* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВЕСНЯНІ ВІРШІ

10:58 01.03.2018

ВЕСНЯНІ ВІРШІ

Я так без тебе скучив...

 

Я скучив за тобою!
Тендітною весною
і в денну спеку літа
й в зимову заметіль.

Я скучив за
тобою –
єдиною такою.
Не знайдеш в цілім світі.
Пройди хоч сотні миль.

Я скучив за
тобою.
Сиджу і віршик «строю»:
рядок з рядком складаю
найкращий свій місток.

По ньому, дивним чином,
босоніж, без машини,
до тебе, левенятко,
хутенько доберусь.

А може ти
, раніше,
почувши шепіт вітру,
назустріч з ранку вийдеш
по райдузі в степу?

Та райдуга і вірші 
складають, певно, ціле
і зустріч наша буде
найкращою з усіх!

Ми сядемо рядочком
на самому горбочку
і, як завжди, насіння
почнем удвох трощить.

Ще й ніжками гойдати
і віршики читати
та ніжно цілуватись,
бо так прекрасно жить!

А потім зловим хмарку.
Як в гойдалку у парку
хутчіш стрибаєм разом
й тримаємось міцніш!

Бо гойдалки такої,
рожево-голубої,
під райдугой-дугою,
не бачив навіть стриж!

Я так без
тебе скучив!
Не схибив, точно влучив
колись Амур стрілою
у серденько моє!

За роком рік минає
та я не помічаю,
що ми давно не діти,
що «сніг» по скронях б’є.

Для мене – ти дівчисько,
для тебе – я хлопчисько!
І ця весела витівка 
наснаги додає!

Я так без
тебе скучив

 

2012

 

 

Дівчині

 

Скінчився дощ,
зникають хмари
і сонце знов життя дає.
Виходь до світу із кошари
маленьке серденько моє!
Навколо, в квітах, луг веселий,
безкрає поле, річка, ліс.
Любов до кожної оселі
день новий, як завжди, приніс!
Відчуй красу, візьми частинку
того тепла, щоб із душі
погане зникло за хвилинку
і ніжні, мов оті хмаринки,
для тебе
хтось складав вірші!
Він поруч ходить. Він шукає. 
З’єднає доля вас колись
на стежці, де любов чекає.
Повір дівчисько
й усміхнись!

 

2012

 

 

Гарнюня…

 

Рано вранці, як годиться,

швидко одягла спідницю,

кофту файну, черевики:

як інакше ми не дикі.

Подивилась у люстерко –

йой! І зачинивши дверку,

поміж сонячне намисто,

вийшла у весняне місто.

По району чимчикую,

роздивляюсь і міркую:

«Хлопці, сивії дідки

зустрічають залюбки,

ще й всміхаються вони

і у вічі й зі спини.

Звісно, я така гарнюня –

у душі бринить відлуння.

Але чом жінки навколо

так мене очами колять?

Заздрять от яка причина,

я ж бо юная дівчина!»

Заблищало склом метро –

тут мене і пройняло:

вся краса мою чудова,

не прихована, здорова,

з під спідниці так і квітне –

підросла! На дворі квітень...

 

2012 – 2018 

 

Лялька…

 

З обличчям, наче калька,
всіма забута лялька
в хустині з павутиння
за склом в кутку сидить,
а вулиця вітрину
очима пробігає
та жоден не помітить,
що поруч щастя мить.
Нажаль. Але чекає
і кожного вітає –
за «посмішкою» міма
її душа болить.
В очах великих, чорних,
вогонь ледь-ледь жевріє:
побачить хтось, пригорне,
подарить знов надію
на фарби і наряди
які давно носила,
та на ім’я і славу,
що майстрові зробила.
За це, колись, тендітну,
так схожу на людину,
в музеї розмістили,
мов рідкісну картину.
Міняли, правда зрідка,
старий наряд на кращий
і в зачіску, де квітка,
косу вплітали важчу...
Спливали дні і роки,
мінялись люди й зали,
та біля ляльки кроки
завжди призупиняли.
В ній відчували душу,
тепло й велику силу.
Шмат порцеляни з плюшем,
а серце – тріпотіло!
Хтось жінку мрії бачив,
хтось – зірку із кіно.
Один, колись, зазначив:
- Я знав її давно.
Так схожа на сусідку,
ні, більше на знайому.
Кажу вам тут, при свідках –
вона мені відома!
І лялька цим пишалась...
Аж раптом в залі крик:
- Не наше це мистецтво,
негайно на смітник!
Якийсь «пішак» культури,
геть знає, що і як:
- В країні диктатури
ганьба – міщанський смак!
Снопи, серпи і коси,
і, звісно, трактори –
потрібно це підносить,
ось наші «вектори»!
Так, панна, опинилась 
за склом в кутку вітрини
і тільки в «світ» ліхтарний
виходить кожну ніч.
Чека й не розуміє:
- Краса ж бо, не старіє.
Агов! Почуйте, люди!
Ви ж є серед облич...

 

2012 – 2017

Відкритий лист Святого Валентина до Валентини...

 

Час летить, біжить невпинно,

сніг з усіх-усюд мете.

Не журися, Валентино,

почуття не отцвіте.

Звісно, щоб його побачить,

щоб відчути цей пожар,

треба щастя, трохи вдачі

та великий Божий дар.

Хтось віки любов шукає

бо із молоду сліпий.

Інший – бабці замовляє

приворотливий напій.

В тебе, як в усіх, а саме:

діти, друзі, гарний вік.

В чім секрет? Мені, з вусами,

лисий, скаже чоловік?

Він, дивлюсь, багато років

без упину кола в'є.

Може ті настирні кроки

взяли серденько твоє?

Може хистом володіє,

знає все про ніжну стать?

З давнини плекаю мрію

наодинці запитать,

з'ясувати чемно, щиро,

чи його заслуга в тім,

що роки любов та віра

не полишили цей дім?

Що почув я, правий Боже!

Каже: «Правда, не байки.

Не його – від жінки, схоже,

щастя – від її руки:

і кохання й тепла хата,

і у справах має зиск.

З нею день – велике свято,

з нею – зорі мають блиск.

З рук її – вода цілюща.

Стравам заздрить Дональдс, Мак.

А яка вона тямуща,

а який цілунка смак!»

Довго слухав чоловіка:

час, наступний – не спинив.

Так би всім кохать до віку –

міркував і зрозумів:

а якщо складу рядками

чоловічі ті думки

і на свято, з голубами,

всім відправлю, залюбки?!

 

P.S.

 

Милі пані розуміють:

той, вусатий, не один!

Хтось іще плекає мрію...

 

Вічно Святий Валентин.

 

2012 – 2018 

 

 

Годинник…

 

Годинник, твій шкільний годинник, сину –

лишив, як поспішав, на підвіконні –

беру щоранку у свої долоні –

мов серце калатає, безупинний.

Ключа заводжу і кладу на місце –

спливають дні у смутку та надії –

чекаю звістки. Подзвонив – радію:

живий! Та чую – град зриває листя...

Ти вибрав шлях найтяжчий, рідний сину:

за неньку, проти ворогів пихатих,

на захист став... Я прибралася в хаті

й Марічку на вечерю запросила.

Ми зачекаємо удвох на тебе,

тепер удвох – ростуть, мужніють діти...

Допоки йде годинник – нам радіти,

життя плекати, мов лелеку небо...

 

2014

 

 

Пам'ятайте!

 

От Москвы далёко до окраин
знищених, по дружньому, осель.
Чи там знають, як серденько крає
біль нестерпний за синів, за краєм
у який війну чужак несе.
Чи там знають, як сивіє мати,
не за роки – за єдину мить
від листа... Бо стала адресатом
постріла у хлопчика-солдата –
птаха, що не встиг змахнуть крильми.
Скільки їх – високих, чорнобрових,
щастя не пізнавших, смак життя,
назавжди залишаться в дібровах,
у полях, мов небо, волошкових,
у відмітках бойових звитяг.
Заклинаю: пам'ятайте
, люди,
призвище, по батькові, ім'я,
кожного, хто боронить від «бруду»
неньку рідну та червону руту –
вічно пам'ятай, нова сім'я!

 

2014

 

 

Обніми…

 

Вічно юна, панами нескорена,

не журися, не плач у ночі,

не вродила земля того ворога,

щоб в кайдани замкнув, а ключі

заховав на роки в темнім закутку.

Недаремно дочкам та синам

дарувала Тарасову загадку –

Заповіт, що у серці лунав.

Недаремно! Піднімуться воїни

від Карпат до Ізюмських степів,

ворогів, що невиправне скоїли

розіб'ють. Та на спомин дубів,

як вчиняли діди та прапрадіди,

насаджають... Чом очі німі?

Ще живі! Ще онуком порадуєм –

посміхнись та чимдуж обніми...

 

2014

 

 

Не варто!

 

За підвіконням ранок мружить очі,

усміхнений, вклоняється мені.

Цього не бачу. Бачу двох синів,

журливий погляд, чую гірке: «Злочин!...»

Щось зовсім інше, невідоме досі

з'явилося у виразі облич...

«Не варто сперечатися, облиш!

Війна!» – почула. Чи тоді здалося?

Не розумію: діти, зовсім діти!

Коли навчились відчувати біль

за неньку Україну у собі!?

Молюся, плачу... Годі! Час радіти

за день новий, що знов стає на варту,

вклоняється, з повагою, мені

і обіймає всіх моїх синів,

з якими воювати геть не варто!

 

2014

 

 

 

 

Нене моя, Нене...

 

Нене моя, Нене,
чом не сплю ночами,
чом життя буденне
замість руж печалі
роздає зустрічним,
ворожнечі ватра
сіє протиріччя,
копійок не варте?
Чом щодня по хатах
носять домовини,
чом так сліз багато
в кожної родини?
Нене моя, Нене
,
поясніть нам (в змозі?)
чому гай зелений –
квітнув при дорозі,
сарана картата
трощить безупину?
Хто той прокуратор,
чом сховавсь за спини
ідолів свавілля,
канібалів людства?
Чом катує вільних,
потура безпутству?
Чом свої, пихаті,
шляхтичі в розмові,
мов дівиці хатні
догоджають змові?
То не видко неба,
вовка на стежині.
То нема потреби
в теплій одежині.
То забракло грошей
не на дачі – зброю:
поділіться трошки,
ви ж бо в нас герої,
ви ж бо патріоти!
Не баріться, друзі –
дайте, ми не проти:
пнуть гордіїв вузол...
Звісно, гарувати
на обидва поля
мусять гайавати –
їх одвічна доля...

Нене рідна, Мати,
не журися, мила –
ми здолаєм ката,
є наснага й сили!
Чуєм
– «Плине кача»,
вірим – прийде весна:
заквітчає вдачу,
знову гай воскресне!

 

2015

 

А ми підставимо плече!

 

Зимова ніч. Буремна ніч –
ні вітерця, ані розмови:
свічки запалюємо знову –
із долею ми віч-на-віч.
Потроху жевріють зірки
на тлі жахливої безодні:
найяскравіші – то є сотня,
Небесна сотня – вояки.
Суворо дивляться униз
й чимдуж шикуються у лави –
невиліковную державу
знов боронити йдуть вони!
«Агов, нас чуєте, живі?
Невже у вас забракло сили,
чи вас не з того замісили,
чи пам'ять загубили ви?
Чекати марно – б
іль пече,
час плине, мов по долі кача.
Просніться – не полишить вдача,
а ми підставимо плече!
»

 

2015

 

Сутність...

 

Малює дощ 
сріблясті вітражі
на вікнах, 
знепритомлених до ранку.
Мов очі, 
поневірені, 
чужі,
мовчать, як ти: 
ні пари з вуст душі,
яка чекає. 
Ні, не забаганку
незрозумілу, 
вишукану їй
потрібно зараз – 
філіжанку кави
з твоїх долонь 
і посмішку надій,
бо ти, коханий, 
маг і чародій.
«Тож не барися 
і хутчиш до справи
!» –
майнула раптом думка, 
а за мить
скінчився дощ, 
дивакуватий в грудні,
і до краплини залишки пітьми
розвіяв ранок 
білими крильми –
відтінки сірого 
втрачали сутність...

 

2015

Буває...

 

Так, не пишеться ані літери,

ні рядочка із щемних пісень,

що в душі бриніли молитвами

до сьогодні ночами літніми –

ти раділа їм понад усе...

Пензлі стомлені, тюби з фарбами

підвіконням в пилу блукають,

погляд, смутком до ніц загарбаний,

не впізнати – не сяє барвами –

віднайти неспроможна Кая*.

Чи годинник, хвилинне рухало,

удавився цепком сталевим,

чи вікно, засиджене мухами,

морок в хаті не бачить? Слухай-но:

нащо вірити Королеві*?!

Не загострюй безвиході лезо,

досить різати коси мріям!

Шлях до суті важкий – довжелезний.

Йдем босоніж, намацуєм тези,

та буває – від слів хворієм....

 

*Персонажі казки Х.К.Андерсена «Снігова Королева»

 

2015

 

 

Худорлявий дощ...

Як не тікаю, худорлявий дощ
наздогоняє, тупотить позаду,
чіпляє, пропонує валідол –
кажу: «Навіщо, краще ноту «до» –
дивись, які дівчата імпозантні!
Які в них парасолі і вбрання:
відверті сукні і стрункі підбори!
По місту день блукаю навмання –
весна! Й думки у голові бринять:
«Закоханий? Чи від любові хворий?»

 

2015

 

Хтось...

 

День розпочався дивним чином:
ні, ранок зазирнув у вікна
 
і сонце, неодмінний чинник,
та філіжанку капучіно
приніс, як завжди.
Ми ж бо звикли.
Велике щастя – мати звичку
до посмішки дружині, людям.
Вітання пов'язати стрічку
дівчатам, парубкам зустрічним –
всім, хто життям в зажурі блудить.
Що здивувало нас сьогодні?
Скінчились гроші, інші втрати:
синоптик не приспав негоду,                                         
люстерко ігнорує вроду?
Ні. Зранку хтось поцілив брата...

 

2015

 

Дівчата, милі....

 

… з інтернету:

«На жаль дiвчата не розумiють, що красу треба 

приховувати».


Осінь. Дощ заплітає на вікнах
павутиння від ранку до ночі
мов павук. День вкорочує віку,
колисає, змикає повіки:
«Спіть, скінчилась краса…» – нам шепоче.
І не втямиш – летиш у провалля.
Морок щільно охоплює плечі,
тіло стомлене, ноги, мов палі –
тяжко дихати, рухатись далі.
Раптом:
«Дзень – розкололось, мов глечик,
на мільйони безликих піщинок –
цокотять, розлітаються в боки:
чи то парубок зник, чи дівчина –
невідомо. То зайва причина
турбувать потойбічного бога
,
що боронить свої володіння
від яскравої, теплої фарби
:
чорні сукні лишають надії,
жодних свят – невиразні події
невблаганно нав'язує варвар.
Так було: чи то рік, чи хвилину...
Сонце знову розплющує очі,
просинається ранком людина,
а за вікнами березень плине
і жадані фігури дівочі
в коротеньких і довгих спідницях, 
на маленьких підборах й високих.
Щоки сяють, мов ті полуниці.
Перехожий, (він, звісно, не з криці),
обіллявся, схвильований, соком...
Знов весна. Забуяють каштани,
велетенські казкові свічада,
ситець змінить набридлії штані
і, можливо, тоді на світанні
ми вшануєм чуттевую Ладу....

P.S.

Дівчата, милі, не ховайте вроду!
Пишається дочками Україна.
Шевченко, Брянський та Куїнджі згодом
не з'являться у нашого народу...
Світ без краси залишиться в руїнах...

 

2015

 

 

Жебрачка...

 

За брамою, в кутку, сиділа осінь,
губила жухле листя у струмки.
Змарніла, мовчазна. Й мені здалося –
то ненька наша стомлена і боса
чекає милосердної руки.
Жебрачка – всіми кинута й забута –
ні парасолі, ні плаща й калош.
За що незрозумілую спокуту
у темряві відмолювала? Люто
гарчав наглядач – біснуватий дощ.
Він не вщухав, бодай хоч на хвилину,
з цієї, тіньової сторони,
а за високим муром співи линуть,
дівчата на піринах у перлинах
не знають, що є в світі полини...
Чекає осінь – сльози на обличчі
.
Вона не сива – мов бурштин руда,
смарагдовії очі... Ні, не кличуть,
мовчить пихатий світ – йому не личить
за попелюшками, хоч трішечки, ридать...

 

2015

 

 

Гей…

 

…з переписки на літсайті (авторська пунктуація):
Вона:
- Гей а чому я вас раніше не бачила)) Файно 
пишете! Дякую

Він:
- Дякую, тіко я не гей

*************** 


Що ж то коїться у світі,
люди добрії?
«Гей…» – нашіптували віти,
день на обрії.
Ізненацька дощ весняний:
«Гей, товаришу!» –
по кватирках дзобав, вправний,
мов по клавішах.
Переходжу по бруківці
тиху вулицю:
«Гей, дідусь, ви початківець
служба журиться.
«Ні, синок», – кажу сержанту
й капелюха ніц –
«Я не гей – козак! А жарти
звернеш до дівиць».
Що ж це коїться, панове?!
Навіть жіночки:
«Гей! – мені кричать – шановний!»
То шановний чи виновний?!
Кляті балачки...

 

2015

 

 

За мить, світанок...

 

За мить, світанок... З кожним днем весни
очікуєм тепло, порозуміння,
пташиний щебіт, а натомість, міни
за упокій співають гімн війни.
Тремтить земля, бажає, молить нас,
хоч малого зернятка у обійми,
щоб народити колос: досить бійні!

благає ненька, зморена, сумна.
Почуєм, зрозуміємо, сини?!
Не варто жити, дихати повітрям,
якщо вогонь роздмухується вітром,
шаленим, з-за братерської стіни:
жеврій, аж раптом, знову, до небес,
летить багаття, рідну землю палить.
Не подарунок то до дня Купали –

зухвалий, невгамовний політес...
За мить, світанок... Дівчині-весні
тепла бракує, віри і надії,
пісень пташиних... Виправим, зумієм!
Набридло щастя бачити у сні...

 

2015

 

 

Сон...

 

Заціпенів... Погляньте: журавлі!
Пірнаючи у сіре дрантя хмари,
квітневим днем, у вранішній імлі,
не звідавши страждання на землі,
птахи вертались у життя примарне –
у рідний дім. А ми, четвертий рік
сорокап'ятку, стомлену від бою –
тяжкий, але надійний оберіг –
на захід, оминувши свій поріг,
крізь жар війни, щодня везем з собою.
Кру-кру, кру-кру
, – величнії птахи
наспівують пронизливо, чудово
весняний гімн, долаючи страхи
і нам здається, ніби крізь віки,
бринить непереможна рідна мова.
Пустун і шибеник, грайливий дощ,
навряд чи змиє посмішку з обличчя –
удруге перетнувши закордон
ми у фільварок увійшли гуртом,
щоб за годину виспатись, зазвичай...
... і раптом град... шалений! Вибух, дим –
палає хата. Зліва – дві тополі...
Одвічний бій
, – опліч стоять діди:
країну врятували від біди –
онукам, нам, відстоювати волю...
Кру-кру, кру-кру
, – у небі журавлі:
тривожний заспів вкотре серце крає,
бентежить душу. Сотні поколінь
виборювали щастя на землі –
чи зможем ми її назвати раєм?!

 

2015

 

Учорашній столяр...

 

«... столяр, як це не дивно, краще бачить життя, 
ніж космонавт...
» (с)

 

Полем йшов і темним лісом,
степом – аж до моря.
Сніг і вітер, жовте листя
та калинове намисто
зустрічав в покорі
і в надії, марив ночі,
роздивлявся днями:
де оті блакитні очі,
де та посмішка дівоча?
Чом життєві брами,
як навмисно, зводить доля,
плутає стежини?
Зустрічаю Таню, Олю,
заблукавши в трьох тополях,
у кущах – Гражину.
Чи не ті пісні співаю, 
чи забракло мови?
Край не той вважаю раєм –
інший є за небокраєм,
вільний і чудовий?
Ні, напевно,
що красуня
дівчина з Парнасу
і моїх рядків парсуни
їй ввижаються абсурдом,
марнотратством часу.
«Нащо дівчині невіглас,
учорашній столяр?
Не богемний має вигляд…» –
хтось весь час на вухо скиглить
Музі – мрії, долі...

 

2015

 

 

Аll inclusive або незчувся, як…

 

Витяг з дебатів на літсайті:

 

«Ирина, кто сказал, что здесь на УПП нет 
профи?
ВЕЛИКОЛЕПНЫЕ ПОЭТЕССЫ АННА 
САДОВСКАЯ, 
ИННА АНАТОЛЬЕВНА, ДЕФОНТЕР, 
ДМИТРИЙ ЧЕРАШНИЙ...*
Да можно навскидку назвать ещё с десяток 
имён…
» 


То берёзка, то рябина,
то – подайте мне коня!
Крає серце без
упину
стежка,  тягне навмання...
А від чого? Та від болю!
Що ж то коїться в душі?
То, как зверь по чисту полю,
то, как цапля в камыши.
Рік не топлено у хаті,
не годована сім'я –
кто я, люди! Аня? Катя?
Или Дима? Кто же я?
Скаженіють навіть рими –
не второпаю ніяк:
спутав женские с мужскими
понимаю – всё, маньяк!
Народила мати сина,
а віршує, бач, дочка –
смехотворнее картины
не представишь с кондачка.
Хто той Вітя Перестукін
?*
землекопа півтора,
тёмной ночью, как преступник,
лёгким росчерком пера
перевтілив в образ новий –
вмить із двох чоловіків
двух поэток, из основы,
создал магией руки.
Підкажіть-но, любі друзі,
як відновлюється стать?
Мне не нужен all inclusive,
дайте вновь мужчиной стать!


*  В
ітя Перестукін – Л.Гераскіна. «В країні 
нев
ивчених уроків».

 

2015

 

 

Календарик для онуки…

 

Вітер. Сніг летить в обличчя –

першим зустрічає січень.

Річка кригою закута,

ліс дзвенить – чатує лютий.

Вище сонце, день зростає.

Птаство піснею вітає.

Сніг пом’якшав – йдем в лісок

відшукати пролісок.

Плаче стріха, зранку мряка –

перші, березня, ознаки.

З вирію летять птахи.

На деревах, скрізь, бруньки.

Тиждень-два – свічки киянам

даруватимуть каштани.

Згодом розцвіте бузок –

квітень стрімко збільшив крок.

Берег лівий, берег правий –

Дніпр в човні катає травень.

Сукні одягнули схили,

храми сонце освітило.

Привітались дзвони гучно –

Київ за весною скучив.

Днів за сім в міста і села

прийде літечко веселе.

Дітлахи полишать школи,

щоб пізнати світ навколо:

хтось з батьками їде в гори,

хтось збагне морські простори,

хтось до бабці – на городі

попрацює при нагоді.

Липень з червнем серпень стріли –

пригостив усіх. Умілий!

Кращі арбузи і дині

й айстри, чемно – всій родині.

Подивився на покоси –

золотаві, наче осінь.

Помахав крилом лелека

і у вирій – шлях далекий –

полетів одного ранку.

А дерева на світанку

поміняли колір листя.

Дощ прийшов із передмістя –

оголив за тиждень віти

і майнув блукати світом –

чи-то змерз у листопаді,

чи-то грудень на заваді

став, бо сніг літав лапатий

й заважав дощу стрибати?

Тиша. Мріяла країна

чим святковий день зустріне.

Миколай прийшов, нівроку –

з подарунком – з Новий роком...

 

2015

Ми не були знайомі особисто

 

Памяті Кузьми…

 

 

Ми не були знайомі особисто…
Ти не зважав і дарував пісні.
Щоразу, мов яскравеє намисто,
квітчали Україну й рідне місто:
байдуже – взимку, літом, навесні.
ВІН не дочув, або, стуливши вії, –
нестерпна звичка у останній час –
про щось високе, неосяжне мріяв
й полишив без уваги і надії
тебе самого... Вранці... При свічах...
... ми не були знайомі особисто...
Так склалося – не з нашої вини...
На жаль, зимою не цвіте любисток –
байдуже, пісня надихає змістом:
у серці і у пам'яті бринить...

 

2015

 

 

Казочка...

 

«...шепоче листя щось на кшталт сюїти,
бузок зіп'явся зранку до небес.
Вдихнув на повні груди
тільки жити,
хлоп'ятам по сопілочці зробити,
та раптом настрій загубився, щез...
Я озирнувся
і очам не вірю:
нема будинку, сонце у імлі,
мов сарана, нас оточили звірі

не люди, не тварини – пащі шкірять...
Не боягуз, та ледь бо не зомлів.
Схопив жердину довгу, з огорожі,
і, як навчав
пластун, твій прадідусь,
щосили
пики хтиві та ворожі,
гукаючи:
«І знов за рибу гроші?!»
гнав й лупцював трикляту череду...
Чотири роки... У снігу, в багнюці,
аж доки не настав весняний день,
нахабним звірям мозок їхній куций
жердиною, правилом екзекуцій,
ми лікували від брудних ідей
».
«Ти знову, діду, посміхнувсь онука,
розповідаєш казочку мені?!
І батько пише, що полює крука...
Коли життю цей світ простягне руку, 
коли збагне, що гине на війні?!
»

 

2015

 

 

Навзаєм...

 

На дощик гримну: «Жартівник, тихіше!
Не бачиш з-за вікна – онука спить.
Їй колискову добра бабця Тиша
наспівує – геть причаїлись миші
й бешкетник-протяг зупинивсь на мить».
Всміхається маля – напевно диву,
що уві сні із нею заграє.
І навіть світ, до полювання хтивий,
розчулився: пройшла весняна злива
і солнце посміхнулось – навзаєм...

 

2015

 

 

Чужий...

 

Передостанній, глибший подих.
Затуляє повіки щільно.
Поринає... Не в теплу воду,
у життя – шалену пригоду.
Чи повернеться звідти вільним?
Натякали: у тій безодні,
що колись називали раєм,
не десятки віків, а сотні,
із насиллям, знущанням згодні,
животіють двоногих зграї.
За пустелі зі скла й бетону,
хворобливу любов до влади
кожен стрічного без утоми
нищить вперто, люто, свідомо –
брат у брата стріляти ладен.
Як пройти крізь жахливе пекло,
натякнути, що мають крила?
Вибух! «Боже, якая спека....»
«...бач, чужий – забув про безпеку...»
Хутко янгола сірим вкрили...
Не помер. Трохи дзвін у вухах,
трохи крила... А чи зламали?
Мовчки ходить між нами й слуха:
розум виборов силу духа?
Він чекає... А нам замало.... 

 

2015

 

 

Коло зімкнулось...

 

Кожен володар і кожен убивця

власного розуму, хисту і долі.

З першого кроку в життя по долівці

кажуть – розумнії, інколи – вівці –

всі: православний, юдей чи католик,

щоби родині уникнути горя,

шлях спланувати на довгії роки.

Звісно, батьки підключаються хором,

вчитель планує на батьківських зборах,

як нам засвоїти краще уроки.

Ми ж бо не проти – навчались сумлінно,

правда, здебільше на пагорбах – поряд

школи і дому – збивали коліна,

лікті у «війнах». А час швидкоплинний –

мить і незчулися – осінь надворі.

Радість? Ні, смуток – дитинство минуло,

та не від цього зненацька сивієм:

помилки, хиби вертає минуле –

лячно. Війна, про яку геть забули,

битись по-справжньому з нами воліє.

Коло зімкнулось. Впадати у відчай

і недолугість на інших складати,

чи до проблем розвернути обличчя?

Кожен вирішує, що йому личить:

долю вівці чи людини обрати...

 

2015

 

«Підрахуй...»

 

Сади цвіли, біліли хати.
М'яча вовтузили малі
допоки не покличе мати,
допоки не підуть в солдати -
шляхи мінливі на Землі.
Вважали, старше покоління,
облаштувало кожен крок,
щоб вік не повзать на колінах,
а вільними, мов пісня, линуть
без перешкод аж до зірок.
Але не сталось дива з нами:
нестримних мрійників ряди
в останню мить чекала яма,
глибока - вирив хтось без тями,
а чи навмисно? Ще й радів.
Минали місяці і роки,
шаліли в пошуках ідей,
міняли навмання пророків -
забракло сил зробити кроки
на волю. З ями. До людей...
Не в перший раз і не в останнє
спіткають ями на шляху.
Чи звичкою довіку стануть,
чи зможем вирішить питання?
Чи знов почуєм:
«Підрахуй…»

 

2015

 

 

Звабниця...

 

Зненацька луснув небосхил:
від небокраю у шпарини
жалі, прокльони і страхи
майнули з вітром на дахи
й крізь димоходи у хатини
та причаїлися в пітьмі
 
осіннього чекати ранку:
чи запанують між людьми,
чи виженуть потвор за мить
за їх безглузді забаганки?
Поволі відступає ніч.
Зоря підпалює дерева:
багряні, жовтії вогні
у вітах знизу й в вишині –
чаклує звабниця жовтнева,
вражає барвами й теплом, 
мов жінка пестить наостанок:
од мар світлішає чоло,
всміхнється остраху на зло –
хто до такої не пристане?
Душевний мрець або сліпий
байдужі, бо не мають тями.
Краса – мотив, хмільний напій.
Віки за неї йшли у бій.
Невже забулося з роками?!

 

2016

 

 

 

Доля...

 

Колись узимку, давньої пори,
(тоді мороз робив добряче справу!)
із Богом позабутої діри
до міста,
  де панують честь і право,
(про це чутки ходили між людьми)
ішов юнак у драній сірій свитці -
спішив до світла з вічної пітьми,
шукав він долю - гарну, світлолицю,
бо рівні не знайшлося у селі...
На схилі дня навздогоняє дівку.
«Зручніше вдвох блукати по землі, -
знайомиться, - з’єднаємо готівку,
у передмісті, чув, кав’ярні є...»
І вполювало двох зухвале місто.
Але спочатку хто ж це визнає?
Ішли роки: яскраве та барвисте
набридло до нестями. Ось тоді
юнак жахнувся: загубив надію.
І дівчину, якій колись радів.
Пішла. Нестримні, правильні рудії...
Шукав усюди тиждень, місяць, рік,
мов у стогу малесеньку булавку.
Та марно, бо під Трійцю, на зорі, 
дівча перетворилося на Мавку...

 

2016

 

 

 Дощ...

 

Шепоче дощ, ховаючись у листі,
про таємичі недосяжні небеса,
про те, що не затримається в місті,
що радий ночі й теревеням сам на сам.
Зірки не підглядають, не бентежать,
вони милуються собою у Дніпрі
допоки ранок не зіп’явсь на вежі –
байдужі до людей за всякої пори.
Дощ не вщухає – в нього обмаль часу,
адже червнева ніч коротка, мов життя
дароване у хаті, чи у яслах.
Скрутне і радістне. Шлях війн та каяття...

 

2016

 

 

Богу те відомо?

 

Жебрачка, незважаючи на холод,
на посмішки буденності й загалу,
неспішно, споглядаючи навколо,
йшла навпростець. Чи то вона змагалась
сама з собою. Чи шукала пару –
супутника в поневіряннях світом,
єдиного, спроможного примари
розвіяти, подарувати квіти,
з яким озветься приспане бажання,
одвічне, неподолане з роками,
омріяне – пізнати смак кохання
й натішитись без міри дітлахами,
онуками та правнуками згодом.
Огидне дрантя – привід сталих жартів,
спалити, бо не стане у пригоді.
Невже вона цих радощів не варта?!
Не заслуговує бодай уваги
від пересічних? Сотні літ, свідомо,
чекає жінка від людей поваги,
одне бентежить: Богу те відомо? 

 

2016

 

 

Давай зіграємо…

 

«Давай зіграємо у «дурня», –

чарівно посміхнулась осінь, –

навіщо копирсатись в урні?

Заробиш на життя культурне

не так, як звик – принаймі, досі.

Поставлю золото, ти – вдачу:

доцільно. І тобі приємно.

Неперевтомишся, юначе:

бач, фора є, і шанс добрячий –

шенгеном марив недаремно

і будівництвом в передмісті,

десь біля річки чи у пущі,

хатинки – так, кімнат на двісті –

щоб читачі газети «Вісті»

на знімках бачили грядуще

і не втрачали й на хвилину

надії, що одного разу

їм піде карта без упину

і замість гіркого полину

здобудуть гроші й манну. Разом.

 

Лишись, зіграємо у «дурня»...

 

2016

 

 

Ти не лякайся…

 

Натхнення: пісня М.П. Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» 
та картина І.К. Айвазовського «Дев'ятий вал»

 

 

Ніч яка місячна, зоряна, ясная.
Видно, хоч голки збирай.
Із галереї, з перегляду, згаслії,
йдуть відсипатися в гай.
Ляжуть укупочці, встелять рядниною,
зверху накинуть жупан.
І засинають, натомлені дниною,
їх огортає туман.
Світ чарівний, забаганками всипаний,
жіночка бачить у сні.
А чоловіка щось нудить та сіпає,
стогін луна голосний.
На кораблі, в океані, навпомацки,
він, крізь шалені шторми, 
йде визволяти, по квоті обкомівській,
Анжелу Девіс з тюрми:
«Ти не лякайся, що ніженьки босії,
що загубив капелюх,
я все владнаю і до Феодосії
вільна потрапиш, мій друг!
Ти не лякайся, не змерзнеш, чорнявая,
тепло – ні вітру, ні хмар…
»
Тицьнувся в груди й затих, наче в гавані,
жінчин омріяний дар...

 

2016

 

 

Хрещатий яр...

 

Хрещатий яр, Хрещатику,
крізь тебе плине час,
ідуть батьки з нащадками
і кожен, мов свіча,
сумує: нам, нескорені,
чоловіки й діди,
пробачте, сотня з горнього,
не здолано біди
іззовні.
І всередині,
у рідному краю,
годинник переведено,
але ж тенета в’ють
довірені. Довірою,
бо кожен з них гравець,
маніпулюють «щирії»
й скубуть нас, мов овець,
не гірше попередників -
покращують життя
собі. Своє. Всередині.
Без краплі каяття.
Ще й кажуть: ви нестримані,
нас висунув Майдан!
То ж не чіпайте римами,
що не стрімка хода...

Хрещатий яр, Хрещатику,
крізь тебе плине час,
ідуть батьки з нащадками.
Куди? 
Ідуть. 
Мовчать...

 

2017

 

 

 І зійде сонце...

 

І зійде сонце. Як завжди зранку.
Авжеж, не сон це, бо крізь фіранки,
здолавши морок, іще грайлива,
летить бадьоро проміння злива.
Зчиняє галас велике місто
.
Щодня загалу потрібно їсти,
щоб далі вправно лічити гроші
за квітнем* в травні, позбувшись ноші:
гріхи одвічні душі і тіла
розумник стрічний узяв. Кортіло.
Спливали роки, міліли ріки,
геть важче кроки, дорожче ліки
,
і замість друзів
листи та знімки.
По стрічній смузі час плине стрімко
не наздогнати, не повернути.
Примарні ґрати і звичок пута
відволіка
ють від головного:
прибрати камінь,
знайти дорогу...


*... вірогідна дата смерті Ісуса з Назарету  -  3 квітня 33 року н. е.

 

2017

 

 

М’ячик...

Розплавляються карнизи –
спека. Дужча день за днем.
Все дістало: телевізор,
зарплатня, сусіди, криза –
край! Гори усе вогнем!
В ніч, бодай ніхто не бачив
і з питаннями не ліз,
п'ять сукенок, жменю вдачі
і обожнюваний м'ячик
у глибини трьох валіз
заштовхаю, ще й водичку,
щоби з ранку, на таксі,
(то потреба, а не звичка!)
встигнути на електричку.
Потяг зараз не для всіх.
Так з вокзалу до вокзалу,
через тиждень, а чи два,
я до моря доповзаю
(жінці витримка не зайве)
й шепочу, бо ледь жива:
«Ветер, ветер! Ты могуч,
ты гоняешь стаи туч,
ты волнуешь сине море...(с)
Чом же я не у фаворі?
Не волай, кажи у вічі,
волошково-голубі:
і фігура, і обличчя,
і валізи – що, не личать?
Мо читати вірш тобі?!» 

 

2017

Тарантіно...

Трамваї зацікавили блондинок:
колеса є. Ще й скельця та дзвінки...
Хутчіш у ніч! 
Як би ж то Тарантіно
кохатися схотів – 
ми б залюбки
завчасно «відфутболили» ромео
й не купували з під поли печаль,
а тільки рекламовані «Dormeo»
м’які матраси й ковдри зазвичай.
Сумує ніч
й порожнє місто Лева:
нахабним підкорилися балі,
а іншим, 
незаміжнім королевам,
залишився віршований політ...

 

2017

 

Вітрила

 

Час від часу запитує кожен себе –
запитання у кут заганяють одвічний
в нетрях трюму, допоки пливе корабель,
бо ж керманича жоден не бачив в обличчя.
А навіщо? І далі – уточнень потік,
як завжди невідкладних, й, на жаль, особистих.
Хто схотів - із судна, при нагоді, утік.
Інших – правки хвилюють. Загальні, у змісті.
Ні, не чутно. І лізуть по сходах наверх,
у пітьмі розчавивши насмерть попередніх –
йдуть за правдою в безліч узгоджених черг:
від малих до великих. А також – середніх.
Геть усі – очманілі од мрій – пливемо
із сусідами, сім’ями – ціла країна.
Кинуть зверху – ми хутко оте поїмо
і на весла мерщій – гарувать без упину.
«Де вітрила?» – питає наївне дитя.
«Цить!» – сичать, бо жахаються – чути усюди.
Отаке в нас життя, отаке в нас буття.
Так, вітрила…
З чуток – винні миші. 
Чи люди?..

 

2017

 

 

Веснянка

 

Загал не гребує словами,

бракує часу для промов,

бо сонце в нас над головами

частіше ставить ряд умов:

то прохолодно. То, бач, хмарно.

То дощ неголений з утра.

То про люстерко тиждень марить

чи то від Павла, чи Петра?

Чіпляється за кожен привід:

«А памятаєте, колись...» –

на мить всміхаючись ігриво

і знов ховається за ліс.

Ні спроба дати парасолю,

ні натяк: «Ти повинно буть!»,

ні казка про стручок квасолі –

не аргумент. Не хоче чуть.

І що, панове, з цим робити?

Весну з-за пічі споглядать?

Не стрінеш файної кобіти,

бузок проґавиш – ні, біда...»

Геть неможливо, час минає?

Та сонце в кожного з нас є.

Авжеж, дружини. Гей, вина їм,

веснянку – свято настає!

 

2017

 

Недовіршене...

 

Спливає час, вмирає день,
зникає цілий світ.
Стікає сонце геть бліде
з кісток холодних віт
у землю, крізь траву й тіла,
губитись у пітьмі,
у неосяжних нетрях зла
поміж фугасів й мін,
бо на поверхні голосна,
без вихідних та свят,
шукає данину війна
четвертий рік підряд.
Її жахаються  в містах,
у кожному селі.
«Нема на зрадниці хреста –
їй нікого жаліть», –
летить відлунням до небес
і губиться між хмар…
«…чекай, кохаю лиш тебе…» –
підгледів зміст ліхтар
та дочитати лист не встиг –
струм відімкнув Петрусь.
Нащадки Тютчева й Толстих
йшли підкоряти Русь…

 

2017

Дмитро ЧЕРАШНІЙ