* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПОЕЗІЇ

16:14 26.12.2013

ПОЕЗІЇ

РОЗГОРНУТИ НЕБО

розгорнути небо і води

відновити гладь важку і знову

вже - допоки зору й видноти -

суходолом вештатись і словом

 

сенс життя багаттям спалить вись -

спалахнувши у останній чверті

відповіді вистигнуть колись

запитання тлітимуть по смерті

 

ПОКИ ТЕМРЯВА

поки темрява їде на сірім коні

світ повільно запалює хатні вогні

і світанок не знаючи спину

недоспавши їй дихає в спину

 

він один дибуляючи слідом у слід

верхівцеві - мов хатній - стелитиме світ

доки висловом старозавітним

вершник сам себе з простору витне

 

 

СВІДОК

                                                          М. К.

 

у передмісті де суть справ завжди імлиста

Всевишній сходить раз на день до атеїста

 

а той у клопотах біжить повз хамства вищир - 

для соціуму ідеал шукає вищий

 

він метафізиці щодень сталить облогу

та зранку стежить - чи на ту ступає ногу

 

і точно знає де й коли світ стрів початок

його всесильний розум з ним завжди на чатах

 

він факти й висновки пряде і рве на клоччя

туманну віру у ніщо щодень до ночі

 

і в тім у нього є завжди незримий свідок - 

Всевишній котрий ясну ніч пускає світом

 

а в ній галактики ряхтять в цвітінні вишні

і - повню стримуючи - ніч зорить Всевишній

 

і його ликом на той час в мовчанні уснім

як не суворий то сумний блукає усміх

 

ДО КОМАНДОРА

 

командоре - земної товщі

досить щоби нас віддалять

всі ці двадцять чи двадцять п'ять

років росту - та ліс не той ще

щоб ловити гнучкою плоттю

сонце волі і цмоки куль -

вік згодований вщент сволоті

мов зневіра стриже під нуль

 

щоб надійно прикрити спину 

чи баніти чоло - росте

парость в сонечко золоте -

грає крона в зелених кпинах

й поки корені не сягнули

командоре кісток твоїх -

дихай вільно на повні груди

тим що видихнути не встиг

 

командоре - нам доля ледве

свисне - прапором станеш ти

гаслом кров'ю тавром за тим

станеш тихо торговим брендом

паперовим мірилом звершень

станеш ідолом - про і лже -

та спочатку ти мусиш вперше

вмерти вдруге нарешті вже

 

КІНО АВРОРА

 

Авроро

ми і справді не забули

ті важелезні двері із пружиною

до нашого минулого в якому

такий рипливий вхід

з туманним склом і слідом

відбитку напомадженого від

із тріщинкою губ твоїх

Авроро

 

погрітися в мороз

чи вистигнути влітку

за десять а пізніше двадцять п'ять

копійок - головне

вчетверте або вшосте

чапаєв із конем - вже лише тло

за сяючим і світлим завитком

жаданої потилиці твоєї

у ряді що попереду

Авроро

 

усе кіно - війна або любов

де до ладу ані війни не сталось ні любові

і довго сохне порох почуттям

мов молоко губам твоїм - напевно

не стрекотав і разу в сизуватих 

тих променях нещирих

зблиск золотистих пестощів твоїх

Авроро

 

як запах яблука

у темряві надкушеного раю

страх штучності вмикав

для нас спасенне світло у перерві

щоб серце стишити й погамувати

кисленький запах сторожких обіймів

серед яких втрачалися кумири

і ми самі губилися

Авроро

 

ми тут дорослішали - нам

прогули ставили суворі вчителі

в реальній школі гамування долі

та імені твого первинний зміст

поволі сходив нам

у небо наших знань

про світ про світло й тіні

де вже хазяйнувала ти

Авроро

 

тепер тут вітер

носиться справдешній

і абияк гортаючи щоденно

засмаглі перечитує газети

та заграє до битих шиб тонкого

скла наших спогадів коротких

немов осмикнуті спіднички

твоїх цнотливих подружок

Авроро

 

 

МОРЯЧКА

 

ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни

й зігріватимеш довго у мушлі вушній

тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім

щогл і хвилі неспинне згортання в сувій -

 

ти чекатимеш довго з егейських просторів

не тютюн контрабандний чи прянощів пак

не турецьких прикрас не солоних історій

не фіналу ходінь на безсонний маяк -

 

ти чекатимеш довго - встромивши чекання

ніби ніж поміж рухів повільних і слів

щоб далекому серцю твоєму - вертання

і в чіпкім забутті виринало зі снів

 

 

ГІЛКА

 

поки не знає втоми гілка гойдати цвіт

в чистім вікні світанку й поки ще не остигла

знаджена і пестлива множена кров'ю сила -

втілений в коливання світить безсмертям світ

поки ще пахне медом випростання і хтива

сходить зоря в обличчі млосно й несамохіть

поки тобі сміється хтозна з якого дива

шал твій і цілий всесвіт - гілкою хить та хить

 

 

ЧАШКА

 

у просторі зниклого світла

шукаєш чашку з надією - 

раптом у ній ще лишився

хоча б ковток

хоча б холодний

 

і ти в пітьму

по саме серце вмочаєш руки

на дні

є - чашка

є - ковток гіркої темряви

з полегшенням і присмаком солодким

 

 

ГРА

 

сядемо друг супроти  друга й заскоринілий

важко зведе свій погляд кожний з бувальців гри -

так ніби не затерпли ігри невинні ніби

зіграні під щоденну одноманітність дримб

 

муха промчить між нами і горобець - за ними

з місця не рушить погляд твій а тим паче мій

музика розпочата - вичерпана самими

тими котрих не зітре змах многотрудних вій

 

може утнемо пісню чи роз'ятримо рану

очі у очі - лине в райдужці гам і догм -

можеш лишить надію - я все одно не стану

слабшим за сподівання нижчим за перше до

 

 

ПСАЛОМ

 

зачитай Святе Письмо

горобцям

з білих-білих сторінок

сніг здмухни

 

і допоки

руки

айсберг безсмертя тримаючи

не задубіють вкрай

несамохіть відпускай

з вуст вічні душі слів

 

потім таки здобудь

з пітьми кишені шрифт

шрифт перепаленого

соняшникового насіння

і розкидай його

- жменя за жменею -

у книзі книг зими

 

і набубнявіле птаство

злетиться

шукаючи теплого слова

для гороб'ячих псалмів

 

 

* * *

 

день крихкий мов архівний аркушик паперу

на якому нам сонце розгладжує цедру

 

і пилок від бриніння джмеля в контрабасі

і посохлий бурштин абрикосів на таці

 

небо світить з площини ріки і латаття

крізь прозорий рукав твого літнього плаття

 

блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця

тимчасовість кумира і міра безсоння

 

мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю -

нам подібних відзнак вочевидь вистачає

 

ми лишаємо осуд і опусів осип

але цього не досить виходить не досить

 

 

ОБЕРІГ

 

діти пускають за вітром

мильні кульки -

повільно

тепле і чисте повітря

їхнього дихання

світом іржавим летить

 

вітер тримає в долонях

долю вологу недовгу

 

райдужний оберіг

міниться кольорами

 

поки летить ні з чиїм

іще не змішаний видих

серце звільни своє

дихання затамуй

у мильній кулі

спогаду

 

 

ЖИТИ У ПЕРЕДМІСТІ

 

жити у передмісті

- голубом на карнизі

диких часів пісні

перелітаючи вздовж

 

- псом між м'ясних рядів

під найдорожчим ринком

грати порожнім шлунком

 

- пияком що співає

спивши грамів із двісті

голосом під Карузо

 

- вітром що розуміє

голуба пса Карузо

більшими за передмістя

 

ЦІНА

ця осінь нині варта всіх колись

злітань фіранок кульок повітряних 

німих калюж задивлених у вись

зірок стрімких відпущених на ранок

миттєвих завмирань пташиних скарг

пошерхлих слів надкушеного кпину -  

вже вітер на прозорих прапорах

своїх надій накреслив щиру ціну

 

ця осінь нині варта далебі

двох сонячних прогалин в зниклім небі

двох посмішок в зажуреній юрбі

і двох квитків щасливих при потребі

над золотим просипаним плащем -

надпитого знання тепла і плину -

всі дарування й виклики а ще

вся парність називань за всяку ціну

 

 

ЧАС ТУМАНІВ

 

розбивши зранку слоїк з молоком

весь день збирати день в імлі туману

і знов ділити зібране разом

на зріджену й застиглу порцеляну

зі складених шматків на площині

читати ліс у нагості безлистій

де молоко туману в його змісті

сотає час відпущений мені

 

 

РАПТОМ  З'ЯСУЄТЬСЯ

 

раптом з'ясується - місто навколо - чуже

день голуби ненажерливі пси безпритульні

парк і повітря такі ніби щойно з цирульні -

спить свіже віття довіку обрізане вже

 

мідноголосий десь мусить здійнятись оркестр

але натомість лиш пікколо злої синиці

місто чужої весни мов накладений хрест

кинути - важко нести далі - теж не годиться

 

неба побільшало шалу реклами і лже-

архітектури кіосків і яток іржавих -

щирого стилю простого паскудства держави

тих кому будь-яке місто навколо - чуже

 

вклякнеш розгублено - де я? в якому це сні?

вітер  кружляє достоту хмільний пролетарій

сміття юродства несе і на вухо мені

на здичавілій гуркоче чимдуж на гітарі

 

СПРАВИ

                                                     Т. Герасюті

 

купу книг перекласти з року у рік кому 

впалу не піднімати ніби через втому

  

вітру штовхнути двері хай освіжить кволу 

віру зігріту мовчки потай але словом

 

хмари пасти у небі кинувши харч бидлу 

довго не рахувати скільки води збігло

  

в часі неситих посух спомин пустить колом - 

борошном були крихти зерна були полем

 

 

ЖЕРТВИ ЛАНДШАФТУ

 

жертви ландшафту

старанно його обробляють

тяжко чекають на дощ

і чеканням тим снять

бо сіяли віру в надії - ану

дивись-но

а раптом уродить любов

 

і що там століття - все тисячоліття

минулого літа згоріло

нестримно мов злива

шугнуло вогнем

потужно і швидко змиваючи все

що зроблено зведено

зрощено скоєно врешті

 

і жертви ландшафту

розпластано хрестять своїми тілами

сколошкане тіло німого ландшафту

зелене і синє і жовте і спрагле

 

і щось проростає крізь їхні легені

крізь репані п'яти долоні дебелі

крізь голови вперті

крізь м'язи крізь нерви

щоб знову натомленим 

голубом серця забитись

 

 

ЧУТИ

 

ми вийшли із тиші

зліпилися з безмежності

її туманних таємниць

і ставши стрекотливим

зізнанням Singera і цвіркуна

ми раптом спромоглися

намацувати в реві літака

криваву важкість

комариного дзижчання

і здатність линути піснями

наших батьків

при довгих дошках столу

 

ми глухли у тиші

завмерлих на півоберті заводів

й від тихих слів коханих

як я тебе ненавиджу

тож нам не різатиме вухо

слабке шаркання

наших старечих капців

схоже на повтори ковзання голки

поверхнею не спиненої грамплатівки

що завжди крутиться

у напрямку тиші

 

 

ПЛАСТИЛІН 1953 РОКУ

 

собака під грушкою кіт у вікні

ледь чутно за бабцею ходять пісні

 

поділений кольором на сім частин

м'якішає сонцем твердий пластилін

 

круглішають форми і мнуться кути

і світ себе ліпить з шматків простоти

 

і носиться птаство в теплі називнім

як дивно і довго це сниться мені

 

* * *

 

грім останні абрикоси позбивав

перших яблук понатрушував чимало

нам не вірилося щойно у дива

та земне тяжіння враз у небо впало

 

нам не вірилось однак усе довкіл

всі дахи дерева вежі огорожі

миттю ринулись у вись і нетривкі

їхні душі дощ прожогом відволожив

 

не минуло й нас у посуху ламку

проти грому ще сумну і безшелесну

я ловив тебе в дощі таку легку

часом легшу невагомості шаленства

 

потім тишею повітря довгий час

йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу

нашу віру у дива й водило нас

між упалих абрикосів мли і яблук

 

 

СТЕП

 

без каяття але і без упину
ніби я маю життя запасне
простір ковтаючи воду і глину
водить як відьма по колу мене

мука пекельна чи радість непевна 
Господи! все добігає кінця
тільки ця міддю розпечена сцена
крутиться крутить не вивихнеться

коло за колом міняють роками 
розпач на втіху милість на гнів
а все одно повертають на камінь
спечений степом для відліку днів

що вже там буде то Богу відомо 
попіл і прощення з вітром підуть
лише чаклунське закружляне слово
ділить зі мною і пута і путь

і як обійме востаннє мій подих 
душу й відпустить у зимну блакить
тілу цей простір складе нагороду -
глину і воду і вітер і мідь

 

 

ПІСНЯ

 

птиці завмерли як тінь за кущем

ніби і справді це не надовго

в стиглім повітрі пахне дощем

пряно і чисто

гостро й волого

 

густо край степу гуртується гнів

ворон у дзьобі тне благовістя

що залишились лічені дні

сірій отарі

в небі імлистім

 

вітер не бачить ще кров своїх ран

зріє звитяга більша за болі

зійде в непам'ять тирса й бур'ян

з вічного поля

з нашого поля

 

довго рядився у кволість і щем

нурт стожилавий літеплий зовні

в нашім повітрі - вже не дощем -

гаряче й люто

тягне грозою

 

 

БИТВА

 

в траву і глину стомлено поляже

все наше воїнство і всі ворожі тьми

усіх в одне спряде нас кревна пряжа

олжа й іржа мине з онуками й дітьми

та мідні леви стануть у тумані

зеленкуватий наш розмотувати час

щодень жвавіше ніби ми останні

здолали ворога похованого в нас

 

 

ЗВУКИ В СЕЛІ

 

нестійке заволає повітря

півнем і не здійнявши біди

млистий простір довкола обітре -

прозорінь - хоч у око клади

і незчуєшся - в тишу гілчасту

вже полудень небавом забрів

десь копають картоплю - нечастий

раз у раз чути стукіт в цебрі

 

світ завмер ані звістки ні знака

ні клятьби ні суспільних судом

тихо-тихо мовчазний собака

день гортає своїм ланцюгом

небо сонцем просочене зимним

ще й не снило собі про дощі

лише висохлим кукурудзинням

вітер ходить у довгім плащі

 

на розхлябаному мотоциклі

у дідівськім шоломі промчить

відчайдух і обірвуться стиглі

пара яблук у стишену мить

потім баба Надія за штані

буде гучно сварити лихе

хтось почує її причитання

якщо звісно село не глухе

 

 

НІЧНА БРОСТЬ

 

знов тріщать гілки бузкові

після дощику в четвер

і летять зірки за комір

здавна зимні як тепер

 

брость бузкова ллє розкутість

десь сипне щасливий сміх

і - несила дотягнутись

до найкращої з усіх

 

небо скарб свій рясно сіє

там у зорянім Візку

світ крізь темряву ясніє

бростю білого бузку

 

я тягнусь у ніч до скону

ночі - аби хоч на мить

у сльозах дощу бузкову

гілку неба прихилить

 

 

НАД РІКОЮ

 

тут ні час ні Ріка не тече

ні порогів ні рева ні риби

містечковий Харон на плече

весла склавши не збурює трибу -

на світанку долаючи вбрід

густину сугестивних туманів

чимчикує у берег - обрид

йому клопіт з ознаками манії

 

світ плодиться а душі як зміст

схоже дід вже століття як вивіз

йому вряд чи мережиться злість

та в цигарці шкварчить дратівливість

він підтягне човен не новий

весла гучно пожбурить додолу

і сидить над Рікою німий

вочевидь не заради оболу

 

__________________ 

 

обол - дрібна давньогрецька монета, яку клали під язик
             небіжчику як плату Харону за перевезення душі
             через Ріку вічності - Стікс чи Ахеронт

 

 

* * *

 

як темно ще й людина наче звір

звук обирає за орієнтир

іще не перекрикують машини

собачих зойків і зітхань пташиних

 

як темно - ще затулено засів

зірок поодиноких голосів

і сплячий простір ще конем не фиркне

не позіхне напівоспала хвіртка

 

світати мало б - в космосі ж сумнім

ще слово красномовне наче мім

і ненависть у темряві з любов'ю

обмінюються кривдами і кров'ю 

 

сіріє - душ заклацали замки

чи входять чи виходять - невтямки

світанок видибає мов святенник

і тільки темноті видать як темно

 

 

* * *

 

зелений синій жовтий розписний

нечутно рушить потяг - заодно

з ним рушить місяць й вивезе у сни

з фіранками розкритими вікно

зітхне в нім провідниця ні за ким

так ніби вперше зважилася в путь

дмухне на скло і пальчиком тонким

напише світу щось на незабудь

 

 

ВЕРЕСНЕВА ЕЛЕГІЯ

 

запах переждалих вишень

отерпає в теплій тиші

і простий спориш долішній

стежку випростав за пруг

на тій стежці сам на сам я

пломінкий вогонь згасання

стрів і ніби мить остання

кожна мить горить довкруг

 

і при тім вогні видніше

споришів вростання в тишу

і ламке жебрацтво вишень

все пекучіше болить

з нерухомим ликом бранця

світ прозорістю убрався

лиш миттєві бджоли Брамса

зелень золото блакить

Сергій ЗЛЮЧИЙ