* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРОСКУРІВ

21:57 25.12.2014

ПРОСКУРІВ

 

Коли шкіра стає чутливою, як зтончені крила метелика

Коли навіть легені скучили за вдихами того запаху

Як лише можна залишити проблеми на дні цього келиха

наважитись жити без приводів, і не переймаючись страхами

 

Коли очі стають подібними до води наприкінці серпня -

такі ж темні, такі ж теплі, такі ж тихі; очі, схожі на руни

Це життя на межі без виправдань, що постійно хочеться зтерти

Та Час варто міряти вдихами й ніколи не міряти сумнів.

 

Коли зовсім ні в що не віриться - повернеться  і говоритиме

Коли всі, на кого чекали, повернуться з-за видноколу -

 

Віддано будеш вірити всіма серцевими ритмами

Навіть хай це буде помилкою, провалом,

Й найбільшим болем.

 

*

поміняє й піде

Поміняє асфальт на гори і піде із пристані Часу,

поміняє спогад на спротив і друзів на запах дощу..

Залишайся собою знову, ламаючи цінності й гасла

Не гукай навздогін, він всеодно ніколи тебе не чув

 

Проміняв дорогих на дороги - проміняє новини на винних,

І на впевнений поклик озер   проміняє будь-чиї очі,

Поміняє страти на старти і замінить вогнем глибини;

Хто казав, що все буде інакше, той, напевне, погано пророчив

 

Поміняє печаль на наплічник, поміняє нудьгу на непотріб

 і піде непозбутнім вірусом  у глибини чужих легень;

А ти залишайся вірити, а ти залишайся - вкотре,

Топися у річці за пристанню, бо ти  - рецесивний ген

 

Проміняє звичай на мандри, проміняє варту на ватру,

Проміняє домашню ковдру   на ейфорії й екстази..

Кохай його, поки можеш.   Чекай його, поки варто.

 А потім   -   лишай непотріб  й стрибай із пристані Часу.

 

 

 

 

 

 

 

*

 про кожну з давно . .

Писати про кожну з давно отриманих ран

Цілковито байдуже іти собі в далечінь

Відмикати кожну з усіх тих небесних брам

Лише словом, без жодних сокир і ключів

 

Захлинатись і пити макові вина заходів

молитись богам, у яких ти давно не віриш

хоча результати усіх попередніх запитів

ролять суцільну рану з твоєї шкіри

 

Бо нічого не має значення, тільки кисень

Однаково загубиш відмички й усі ключі

Кожному сво́є, як вже було написано

Й можна топитись в житті

  Не боячись.

 

*

а давайте видалим

 

Видаляємо правила з гри

Всі дороги ведуть не в Рим

Бо у кожного свій грип

Бо у кожного свій грим

 

Життя вчить нас боятись зради,

Час вчить, як залишатись живим

Втрати вчать говорити правду

Хоча гордість - найбільший гвинт.

 

Чи газети читай, чи книги,

Чи мандруй, чи лишайся вдома

Та життя - то глибини вдиху,

Але смерть - то глибини втоми.

 

І що б ти не шукав - нема дна

І немає кінця цьому натовпу

 

Бо в всіх книгах одні імена

Але в кожній - різними знаками.

 

 

 

  

*

Ми воскресаємо без сенсу і без настрою,

От тільки користі з того нема ніякої,

От тільки подумки нас всіх нема в строю,

Бо ми загублені, розгублені і злякані.

 

Ми прокидаємось без правди і безправними,

 і перехрещені, й водночас - перекреслені.

Але правІ частіш бувають прАвими,

хоч їм від того - боляче, не весело.

 

Ми увімкаємось пультами замість променів;

Розлючені новинами – не винні ми;

 Шалено, люто боремся, хоч стомлені....

 ... бо з того боку розмовляють лише війнами.

 

*

irritum

 

Ми пливемо завжди проти течії -

Все минає й не має значення;

Ми, напевно, просто приречені

Не просити ніколи пробачення.

 

Ми, напевно, просто приречені

Увімкатись пультом замість променів,

маскувати свою порожнечу..

Ми, напевно, всього лиш притомлені.

 

Порожнеча - на відстані подиху,

Одкровення - на відстані спліну..

Ми - примари у тамбурі потягу,

Але робимо те, що повинні.

 

Все минає й не має значення.

Ріки змінюють русла і течії.

Ми ніколи не просим пробачення.

 

Ми маскуєм свою порожнечу.

 

*

Є люди, яких не потрібно кохати голосно -  

вони входять у тебе виключно болем пам"яті

 І ти захлинаєшся власними ритмами повістей

 Продовжуєш вперто триматися, вірити, спамити

 

Є люди, яких неможливо любити пошепки

 Бо ти їх давно вже і впевнено вимріяв, випросив

Вони схожі на сховки, притулки, затишні кошики

Ховають від вин, від винищень, від вимірів й вірусів

 

Є ті, що проходять мольфарами з рваною шкірою

Повз тебе

Крізь тебе

Мечем через спину - досить!

Їх можна любити, щоправда, неповною мірою.

 Їх треба любити, щоправда, недовго. Зовсім.

 

*

Носити у собі темряву, виливати ніччю на місто

прокидатись від власного крику і йти купувати наплічники

Тільки не дай мені зникнути, не видаляй навмисно

життя поміж вдихом і видихом, в режимі "пройти непомічено"

 

Носити у собі темряву - холодну, як вітер у грудні

сніжинки розміром з дірку від кулі в твоїй голові

Немає нічого складніше, ніж очі, що схожі на руни

Немає нічого страшніше питання "Чи є ще живі?!"

 

Носити у собі темряву, прокидатись від власного крику

Тільки не дай мені зникнути! тільки не дай мене зтерти..

Випиваєш до краплі вічність і риби пливуть в твої ріки,

Але міст через ріку Часу і риби - то тіні смерті.

 

 

 

 

*

Cвіт проходить ножем через горло

ТИ шукаєш правди, я  - тіней

З твого серця падають гори-

я давно вже померла під ними.

 

Дала спокій тобі майже зовсім,

Заховалась і зникла, отже

Знов вплітатимеш тіні в волосся

(через те я їх й не знаходжу)

 

Знаєш, що я сплатила за сховки,

за слова, що здавалися вістрями?

 

Душу, шиту голками для шовку.

Вени, шиті голками для бісеру.

 

*

Ти хочеш сказати, але тебе все щось стримує

і втома тримає за руки, холодом до зап"ясть

Терпіння назовні зривається кризами, зимами;

останній померлий теж марив, що ще має час.

 

 Життя не почнеться без твоїх гітарних рифів

Нікому не треба попіл, хоч що б там не було сказано;

Ця влада знову підняла тобі тарифи

на тіло, на кров, панування над власними м"язами..

 

Ти хочеш сказати, але тебе щось притишує

 Ця майже хвороба трапляється майже у кожного

 Всі втрати і втома на венах вибагливо вишиті:

Нікому не знати, чого тобі все це коштує.

 

І де твої тіні тремтливі і травлена темінь?

Де сяйва і сховки, і співи й смарагдові спогади?

І бігти назустріч без сенсу, тож тільки ідемо

назустріч отим, що колись воскресять тебе поглядом.

 

*

Помилуй нас, осене, правда, хоч ми не раби тобі

 Ми твої частинки, що вічно живуть на межі

 Ти знаєш, трапляється - раз на тисячу випадків

 Коли не зламати хребет, бо його замінили ножі

 

Новини і винних плюсую до своїх провин старих

і єдина краплина тепла, що біжить по щоці

сильніше за вовче виття і невпинно зростаючі цвинтарі!

але лозунг звучить: "Стріляй! якщо бачиш ціль."

 

Помилуй нас, осене - в серці немає тепла

Та мені все одно - не звикать починати з нуля

Дороги затоплені кров"ю з дощем - діставатись вплав

І з кожного боку - "якщо бачиш ціль - стріляй!"

 Помилуй нас, осене, кілерів, сповнених ніжності!

 Вкривай нас листками - бронею з нальотом іржі..

 

 Тут мрія одна - аби кожен із наших зміг вижити

 хоч єднають лиш рифи Led Zeppelin й спільні ножі.

 

*

Нікому не знати приреченість твоїх прощань

Нікому не бачити в спинах чужих ножів

І поки у тебе лишився останній шанс –

Тікай звідси, чуєш? Кажу - біжи!

 

 Тільки встигни сказати, що все іще буде краще,

Тільки встигни створити примарний затишок...

Давайте не будем чіпати відсутніх і сплячих

 Здається, зникають ті, з ким не встиг попрощатися.

 

 Відбивайся, скільки є стріл, сили та слів,

 Зрозумій все за мить до удару чужого меча.

 Ранком побачимо, хто прикриває тили..

 Якщо ще є куди йти - то тобі вже час.

 

*

Твій голос - розбита музика - ним можна скривати судини

Від нього вмирають птахи, невідомо, навіщо і як

Тобі не потрібно виправдань, ні наслідків, ні причини

І кожна забута книга містить твоє ім"я.

 

Ти робиш лиш те, що повинен, і все це стає мистецтвом

Ти знаєш напам"ять всіх духів, всі мантри й забуті книги ті

Мені тільки б лиш зрозуміти, що тебе, що було - не вернеться

Єдине моє бажання - бажання навчитися дихати.

 

Ти сам собі, наче Всесвіт, я ж далеко навіть від себе

Тобі не потрібно серця, все одно загубиш ключі ці

Чарівний у тебе голос - ним треба трощити ребра

Цікавий у тебе погляд - ним можна ламати ключиці.

 

*

Адаптуйся або помри - альтернативи ніякої

Всередені виють вовки - хто-небудь - несіть рушницю

Скажи, що це з нами сталося, коли і як ми все втратили?

Бо я потопаю -  на людях - без сил, боротьби і амбіцій.

 

Адаптуйся або помри, і хто це за нас все вирішив?

Навіщо ця гра в байдужість й блукання венами міста?

Дороги ведуть до боліт, і напевне, я ними вирушу.

Я вдячна за кожну рану, але це не має змісту.

 

І все-таки ми не з шедеврів і без шедеврального відчаю -

Ти вплівся мені в легені - чи ритм новий, чи грип.

Живемо без приводів й виправдань, та дещо повинні вивчити:

Альтернатив ніяких - адаптуйся.

    Або помри.

 

*

Венами міста і венами мого відчаю

 

Гулятимеш венами міста і венами мого відчаю

Вчинки твої - твої ж руїни, але у тебе все вдасться

Нічого нікому не винен, та й Всесвіт віддати -  не вистачить

Повільна моя небезпеко, моє божевільне щастя

 

Ця осінь - суцільні втечі; і ми - не винятки з правил

Лелеки летять з літаками, вода тікає із кранів

Чарівна моя небезпеко, то як там у тебе справи?

Лишаю пам"ять хорошу, зтирають пам"ять погану

 

А все що залишиться - осінь, бо осінь завжди чекає

Здається, я також  осінь, що дива чекає щодень

Твої очі - похмуре небо, твої очі  - воронячі зграї

Гулятимеш колами міста і колами моїх легень.

 

*

Зрештою, ми лише знаки

 

Зрештою, ми лише знаки, з яких складається Книга

Частинки чиєїсь хвороби, напухлі лімфовузли

Коли усіх втратиш, то хто   тобі шепотітиме  - "Дихай!"

Коли не буде нічого,   то хто тобі скаже - "Не злись!"?

 

Якщо навіть світ твій знищений, ти мусиш лишатись цілим

Ти є, і цього достатньо, і в кожного своя мета

Не творити прощанням приводів, не шукати безглуздих цілей;

Бо кожна бажана відповідь

                 Лежить у причині питань.

 

*

але чим ти насправді є

 

Жодне людське ім*я не вартує бути мантрою

Жодні очі не варті найменшого озера

Кожну втрату можна вдушити тривалими мандрами

Якщо дірки в серці - твої єдині козирі

 

У всіх персональне пекло - з тих чи інших причин

Хтось ламає серця, хтось -  рамки або хребти

І коли дають все - заміняєш його нічим

Але чим ти насправді є,

                                 коли немає куди іти?

 

*

Крові вистачить. .

 

Крові вистачить - бути людиною!..

Хоча потім - живи епізодами,

 ставай залежною, ставай єдиною,

хоча потім - шукай свободи...

 

Досить хисту - зіграти цю роль!

хоча потім все стане справжнім,

й біль зарядами в тисячі вольт,

поки віриш, вдарятиме завжди.

 

Бути вільною, вірною - й винною!

 Бути Авелем..Каїном, Брутом..

Крові вистачить  -  бути людиною!

 

Хисту вистачить - просто - бути.

 

*

timor

боїмося позбутись контролю

і міняєм тривогу на вдих;

Поки ми так страхаємось болю -

біль знаходиться в нас самих.

 

Все ховаємось в панцирі й маски

і шукаєм безпечні бритви.

Поки ми боїмося поразки,

наші трупи програли всі битви.

 

Вириваємо вперто довіру,

Боїмось безнадійних ночей..

Поки всюди шукаємо звірів -

Звірі дивляться з наших очей.

 

Боїмося за власну безпеку

та сильніше вдаряєм щораз;

 Поки ми боїмося пекла -

воно проростає з нас.

 

*

 

you feel it, we fake it

 

Розчиняємось в радіохвилях,

доки хтось не опустить завісу

Ти живеш, але я - роблю вигляд.

Чесно кажучи, це мене бісить.

 

Ти живеш - я повторюю рухи,

ти смієшся  - наслідую приклад.

Говорила - уважно слухав

шепіт вітру - до того - звикла.

 

Видихаєш слова, на вдих - кисень.

Світ дає тобі сенс, мені - бруд.

Я хочу бути справжньою, дійсно!

Ти стенаєш плечима - будь!..

 

Ми приховані в радіохвилях:

Я триваю роками, ти - мить.

 Ти живеш.

    Але я - роблю вигляд.

Щиро кажучи, це мене й злить.

 

*

 

А до того?

 

Вже чогось одного ми апостоли -

чи любові, чи люті, чи гніву.

 Необхідність приватності простору

 Необхідність приватного дива

 

Вже чогось одного ми чекаємо:

чи якогось щасливого випадку,

чи того, з ким серця наші зпаяні...

Чи грошей, чи свободи. Чи випити.

 

Вже яка-небудь мрія та й збудеться

Вже яку-небудь битву та й виграєм

Що задумали - точно збудуєм це..

 

А до того - походим зневірені.

 

*

Здається, я привид, привид!

Безвірний, безжурний, безкрилий!

Невірний, нервовим зривом

безсило спускаю вітрила.

 

Здається, я привид, привид!

химера, мана, примара!

Так жити, як я, це шкідливо.

Так жити, як я, мабуть, марно.

 

Здається, я привид, спогад,

 відлуння, поховане в тиші...

так жити, як я - ризиково -

Життя убивало й сильніших.

 

*

 

Ліні, ліній, розбитих колін,

що колись об*єднали нам цілі,

вже нема, і постійний твій сплін

навіть гірший за мою безкрилість.

 

Крихт, крапок, крапелинок дощу,

що колись об"єднали  нас, друже,

вже нема, і твоє:  "не почув"

навіть гірше за мою байдужість

 

Світла дивних забутих казок,

що колись приввідкрили нам очі,

вже нема. Ти був чимсь на зразок.

І це гірше за мою пророчість.

 

Зникли фобії й мрії чужі,

що гасили сигнали тривожні...

дно подвійне у твоїй душі

навіть гірше

за мою порожність.

 

*

Ти знову граєш роль ворона,

ти знову граєш роль дзеркала.

Ріжеш душу мою рівно порівну -

Половину собі, іншу - в пекло.

 

Я ходжу манекеном для одягу

з абсолютно пустими очима;

У обіймах повятря і протягів,

без початку, кінця і причини.

 

Відмовляєшся бути редактором

І стаєш мені тільки цензором.

В серці квітне то пекло, то сакура...

Але в цьому немає сенсу.

 

*

 

з тобою неможливо бути….

 

Два полюси не можуть бути правими;

Наш симбіоз не назовеш "любов".

З тобою неможливо буть ласкавою,

бо я повинна дбати за обох.

 

З тобою неможливо бути музою -

тобі потрібна мати, а не по́друга,

і твій смартфон замінить тобі друзів....

 Я буду

 тво́їм

 найдорожчим

 ворогом.

 

*

 

Знову б"юсь головою в повітря,

розриваючи серце стоп-кранами...

Як бездушні однакові титри -

Монохромні ми. Монограми ми.

 

Пхаюсь в душу брудними лапами -

дзеркала аж сміються з утіхи...

Знов надриви, пориви, подряпини:

Б"юсь об стіну -  невпевнено, тихо...

 

Як ворони, злітаються сумніви,

і клюють до утрати свідомості.

Душу ріжучи тонкими струнами,

вперто б"юсь, розбиваючись повністю.

 

*

Чорнотропом і трохи не по сезону

 

Чорні крила зливаються з небом,

чорнотропом темнішає осінь.

Темні очі  чорніють. Без тебе -

Стреси, зриви і сонні неврози.

 

Чорнотропом темнішає тиша -

мережана, самотня, безкрайня.

Я гублюся у тисячах рішень

з чорним серцем і темним коханням.

 

Не питай - я не відаю долі!

Я беззбройна, беззлісна, безсила!

  Чорнотроп все фарбує в свій колір

  й з чорним небом зростаються крила.

*

 

У генделику грає Гендель.

Гра, говірки, громи і гр́оти.

Ти, здається, забув всі легенди.

Ти, здається, забув про спротив.

 

Вітрами, вітражною фарбою

Киснем, пт́ашками паперовими -

Я тебе, здається, загарбую.

Я, здається, тебе окуповую.

 

...Яким-небудь зустрічним курсом,

яким небудь стрічним курсивом

Ти шепочеш: Я все ще борюся!...

...Я сміюся, бо ніч ще не сива.

 

*

 

Мене мучить твоя безпорадність,

твій розгублений, згублений погляд,

твоя згублена, псевдопорядна

Маска для когось... Для кого?

 

Мене мучить твоя перекресленість,

на яку світ не винайшов ради.

Ти моя ейфорія й депресія,

 й нелікована базова травма.

 

Ми з тобою завжди в компанії

за рахунок чужих самотностей,

за рахунок чужого кохання...

мене мучить твоя незакоханість.

 

Знаєш, хто запустив нам серце,

певне, той запустив і Всесвіт...

Як єднання секунди і терцій

мене мучить твоя перекресленість.

 

*

тихим шелестом в душу

 

У долоні збираючи сили всі

 тихим шепотом в серце - "не стри мене!..."

 тихим шелестом в душу просилася -

 Я безкрила, нестримна, не стримана..

 

 Не жени мене спамом із пам*яті -

 і  котрий вже це спогад закрили ми?

 Та все ж серця, побиті, поламані

 повертаємось комами, крилами...

 

*

Грати?

 

Один лиш вибір  - грать, чи, може – грати?

Зіграти роль чи грати у  душі?

Зіграти в щастя, чи когось сховати

За ті залізні символи межі?

 

 Та ми ж з тобою - грати, не актори:

Ховаємо в собі великий світ,

Оте безмежжя, у яке не скоро

 втечем від відчаю, від чаю, просто від..

 

 І ми з тобою грать майстри великі

В життя, в людей, в загублені серця...

Та вибір є, безглуздий і безликий:

  Сталеві грати?

                     Грати до кінця?

 

 

*

 

Світ не любить здаватися легше -

 Це гранітом начинений лантух.

Та триматимем небо на плечах,

 і не гірш, як тримали атланти!

 

 Не зберемось збирати валізи,

 й не здамося нізащо без бою..

 Ми почали із самого низу,

 і нам всім не звикати до болю.

 

 Егоїсти.

 Слабкі.

Недоречні..

Що ми можем? Хоч вбий, а все мало..

 Та триматимем небо на плечах,

 і не гірш, як атланти тримали.

 

*

 

З зачарованих замкнених кіл,

із захоплених заспаних тіней

Звав? Докликався! Я  - твоя тінь.

твоя лінь, даль і біль і.. єдина.

 

Твоя даль, неспокійна, ясна,

твоя цвіль - відірви вже і викинь!

Та, що облік веде твоїм снам

і  ніколи кохати не звикне.

 

Звав? Докликався. Я - це твій біль,

вільний звір із тих інших сторін.

Із тих самих відьомських кіл

 лінь, даль, цвіль, зачарована тінь.

 

Я твій плач, твоє щастя і друг,

й вірний ворог, уперто коханий.

Те одне, що створило цю гру,

безнадійно чи все ж – бездоганно?

 

Твоя схована, здушена лють,

півзмарноване твоє сумління...

Не потрібне ніяке "люблю" -

я з захоплених заспаних тіней.

 

*

 

У безмежність і далі - від грипу,

У безодню по краплю повітря

все тікаю, шукаючи крихту,

що не знищиться силою літер.

 

У безмежність і далі - від болю,

Від безсоння тікаю у Всесвіт..

Що й лишилось під моїм контролем?

Та нічого - ні серця, ні сенсу..

 

Вже не зміню ні швидкість, ні напрям,

навіть цукру не знайду заміни...

Я рахунок вже втратила краплям

переповнившим келих терпіння.

 

*

 

Що буде - земля чи небеса,

Я не маю анічого проти.

Я не маю анічого "за",

Бо за вибір я буду боротись.

 

 Я стискаю пальці у кулак-

що буде: чи сон, чи ця реальність?

Я не звір, не вірте, що я зла.

Є як є - ласкава і безжальна.

 

  Що буде, чи страта, а чи старт -

Я не маю жодних "за" і "проти".

Це нагода, це мій шанс і жарт,

щоб кігтями спробувать на дотик

Всі життя, якими я жила,

 

Всі проблеми, що мене торкнулись,

всі клітки, крапки і дзеркала,

Все , чого я досі не позбулась..

 

  Я не звір, не вірте, що я зла.

Я не маю жодних "за" і "проти"

Є лише мій власний підлий план,

де за вибір я буду боротись.

 

*

чи знаєш?

 

Знаєш, як воно - бігти босоніж?

Знаєш,як воно - небо навпроти?

Знаєш,як це - в зірок у полоні,

Якщо спробувать ночі на дотик?

 

 Знаєш, як це - по вовчому в ліс

утікати до болю в легенях,

тамувати тривоги і злість,

сподіватись, що все не даремно?

 

Шукать шлях по зірках, а не мапах,

чути присмак полину на шкірі..

Знаєш, як воно - місяць на запах?

Знаєш, як - почуватися звіром?

 

*

 

приховані актори.

 

Ми зустрінемось – скажеш – привіт.

я всміхнусь і скажу - привіт, любий."

І не взнає нізащо цей світ

що нас двох від нас двох давно нудить.

 

Ми обіймемось - в нас така звичка

що не звільнить дорогу потребі.

Знову скажеш - це леді не личить,

Я відріжу - а я і не  леді.

 

Передбачено кожен наш рух

Не залишилось й звички, лиш втома.

То навіщо ж ми граємо в гру,

результати якої відомі?

 

 Нам потрібні пригоди. Нові.

 Ми ресурси спустошили, любий.

 Ми підем.. Та не взнає цей світ

 Що нас двох від нас двох давно нудить.

 

*

за плечима

 

Ті, що говорять про вічне,

носять з собою клопіт;

Кожен, хто носить наплічник,

Має у ньому попіл.

 

Кожен, хто має серце

 - має у ньому цвях;

Хто мав в собі пам"ять - стер це

й наосліп пройшов до кінця.

 

Кожен, хто має привід -

сипле довкола свинцем;

Кожен, хто бачив привид -

має його лице.

 

Кожен занурений в відчай

має очі жорсткі й жорстокі..

Та кожен, хто носить наплічник -

носить у ньому спокій.

 

*

 

скінчилось. .

 

Скінчилась кава разом з аргументами,

пішли хвороби разом із симптомами.

Хоч перемоги ще з аплодисментами,

але невдачі вже сприймають втомлено.

 

Скінчилась кава разом з аргументами,

надворі ночі, сни і заметіль.

А я щаслива тими ще моментами,

всі докази яких побила міль.

 

Скінчилась кава, з нею й повідомлення,

про сплату боргу, про нове й сумне..

Від твоїх слів я почуваюсь втомлено -

твої слова мовчать про головне.

 

Скінчилась кава разом з моїм реченням,

раптово урваним, як вени у серцях.

Від твоїх слів я почуваюсь втомлено,

бо тим словам далеко до кінця.

 

*

Нам не звикати до болю,

Нам усім не звикати до втрат,

Якщо це все в ім"я волі

і заради розтрощених ґрат.

 

 Не звикать до недуг і негоди,

 й заборони на мирний протест..

 Ми живемо заради Свободи,

 і плювати, що скажуть на те!

 

 Нам усім не звикати до бою,

 не звикать до чужого гніву...

 .. якщо це все -  в ім"я Волі!

 .. якщо це все в ім"я Дива.

 

*

Небесній Сотні.

 

Вони всі тут. І кожен щось шепоче.

Один  - "Пробач, матусь!" А інший  - "Це - для вас!

Заради вас закрились наші очі -

Щоб ви жили і промінь ваш не згас.

 

Ми всі разом стояли на Майдані

і як один, молились за одне..

 Й іще бринить несказане бажання -

не підведіть народ, країну..і мене.

 

Прошу, не підведіть Майдан і наш сотню...

 Й безцінні сльози наших матерів...

Та лиш благаю - ми є завжди проти

кровопролиття в політичній грі."

 

Ми всі разом, й це спільна перемога

тих в небесах і тих, що на землі..

 Але.. благаю! всіх, хто має змогу -

Не допустіть, щоб ще хтось кров пролив!

 

Герої всі, хто були на Майдані,

хто йшов вперед, хоч друг його поліг!

..."Матусь, пробач!"...

                    Героям - вічна пам*ять!

І вічний мир усім на всій Землі!

 

 

*

Чим ти б виправдав ядерний гриб?

Як сиротам поглянув би в очі?

 І навіщо кричати: "Помри!",

Якщо сам помирати не хочеш?

 

Що додав би до плачу сирен?

Як змінив би напрям торпед?

В списках мертвих вже сотні імен,

Та ідеї ще кличуть вперед.

 

Так, вперед – під кулі і дощ!

Уперед, по багнюці і мінам!

Хтось сказав – це дурниця також –

Що останки героїв нетлінні.

 

Чим утішити хворих, калік?

Що за користь із метрвих людей?

Ці страждання, ці смерті, цей крик

Породила котрась із ідей

 

Про квітучий щасливий Едем

(й бездоганність своїх репутацій)

 

Де ж ідею таку ми знайдем,

Що не прагне смертей

Для овацій..

 

*

 

 

Порожні сни і порожні

Серця, пофарбовані в щирість

(Для товарного вигляду, схоже)

Пульсують на хвилях ефіру.

 

Порожні сни подорожніх,

Тривожні сини порожнечі..

Є різниця, мої хороші,

Яке небо тримати на плечах.

 

Попередження, соцмережі,

Режими меж і обмежень:

Чи живи, чи будь обережним

З лейтмотивом самозбереження.

 

Це тривожні сни подорожніх:

Чи живи, а чи будь художник,

порожнім собою чи кожним..

Є різниця, мої хороші.

 

*

А ми повішені на реях мого вирію,

Поховані далеко, ген за обрієм;

Життя минало сплесками і вирами,

 І всі дива здавались випадковими.

 

Ти молишся нездійсненими мріями,

Мене тримають тільки вальси Штрауса.

Обпалені вогнем отим, зігрілись ми,

Щоб усвідомити лиш те, що гра це все.

 

Ти прокидаєшся не вдома, невідомою,

Я прокидаюся, не знаючи – навіщо.

Мені в зіницях поступово квітне втома.

Тобі в зіницях поступово квітне вічність.

 

*

 

загублена

 

 Я зникаю у жовтій імлі

 цих п*янких зачарованих зим,

 цих занадто  обдуманих слів,

 від яких все пішло навскоси..

 

 .. Я гублюся й у вирі історій

 вже навряд чи знайду свій маяк:

 моє "нині" зливається з "вчора",

 В усіх битвах моїх - нічия..

 

 І від того ідуть шкереберть

моє серце, і мозок, і фрази..

 Нас таких - не спиняє і смерть!

 Не спиняє, принаймні, одразу.

 

*

осіннє.

 

Мій голос зірвався тремтінням,

повернуті всі телеграми,

а скрізь за вікном ластовиння,

а скрізь за вікном жовті плями.

 

Це осінь і вічна застуда

впускають кігтики в душу...

Що скажу їм? Краще не буду,

обійму шарфом і задушу.

 

..А ранки такі, наче рани,

болючі, прозорі й тонкі,

дбайливо ховають останні

краплі сонця і воду ріки.

 

А листи такі схожі на листя-

я палю їх разом за те,

за штамп "Адресат не з"явився",

й за серце, занадто просте.

 

Що ця осінь без мрій і скорочень?

І чому мені дивний мій сміх?...

.. а зірки вперто крапають в очі

й осідають в легенях моїх.

*

 

Зате вдома.

 

В квадраті стін і у дзеркальних рамах

Міцніша від цементу і граніту

Ламаю дні важкими дзеркалами,

В полоні дому, і полоні світу.

 

Це пастка - місце, яке зветься домом

Воно прив*язує до холоду кімнат.

Я по ночах кидаю вниз з балкону

відомі істини з шматками моїх грат.

 

  Я нищу все - від ранку і до рани.

Шукаю виходів, не знаю, лиш  - яких.

 В душі зима і білі телеграми.

І все, як треба. Тільки навпаки.

 

*

Я королева в цих похмурих стінах:

Це крісло – трон, кімната ця – столиця.

Я королева.

Тільки  - незамінна:

Без короля, без підданців й скарбниці.

Я королева кожні вихідні,

Коли гортаю ці зітлілі ноти.

Це боляче – усім, не лиш мені –

Коли в твоїй душі думки навпроти.

 

…Минають ночі і казкові сни,

Старі книжки хворіють на полицях..

Я королева – кожні вихідні:

Без короля, корони

І скарбниці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*

Всі вороги стають старими друзями…

 

Всі вороги стають старими друзями

Якори, що тримають нас, стають

мідними ключиками від дверей шафи

(а можливо, від раю)

 Клубки у кожному горлі

розмотуються зміями -

шурхотливими

і повітряними водночас.

   Усі вигадані кораблі

  стають справжніми,

   але паперовими...

 Всі бур"яни стають трояндами,

які квітнуть червоними спогадами,

 червоними, не як кров,

 а як захід сонця після щасливого дня.

 Майже весь пісок витік,

висипався, вишурхотівся, вишептався

з верхньої посудини годинника,

але це нікого не турбує,

бо його ж можна завжди перевернути,

 пустивши життя навспак

 і на самоплин.

 Всі птахи повертаються з вирію друзями,

 Усі друзі  повертаються з-за обрію птахами...

     Лише Час лишається вічним,

     бо Бог створив його достатньо.

     Лише я лишаюсь достатньою,

     бо Бог створив нас всіх вічними.

*

Кукіль-травою…

 

Прокочуюсь

через твої дні охоче -

перекотиполем,

і проростаю крізь ночі

у твої сни кукіль-травою...

 

Ти думаєш - "О ні! Звідки тут взявся

 цей жахливий бур"ян?"

 І вириваєш мене зі шкіри снів,

наче Маленький Принц оті баобаби.

 

Ну що поробиш, хороший,

ну що поробиш,

якщо іноді ми не те,

чим можем здаватись?

*

 

Наче кисень, як рух і порух,

Наче щось, що потрібне, як небо..

Якщо не можеш буть поруч –

Прошу, будь. Хоч як-небудь.

 

Наче ліки, нервові зриви,

Наче вдало підібраний ракурс –

За годину, за хвильку до прірви –

Будь поруч.

Чи будь хоч якось.

 

*

 

Гострота твоєї реакції

вражає своєю тупістю;

Любий, ти маєш рацію,

Любий, ти маєш рухатись.

 

Відміняю твою ґравітацію;

В венах суміш вина й кофеїну.

Твої світлі й високі вібрації

викликають у відповідь тіні.

 

Альтруїзм твого безкористя

вражає своїм розрахунком.

Любий, ти б краще змирився,

Бо ти трохи не того ґатунку.

 

*

Твоїм тіням без тебе сумно –

Вони байдуже грають у карти;

Біси байдуже дряпають руни,

Бо для них тільки ти чогось вартий.

 

Твої страхи без тебе хворіють

На неврози і вічну застуду

Твої мрії без тебе – не мріють.

Твої близькі – без тебе – не люди.

 

*

Різниця

 

Комусь ліпше вдаються вини, комусь - вино

є, звісно, винятки - їм вже все як одно:

Вже немає різниці, розрізів й жодного ризику;

Стрибати із вікон - значить - не вірити в фізику.

 

Ти приходиш нізвідки і знов в порожнечу йдеш,

Звісно, я за тобою туди приходила теж

Завмирала, не в змозі ступити на твій поріг

Заплітала із тиші тобі новий оберіг.

 

Але ти забував обпалені карти зап"ясть

У очах проростає гірка безнадійна втома..

 При нагоді спитати б - куди ти подів мій час,

Що вкрали у мене твої сріблясті фантоми?

 

...Одним в серце всипано солод, а іншим - хміль

Реагуєш на холод - і біль породжує біль

Втнули ніжність і вийшли короткі і гострі ножі..

Є різниця, хороші, хто і для чого жив.

 

*

 

Нічого нового, нічого таємного –

Збереження шкодить захопленню грою;

Я – твої янголи.

Я – твої демони.

Бийся за мене. Бийся – зі мною.

 

Вічні турботи, вічні невдачі,

Кожна з сторін опиняється в програші:

Ось тобі хибність змінності значень.

Якби не вічність, то було би хороше.

 

Дай мені душу!

Дай мені зброю!

Виліпи з глини, скажи мені: "Дихай!"

Бийся за мене. Бийся зі мною.

Я – твій початок.

 Й відчинений вихід.

 

*

 

Переклад з польської: Kochać i tracić, Leopold Staff.

 

Мати й  любити, втрачати і злиться,

Не здаватися, вірити й знати..

Таке от життя, і здається – дрібниця,

Здається – нічого, а як же багато.

 

Обійти всю пустелю за скарбом єдиним,

Пірнати за перлом без жодних надій –

Лиш щоб залишились по кожній людині

Сліди на піску і круги на  воді.

 

 

*

Одні засинають, а інші навіки прокинуться,

з ліктями, розбитими в кров об застиглий час.

Ти просиш за всіх - може раптом що-небудь і зміниться

Від твоїх гірких і сумнівних молитв і причасть.

 

 Одні покидають, а інші навіки повернуться

 і вийдуть з морів, наче демони з міфів маорі..

 Ти просиш за всіх, обдираючи пальці об вервиці,

 з надією на не доведену мертвість теорій.

 

Одні задихнуться, а інші не взнають,

як дихати, проходячи повз зорепадами, залами, зливами.

 

Забий на усе це, кохайся, закохуйся, крихітко!

Бо все, що потрібно усім, лишень бути щасливими.

 

 

 

*

 Воскресати щоранку

             в надії, що сил тобі все-таки вистачить

Усе, що ти маєш, це змінне число твого опору

Усе, що змовчиш, укотре над прірвою висячи,

Із темних пташок перетвориться в сонячні докори.

 

Переважно нікому не бути винним і вірним

Переважно з усіма ставати святим і стриманим

В момент їх прикритих повік на вдих обернутися звіром

В момент їх здивованих видихів - янголом зринути.

 

Виходити в ніч, захопити в дорогу дощу

Під обстрілом крапель вертатись додому й до тями.

Зібрати всі сили - останніх новин ти не чув,

Й спиратись на хрест, що

Продряпаний

В небі

Кігтями.

Крістіна ФЕДОРОВИЧ