ЛИШ ДУШУ СКАЛАМУТИВЛА ЯК ВОДУ
12:14 12.06.2019
Циганка-ніч
І ніч.
І день.
І мерехтлива вічність...
Розпатлані від вітру вечори
Закутались, поплентались до річки,
Щоби піджать до засвітка снопи.
Стояв туман роїлась, косовиця,
Зірки спливали з глиби конюшин,
Торкнувся вечір рогом журавлицю,
Всотавши сонце у терпкий полин.
Воронням чорним темрява гірчила,
Чорніло все, ятрилися сади.
Циганка-ніч скидала свої крила
Із чорних пліч до синьої води.
Знімала крила, терпко замовляла,
Кляла святі і грішні небеса .
Циганка-ніч крізь просвіток згорала,
Бо їй самотній стрілася біда...
І так,
І сяк,
Крізь волохату вічність,
Ішли циганки темною ордою.
І лиш одна зустрілася з бідою...
Почую дощ.
Почую дощ.
Він мовчки прийде знову .
Прослухаю несказану печаль.
Не знаю слів і незнайома мова,
Та й сивий погляд, схований в туман .
Все плаче дощ. Він падає і плаче,
Тікає люд, змотавшись у плащі.
А я стою і дощ стоїть, тим паче,
Беззахисно торкаючись душі.
Йому вже літ незліченні мільйони
І він омив а чи не всі стежки.
Та досі дощ боїться камертону,
Бо той відчує слізні балачки.
І я стою і слухаю ,і плачу,
І ловлю мить у себе у душі,
Бо дощ піде і я лишень побачу
Його печалі рано в спориші.
Балада про митця
Приходив знову образ серед ночі.
Замріяний, напружений присів...
Дивився довго в світло-сірі очі,
Немов побачить в них когось хотів.
Схилився сивий з янгольським обличчям.
Глибокий погляд, біла борода...
Художник,певно, з іншого сторіччя,
Але душа ще досі молода.
Він виглядав і кликав у картини,
Він все казав: "У них моя душа,
Не залишай їх просто над каміном,
Хай їх не палить променя межа!
Нехай цвітуть на них вишневі схили,
Хай майорить Богдана булава!
Живе художник у своїх картинах,
Живе поет допоки є слова".
І є така старенька біла хатка,
Де пан митець народжує дива...
Немає хатки, залишилась згадка,
Нема митця, а ось душа жива!
Було і є лиш небо наді мною
Було і є лиш небо наді мною,
Де Донателло зваблює мадон.
Було і темне, й пахло лободою,
Було й таке що зводило у сон.
Було рожеве і було бузкове ,
Шевченкове і Лесине було.
Було те небо ніжно-пурпурове
І просто небо теж, скажу, було.
Було глибоке і таке примудре,
А зараз небо - просто голубінь.
Подивлюся - воно уже бездумне,
А озирнусь - від нього тільки тінь.
Раніше й зорі падали в долоні
І три години мліли у воді,
А зараз небо - наче у полоні,
Повзе й повзе, замріяне в собі.
Мабуть, і небо марить про свободу,
Воно самотнє ходить навкруги.
Було колись і небо для народу,
Та їх обох скували в ланцюги.
Таких великих і могутніх звірів
Було так легко підкорить собі.
І стало небо лиш безодня сіра,
І став народ молитись на панів.
***
Втомилося сонце .
Дрібна суєта
Впивалась у вени блакиті.
Тікали слова і чимдуж від пера ,
А думка з’являлась щомиті.
Приходила тихо,
Раптово ішла ,
Боялася віршем лишитись.
Від простору того німіла душа
І в небо злітала молитись.
***
Як гомоніли довго про народність,
Про ідеал чиновника плели!
І лиш тоді, як треба була совість
Її запхали ми в товарняки.
І боляче, і сумно, і печально,
І так безглуздо вірить в чудеса!
Сьогодні легко —
завтра ж так безжально
Гримітимуть над нами небеса!
***
Була гроза і ніч така холодна ,
Так жалісно потріскував камін.
І десь з глибокої безодні
Тікали душі
Мов би навздогін.
За ними рвавсь якийсь загін
Безлицих янгольських істот,
Царів великого царя.
І чи зоря, чи, може, не зоря
Зганяла душі в озеро омани.
І в тій брехні, облуді й мані
Вони стлівали... Вони співали
І так із горя в пекельному болі
На дні озера, наче на полі
Вони сіють пшеницю прозріння.
Серед ниви, що плаче покосами,
Душі рано вмиваються росами,
Бо вже в озері зчахла вода .
Яка радість, як піде гроза
Лиш тоді окаянні нап’ються.
Потім вмиються й розійдуться...
Як же хочеться цю грозу ,
Щоб забути гірку сльозу,
Що виймає із мене душу ...
Я замовкнути знову мушу ...
Про мову
Ну, що робити? Що тепер робити?
Не мажеться на хліб ніяк ця мова,
чи, може, скибку часником покрити
й насипати старенької полови.
Не нагодує, кажуть, моя мова.
їм їх язик смачніший видававсь,
як їхній місяць в небі волошковий
у їхній зраді вранці захлинавсь.
Ну, де ви бачили такий народ?
Що рідну мову розіп’ять готовий
і що кричить, мов зранений пілот :
«Мне помогите я ведь здесь не вольно».
Та не тримав тебе ніхто тут, друже!
І запевняю, що й тримать не буде!
Хай виє вітер і в зимову стужу
виносить вас, здуває хай відсюди.
Не нагодує мова! — гаслом стало.
та був сказав, колись так мудро дід:
я буду жить й жувать свободи сало
допоки серце кріпке, мов граніт.
Завжди лилася мова солов’їна
В широких жилах прадідів моїх,
І наша гідна слава України
Гриміла світом, збуджуючи всіх!
Я вічно житиму з своїм народом
і першим я поляжу за свободу,
чи серед річки, а чи серед броду,
я душу й тіло віддаю за мову.
***
Стояли ми і слухали грозу.
Стукочуть бляшки. І сльозу
спускає віттями береза
до полину.
І грає дощ мелодію рясну...
І крізь весну,
і крізь тюльпанові дзеркальця
стікає дощ крізь пальці.
****
Бережіть свої душі у цій безкінечній грозі,
і навчіться знаходити щастя в найменших дрібницях,
не розмінюйте серце в отих безвідмовних крамницях,
і радійте грозі,
і радійте росі,
І радійте сльозі, що вона не остання стікає!
***
Стоїть в задусі тридцять третя ніч...
Як я без Вас... Без Вашої усмішки.
Так швидко дні минають, йдучи пішки
і ночі сунуть тихо без обличчя —
стікаю мармуром весняного узбіччя...
Стоїть в задусі тридцять третя ніч...
Крильми тріпоче стомлене вечір’я
Крильми тріпоче стомлене вечір‘я,
Сховавши очі з горя під вуаль.
Болить йому галактика й сузір’я,
Болить йому забута ним печаль...
Цей частий гість, моя вечірня мана,
Приходить тихо й плаче у вікні.
Чи справжній він, чи лиш моя омана,
Яка ввижається увечері мені?
Його похмурі очі, як те небо.
Болюча скрипка квилить у руках,
Напевно, це вже звичка чи потреба
Стрічать світання у його очах.
В чужих садах і на чужій землі,
Де я не свій, де слово не моє,
Куди лиш вечір лине на крилі.
Сказати, щось незвідане мені.
***
Ввімкніть мені прадавній патефон
й мелодію тюльпанових платівок,
щоб голка бігла нотами крізь сон,
немов приємний спогад від листівок.
Таких пошарпаних у жовтому конверті,
де сльози по підкреслюють слова.
На клаптику паперу букви-сантиметри
мені писали Ви ледь не щодня.
А я писав, писав... Та майже щогодини
листи в шухляді вдало сортував.
Де ж загубились Ви закохана, людино?
Мій лист адресу іншу б відшукав.
А так ні вісточки, ні звісточки
давно від Вас нема,
а вже ж весняну гілочку
покрила сивина.
У мене є поезія…
У мене є поезія – це все, що в мене є...
Єдина хто не зрадить і в душу не плює.
У мене є поезія - бузковий оксамит,
Вінок з весняних пролісків, і кришталевий щит.
У мене є поезія - душі безсмертний крик.
Сіяй, моя поезіє, немов травневий блік!
У мене є поезія й з паперу бронещит,
Гостре перо, як лезо знущається й мовчить.
Прошу тебе, поезіє, залишся при мені!
Допоки дзвін лунатиме в гарячій голові,
Допоки кров торкається зухвалої струни.
Прошу тебе, поезіє, живи в мені, живи!
***
Ти не вірила...
я кохав
Серед буднів лихих, однолицих,
Я надіявся, мріяв, чекав.
Затерав циферблатові цифри...
Я затер їх...
лишивши стрілки.
Та ввірвалась раптово весна,
І заграли бузкові сопілки.
Циферблат, відновивши сповна,
Щоб я знов рахував хвилини
В безнадії томливого дня,
Щоб збирав на вікні сльозини
Сивочолого звіздаря,
Щоб в туманній колисці вечора,
Розгорнувши старий буквар,
Прочитав, що всі цифри приречють —
Так писав невідомий лихвар...
Бузкова феєрія
Напнувсь бузок раптово і нежданно —
лавина біла вперлася в тини.
Була це казка, чи якась омана,
чи примха вередливої весни?!
Феєрія рожево-фіолетова,
нектар-вино упоює джмелів,
Бузковий дід, напевно, з Жашкова
за ворітьми замріяно присів.
Він весь рожевий з синіми очима,
легка свитина листям поросла,
маленький клунок цвіту за плечима
і по коліна біла борода...
Джмелі, джмелі, метелики, кульбабки,
бузковий дід, в ріллі його лице.
Літають бабки, сиві, білі бабки
і пахне сонце нашим споришем!
***
Прийшла самотність — гримнула дверима.
Містичний протяг нерви лоскотав.
Я не просив , я не шукав її очима,
Сама прийшла, завдавши свій удар
А ні синця, ні шраму, а ні сліду,
На тілі не залишила вона.
Лиш душу скаламутила, як воду,
А потім поклонилася й пішла.
***
Під ритми шаленого міста,
під дикі пульсації хмар
стояло невинне дівчисько
в безодні безлицих примар.
Такі очі її яскраві,
таке тіло її просте,
чи загубиться в світі лукавім,
чи між руки дівчисько піде?
А, чи, може, ще буде поетка
зорельотом злітать в небеса!
Чи народиться в ній естетка
І безсмертною стане душа...
І померло у світі дівчисько,
не тіло померло — душа...
Опустилась у місті так низько,
що продалась мужчині в літах.
Чорнобиль
А вишні цвітуть білосніжними ріками,
І рано росами плаче бузок...
Тридцять третя весна над Чорнобилем
Продзвеніла в пташиний дзвінок.
І такий вже весняно-полив’яний,
Забряжчав по бруківці дощ.
І такі вже чудесно - радісні,
Усміхалися плити площ.
Все сховає природа. Залікує біду.
Посміхнеться кульбабка ласкаво.
Тільки груші схилились у воду сумну,
Що аж сльози стікають нектаром.
І тюльпани, почавши червону атаку,
Над реактором сонцем зійшли...
Гіацинтовим сонцем розп’яття
Тисячі молодих ішли....
***
До Є. Г.
Ідуть дощі...
Тріпає вітер в небі хмари,
Крокує люд по тротуарі.
Біжать дощі...
Стікає крапля по вікні
І плачуть яблуні сумні
Їх б’ють дощі...
О як скучаю я за Вами
І як люблю безтями Вас...
Забили дзвони,
плачуть храми
і плаче дощ,
і я за Вами...
Люблю я Вас…
До Є. Г.
Сьогодні Ви наснилися мені,
Такі чарівні і такі жадані.
Напевно, слів не вистачить душі,
Щоб описати запалу оману.
Сьогодні Ви прийшли до мене в сон
І усміхнулись сонячним промінням.
Нехай гроза танцює в унісон
Із вітром, граючись весняним гіллям.
І хай їх цвіт осипить нам стезю,
І хай спориш лоскоче мокрі ноги
Люблю я Вас, люблю я Вас, люблю,
Тримаю руку, йдучи у дорогу...
І не важливо, як, куди і звідки
Люблю я Вас ідучи у засвітки...
***
До Є. Г.
Біжить рядок рядкові навздогін,
Строфа цвіте бузковим оксамитом.
Від запалу моїх зухвалих рим
Тріщить перо в небесному зеніті.
Пишу я Вам, я думаю про Вас,
Про Ваший сміх і очі зеленаві.
Нехай той час, що розлучає нас
Загубиться у скошенній отаві!
Я думаю про Вас, пишу я Вам,
Я Вас готовий вічністю кохати.
Не вірю я розсіяним рокам,
Що пишуть час в небеснім циферблаті...
Пишу я Вам, пишу я все про Вас,
Про Ваший сміх і очі зеленаві.
Люблю я Вас ! О, як люблю я Вас
І Ваші очі кольору отави!
***
Старенька яблуня, укутана журбою,
Стоїть самотня десь в чагарниках.
Зігріта лиш сухою лободою,
Свій цвіт згубила глибоко в віках.
До неї сонце промінь не кидало,
Не майоріла голубінь небес.
Лишень схилялись зорі і мовчали,
Позавмиравши в позі арабеск.
Сідали хмари чорною зигзицею,
Рябеньке гілля груди обпіка.
Блукає вітер тихо із рушницею
Й повільно гілля сиве обсіка.
Вона ж бо мати, а сини в дорозі,
Вона їх через гілля вигляда.
Вночі схилилась, молиться до Бога
І з горя зорі воском залива.
Старенька яблуня, укутана журбою,
Стоїть самотня десь в чагарниках.
Зігнулася від горя, аж дугою
Й чекає сина в смутку на бруньках...
Віталій БІЛОЗІР