* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

НАЗДОГНАТИ ХМАРИНКУ

21:31 30.09.2018

НАЗДОГНАТИ ХМАРИНКУ

 

 

Чому завжди падає дощ, коли я повертаюся в це місто? Сотні разів – і завжди дощ. Ось і сьогодні важкі темно-сині хмари нависли над ним і розриваються тисячами крапель, які падають на мою голову. У прогнозі погоди не було ні слова про дощ, але це нічого не змінює. Я не люблю парасолю,  і ніколи їх не любив: простіше промокнути, ніж десь її забути і завдати незнайомим людям зайвих клопотів.

Я приїхав ненадовго – одна ніч, і знову додому або в те місце, яке принаймні схоже на дім. Оте відчуття дому після безлічі переїздів просто стерлося, і я навіть не пам'ятаю, що це таке.

Машинальні справи, кілька зустрічей, у яких ніхто не зацікавлений, семінар, на якому ніхто нікого не слухає – усе, вільний. Біжу від зупинки до тимчасового помешкання, але знову падає дощ, і я не бачу маршруту на своєму телефоні. Не часто буваю тут, а тому зовсім не орієнтуюся, і без навігатора, як без рук. Це могло б бути чергове місто, в якому мені важко орієнтуватись, чергове місто, в якому не живу, але я тут народився, перші три роки мого життя промайнули тут. Пам'ять  береже все, але щось вартісне пригадати важко.

В минулому я був доволі відомим журналістом, і мене знали на теренах нашої країни, але зараз кар'єра пішла на спад і довелось перекваліфіковуватися. Тепер проводжу тренінги для початківців (як там було у класика? – «Хто нічого не вміє, той вчить інших»).

Дощ заливає місто. Ця кам'яна чаша наповнилася по вінця, і треба поспішати на квартиру, поки з чаші не полилася вода через верх. Навігатор запевняє, що мені залишилось 400 метрів – це, звісно, підбадьорює мене, бо власник, в якого винаймаю житло, вже чекає. Масивні краплі падають на екран телефона і розмивають точку призначення, але я  вже на місці: ось масивні двері – дерев'яні і старі, як це місто, та такі ж міцні. Щоб їх відчинити, треба трішки докласти зусиль, на те вони і двері. Швидко проходжу невеличкий коридор, і ось внутрішній дворик. Тут дорога розходиться в дві сторони: невеличкі сходи ведуть на парапет, який буквально підпирає вхідні двері квартир, з одного боку дві квартири, і дві – з іншого. Власник моєї квартири йде назустріч.

– Доброго дня, вітаю вас у нашому місті! Мене звати Володимир, я до ваших послуг.

– Доброго дня. Мене – Сергій, – відповів я, і ми зайшли всередину.

Це було звичайне приміщення з охайним ремонтом, прохідна кухня і кімната, ліжко є, і це чудово – що ще треба на одну ніч? Мене мучило дивне відчуття, ніби я колись вже тут був. Володя приблизно мого віку, з зеленими очима, гострим носом і з довгим каштановим волоссям. Правда, в доволі дивакуватому одязі, але це питання смаку. Знімаючи з плечей рюкзак і мокру куртку, мене огорнула непритаманна впевненість і чітке розуміння того, що я тут був – і це дивно.

  Рушники в шафі, чай на кухні, виселення в….

Не чую нічого. Я тут був, але коли? Як таке взагалі можливо? Де мої цигарки? Коли я вже кину палити? Цей клятий кашель, особливо вранці, неначе вибльовую всі асфальтні заводи країни… Де мої цигарки?

  Виселення о … –  щось бурмоче Володя.

Виходжу на вулицю. Злива вщухла. Є цигарки, кілька машинальних рухів і дим піднімається над головою. Очі відвертаю в інший бік: спочатку вниз, а потім на подвір'я; з однієї сторони дві квартири і з іншої – дві; в дальньому куті двору величезна купа будівельного сміття, а там колись була…

  А я одразу вас впізнав – ви відомий журналіст.

– Був, – за звичкою буркнув я, але слово рикошетом від стіни пролетіло над головою.

– Я читав ваші статті і бачив сюжети, а потім цей скандал, і ви зникли…

– Як, ви казали, вас звати?

– Володимир, – невпевнено відповів він, поправляючи немите волосся, і я продовжив.

– Який скандал? Я просто звільнився. Ми всі працюємо, поки можемо терпіти колег. От і вичерпалось терпіння. Мене вже ніхто не міг терпіти.

– А що такого ви їм зробили?

– Сказав правду.

– Але ви завжди говорили правду…

– Просто цього разу вона їх не влаштовувала. Краще не будемо про це, – вираз мого обличчя явно натякав, що ця розмова мені не подобається, але Володимир на це не зважав.

– А тепер ви навчаєте нових журналістів говорити правду?

– А що таке правда у вашому розумінні?

Він не відповідав, думав. Над головою пропливала сіра хмаринка, вже не дощова, її сіро-блакитною стіною доганяли інші хмари, наздогнати не змогли, але всі залишилися зі своєю правдою.

– Ви тепер як Карнегі?

– Та не дай Бог! А що тут було раніше замість купи сміття? – чомусь трішки стривожено запитав я.

– Тут була клумба…

Точно! Клумба! Велика така, з гладіолусами та іншими квітами, яких дотепер не розрізняю, не знаю різновидів, але там точно були гладіолуси. Сусідка, здається, тітка Галя, кидала мені з вікна цукерки, вони падали в клумбу, і я, затоптуючи квіти, збирав ті цукерки…

Я знаю цей будинок, цей внутрішній дворик, це місто, адже тут з'явився на світ і прожив свої перші три роки. Був тут. Звісно ж був. Жив тут – це наша квартира. Як можна, отак зовсім не очікувано повернутися туди, де ти ріс? Чому саме зараз? Треба вичавити з себе хоч слово, як останню краплю води, треба щось сказати, але не можу – я зараз збираю цукерки на клумбі. Хмари не наздоженуть хмарку, бо в неї своя правда. Пауза затягнулася…

 А в крайній квартирі жила тітка Галя?

– Оксана, – нічого не розуміючи, відповів Володя.

Звісно Оксана! Як же я міг забути?...

– А її сусідами була пара глухонімих? Чорняві такі?

– Так, – отепер він точно нічого не розумів,– а звідки ви знаєте?

Тривога всередині мене душила, як шматок чорного  хліба, або цукерка, (так цукерка!), можливо барбарис. Хтось вміє робити прийом Геймліха? Треба відновити дихання…

– Думаю, краще на «ти», – це єдине, що вирвалося, проштовхуючи цукерку. Де мої цигарки? Плювати на кашель і всі асфальтні заводи.

– А вони приходили до нас в гості, наче запитувати, котра година. Не зовсім запитувати – вони ж глухонімі… Ти ж зрозумів? Але я ніколи не розумів, чому до нас? Хіба в них не було годинника? Думаю, що був… І билися вони часто, хоч чоловік та дружина, але стусанами не обділяли один одного… Дивився і не міг зрозуміти, що відбувається. А потім була перша кров, і вони спокійно розходилися, наче нічого й не було. Мені було три роки. А хіба може людина пам'ятати те, що було в три роки?

Мій монолог ввів Володю у ступор – він дивися на мене, як я колись дивився на глухонімих і нічого не розумів.

Хмаринка була в безпеці…

– Я тут жив перші три роки, – легені викинули такий клубок диму, що в сірій плямі могла б розчинитися купа будівельного сміття, але не розчинялася, – я народився в цьому місті. Моя сім'я жила тут, у цій квартирі, яку я винаймаю в тебе. Це мій рідний двір. Через деякі комунальні проблеми ми втратили це житло і переїхали. Я ніколи сюди не повертався до цього часу.

Тепер важко говорити йому, а мені б говорити вічність, доки місто не зникне у вечірньому мороку, не зникне, як гладіолуси…

– Оце так новина! – якось геть по-дурному усміхнувся Володя, – треба підняти ціну, адже колись тут жила знаменитість.

Який тупий жарт щойно пролетів мимо мого правого вуха…

– А ці квартири всі мої, – не змінюючи інтонації, продовжив Володя, – я їх здаю. Лише в сусідній зараз ремонт – і це сміття якраз звідти…

– Сусідня? – перепитав я, – там колись жили тітка і дядько. Правда, не пам'ятаю, як їх звали…

Він перебив мене – для людей цього міста це цілком звична річ. Та й я сам такий, хоч не живу тут з трьох років.

– Я купив її в знайомого ріелтора, –  явно нервово відповів Володя.

Перспективи подальшої розмови були такі ж  мізерні, як шанси на те, що я колись візьму з собою парасолю в дощ. Він чомусь нервував, а мені хотілося залишитися наодинці в цьому невеличкому дворику, бодай на десяток років, а може ще більше, доки квіти знову не зацвітуть, а небо не стане блакитним, як у найщасливіший день мого життя. Не знаю, якого кольору було небо тоді, і чи був цей день колись.

– Ось ключі, виселення о…

Не чую його слів, не чую нічого. Сусідня квартира… Там були жовті двері та білий телефон, старий такий – тоді у всіх вони були одинакові. Мама бігала до них, комусь телефонувала і хтось їй телефонував, іноді слухавку давали мені, і я на своїй персональній мові комусь щось пояснював. Там жили Тітка і Дядько, як же їх звали? Він ходив в формі і кумедному кашкеті, який інколи приміряли на мою голову – це їм подобалося, всі посміхались.

Дядько завжди ніжно дивився на Тітку, а вона завжди посміхалася йому і всім. Він любив її, безмежно любив і вбив… Ясного і чистого ранку, як голос священика в церкві на Привокзальній, в якій мене хрестили.

Тоді дитина збирала цукерки в клумбі, тітка Оксана кричала, глухонімі бігали і махали руками. Можливо, вони хотіли дізнатися котра зараз година? З квартири вибігла мама, можливо, їй хтось телефонував? Приїхала машина, з неї вийшли люди у формі, як у Дядька, кашкети теж такі ж, але на мене вже ніхто їх не приміряв. На небі великі хмари наздогнали маленьку хмаринку…

Важко заснути у цій квартирі, особливо усвідомлюючи те, що колись ти тут надзвичайно солодко спав. Моя колиска стояла там, де зараз стоїть телевізор. Пам'ять зберегла дворик, та не вберегла квартиру, окрім, маленького ліжечка. Але кому воно зараз потрібне?

 З легень вириваються всі асфальтні заводи країни. Ранок… Ясний і чистий, як голос… Пишу повідомлення Володі, що ключі в поштовій скриньці; мене тут більше не буде, і сумніваюсь, що він телефонуватиме мені – нам немає про що говорити…

Кудись зникла купа сміття: там тепер гладіолуси і ще якісь квіти (я жалюгідний флорист), багато цукерок, тітка Оксана кидає їх без зупину, я показую пальцями, що зараз сьома. Мама вибігає з квартири, її кличе Тітка, до мами хтось телефонує...

Дворик далеко позаду. Я біжу з останніх сил, треба наздогнати хмаринку – раптом в неї моя правда.

 

Ігор Мисяк