністю. За час відбування покарання, мігранти повинні повністю відпрацювати гроші, пов’язані з їх утриманням і поверненням додому. Мігранти повинні приносити прибуток країні, а не лягати на нас фінансовим тягарем. Для забезпечення позитивної динаміки росту нашого населення і покращення його демографічної структури, наша економіка повинна надати державі всі фінансові і матеріальні умови, для утримання відповідної соціальної інфраструктури країни. До неї належатимуть: спортивні, оздоровчі, медичні і фармацептичні заклади, розгалуджена мережа дитячих ясел, садків, різного роду дитячих установ, де могли б дошкільнята, змістовно і в здорових умовах, проводити час, широка мережа шкіл, спортивних і оздоровчих закладів для школярів, оздоровчі і спортивні заклади для молоді і дорослих і т. п.. Метою створення цієї соціальної інфраструктури, є перенесення на плечі держави всього фінансового і матеріального тягаря з утримання і розвитку підростаючого покоління. Завданням батьків, буде якомога більше народжувати дітей і утримувати їх на протязі перших двох-трьох років життя, далі, центр ваги має бути перенесений на державу. Такі ж високі соціальні зобов’язання держави, повинні бути стосовно молоді і дорослого репродуктивного населення. У підсумку зазначимо, що нова економіка має взяти на себе все фінансово-матеріальне забезпечення проведення всіх масштабних державних соціальних програм країни. По-друге, для забезпечення здоров’я нації, наша нова економіка повинна грунтуватись на екологічно чистих виробництвах. Одномоментно цей перехід зробити, безумовно, не мождиво, буде відповідний перехідний період. Але завершитись він має повним вичищенням країни від екологічного бруду, як минулих років, так і продуктів існуючого виробництва. Як виключення, екологічно небезпечні виробництва можуть бути лише для задоволення нагальних потреб нашої національної безпеки і, ні в якому разі, ці товари та послуги, не можуть бути предметом експорту. По-третє, нова економіка повина базуватись на ресурсозберігаючих, наукоємних виробництвах. Ми поетапно повинні відійти від нашої, надзвичайно застарілої, економічної структури і ввійти в коло найбільш науково, технічно і технологічно розвинених країн, таких як США, Німеччина, Японія і їм подібних. Цей структурний перехід дасть можливість вирішити дві найважливіші проблеми: підвищити конкурентноздатність нашої економіки і надати матеріальну можливість нашим людям фахово і інтелектуально рости, працюючи на сучасних виробництвах. По-четверте, наша економіка повинна носити виробничий характер. Ми, за своєю національною психологією, народ виробник, а не стадо лоточників, і цю сильну нашу сторону, ми повинні покласти в основу майбутньої економіки. Як щойно ми відзначили, нам треба максимально підвищувати фаховий і інтелектуальний рівень населення, а це можна зробити лише на сучасному виробництві і в науково-дослідних установах, але аж ніяк не фінансовими оборудками чи торгуючи чужоземним крамом. Тому, всі інші види діяльності, що не пов’язані напряму з виробництвом, такі як надання різного роду послуг, включаючи і банківські, торгівля, з її безкінечним ланцюгом продаж-перепродаж, повинні носити вторинний характер і бути набагато менш прибутковішими ніж виробництво. В ідеалі, фабрика з виробництва табуреток, повинна приносити більший прибуток, ніж банк. Гроші і фахівці повинні зосереджуватись, переважно, у виробництві.

Зараз, в індустріально розвинутих країнах, поглиблюються протиріччя між фінансовим і виробничим капіталами, причому перемога схиляється в бік фінансового капіталу. Якщо подивитись на пропорції американської економіки, то ми побачимо, що на реальний сектор економіки припадає 15% валового внутрішнього продукту, все останнє – 85%, це фінансові ринки. В нашій же економічній моделі, переважати буде саме виробничий капітал. Сприяти цьому можуть і зміни в податковому законодавстві. Наприклад, замість такого криміналізованого податку на додану вартість, може бути введений податок з обороту. Оскільки цей податок буде братися з кожної торгівельної операції, то з ринку будуть витіснені зайві паразитуючі ланки, що розплодились зараз на шляху руху товару, від виробника до споживача. Бо, при числених перепродажах товару, він стане дорогим і нікому не потрібним. Тоб-то, фінансова і торгівельна діяльність, по своїй прибутковості, суттєво будуть поступатись виробництву. Це принципово важливо. Наша економіка буде радикально відрізнятись від західної, як по основам свого внутрішнього укладу, так і по своїм цінностним установкам. По-п’яте, нова економіка повинна повністю гарантувати нашим людям їх соціальні і політичні права, як зараз, так і в далекому майбутньому. Народ має стати єдиним повноправним політичним, економічним і майновим господарем країни. Всі стосунки в суспільстві, повинні підпорядковуватись цьому принципу. Для його матеріального забезпечення, всі природні багатства країни, всі надра, корисні копалини, земля, внутрішні водні ресурси, ліси, моря, і т.п., стають виключно всенародною власністю. Всі приватизаційні дії, що були вчинені щодо природних багатств країни, скасовуються і надалі більше не проводитимуться. Тимчасовим розпорядником їх може виступати лише держава, але без будь-яких зазіхань на право всенародної власності.

План дій

Економічно-технологічно-наукова реформа, повинна привести до побудови нової, більш ефективної, більш конкурентноздатної, більш самодостатньої економічної системи. На сто відсотків скористатись чужими готовими схемами реформування, нам не вдасться. Оскільки, ми хочемо знайти свій, ліпший шлях розвитку, торувати дорогу доведеться самостійно, відбираючи, при цьому, все найкраще, що є, на сьогодні, на планеті. Наша країна втратила дуже багато історичного часу в своєму розвитку і тепер доведеться змагатись з іншими країнами, знаходячись з ними, в дуже нерівних вагових категоріях. Тому, місце під сонцем, доведеться завойовувати поетапно, починаючи з локальних задач і, по мірі росту економічної могутності країни, ставити перед собою вже більш амбіційні завдання, становлячись, з кожним наступним кроком, все більш значущим світовим гравцем. Щирих союзників і друзів у нас, на цьому шляху, буде не багато, ніхто не зацікавлений плодити собі конкурента. Тому, починаючи роботу з визначення місця і ролі України в світовій спільноті, її довгостроковій геополітичній орієнтації, пошуку наших стратегічних союзників і партнерів, ми повинні виходити із старої, давно перевіреної часом тези, що вічних союзників не буває, як і не буває вічних ворогів, а повинні бути тільки вічні національні інтереси. Одже, не будемо себе тішити ілюзіями про братську дружбу, друзів, на яких ми завжди зможемо спертися і т.п. Ще Олександр III, колись сказав: ”У нас тільки два стратегічних союзника – армія і флот”. Зараз формулювання може бути трохи іншим, але основний зміст цієї тези, своєї актуальності не втратив і понині. Будемо виходити з того, що всі народи люблять тільки самих себе, дивляться на оточуючий світ, тільки через призму свої власних інтересів, а тому, розмову треба вести чесну і відкриту, місцями не зовсім політкоректну.

Переходячи від загальних розмов до наших, більш конкретних, економічних проблем і завдань, зразу зазначимо дві речі: 1) Ринкова економіка довела свою ефективність і нова економіка теж буде мати свою ринкову складову. Але поруч з ринковими процесами саморегуляції, в новій економіці будуть присутні і сильні регулятивні функції суспільства, бо головною метою нашої економікі, буде не одержання максимального прибутку тільки заради самого прибутку, а створення фінансово-економічних умов для розвитку нації. Це принципово різні завдання. 2) Нова економіка повинна добре вписуватись в процеси глобалізації в світі. Для модернізації країни, потрібні будуть величезні кошти, заробити які, на досить обмеженому нашому внутрішньому ринку, не можливо. Тому кошти, для модернізації країни, треба буде заробляти на зовнішніх, глобалізованих наднаціональних ринках, як це роблять, скажімо, Китай чи Індія. До всіх цих проблем, пов’язаних з відкритістю і масштабністю зовнішнього середовища, нашу економіку, ще треба буде адаптувати. Безвідповідальне входження до світової економіки, тільки на умовах Заходу, приведе до повного руйнування нашого власного виробництва, до ще більшого погіршення структури нашої економіки, а згодом, і до втрати навіть такого примітивного значення України, як постачальника сировини.

Діяти доведеться ріщуче, сповна використовуючі протекціоністські і регулятивні функції держави. Бо, ситуація в країні загрозлива, запас міцності старої матеріальної бази країни, практично, вичерпаний, далі підуть техногенні, екологічні катастрофи, уже з чисто об’єктивних причин. В країні накопичилась критична маса соціальних, політичних і економічних проблем, зволікати з вирішенням котрих, вже не можна. Жити за принципом: “Будемо сподіватись”, абсолютно безглуздо і безвідповідально. Нічого, само собою не покращиться, без вжиття рішучих заходів, ситуація буде тільки погіршуватись. Нам потрібно буде виявити всю нашу здатність до стратегічного мислення, до системності операцій, до вміння перетворити масштабний і розумний план заходів в набір швидких і єфективних тактичних дій. А головне, знадобиться велика воля, бо ситуацію в країні, доведеться ламати. Опір буде дуже сильним, занадто багато злочинців погріли руки на народному добрі і добровільно його віддати назад, його законному власнику – народу, не захочуть. Потрібне буде об’єднання всіх по-справжньому патріотичних сил країни, потрібен буде об’єднаний народний фронт всіх здорових сил суспільства. Ставки будуть дуже високими. Подолати цей моральний і інтелектуальний бар’єр, нашій теперішній, так званій “еліті”, явно не під силу. Свою бездарність і продажність вона вже довела сповна і народ їй більше не повірить. Місце теперішньої політичної шантропи на владному Олімпі, повинні зайняти розумні і відповідальні люди, що щиро вважають нашу країну своїм рідним домом і хочуть йому добра.

Далі переходимо до розгляду практичних кроків з реформування нашої економіки:

1. Вводиться жорсткий державний контроль над усіма економічними процесами в країні. Це робиться не тільки для того, щоб утримати загрозливу ситуацію під контролем і не допусти ескалації негативних процесів, а це буде надалі постійною функцією держави. Все фінансово-економічне господарство країни, розглядатиметься як одна велика державна корпорація. Дії кожного господарюючого суб’єкта, не залежно від форми його власності, повинні розглядатись, як дії підрозділів цієї єдиної корпорації під назвою Україна чи Русь. Звідси випливає, що будь-які їхні рухи, повинні бути взаємоузгодженими і носити, для суспільства, загальнокорисний характер. Позитивним і таким, що матиме право на життя, буде вважатись тільки те, що буде корисним для всієї корпорації. Функції держави, в господарських питаннях, в макроекономічній координації, в прямому регулюванні економічними процесами, суттєво зростуть. Згідно з такою підвищенноюї роллю суспільства в економічних процесах, будуть конструюватись і відповідні механізми державного управління. Це не значить, що держава буде стримувати, чи якось обмежувати розвиток недержавних, приватних структур – це значить, що їхні дії повинні бути скоординованими з загальнодержавними планами розвитку країни і приносити суспільству користь. Тоб-то, суспільнокорисна комерційна діяльність - максимально підтримуватиметься, а шкідлива для народу, має бути категорично забороненою, якою б прибутковою вона не була. Причому нарощуватиметься виробництво тільки тих товарів, що реально задовільнятимуть природні людські потреби. Товари, потребу в яких формує тільки мода, треба припинити, щоб зайве не витрачати, ні людський час, ні природні ресурси. В споживанні товарів, повинен бути сформований здоровий прагматизм. Згідно з цим, будуть суттєво переглянуті функції і обсяги реклами. З пропаганди різного роду непотребу, вона повинна перетворитись на інструмент інформування населення про якості і вартість товарів, і тільки. Тоб-то, ніяких загальних слів, красивих епітетів, на зразок: “світовий лідер, “продукт №1”, “визнаний виробник”, ніяких позитивних образів у вигляді гарненьких дівчат, тварин чи чогось подібного. Тільки прямий текст, з конкретними данними, які прямо характеризують споживчі якості товару.

2. В країні буде встановлена загальнонародна, колективна, комунальна, приватна і змішана форми власності. Для того, щоб держава була здатною повністю профінансувати всі соціальні програми, вона повинна самостійно заробляти гроші, одних лише податків для цього не вистачить. Крім того, якщо всі соціальні витрати “повісити” на виробничі податки, то доведеться різко збільшити їх ставки, а це може повністю зруйнувати економіку країни. Тому кошти від податків, будуть складати лише частину державного бюджету, основне ж фінансування буде здійсьнюватись за рахунок прибуткової діяльності самої держави і податків, напряму не пов’язаних з виробництвом, таких, наприклад, як податок на нерухомість, податок на предмети розкоші, дорогі автомобілі, яхти, досить високі податки на імпорт і т.п. Такий підхід до організації господарської діяльності в країні, повинен суттєво покращити умови ведення честного підприємництва, оскільки податки на виробничу діяльність, будуть цілком прийнятними. Звідси, логічно, випливає, що доля загальнонародної власності, в новому суспільстві, повинна суттєво зрости. Цей процес відбуватиметься двома шляхами: а) будівництво, за рахунок державного бюджету, нових підприємств і б) повернення в загальнонародну власність підприємств, що були відібрані у народу. З першим - питань не має, а ось на дугому варіанті, треба зупинитись детальніше. По-перше, у народу незаконно було відібране його майно, у вигляді фабрик, заводів, сільськогосподарських підприємств, природних багатств країни, тощо. Це майно, десятиліттями створювалось важкою працею наших людей і ці люди, нікому і ніколи, не делегували право на його передачу будь-кому. З цього приводу, в країні не проводився жоден референдум, жодні інші юридичні дії, з виявлення думки населення, стосовно майбутнього його законного майна. Тому, цілком логічно і законно, вважати дії з відбирання майна у громадян країни, як кримінальний злочин в особливо великих розмірах, за який, його організатори, повинні понести сувору кримінальну відповідальність, а майно повинно бути повернене його законному власнику – народу. Це юридична частина цього питання. З практичної точки зору, повернення людям відібраного у них майна, треба реалізувати так, щоб не зруйнувати налагоджене виробництво і не спровокувати соціальну нестабільність в країні. Тому, рухатись, у відновленні законного права власності, доведеться в різний спосіб. Там, де приватизація відбулась прозоро і за справедливу ціну, де підприємство стабільно працює і працівники регулярно одержують справедливу заробітню плату, підприємство може бути залишено у нових хазяїв. Там де приватизація відбулась прозоро, але за заниженою ціною, можливі два варіанти: повернути підприємство його власнику – народу, або дати право новим господарям доплатити за нього справедливу ціну і користуватись ним надалі. Ця процедура, на практиці, випробувана в Великобританії і дала, для державного бюджету і суспільства, хороші результати. Тому, не буду перевантажувати цю статтю, кого це стосується – той прекрасно це знає. Ті підприємства, приватизація щодо яких, відбулась з порушеннями, навіть тих псевдозаконних правил, що нині існують, де нові господарі не інвестують гроші в розвиток виробництва, де є заборгованість по заробітній платні, ці підприємства націоналізуються без будь-якої компенсації. Надалі приватизуватись можуть лише підприємства, прибутковість котрих, під дуже великим питанням і вони не становлять інтерес, з точки зору національної безпеки країни. По всіх приватизованих підприємствах, вводиться обов’язкова регулярна виплата дивідентів акціонерам-громадянам України, що вклали в них майнові сертифікати, або пряме перерахування цих коштів до державного бюджету. Рішення загальних зборів акціонерів, про невиплату дивідентів, на них не поширюються. Мінімальний розмір дивідентів, буде встановлений державою. В разі неможливості виплат вказаних дивідентів, ці підприємства теж націоналізуються без компенсацій. За приватизоване, а по суті відібране, народне добро, люди обов’язково мають отримувати кошти. Ще одне застереження, приватизовані підприємства, що мають суттєве знечення для національної безпеки, теж будуть націоналізовані в обов’язковому порядку, з поверненням коштів у розмірі вартості їх первинної приватизації, плюс кошти, що були інвестовані у виробництво новими господарями. Як варіант, можлива спільна власність, де держава буде входити з контрольним пакетом, у розмірі вартості підприємства, а приватний співвласник – з пакетом, у розмірі його прямих виробничих інвестицій у це підприємство. Тому, в країні, зразу ж буде введений мораторій на всі приватизаційні процеси. До детального розгляду ситуації по кожному підприємству, в країні ніщо приватизуватись не буде. Про огульну приватизацію, взагалі, можна забути. Для суспільства було б корисно, щоб всі колишні державні підприємства, що є прибутковими, або такі, що можуть стати прибутковими, при належному управлінні, були повернуті в загальнонародну власность. Взагалі, особливої доцільності у приватизації не має. Простий приклад: працює державне підприємство, за рік одержало прибуток, скажімо, у 100 тис. гривень, приватизували його, з якихось причин, воно стало в півтора рази краще працювати і одержало прибуток у 150 тис. гривень, але ж держава, суспільство одержить тепер лише податок на прибуток у розмірі 30%, що становитиме лише 50 тис. гривень. Ось і виходить, що до приватизації суспільство мало 100 тис. грн доходу, а після приватизації – тільки 50 тис. грн., і то лише тоді, коли підприємство стало набагато краще працювати, а це ще під дуже великим питанням. То яка ж користь народу від такої приватизації? Ніякої! Вже на цьму простому прикладі видно, що приватизація робилась з єдиною метою – вкрасти у народу його майно. Тому, ще раз підсумовуємо, вся, так звана приватизація, відбулась абсолютно не законно, в чисто кримінальний спосіб, захоплене майно повинно бути повернуте його законному власнику – народу, а, якщо й можливі якісь приватизаційні процеси в країні, то тільки на основі всенародного референдуму, про відчуження у народу якихось конкретних підприємств. Тепер, щодо ефективності роботи приватизованих підприємств. Дійсно, в XVIII – XIX століттях, на відміну від феодальної організації виробництва, прямими керівниками підприємств стали їх власники-капіталісти. Вони зранку до вечора сиділи на своїх невеличких підприємствах, повністю контролювали всі фінансові і виробничі процеси, що там відбувались і своєю безпосередньою працею, довели їх ефективність до дуже високого рівня. В XX, а тим більше, в XXI столітті, ситуація принципово інша. Ніхто з сучасних власників не управляє безпосередньо своїми підприємствами, просто, і масштаби виробництва, і рівень технологій, і вимоги до кваліфікації управлінців, абсолютно інші. Підприємствами управляють найняті кваліфіковані спеціалісти, власники ж контролюють лише макроекономічні показники своїх підприємств і в оперативні питання не втручаються, у них просто не має для цього відповідних знань. Тому, особливої різниці у ефективності роботи приватних і державних, казенних сучасних підприємств, на сьогодні, у світі не має. Це доводять і чісленні західні державні підприємства, рівень їх ефективності такий же самий, як і приватних. У Норвегії, наприклад, ніхто і не збирається приватизувати таку прибуткову галузь, як нафто і газо видобуток. Там панують державні структури і працюють вони на всіх норвежців, з такою ж ефективністю, як і відомі світові недержавні гіганти. Є проблема корупції, але якщо ми вважаємо, що приватний господар з нею справляється, то хто забороняє теж саме робити і на державному підприємстві. Необхідні, лише, жорсткий контроль і сувора кримінальна відповідальність за корупційні дії. Причому, така відповідальність, яка б у багато разів перевищувала можливий зиск від корупційних дій. Всі західні бізнесмени наперебій розхвалюють хороший діловий клімат в Китаї, а там за корупцію розстрілюють, а хто забороняє це робити і нам. Ніхто. Але ж антикорупційного законодавства в країні так і не має, а чому – а тому, що його приймати мусять ті ж люди, що й самі є корупціонерами і які щоденно самі обкрадають народ. Ніякої особливої проблеми в боротьбі з корупцією не має, її можна повністю викоринити за півроку, це чисто технічна, невеличка проблема з виділення, в кожному місті, розстрільних ділянок розміром 10 х 50 м, і все, а з набоями – так зовсім ніяких проблем, не знаєио куди їх дівати. Підсумовуємо – основу економіки країни будуть складати підприємства, що знаходитимуться в загальнонародній власності, діяльність цих підприємств, буде регулюватись загальнонародними програмами розвитку країни, недержавні, приватні комерційні структури, доповнюватимуть державні структури і діятимуть в межах тих же загальнонародних програм.

3. Абсолютно всі природні багатства країни, надра, земля, водні ресурси, ліси, стають виключно загальнонародною власністю, що дісталось нам від наших дідів і прадідів, які століттями боронили нашу землю. Тому віддати їх у чиюсь приватну власність, це значить позбавити права нинішнє і наступні покоління наших людей, бути господарями на своїй землі. Такі дії повинні вважатись злочином проти народу і суворо каратись. Термін “державна власність” не вживаємо, бо він абсолютно безглуздий. Держава – це набір організацій в яких працюють тимчасово найняті на роботу службовці, і не більше того.. Ніякої власності, окрім власних штанів, на роботі у них не має. Звідси випливає, що право на використання природних багатств, має тільки народ, в особі уповноваженого ним суспільного органу – держави і тільки в загальнонародних цілях. Видобутком і переробкою корисних копалин, а це високоліквідний товар, повинні займатись державні структури. Якщо в держави не має відповідних коштів, або вона вважає, що ці кошти доцільніше використати в іншому місці, то до видобутку і переродки, під жорстким державним контролем, можуть бути допущені недержавні структури, але за єдиною умовою – продукти видобутку і переробки залишаються в народній власності і держава використовуватиме їх за власним розсудом, а ці недержавні структури, лише надаватимуть відповідні платні послуги з видобутку та переробки. Наприклад, приватна нафтодобувна компанія качає нафту на території України, то нафта, як в землі, так і на поферхні, залишається у народній власності, держава використовує цю нафту у власних цілях, приватний же видобувач, у своїй власності, має лише куплене ним обладнання і одержує гроші від держави за виконану ним роботу з видобутку нафти. Ми лише частково зупинились на праві використання корисних копален, але цей підхід буде поширюватись на весь спектр природних багатств країни, щоб ніхто більше не привласнював ні ліси, ні береги річок, озер, морів, тощо. Соціальна єдність нації, належний життєвий рівень людей, повинні забезпечуватись, в першу чергу, загальнонародною власністю на матеріальні ресурси і виробничі потужності країни.

4 Попередні три пункти програми стосувались дій зі створення базових засад нашої майбутньої економіки. Далі зосередимось на пунктах, що відповідають за її динамічні характеристики. Найперше, це структурна реформа нашого народного господарства. Як ми вже відзначали, за останні 17 років, в країні, майже повністю, знищені всі сучасні виробництва. Якщо за радянських часів, ми відставали від розвинених західних країн на 7 – 10 років, то зараз ситуація просто катастрофічна. За своєю структурою, теперішня українська економіка, знаходиться на рівні 60 - 70 –х років минулого століття, коли країна тільки відновлювала свої базові галузі, зруйновані під час війни. Тут не треба бути якимось високим аналітиком, достатньо зайти в перший ліпший магазин промислових товарів – суцільний імпорт. Ми ніщо вже не виробляємо, ні телевізорів, ні побутової техніки, ні цифрової фото та відеоапаратури, ні тканин, ні взуття. Всі розмови про наше літако та суднобудування – це теж напів-правда. Ми лише “корпусники”, ми ще вміємо робити корпуси, з непоганими аеро та гідродинамічними характеристиками, а все сучасне “начіння” літаків та суден, ми вже зробити не можемо. Ми його купуємо, або в Росії, або на Заході. Виключення, хіба що “Мотор Січ”, з її авіаційними двигунами. В ракетобудуванні ситуація така ж. Робимо лише окремі ступені ракет, а вся електроніка, все програмне забезпечення – російське. Варто Російській федерації перейти на замкнутий цикл власного виробництва, а вона до цього йде в хорошому темпі, як обваляться і ці, останні залишки нашого більш-менш сучасного виробництва. Ми швидко деградуємо як країна, як економіка, як робоча сила. Нас не треба порівнювати з Заходом, це вже просто смішно, ми, навіть, в порівнянні з Російською федерацією, відстала країна. А ще 16 років тому назад, в нас були ліпші структурні показники, наша промисловість була сучаснішою від російської, там переважала видобувна промисловісь. Сьогоді росіяни, в рамках національних програм, ведуть наукові і практичні роботи з багатьох напрямків сучасної науки і техніки. Це і ракето, авіа та судно будування, нанотехнології, генна біологія, альтернативні джерела енергії, атомне та енергетичне машинобудування, виробництво сучасного медичного обладнання і т.п. По всіх цих напрямках, буде створений повний національний виробничий цикл, тоб-то їх економіка буде цілком самодостатньою. Керував цими роботами, нинішній президент країни - Д. Мєдвєдєв, сучасна і високоосвідчена людина, що вже не з папірця може вільно говорити на ці, досить складні, теми. А це означає, що обсяги і темпи вказаних робіт, будуть тільки нарощуватись. На жаль, в цих програмах, ми будемо їм вже абсолютно не потрібні. В нас вже не має, ні відповідних наукових установ, ні сучасного виробництва, ні просто великої кількості хороших фахівців. Поки що, наші державні мужі, енергійно і з веоиким завзяттям, перетворюють велику європейську націю на таких собі анекдотичних “південних чукчів”. Щоб зламати цей злочинний намір наших горе-керівників, треба якомога швидше зайнятись структурною реформою нашої економікі, потрібен новий стратегічний курс її розвитку, конче необхідно активно зайнятись проектуванням нашого майбутнього. Не будемо вдаватись в досить загальні розмови про нове постіндустріальне суспільство з його економікою, але вже зараз, кожній думаючій людині видно, що нова економіка буде економікою інтелекту, знань, з вирішальною роллю розумних, високоосвідчених людей. Тільки на шляху побудови високоінтелектуалізованої економіки, ми можемо одержати конкурентні переваги, завдяки яким, зможемо забезпечити їй стійке зростання, підвищення якості наших трудових ресурсів, підняти рівень добробуту населення, поліпшити екологічну ситуацію в країні. Матеріальне виробництво, з його великим вмістом сировини, енергії, відійде на другий план і стане надбанням слаборозвинутих країн. Крім того, виробництво знань, надання інтелектуальних послуг, не мають такого серйозного недоліку, як перевиробництво. Головною рушійною силою, новим правлячим класом, у створюваній цивілізації, стане інтелектуальний клас. Саме він буде заробляти гроші для країни, на ньому буде триматись наша економіка, її конкурентноздатність. Для цього, держава, суспільство повинні розробити дієві механізми постійного нарощування інтелектуального потенціалу країни. Така національна програма, скажімо, “Інтелект нації”, включатиме кардинальні зміни в системі освіти, науки, виробництва, в роботі засобів масової інформації. В країні повинна бути створена доступна, для всього населення, система поширення знань. Ми повинні цілеспрямовано вирощувати людей здорових, інтелектуально розвинутих, людей творчих. В цьому запорука нашого майбутнього, як країни, як нації. Найдорожчим ресурсом країн, будуть вже не корисні копалини чи маса виробничого обладнання, а думаючі, творчі люди, рівень їх інтелекту, здоров’я, загальна кількість розумного населення. Хто з країн накопичить найбільшу масу інтелектуалів, той і стане переможцем у світовому змаганні. Якщо зараз, інтереси великого бізнесу, в нашій країні, практично, протилежні інтересам населення, бо вони базуються на нищивній експлуатації її природних багатств, на вкрай екологічно брудних технологіях (металургія, хімічна промисловість), то інтереси економіки знань, навпаки, співпадають з інтересами людей, бо нова економіка, потребуватиме великої кількості здорових, інтелектуально розвинутих людей, екологічно чистих та наукоємних технологій. Ось в такій боротьбі, в нас є, непогані перспективи, перемогти. Наша країна, не сама багата в світі, на корисні копалини, але ми народ, який завжди поважав знання. Впродовж всієї нашої історії, ми найбільш цінували знання і розумних людей. Століттями, кожна наша родина, хотіла дати своїм дітям, якомога вищу, освіту. Тому, побудова високоінтелектуальної економіки - це перспективний для нас шлях. Трансформація існуючої економіки, в економіку знань, матиме свій перехідний період. Він буде плановий і поетапний, без зривів в макроекономічних показниках та в рівні життя населення. З кожним новим етапом, рівень життя людей, повинен підвищуватись. Всі наступні кроки, в перебудові економіки, будуть базуватись на фінансових та інтелектуальних ресурсах попередніх етапів. Гроші, зароблені на екологічно брудних, примітивних технологіях, мають вкладатись в наукоємні, екологічно чисті виробництва. Це так в ідеалі, звісно. Треба буде створити такі умови, інвестиційні, податкові, експортно-імпортні, ідеологічні, щоб бізнес сам був зацікавлений в такій структурній реформі. В результаті такої економічної реформи, в світовій системі розподілу праці, ми повинні зайняти найперспективнішу нішу - виробництво і поширення знань, інформації. На сьогодняшній день, нашу економіку, за рівнем створення доданої вартості в продукції, приблизно, можна поділити на чотири сектори. Перший, з мінімальним рівнем доданої вартості, це видобуток сировини та її первинна переробка до рівня напівфабрикатів (гірничодобувна промисловість, видобуток нерудних матеріалів, металургія, хімічна промисловість, виробництво пиломатеріалів, тощо). Другий - це важке та середнє машинобудування, виробництво будівельних матеріалів, сільське господарство, транспорт, легка, меблева та харчова промисловість. Третій сектор – це виробництво з досить високим рівнем доданої вартості, коли вартість сировини, матеріалів, енергії, складає лиш незначну частку від вартості виробленного продукту. Основна вартість створюється глибокою, високотехнологічною, наукоємною переробкою. До таких виробництв належать: точне машинобудування, літако та ракетобудування, електро та радіотехнічна промисловість, хімічна та біологічна промисловість з високим рівнем переробки, зв’язок. І четвертий сектор - це виробництво товарів, послуг з найвищим рівнем доданої вартості: наука та науковотехнічні розробки, мікроелектроніка, нанотехнології, генна, мікробіологічна та фармацептична промисловість, виробництво, переробка та поширення інформації. Не вдаючись в глибокий статистичний аналіз, ми й так бачимо, що зараз найбільша доля нашої економіки припадає на перший сектор, тоді як в розвинутих країнах, найбільша доля третього та четвертого секторів. Звідси наша катастрофічна екологічна ситуація, хворе населення, демографічна криза, бідність, варварське використання національних сировинних ресурсів. Необхідні термінові структурні зміни, в нашій економіці. По-перше, як ми вже відзначали, треба законодавчо оголосити всі невідновлювані сировинні ресурси країни, загальнонаціональним надбанням, з повною забороною, на їх вивіз за кордон. По-друге, ввести таку систему оподаткування, що стимулювала б впровадження виробництв і технологій з більш високим рівнем переробки. Наприклад, податок на прибуток для виробництв першого сектору – 30%. Такий податок будуть платити і установи невиробничого характеру, такі як банки, заклади торгівлі, громадського харчування, тощо. Податок для другого сектору - 20%, третього – 10%, четвертого – 5 або 0 %. Четвертий сектор виробництв в нас практично відсутній, тому і бюджетних втрат ми не зазнаємо, а ось стимул для створення таких виробництв, з’явиться. Будуть напрацьовуватись сучасні технології, навчатись люди, підвищуватиметься їх інтелектуальний і професійний рівень Цей четвертий сектор, потягне за собою створення додаткових виробництв спеціального обладнання, інструментів, матеріалів, приміщень з регульованим технологічним мікрокліматом, сприятиме розвитку наукових та освітніх програм, тощо. І ось вже на цих, побічних виробництвах, держава вже буде заробляти кошти, плюс податки на заробітню плату працюючих в четвертому секторі. Вся наша економічна конструкція, повинна стимулювати перетік капіталу, в більш необхідніші для суспільства галузі, такі як третій та четвертий сектори економіки. По-третє, ввести жорстку систему контролю і штрафів за екологічне забруднення. Ці державні санкції, повинні бути дієвим стимулом для вдосконалення виробництв. Екологічні, санітарні санкції, повинні покривати весь спектр збитків, що завдають екологічно шкідливі виробництва країні: забруднення землі, води, повітря, вартість рекультивації земель, утримання, на належному рівні, грунтових вод, шкода, завдана здоров’ю людей, вартість відселення людей з екологічно небезпечних мість, тощо. Природозатратні, екологічно шкідливі виробництва, повинні стати дуже дорогими і, в більшості випадків, економічно не вигідними. Повинні бути розроблені нові державні стандарти, санітарні та екологічні норми, нові показники максимально допустимих рівнів забруднень, по всьму, присутньому в Україні, спектрі шкідливих речовин та впливів. По-четверте, націоналізувати всі приватизовані підприємства третього та четвертого секторів економікі. Практично, всі вони не працюють на повну потужність, або взагалі простоюють, інвестицій у розвиток виробництва ніхто не здійсьнює, їх виробничі площі здаються в оренду, а кваліфіковані працівники виганяються на вулицю. Їх конче треба зберегти і завантажити профільною роботою. На базі цих підприємств, буде відновлюватись наше сучасне виробництво. Для цього мають бути розролені відповідні державні програми з відновлення роботи і розвитку їх діяльності. По-п’яте, для завантаження роботою вітчизняних виробників, необхідно: 1) Визначити всі платоспроможні ринки збуту готової продукції та послуг в країні. Для цього в країні повинен постійно здійсьнюватись відповідний моніторинг. Треба добитись такого положення, щоб кожна, хоч найменша можливість збуту товарів та послуг всередині країни, була використана в інтересах власного виробництва. 2) Розробити державні програми заміщення імпортної продукції на вітчизняну. Ці програми мають бути підкріплені організаційними, податковими, митними, інвестиційними заходами. Тоб-то, якщо в країні не має відповідного виробництва – то воно повинно створюватись, якщо таке виробництво є - то під його продукцію, має розчищатись ринок від імпорту, повинні вводитись високі ставки ввізного мита, вводитись кількісні обмеження та інші ефективні протекціоністські державні дії. Інтереси власного виробника понад усе. Це не просто ура-патріотизм, це захист права наших людей на цікаву й розумну роботу, це заробітня платня наших працівників, це ріст їх кваліфікації, це розвиток країни. По мірі підйому нашої економікі, ми повинні її кількісне зростання перевести в якісне. Ні які політичні ускладнення, що обов’язково будуть, не повинні стати цьому на перешкоді. І чим більш високотехнологічнішу продукцію можуть виробляти наші підприємства, тим дієвішими повинні бути кроки нашої держави з захисту вітчизняного виробника. Структура виробництва повинна постійно покращуватись і ми не повинні більше дотувати іноземного виробника. По-шосте, якщо в середені країни, у стосунках суспільство-бізнес, держава повинна стояти на стороні суспільства, інтереси якого, вона, власне, і має представляти, то на зовні, держава повинна відстоювати інтереси нашого вітчизняного виробника. Головним завданням, всіх наших представництв за кордоном, повинно бути просування вітчизняної продукції. Ефективність роботи всіх наших диппредставництв повинна вимірюватись не частотою участі наших дипломатів у світських раутах, а кількістю грошей, зароблених нами в цій країні. Для модернізації країни, для фінансування всіх її соціальних програм, потрібні будуть величезні кошти і їх треба навчитись наполегливо заробляти.

5. В самостійну програму має бути виділений план заходів з розвитку села і сільськогосподарського виробництва. На сьогодняшній день, це просто руїна. Зруйнували і знищили все що могли, господарські структури, техніку, всю соціальну інфраструктуру на селі, зламали долі мільйонів наших співвітчизників. І все для чого, щоб виморити наших селян і відібрати у них землю. Тому, щоб вести далі розмову про відновлення нормальної роботи нашого агропромислового комплексу, треба, спочатку, визначити наші пріоритети на селі. А вони такі: першим і найголовнішим нашим завданням на селі, є відновлення нормального життя наших селян. Ніякими тонами, центнерами, літрами, штуками, воно не повинно вимірюватись. Найважливішими показниками життя нашого села, мать бути: здоров’я селян, ріст сільського населення, чисельність дітей в родинах, школах, матеріальний добробут і якість їхнього життя, забезпеченість селян медичними, освітніми, культурними, спортивними і іншими соціальними закладами, моральний і духовний стан населення на селі, забезпеченність роботою, причому різною, щоб кожен селяним, в залежності від віку, освітнього і кваліфікаційного рівня, міг знайти собі роботу по душі, забезпеченність житлом, тощо. Життя на селі, повинно стати здоровим, цікавим і комфортним. Щоб забезпечити соціальні і політичні права селян, як сьогодні, так і в майбутньому, треба припинити всі розмови про приватизацію землі. Земля була і повинна залишатись тільки в загальнонародній власності, а селянам, для ведення власного присадибного господарства і будівництва житла, треба, за певними нормативами, виділяти землю в довічне користування. На другому місці, повинні стояти вже питання обсягів сільськогосподарського виробництва. Наш агропромисловий комплекс повинен бути індустріалізований. А це значить, що його майбутнє у масштабному, економічно потужному, виробництві. У простих селян. коштів на його створення, як зараз, так і в майбутньому, не має і не буде. Тому організацією таких агропромислових комплексів, повинна зайнятись держава. Ці комплекси можуть бути засновані, як на основі всенародної власності, так і на основі колективної чи приватної власності. Для інвестиційної роботи на селі, треба знову створити державний агропромисловий банк. Він повинен, на пільгових умовах, обслуговувати сіільгоспвиробників всіх форм власності. В значній мірі, ми все це, вже майже мали. Треба було лише вдосконалювати і нарощувати виробництво, покращувати соціальну політику на селі. А тепер все доводиться робити, практично, з нуля. Знову розбудовувати всю агропромислову інфраструктуру, починаючи від поля і закінчуючи елеваторами, овочесховищами, торгівельними складами, міськими сільгоспринками.

6. Згідно з новою соціально-економічною стратегією, країна має бути переведена на іноваційний шлях розвитку, з принципово новим підходом до науково-технічної і промислової політики. Ми повинні зробити ставку на вітчизняні високі технології, що являються промисловим результатом роботи нашої фундаментальної та прикладної науки. Використання лише технологій зі сторони, зробить наш розвиток дуже нестійким і тимчасовим. Сучасний стан вітчизняної економіки, практично, не має іноваційної складової. Поки що, вся наша модернізація зводилась лише до запозичення чужих іновацій і перенесення їх на нашу територію. Власних же іновацій, ми не створюємо, як і не створюємо іноваційних стимулів і іноваційного середовища в країні. Тому, за тимчасовим підйомом, обов’язково буде черговий спад. Ми, поки що, так і не вийшли з екстенсивної стадії розвитку, ми просто переносимо нашу екстенсивність на новий технологічний рівень. Виживати, за таких умов, ще якось можна, але претендувати на щось більше – наївно. З таким підходом, ми ще можем намагатись наздоганяти передові країни, але справжніх результатів досягає лише той, хто не повторює чуже, а створює принципово нове, таке, що може зробити якісний прорив в розвитку національного виробництва. Світовими лідерами будуть не переможці в технологічній гонці, а країни, що досягли вершин в розвитку вітчизняної науки і освіти. Виходячи з наших, досить обмежених, ресурсних можливостей, ми маємо визначити пріоритетні, для нас, напрямки розвитку науки і промисловості, розробити економічні механізми формування їх підприємницької принадності, через проведення відповідної податкової, митної, інвестиційної політики, через створення необхідної інфраструктури. Іноваційний поступ може відбуватись двома шляхами: перший – шляхом копіювання та впровадження останніх закордонних розробок, при цьому ніякого прориву не відбудеться, а буде переведення нашого відствання на новий технологічний рівень, тоб-то, ми рухатимемось шляхом наздогоняючого розвитку, і другий - шляхом власних передових, піонерських розробок. Цей шлях набагато перспективніший, але складніший і затратніший. На кожному з цих шляхів, визначальним критерієм доцільності, буде економічний ефект, що може бути одержаний на глобальних ринках. Наука заради дисертацій, повинна відійти в минуле, як і самі дисертації. Значення матиме тільки економічний ефект. На базі провідних наукових та виробничих організацій країни, повинні бути створені потужні науково-виробничі центри, фінансово-промислові групи, що зможуть організувати і профінансувати наукові розробки, впровадити їх у серійне виробництво. Ці центри, окрім їх самодостатньої науково-технічної частини, повинні мати кваліфіковані кадри з маркетингу, з зовнішньоекономічної діяльності. Зважаючи на наші, досить обмежені ресурси, ми повинні сприяти будь-яким формам їх концентрації на перспективних, «проривних» напрямках розвитку. Згідно з науково-технічними планами розвитку, в країні має відбутись кардинальна реформа нашої наукової та освітньої діяльності. Держава має примушувати людей до знань. Система Академії наук, своєю неефективністю, вже достатньо довела необхідність її ліквідації. Гроші, що виділяються Академії наук, використовуються не ефективно, більша їх частина витрачається на утримання адміністратино-господарчої інфраструктури академії, до самих науковців доходять копійки. Всі державні наукові установи повинні перейти під пряме керівництво і фінансування з боку спеціального міністерства чи комітету. Кошти в державі дуже обмежені і «розмазувати» їх по всіх бажаючих задовільнити свою цікавість за державний кошт, абсолютно безвідповідально. Необхідно визначити державні пріоритети в розвитку науки, сформувати перелік найбільш актуальних наукових програм і тільки під ці програми виділяти кошти. Причому, кошти повинні виділятись на конкурсній основі і не просто відповідним інститутам, а цільовим призначенням конкретним науковим групам, що будуть безпосередньо вести ці наукові розробки. А вони вже самі визначать, кого їм брати собі в помічники. Подібні заходи повинні бути вжиті і стосовно прикладної, галузевої науки. Всю її, і організаційно і фінансово, треба максимально наблизити до виробництва. Вказані іноваційні програми, можуть фінансуватись, як з державного бюджету, можливо, через спеціально заснований інвестиційний банк чи фонд, так і шляхом створення сприятливих умов для приватного вітчизняного та іноземного іноваційного капіталу. Попервах, доля загальнонародної власноті, в стратегічно важливих 3 та 4 виробничих секторах, суттєво зросте, бо наукоємні, високотехнологічні виробництва, це задоволення з дуже дорогих, вони мають високий інвестиційний бар’єр, і їх розвиток спиратиметься, значною мірою, на інвестиційну роль держави. Надалі, коли іноваційна діяльність стане явно прибутковою, ситуація почне вирівнюватись і приватний капітал активніше братиме в ній участь. Російські фахівці, наприклад, підрахували, в разі, якщо Росія доведе свою частку на світовому ринку високих технологій з теперішніх 0,3% до 1%, то вона збільшить свій дохід на 50 млрд. доларів, що складатиме половину сьогодняшнього доходу від експорту. Є за що поборотись. В завершення, треба тільки застерегти, щоб наші іновації не вели до дегуманізації людини, а тому, в нашому суспільстві, має бути сформована відповідна психологія поведінки людей, створені психологічні бар’єри, що унеможливлять повернення науково-технічних досягнень проти інтересів людини.

7. Щоб перевести локомотив нашої економіки на іноваційно-індустріальний шлях розвитку, щоб підвищити рівень її конкурентноздатності, потрібні будуть величезні капіталовкладення. Для цього мають бути задіяні всі наші внутрішні фінансові інструменти, а також створені максимально сприятливі умови для залучення іноземного капіталу. За інвестиції конкурувати доведеться з такими, вже визнаними лідерами, як Китай, Індія, Бразилія. Ми повинні пред’явити, потенційним інвесторам, більш вагомі аргументи. Жодних переваг у кількісних показниках, таких як чисельність населення, обсяги внутрішнього ринку і т.п., в нас не має і ніколи не буде, ми повинні знайти наші якісні козирі. Такими якісними нашими перевагами, можуть бути: якість нашої робочої сили, високий інтелектуальний та фаховий рівень наших інженерів і науковців, якість нашої підприємницької інфраструктури, високий якісний рівень роботи наших державних регуляторних органів і судової системи, що забезпечували б стовідсоткову захищенність інвестицій. Нічим подібним в нас сьогодні і не пахне. Все це завдання на майбутнє. Ми, поки що, за останніми данними Світового банку за 2007 рік, знаходимось на 139 місці в світі за умовами ведення бізнесу. Так що, розпочинати роботу доведеться з використання наших внутрішніх можливостей. Як перші короки, до таких належать: а) створення державного спеціалізованого іноваційно-інвестиційного банку, подібні фінансові установи можуть бути створені і спільно з іноземним капіталом; б) вжиття заходів зі стимулювання іноваційного фінансування комерційними банками; в) розробка національної інвестиційної програми; г) така форма стимулювання власного виробника, як державне замовлення, що буде підкріплено відповідним пільговим фінансуванням у формі довгострокових кредитів, з низькою, або взагалі нульовою, ставкою; д) вжиття заходів, організаційних, фінансових, страхових, з метою розширення використання лізингу в іноваційному виробництві; е) повернення нелегально вивезених за кордон капіталів, посилиння валютного контролю, з метою недопущення подібної ситуації в майбутньому; є) покращення роботи фондового ринку країни, вдосконалення його нормативно-правову бази; ж) в податковому законодавстві, має бути передбачене пільгове оподаткування прибутку підприємств, що направлятиметься на розвиток виробництва, на іноваційну діяльність, відповідні зміни треба зробити і в порядку обліку амортизаційних нарахувань, можливе введення іноваційних рахунків; з) створення державної страхової компанії, що займалась би страхуванням інвестиційних проектів. Ми окреслили відомі і достатньо опробовані заходи зі стимулювання інвестиційної діяльності, але можуть бути і не зовсім стандартні кроки. Наприклад, щоб збільшити зацікавленість приватного капіталу в іноваційно-інвестиційній діяльності, можливо зробити суттєві зміни і в фінансовій сфері. На сьогодні, вільні гроші в країні є - це гроші приватного капіталу, фізичних осіб, але інвестувати їх в сучасні виробництва, вони не дуже поспішають, бо це ризик, клопоти. Зараз, маючи гроші, можна на них непогаго заробити й нічого не роблячи, не напружуючись. Достатньо просто покласти їх в банк, на депозит, і одержувати свої проценти. Головне, вибрати надійний банк. Але цю ситуацію можна кардинально змінити. Наприклад, банкам законодавчо буде заборонено видавати кредити під процент, ссудний процент становиться нульовим, тоб-то він відміняється. В такому разі, банки вже не зможуть виплачувати проценти по депозитах, їх просто не буде з чого платити. Більше того, щоб зберігати гроші в банку, банку, за надання такої послуги, ще й доведеться платити. До того ж, нерухомі грошові накопичення буде з’їдати інфляція. І ось, в такій ситуації, щоб зберегти гроші, а бажано і одержати хороший прибуток, доведеться їх вкладати у виробництво. Це можуть бути інвестиції у власний бізнес, чи корпоративне фінансування великих виробничих проектів, через інвестиційні фонди. І з прибутку цих підприємств, ви вже матимете свою долю, свій зиск. В такому разі, це вже буде не рента, а активний виробничий капітал. Людям, щоб зберегти свої гроші, доведеться стати, в якійсь мірі, бізнесменами. Інвестиційна активність населення, за таких умов, суттєво зросте. Ви спитаєте, а як же будуть виживати банки? Банки будуть заробляти гроші на обслуговуванні клієнтів, беручи плату за здійснення банківських переказів, за зберігання грошей клієнтів і т.п. Але виплати по депозитам – нуль, кредитний процент – нуль. Скажете, що це утопія. Зовсім ні. Це технічні питання і вони вирішуються, якщо у влади буде бажання розвивати країну. Так, наприклад, працюють банки в ряді мусульманських країн, де брати проценти за кредити, забороняє Коран. І нічого, працюють. Це, безумовно, спрощений виклад, на рівні ідеї. В реальному житті, ситуація буде набагато складнішою. Треба буде вирішувати проблему інфляційних процесів, пов’язаних з нульовою процентною ставкою, через державне регулювання напрямків, черговості та об’ємів кредитування, проблему перетікання коштів та не ефективного їх використання, проблему гарантованого повернення кредитів, бо з бажаючих взяти кредити, вишикується черга, але запровадити таку фінансову систему цілком реально. Достатньо поцікавитись, як працює, напрклад, Федеральна резервна система США, де облікова ставка буває дуже низькою, майже нульовою (0,5%), а обсяги емісії нічим не обмежуються, окрім платоспроможного попиту комерційних банків, але гіперінфляція в країні не наступає. В Японії, декілька років підряд, облікова ставка була взагалі нульовою, а депозитний процент був від’ємний, тоб-то за зберігання грошей в банках, вкладникам доводилось таки платити. Тому, якщо ми хочемо здійснити якісний прорив в економіці, то іноваціями треба займатись не тільки в нуково-технічних питаннях, а і в фінансово-економічних, і соціальних, теж. В теперішній капіталістичній економіці, гроші являються самодостатньою метою, в нашій же економіці, вони будуть вторинними, їх основною фукцією буде визначення вартості товарів і послуг, використання як засобу платежу та створення капіталу, що фінансово забезпечуватиме розвиток людини і нації. Саме це останнє повинно стати рушійною силою нашої нової економіки, її внутрішньою мотивацією.

Всі ці пропозиції робляться не для того, щоб просто створити якусь іншу, альтернативну економіку. Їх завдання направлене на побудову в нашій країні економіки, що адекватно відповідала б новому суспільному устрою, економіки більш ефективної і конкурентноздатної, більш відповідаючої вимогам майбутнього. Крім згаданої внутрішньої мотивації, є і зовнішня, вона полягає в зниженні рівня нашої залежності від навколишнього світу. Мова не йде про самоізоляцію. Світ глобалізується і в цих процесах нам треба приймати активну участь. Поки що, в світовій економіці, ми слабенький гравець, але ж хочемо посилити нашу роль, а тому доведеться вступати в пряму взаємодію з розвинутими країнами, з впливовими міжнародними організаціями, конкурувати зі світовими гігантами на глобальних ринках. Тому треба навчитись наполегливо відстоювати національні інтереси. В основі будь-якої інтеграції, чи з Європою, чи вступ до СОТ, до НАТО, чи до інших міжнародних організацій, повинен лежати принцип захисту національних інтересів. Жодні тимчасові кон’юнктурні політичні резони, не повинні виправдовувати зраду національним інтересам. Нам не треба інтеграції за всяку ціну. Ключі від нашого національного суверенітету, завжди повинні знаходитись у нас вдома. А от, щоб забезпечити країні таку суверенність, наша економіка повинна бути самодостатньою, потужною і конкурентноздатною. Як вже говорилось, добровільно своїми заробітками ніхто не поділиться, і ніхто не буде радий нашим товарам. Всі економічні війни епохи СОТ із захисту національних ринків, де в якості зброї виступають різного роду тарифні обмеження, антидемпінгові розслідування, технічні бар’єри і т.п., яскраве тому підтвердження. А тому, покладатись на чужі поради, теж не зовсім розумно. Ніхто не хоче створювати собі конкурента. Ми ж бачимо, що розрив у розвитку між слабкими країнами і розвинутими не зменшується, а з кожним роком тільки збільшується. І ви не назвите жодної країни світу, котра втілювала б ліберальні рекомендації Заходу і прорвалася в коло розвинутих держав. Хороший приклад цьому, країни Латинської Америки. І, навпаки, Китай, Південна Корея, країни Південно-Східної Азії, інтенсивно розвиваються і модернізуються завдяки реалізації власних національних стратегічних планів розвитку, під сильним державним впливом і захистом. І все це робиться, не завдяки, а наперекір рекомендаціям Заходу, МВФ і їм подібним. Тому, нам конче потрібний власний план генеральної реконструкції країни. На останок, хочеться лише зазначити, що нова економічна модель буде мати цінність, лише у випадку, якщо вона стане логічною складовою частиною більш загальної суспільнополітичної моделі країни. Спочатку треба сформувати смисловий центр, навколо якого вибудовуватиметься вся конструкція, сформулювати головну ідею нової цивілізації, її систему цінностей, а далі вже розроблятиметься її суспільно-політична модель і, наостанок, економічна система, як похідна від перших. Для кожної такої логічної ланки, повинні бути створені відповідні джерела внутрішньої мотивації, щоб система була життєздатною і самодостатньою. Така послідовность дій, забезпечить їх цілісність і несуперечливість. Якщо ми дійсно хочемо вирватись вперед, то наш проект повинен бути принципово новим, всяка справжня новизна не поліпшує стару модель, а повністю її перевертає. Нова модель, новий проект, повинні бути проекцією з майбутнього, а не з минулого. Це принципово важливо. Як це вийде на практиці у нас, покаже час, але головний висновок – треба думати і діяти. Пасивно чекати кращих часів, це приректи себе і країну на злидні, на деградацію. Не зробимо ми новогу кроку вперед, його зроблять інші. Природа пустоти і застою не терпить. Але тоді годі розраховувати на якесь лідерство. Ми стоїмо на порозі нових глобальних планетарних змін. Світ капіталізму входить в стадію системної кризи, його ідеї, гасла, вже втратили свою енергетику. В рамках старої системи цінностей, вже нічого нового не народиться. Людство невпинно наближається до принципово нового інтелектуального і соціального стану. Назви йому ще не придумали, але це має бути інтелектуальне, гуманістичне суспільство. Хто знайде правильну відповідь на ці виклики часу, той і продовжить рух вперед, останні ж, знайдуть своє місце на історичному узбіччі.

Під час читання цієї роботи, Ви неоноразово відзначали для себе, що це вже Ви чули колись, що це, хоч і частково, але було вже в милому. Це дійсно так. Пропонований варіант соціально-економічного устрою, видуманий не з нуля, людство століттями підходило до вирішення питання побудови більш вільного, справедливішого, більш комфортнішого для життя людей, суспільства. Елементи такого суспільства, були і в античних державах, і в Козацькій республіці, і у Франції, часів Великої революції, частково їх виголошували і націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини і комуністична партія в СРСР, власне, під подібними гаслами їм і вдалося захопити владу в своїх країнах. І в Гітлерівській Німеччині, і в Ленінсько-Сталінському СРСР, частково такі речі, навіть були реалізовані, але саме частково, бо ні нацистська ідеологія, ні більшовицька ідеологія класової боротьби, не ставили людину, як особистість, в центр системи національних цінностей і її пріоритетів. Люди їх цікавили, лише як знаряддя для досягнення власних, далеко не гуманістичних, цілей. В пропонованому ж варіанті соціального устрою, саме людина буде головної цінністю в суспільстві. Це принципово різні речі, бо людей годують і на спортивних базах і в концтаборах, але в різних умовах і з різною метою. Нашою головною метою буде вивід України, нашої нації, в число найрозвинутіших в світі. Все, що буде відбуватись в країні, в економіці, ідеології, суспільних стосунках, моралі, все повинно бути направлене на досягнення цієї мети. Форми і методи нашої роботи, не повинні існувати окремо від основного змісту нашої політики. Ми повинні стати на вершині людської цивілізаціїі. Досягти цього можна буде лише за умови: а) налагодження безперервного і ефективного процесу всесвітнього збирання, відбору кращого і вбирання в себе всього найбільш розвиненого і досконалого, що напрацьовуватиметься людством і б) створення власного механізму генерації найвищих світових досягнень. Наша культура, мораль, ідеологія повинні бути національними за формою і інтернаціональними за змістом. Все, що ми напрацюємо, повинно відповідати найвищим загальнолюдським цінностям, наші ідеали повинні бути притягальними для всьго людства. Своє лідерство, ми повинні не завойовувати силовими методами, а воно повинно бути добровільно визнане іншими народами, як результат об’єктивної оцінки якості наших досягнень.

Для об’єктивності, в цю діжку оптимізму, вимушений добавити і ложку скепсису. Попри всі ці гарні і патетичні слова, наша справа не така вже й проста в реалізації. В світі існує, наприклад, теорія, так званої “історичної колії”. Люди давно помітили, що щось незриме, якісь сильні, малозрозумілі чинники, постійно впливають на розвиток країн, із покоління в покоління, відтворюючи одну й ту саму модель їх розвитку. Цей ефект, ще можна порівняти з, так званим, ефектом QWERTY. Подивіться в верній лівий кут Вашої комп’ютерної клавіатури і Ви побачите саме ці літери. Ніякого розумного пояснення цьому не має. За частотою натискання, вказані літери, повинні бути розташованими по іншому. В чому ж причина? А відповідь проста. В Англії, в Лондоні, ще в XIX столітті, була фабрика з виробництва друкарських машинок і називалась вона QWERTY. І власник цієї фабрики, вирішив її назву прорекламувати саме в такий спосіб, ввівши її в клавіатуру машинки. І ось, вже стільки років не має, ні друкарських машинок, ні цієї фабрики, навіть в Лондоні, мало хто здогадується про її існування, а QWERTY продовжує жити. Щось подібне відбувається і з країнами. Якийсь геном, постійно транслює їх історичний вибір. Вчені давно вже намагались визначити коло факторів, що активно впливають на розвиток країн. Існують таблиці Медісона, в яких згруповані країни світу за своїми економічними показниками. Економічна наука і економічна статистика існують вже давно і накопичили достатньо матеріалу для такого аналізу. В цих таблицях, країни розподілені на три основні групи. І ось що цікаво. Йшов час, мінялись уряди, змінювались економічні програми, а країни не покидали своїх груп. Більше того, відстань між цими групами, з часом, не зменшується, а тільки збільшується. Тоб-то шансів перескочити в іншу групу, в країн стає все менше. Тільки одне було виключення – Японія. Тільки вона змогла змінити траєкторію свого історичного розвитку і піднятись з однієї групи в іншу. Ось цей ефект і назвали “ефектом історичної колії”. Аналіз дії цього ефекту, виявив чинники, що суттєво впливали на розвиток країн. Виявилось, що визначальним є суспільний стан країн, з його системою цінностей, з його нормами і культурою поведінки людей, рівень, як казав Ф. Фукуяма, соціального капіталу цих країн Навіть країни, що мали погану економічну політику, але просту, стабільну і загальнозрозумілу систему ведення бізнесу, розвивались набагато краще, ніж ті, що мали прекрасні економічні програми, але поганий бізнесовий і суспільний клімат. На розвиток країн, навіть мало вливає наявніть чи відсутність сировинних ресурсів. Більше того, країни обділені такими ресурсами, розвиваються краще від багатих на сировину. Одні країни, по своїй бідності, були вимушені століттями вдосконалювати суспільні стосунки, систему цінностей, що в результаті і визначило їх досить прогресивну національну ідентичність, інші ж, зосередились лише на реалізації якихось окремих економічних програм, навіть і дуже вигідних, наприклад, піратство, захоплення колоній, пограбування чужих земель і не займались самовдосконаленням. На доказ цього, в спеціальній літературі часто наводять приклад з історії Англії та Іспанії. В XVI столітті, і Іспанія, і Англія мало чим відрізнялись одна від одної, чисельність населення приблизно однакова, економіка подібна, обидві формували імперії, віросповідання практично тотожне, англіканство від католицизма мало чим відрізняється, хіба тим, що церкву в Англії очолює король. Стартові умови практично рівні. І XIX століття – Англія незаперечний світовий лідер, а Іспанія одна з найбідніших в Європі країн. Причина – в країнах були побудовані два різні типи суспільств. Англія пішла шляхом розвитку демократії і побудови громадянського суспільства, іншими словами, пішла шляхом гармонізації міжлюдських стосунків, а Іспанія, так і залишилась абсолютистською державою, де самовладний король визначав все. Зараз іспанці зрозуміли свою хибу і намагаються виправити свій рух, хочуть вискочити зі второваної колії. Подібна проблема стоїть і перед нами. З наведеного чужого досвіду, ми повинні зробити свої висновки, а вони, для нас, можуть бути і втішними. Бо ми, як раз і хочемо поліпшити свій суспільний устрій, вдосконалити систему міжлюдських стосунків в країні. Для нас це може виявитись неабияким позитивом.

В цих роздумах, я не претендую на якесь особливе авторство чи оригінальність, як кажуть: «все є у всьму». Більшість, висловлених в цій статті думок, давно стали предметом експертного обговорення в світі. Відомий теоретик Йозеф Шумпетер, так взагалі вважає, що принципово нове трапляється надзвичайно рідко. Все те, що ми приймаємо за розвиток, за зміни, найчастіше являється лише рекомбінацією вже давно відомих чинників, їх новим перегрупуванням. В мозаїку нових скелець не добавляється, ми тільки міняємо їх місцями і виходить нова картинка, яку ми й сприймаємо за щось нове і оригінальне. Може й так, але, за будь яких умов, треба діяти, треба вдосконалювати. Уособленням світової благодаті, може ми й не станемо, в найближчий час, але наша картинка, явно має стати набагато кращою. Наше головне завдання - зробити цей глобальний проект, надбанням всієї нації, об’єднати і мобілізувати людей на велику і корисну, для країни, справу, створити могутню націю, суттєво покращити життя наших людей. Для цього знадобляться організовані дії мільйонів розумних і енергійних наших співвітчизників, в ім’я майбутнього народу, наших дітей, наших онуків. У спадок, ми повинні передати їм зовсім іншу країну. Прийшов час завершувати похід “із нікуди в нікуди”. Треба, з вірою в свої сили, розпочинати впевнений рух вперед.

Володимир ГУРА