* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ОСИП МАКОВЕЙ — УЧЕНЬ ІВАНА ФРАНКА

15:02 17.01.2009

ОСИП МАКОВЕЙ — УЧЕНЬ ІВАНА ФРАНКА

Людина живе на землі, аби залишити про себе згадку — вагомий слід, у який би хотіли вступити нащадки. Інколи, й сама не сподіваючись, людина стає учителем — не тим, який навчає, а учителем, у якого вчаться, якого хочуть наслідувати, до думки якого прислухаються.

Це дуже велика ласка від Бога — бути учителем, в якого вчаться.

Таким учителем для Осипа Маковея був Іван Франко, з яким він познайомився ще в юнацькі роки і під його впливом робив перші кроки в літературі.

Осип Маковей прагнув у всьому бути схожим на свого великого вчителя і тоді ж записав у щоденнику: “Працювати, жити для народу треба, мушу!” Це була його клятва й програма на все життя.

А почалося його життя 23 серпня 1867 року у містечку Яворів біля Львова. І хоч сім’я хлібороба знала великі труднощі й матеріальні нестатки, все ж Осип закінчив гімназію у 1887 р., а в 1893-му — філософський факультет Львівського університету. Понад сім років працював журналістом — співробітничав у львівських газетах і журналах, редагував чернівецьку газету “Буковина”. За час своєї журналістської діяльності Маковеєві довелося зазнати чимало прикрощів — на нього тиснули власники видань проурядової орієнтації, а за вимушені поступки консервативним силам та ліберальні хитання його не раз критикували Іван Франко й Леся Українка, хоча вони схвально відгукувалися про Осипа як талановитого журналіста й письменника.

Та кожен журналіст мусить якось жити, хоча інколи, щоб вижити, мусить навіть пристосовуватися до певних обставин.

“Мені жалко, — писав у своїй автобіографії Маковей, — що я не мав способу зайнятися наукою. Дуже миле заняття, але треба мати що їсти”.

Йдеться про те, що Осип Маковей міг зайняти належну нішу серед наукових світил світу, бо, здобуваючи наукові знання у Віденському університеті під керівництвом видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича, мав уже неабиякі успіхи серед наукових розвідок.

Осип Маковей був дуже працьовитим і наполегливим. Гроші на поїздку до Відня Маковей заробив власним розумом — його оповідання “Оферма” було відзначене грошовою премією з фонду сприяння молодим літераторам (при Віденському університеті). Там у слов’янському семінарі він слухав лекції відомих професорів, вивчав слов’янські мови та літератури і писав критичну працю про поему хорватського поета XVII ст. Івана Гундулича “Осман”, присвячену подіям польсько-турецької війни 1621 р.

Варто підкреслити, що дослідженням цієї теми Осип Маковей займався за порадою свого учителя Івана Франка. “Передусім спасибі Вам за тему, — писав Маковей з Відня своєму старшому другові у травні 1899 р. — Вона дуже сподобалася Ягичеві і мені подобається”.

Осип Маковей вивчав архівні і друковані джерела, грунтовно аналізував саму поему, на основі чого й написав історико-літературну грунтовну розвідку, яку у дещо скороченому вигляді опублікував 1899 р. у віденському журналі “Архів слов’янської філології”.

З 1899 р. майже чверть століття Осип Маковей працював на ниві народної освіти: викладав українську мову і літературу у Чернівецькій та Львівській учительських семінаріях, а з 1913 р., перед початком першої світової війни й після повернення з фронту, — до кінця життя (помер 21 серпня 1925 р.) був директором та викладачем української мови і літератури вчительської семінарії у містечку Заліщики, що на Тернопіллі.

Служба забирала сили й час, а для літературної творчості й наукових занять лишалися тільки години за рахунок сну й відпочинку. Та Осип Маковей писав — не задля гонорару, який у ту пору (до речі, як і зараз) рідко хто з видавців платив, а з любові до латератури, з величезного бажання прислужитися рідному слову.

Як педагог, проста, щира й чула до народних справ людина, учасник заходів культурно-освітніх і кооперативних селянсько-робітничих організацій (наприклад, “Сельроб”), на які значний вплив мали комуністи, Маковей користувався глибокою шаною серед населення, а кількох селянських хлопців він учив і утримував у Заліщицькій семінарії власним коштом. Під час окупації Галичини буржуазно-шляхетською Польщею письменник був арештований і ув’язнений за “зраду держави”, й більшовицькі симпатії. Через деякий час його звільнили з тюрми, та до кінця життя тримали під поліційним наглядом.

Але художник слова, Осип Маковей продовжував іти одним шляхом зі своїми передовими сучасниками — письменниками-реалістами демократичного напряму. Маковей своєю творчістю активно протистояв антиреалістичній, модерністсько-декадентській літературі, яка служила інтересам буржуазії і була антинародна за своєю суттю.

Вже у середині 80-х років у редагованих Франком виданнях почали з’являлтися друком оригінальні вірші й поетичні переклади Осипа Маковея. Перша його книжка “Поезії” побачила світ у 1894 р., друга — “Подорож до Києва” — у 1897 р.

Більшістю літературної спадщини Осипа Маковея є його прозові твори — збірки оповідань, нарисів, фейлетонів “Наші знакомі” (1901), “Оповідання (1904), “Кроваве поле (1921), “Примруженим оком” (1923) і кілька книжечок-відбитків окремих оповідань (“Оферма”, “Весняні бурі” та ін.). Перу письменника належать також дві повісті — “Залісє” (1897) і “Ярошенко” (1905). Осип Маковей у своїй оригінальній художній манері, часто з гумористично-сатиричним забарвленням оповідав про те, що добре знав і з чим безпосередньо зустрічався.

Осип Маковей друкував свої поетичні твори у різних періодичних виданнях аж до 1917 р., коли написав свій останній вірш “Полетів би я на Україну” — як натхненний відгук на революційні події в Росії, з яким він пов’язував і свою надію на возз’єднання українських земель в одній вольній державі.

Ці свої надії Осип Маковей послідовно і грунтовно мотивує у найвагомішій своїй праці — повісті “Ярошенко” (яку, до речі, Іван Франко називає романом).

Як він сам зазначає у власній статті “Про історичні оповідання”, що “...хотів у “Ярошенку” описати Хотинську війну з 1621 року. Ся війна описана майже день по дні в різних пам’ятках і студіях. Усе те я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бесарабію над Прутом та над Дністром і в Кам’янець-Подільський, подивився на терени війни. Се дало основі повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити. Усю ту війну, зложену з різних і численних подій, треба було злучити докупи такою історією “героя”, щоб читач бачив і турків, і поляків. Сего героя і його пригоди я мусив видумати... От і витяг звичайного собі міщанина з Серета на війну і казав йому пережити різні пригоди турків, козаків, поляків”.

У своїх літературознавчих працях, та й у власній творчій практиці Осип Маковей рішуче виступав проти фальшивої героїзації історичних подій і осіб, проти тенденційного висвітлення фактів і сентиментального замилуванняними.

“Як не можна сказати, що Хмельницький ходив у фраку, їздив автомобілем і уживав телеграф у війні, так не годиться накручувати на свій лад ні Жовтих Вод, ні Берестечка, — писав Маковей у тій же власній статті “Про історичні оповідання”. — Кождий з нас чував у своїм віку про широчезні, як море, червоні штани козаків, про їх довгі вуса і осееледці, про кашу в казані, окрик “пугу” і люльку в зубах, і кождий знає як не Махмета, то якесь турецьке ім’я також годен знайти. Усе те було в старих оповіданнях, котрі давно задля таких дрібних прикмет уважали вже історичними. Зрештою, вони були дуже часто без грунту і подавали із давнини тільки одну-дві черточки, більш нічого”.

Отже, у “Ярошенку” Осип Маковей розповідає, як турецько-татарська орда пройшлася по Молдавії, сплюндрувала Поділля й Галичину, захопила в полон тисячі мирних людей і спровадила їх на невільничі ринки; як наляканий несподівано шаленим розвитком подій польсько-королівський уряд звернувся з проханням до запорозьких козаків прийти на допомогу, пообіцявши за це розширити права й привілеї козацької старшини й рядових козаків і припинити насадження католицизму на українських землях; як козацька рада з участю міщанства і православного духовенства вирішила підтримати Річ Посполиту; як польські воєначальники всіляко маневрували, підставляючи під головні удари орди запорозьких козаків, що й викликало серед них обурення; як польський уряд зігнорував свої обіцянки і в угоді про мир з турками й татарами погодився на обмеження прав та дій козацтва; як зневажені і ображені козаки повернулися на Січ і більше не корилися наказам Речі Посполитої та не визнавали її угоду з турками й татарами... Словом, серед українського селянства й козаків після тих подій ще більше зросло прагнення до возз’єднання з Росією.

Серед нечисленних творів на історичні теми у дожовтневій українській літературі, — пише про Осипа Маковея і його повість “Ярошенко” Олекса Засенко, — в ряді яких стоять романи і повісті неоднакового ідейно-художнього рівня — Марка Вовчка (“Кармелюк”), Івана Франка (“Захар Беркут”), Михайла Старицького (твори з часів визвольної війни українського народу 1648-1654рр.) та ін., — почесне місце належить повісті Маковея “Ярошенко”. Вона й нині читається з інтересом, приваблює своєю гуманістичною тенденцією, спорямованою проти розбрату між народами, проти війни, яка несе трудовому люду лихо і страждання. Народний погляд на війну висловлено устами Микули Ярошенка: “Чого ті люди так ненавидять себе? Чому передумують тілько над тим, як би другого гладко позбавити життя? Земля така широка, тілько жий, поки Бог позволить, для всіх місця доволі — тим часом ні!”

“Прийде час, і Польща стямиться, буде сестрою Україні... Бачу, що й козаки нам не вороги, — каже головнокомандуючий польських військ гетьман Ходкевич козацькому гетьману Петру Сагайдачному. — Помогли нам так, що дай Боже, щоб ми їм так помагали завсігди; і поможуть нам і надалі...”

Патріот свого народу, талановитий полководець, розважливий дипломат і безстрашний воїн Сагайдачний у зображенні Маковея виступає незрадливим другом польського народу, людиною мудрою, завбачливою і гуманною. В той же час йому не раз доводилося викривати й тактовно, терпляче розв’язувати тугі вузли крутійської поведінки проводирів польського війська. “Війна — не турнір. Тут діло в тім: або рибку з’їсти, або на дно сісти.” — з властивою йому відвертістю відказує Сагайдачний гоноровитому Ходкевичу на його зауваження, що, мовляв, не годиться красти перемогу вночі.

Осип Маковей не шкодував своїм героям притч, приповідок та приказок, які надають їхній мові надзвичайної виразності, яскравості, смислової та емоційної вагомості. Це величезне творче досягнення письменника.

В огляді “Руська література 1904-1906 років”, надрукованому 1907 р. у віденському “Австрійському журналі”, Іван Франко, характеризуючи повість Маковея та його творчість загалом, писав: “У Чернівцях живе загально улюблений поет і новеліст Осип Маковей, який в останньому році спробував свої сили також у романі і в “Ярошенку” дав нам на підставі студій над джерелами вражаючу історичну картину боротьби між турками і поляками та козаками в році 1621. Улюблений є цей письменник і як невимушений, веселий фейлетоніст та творець гумористичних віршів і пісень”.

Осип Маковей — надзвичайна особистість, людина незвичайної думки.

Він став відомим поетом, прозаїком, перекладачем, фольклористом, літературознавцем, публіцистом, редактором низки періодичних видань, досвідченим педагогом. Та я переконана, що Осипа Маковея можна вважати й видатним філософом, бо його роздуми над буденністю життя, про стосунки між людьми і їхнє глибинне мислення спонукають мене на такі висновки стосовно життя і діяльності людини, яка, впевнена, мріяла саме про таке визнання уже вступаючи на філософський факультет Львівського університету.

Осип Маковей залишив помітний слід в українському літературному процесі, в суспільно-культурному житті Галичини й Буковини кінця XIX і першої чверті XX століття; його ім’я було відоме також російським, австрійським і німецьким літераторам; а усе краще з його спадщини ввійшло в золотий фонд української класичної літератури.

І відбувся Осип Маковей завдяки своєму Учителеві, надзвичайній працьовитості та величезній любові до народу.

Дай Боже, кожному сучасному письменнику такого правдивого Учителя, яким був для Осипа Маковея Іван Франко. І дай Боже, кожному правдивому Учителю таких учнів і послідовників, яким був в Івана Франка Осип Маковей.

Марія БАЛІЦЬКА