* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

БЕЗГЛУЗДЯ ТРАДИЦІЙНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ чи ЯК ЗБІЛЬШИТИ НАДОЇ ТЕТЯНИ КОРОБОВОЇ

15:02 27.01.2009

БЕЗГЛУЗДЯ ТРАДИЦІЙНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ чи ЯК ЗБІЛЬШИТИ НАДОЇ ТЕТЯНИ КОРОБОВОЇ

Передмова.

Я 1950р.н., українець без меншовартості, засновник наукового суспільствознавства. Це означає, що я вперше доказово описав властивості і закономірності суспільства як цілого. Те ж саме зробив і щодо людини як біосоціальної істоти. А оскільки даний науковий результат я створив уперше в світі, і все ще ніхто моїх результатів не перевідкрив, то це означає, що я на сьогодні найкраще, і навіть єдино правильно(!) розумію суспільну і світоглядну проблематику та шляхи її вирішення.

Повторюю ще раз, насамперед для українців, як лютих ворогів науки взагалі і ще лютіших – до новаторів-одноплемінників: я, один із вас, свідомо замінив вашу обожнювану меншовартість та інші огидні етнічні риси національною гідністю та рисами особистості людини нормальної. І якраз ці, абсолютно нові для українця риси, дуже мені допомагають у творенні наукової новизни нобеліального рівня.

Звичайно, сказане стосується хоч і абсолютної більшості українців, та все ж не всіх. Бо трапляються серед них особи і з відхиленнями від норми (виходить – виродки, адже в українців норма там, де більшість), які не лише знають слова, більші ніж із трьох букв, але й охоче ними користуються. То для таких і пишу.

Додам і для наших нацменшин: не зловтішайтеся, більшість із вас теж недалеко втекла від українців. Хоч у всіх вас є одна величезна перевага перед українцями – ви маєте етнічну солідарність, причому, незалежно від міри її усвідомлення.

А от у майже всіх українців ставлення до одноплемінників якраз абсолютно усвідомлене і однозначно негативне. Саме так, етнічна стратегія кожного нормального українця чітка і ясна здавна: «Обдури українця першим!». І хоч за безліч поколінь наполегливих зусиль в даному напрямку українці у справі зла ближньому стали великими мастаками, однак і зараз невтомно вдосконалюються якраз у вкороченні віку один одному. І заслужено гордяться успіхами. Наприклад, маючи після розвалу СРСР найкращі шанси для подальшого розвитку, вони впевнено і цілеспрямовано досягли результатів якраз найгірших.

Проте й це не межа – одностайно взяли курс на цілковиту власну безконтактну депопуляцію! Ось так, не більше, але й не менше.

І це в той час, коли серед інших етносів мало хто і слова такі знає. А в нас воно давно вже реалії. І як свідчення правильності обраного шляху - все частіші переможні реляції про зменшення укрпоголів’я. Ну, а хто з українців все ще не спроможеться здолати суто біологічний інстинкт самозбереження і відтак змушений нудитися цим світом, то ті знаходять хоч деяку втіху у повсюдній дебілізації. І тут теж чи не на світових вершинах.

І схоже, що для інших етносів це велика дивовижа. Бо не тямлять! А у нас цьому здавна й теорія напрацьована, причому на всі смаки й освітні рівні. І, повторюю задля пріоритету, всього досягли своїм, українським(!), розумом. Скажімо, для натур витончених придумали мазохізм. А для простої решти і рецепт створили простий. Зате універсальний: «Нема лиха без добра». Тобто, шлях до добра пролягає через лихо. А значить, для вічного добра спочатку треба з головою зануритися всім у вічне лихо.

Второпали?

То ось вам і воно. І без жодної там медитації…

Правда, трохи дивує позиція правлячої нашої нацменшини, євреїв. Адже загальновідомо, що це якраз українці майже одностайно і майже примусом самі зробили євреїв правлячою кастою. Авжеж, народ-бо богообраний. І з радістю та сліпою вірою чекають від них мудрого і дбайливого керівництва собою. А правлячі євреї чомусь взялися активно підтримувати в українцях все найгірше?! І це при тому, що майже ніхто з євреїв у нас не працює фізично – цю роботу у них силою відбирають українці.

Щоправда, самі євреї такому перерозподілу видів роботи не дуже активно і опираються. Хоч, скажімо, шахтар Юхим Звягільський може потай і мріє часом розім’ятися з відбійним молотком, але турбота про українців змушує його самотужки мучитися в кабінеті із фінансами. Та й не його одного. А все заради їх, гегемонів. Не нами ж сказане…

То в такому разі варто було б чекати від євреїв і турботливого управління, при якому українці множилися б числом, приростали б здоров’ям та продуктивністю праці. Нагадую, хоча б як робоча сила для працедавців-євреїв.

Однак ні, абсолютна більшість впливових євреїв свідомо сприяє деукраїнізації України?! Хоч, здавалося б, кращих за українців слуг, наймитів і навіть підлиз не буває в світі. Та все ж чимось не догодили. Чи то, може, євреї в наших умовах персональної для них вседозволеності так розвередувалися?...

Недаремно ж Е. Ходос попереджає. Своїх, мабуть, краще знає.

Бо лише дрібка єврейської інтелігенції, всупереч активному спротиву самих українців, намагається робити українців грамотнішими, спроможними захотіти жити власним розумом.

Але, але, але…

Вступ.

А зараз про традиційну публіцистику. Чому саме традиційну?

Та тому, що іншої немає. У всякому разі, так вважають її автори та споживачі.

Скажу зразу, що я до літератури причетний дуже дотично, переважно – як читач. Хоч насправді хотів би читати набагато більше. Хоча б вже тому, що до читання звик змалку. Однак все ще читаю повільно. А тому на читання всього цікавого завжди не вистачає часу. Проте, якби були гроші, то вихід знайшовся б.

Так чи інакше, але я, повторюю, не літератор. Однак з легким серцем беруся щось конкретне (і дуже професійне!) стверджувати про жанр публіцистики. Та ще й при цьому претендую на світову новизну. До того ж, навіть не читавши відповідної літературної критики (не сумніваюся, що така має бути і про жанр публіцистики).

Самодурство і нахабство з мого боку, кажете?

Аж ніяк ні! І саме тому, що я від початку маю намір написати про публіцистику таке, чого про неї літературні критики не писали й близько. До того ж, писатиму це з позицій пересічного жителя, якого літературознавство взагалі не цікавить. Та й саму публіцистику який проглядає рідко, хіба з нудьги. Але для якого важливий суспільний наслідок публіцистичних творів, їхній прямий та опосередкований внесок у покращення якості життя більшості населення.

То в такому разі і нема потреби посилатися на якісь конкретні літературознавчі джерела, бо їх саме про це нема і не може бути.

Деталізую.

Вся світова публіцистика по сьогодні включно не спромоглася привести до задовільного вирішення хоча б однієї якоїсь суспільної болячки! Це аксіома! Бо якби від традиційної публіцистики була хоч якась реальна користь суспільству, той цей вид літератури якраз цілеспрямовано і залучали б для вирішення хоч би деяких із наших проблем.

Припускаю, що хтось може зазначити, що публіцистика і не спрямована на реальне покращення конкретних суспільних проблем. Це ж, мовляв, всього лише худліт, вільне ширяння думки.

Відповідаю: хай даний опонент при цьому не бреше! Адже кожен автор всякого публіцистичного твору його спеціально і пише, бо йому допекла якась конкретна суспільна (хай навіть крізь призму особистої до неї причетності) проблема.

І звичайно ж, кожен публіцист при цьому щиро прагне цю проблему розв’язати найкращим, на його особисту(!) думку чином. Візьмімо хоча б із вітчизняної тематики. Навіть і тут маємо безмежний перелік варіантів осуду певних життєвих негативів та конкретних шляхів їхнього вирішення. Чи то «…вражою злою кров’ю волю окропіте!», чи «…к топору зовітє Русь!», чи «Чому мовчить прокуратура?», або ж безліч варіацій типу «Віділлються вовкові овечі сльози» чи «Щоб ти здох!»…

Це я кажу лише про твори людей, які в силу здібностей і навчання спромоглися більш чи менш зграбно викладати власні думки на письмі. Але при цьому я фактично проминаю основу сьогоднішньої публіцистики, так би мовити, публіцистичний фольклор. Хоч і тут були яскраві зразки конкретного розуміння певних проблем та шляхів покращення справ. Наприклад, сумнозвісний суд Лінча - свого часу досить поширений у США шлях оптимізації міжрасових взаємин, товариські суди в СРСР, сучасні гоніння на всіляку нечисту силу тощо. Все ці види колективної діяльності виникли внаслідок тривалої, цілеспрямованої і масштабної, переважно усної, публіцистики, тобто, впливу на громадську думку.

Зауважу, що від доісторичних (і навіть невідомих нам) ситуацій публіцистичного трактування соціального негативу та шляхів його справедливого (зверніть увагу саме на моральний критерій) вирішення і по сьогодні всі ці публіцисти абсолютно єдині в одному: якщо є конкретний шкідливий для суспільства результат, то є і конкретний автор даного результату. Котрий свідомо і спричинив саме такі збитки іншим (а з власної волі, чи за чиєюсь вказівкою – це вже деталі). Але від початків цивілізації і по ХХІ століття включно головне те, що розуміння тут завжди однакове: є соціальний негатив і є його автор, конкретний винуватець.

Звідси й тисячоліттями усталений метод вирішення суспільної проблематики (а отже – і покращення життя взагалі): завжди та у всьому треба чимшвидше знаходити конкретних винуватців конкретних негараздів і належно їх карати. Як для певної компенсації завданих збитків, так і для остраху іншим. Щоб не кортіло. Бо з тієї ж сивої давнини відоме й таке, що поганий приклад дуже заразний.

Все просто, ясно і однозначно переконливо, чи не так?

От тільки щось ніхто не ставить питання такого: як же так, десятки тисяч років людство усуває недоліки єдино вірним шляхом, а самі суспільні негаразди від цього лише множаться та загострюються?! Чому?!...

Або з чого це видно, що розуміння суспільної проблематики первісними людьми (з мозком у рази меншим від сьогоднішнього!) остаточне та вичерпне на всі часи?!

Зрештою, можна запитати й так: чи стільки у вас, шановні, є клепок, як у ваших мавпуватих предків, чи хоч на одну побільшало?

Бо коли врахувати кількаразове збільшення мозку та ще й систему освіти, то знань про суспільство у вас незмірно більше. І маєте ще одну величезну перевагу – на сьогодні вже людство напрацювало над вродженим, тваринним, конкретно-емоційним мисленням (КЕМ) ще і абстрактно-логічне мислення (АЛМ). Тож АЛМ якраз і описує речі незримі та невідчутні, абстракції. Тобто, суть всього сущого і властивості цієї суті. При цьому однозначно пояснені і причинно-наслідкові зв’язки цих абстракцій. Детерміністика вони звуться.

Тоді й виявилося, що у активних системах, в т. ч. і в суспільстві, загальним випадком зв’язку між причиною і наслідком є зв'язок ймовірнісний. Тобто, одного і конкретного автора якогось типового, масового(!) результату не існує в принципі! А звідси – і немає свідомих авторів суспільних проблем та негараздів! Є лише переважно неусвідомлювані носії та виконавці відповідних закономірностей активної системи, в даному разі – суспільства. Чи, в кращому разі, ініціатори, які першими почали цю суспільну властивість реалізувати.

Тому конкретних винуватців можна призначити навіть юридично (згадайте хоча б сталінщину). І навіть якнайсуворіше їх покарати. Але від цього даний недолік як суспільна проблема аж ніяк не зникне.

Наприклад, можна засудити до страти з конфіскацією кожного, скажімо, третього шляхового робітника. Але якість дорожнього покриття незабаром обов’язково ще погіршиться. Чи різко зростуть сумарні затрати на утримування шляхів у попередньо нікудишньому стані.

Так ось, суть всього цього відома вже років 30 щонайменше. Принаймні всі сьогоднішні наші публіцисти, які вчилися ще за СРСР, про це чули на лекціях!!! Але пишуть вони про наші суспільні недоліки та їхнє вирішення виключно на рівні розуміння їхніх всуціль волохатих предків.

Чому?

Та тому, що наші публіцисти утверджують при цьому свою власну (особисту, вроджену) конкретно-емоційну правоту. Тобто, тільки те, що вони особисто бачать, чують чи що ткнулося у їхні зуби. Власне, суспільні реалії вони описують лише на основі тваринного сприйняття. В такому разі і не може бути ніякої відповідності між поверховим описом конкретного суспільного прояву та внутрішніми причинами, які до цього прояву призвели. А навпаки, буде обов’язкове суцільне безглуздя.

Може поцікавитеся, а чого це наших публіцистів так нестримно тягне на дурне?

Пояснив я і це. Все тому, що в суспільстві завжди є частина особин із загостреним вродженим почуттям справедливості. Для спрощення назвемо їх правдолюбцями, такі люди траплялися кожному.

А тепер погляньте, хто у нас пише традиційну, тобто, дурнувату публіцистику?

Правильно, ті люди, кому ця тема дошкуляє, тобто, створює емоційний дискомфорт (співчуття та жаль до обдурених і знедолених, злість та обурення до винуватців тощо). От вони ці емоції і вихлюпують на оточуючих.

А треба пам’ятати, що емоційне сприйняття життя теж цілісне, образне (тільки поверхове, без проникнення в суть), і формується воно відповідною емоційною лексикою. Та й не лише лексикою.

Відомо, що щирість переконлива на підсвідомому, теж конкретно-емоційному рівні. Ця переконливість забезпечується тим, що дана людина висловлює своє розуміння у вигляді цілісного полісенсорного комплексу. Тобто, словами, наголосом, жестами, мімікою та іншими невербальними засобами. Тож чим більше дана людина переконана у власній правоті, тим багатокомпонентніший і цілісніший (як образ) та гармонійніший її інформаційний продукт для сприйняття присутніми своїми власними органами відчуттів.

А це означає, що і в аудиторії даного автора формується теж не більше як тільки конкретно-емоційне розуміння даного питання. До того ж, ще віддаленіше від істини. Бо суб’єктивність (=індивідуальні сенсорні та семантичні похибки) автора при цьому перемножується (як відповідні ймовірності) на суб’єктивності читачів чи слухачів.

А тому формування в громадській думці, на що і націлена публіцистика, конкретно-емоційного розуміння суспільної проблематики завжди буде принципово хибним. Зате твердолобо наполегливим. Бо конкретно-емоційне мислення за своєю природою завжди одноваріантне та імперативне. «Тільки так і тільки щосили!» - ось його головний висновок у всіх ситуаціях. Через те і всі намагання та прагнення суспільної оптимізації цим шляхом завжди будуть безмежно затратні те безрезультатні. І в підсумку – руйнівні.

Ще раз нагадую, що всі пострадянські публіцисти в тій чи іншій формі про це чули на лекціях і з багатьох предметів (діамат, теорія ймовірності, похибки і границі, теорія інформації, прикладна семіотика і семантика в лінгвістиці тощо). Але вони свідомо не допускають цих знань до процесу формування власного світогляду.

А все тому, що наших сьогоднішніх публіцистів в юності спеціально дресирували (саме так, дресирували, із суворим табу на найменшу логіку) на розвиток у них виключно КЕМ! Згадайте, ще перед початком вступних іспитів вони проходили т.зв. творчу співбесіду (точної назви не пам’ятаю), де свідомо відкидали абітурієнтів із зародками АЛМ. А всіляке сприяння надавали якраз носіям КЕМ. Причому ці, т. зв. творчі особистості часто мали змогу поступити навіть без блату (як тоді казали) та хабарів.

Тому після отримання диплому наші журналісти абсолютно впевнені, що знають про життя ВСЕ! А у вузах їх лише трошки підучили, як цими вродженими (авжеж, персональну винятковість кожного з них підтвердили серйозні люди на творчій співбесіді!) знаннями найуспішніше користуватися. То виходить, що журналістам тільки й лишається, що добросовісно утверджувати своє особисте (однозначно вірне, не забувайте) розуміння життєвих проблем та їхнього вирішення. Більше ніяких знань їм принципово не потрібно. Та кращого розуміння і не буває, скільки б журналіст не працював. Тому, до речі, і нема потреби журналістам читати свій фаховий спілчанський журнал «Журналіст України». Сказано ж, вони з одержанням диплому знають життя вичерпно. Ні додати, ні відняти.

Тож із таких безпідставно самовпевнених (авжеж, замість думок суцільні однозначні, а тому й безсумнівні образи) людей і формувалася, та й зараз формується когорта професійних творців громадської думки, насамперед журналістів. А які творці, така й думка. Бо ж таке триває в нашому суспільстві щонайменше чотири(!) покоління. І все із якнайкращими намірами…

Через те і вся наша знана публіцистика за змістом відверто безглузда, а за наслідками впливу на людей інших професій – однозначно суспільношкідлива.

Та й не лише наша – у всьому світі так. Для підтвердження цього достатньо лише одного прикладу. Схоже, що євреї – один із найосвіченіших народів планети. Це означає, що вони знають також і всі наявні знання про суспільні проблеми та їхнє вирішення. Однак при всіх цих знаннях саме євреї вже більше 60 років(?!) воюють із палестинцями. Причому, цей войовничий настрій євреїв постійно підігрівають саме їхні публіцисти. Бо таке (нагадую, конкретно-емоційне!) розуміння суспільства мають і вони.

І в той же час десятки моїх спроб запропонувати євреям наукове пояснення причин масових конфліктів та шляхів нормалізації вони завжди ігнорували. А це означає, що їхні публіцисти сформували у євреїв і зневажливе ставлення до гоїв. Принаймні до українців – це вже точно.

Отже. Саме життя показує хибність розуміння суспільної проблематики всіма публіцистами як професійною групою. Однак при цьому ніхто в світі аргументовано не вказує на цю принципову ваду публіцистики та не пояснює, за яких умов і яким чином публіцистика врешті змогла б приносити суспільству реальну користь. Ба ще гірше – ніхто від традиційної публіцистики нічого іншого і не чекає. Всі вважають, що вона тільки й має «піднімати маси» і «запалювати їх на боротьбу» саме із конкретними винуватцями того чи іншого зла. Хоч, повторюю, вся людська історія якраз і свідчить саме про безперспективність якраз боротьби з винними. Бо це лише боротьба з наслідками. А причини суспільних проблем у цей час спокійнісінько розвиваються й далі…

Нарешті про пані Тетяну

Спочатку варто пояснити, чому саме статті Тетяни Коробової (ТК) я обрав для ілюстрації стану справ у публіцистиці. Зізнаюся, що цей вибір достатньо суб’єктивний. І в той же час я користувався певними критеріями.

Зокрема, я обирав публіциста з емоційно найсильнішим осудом авторів та винуватців суспільних проблем. То якраз у статтях ТК і найгостріша, за звичними мірками, персональна критика майже всіх наших VIPів. До того ж, у прочитаних мною статтях ТК немає виразного підлизування до когось одного із наших вождів. Зрештою, вона пише багато, її друкують і навіть минулого року в одному з рейтингів визнали 20-ю із найвпливовіших укржінок.

Із роботами ТК я познайомився десь у період т.зв. помаранчевої революції і прочитав тоді їх кілька десятків. А потім оце днями три статті прочитав у мережі. І пересвідчився, що її стиль та методи за ці кілька років принципово не змінилися. Як і раніше, таврує й бореться…

Інтернет у мене менше року, та й той повільний і ненадійний. Але вистачило для запиту про ТК. То Гугл видав аж 32600 матеріалів на цей запит. Солідно.

Звичайно, я не став таку кількість читати. Нагадую, мета цієї моєї статті – визначити суспільну ефективність статей ТК і посильно посприяти зростанню цієї ефективності.

Правда, ще під час першого знайомства зі статтями ТК я кілька разів пробував з нею зустрітися особисто і запропонувати їй ряд корисних порад. Але вона зустрітися не захотіла.

Причина тут загальна для всіх носіїв конкретно-емоційного мислення. Адже кожен з них вважає свої тексти єдино правильним самовираженням власного бачення теми. І будь які зовнішні пропозиції по сутнісних змінах у їхніх наступних текстах ці автори сприймають як пораду їм змінити самого себе, відкинути власну правоту на користь чиєїсь іншої. Звичайно ж, для них це неприйнятне.

А пораду застосувати критерій доказів правоти думки замість правоти конкретної особистості носії КЕМ просто не розуміють. А тому, до речі, наші журналісти цілком нормальними вважають дискусії і суперечки наших політиків, теж завзятих КЕМістів, за такою логічною схемою :

Один діяч говорить: «Я глибоко впевнений у тому, що абсолютно переконаний». А опонент у відповідь: «А я абсолютно переконаний у тому, що глибоко впевнений».

І для наших навіть найнестримніших публіцистів це є єдино правильний шлях до якогось погодженого розуміння. І ніхто при цьому навіть не здумає запитати цих полемістів про об’єктивні докази правоти їхніх тверджень. Повсюдне торжество КЕМ тому що.

А журналісти цю пустопорожню (бо засобами КЕМ) балаканину наших політиків потім самі «аналізують» теж засобами КЕМ. І все це видають за мудрість з даної конкретної суспільної проблеми. І, що найсумніше – публіка такі набори слів теж сприймає як мудрість.

?!...

Але є частина наших публіцистів, які попри власне КЕМ все ж вміють порівнювати слова і діла героїв своїх матеріалів. То якраз ТК описує такі порівняння чи не найгостріше. Та ще й талановито.

Тож коли читаєш її статті, то часто погоджуєшся з автором в оцінці тих чи інших персонажів. Мовляв, саме так, вони нікчеми і навіть просто смішні…

Але. Здавна відомо, що «Смішне не страшне». І ось до чого приводить найрізкіше висміювання (здавалося б, цілком заслужене) тих чи інших наших можновладців – читачі підсвідомо сприймають дану критику як дуже істотне покарання. Інколи навіть аж надмірне.

А коли даний високопоставлений шкідник морально цілком знищений у цій статті, то він цим самим ніби вже й покараний. А заразом і гріхи його ніби й спокутувані. Тож про якесь відшкодування ним завданих суспільству збитків ніби вже і незручно згадувати. І без того чоловік одержав сповна.

Ось тут собацюра і похований з максимальними почестями!

Справа в тому, що конкретно-емоційна критика конкретного високопосадовця значуща тільки для тих, хто сам має певні моральні цінності – чесність, порядність, справедливість, совість зрештою. А для наших діячів – це порожній звук, у політиків неправової держави (нашої) мораль зовсім інша. І зветься вона просто: Власна Кишеня!

Звичайно, при їхній пихатості читати про себе таке гостре глузування неприємно. Але не від самої критики, а тому що критикує його, VIPа, якась моська. Ач, насмілилася. Та я тобі!...

Але стосовно ТК це «Я тобі!...» не спрацьовує. І насамперед тому, що ТК єврейка. А з євреями наші високопоставлені махінатори конфліктувати бояться. Бо це ж не продажні українці, а народ дружний. За своїх віддячать неминуче. Правда, за добро не завжди, а от за зло – вдесятеро.

Та ще й жінка, теж можна зробити скидку на сварливий характер. Ну і, мабуть, не знайшли на неї саму ніякого компромату, щоб дружно обплювати у відповідь.

Так і виходить, що ТК має ніби негласний дозвіл найрізкіше критикувати всіх наших верхів. Зрештою, вони й самі себе обзивають не краще. Але ТК робить це талановито, цікаво і смішно. І основне – не чіпає їхньої головної цінності, не волає «Верни вкрадене!». А все решту можна перетерпіти. Та й, зрештою, кожен з них в душі й так знає, що «Таке вже я гімно». Та хай вже і маси поглузують. Потім буде менше злості за те, що їх же обчистив.

А тому своїми статтями ТК карає вельмож-негідників морально за їхні збитки суспільству цілком матеріальні. Ось і гадай – кому вигідно?

Можна тут припускати, що ТК робить це свідомо, що так їй радить її роботодавець, що, зрештою, обпльовані нею VIPи сердяться лише для виду. А самі потай ще й перераховують їй певні проценти за таку зміну суспільного покарання тощо. Саме такою творчість ТК і виглядає у світлі панівної у неправовій державі презумпції винуватості.

А от з позиції презумпції правоти, яка панує у суспільстві ринковому, зусилля ТК виглядають цілком щирими. Щирими, правда, у своєму нерозумінні суті суспільних процесів.

На користь щирості ТК говорить навіть така деталь. Придумала, мабуть вона, для Балоги прізвисько «Бандерлог». Це свідчить, що глибоко в душі для ТК є однаково неприйнятними прагнення українців до незалежності, яке в її очах уособлює Бандера, та діяльність Балоги виключно задля особистої вигоди. Зрозуміло, що такої дурниці досить освічена і давно доросла жінка свідомо не робила б. Просто це в неї підсвідомо проривається некритично засвоєне свого часу кагебістсько-сіоністське брехливе тлумачення українців.

Справді, ТК добросовісно бореться проти негідних наших керівників та їхніх зловживань. Але від цього наше життя аж ніяк не кращає. А все тому, що КЕМ-публіцистика до цього не спроможна.

То де ж обіцяні надої?

А попереду!

Справа в тому, що пані Тетяні на цьому світі ще жити й жити. А якщо жити, то значить – і писати. І писати критично про наші недоліки. Бо це в неї вроджене. І творчих можливостей у неї – ще ого-го! І, мабуть, вона звідси не втече у місце спокійніше. Бо такі люди вперті. Адже відчувають свою історичну правоту і необхідність суспільству.

Зрештою, мені й самому подобається Шевченкове «Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Проте зараз перед всіма стихійними поборниками добра і справедливості відкрилася реальна можливість не боротися затратно проти носіїв суспільного зла, а високопродуктивно творити суспільне добро. Тобто, на основі сучасних технологій.

Питання треба поставити руба: що для публіцистів головне: самовиразитися як заманеться чи принести суспільству своїми думками (=роботою!) реальну користь?

І тут треба зазначити, що й по сьогодні так звана боротьба із суспільним злом в очах багатьох і є суспільною користю. Мовляв, якщо людина бореться із чимось поганим, то вона цим самим автоматично приносить суспільству користь.

Але давайте запитаємо так: в чому, як саме і наскільки покращує життя населення боротьба із суспільними недоліками та активістами цих недоліків у нашому реальному житті?

Адже й борців маємо чимало, і навіть героїв, а недоліків чомусь не меншає. Чого б то, га?

Та того, що це боротьба із наслідками. А потрібно впливати на причини! Причини ж суспільних проблем – це не конкретні винуватці, а теж за суттю абстракції. Яких не оштрафуєш і в тюрму не посадиш. Хоч, правда, і зараз маємо чимало придурків, які всерйоз вимагають суду (юридичної оцінки?!) над тією чи іншою ідеологією. А решта по суті і не заперечує, а також реагує в тому ж дусі, чи «за», чи «проти».

То вже навіть з цього видно дрімучість громадської думки, отруєної плюралолібералізмом (множинністю істини та вседозволеністю).

І тут варто пригадати древню мудрість: на подібне впливати подібним. Ось, шановні публіцисти, і впливайте на суспільношкідливі моделі поведінки наших самозваних еліт моделями суспільно корисними.

Пояснюю. Зрозуміло, що абсолютна більшість зловживань дорослих людей має свідому кінцеву мету у вигляді особистої матеріальної вигоди. То якраз на цю їхню кінцеву мету (особисту вигоду) потрібно і впливати. А саме: поставити їхню особисту вигоду у пряму залежність від добробуту решти населення!

Я вже навіть і концепцію відповідного закону давненько створив. То підтримайте якщо не такий закон, то хоча б ідею оплати праці можновладців за результатами їхньої праці.

Зрештою, пора вже публіцистам оцінити власну роботу самокритично – трудозатрати їхні і справді величезні і часто навіть жертовні. А життя населення, задля якого публіцисти буцімто й пнуться до посиніння, від цього ніяк не кращає. Ба гірше, плебс стабільно вимирає. То чи часом публіцисти своєю діяльністю мимоволі цей процес не прискорюють?

А що, у нас вже стало звичним, що хотіли як краще, а виходить навпаки. То це, мабуть, властивість нашого суспільства, загальна (а отже – обов’язкова) для всіх професійних груп.

Ось вам і справжній внесок публіцистів. Адже їхня протидія соціальному негативу зазвичай не лише безплідна, а навіть небезпечна для них самих, ТК тут щасливий виняток. Але ж за цими поєдинками з вітряками дуже зацікавлено стежить значна частина населення, якому ці цінності теж важливі.

Проте хронічна марність такої протидії злу дуже гірко розчаровує цих людей та вкрай негативно позначається на їхньому житті.

Для прикладу, абсолютний крах помаранчевих ілюзій, які успішно творила і ТК, буквально на роки вкоротив життя мільйонам морально найкращих наших громадян. Це я не лякаю, а кажу, як фахівець із суспільних та світоглядних проблем.

Вихід – у створенні публіцистики онтологічної!

Саме так, потрібно публіцистам писати про суть суспільних проблем і про причини їхнього закономірного(!) виникнення. Але писати не як заманеться, а на основі наукового (=доказового) пояснення суспільної проблематики.

Власне, потрібно створити новий літературний жанр – науково-популярну літературу на суспільну тематику. Як, скажімо, науково-популярна література з проблем хімії, біології, медицини тощо. Адже науково-популярна література описує конкретну ситуацію в тих чи інших сферах професійної діяльності людей. Але описує це у доступній для неспеціалістів формі.

Отже, і суспільні проблематику публіцистам треба створювати на основі наукового (професійного) її пояснення.

А де воно, це пояснення?

Кажете, у професіоналів?

Ось тут і приїхали! Кінцева зупинка. Всі – на вихід!..

Справа в тому, що професіонали – це ті люди, які свою роботу роблять із користю для інших. В такому разі, яку користь населенню приносять професіонали (такими їх вважають і навіть за це платять), які працюють(у всякому разі – щось там роблять) із суспільними проблемами?!

Насправді ж користь вони приносять лише собі і своїм близьким. І то за рахунок решти суспільства. А основна маса населення від їхньої роботи продовжує вимирати.

Отже, якщо ці люди не сприяють вирішенню проблем населення, то вони і не спеціалісти, і не професіонали! Значить, і їхні пояснення суспільної проблематики принципово хибні чи й навіть свідомо брехливі. А що, у неправовій державі саме брехня і вигідна. Давно ж вже встановлено, що у неправовій державі нагороджують непричетних, а карають невинних.

То що ж робити публіцистам? У кого шукати суспільної мудрості?

Насправді ж тут хибна сама постановка питання. Бо треба шукати не мудреців, а власне мудрість. Тобто, доказові знання про суспільство як ціле і його властивості та закономірності. Незалежно від особливостей автора. Ні від статі, ні від кольору шкіри, ні від віку, ні від національності, ні від посад, титулів чи багатства тощо.

А керуватися виключно доказами правоти думки, мірою науковості (істинності!) відповідного тексту.

І це пояснення вже створене. І такі докази вже надані. І зробив це я, представник найдурнішого етносу в Європі. Причому, найдурнішого виключно за свідомим власним бажанням.

І вдалося мені створити цю величезну наукову новизну щонайменше років 20 тому. І пропонував з нею ознайомитися безлічі фізичних та юридичних осіб, тисячі разів.

Але завжди я стикався із одностайною етнічною упередженістю.

Ні і все! Цього абсолютно не може бути! Бо простий українець – це дурень і невдаха вже за визначенням. А хто з них трішечки хитріший, той махінатор і підлиза. То до чого тут Наука?!...

Фатум укрноваторів

Звичайно ж, серед іншого я давно пояснив і суть української неприязні до одноплемінників та інші перепони новаторам. І не знайшов шляхів успішної інновації для українців. Тому пробую ці нездоланні перепони якось обійти.

І один із таких обхідних шляхів – це якраз і є створення сутнісної публіцистики, тобто, науково-популярної літератури на суспільну тематику. Тож я почав писати популярно про суспільні проблеми та шляхи їхнього вирішення. І писав, звісно, на основі створеного мною (нагадую, все ще єдиного у світі) наукового пояснення суспільства.

То так і вийшло, що я цим самим і започаткував новий у світі жанр – онтологічну публіцистику. Хоч, зрозуміло, на якийсь високий її художній рівень я і не претендую.

Навіть навпаки, я запрошую якраз майстрів пера прилучитися до творення сутнісної публіцистики на високому художньому рівні і на основі наукового суспільствознавства.

Тобто, читайте мене, шановні, і просвітляйте маси. Без жодної істерики, боротьби і навіть героїзму. Бо ж і світовий досвід показує, що покращувати життя можна тільки спокійною творчою працею. Але при одній умові – «Кожному – за його результатами!». То я якраз і пояснив, як цього досягти.

Кажете, ги-ги-ги?

Мовляв, не потрібна ця моя писанина нашим публіцистам. І Тетяні Коробовій першій. Хоча б вже тому, що її в мережі разів у 100 більше, аніж Дмитра Клеця. Якогось там задрипаного селюка.

З одного боку, може й так.

Проте з іншого – цілком можливо, що хоч хтось із наших творців громадської думки і справді захоче своєю працею приносити людям користь? Може, й сама ТК?

Тоді їм іншого шляху просто немає, як звернутися до наукового пояснення суспільства як цілого. Мого. Або ж чекати невідомо скільки, поки моє досягнення перевідкриє чи вкраде хтось інший.

Зрештою, робота в цьому напрямку у нас від початку кипить. Та й мені теж вже давно натякали, що моє крадуть і тихцем захищаються.

А що зроблю?! Та у всіх наших новаторів крадуть!

Це ж нормально у неправовій державі. Погляньте лишень на наші т. зв. еліти - скільки там із титулами мудрості, і за що саме…

26 січня 2009р. Клець Дмитро Васильович, українець без

меншовартості, засновник наукового

суспільствознавства.

dmytro_kl@ukr.net

від редакції: оприлюднюємо цю статтю у порядку дискусії і заради неї. Не можемо погодитись на таку нищівну оцінку українства, бо видається нам, що автор наївся ґрушно-жидівської публіцистики і повторює стереотипи, розраховані на меншовартісного українця. Досвід Українського клубу і Української громади свідчить про духовний поступ українства, про прихід на політичну і суспільну арену покоління, що має комплекс повноцінності і будує свою працю на українських цінностях. Саме в цього покоління і є майбутнє. Так хоче її величність українська НАЦІЯ, а отже – так хоче БОГ.