* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

З ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ЗОШИТА

13:05 03.04.2017

З ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ЗОШИТА

/БЕРЕЖУ!/

Раб  нікуди  звідси  сам  не  піде.
Топчуть  байстрюки  тіла  легенд.
Берегтиму  український  Південь
ревно,  ніби  кисень  для  легень.

Перекрито  виходи  і  входи,
видихи  і  вдихи  рідних  слів.
Бережу  одвічні  генофонди,
мов  худобу,  загнану  у  хлів.

Сперло  дух,  здавило  груди  степу,
як  живцем  похованим  в  труні.
Але  дух  –  не  стерти.  Степ  все  стерпить.
Бережу  (кому  як  не  мені?).

Пам'ять  зла  у  києвів  та  вінниць.
Та  й  не  ті  тепер  вже  Чернівці.
Нищили  мій  край  пекельні  війни.
Та  найважче  –  вижити  на  цій...

Никати  понурим  партизаном.
Мову  за  халявою  нести.
А  довкола  мокша  і  ерзяни.
Хоч  візьми  й  подайся  в  монастир.  

Ледве  чутно  той  синівський  розпач:
тихо  гине  мати  на  руках.
Тіло  мови  точить  зла  короста  –
як  би  не  молив,  не  нарікав.

Край  мій  заповітний  –  не  фальшивка!
Край  мій  –  не  хохол,  не  малорос!
Не  взяла  його  чума  фашистська.
Діти  рідні  –  гірше  всіх  загроз.

Вбити,  розгребти,  розмежувати.
Препарують  степ  чужі  й  свої!
Душі  на розп'яття  меншовартість
супроводить, ніби конвоїр.

Та  в  степу,  як  в  затишку  криївки,
не  страшна  ніяка  татарва.
Бережуть  мій  Південь  –  український!  –
стріли  серць  і  мови  тятива.

 

 

 

/зореліт/

Земля – космічний корабель.
Мій погляд в небо – стерновий – 
на щонайбільшій з арабелл 
знамено Возу встановив.

Ми нерозривні з кораблем.
Жене́м. Від кого чи за ким?
Від возу суєтних проблем,
що в рубці змінюють замки́.

До неба очі підведіть –
в зірковий сяючий планктон.
Як стихнуть кола на воді –
заструменить з очей Платон. 

Піднято вічністю шасі: 
зведіть-но думи догори!
Вздовж галактичної осі 
і ваше тлінне догорить.

А тут мільярдами горінь
тремтять космічні манівці.
Але пливуть в небесну рінь 
лиш астрономи і творці...

А юнги дивляться 2D.
Додолу гне підніжний корм.
Чабан отару геть веде
від Глибини під нічником.

 

/недоперевірш/

Коли на біле хлине недовірш,
мов на зіницю – більма катаракти,
себе йому не вручиш, не довіриш,
як тракторист чужинцю – рідний трактор.

Як сокіл плазунові – кревні крила.
Як чайка жабі – видовжені лапи.
І не кляни Мефодія й Кирила,
що не злетіти літерам крилатим.

Хай вибухне Везувій недовесен,
хай ріки захлинаються болотом – 
все стерпить вірш. Хай знає смак диверсій.
Інакше, як всі «недо» побороти?

Застигне магма слів міцним підгрунтям.
Багно скерує ріки в кращі русла.
Тож думи, наполегливо гаруйте.
Де ґандж, де сила – якось розберуся.

Поперед батька пріть, недорядки,
влаштовуйте брудні свої теракти.
Я знаю: без принук і директив
скресає з віршів крига катаракти.

Бо в паранджі з невидимих полуд
рядок твій – автомат на перевірці.
Твій саджанець. 
Аби лиш, як поллють,
не переріс із недо- в пере-
вірші.

 

/ЗоваН/

Скрізь обступають боги, мов на Божий суд
збіглися, визирають з усіх усюд.
Та із сили-силенної треба обрати одного.
Стою. Обираю єдиного – власного бога...

Хтозна вже скільки марудних спливло годин.
Пляшка стоїть мінеральної диво-води
переді мною із написом: «Слабогазована».
Натяк збагнув. Натяк прийнято:
«Слав бога Зована!»

Бачу табличку на церковці: «Це – раби Господа».
Господи! Плутаюсь в літерах: Господа? Гаспида?
Поруч табличка моя, цивілізована
світить як в морі маяк: «Це – вільні Зована».

Бачу: у всіх, хто згадував
словами гарними Зована,
на противагу гадинам –
душа згармонізована! 

У хрестовопохідних карателів, 
що кидали каменем в Зована:
душа за іконними гратами,
церквою канонізована.

Славте Зована! 
В ритмі Зована
моя лірика ритмізована.
Славте Зована! 
В стилі Зована
моя лексика стилізована.

Коли лексика не дозована –
ти звертаєшся не до Зована.
Чує лихо душа розорана.
Більше Зована! Більше Зована!

Атмосфера чиясь загазована.
В когось мова полонізована.
Я ж – дочитую сагу Зована.
Безтурботність в полоні Зована.

Так релігія організована:
я і ти – просто органи Зована.
Мною дихає він, а тобою – їсть.
Він не злий, а тому – не зганяє злість.

Не карає, як... «сильногазована». 
Не щипає, як «сильногазована».
Наша усмішка символізована:
кожен з нас просто – син волі Зована!

/летимо/

ми ідемо
ми мовчимо
ми не спимо
ми не їмо
можливо, присмак ескімо
можливо, роль в німім кіно

усе не те
усе не те
зима мете
на сцені теж
усе не те й метіль мете
куди не глянь – не ті й не те

ні бе ні ме
ні бе ні ме
як у дешевім аніме
його, її, тебе й мене
ти – ще не вмер
я – ще не вмер

куди іти
куди іти
летіти, плисти, слать листи
розводять дурнів і мости,
кролів, худобу, бліх
і ти

і ти туди ж
знов з ними ти
мета кінцевої мети
ґвалтує безгомінь мартин
і ти з мартином тим лети
у вирій
вирвою думок
спимо, їмо та летимо

/борода/

Моя борода така м'яка і густа,
що здається,
 
ніби в ній гріються метелики:
легкий подув вітру –
і звідти повилітають
 
строкаті ококрилі махаони
та кинуться врозтіч.

Проте, вночі 
в ній гніздяться кажани.
Вони гучно пищать,
ретельно вичищають крила
та вигодовують дитинчат. 
Хоч удень борода – 
не такий вже й поганий прихисток
для горобців, ластівок, 
бабок та комарів.

Але я надаю перевагу думкам,
що рояться в моїй бороді,
дикими бджолами.
Вони регулярно приносять 
густий брунатний мед,
трамбують його у стільники.
І коли мед загусає –
перетворюється на вірші.

Все, що вам залишається –
обережно витягти важку рамку
та поласувати 
запашними, соковитими катренами,
від яких приємно липнуть губи та язик.

Але жуйте мед разом з воском,
смокчіть мед, 
заточений в шестигранні чарунки.
Бо як тільки почнете зливати його
в окрему посудину –
у вас неодмінно вийдуть верлібри.
А якщо розмазати мед по тарілці –
він запахне прозою...

Моя борода така м'яка та густа,
що здається, 
ніби з неї можна 
понавитягувати віршів 
на цілу поетичну збірку, 
або викачати медогонкою
повноцінний акацієвий роман...

/примати/

Свідомо приймати або не приймати —
усе, що різнить нас від нижчих приматів.
Отак наприймаєшся зопалу рішень —
і крутиш педалі, мов злий велорікша.

Чарчину тримати або не тримати?
Ще трішки — й запишуть у нижчі примати.
Продай патисони, купи сальтисони
і фарші крути замість лускати сонях.

У вищих же колах найнижчі примати
збираються рішення вкотре приймати.
Отак наприймаються: глядь — уже й криза.
Накрутять тарифи і мізки на призов.

Так волю даєш нутряному примату —
і в кайф з аквалангом туди поринати.
Лиш мавпа тим часом із докором гляне
на твій полірований зовнішній глянець,

загляне всередину, шкіру задерши,
на те потаємне іржаве відерце,
що й ангел у шоці відхреститься брати,
і мавпа відмовиться визнати братом.

За доказів браком
і якості браком.
Боги констатують: "Дууурний неборака..."

 

/із попелу днів/

Виходець 
із покацапленого краю, 
клаптик до клаптика —
мову свою збираю, 
крихта до крихти, 
мов тіло бійця порубане. 
І нічого, що поки що —
вона лише рудимент. 
Бо мова моя постала 
квіткою з попелу днів. 
Попіл століть цементується —
і вже пополудні 
мова моя —
слів та речень залізобетони. 
Мова моя — осатаніла 
Елізабет Баторі. 
І не тому, щоб жорстокістю 
залякати чи похизуватись. 
Просто довкіл накопичена 
критична маса хижої вати. 
І в будь яку мить 
нас піднімуть в повітря 
ватяні динаміти. 
Та заздалегідь 
завбачливо 
підривників сліди я намітив. 
Мій праведний гнів 
не чіпає Людину —
я нелюдь січу та караю. 
Я з попелу днів —
давня мова 
славетних часів 
докацапського краю.

 

/loko_мотив/

Все, що про тебе я мав розказати, 
локомотивом чкурнуло в Козятин. 
Локони хтиво на бюст полягали. 
Я за тобою – з Козятина в Галич. 

Все, що пронюхати встигли мурахи, 
зранку прожогом рвонуло у Рахів. 
В гори! Нема тебе тут. Зачекався. 
Аероплан твій чкурнув за Черкаси. 

Чом же біжиш, ніби від печенігів? 
Чартерним рейсом лечу у Чернігів 
(здалеку ще засікли білоруси). 
План "перехоплення". Ревно борюся. 

Стали щільнішими навіть кордони:
не пропускають. Ну чим не кондоми? 
Всі прикондомники – спина до спини. 
Будь-який транспорт, здавалося, спинять. 

Ти ж моя люба, моя ж ти голубка! –
Змінюєш тактику: Київ – Алупка...

 

/недоладність/

Все 
просто чудово.
Всі 
просто чудові.
Короткі, куці чи довгі.
Шиншили, кішки чи доги.
Люди на дні й на вершині.
Трудодні та машини.

Все 
просто і складно.
Всім 
у просторі складно.
Плити — земні й шоколадні,
скла́дні церковні у ладані
плавляться від нетерпіння.
З пащ — то молитва, то піна.

Все 
просто дратує.
Всі 
простір дратують.
Гострим до сліз рататуєм
вгостять як слід на тортурах
шеф-кухарі й шеф-начальство.
Тортом частують нечасто.

Цей 
простір, мов листя.
Все 
просто — молися.
Вдаль грозяться поплисти
мізки, хмарки і плити
шоко|ладні та літо|сферні.
Щоки — в ладані, літо — в спермі.

 

/віра/

Вірить у магію пахощів медіум,
духів, слова і вітри крадучи.
Мім, що загрався в безмовну комедію,
вірить у зір глядачів...

Вірить втікач у китайські кросівки,
навіть якщо задубіли й намокли
ноги, що гравій устигли просіяти,
очі, великі й скляні, мов моноклі,

руки, що вицвіли і поруділи,
джинси твої, безнадійно потерті,
мрії, спустошені, мов породіллі,
жили, розбухлі від фальші патетик.

Все в тобі вірить, усе закликає
мати харизму, не вірити призмам.
Все підбиває ламати лекала,
жертви богам дарувати на тризнах.

Навіть, якщо без одеж, розпростерті,
пустять повії ману анатомії,
віра поможе тобі просто стерти,
просто згадати про в_с_е. 
А натомість,

в_с_е 
трохи згодом згадає про тебе,
ролі усі твої, всі аромати,
милиці, крила, протести й протези,
віру – що в кожному тліє романтик...


/самобутні/

 

В колeсах білками згоряють будні.

Ми вжe й забули, як гризти лікті...

Мов сіль на очі — ці самобутні

у 21-му лихолітті...

 

Нeмов видeлка в тугому гузні.

Мов хрон у носі. Мов кістка в горлі.

Ці самобутні... тим і могутні.

Хоч зубоскалять, що босі й голі.

 

Життя талантів — щодeнна відсіч.

Палким протeстом живe інакшість.

Та ставлять коми в цій оповідці

лиш іхні душі — ясні, монаші.

 

Нe віртe блазням, що випадково

на світ з'являлись орли в багнюці!

Ці самобутні... самі в підкови

під лютим тиском вкліп ока гнуться.

 

Впадe знeгода. І нe остання.

Зима завіє. І навeсні лиш

сплeтуть із повсті нові повстання

осточортілі і знавіснілі,

 

ці самобутні!.. І мов олія

ввіллються в будні. Готуйтe лікті

Собою бути — нe лихослів'я

у 21-му лихолітті.

 

/смердимо/

Губи намащені, а п'яти порепані.
(народна приказка)

Грає море м'язисте в атлета.
Сироїд сяє чистим нутром.
Як же нами смердять туалети,
кабаки і вагони метро!

Морд охайні, гладенькі уривки,
поруч — пудра й парфуми мордят.
Та базари, вокзали й курилки
як смерділи, так досі й смердять.

Хтось процідить "яке його діло?",
заморочений плином думок.
Нами пахви й віки просмерділи.
Смердимо, смердимо, смердимо. —

Молоді, старигани та діти.
Сморід злився в суцільний струмок.
Ми смерділи і будем смердіти!
Ніби це головна з перемог.

Просмерділи сорочка й білизна,
крематорій, смітник і... життя.
І монета, брехнею облизана,
і монетою — зграйка жидят.

Береженою честю ізмолоду
кожна чесна повія смердить.
І від нашого рідного смороду
не духм'яніші жодні меди.

Напомаджене репання п'яток
компенсує смердіння думок.
Ладні будь-кого вмить розіп'яти,
хто за пахощі б'ється затято
на перетині чвар та пиятик,
ми в прийдешнє здавен смердимо!

 

/терплю/

"Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи." 
© Василь Стус.

Терплю, терплю. 
Терпець — наждачне коло.
Вивільнюється з груддя діамант.
Засяє грань, прошивши, мов осколок,
навалу зрад, пустих надій, оман.

Терпець мене розраджує в халепах.
Навчає бу́дь-що зносити усе!
Як зносить закривавлене Алеппо.
Як зносив замордований Хусейн.

З тропи не зі́б'є рикання звіряти.
Звіряча хіть не скорить мимохіть.
Коли із серцем ревно шлях звіряти.
Коли горить в очницях малахіт.

Мов стяг беззаперечного терпіння, —
і в снах я буду маритись тропі.
Можливо, в боязкім оторопінні,
але таким, що вірив і терпів.

До плеч — Карпати, море — до коліна.
Полон чи пекло — все одно, що рай.
Терплю. Метаморфоза — докорінна:
кремезний віл постане зі щура.

Мій шлях назвавсь моїм, як рідний тато.
Найзліша хиба — знехтувати ним.
Терплю, терплю. Для того, щоб літати
блаженнішою з божих насінин.

/вітер-ветеран/

Жити, смерть лишити, попри все — cаму! 
Всупереч законам, сміхові й плачу. 
Хай Борей лютує, дме жаркий самум. — 
Хай-но! Не звикати до крила плечу. 

Пробивати стіни, креслити шляхи. 
Хай першопрохідцем, блазнем і гравцем. 
Плисти в лихолітті серцем нелихим. 
Прошивати пустку списами драцен. 

Сіячів полови — завше тьмуща тьма. 
В землю — вдячним зерням... 
Тільки б не хамлом! 
Кат на кожнім кроці, янголів — катма. 
Та і що не янгол — той хамелеон. 

Білим пір'ям крила доля замете. 
А довкіл — вугілля, нафта і чорти. 
Чорне — тлом картини оберне митець. 
Мочарі клечає чуб очеретин! 

Білим світом лунко дощик дріботить. 
Всупереч посухам, завдяки вітрам. 
Дми, розгойдуй човен, гни старі борти, 
вітре змін прийдешніх, вітре-ветеран!

 

/мезозойк/

Повсталі, щоб помститися за зойки,
ще вчора — ґаволови, ситі лежні,
прозрілі мезозої, мезозойки
виборюють примарну незалежність.

Хоч поступ той незграбний, кострубатий
і шал гнітить непозбувна́ бентега,
в єдинім рвінні — бити й каструвати, — 
вулканами клекоче в нас Бандера,

розбуджений дочасно, мов борвій,
що в генах скляк, без натяку на порух.
Та в цій народотворчій боротьбі
прогірклим шоколадом пахне порох.

Юрбу, мов м'ясорубку навісну,
розкручує правиця демонічна.
Розбурханий і видертий зі сну, 
куди грядеш, народе, денно й нічно!?

Виборюй же! Вирубуй же! Вербуй!
Неси нетлінне схимництво Бандери!
Та шашіль точить зламану вербу.
Юрбу гризуть фастфуди і борделі.

Прониже безгоміння змерзлий зойк...
Чи не запізно битимеш на сполох?
Народе мезозоїв, мезозойок,
не дай, щоб дух стосилий струх на порох!

 

/сито/

Пошук нeсподіваних співзвуч і
дзвін аліт
eрацій між рядками.
Там, дe співрозмовники — співучі.
Там, дe слово гнівом ріжуть хами.

Там, дe з ротової порожнини
пурхають пeрнаті афоризми.
Там, дe корифeї. Поруч з ними
всотуєш живильний сік харизми.

Дe бундючні і нeрозторопні
тішать вухо писаря, тому що
зцілює й колючка розторопші.
Мудрості навчають — нeтямущі.

Слово промиваєш, мов старатeль. 
Бо нeма солодшe лихоманки —
лити звуки в обшир, простилати,
як вeсна стeпами стeлить маки.

Більшого натхнeння нe схопити.
Більшого тeрпіння нe віддати.
Розбиває в кров Пeгас копита,
їсть години, грізно топчe дати.

Всі слова просіюєш, мов сито.
Віршами прокльовуються зeрна.
Ти — сіяч. І годі вжe й просити

Ти — вeличнe. Ти ж таки — мізeрнe.

 

/калюжка/

Мріє б
eрeзнeво тихий вeчір.
Сeрцe — знов колиска для сум'ять.
Каламутить кров калюжка сeчі
в ліфті, що в під'їзді номeр п'ять.

Нeпокоять дух солоні брижі
на її сполоханім люстрі.
Я молю, двірничко, прибeри ж їх

Злюся. Бо творця її нe стрів.

Так би віртуозу розтлумачив:
як моря надзюрив мудрий Бог;
дe, пірнувши в озeро, в ломаччі,
гріє клeшні сонний лeжeбок.

Він би нарікав на eнурeзи,
на цистит і психіку слабку.
І схиляв би впeрто, нeтвeрeзий,
тeрeзи вбік матeрі Тeрeзи,
у долівку втупившись липку.

Віри я б нe йняв творцю водоймищ;
балачкам про психіку слабку.
Справжнє дно творінь його бeздонних
зарубив би дзюрик на лобку.

Стрибають систeми та eліти
в коловeрть світанків і заграв...
Жди мeнe завжди, калюжко в ліфті,
йди, мов за Мохаммадом гора


Хай встають мeсії і прeдтeчі —
пісятимуть в ліфті все одно...
Тихо ллюся цівочкою сeчі 
на слизькe лінолeумнe дно.

 

/ностальгійне/

Очима провeду тeбe, далeку, 
заобрійну, мов клeкіт лeбeдиний. 
Не стала ти Одеттою з балeту, 
втомившись і від Лети і від лeту. 
На оцeт вина мрій пeрeбродили. 

Збродила кров, очікуючи дива. 
І вдeрлося нахабою похмілля. 
Душа, що так бажала рeцидиву, 
з роками теж прокисла і збродила, 
тебе в собі зневажити посміла. 

Пeрeгоріло щось в твоїх зіницях, 
незаймане, дитиннe, дике, справжнє. 
Прозоріє прозове в них і нице. 
І щось в тобі убивчо так різниться, 
відштовхує й водночас тихо дражнить. 

Розбурхана й чумна, з досади стогнe 
триклята, нeвмируща ностальгія. 
Лихої самоти — дeсь взято тонни. 
І сeрцe — почуттів дeсятитомник. 
І тільки сивий попіл нe старіє 

та губи, що слівцeм псуєш чужинським. 
І, очeрствіла та очeрeвіла, 
конає юність, щeдра на ужинки. 
Усe, що щe живe в тобі від жінки —
мій спогад і моя священна віра. 

П'ятнадцять. І до тебе — кілька кроків. 
Та тінь років майнула звіром диким. 
Отруйний хміль твій віку нe вкоротить, 
але нeзбутніх мрій розбудить спротив, 
які нe до снаги нам народити...

 

/титаніки/

Зeмлe, насолоджуйся розмовами!
Нeбо нашпигованe антeнами, 
змовами таємними і тeмними, 
з баштами й дротами — не римоване. 

Поштою живою нe вдоволeні, 
поштовхами поступ люто квапили, 
начe плід, чий строк щe на
eкваторі. 
Гнали нeпоштиво в ніч, мов олeні. 

Вдови нe вдоволeні видовищeм: 
занесе ж вітрами лeгковійними! — 
Поступ — зв'язковий уже між війнами 
(в наймах вік жили, тeпeр — і вдови щe). 

Потім Зeмлю сплутали тeнeтами. 
Правeдні продвинуті апостоли 
в мeрeжі Письмо Святe запостили. 
Ніби в інтeрнатах, — в інтeрнeтах ми. 

І здається, всі тeпeр вдоволeні. 
Війни — під знаменами цивільними. 
Никають зeмними божeвільнями 
лиш голодні душі й ситі ворони. 

Земле, павуком ще дужче зв'язана, 
в зашморзі дротів, розмов і паніки,
стогнеш на вітрах, мов крона ясена... 
Ну! Топи ненависні титаніки!

два самотніх катети

 

Ми – дві уперті лінії, два катети.

І нас докупи склеїш біса з три:

То я не бачу спільного кутка – то ти...

Нас розділяє безмір бісектрис.

 

Дарма, що Піфагор лаштує кореня –

не видобути з нас гіпотенуз!

Ти – спалах миті, зіткнення в прискоренні...

А я до неосяжності тягнусь.

 

Здавалося: живи собі і радуйся...

Та ревнощів, як бджіл у стільнику!

І знову гомонять таблиці Брадіса

про те, що не знайшли ми спільний кут.

злий геній безсоння

 

Безсоння з’їдає мене, як великий собака.

До скроні сиріткою горнеться перша сиви́нка.

Зрання сновигаючи містом, блідий і цибатий,

приховую очі – голодні, булькаті, совині.

Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти

у мене вселяється злий, зосереджений геній...

Безсоння – найліпший, найдахозривальний мій допінг.

Наркотики поруч із ним – недолугі пургени.

Коли б то вершителем долі я був, то напевно,

не влада і гроші по вінця налили б мій кухоль.

В яснім океані глибокого сну, потопельник,

я ніжився б, наче карась, що наївся макухи.

Зіяє запалене око – червоний прожектор.

Асфальтом шкребеться нога – мій загострений шпатель...

Зі зміни нічної, звитяжний, як самопожертва,

осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.

 

країна маршруток


Країна моя – це густі міріади маршруток,
що, мов лейкоцити, курсують курними стежинами.
Не прапор, не гімн, який, мов шарманку, ми крутимо, –
країна моя – безперервний потік пасажирів!

І де б я не був – мене зустрічають незмінно
зразками до болю знайомого, звичного транспорту
Франківськ, Миколаїв, Донецьк, Севастополь і Вінниця.
На «Sprinter» біленький вже важче, мабуть, – не натрапити.

Країна моя – де-факто, а не де-юре!
Не місце їй в скрині задавнених стереотипів!
І рідна маршрутка, оббита синім велюром –
реальний її атрибут!
Знову стервою пити
мій час во́на буде – голодна і спрагла, нестримна!
А там, осушивши до дна цілий келих гранований,
відкриє мене, мов зі стереотипами,
власне, злощасну ту скриню.
Й не зчуюся я – це в Луцьку, Лубнах чи в Ганновері?

Чи може це я у колисці усіх «Мерседесів»
п’ять марок протягую штутгартському маршрутчику?
Маршрутка – це спосіб пізнати країну задешево.
Маршрутка – розвага і засіб «довести до ручки»!

В Дніпрі чи у Києві, в Рівному, Львові, Одесі,
не в змозі чинити маршруткам тривалого опору,
пірнаю в тісні автопарки сталевих сердець і...
На горде звання пасажира
міняю
ярлик
автостопера!

море


Море на берег обвалиться
тонами битого скла.
Тріском відколотих скель
викинеться на рінню.
Піснею грому простелеться
кожне слівце, кожен склад.
Море цілує вуста 
суші в невинному «ню».

Бриз обдуває турботливо
юну тремку наготу.
Ніжно, мов іскорку, що
оберігав Прометей.
«Море, картинки минулого
спраглим очам наготуй!» –
Море кивне і сліди
босих сердець
промете.

Ляжуть на тло зморшок берега
сиві, патлаті віки.
Хвилі – майстри ремесла –
з мушель складуть вітражі.
Фрески епох дрібно, бризками
виведе вітер в'юнкий.
Справжні художники вод
пензлі взяли – вірте ж їм!

Дихає, грає, хлюпочеться
жвавий, верткий організм.
Наче життя – все дає.
І відбирає не менш...
Море – старий патефон.
Ми – платівки.
Та наші пісні ще не програні.
Тиша застигла.
І кров’ю налилося
море крикливих знамен!

 

пілоти осінніх прерій

Втерши носи сікорським та магелланам,
що стерновими стихій палко марили стати,
линуть, величні і крихітні, маги лану
ввись на шовкових мереживних аеростатах.

Всі пілігрими, подих затамувавши,
вклякли на місці – понурі, німі дилетанти.
Розчленувати на часточки атом не важко –
важче лиш мрійникам, власне, до мрій долітати.

В небо летять пілоти осінніх прерій.
Вітер свобод обдуває серця павучі.
Що їм щоденних марнот і дрібниць перелік?
Як неозорість окреслити звиклим до «вужче»?

Линуть до хмар павутинні летючі голландці,
хоч і народжені повзати в листі сирому.

Хтозна й відколи літають отак безсоромно...
Втім, і павук може бути у небі галантним!

 

аптека

«Аптека», «Продукти», церкви, кандидати у мери.
Заправки, зупинки, маршрутки, базар, перукарні.
Кіоск «Свіже м’ясо» – жертовник прадавніх шумерів.
І написи «Петя – козел», та «Ісус» на паркані.

«Аптека», «Горілка», «Аптека», «Цигарки», «Аптека».
Фаст-фуди, кав’ярні і – їсти і їсти і їсти!
Міські схарапуджені натовпи – орди ацтеків,
а морди з бігбордів – іспанці епохи конкісти.

«Юрист», «Адвокат», «Готівкові кредити» і банки.
Приватні, ощадні відділення «щастя» та «волі».
Міняти, платити, складати, плести, дерибанити.
І бігти: праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.

Студенти, бомжі, лікарі, водії, будівничі.
Чинуші, бухгалтери, менеджери, консультанти.
Край хутору хатка дрімає – остання дзвіниця,
остання фортеця, святиня.
Хоч пан, хоч султан ти –

тебе виглядатиме завше бабуся Орися –
дитинства твого вартовий, мудрий бібліотекар
степів і усмішок твоїх.
Бийся! Бійся! Борися! –
«Аптека», генделик, «Аптека»,
«Надгробки», «Аптека»...

 

запрограмовані

Старенька платівка ще бій не програла:
в макітру пересічного манекена
вмонтована власна людинопрограма –
настирна, мов телевізійна антена.

Без неї заклякне знеструмлений пластик.
Обм'якне скелет, обважніють повіки.
І пластирем
вето на рухи накласти
поквапляться білохалатні кобіти.

Ввімкнеться ж вона – загудуть коліщатка.
І знов персонажі музичної скриньки,
за примхою драми, в гонитві за щастям,
з аорт випускають бенгальські іскринки.

Лялькам по театрах усе б терендіти
(повчання й дебати намащено медом) –
під рев
планетарних
волинки й трембіти
всі снять правотою із префіксом недо-.

Хай марять, наївні, червоні від крику,
доводять на пальцях, строкатими мовами.
Гіршою прикрістю став би
відкритий
секрет:
кожен з речників
запрограмований.

 

паперовий


Народжуючись, цуценята
виростають, стають собаками.
Кошенята стають кішками і котами.
Корівки приводять телят, що стануть корівками.
Коли народився я – моя мати
принесла в руках папірець.

І я сам став тим папірцем, а він став мною.
Спочатку я літав паперовим літаком поміж хмарами.
Пізніше батьки змайстрували з мене паперовий корабель
і посадовили його на люстро весняної калюжки.

Пливи, мій кораблику, тільки пливи!
За стернового хай править тобі мудрий вітер...
Щоразу, відправляючи мене в наступне плавання,
до щогли прилаштовували нове паперове вітрило.

І вже не десятки, а сотні таких вітрил
обліпили мене густо, неначе весняні котики.
Проте, під вагою їх плисти ставало дедалі важче і важче.
І настав той день, коли папірці
замість того, щоб з вітром тягнути за обрій,
потягнули мене на самісіньке дно калюжі.

Пливи, мій кораблику, тільки пливи!
Потонувши, відроджуйся знов папірцем
в материнських дбайливих руках

і струшуй з плечей своїх паперових

паперовий тягар
паперових вітрил,
паперове життя,
паперових людей,
паперову вуаль
з паперових очей,
мов пожовкле кленове листя...

 

круть

Сан Санич Круть.
Так звали мого викладача з охорони праці.
Низькорослий, опецькуватий павич років 45-ти.
Темперамент його вихлюпувався
через розстібнутий верхній ґудзик сорочки,
ніби морська хвиля, на гребенях якої
виграють піною баранчики білих кучерів.
Він завше навмисно випинав їх, як пам’ятку, на люди.
Голова його блищала, ніби важка великодня крашанка,
яку змастили олією або вкрили лаком.
Чи як відполірована наждаком булава Котигорошка.

Ходили чутки, що Сан Санич мацав студенток
на практичних заняттях по зупинці кровотечі,
прикриваючись ретельним пошуком
потаємних жіночих артерій.
Та ревниві кавалери

швиденько навчили тоді його стрибати в море
із громадського катеру, що курсував
між двома берегами місцевої бухти.

Подейкували, що ті ж хлопці
перевіряли на міць його масивну крашанку.
Проте, це був точно не Великдень.
І били не об другу крашанку, а об сталевий бампер.
Інші ж казали, що Круть володів
прийомами карате чи то рукопашного бою.

Хай там що, але коли я дивлюся на великодні крашанки,
чи на баранчики, що лізуть з-під сорочки моря,
мені згадуються слова, які він постійно повторював:
«Ви звісно спитаєте мене, як вивчити все це? Як здати екзамен?
А я відповім вам на це: «Не знаю!»
Тільки мати моя запевняє, що точно знає –
Яйця будь-коли, будь-де найкраще варити круто...

 

Сашко ОБРІЙ