***

Ростуть крила. Дівчинка усміхається, 
Гортає альбоми з лимонно-бузковими фото,
Що вицвіли трохи, і вкольоровили,
Дівчинка знає кожну любов на доторки.
Має обличча на кожен будній день,
Має в грудях пустелі. Вночі чує.
І ворон тридревній на лівім крилі ночує
І в правім крилі палені є ясний день.
Дівчинка вміє сцілити від сліз і слів.
Відає схип і танцює на дошках вогких.
Читає на камені древньому мхи про Бога.
Слухає тих, хто ніколи й не говорив.


***
Країна, що пахне вогнем і димами, 
Країна, що в яві бачить нічниці. 
Тебе залишають герої, ти ж знаєш, 
У серці, думках і знайомих обличчах. 
Країна, чиї не вертаються діти
На давні, застиглі чи пройдені кола. 
Країно, тебе неможливо любити
Без шалу, без мрій і без домішку болю.
Країна, що вірші чита наче мантри, 
Країна, котру переспівує сонце,
Я вірю у тебе і кожного ранку
Вростаю щословом в твою неповторність.
***
Одного безбожого дня 
стіни навчаться лічити дітей,
що до них притулилися тінями, 
ховались у тілі їх. 
І того ж таки дня
відмовчить своє шпиль надламаний,
проштрихне випадкового хмаринка,
що на нього упав.
У той сам день розпочнеться 
відлітання піску до вирію,
бо колись він увесь був мушлями
з диво ріки. 
Того ж дня відображення 
вмерзне в чіпке мерехтіння криги,
блакитні гілки гострішають зимно,
як страти.
І в ту ніч прояснішає 
перша у мниві ілюзія дива.
Дикі слова заплітатимуть димом 
Грища. 
Одного блаженного дня
Вулиці змокнуть, змовкнуть й замкнуться
Від прокльонів. У вікнах лишається музика
Ця.

***
Усе крихке, а отже неповторне:
І день, і дим, і діти у візках, 
Сухого листя спалахнуле море,
Пісок трави, котрою щем пропах. 
Усе живе все ж надто швидко плине,
Листи і музика платівочних орбіт.
І як устигнемо, легкі та безпричинні,
Без засторог свій безжаль перейти?

***
Ніжність і ніч витікали із неї 
В'язко, пречисто, із запахом солі, 
Кожного ранку свою непричетність
Холодом пальців соромить і ловить 
Стогін, що ним починаються будні,
Стому, що нею вінчається вічність.
Крик прогорає на грані відчуждень.
Жінка ранкова дзвінка і музична. 
Б'ється об берег свого океану - 
Ніжність хвилин уночі перепитує
І розлива на піски між ногами - 
Може вродитись не вітру, а не світові? 
Жатиме плач недостиглого сонця,
Й буде мовчанням розкидано всюди. 
День без дощу, пересушена постіль.
Тільки у темряві м'якшають груди...

***
Навіть в Нірвані порожньо, в пеклі тихо. 
Рай замерзає, он іній на віях святих. 
Каїться в першім коханні остання повія, 
Втому і втіху знаходить в своїм ремеслі. 
Оберт навспак все видовжує ночі і ночі,
Віра наосліп скорочує сенси і дні, 
Черги до зір, вистилаються терни пророчі. 
Черви у спальнях сполохано стогнуть вві сні. 
В дерева простору - що відвойоване гіллям, 
Скарбу і пам'яті - листя й зрадливі птахи.
Світ проосінній. По битвах у пеклі тихо. 
Рай крижаніє. Усі ми порожні й святі.

*** 
Смішно змішані ролі:
Той, що його люблять,
Гаком чіпляє груди
Й звідти витрушує кулі...
Потім рахує.
Весело змінені барви:
Небо тепер червоне
Й навіть земля стогне.
Чорна, як пустка, править
Недокосмічні мантри...
Кінчить струмом.
Радісно гатить в двері
Вітер з доріг забутих,
Де із трави цикута
Падає в пащі змієві,
Перегортає темінь..
Дати б із цим ради... 
Або дуба.
Просто горить хата
Посеред озера. З печі
Хтось витягає рибу 
І стукотить злива
Димом об Диєві плечі. 
Риба жива й ляска 
Об камінь як той кремінь. 
І залишилось чекати
Згуби...

***
Будинки перетворюють наші мрії і сни на птахів, 
Замість цегли собі обирають важкі голови. 
Так багато не сказано й не договорено,
Що побачення будуть тепер лиш на відстані снів.
І коли засинати в однаковім кольорі смутку,
І коли залишатися білим багаттям стіни,
Перетворюй мовчання на пристрасть, помножуй на дні, 
Бо нікому, насправді, не стане сміливості чути
Як народженні з крику формують праобрази куль, 
Як уже ненароджені б'ються у лоно ногами.
Невловима межа, що спиняє бажання і гамір,
Надокучливо й певно питається вітру, ким був...

***
Мадонно вулиці із сином на руках,
В очах земля далека флорентійська .
І натовпу затравлена чума
Повзе і шириться твоїм зболілім містом.
Твій син народжений з любові і страху, 
Котрий давно зачався тобі в череві,
Так притискає рук твоїх тяжку,
Незламну віру, що, здається, поза нею
Він годен буде тільки не зрости. 
Ти з тих, що жнуть, народжують і сіють. 
Мадонно піднебесної мети, така земна, 
Для кого твій месія?

***
Чудовий вечір втоплено у смутку
І білі сни збирає сизий дим.
Не знає й небо, скільки ще пробудеш
В своїм минулім, у безбарв'ї цім.
І тільки сонце, стишене і п'яне
Свій жовтий відблиск, ніби лик блідий,
Здійме над все і ти нарешті станеш: 
Такий як мусиш, але вже не свій

***
У дивній сукні під прадавній дощ... 
Задивляться у душі видноколи...
І привиди, закохані чи кволі, 
Тобі співатимуть, як плаче Черемош.
В намисті з маків й чаром у словах
Приходиш в небо, щоб співати ватрі
З котрої іскри - зорі, та чекати 
Даремно скарбу, що його сховав
У яблуці, котре так довго зріє
На гіллі дощовім первісний Бог. І голос твій, що так доречно змок, 
Туманом опускається на вії...

***
Бери собі жертву у темному лісі, 
Неси її кров у дитячих долонях. Трухляві дерева тебе переродять. 
Твій крик, ніби тінь, побіжить навздогін
За подихом звіра, за димом огнища.
У полум'ї кості чорніють, як пам'ять.
Смарагдові лишки, вкладаючи зраду 
У душу, тебе зацілують. А втім,
У небі згортаються хмари імлисті, 
Напевно відомі дороги і числа, 
Твій вітер давно вже гукає нечистих
І ти, перероджений, станеш усім.

***
Він надто довго мертвий 
Ти його не врятуєш,
Дівчинко з каруселі.
Тиха мелодика вулиць
Тебе п янить й б ється
Вітром об скроні-скелі.
Він замовля з темна
Хто йому день встелить,
Хто йому ніч вип є - 
Маєш по чім знати
Весь його гвалт звичок 
Й кожну робити краще? 
Тільки тому що любиш,
Солодко мружачи очі,
Кликати його тугу.
Може і смерть вкоротиш.

РАНКОВА ЕЛЕГІЯ 
Живучи на три поверхи вище свого воскресіння, 
У неділю купуєш морозиво й дивишся фільми. 
Не пошли ж у це свято, Боже, якогось дибіла, 
Не залиш на холодній підлозі маршрутів нетлінних. 
Обіймаючи ковдру і мріючи про перелітніх,
Заливаєш ромашковим чаєм листи без адреси.
Не набридне читати й любити - рахуй, тільки чесно, 
Скільки вицвіло днів у ранкових, для тиші, верлібрах. 
Завмираючи світло між першого вітру за часом, 
Зупиняєш биття що могло б помережити груди.
Ловиш квіти і дим, як бажання - ці протяги всюди,
Зачиняєш вікно і на хмарах ворожиш, чи буде...

***
Півпляшки вина на ранок, щоб було ким марити.
Півпляшки вина на вечір, щоб було куди іти.
Корок лишити червоним й сховатись у крайнощі
Від себе, від інших, від правди, брехні і листів,
Котрі повертають, мостами-кайданами ставши.
За червень молитися варто з початку зими...
Якщо не втигаєш - хапайся за потяги. Лячно? 
Тоді залишай хоч ковток для години в німих.

ПОРТРЕТ З АЛЕЇ, ДЕ КАШТАНИ
Вона хороша дівчинка.
У неї погані звички.
У неї погодня залежність:
Завжди засина під дощі.
Їй ворони правлять тризну,
Їй в душу вгризаються літери.
Знайшла десь міцний стержень,
Сховала, згубила ключі - 
На станціях час мовчить…
Вона заржавіла, як осінь.
У неї потріскане серце;
У неї вологі губи,
Замріяний погляд у час,
Руде кучеряве волосся,
Більш схоже на дріт. Врешті
Лишається там, де струмить.
В кишені ховає джаз.
Дівчинка-пізнє сонце…
Осіннь, тож без прикрас
***
По тому руки довго пахнуть тістом,
По тому тіло довго пахне днем.
З любов'ю ліпиш коника чи птаха...
На ліжку хвилі білі і солоні. 
Тремтить земля, до подиху осіння. 
Здається, сонце більше не зійде,
Бо залишилось в травах ночувати
І в лініях цілованих долоні.

***
Ти знаєш, хто вона? 
Ота, з котрою щоночі
Спиш,
У думках її носячи?
До серця котру прив язуєш?
Чиїм ім ям насправді розпалюєш цигарки
(Це все брехня про існування запальнички),
Котра стоїть на перехрестях
Даруючи тобі право
На смерть,
Бо ніхто крім неї не зважиться,
Знаєш?
Чи ти відаєш, що
Приховують змії вій
Чи метелики її 
Слів?
Ти справді думаєш, що знаєш?
Назви мені колір її очей.
Справжній,
Той, котрий вона одягне,
Коли раптом осліпне
З надміру твоєї любові.
Чи ти знатимеш хто,
Битиметься головою 
Об стіни
В її лоні? 
Чи ти знаєш кому вона дасть 
Право на єдине називання 
Її імені?
І що кожного ранку, прив язавши 
До голови цеглину своїх спогадів
Про неї, ти ітимеш,
Сміливо ітимеш
Топитися в океані людей,
А він не прийме, не прийме 
Тебе.
Чи ти знаєш, що після неї 
Залишиться?

***
Той, що приходить опівночі,
Не зніма черевиків, лиш просить води і побачення,
Роз’ятрює рани глибокі, сни розбиває
На скалки сотень хвилин прийдешнього світла,
Майбутнього дня, що ним вже вагітна
Велика пустеля на ймення Земля.
«Пустка безмежна буде засіяна» - він обіцяє
І бере жменю слів й кидає у неї.
Слів без кольору. «Ось бачиш, - питає,- 
Я вітер висіяв. Він проросте
Навіть зійде і визріє.
А потому його жатимуть 
і 
ніхто не дожне, не дожене
не вигородить.

***

Першооснова хиткого світу – вітер.
Другооснова – тала вода,
Що від твого співу вродилася.
Дівчинко моя, мудра як смерть, 
Як хаос молода,
Все повертається. Кожне пророщене слово
Плаче, співає, сміється, питає про щось.
Коли ж не сказане – слово в тобі озивається
Кольором голосу, котрий ти розтратиш на зерня.
Слово – єдине тебе не пускає у інші світи.
Тільки тоді, як впадуть, розкришаться арки пам’яті,
Ти зможеш крізь них пройти, так само
Стати полем, одним із слів,
Віддатись на милість вітру – 
Хай бавиться тим, що від тебе лишилося, словом.
А я буду довго чекати, коли ж і воно повернеться, 
З тебе пророщене, кимось осіяне.
Знову і знову
Буду сухий його плід язиком перекочувати,
Торкаючи зубів, застерігаючи себе від голосу
А тепер, заспівай мені, люба, доки я ще не остиг,
Доки не стала безводною».
І співає вона, аж поки не вичавить сліз
Із зіниць, з його сірих, як безвість, туманів.
Кажуть, коли він приходить, він завжди п’яний,
Знаю, коли він іде їй ще тиждень німить.

*** 
Зарано ставати твоїм ранком, раною чи коханкою, 
все на світі не в час.
Особливо 
коли зима поза плечима,
скоро у нас ввійде, затамує тремтливі подихи.
Обірве всі дотеплі зв’язки і дотепні жарти.
У холодному озері світу я вчуся вірити, 
що не вірю ні в що.
Особливо 
не вірю в минуле. 
Де любов - це аборт. 
Це або чи або. Це абищиця. 
І так само не вірю, що поза дверима 
є проріз у небо. Бо небо моє -
це пустельна пошарпана стеля.
З неї навіть ростуть квіти, в ній губляться зорі. 
З неї зиркає Бог, чи сусіди згори глипають.
В ній родились правірші, мелодії сліду
Прийдешнього. 
У котрий я так само не вірю, як в зачин зими.
Хоча он вона вже стоїть поза плечима,
от хапає безпомічних нас - ми є хиби
- за луску пальцями,
випускає нас з рук - 
і тепер ми
тривкі камені -
потім тіні. 
І нам все одно рано. 
Говорити, кохатись, уникати й
душити обіймами.
У холодному озері світу я вчуся плавати.