крига

йди
крiзь стiни 
крику мого посивiлого,
бо тихiше за нього снiг лише -
вiн розтане вiд дотикiв.
доки ти,
доки я,
доки вiтер стрiчкою
зав`язує вузлики язикiв.
йди крiзь крик,
пий мовчання моє,
бо гучнiше за нього 
лишень пiсня зими -
хуртовини її,
бiла твердь i крига самотностi -
я на нiй попливу на пiвнiч.
я на нiй плистиму до вiчностi -
бiлоснiжного п р о с т о р у

світ захлинеться багряним щастям

мрію свою хапай за волосся.
колись журавель впаде з неба,
зів`є гніздо у долонях твоїх,
зів`яле листя роззеленіє
отруйними барвами смерті.

від щастя виплюнеш серце,
від радощів з`їси свої вірші.

замовлятимеш сни 
(з п`ятниці на суботу - віщі),
в проміжку між днями
вбиватимеш журавлів,
щоб інші також відчули
дихання мрії кривавої у руці.

світ захлинеться  багряним щастям...

втрати
листопад втрачених речей
голосить -
чути аж за обрієм,
виднокрай плаче пухнасто і біло.

чи буде так, як вчора,
чи втратили себе разом із
листям стиглим?

кажеш: "не буде",
і дивишся на плачі небесні,
що сховають тебе своїми маленькими
тілами напівпрозорими.

хтось малює чорні контури
у наших календарях,
хтось сіє нас у землю -
ми втрачаємо один одного...

Забавлянка
(триптих)

І
кожного божого вечора
мати сідає на постіль
і бавить своє немовля
сонцельодяником
(слина тече підборіддям).
сонце вологе, знесилене
падає спиною,
слиною захлинувшись -
так починається темрява.
ІІ
мати співає,
отрутою сну
поїть своє немовля -
і кривавник з полином 
теж опустили голови.
місяць деркавий
дивиться у скло -
ламає слова колискової.
він - мураха,
що знов по шкірі
повзе і лоскоче
то світлом,
то снігом
( а снігу у нього на скронях -
аж сиплеться)
ІІІ
кревно зірки посміхнулися -
рукою їх з неба стерла.
місяць розтанув - 
висох сонцельодяник.
всесвіт не знає меж -
мати не знає сну.
і росою з бадилля
вмивається немовля.
так розквітає ранок

уздовж

сходить вечір
почувши його важкі кроки,
кожна мушля замикається у собі,
як інтроверт,
що ковтає язика перед кожним
словом та реченням,
а мруженням очей позначає
крапки, коми і паузи.

і море тихіше дихає
і думає навіть тихіше.

вечір згори йде і падає
в обійми світу -
такого м’якого,
мовчазного й слухняного,
як мертва дитина,

й ніхто, навіть норд-ост,
не завадить йому
розрізати вени уздовж
і небо забризкати ніччю…