Дівчина заглядає у вікно картинної галереї. Дощ

 

На фоні сірої стіни - дівча;

вікно злякалось грому і кричить;

повітря, мокре від дощу, тече

в легені непомітно, ніби час.

 

Про Крик забувши, провінційний Мунк

на аркуші мазкам утратив лік.

Дощу потоки, як п'яниця - в люк;

на виставку загублений квиток,

 

хоч безкоштовний, але - необхідний...

Неначе сонце взимку - безпорадно

злякалось грому і кричить вікно,

 

в його палітрі домінує сірий;

стіна - Пікассо прямокутна хмара,

і чайка - дівчина на тлі стіни

 

Дзвін і Постріл

 

Від склянки - дзвін, в візкові - немовля

перелякалось дзвону і - у сльози.

Всі склянки - у скалки, всі кулі - в лузах,

та чемпіонам пить нізвідкіля.

 

І оплески - без користі, коли

у роті пересохло, і легені

у кашель - шок, душа від шоку - гине,

високого для всякої шкали;

 

і плями сліз - сліди дитячих страхів,

всі кулі з луз одразу - в револьвери,

і сльози криги крапають зі стріхи,

 

бо приз для чемпіона - смертна кара;

як риба, спраглий робить ротом рухи,

а немовля - крізь вік, та все - без віри

 

Нудота

 

Дверний дзвінок у вухо - молотком,

ти б в танок, та от тільки - перед ким?

Ти б в бійку, та от боляче рукам.

Ти у метро, але воно - битма.

 

До кави в тебе - ціанід й лукум,

на чашках - макраме від павука,

павук - комах, та їх - не менше з тим,

вони обсіли все - не видно стін;

 

а молоток у вухо - як й раніше.

Облога - та не поспішають "наші",

комахи павукові - вже не їжа -

 

і ось у порцеляновім манежі -

ти сам, і макраме довкола в'яже

павук - такої честі варт не кожен

 

Крик Уночі

 

Годинники на стінах - летаргія;

столи, стільці - століттями - палити

вогнем, що - інквізиція. В палаті

з усіх сторін - (і сміх!) - потвори Гойї.

 

Плювати криком на стіну - ретельно,

стіна - у слині, і слова - у славу

комусь, хто на хресті - і галасливо,

а після - слізно - welcome! - божевільня.

 

В палаті - тиша, психи сплять покійно.

Годинник - летаргія, меблі - попіл;

над головою - (карма!) - камінь - Каїн!

 

І з рота жаху крик на ковдру капа,

і ковдра - наскрізь, й всюди - біла піна,

і лиш на стелі від багаття - кіптява.

 

Єдина Істина

 

Свідоцтво про народження - підробка,

і на початку речення - вже крапка;

монетки у акваріумі - швидко -

вода - окріп, і вмить вмирають рибки.

 

Шлях до ларьку (на диво!) - закороткий,

сніг під ногами тане - брудно, бридко!

Дахи - вода, акваріум - монетки,

що вижили в окропі - як? - й ні гадки!

 

А на снігу - тіла, і сніг - у тілі;

народження води - краплини з стелі,

народження людей - зі стелі люстра -

 

і на підлогу, де вода, що - мертва,

яка - окріп, і крапка тексту варта!

Єдина істина - про смерть свідоцтво...

 

з циклу «вони»

 

1.

голим шепотом сповнені

його криві вуста

 

його очі

прихисток для птахів

 

вуха його

закладені дощами

 

а сам він

усього лише дерево

 

яке вміє розмовляти

 

4.

у нього не було

ані рук ані ніг

він був простою річкою

 

і ніхто не знав

де його витоки

він і сам не знав

 

у ньому жили риби й жаби

з його очей ріс очерет

 

все життя

він шукав море

щоб з'єднатися з ним

 

але не знаходив

і врешті-решт

висох

 

про нього згадали

лише через запах

мертвої риби

 

з його дна

 

6.

його дуже часто

рубали на дрова

 

спочатку було боляче

а потім він звик

і змирився

 

навіть знайшов у цьому

свої переваги

 

принаймні

думав він

 

мені буде тепло

 

хоч десь

думав він

 

мені буде тепло

 

хоч комусь

думав він

 

біля мене буде тепло

 

7.

на небі хрестиком блискавки

вона вишивала

або гладдю хмари

прості білі хмари

бо мала

тільки білі нитки

всі інші

на знак помсти поїли миші

за те що їх

сірим вишила

 

10.

вона казала

немає нічого смачнішого

за вітер

 

і зриваючи великими гронами

їла майже не розжовуючи

 

а коли доїла весь

лягла під дерево

навік завмерле

обернулася на гілку

зламану вчора

останнім вцілілим

диханням

 

і стала споглядати

світонімоту

 

11.

вона не відображалася

у дзеркалах

ні вона не була вампіром

(скоріше навпаки)

 

просто сліпі

не мають відображень

вони самі дзеркала

у яких себе бачать ті

 

хто думає

що бачить

 

13.

вона довго ходила узбіччями трас

вітри призначали їй зустрічі

вона ніколи не запізнювалась

їй махали руками з проїжджаючих машин

вона посміхалася й махала у відповідь

вночі вона заглядала в очі фарам вантажівок

іноді лягала перепочити

і вітер вщухав щоб не тривожити її сон

вона зносила взуття

але нового принципово не придбала

йшла босоніж

із роками її ноги стерлися

вона стала меншою на зріст

але продовжувала йти далі

одного зимового дня її шлях закінчився

вона сіла на узбіччя

заплющила очі

і стала дорогою

 

віщування вйьольви

літнього вечора кров

сонце що тоне у морі

ніжно-рожева вода

на березі спокою

риби і люди

у пошуках щастя

забули хто є вони

і заблукали

гніздиться пісок

у дереві берега

дереві спокою

на березі спокою

літнього вечора

плач

сонце що тоне у морі

про допомогу благаючи

ніжно-рожева вода

не переймайся

бо це лиш одне

із мільйона життів

маслин тонке листя

коріння рослин

і людей

розкидане берегом спокою

деревом берега

бурштином потрісканих стовбурів

розповідь

що їм лишається

лиш мовити мовчки

у дзеркало вечора

ніжно-рожеве

кров потопельника -

сонця що крила

свої опалило

й звалилося в воду

акулам на втіху

(піраньям?

рибалкам?

молюскам

що тішаться форми

подібністю?)

пускаючи кров

мерехтінням рожевим

на моря поверхні

забувши про фенріра

що тільки й чекає

допоки краплина у воду

допоки

прив'язь не втримає

жадібний вирветься

сонце забуло

тавлеїв утрату

й загибель богів

літнього вечора кров

ніжно-рожева вода

риби земля

небо піску

дерево берега спокою

риби на березі

вітер ковтають

пісок витягають з очей

забути

і знову почати

як і раніше

мільйони життів

літнього вечора кров

щоразу з початку

ніжно-рожеве життя

минає і знову

мов фенікс

з піску постає