* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

З ОХТИРСЬКОГО ЗОШИТА

21:24 31.12.2014

З ОХТИРСЬКОГО ЗОШИТА

Якби ти прийшов не за викликом

 

Якби ти прийшов не за викликом

І глянув у очі,

Та так, щоб не стало барв і барвінок всох…

Інакше мені не до забавок:

Бо сонце все вище і вище,

А день ненормований.

Літа бояться ослаблі,

Які

Ще не звикли

До пристрасті

І від спеки тікають.

А я сповнена, чуєш,

Гулами:

Десь колосся шумить,

Й застигає рука над безоднею,

Коли він лежить у неї на колінах

І смокче травинку,

Коли прикладає долоню до ока

Затіняючись.

А вона читає його думки,

Або думає, що читає.

Та якби ти прийшов невимушено,

Скерований гулами,

Щоб посіяти жменю насіння на краю прірви, —

Не такою страшною здавалася б осінь,

А зиму можна було б зустріти

Усміхнено.

 

Жовтневий етюд

 

Заколисана відстань на рейках заторохкотить,

Прийшов час рахувати ряди нездійсненних бажань.

Хтось навчився любити. Чи можна навчитись любить?

Хтось навчився чекати одного з ста тисяч світань.

Незабуті примари очей тих, кого вже нема,

Чи це духи померлих, чи втрачених нами давно?

А ця осінь дощить, ніби вже зовсім близько зима,

Та зарано: лиш жовтень оздоблений жовтим панно.

Бліда панно, погляньте, до кави вам ллються вершки,

Вони цівкою тонуть у сутіні ваших думок,

Що так схожі на хащі в яких непрохідні стежки,

Бліда панно, погляньте, як листя злітає з гілок,

Як в вікні даленіють печалі птахів в вигнанні

Й ваш далекий герой десь в осінніх дощах заблукав.

Подивіться! Печалі людей даленіють в вікні.

Хтось навчився кохати. А хтось неуміло кохав.

 

Нерозділимі в одному слові

 

У осад не випаде —

Перепіниться,

Як цукор у чашці із теплим чаєм.

Одеса, Львів, Київ ще й Суми, Вінниця —

Не розділяємо.

І Північ і Захід, і Схід, і Південь ­

Всі прагнуть єдиних орієнтирів.

Запоріжжя, Луганськ, Чернігів — звільнені

Вірою.

Пристані —

Штиль та спокій,

Чути трави ріст на суходолі.

Харків, Донецьк, Полтава, Тернопіль —

Нерозділимі в одному слові.

 

Глина

 

Молоко закипає, вже гасять старі каганці,

А у повню дороги посипані стружкою дум…

На долоні твоїй гладжу зморшку й тулю до щоки

І вона пахне травами й часом із неї б’є струм.

Я б хотіла лишитися глиною з надр землі,

З неї ліплять й на сонці печуть ще холодні зірки.

В жінці світ розростається бережно, в вічній імлі

І йому треба барв і пульсації гирла ріки.

Йому треба митnєвостей й вміння пірнати в віки,

Сподівання і сповіді, щоб адресат міг почути…

Хочу глиною бути й тулитись до тої руки,

Яка вміє так правильно вигнути чи пригорнути.

Щоб вікно затулити і сісти удвох в напівтьмі,

Доки винайдуть потяги і літаки залітають…

Закипить молоко, зморшки глибшатимуть за роки —

Притулюсь до руки: буде пахнути чорним чаєм.

 

Серпом війни

 

Кінчались дні, у сутінках завмерши,

На один крок у степ, на два до лісу,

Далеко в тузі руки розпростерши,

Відлунювала криком болю тиша.

І билася, хиталася, пручалась,

В очах, у грудях, в головах піднятих —

Та гідність, що у нас іще зосталась,

Та правда, що її не відстраждати.

І степ згадав солоний присмак крові,

Торохкотіли зброєю примари,

На крок у степ, на вічність у діброву —

Всі гордо і осмислено ступали…

Та й падали, щоб квітнуть деревієм,

Та й падали, щоб мохом тугу вкрити

То може варто зупинитись, віриш,

І не ступать на лезо, що жне квіти

Серпом війни?

 

Поміж чоловіком і жінкою

 

Кожного дня вона говорила:

Люби мене, бо тобі так належно,

Бо у тебе є очі, щоб мене бачить,

Бо у тебе вуста, щоб казати звабне,

Бо ти можеш затримать в повітрі руку,

Щоб ніжніше торкнутись мого зап’ястку

І ще далі ковзнути, кудись у плечі.

Бо тебе сотворили, бо ти приречений,

Віднайти ту, хто буде тобі за всесвіт

То ж це я. А це значить — ти втрапив в пастку.

Кожного дня він про себе думав:

Вона нероздільно мені належить,

А я степовий та безстрашний воїн,

А вона лише бранка в моїм полоні,

Тому має любить і благоговіти.

Що в обіймах моїх світ для неї повен,

Що вона на одинці — така вразлива.

А тим часом, він вибрав її випадково,

А вона все й без нього могла і вміла.

То ж чи варто шукати у цьому знаки,

Й дивуватись, чому ж це вони щасливі:

Просто він її слів не бажав сприймати,

Їй думок прочитати його не сила.

 

Вогонь

 

Там у пожарищі,

Де і не видно

Ні очей ні перстів,

Там же дотліває

Талан-доля наша,

Хай

Зросте той вогонь,

Лизне небо

І руку пожере язиком своїм,

Вічно караючу.

Ми тебе приручили, вогню,

Та ти,

Ти все ж сам собі

За господаря.

Бачиш,

Яка ж ти декорація болю

І пустки передвісник…

Проте, може,

Ти згодний із тим, що коли усе стерто —

Ми маємо простір

І усе ще зуміємо

Розпочати на білому,

З попелу звести

Щось нове і яскраве, мов фенікс,

І знаєш що, вогню,

Те щось

буде

цілісно

НАШЕ

 

Грудень

 

З новим ковтком воскреслого тепла,

Із теплим сонцем вранці на повіках,

Світ знов потоне в радощах і втіхах,

А доки низько стелиться імла.

До грудня у очах ще не білить,

Слідів не видно й голоси німі,

Лиш ліхтарі в передчутті зими:

Ось-ось в їх сяйві сніг замерехтить.

Ось-ось з небес, мов манна, упаде

Втішить стражденних, прагнучих краси.

Не розгуби ж її та донеси

У сховище, де туга не знайде.

 

 

 

Передмістя

 

Передмістя ­ переджовтневі,

В передмістях піщані дюни,

Варять трунок із трав і хмелю,

Там пливуть величезні шхуни.

В передмістях дороги – босим,

В передмістях яскраві зорі,

Там дівчата золотокосі

І засмаглі, немов на морі.

Не закуті вони в гектари,

Не знайти їх на картосхемі.

В передмістях пухнасті хмари

І розмова не має теми.

В передмістях найдовші ночі,

Найтепліші слова на вухо.

І годинник затих ­ наврочили.

Слухай серце ­ так б'ється глухо...

 

Війна

 

Невже вона?

Заплющились повіки

І потягнулись потяги у ряд,

Мов домовини в піч, щоб стати прахом.

І в них вугілля тліє вже в самих

Всередині.

Вагони тягнуть в сон

Аби не в вічний, просиш,

Не у смертний.

На схід ­ то потяг,

А зі сходу ­ мертвий

І домовинний чорний катафалк.

Мабуть, це вічний, первозданний страх,

Він воїнам також усім знайомий,

Що потяг тягне вас з собою з дому

У величезну топку ще живих.

Аби ж лишень той червень не застиг

Й не помутився,

Не лишились в полі

Неперебудні. Їхні імена

Мов стогін піднесуться в темні хмари

Благословення. Потяги. Вокзали.

Обличчя. Ранок. Ніч. Трясовина.

Неперебудні. Їхні імена…

Невже війна?

Заплющились повіки,

Й зі сходу потяг вирушив назад

Якось повільно…

 

Ґнотик

 

Підростаючий всесвіт горить вогнем,

Розширятися ­ значить, що буде вибух.

Ґнотик свічки чорніє під вівтарем,

Ти ж бо свідок. Живий та безмовний свідок.

Доки ще щось горить ­ не осліпне ніч,

І по стінах малюють нові малюнки.

Ми з печер, ми з пройдешніх тисячоріч

Тільки шкури змінили на обладунки.

Ми кричали ­ та раптом забракло слів,

Ми шукали знайомих й не впізнавали,

Та той ґнотик ще жеврів, іще горів,

Хоч малюнки від крові були багряні.

І на вулицях тріскіт із вуст проклять,

І мелькають у русі різкім фігури…

Хтось так прагне до завтра перестоять,

А хтось прапор заносить на амбразури.

 

Товща води

 

Товща води:

Така щільна, неначе самотність,

Ані човника не розітне її кілем у штилі.

І крізь неї ні шуму, ні звуків нечутно.

А якщо закричати ­ повітря забракне

І вода життєдайна навчиться вбивати.

А самотність ­ вона наче камінь на шию

І світанок крізь воду мов кров багряніє.

Ще б зіницями сонця напитись, в надії,

Що ось-ось воно встане і ген заясніє

Крізь ці метри прозорості ­

Й хоч на останок

Досхочу я світанку нап’юся вже, врешті.

Там де кисень в легенях немов під арештом,

А ця товща води поглинає й гойдає

Колисково у вічність,

Народиться завтра

Довгокоса русалка…

 

***

Просто тягніться до неба… Нехай безупинний трафік,

Оминає вас, крутячи пальцями біля скронь.

А ви просто забудьте про свій супер щільний графік

І із сонця тремтіння додайте тепла в вогонь.

Не намарно в трамваях обличчя на мить світліють,

Коли хтось проговорить їм ввічливих пару слів.

А ви просто тягніться туди, де тепер зоріють,

На вас з неба слова вже загублених поколінь.

Ось зима припорошить вам вікна заледенілі,

А ви ніби й не бачите, все йдете на пролом.

Лиш дитина на шибку подихає і зігріє

Бо їй завжди цікаво що коїться за вікном.

 

Яблуня

 

Ти в густому та білому мороці, як молоко.

Твої відтиски з кров’ю та шрифтом старих сторінок,

У траві твої стопи вологих шукають стежок,

І гілки дерев небо застигле лоскочуть так солодко.

Ти в сорочці з сатину задумлива і боязка

І на грудях твоїх візерунками тіней пітьма,

Твоя постать на білому фоні, немов нежива,

І здається, що ти супокій і жіночність сама.

Ти шепочеш говіркою мавок незв'язні думки,

На вустах твоїх гіркість і блиск позахмарних зірок,

Стара яблуня ж скрюченість тягне до тебе гілок,

Немов хоче тебе у обіймах стягнути в віки.

І опалий цвіт з неї торкається босих слідів,

І давно вже забутого в травах старого хреста,

А душа твоя змучена, загнана, тиха й пуста,

Немов яблуня: та, що ніколи не родить плодів.

 

Ловець у житі

 

Хтось може калькувати фрази із серіалів,

Пити чай несолодкий міцний

І не морщитись,

Вливаючи віскі у себе.

Наступного ж дня

Вже сідатиме сонце червоніше і запашіло.

Як незвично: хтось може дивитись на тіло

І крізь нього дихати, і траву розглядати,

Мов воно неозора вогка павутина,

Чути запах прання, лаванди та м'яти,

Чебрецю, тютюну та розтертого кмину.

І розкинути руки так широко, ледве,

Не на цілу тісну і холодну кімнату.

Хтось може на пальцях гойдати темряву,

Із долоні в долоню її переливати.

А хтось може утиснутись в одну букву,

Стати крихітним атомом того роману,

Що його прогортає хтось, ледве чутно

І заліпить синці його сторінками,

Їх намазавши милом, малій дитині,

Що уміє дивитись крізь тіло на трави.

Не спиняйся ж, якщо вже траву скосили,

А як раптом впадеш ­ то тебе впіймає

Ловець у житі.

 

Грудневе

 

Коли вже стало тепло у кімнаті

І скло за тюлю біле і туманне,

Немов би сніг ­ та сніг іще примарний,

Немов би можна взяти і дістати

Із грудей скалку.

Піднести до ока ­

І здивуватись,

Що така мала.

А чи вона колола, чи пекла ­

То все минеться, ніби, до морозів.

Ніби у грудні ­ новий тур життя,

Кімната враз зіщулилась й завмерла,

Мороз дрібними вії вкриє перлами,

На статуях у позах каяття.

 

Вічно живим (чи тим, кого вже немає з нами)

 

Коли буває так, що лиш поглянеш ­

І падаєш кудись: в пітьму чи в сон,

І все граки гукають в унісон,

Неначе люди. Відболілі люди.

І буде далі що, чи щось ще буде?

Експресія утрати, сліз, любові;

Натужна пісня, викрики у полі,

І старий терен, як орієнтир.

А час впіймав нас всіх, а час ловив,

Кожен наш день і в рисах наших зміни

І ось вже й ми назавжди відболіли,

Й на терні, Вальпургієвої ночі,

Все кричимо про чиїсь рідні очі,

Про що не встигли втілити в слова.

Все ж що живе ­зав'яне, як трава.

Хоч все що є живе – то так важливо.

І я б дивитись вічно все воліла,

У твої очі: в снах, удень й в пітьмі,

Тріпочучи на терені крильми,

І проростаючи на світ травою.

Експресію ж цих криків, сліз, любові

Піймай і стисни міцно у руці.

І все що є живе, тріпочучи,

Цієї ночі темної, весною

Отримає знов дар людської мови:

А всі, хто в серці нашому ­ живі.

 

Об'ява

 

Мовчки проговорити

І голосно потім мовчати.

І всі сльози сушити дощами ­

Липневими ливнями.

Кислотою лимонною пальці собі роз’їдати,

І платити в метро намальованими наспіх гривнями.

Роздягатися взимку на вулиці,

Вдень засинати,

Наступати на скло,

Щоб загоїти опіки й рани.

І все вірші якісь, немов мантри, воронам читати,

І навчити птахів шепотіти їх разом із вами.

Де ж ти є? ­ говорити камінню, фігуркам із воску, ­

Коли зорі такі мерехтливі і поодинокі,

Коли спокій і тиша кричать і пульсують у мозку,

Коли хочеться чути, як пружно звучать твої кроки?

І даліти, даліти, як ти, і зникати, урешті,

Десь за сотнями довгих зупинок й смердючих вокзалів.

Й за білет з намальованих грошей залишивши решту

Тріпотіти в метро, немов жовта забута об’ява.

 

Кропива

 

Розбігтися в лісі і в різних світах заблукати

І в поміч нічого не вчиниш, хоч як не кричи.

Стоденно слова твої в груди сиропом вливати

І бачити сонце в слабкім ореолі свічі.

Яка вона ніжність, як бути із нею свідомим?

Як бути дорослішим й ніжність в собі віднайти?

Натхненно-натхненно шукати до сонної втоми

І ранити руки об гострі сталеві дроти.

Розбігтися нитками ­ знову зростись нема змоги.

Ми два різних тіла із запахом хвойних голок.

Стоденно хотілось кидатись до тебе з порогу

І падати, падати в сонне тремтіння думок.

Та ніжність химерна й примарно собі полохлива,

Й здається її не піймати, хоч як не лови.

А сосни у лісі високі далекі й тужливі

І опіки слів мов удари хльосткі кропиви.

 

 

 

Сірник

 

Торкаючись кіл на воді ­ потонути.

Виринаючи з теміні ­ підпалити сірник.

Руки, погляди, що не сила забути,

Чи лишень до них звик?

Шовковиста трава під сосновим покровом,

В'юнка річка і музика кроків та втіх.

Небо стало на мить золотисто-бузковим

І розтануло в них.

І вже темно. А потім плескалися зорі,

В тихім мареві липня, й злітались думки

На їх сяйво, немов на загублені в морі,

Нечіткі маяки.

Тепла ніч, голі плечі, легкий порух руки скине пасмо з чола.

Запалити сірник, щоб плисти проти течії,

Наче ще й не жила.

Дочекатись світання, виринати у нього з нічної води

І гасити сірник пеленою зітхання,

Як плила не туди…

 

Ми розгубилися

 

Ми розгубилися і тихо шепочемо свої жалі.

Ми розгубилися, на лихо, і не знаходимось, на диво.

І дощ періщить пружно в скло, в вологім запалі, й в імлі,

Все наростає його ритм і нас змиває, врешті, злива.

Тремтять вже кутики афіш і затуляють парасолі

Обличчя й погляди в яких ховає кожен щось своє.

Мабуть ти спиш, мабуть тремтиш від зливи за вікном нічної

І дихання твоє вогке запахом м’яти віддає.

Прокинувся, заправив плед і потягнувся на порозі,

І мов кришталь бринить роса під босим гнітом ніг.

Ми розгубилися. Отож, вже знов зустрітися не в змозі

І це стосується, либонь, людей розгублених усіх.

Ну що ж... Пий каву, очі три, жени геть сон й не смій каратись -

Кому потрібна метушня в ранковій димці талих снів.

Хто розгубився, той уже тепер не зможе поєднатись

Бо ж дощ іде завжди для тих, хто парасольку загубив.

 

Приморозки

 

Вранці небо вже розпашіється…

Ніч примар.

Відтемніється, заясніється

З-поза хмар.

Вперше завтра торкнешся інею

За цей рік.

Ще ж не йди за порогу лінію ­

День вже збіг.

Захурделилось, забілилося ­

Тож зима.

А до ранку чи щось наснилося?

Лиш пітьма.

Лиш на шибках цвіте магнолія ­

Дивина.

Чи хіба вона намальована,

Чи жива?

Від морозного ранку дихання

Зацвіте.

І хоч довго чекати стрітення,

То пусте.

 

Двадцять і п'ять

 

Колись я мала двадцять і п'ять

Верст непролазних, ще й одну п’ядь…

Словом впивалась ­ недопила.

Двадцять з надломом ­ вишня цвіла.

Двадцять, ще й трохи: з цілого пів,

Не твої кроки й геть тебе з снів.

Ніч чорносливна й пахне дощем ­

До перших півнів загнаний щем,

До других півнів зчахлі рядки,

Ніч чорносливна, зимні ковтки.

Загнана правда в кутики вуст…

Ранок як знайда ­ в ранок горнусь.

Трохи прозріння, трохи надій,

Вишня заквітла ­ плач і радій,

Вишня зів’яла ­ будуть плоди,

Двадцять з надломом ­ ранку, не йди!

Вишня зачахне ­ мусим зрубать.

Колись було їй двадцять і п'ять…

 

 

Не твої то зап'ястки зв'язано

 

Не твої то зап’ястки зв’язано

В дні снігів.

Стільки жданих, але небажаних

Ворогів,

Розрослися колюче дикими ­

Не ступить,

Лише небо як стяг над стріхами

Майорить.

І виводить, що любо й зелено

Старий дрізд.

Чи то крові напитись велено

Якщо в піст?

Чи то руки не опустилися,

Що ніяк

Від мотузки ще не звільнилися?

Не закляк

Голос пісні крізь губи змучені

Та сухі.

Та до тебе усі сполучення

Всі шляхи,

Та для тебе тепло знівечених

Наших тіл,

Що в суботу тобі освідчились

Й пішли в бій.

Що в неділю прийдуть помазані

Й без мечів

Не твої то зап’ястки зв’язані

Ворогів.

 

Нічого тривкого

 

Тихше я говорю,

Щоб почули.

Не своєю мовою говорю,

Аби зрозуміли…

Що я пробую на смак кров, і ліс, і росу;

І пробую траву на м’якість, і павутинням затикаю,

Дірки у стінах перед морозами…

Нічого тривкого ­ лід ламається або тане,

ґрати ржавіють,

Кохані йдуть або з дому або на небо,

Як вам більше подобається.

Наша ж подоба ­

Це лишень наслідування.

Наше життя ­ лишень доношування за кимось.

У наших черевиках болотна вода,

У наших очах мутно, мов в омуті.

А коли ми прокинемось ­ то життя буде сном,

А коли поснемо ­ то смерть реальністю верне…

 

Пісня

 

Вікна у домі в ґрати заковані

Де не поглянеш ­ тіні та стіни.

Мури муровані, мури будовані

Й дихання в’яне, й іній у сінях.

Защедрували ми перед вікнами ­

Та нам ворота не відчинили:

Ні на пісні, ні на гуки привітні,

Ні на розхристану щирість тіла.

Й раптом в нас виникло, розростаючись,

Прагнення бачити через мури.

Знайте ж ви, знайте: не заховаєтесь,

Якщо ви слухали та не чули.

Знайте ж, що весни водою повняться,

Хлюпають вже у вас під порогом.

А наша пісня крізь тишу ломиться,

Незвинувачена перед Богом…

 

Листопад

 

Листопад на надломі. Надвечір.

І «сірі тумани» ­ так банально звучить,

Й так незвично збілили нам очі.

Кожен крок ніби тоне у них й виринати не хоче.

І ми тонемо й зовсім, допоки нас хтось не врятує.

Під туманами трави притихли, шарілися зорі,

Ліхтарі парували своїм тихо-маревним світлом,

Догнивали рябі дикі яблука зморщені, долі,

Й пріле листя вологе тепер уже не запалити.

Автострада шумить й долинає відлунням і гулом.

Чуємо своє дихання хрипле, уривчасте, з ходу.

За туманами фрески порошею грудень малює,

Й понівечені трави видзенькують крихкістю льоду.

 

Токата і фуга

 

Ось листопад почне занепадати,

Я ж голову схилю в пітьму долонь

І втомлено торкнусь холодних скронь,

І буду так сидіти чи то спати.

Вогненне листя висохне, згорить

Й від вітру заколишуться фіранки.

На перехресті шибки й скла, до ранку

Мереживом сніг перший забілить.

Заграють фуги тисячі відлунь,

Аж до мурах, до тіла оніміння.

І перший сніг запахне медом, тлінням,

Вологістю і прілим сіном клунь.

А потім стане зимно й тихо знов

Й застигне сніг в пелюстках хризантеми, ­

І подиху забракне. Сіра темінь

Постукає в віконну площину

Та ще допоки згонить день пітьму,

Розтане сніг й почне в траву стікати, ­

В моїм крихкім, туманнім царстві сну

Заграє листопадова токата.

 

Таїнство краси

Шикують у безликі нас ряди

І морські хвилі мертві і схололі,

І видають нам довгі сірі долі,

І стежку оповиту дротом ­ йди.

Не догоріти ­ не знайти вогню,

Вогонь для інших: тих, хто височіє.

Ми гаснемо, а сонце червоніє,

Щоб впасти у розорану ріллю.

Щоб відродитись, мов життя нове,

На роздоріжжі "вічно" та "ніколи",

А хвилі мертві. Мертві і схололі,

А тіло тепле. Тепле та живе.

В нас очі сірі, спраглі до краси:

Краси вогню і пломінкого жару.

Ми в сірих робах. Брудно-сірі хмари,

Й до сонця йти крізь гори та ліси,

Й просити іскри. Йти безперестанку,

Довше ніж вік людський, крізь смертний час,

Щоб проростити зерна сонця в нас,

Щоб потонуть у синіх хвилях ранку

І виринуть. Торкатися роси

І сонце цілувати, розпашіле,

І дивуватись, що колись не вміли

В собі вмістити таїнство краси.

Смола

Загусла на вустах людських смола ­

Вже не сказати більше ані слова.

Ніч пахне димом, передсвітанкова,

 Мовчання живить тужний сон села.

Далеко сліпне місяць… Ніч ­ імла,

Заронить світло ­ викосять ікону,

Загусла на вустах, либонь до скону, ­

Не кликнеш сонця  ­ молода смола.

І трави шелестять живим, а тим,

Хто не живий, шепочуть  влітку втішно.

І ніч зустріне ранок першогрішно,

А далі просто розминеться з ним.

І скаже конюшині деревій

Про те, що дощ із хмар пообіцяли

І лиш людські вуста усе мовчали,

Не накликати щоби суховій…

 

В Києві сливи цвітуть в цьому році зарано

В Києві сливи

цвітуть в цьому році зарано,

Хочеться тиші ­

Та радий гудінню бджіл.

Хвилі Дніпра

Загойдались під берегами

І підійнятись

Зовсім не важко на схил.

Там внизу бути

Бруківці-вдові зчорнілій,

Лавки врослися

Корінням назад у ґрунт.

Ще буде літо,

Наллються круглясто сливи,

Ще буде літо

Несковане дзвоном пут.

Буде духмяне ­

Бо квіти уже саджають,

Буде зелене ­

Бо вже проросла трава.

Квітень на зламі

І хвилі чийсь білль гойдають.

Хочеться тиші ­

Та тиша ж ця нежива.

(квітень, 2014)

 

Ляльки-мотанки

Глід гірчить…Гнуть, куйовдять гілки вітри-вихори долу,

Збіжжя, ще не дожате, снігами укриє на сон.

Підпалили свічу ­ і дивились на полум’я кволе,

В ньому тіні тремтіли дерев, що збулися вже крон.

Ляльок-мотанок, без рис облич, сотворили безсмертних,

А безсмертник зав’янув ­ ніхто не сушив на відвар.

А на небі зірки немов кришиво днів давно стертих,

І їх світло, украдене в сонця, виблискує з хмар.

Ми були, і ми є: в інших рисах, нових іпостасях,

Ми відтворювались у родинних портретах, картках.

У сукенки ляльок лише нитка інакша вплелася,

Та вони все лежали на припічку, спали в віках.

Їх торкалися руки, лишаючи потім без руху,

Їх просили про щастя, вологу для спраглих полів,

Щось прадавнє жило в них завжди, нерозпізнаним духом:

У язичництва символах і потаємності слів.

Що природа? Все дихала з нами, мінялась, старіла,

І гілками у вікна нам стукала, ­ кликнуть весну.

Глід гірчив, свічка воском прозорим стікала й коптила,

Лялька-мотанка ж поворухнулась ­ і знову до сну.

 

Світ безсмертний

Для людей в слові "завтра" захована таїна,

Та коли зійде сонце, це теж стане явним знов.

Але є кілька літер, що вічно гримлять — "війна",

Але є кілька літер, що вічно бринять — "любов".

Мудрість істин шукати, опору земну і твердь,

Чи наосліп іти, шлях будуючи тільки свій?

Але є кілька літер, що всіх прирівняють ––  "смерть",

Але є кілька літер, що рухають військо — "в бій"

Є далекі стежки, для відвертих близьких розмов,

Кольорові міста, де не знають війни та чвар...

Світ безсмертний, допоки ми боремось за любов.

Мабуть, треба, щоб хтось і за неї повоював.

 

Наталія ПИЩИК