От і сонце за Ґреготом. Знову зима.
Знову зимарка з гноєм у віршах старих.
Шелест пішов по воді - долі нема -
Є тільки шелест - пройшов по воді й застиг.

Після п'ятдесяти вимовляю сніг
Трохи інакше - після холодних отав
Снігу ждуть всі, що зостались у віршах моїх.
Мертві - ті дужче. Найдужче - кого вбивав.

Я не зможу без снігу. Ніяк. Хай сніг
Хоч на вершині. Хоч на Карпатськім хребті -
Хоч на отих, що лежать у віршах моїх
Тільки в цій спідній білИзні.
В нещадній цій чистоті.

Видко, який я є, доки він є.
Доти не відшкребтися, доки він є.
Доки нехай святиться Ім'я Твоє.
Ковзає меч по мечу - сонце встає.
Шелест іде по воді - доки я є.

Василь ГЕРАСИМ'ЮК
****
Василеві Герасим'юку
Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами -

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш - чуть, як тремтять тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол...

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні - маєстати наші)...

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
 ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о, ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.