* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРИМИРЕННЯ НЕ ОЗНАЧАЄ ЗАБУТТЯ

17:56 04.02.2009

ПРИМИРЕННЯ НЕ ОЗНАЧАЄ ЗАБУТТЯ

Волинська трагедія, якій цього року виповнюється 65 років, досі використовується деякими політиками й публіцистами для роз'ятрювання вже призабутих і, здавалось би, прощених польсько-українських трагічних конфліктів

У розмовах із людьми, котрі пережили українсько-польський конфлікт на Волині 1943-44 років, часто можна почути, що до того українці й поляки жили тут мирно й дружно. Родичалися, шанували свята одні одних і не було жодних ненависти чи ворожнечі. Свідки тих подій згадують: вони не розуміли, що коїться, коли 11 липня 1943 року запалали польські колонії.

Багато хто вважає, що все почалося за Бугом, де поляки палили православні церкви й українські села, де загинуло багато українських родин. Але постають запитання: по-перше, з якого добра-дива поляки почали нищити українців?

Забути незабуте

Отож, іще влітку 1942 року німці почали реалізовувати план виселення 200 тис. поляків із чотирьох повітів Люблінського дистрикту. У виселенні німці задіяли поліцаїв-українців. А на відібраних землях селились українці з навколишніх територій. Польське підпілля зреаґувало на це відплатними акціями, в яких тоді загинуло близько двох тисяч українців, тисячі стали біженцями. Втікачі селилися на Волині, розпалюючи там антипольські настрої.

Та все ж це не дає відповіді на друге запитання: якщо антипольська акція на Волині була відповіддю на антиукраїнські акції поляків на Холмщині й Підляшші, то чому її місцем не стали ті ж таки землі за Бугом? Чому в жертву було принесено безневинне населення Волині? Адже провідники ОУН(р) не могли не усвідомлювати, що акції проти поляків призведуть до відплатних акцій, від яких постраждають мирні українські родини. Керівники й польського, й українського підпілля не могли також не розуміти, що з польсько-українського конфлікту скористаються німці й совєти, а отже, роздмухуватимуть його. Тому сьогодні прагнення декотрих українців перекласти провину в тому, що сталося, на німців або енкаведистів - свідчення браку мужности визнати власні помилки.

Вчителька школи в селі Павлівка (на місці колишнього містечка Порицьк) розповідає, що дітям дали завдання зібрати спогади свідків і учасників трагічних подій 1943-44 років. Однак найчастіше діти наштовхувалися на небажання старших людей про це розповідати. Вони не хочуть ворушити минулого. Дехто, можливо, відчуває свою провину. Але є серед живих ще й ті українці, які рятували поляків. Чомусь про них тепер майже не згадують. А саме вони, ризикуючи власним життям, проявили тоді свою людяність. І саме їхні вчинки сьогодні можуть хоча б частково виправдати український народ ув очах поляків.

Згадуючи ті роки на Волині, Євген Сверстюк підкреслює, що в місцевих українців не було зла до поляків. Люди не розуміли, хто вчинив перші напади на поляків і засуджували ці злочинні акції. "Стихія християнства все ж таки переважала над стихією націоналізму", - переконаний він. Сьогодні, на думку Євгена Сверстюка, потрібно з'ясувати правду й говорити про неї вголос. А на могилах потрібні не порахунки, а лише молитви.

На старому польському кладовищі Порицька, серед залишків поруйнованих склепів кінця ХІХ століття п'ять років тому постав монумент із трьох високих хрестів - на згадку про трагічно загиблих польських мешканців Порицької ґміни. На ньому напис: "Нехай спочивають із миром земляки", і підпис: "Від земляків-поляків". Але ж ті поляки були земляками і для місцевих українців... Поруч могила спалених у Порицькому костелі, єдиною провиною котрих була - народитися поляками…

А де ж пам'ятники полеглим від рук поляків мирним українцям? Уже 16 років ніхто нам не боронить вшанувати їхню пам'ять. Чому ж не шануємо?

Точки зору істориків

Відомо, що на початку 1943 року і в Центральному, й у Крайовому проводі ОУН точилася запекла дискусія щодо доцільности проведення широкомасштабних антипольських акцій. Декілька провідних діячів ОУН були проти цього, але перемогла інша думка.

Відтак, навесні 1943 року, коли Українська Повстанська Армія захопила значні території Волині, було схвалене рішення про виселення всіх поляків за Буг і ліквідацію тих, хто залишиться. Ліквідувати довелося практично все польське населення Волині, бо керівництво польського підпілля віддало людям наказ залишатись. 11 липня 1943 року водночас були знищені десятки польських сіл і колоній.

Уцілілі поляки групувалися на так званих базах самооборони, де об'єднувалися в загони. Вони втікали в міста під захист німців або до червоних партизанів. Звичайно, їхні дії не обмежувалися самообороною, дуже часто внаслідок відплатних акцій вони знищували українські села й хутори. Хоча керівництво Армії Крайової розглядало співпрацю що з німцями, то і з радянськими партизанськими загонами як зраду Речі Посполитої, однак важливішими для поляків стали не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження, вважає історик Ігор Ілюшин. Нерідко поляки свідомо йшли на співпрацю з радянськими партизанами з метою помститись українським повстанцям.

Така співпраця суперечила завданням Крайового проводу ОУН і командування УПА, для яких ворогом номер один був більшовизм і його представники - червоні партизани. За таку співпрацю українські повстанці жорстоко мстилися місцевому польському населенню.

У лютому 1944 року керівництво УПА схвалило рішення провести антипольську акцію також у Галичині. В наказі йдеться про те, що поляків треба попереджувати про акції листівками, а якщо вони не покинуть села, то впродовж декількох днів хати спалити, а людей - знищити. Це тривало до 1 вересня 1944 року.

Внаслідок нападів і сутичок, за оцінками польських істориків, на Волині загинуло близько 60 тис. поляків, а в Галичині - ще 35-40 тисяч. Із українського боку загинуло, за різними оцінками, від 15 до 30 тисяч осіб. Із них принаймні 10 тисяч - на територіях, які нині належать Польщі.

Від антипольських акцій відмежувався й засудив їх митрополит Андрей Шептицький. У лютому 1944-го їх засудили мельниківці. На початку 1944 року від них відмовився й лідер Волинської Січі - Тарас Бульба-Боровець.

Чимало істориків та публіцистів переконані: методи й засоби, використані проти поляків, принцип колективної відповідальности, поширений на все місцеве польське населення, зокрема старих, дітей і жінок, не можуть бути виправдані жодним чином і мусять визнатись українською стороною злочинними. Розглядаючи причини конфлікту, більшість українських і польських істориків відзначає, що під час Другої світової війни було відсутнє бажання сторін дійти порозуміння. Фактично, на тих самих територіях поляки намагалися відродити свою незалежність, а українці -побудувати власну незалежну державу, зазначає доктор Ґжеґож Мотика.

Під час переговорів, які велися між польським і українським підпіллям, поляки пропонували, щоб українці підтримували їхнє прагнення побудувати незалежну й вільну Польщу, обіцяючи їм культурну й національну автономію на території польської держави. Натомість українська сторона пропонувала польській майже те саме: щоб поляки підтримували створення української незалежної держави, а ті, хто проживатимуть на її території, також отримають культурну й національну автономію. Між тим, треба зазначити, що польські політичні провідники повністю підтримували ідею створення української суверенної держави на Наддніпрянщині.

Друга причина, на яку вказують історики, - це національна політика Другої Речі Посполитої, що в ній усі громадяни, попри національну приналежність, мали однокові права. На практиці ж українців часто трактували як громадян другої категорії. Зокрема, після смерти маршала Пілсудського в польській державі спостерігалося намагання асимілювати українську меншину. Проявом цього було нищення українських церков на території Польщі.

Третя причина, яку називають декотрі історики, це ідеологія ОУН - ідеологія інтеґрального націоналізму. Багато хто саме її вважає найголовнішою причиною того, що трапилося на Волині.

Четверта причина - політика Третього Райху й СРСР. Цим державам було вигідно, аби між поляками та українцями існували антагонізми. Отже, їхня політика була спрямована на збереження й посилення напруження у відносинах між цими народами.

Крім того, депортації, до яких удалася влада СРСР, та поголівне винищення євреїв, що його проводив Третій Райх, свідчили: можна безкарно знищувати цілі етнічні групи населення.

Щодо різниці в оцінках істориків, то, як вважає польський публіцист Пйотр Косьцінський, польсько-український діалог довкола Волинської трагедії потрібний і можливий. Ніхто не мусить зрікатися своїх правд. Але кожен повинен розуміти правду іншої сторони, аби провадити посутній діалог.

4-5 червня цього року у Львові відбувся науковий семінар "Польща - Україна. Важкі питання. Українсько-польські стосунки в 1939-1947 рр.". Він був організований Інститутом українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Українським інститутом національної пам'яті, Львівським національним університетом ім. І. Франка, Центром дослідження визвольного руху (м. Львів), Торунським університетом Миколая Коперника, Інститутом національної пам'яті Польщі за участи Світового союзу воїнів Армії Крайової. В його роботі взяли участь понад сорок українських і польських істориків, а також представники комбатантських організацій обох країн.

У підсумковому комюніке сказано, що учасники семінару з пошаною ставляться до пам'яті загиблих у міжетнічному українсько-польському конфлікті, з розумінням сприймають почуття живих його учасників з обидвох сторін і прагнуть досягти взаєморозуміння українців і поляків. Вони засуджують негуманні методи боротьби, які застосовувалися в період воєнного лихоліття, і з надією дивляться в майбутнє взаємин України та Польщі в об'єднаній Європі. Історики, які взяли участь у семінарі, вважають доцільним продовжити політику увічнення пам'яті поляків і українців, що загинули під час українсько-польського конфлікту 1939-1947 рр. Вони звернулися до української й польської влад із проханням доброзичливо розглядати подання, які поступають від громадськости. Вони переконані, що реалізація заходів із увічнення пам'яті позитивно вплине на стосунки двох сусідніх народів, дозволить польським і українським родинам гідно вшановувати пам'ять своїх предків.

Не справа політиків

Часом можна подумати, що більшість політиків в Україні - професійні історики. Замість конструктивних дій і проектів на майбутнє вони охочіше коментують події минувшини, будучи при цьому твердо переконаними у власній правоті. Замість проведення давно назрілих реформ у сферах правосуддя, економіки, охорони здоров'я та ін., вони то поширюють комуністичні, часів холодної війни, стереотипи щодо НАТО, то розповідають про "братовбивчу" Конотопську (й "переможну" Полтавську) битву.

Вони займаються оцінкою діяльности української дивізії "Галичина", УПА й ОУН, а також подій на Волині в 1943-44 роках.

Подібна поведінка властива й політикам сусідніх країн - Росії й Польщі. Найгірше те, що йдеться не про пошук істини чи властиву переоцінку історичних подій та осіб, а про банальну гру на настроях потенційних виборців, знання історії в яких сформувалося переважно не науковим способом, а під впливом пропаґанди. Вочевидь, це не призводить до покращення відносин між близькими народами, адже в історії є багато темних сторінок, спекулювання на яких може легко спричинити взаємні претензії.

В дискусії, що відбулася під час Фестивалю української культури в Познані у травні цього року, професор Університету ім. Адама Міцкевича доктор Марек Фіґура запропонував організовувати періодичні дебати між українськими й польськими істориками. Суть ідеї полягає в тому, що історичну дискусію з проблемних питань краще вести на науковому рівні, а не чекати, поки ними скористаються радикальні політичні сили. На жаль, нині чи то з приводу Голодомору 1932-33 рр., чи визвольних змагань 40-50-х років минулого століття дискутують переважно політики.

Поляки не забули

Підлити олії у вогонь полюбляють і журналісти. Так, одна з провідних польських газет "Rzeczpospolita" нещодавно опублікувала статтю знаного публіциста Рафала Зємкєвича під заголовком "Ми все забули". У ній автор звинувачує польську владу та значну частину інтелектуальних еліт у зраді пам'яті про трагічні події на Волині в 1942-1944 роках і в затиранні провини людей, котрі чинили ті злочини, та ідеології, яка за ними стояла. Він жорстко критикує виступи нинішніх керівників польської держави з цього приводу, закидаючи їм слабкість і неконкретність.

"Погоджуючися на фальшування історії і відкидаючи злочини в забуття, поляки коять речі, вдвічі гідні найвищого осуду. Ці речі ганебні, - бо злочин вимагає правди, а жодне порозуміння не має цінности, коли базується на брехні. Але водночас вони й недалекоглядні, бо відродження традиції українського націоналізму під прапором ОУН і зростання його значення на українській політичній сцені це і для нас, і для всього реґіону є дуже невигідним сценарієм. Отже, сприяючи його реабілітації, ми діємо супроти життєвих інтересів нашої держави", - наголошує Рафал Зємкєвіч.

Автор переконаний, що "на Волині відбувся планований геноцид польського населення організацією, що послуговувалася злочинною ідеологією, яку зблизька можна визначити як український різновид фашизму й нацизму". Цікаво, що Зємкєвіч шукає фактів на потвердження тієї тези, що ідеологію націоналістів сповідували далеко не всі українці. Він уважає, що найлегше на неї приставала молодь, натомість ті українці, які рятували поляків, зазвичай були старшого віку. Багато з них поплатилося за це життям. Кількість жертв ОУН-УПА серед українців Рафал Зємкєвіч оцінює щонайменше в кільканадцять тисяч. Відтак він заперечує твердження істориків про те, що у "відплатних акціях" від рук вояків Армії Крайової загинуло близько 30 тисяч українців. Автор переконаний, що більшість із них були жертвами українських націоналістів.

Основоположним фактом, який не підлягає сумніву, автор вважає те, що за всіх помилок і жорстокости санаційної політики стосовно національних меншин, поляки ніколи не планували винищити українське населення, ніколи не створювали ідеології, яка б виправдовувала масові злочини, ніколи до них не закликали й не виховували в такому дусі свою молодь. Ба більше, "від самого початку Волинської різні на різних щаблях АК були видані накази, які суворо забороняли помсту, вбивства цивільних українців, жінок і дітей. За їх порушення ставили перед польовим судом. Водночас командування УПА віддавало загонам накази цілковито протилежного змісту, в яких вимагалося використовувати сприятливий момент для ліквідації польського населення "з корінням", - підкреслює Рафал Зємкєвіч.

"Боягузливо ховаючися за фразами про взаємні провини і "трагічні події", ми ні до чого не дійдемо. Єдиним наслідком цього є те, що коли сьогодні в уже вільній Польщі ми запалюватимемо на роковини свічки жертвам Волині, це має супроводжувати не лише жалоба, але й пекучий сором за зраду пам'яті їх мучеництва", - резюмує автор статті.

Ми свідомо приділили цій публікації таку увагу, аби український читач міг почути іншу сторону. Така позиція в Польщі зовсім не є винятком. Ідеалізація Армії Крайової (так само, як у західних областях України - діяльности ОУН і УПА) властива практично усім полякам. Але цього року складається враження, що приготування до урочистостей із приводу 65-ї річниці тих трагічних подій поступово перетворюються на доволі масштабну антиукраїнську кампанію.

Так, "Gazeta Wyborcza" опублікувала інтерв'ю з Ярославом Калиновським, віце-маршалком Сейму, а заразом головою "Загальнопольського комітету вшанування 65-ї річниці геноциду, вчиненого ОУН-УПА проти польського населення Східних Кресів". Уже сама назва Комітету своєрідно трактує історію конфлікту. Тож не дивно, що пан Калиновський безапеляційно заявляє: "Волинь була не селянською війною, а спланованим злочином, реалізацією ідеології ОУН-УПА". І далі: "За Волинь відповідають сучасні українські політики".

Згаданий Комітет висунув вимоги до польського Сейму, серед яких: "визнати ОУН та УПА, а також інші формування українських націоналістів, що співпрацювали з німцями, злочинними організаціями"; "вшанувати жертв геноциду, здійсненого на Кресах, називаючи цей злочин властивим терміном - геноцид". Відповідні законопроекти просуває в парламенті Польська народна партія (PSL), що до неї належить і голова Комітету Ярослав Калиновський. Крім того, Комітет вимагає від уряду "принципового та відповідного реаґування на будь-які прояви прославляння людиновбивчих націоналістичних формувань ув Україні". Комітет підтримує законопроект чотирьох польських євродепутатів про визнання Європарламентом "злочинів ОУН-УПА" і звертається до найвищих органів влади, щоб вони "не прислухалися до порад" таких осіб, як Богдан Осадчук, Боґуміла Бердиховська, Мирон Сич і Мирослав Чех...

Отже, як зазначає Андрій Шевців із Центру досліджень визвольного руху, вимальовується похмура перспектива: нагнітання антиукраїнських настроїв у польському суспільстві, дискредитація польськими політиками іміджу України на міжнародному рівні, тиск Польщі на Україну з метою недопущення визнання УПА, погіршення ставлення польської влади до української громади.

Варто зазначити, що політика української влади, спрямована на вшанування героїв повстанського руху, має потужний і переважно неґативний розголос у польських мас-медіа.

Водночас у польському суспільстві триває дискусія щодо перегляду оцінок діяльности ОУН і УПА. Польські інтелектуали звертають увагу на те, що критикуючи діяльність УПА, їхні опоненти іґнорують злочини польських збройних формувань. Відтак сьогодні це питання має в польських ЗМІ дискусійний характер.

На жаль, політичні пристрасті значною мірою позначаються на об'єктивності наукових досліджень. Сучасне трактування подій на Волині 1943-44 років перетворюється на засіб боротьби за електорат. Тим часом, українська громада в Польщі щораз частіше стає заручницею минувшини.

Тепер багато залежатиме від донесення до громадськости висновків об'єктивних істориків, а також від того, як реаґуватимуть на це українські влада й суспільство.

Українці не хочуть згадувати

П'ять років тому вкотре стало очевидно, як погано ми знаємо свою історію. Про "Волинську різанину" багато українців довідалися... від поляків. Зрозуміло, за радянських часів ця тема була забороненою, як, зрештою, були забороненими й інші теми, пов'язані з діяльністю ОУН і УПА. Однак інші теми давно вже опинилися в центрі уваги істориків і громадськости, видано чимало спогадів учасників героїчної боротьби за самостійну Україну. Тим часом Волинську трагедію більш як десятиліття незалежности огортала щільна мовчанка. Чи не з почуття провини?

Адже в комуністичній Польщі ця тема також була забороненою. Але поляки добре пам'ятали про Волинь і передавали цю пам'ять молодшим поколінням. Таким чином, тоді, напередодні 60-ї річниці, ми з поляками виявилися в нерівному становищі.

Проте чи багато змінилося за ці п'ять років? У переддень 65-ї річниці українське суспільство знову виявилося не готовим до розмови про справу Волині.

Факти беззаперечно свідчать про масову загибель в 1942-1944рр. на Волині, Холмщині й Галичині польських і українських мирних родин. Та все ж чимало поляків і українців намагаються заперечити ці злочини або виправдати їх. Що вони виправдовують? Очищення українських земель від польського населення шляхом жорстокого вбивства цивільного населення - жінок, дітей і старих? Відплатні акції формувань АК, із не менш жорстокими знущаннями і вбивством мирних українських родин?

Про українські жертви в тій польсько-українській війні я не раз розповідав полякам, починаючи з 1991 року. Вони ж не хотіли вірити, бо їхня пропаґанда працювала не гірше за радянську. Можна стверджувати, що позитивним наслідком кампанії з відзначення 60-ліття Волинської трагедії стало просвітництво по обидва боки кордону. Тоді як в Україні широка громадськість довідалася про існування такої проблемної сторінки історії, у Польщі дізналися про те, що жахливі жертви були також і з українського боку. А це означає, що й поведінка АК була не такою вже кришталево-шляхетною, як її досі там змальовують.

Із другого боку, свого часу полковник УПА Василь Кук розповідав про співпрацю і навіть спільні акції УПА й АК, як, наприклад, звільнення в'язнів у Холмі в 1944 році. Василь Кук зазначав, що УПА була багатонаціональною армією і там не було місця національній ворожнечі. Знищення польського населення засуджувалося керівництвом УПА, переконував він.

Розглядати окремо антипольські операції українців або антиукраїнські акції поляків не можна, бо це буде добір фактів, вирваних із історичного контексту. Потрібно брати до уваги жорстоке переслідування, яке чинили польські шовіністичні організації та поліція проти української інтеліґенції та православних священиків на теренах Холмщини й Підляшшя. Як відомо, ще з 1938 року поляки почали тут масово руйнувати православні церкви. Але наймасштабніші та найжорстокіші відплатні акції поляків відбулися наприкінці 1943-го і в 1944 роках, тобто вже після кривавих подій на Волині.

Холмщаки з болем оповідають про пережитий жах, про масові вбивства, які чинили вояки Армії Крайової та інших польських воєнізованих угруповань. Про те, як аківці ночами оточували українські села, дощенту спалювали будинки й нищили місцевих українців. Свідчення ці задокументовані й можуть стати підставою для визнання депортованих за Буг українців потерпілою стороною.

Чи визнають свою вину поляки? Це їхня проблема. В майбутнє треба йти з чистим сумлінням. Поляки вже визнали свою провину за акцію "Вісла", логічним був би і цей крок. Але рахунок сумління сплачує кожен сам за себе.

В українсько-польській парламентській заяві з приводу 60-ї річниці Волинської трагедії зазначалося: "В історії Європи є багато прикладів національної ворожнечі, війн, крови, жорстокости. Але водночас є приклади поєднання й порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле.

Моральним обов'язком тих людей, совість яких і надалі ворохобить трагедія 60-річної давнини, є заклик до поєднання наших народів в ім'я майбутнього, в ім'я спільної мети. Нехай уміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства й українсько-польської дружби".

Чи ж вистачить сьогодні українським інтелектуалам і політикам сміливости бути в цьому питанні чесними й послідовними? Знову хочеться вірити в українську еліту, яка, мов Фенікс, відроджувалася з попелу незліченних русифікацій, полонізацій, терорів і голодоморів.

Та великі сумніви викликає щирість і далекоглядність українських політиків, які звикли керуватися кон'юнктурними засадами. Як сказав ув одному з інтерв'ю глава УГКЦ Любомир Гузар, "є багато пустих політиканів, які вважають, що бути українцем - це значить бути проти поляків. Цим вичерпується вся їхня національна свідомість".

Вичерпується також і їхня далекоглядність, бо ж очевидно, що в стратегічній перспективі Україна може бути або з Європою, або з Росією. І розпалювання сьогодні антипольських настроїв є не менш вигідне російському імперіалізмові, ніж шістдесят п'ять років тому.

Але сьогодні йдеться, насамперед, не про поляків, а про нас, нашу самосвідомість. Виправдовуючи злочини минулого, ми беремо на себе відповідальність за їх вірогідне повторення в майбутньому. Засуджуючи помилки власної історії, ми зарікаємося перед світом чинити щось подібне. Чи можемо ми говорити про приєднання до Європи, виправдовуючи етнічні чистки?

Сьогодні, на думку кардинала Любомира Гузара, "нашим обов'язком є зробити так, щоб український і польський народи підвели риску під минулим. Ми не можемо змінити того, що було. Ми не можемо цього забути. Але треба сказати: нам прикро, що це сталося. Де ми зробили зло - просимо прощення. Де нам зробили зло - прощаємо. І це мусить бути з обох сторін".

http://www.memory.gov.ua/publikacii/statti/index.php?id=3

Богдан Олексюк