* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВИТВОРИ

07:04 03.12.2012

ВИТВОРИ

 

               МУЗИКА

Коли музика будить в тобі

Ненароком загублений спогад,

Ти ховаєш стривожений погляд

У байдужій строкатій юрбі.

 

І тамуєш поквапну ходу,

І гадаєш: чим серце зігріте,

Може залишок давнього літа

Я у ньому сьогодні знайду?

 

І пригадуєш, скільки годин,

Скільки днів затамованим чаром

Та мелодія в серці звучала,

Але ти ж був тоді не один.

 

Бо ще осінь не стала в журбі,

Опустивши долоні в листо́пад,

Бо не став іще спогадом спогад,

Той, що музика будить в тобі.

 

                                       1980 р.

 

                *   *   *

 

                   СНІГ

 

Ти ще продовжуєш з'являтися мені

Бува в передсвіта́нковому сні,

Але від цього сон вже не тіка,

Хоч ти така ж самісінька, така,

Яка була минулої весни,

Як ще тоді приходила у сни.

Здається, час твою красу лиш множить,

Але тепер мене це не тривожить,

Як не тривожить вранці навесні

Лапатий білий березневий сніг...

 

                                      1980 р.

 

 

                                                  *   *   *

 

Ти схожа на серпневу ніч.

Така ж неквапна і спокійна,

Така ж холодна й непокірна,

Так само повна протиріч.

 

Серпнева ніч:  прозорість неба,

Падіння яблук, лиск очей,

Падіння одягу з плечей,

Падіння в ніч, падіння в тебе.

 

Ти схожа на серпневу ніч.

Така ж терпка й холоднороса,

Глибокоока й чорнокоса,

І в глибині - горіння свіч!

 

Казкова жінко, в тому й річ,

Що не дожить мені до ранку -

Ти поглинаєш без останку!

І я біжу тобі навстріч...

Ти схожа на серпневу ніч.

 

                                    1993 р.

 

 

                                       *  *  *

 

 

Чотири кроки я ступив

У темінь снів,

Чужих, брунатних, хижих...

Там лисий лис

Голодним псам псалми співав,

Та я не чув, я шепотів: „боюсь..."

У їх химерній хижі...

І був між тими синій пес,

Він біг за мною,

Мов огидний спогад

(Так, наче вкрав у когось портмоне)

Та все кусав мене...

Фригідних фраз негідний сенс

Мені доводив синій пес,

На схилі снів,

На сконі слів,

У розпалі похмурих понеділків;

Бо від вівторків до неділь

Я вже не спав: ходив,

Благав, гатив

У сиві шиби пізніх породіль,

Розпачливо питав, чи не від мене...

Вагітні юнки реготали всмак,

Недопалки гасили в „пепсі-колі",

І смачно цвіркали крізь зуби,

(Чи крізь долі).

І все було не там,

І те було не з тим,

Не так...

Бо я нікого не любив.

Лежав і м'яв пирій

І ранив пальці,

І кляв себе: бодай ти здох!..

 

А ще були зухвальці,

Які казали, що людина - Бог!

 

                                                    2005 р.

 

                     

                                  *   *   *

 

 

Листопадило, ниділо, нудило

Десь у грудях, і м'яло й мело;

Навкружиння гуділо і гудило.

Навіть гидило, навіть кляло.

 

І було так незаймано порожньо,

Як на стелі, в пустелі, (в раю?)

Раптом рипнули-скрикнули поручні,

Далі брама в оселю мою.

 

І легеньким повіяло протягом,

Майже духом, ба навіть теплом,

Як ото затеплиться за потягом,

Чи як бабка заб'ється за склом.

 

Ти прийшла (чи зійшла, чи навіялась)

Безтілесна, небесна, ясна.

Ти мінилась, манилась, промінилась...

Горевтішна, розкішна, рясна.

 

І за віщо мені ці проталини

У безмежжі замерзлих безлюдь?

Я питущий, пропащий, пропалений.

Мене гудять, женуть і клянуть.

 

Та пусте, вже пропечені іскрою,

Вже проіскрені скрізь ми з тобов!

Хай же цілому світові кісткою

Стане наша безпечна любов!

 

Ли-стопадиш, -стоплачеш, -стопадаєш

В небопрірву - верши і гріши!

Поринаєш, злітаєш, відгадуєш -

Ще тривай, ще тримай, не спіши...

 

                                                   2004 р.

 

                                                *  *  *

 

 

Прощавай, моя горда, єдина.

Вже сьогодні останнє число.

Адже краще забути людину,

Ніж тримати на неї зло.

 

Я тебе не навмисно зрадив.

Я тебе на руках носив.

Розумію - немає ради.

Співчуваю - немає сил.

 

Я розтану, пощезну, зникну,

Ти за мене душі не край.

І любов мою всепроникну

Не полишу - візьму за край.

 

Ти ще будеш, либонь, щаслива,

Ще для тебе цвістиме цвіт.

А мене ця холодна злива

Мов собаку жене у світ.

 

Залишаю в лиху годину.

Відпливаю - подай весло.

Певно, краще забути людину,

Ніж тримати на неї зло.

 

                                    1998 р

 

              * * *

 

 

Чекай мене дівчино, стежко нова,

Від ранку до смерку, від ночі до рання.

Не вір у холодні порожні слова,

Що нібито я не бажаю кохання.

 

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,

Як десь ото квилить вечірня сова.

Вони, ті слова, від журби за тобою.

Не вір у холодні порожні слова.

 

Тобою журюся, тобою радію,

Тобою тамую бездонність кохання.

Якби лише стало на тебе надії,

Якби лише стало на тебе чекання.

 

Чекай мене дівчино в сутінях травня,

Коли в нездоланному серцем полоні

Пригорнуть тебе у горні різнотрав'я

Мені невідомі жагучі долоні.

 

Ти юності гук не втамовуй, не треба.

Та тільки як північ на ранок поверне,

Як будеш стояти із ним просто неба,

Ти думай про мене, ти думай про мене.

 

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.

Чекай, я вже бачу тебе на світанні.

Я бранець надії - ти брама любові...

Якби лише стало на тебе чекання!

 

                                                   1980 р

 

                 *  *  *

 

 

                МАСКА

 

Не дивіться на мене з любов'ю.

Не дивіться на мене з журбою.

Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.

Це ж не я - це всього лише маска!

 

Це вона так відверто регоче.

Може в мене невиспані очі,

Може в мене жорстока поразка -

Це не я регочуся, а маска.

 

Я рятуюсь у ній від любові,

Що народжує муки і болі.

Як солдата врятовує каска,

Так мене - заброньована маска.

 

Та бува мені незрозуміло:

Чи то маска в'їдається в тіло,

Чи то зло, чи непізнана ласка,

Чи я сам продираюсь крізь маску.

 

                                                     1980 р

 

                      * * *

 

 

ТАМ, ДЕ ТОПОЛІ

 

Гадав я: забуто-прожито,

Занесено десь по воді,

Та в полі, де скошене жито,

Тополі стоять, як тоді.

 

Гадав я, що біла лілея

Полишила серце моє,

Але тополина алея

Споко́ю мені не дає.

 

Вона мені знов усміхалась,

У тінь свою вабила знов,

Неначе нічого не сталось

І ще не зів'яла любов.

 

Неначе наблизиться вечір,

Ти вийдеш, тамуючи дух.

Тополі нам тихо на плечі

Опустять свій лагідний пух.

 

Неначе загоїлась ранка

І ще не зів'яла любов.

Я бачу їх завжди щоранку,

А потім щовечора знов.

 

                                         1980 р

 

               * * *

 

Красуне юна, зваж на часу плинність -

Прощаючись із пір'ячком курчати,

Скоріш навчись, втрачаючи невинність,

Із нею разом гідність не втрачати!

 

                                                 1993 р

                 * * *

 

 

Чи продовжиться літо, чи врешті

Відцвітуть, наче мрії мої,

І червоні червневі черешні,

І липневі липо́ві гаї?

 

Ніч в'язка, мов пахуча олія,

Затікає в шпарини й кутки...

Пух тополі мощу в узголів'я,

Листопадовий лист під боки.

 

Та мені не заснути до ранку,

Бо куди не тікай, всеодно -

Осінь, наче зрадлива коханка,

Зашурхоче дощем у вікно.

 

Відчиню і промовлю: Нарешті!

А подумаю : Мрії мої!

Де ви червня червоні черешні!?

Де ви липня липо́ві гаї!?

 

                                       1993 р.

 

               * * *

 

Дві жінки - жінка дня і жінка ночі

У мріях нам являються щодня.

Одна поваги й відданості хоче,

Розумна і проста. Це жінка дня.

А друга - то падіння в глибину,

Палкої плоті жадібне жадання.

Як ці дві жінки зіллються в одну,

Ото і називається: кохання.

 

                                         1993 р.

                * * *

 

Дозволь, я поведу тебе під руку

У біле поле, в тихий снігопад;

Дозволь, я прожену від тебе муку,

І хай не повертається назад.

 

Пухка зима повільно й урочисто

Сховає слід, неначе жар зола,

І біла ковдра, неймовірно чиста,

Укриє наші змучені тіла.

 

Ми довго йшли холодною сльотою,

Нога в пітьмі ламала перший лід.

Ти грішною була й була святою,

Вела вперед і пленталась услід.

 

Минали дні, гарячі і холодні,

Лили дощі осінньої пори;

Щодень углиб росла життя безодня,

Щодень зростала пам'ять догори.

 

Навіщо світ такий прямолінійний? -

Зворотний шлях не діждеться мене.

Щоразу рай - далекий і біблійний,

Щоразу пекло - поруч і земне!

 

Хоча вини моєї в тім немає,

А може й є. Залишимо сльоту!

Ні, я не пропоную тобі раю.

Я тільки пропоную чистоту!

 

Вже он і час, втомившись ідучи, став.

Чи циферблат негода замела.

Пухка зима повільно й урочисто

Змете наш слід, і сніг немов зола...

 

                                            1994 р.

 

                  * * *

 

ПРОЩАЛЬНИЙ ЗАПИС У АЛЬБОМІ

 

Забудь і коней вороття

Не бий у боки стременами,

Бо не зупиниться життя

З тим, що минулося між нами.

Пожовкле листя відлетить.

Натомість виросте зелене...

Не засмути щасливу мить

Зів'ялим спогадом про мене.    

 

                                     1994 р.

 

        *   *   *

 

  ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ

 

О, цей засніжений пляж!

Вибілений і безгрішний.

Я його пам'ятаю іншим,

Але може то був міраж.

 

Капало сонце в пісок,

Десь верещали діти

І виходили афродіти,

Ніжку ставлячи на носок.

 

Нині тут сніг і сум,

На морозі палають вуха.

Звівши комір, крізь завірюху,

Спогад теплий несу...

 

                                      1998 р.

 

           * * *

 

 

Пробач мене за мимовільну зраду,

Для зради я і привід не давав,

Як не давав собі хмільному раду,

Коли нагнувся і поцілував

Її коліна...

Ночі і світанки

Влили до вуст рожевої роси!

І ти мене забути не проси -

Я не лякливий слинявий коханець.

Скоріше я невиліковний бранець,

Довічний раб одвічної краси!

Я раб краси.

Я з того покоління,

Яке розбило бюсти на каміння

Брехливих ідолів. Розгублене єство...

Та є краса - єдине божество

Достойне ще колінопреклоніння!

Ти бачила, як ластівка грайлива

П'є воду, розігнавшись на льоту?

Не буде річки - навіть у сльоту

Вона від спраги змучена загине.

Хай хоч маленьким тихим озерцем

Живе краса!

І, щоб не оступитись,

Я мушу нахилитись і напитись.

Я раб краси. Не лай мене за це.

 

                                           1994 р.

 

               *  *  *

 

Пахучим трунком пахощі пливли,

Замріяно цвіли маслини червня,

А ми перекидалися знічев'я

Словами, що ,як вишні, одцвіли.

 

Але на вишнях тільки пустоцвіт,

А у словах - знервованість і втома;

І ти, така буденна і знайома,

І я, такий ображений на світ.

 

Навіщо ми пережили сніги?

Навіщо ми пішли в зелене літо?

Нас остудили дикі первоцвіти

І жар кохання вже не до снаги.

 

Як пам'ять незабутньої зими,

Нам тополиний пух лягав на плечі.

Та надто пізно, надто не до речі,

Бо вже у літі розчинились ми...

 

                                          1994 р.

 

             * * *

 

Я мусив би вам говорити

Про сиві обридлі дощі,

Що знову минається  літо

І падає листя з кущів;

Що краще лишилось позаду

І вже не повернеться знов.

Я мусив би вам говорити...

А я говорю про любов.

 

Я мусив би вам говорити

Що линуть -минають роки,

Що майже дорослі вже діти

І біди кругом, як вовки;

Що хижо чатують хвороби

І не зігріває вже кров.

Я мусив би вам говорити...

А я говорю про любов.

 

Я мусив би вам говорити

Про лави буденних подій.

Що лютий злодіїсько вітер

Розмів уже замки надій;

Що гасне потроху багаття,

А в нього ж не кинути дров...

Я мусив би вам говорити,

А я говорю про любов!

 

                              1998 р.

         *  *  *

 

От і ще одна ніч без тебе.

Я її проганяю, чужу.

Вона йде, понуривши небо,

Наче голову - за межу.

Відчуває свою провину -

Ми ж із нею були одні.

А ти де, моя єдина?

Твої які ночі і дні?

Чути часу бадьорий цокіт -

Заклопотаний день іде.

А навіщо мені той клопіт,

Коли в ньому немає тебе?

Ні тобі на землі прихистку,

Ні тобі прощення з небес,

Тільки спогадів давню кістку

Гризу, мов бродячий пес.

Мугичу сумні мотиви,

Гортаю старі листи.

Нема в мене альтернативи.

У мене є тільки ти.

Але годі себе катувати,

Поринаю у світ пропащий.

Просто знову буду чекати.

Це я вмію робити найкраще.

 

                                    1999 р.

 

                * * *

 

 

Попелилося сонце на прузі,

Попелилося серце (чи хтозна?)

Як ішла ти в оточенні друзів,

Мовчазна і на диво серйозна.

 

Відступив, поступився, затнувся,

(Скільки літ я тебе не торкаюсь!)

Відступився, пустився, зігнувся.

От і знову комусь поступаюсь...

 

Пам'ятаєш: багаття між луків,

І вино і заквітчана постіль,

Шал любові, і губи і руки,

І цвіркун, і безмежжя, і простір...

 

Пам'ятаєш... докори, образи,

І підозри і кпинів уколи.

Ти мене розлюбила не зразу,

Я тебе, не надійся - ніколи.

 

Знаю, знаю: не дужий, не бравий,

Неласкавий, нелагідний, грубий,

Неправдивий, нечесний, непра́вий...

(Пам'ятаєш багаття і губи?)

 

І стояв я чужий і нічийний,

І на тебе дивився, сторонню...

Тільки погляд метнула нищівний,

Наче постріл контрольний у скроню...

                                                                     2004 р.

          * * *     

 

 

Знову спогадів давній редут

Впав зруйнований.

Весь.

Забуваю, бо ти не тут -

Десь.

 

                                      2004 р.

 

               * * *

 

Нахиляюсь, торкаюсь вій,

І неквапно, нервійно, не зразу,

Спраглих губ моїх суховій

Упірнає у тиху оазу.

 

Ось безодня - бездоння і безмір,

Перехоплює дух від падіння.

Мить - і вже розчинюся і щезну

В снобажаннях або в сновидіннях.

 

Ось зіниці у карій короні,

Там огниться чуттів стоголосся.

Обережно зсуваю до скроні

Неслухняне пасемко волосся.

 

Перенісся м'яка сідловинка,

Ледьтремтіння у кутиках рота,

Брівки місяцева половинка...

Все досяжне, осяжне, навпроти...

 

Шал над світом заметів-завій,

Я ж, сповитий жагою заложник,

Заблукаю у паростях вій -

Неуважний хмільний подорожник.

 

                                                              2004 р.

 

                  * * *

 

 

        ДРУЖИНІ    

 

Ти моя скісність дощів,

Рутність барвінків,

Іншість закрайніх світів,

Золото інків,

Сонцість безсонних орбіт,

Видерність видри,

Заздрість хлопів і кобіт,

Тічність клепсидри.

Ти воркотіння і рик,

Спас і чугайстир.

Я ще до тебе не звик,

Райськісна айстро...

 

 

          * * *

 

 

До мене Бог і Ти, одразу

Прийшли. Упав я вам до ніг,

І сумнів кинув, мов заразу,

І сум і сон свій за поріг.

 

Та Ти мене хотіла всього

І я, знеможений, коривсь,

Але не забував про Бога, -

Я милувався і моливсь.

 

І Ти пішла. Твою дорогу

Прокляв, не бачачи вини.

Але не стало в мене й Бога.

Лишились тернії й терни.

 

І знов ходжу я нехрещений,

І над хрещеними сміюсь.

Прости мене і я, прощений,

Змилу́юсь, зми́луюсь, змолю́сь.

 

      1993 р.

 

 

                   * * *

 

Не вбий метелика нічного,

Котрий пильнує твій вогонь.

Між подорожників,

Обіч рудого шляху...

Роса втопила пил, спливає час,

Сочиться тихо з ери в еру,

Затулюєш діряву напівсферу,

Та зорі губляться в бур'ян.

Сьогодні, вчора...

Мудро гасне ватра,

І ти не в змозі наздогнати „завтра",

І ти безсилий, голий перед ТИМИ,

Всіма...

Ось ти і він,

І вже нічого.

Спинись, не вбий метелика нічного,

Бо ще одна зоря умре в траву...

І світ не скрикне, навіть не помітить,

Але ТИ знатимеш і десь, між марноти,

У розпалі асфальтового раю,

Прихопить серце, видихнеш: „згораю..."

І погляд зойкне в безвість вітрову,

І вишнікров закапають в траву...

 

 

 

               * * *

 

 

                       1922

 

Прийшли надвечір... Хмарились багрянки,

Немов кривавий парус гнав корсар.

Рипіли шви новенької шкірянки

Коли махнув рукою комісар:

 

„Давай... Тягни! Все 'дно немає  бога!

Є тільки контра й плач німих ротів!

Голодному Поволжю допомога

Поплине з риззя, дзвонів та хрестів!"

 

Оклади рвали з ликів без провини,

Одчайно дзвін скородив рубом дах,

Безплотні серефими й херувими

Ховалися сполохано в кутах.

 

А люд мовчав... Стояли, наче вмерлі,

Немов зійшлись на похорон села;

Неначе знали, що в червонім жерлі

Згорять не тільки душі, а й тіла.

 

За тим пішли... А церква з пащі ночі

Німотно мріла в зоряних свічках.

Немовби совість подрана до клоччя,

Або чиясь зґвалтована дочка...

 

Здіймалась тінь голодної примари,

Московський вітер лютився й свистів.

Над чорним світом слались чорні хмари

І чорна галка клякла на хресті...

 

 

                   *  *  *

 

З перепалених струн,

З ексгумованих трун,

З безголосих отар щільнострижених рун;

З того давнього, димного, дивного плину,

Коли босою став я на ню, мов Перун,

Я не плакав, не плакав од захвату й щему...

Просто сипала мжа,

А чи дощ без ножа

Мене локшив на млу,

Бо не зналися ще ми.

 

З перепалених струн

Я сотав муліне,

Вишивав, та виходило більше хрестами.

Металевими, синіми, з вкрадених труб...

Журавлі над криницями - цямрини в зруб,

Майже хрестиком, ледве жар-птиці, як в мами...

 

З безголосих отар

Безволосих вождів

Витиналися тім'я, плескаті, мов брук,

Скліли взори крізь грані стаканів;

І гладкий яничар

„Вон с дорогі!" кричав,

Куцокрилий орел все співав - верещав

Між сідниць, провідниць і канканів.

 

І мені шепотіло: ти теж заспівай!

Ти ж хотів і не чутимеш болю.

Не боліло. Все 'дно

Спочував: скоро дно.

Біль мій виболів, вибілів, виспів.

Я знеболів давно,

Ваша пісня гівно...

Зачекай, ти не чув іще приспів!

 

Юрми в'ярмлених лун

З ексгумованих трун,

Прогумованих душ

Непроникних - не руш!

І калинові спалахи в померку, в поросі.

Скропить кров'ю льодистою із-під чобіт...

Я знеболений вже, зневагомлений вже,

Як руна,

          Як луна,

                    Як струна,

                                 Як пір'їна!..

Мерлий вітер, сльота,

Рясти, весни, літа...

Я до смерті кохаю тебе,

                               Україна!

 

 

*  *  *

 

Кружки кружляють круки.

Крові жадають, чи кари.

Осокорів усохлі руки,

Наче звуки

Замерзлих сонетів,

Зціпеніло чекають смерті;

Хто грішив, то чекає муки,

Хто палив, то слави чекає.

 

Люто вихор шматує простір

І вчорашню бульварну газету.

Літо змито з бачка клозету.

Ми ж бо гості...

Чекаю на муки

Бо грішив. Не чекаю слави.

Кепські справи -

Не втікаю, чекаю в покорі.

Он над паліччям осокорів,

Мов конвойні, кружляють круки...

 

                                                      2004 р.

 

                 * * *

 

 

КОСА

 

У люту ніч, коли лихе на спомині,

І хуга завиває десь у комині,

У двері постук: три і знову три.

Іди, - кажу собі, - та шмарклі втри.

Чого тремтиш? То може просто кішка.

Брехня. Я знаю це. Та легше трішки.

Іду. Що крок, то рік, іще - десятиліття,

І вишня об вікно ламає віття.

Вікно бринить.

А кров? Чи цибенить?

Моя мов лід, як вишня на морозі,

Бо відаю, хто на порозі.

І відчиняю.

Так собі: сіренька,

І невисока і немолоденька.

Зайшла, ну буцім, просто прикурити.

Це так себе силкуюсь обдурити

І знаю, що не вийде в мене, ні!

Але ж кортить сховатися в брехні!

І удаю, що не пізнав:

- Ти хто? Мов кашель:

- Смерть!

І ноги наче з вати...

Лишилось тільки зіронізувати:

- А де ж коса? - питаю.

І вже хилюсь, корюся, упокорююсь...

Вона те бачить і мені:

- І так упораюсь!

 

                                                2004 р.

 

                  * * *

 

 

             БУТТЯ

 

Вранці прокинутись млосно,

      Наче з води,

Лишити зібгану постіль,

      Зкашляти дим;

Випити з пінкою кави,

      З'їсти омлет,

Цьомнути щічку ласкаво

      І - уперед!

Вийти й,  не менше - не більше,

   - Перти свій хрест.

Не на Голготу (там інші)

   - На Еверест!

 

                                                  2004 р

 

                   * * *

 

 

        ПАРАОЛІМПІЄЦЬ

 

Він біжить. Попри шпиги до млості,

Попри сліз прокипілих купіль,

Поза біль, поза час, поза простір...

І тамуючи простір, як біль.

 

Він біжить. Попри глузи жорстокі,

Мов: колода - у хаті б лежать!

Він біжить, як наслання, як докір

Нам, „нормальним", котрі не біжать.

 

Він біжить, хижо зціпивши розпач,

Сатаніючи люто від мук,

Співчуття розганяючи врозтіч

Недоладними куксами рук.

 

Десь позаду сум'яття і сумнів,

І фантомного палища піч,

І родини розради розумні,

І діагноз, як темінь, як ніч...

 

Він біжить. Ні, не зраджує долі -

Та чатує за стрічкою он.

Далі знову страждання і болі,

Та не зараз, бо він - чемпіон!

 

                                                  2004 р.

 

                   * * *

 

Було темно, і тихо, і м'яко,

І не мрячно й не лячно - ніяко.

Ні огнить, ні морозить до кості,

І землиця - рукою дістань,

Але десь ізійшло з високості,

І найшло, і промовило: Встань!

 

Я зніти́вся, зашився у темінь:

Я не можу, у мене сім'я!

Я не криця, чи як там - не кремінь!

Я ж ніколи... хоч тут і ніяко...

Я просився, пручався і плакав...

Я не той...І чому, власне, я?

 

Але руки п'ялися вже го́рі,

І вже нігті шкреблися в граніт,

І вже дивно ясніло надворі...

То либонь розвиднялось на світ.

 

Я стогнав, із чола кривавицю

Обертало на кремінь і крицю,

На вустах запікався полин.

А до крові роз'ятрені руки

Люто рвали коліна з багнюки,

Мов коріння столітніх ялин...

 

                                                      2004 р

 

               * * *

 

             ВИ

 

Ваші зорі вам сипляться з неба у простягнуті руки

І мов просо збігають крізь пальці

Зорі-просо вам сипляться з неба що розкраяне навпіл на блакитне і жовте

І збігають крізь пальці

Ваші сиві воли вперто тягнуть у небо одвічного плуга

В небо соколом розтяте навпіл на блакитне і жовте

Ваші руки що просо збігає крізь їх розчепірені пальці

Ваші руки лежать на чепігах і правлять у небо

В небо котре розкраяне навпіл

 

Ваші груди розкраяні навпіл блакитним надія й солоним чепіги

Ваші груди ковтають солоні дими від борні та солодкі від бортей

Ваші руки що просо збігає із них наче зорі що впали

Ваші руки підносять до рота солодкий ужинок що збігає між пальців

Залишаючи вам тільки порох і смуток

 

Ваші ноги стоять на калиновім листі що вмерло і впало

На огнистому листі що вмерло і впало на землю чужу і пекельну

На ту землю що родить волів і калину і просо і пісню

Дивну пісню що падає в серце мов зорі та збігає крізь пальці

На ту землю що нею ходив і її осінив Первозванний

 

Ви йдете по калині ви топчете листя і просо і пісню

Знов погоничі ваші крізь пекло ведуть вас в едеми

У едеми на небі що розтяте навпіл на блакитне і жовте

Що із нього вам падають зорі та збігають до решти крізь пальці

Ваші руки прикуті дрижать на одвічних чепігах

І не годні долонею ви стерти піт із чола неквапливо

 

Ви йдете за волами але ви не дивитесь в небо бо сієте просо

Ви не дивитесь в небо бо сієте просо у землю чужу і пекельну

Санчопанси ви сієте просо що може упало вам з неба

Може то і не просо а зорі упали вам з неба

З жовто-синього неба

Санчопанси куди то здрібнілі ведуть вас тепер донкіхоти

 

Ваші руки неначе прикуті лежать на одвічних чепігах

І століття збігають крізь пальці

 

                                                                                   30 жовтня 2004 р

 

                                       * * *

        

          

            „ЕКШЕН"

 

Мерзну в обіймах смішних цариць,

Фей сухоребрих пітьми і світла.

Падаю в твань і мене горілиць

Шпарять крізь шугу, ведуть зі світу.

 

Шпарко по ліктях шмагає гілля,

Наче крилята - телесиків гуси.

Киш, навіжені! Гайда, гиля!

Я ж не назавжди - ще повернуся.

 

Чоботи місять багно калабань.

Кришиться лід і мов пазурі - в небо.

Капнуло кров'ю на золото бань.

Полиск у вічі. Болить. Не треба...

 

Шуга за коміром тисне, мов кляп.

Скалки на грудях: дзелень, як медалі.

Це означає, що я ще не вкляк,

Можна мене шматувати далі.

 

Я не заплачу, всетерплячий віл.

Волю волам! - не гукну спроквола.

Волі моєї дрімає ще звір.

Крига моя не волає, квола.

 

Кволо-прозора і нудно-пісна.

Варт розтопити, та де огнище?

Господи, як запізнилась весна!

Треба виборсуватись на вище.

 

До суходолу - змокрів увесь.

Висотав жили цей бісів „екшен".

Травень насущний дай нам днесь.

А далі літо

І буде легше...

 

                                                    2005 р.

 

                      * * *

 

Між пальців бгаю пелюстки,

Холодних пролісків кістки.

Трощу листи, палю вістки,

В провалля турляю містки.

Седмиці, місяці, роки...

Топлюся в череві ріки.

Звідколи, скільки і поки?

Не знаю... Коситься стебло...

Згнило...

Зотліло...

Не було...

 

 

* * *

 

Фіолетові машини сунулись донизу плазом.

Наче купа мокрих змилків,

Ізгори ковзли узвозом.

Горобці обіч асфальту крихти в сірому калюччі

Вишуковували ловко

Між скоринок помаранчів.

Сніг не йшов. Брикети бруку світло всотували вбоге

І шкарпетка вогка бгалась

В черевику крок за кроком.

Жовті пси снували сквером, лунко ляскаючи в шугу.

Пахло солодом і цвіллю,

І недопалками в урнах.

Я губився, нерозумний, в цьому клопітному тлумі

І ніхто на цілім світі

Не чекав мене додому...

 

            * * *

 

 

Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні.

Не тече вже пісок, бо огуддя черво́нить його нетривких капілярів.

Не тече,

Не рече,

Гніт мордує плече;

Думка зойкне, втече

Од розтрощених вщерть,

Тих, рожевих колись, окулярів...

 

Не тече гіркота з ката вуст, як в кота,

Що лизнув потай з глека сметани.

З глека виллято вміст,

Кат човгнув на поміст...

На верхівці верби дике сонце жило.

Помолитись якби, аж до кого - жало

Хто з грудей суховір'я дістане?

 

Не тече вже між пальців пісок, що співав, опадаючи в сутінь.

Не тече вже пісок, на верхівці верби не співає приручене сонце.

Гаряче,

Гаряче...

Кат підставить плече.

Засльозить, запече...

Хай - жало не втече

Між огуддя тонких капілярів.

Серця випито вміст,

Брязне скло на поміст

З тих, рожевих колись, окулярів...

 

Не тече вже між пальців пісок - ним дбайливо впорошено плаху.

Не тече вже пісок, мертве сонце кричить,

На верхівці вербовій прикуте:

„Не благай - не втечем!"

Чом же так - не мечем?..

Направляє мовчун лезо бритви.

Ловко скропить зело...

Перше вийміть жало! -

Не життя вже прошу - лиш молитви!

 

                 * * *

 

 

                 ВТЕЧА

 

Правда ж, не холодно? Просто вітер долиною...

Просто ноги застудли трохи, і край.

Зараз, підбадьорю тебе сигаретою.

Ось остання, і запальничка - тримай!

Гадаєш, не знайдуть? Ми добре старалися.

Он за нами ні подиху, ні сліду нема.

Ми наче вже вмерли, наче й не народжувались.

Вибач, я не сказав: ще чотири дні і - зима.

Вибач, я більше не годен був зносити

Цілоденний човгіт їхніх клятих підошв.

Це, мов сидіти за склом, ув'язненим,

Помирати від спраги і бачити дощ...

 

Я не знав, що бувають такі непоборні мовчання.

В мене кидали словом - я ловив його, як монету.

Я вірив, що направду кожен має здійснити подвиг

І, що кохати можна тільки дівчину, яку звуть Джульєта.

Я вірив, що ангели злітають неодмінно в суботу,

Бо в неділю тато знаходив їх прегарний гостинець.

Знаєш, якщо роззутися - бігти легко й не боляче...

Пахне завтрашнім снігом чорний витомлений гостинець...

 

Вибач, я не сказав: соловейки вмовкнуть.

Ми не встигнемо - ті завжди приходять перші.

Смішно: я й досі, бува, сподіваюся, що цієї суботи...

Не зважай - сподівань спорохнявіли верші...

Вибач, певно тебе покарають нещадно,

Та повір: ця завія - ще не найлютіша з завій.

Ось ангели прийдуть з кийками гумовими -

Асенізатори запліснявілих мрій...

 

 

                    * * *

 

        

Зупинюся на березі - жовта вода

Закохає в стоглибисько нурту.

Не кусав я пізна́ння гіркого плода,

Бо невіра моя ще була молода,

Я плекав її, чорну і люту.

 

Над мочаром завісою сніг нависав

Та дощів'я копичилось мрячно.

Пізнання́ я гіркого плода не кусав -

Я вовчицю стуманену сумніву ссав

І було мені холодно й лячно.

 

І тремтіли вуста, і лилося на діл,

І лизали з трави вовченята.

І на вітрові сльози робились тверді,

Я пролиску очей, наче сонцю, радів

І не знав, що здобутки - це втрати.

 

                    * * *

 

 

Чай у львівському потязі,

Ніч і горілка на столику в неспокійних сусідів.

Варто жити задля такого на світі, чи ні?

От випробую - якщо запросять...

Чорт, запрошують!

Я, утім, відмовляюсь...

Глибоководними рибами журно вогні пропливають

                у заяложеному вікні нашого чудернацького

                                                                           батискафа...

 

                     * * *

 

 

 

 

БАТЬКІВЩИНІ

 

І лежиш ти платиною струєних піль

Та знелюднених сіл струповиськом;

Тільки зрідка просиплеться зоряна сіль,

Тільки потяг огнів струмовиськом -

В далину, що мов пісня зніміла - пуста,

Що дітви поковтала рої.

Хворовито-жовтаво палають міста

Цілоніч, та вони не твої...

 

                  * * *

 

Звір, що не спить ніколи,

Правду ковтне й облуду.

Світла більше не буде,

Снігу більше не буде...

Травнів не буде й квітнів.

Жовтнів не буде й груднів...

З книги Буття невпинно

Котишся в книгу Суддів.

Прошепотіти „Отче..."

Встигне хіба ворожка.

Лишиться запах жінки

Й то лише трошки-трошки...

 

 

              *  *  *

 

               ХАДЖА

 

Цей страдний путь пустельним долом,

Одчайний відчай в ніч німу;

Спіраль часу зав'ється колом

І знов народишся ти кволим,

І знов здивуєшся всьому.

 

Казкові надять зір коралі,

Крамолять кралі й королі;

Ще не стоптав хаджа сандалі,

В клубок гадючаться спіралі

Й черва гадючиться в землі.

 

В церквах ще дзвони б'ють недільно,

Ще пси не мітили двори;

Гарчать на нас охрипло й дільно,

Але рипучо й безнадійно

Рипить Колесо Сансари́.

 

І десь горять бібліотеки,

Джоконда плаче від ножа...

Із ночі в день, з варяг у греки,

Немов одвічний хадж до Мекки,

Де Мекка - змиг, а ти - хаджа...

 

 

               *  *  *

 

Шосту ніч без кінця

Божевільний сміттяр

Божеволіє в кронах

Знекровлених верб;

Я шукаю тепло

У пивничках буття,

Але ранок не гріє -

Сміттяр йому герб.

 

Шосту ніч роздираються

Розтвори хмар,

Мов припнутий стою

Біля талого скла...

Око серця - сльоза,

Око втоми - слюда,

Я розлитий, немов та вода...[1]

 

 

          *  *  *

 

 

          ДУНАЙ

 

Зачепив реп'ях

Серце мовби ніж,

Як мале хлоп'я

Бігло босоніж.

Бігло долами,

Та ще луками,

Поза болями,

Поза муками...

 

З чотирьох річок

Та до Пан-Ріки

Прилетіли чо-

тири ластівки.

Ти пташа-пташа

В річку не пірнай,

Від зими та в май

Хай пливе Дунай.

Все пливе Дунай

Та на сім проток,

Ой назад, у май,

Загубивсь квиток.

 

Ріс та ріс хлопчак,

Негаразди тяг.

Вже не босий, а

Вже у чоботях.

Та на кожному

Аж по сто пудів.

Де був зелен-луг,

Там бур'ян рудів.

 

З чотирьох річок

Та до Пан-Ріки

Прилетіли чо-

тири ластівки.

Ти пташа-пташа

В річку не пірнай,

Від зими та в май

Хай пливе Дунай.

Все пливе Дунай

Та на сім проток,

Ой назад, у май,

Загубивсь квиток.

 

Брів та брів убрід,

Аж зробився дід.

Знову босий був,

Бо позбувсь чобіт.

Та вже годі йти,

Бо вже видно край,

Бо дістався ти

До ріки Дунай...

 

З чотирьох річок

Та до Пан-Ріки

Прилетіли чо-

тири ластівки.

Ти пташа-пташа

В річку не пірнай,

Від зими та в май

Хай пливе Дунай.

Все пливе Дунай

Та на сім проток,

Ой назад, у май,

Загубивсь квиток...

 

 

 

     *   *   *

 

            НА ДАМАСЬКОМУ ШЛЯХУ

 

Ця земля, що не знає дощів, тільки порох рудий, наче кров, що звітріла.

Ця земля, що не знає дощів, тільки костур гладенький в долонях старого пророка.

Ця земля, що не родить хлібів, тільки зрідка - забутих змагань спорохнявілі стріли.

І ніде (хоч благай, хоч гукай, хоч проси) - Всевидющого Ока!

 

Пил сандалій твоїх ти втомився збивати на камінь, що теплий, мов буйволів спина.

Всі пустелі не мають кінця - ти пізнав це нерадо, нелегко й не зразу.

Мовби сотні ножів повпивалися в серце твоє і ятрять без жалю й без упину.

Був Едем, а чи вигадав сам ти ту давню, солодку оазу?

 

Сто разів преглибокий колодязь копав ти, але не вгамована спрага.

Сто разів пощастило тобі прислужитись добру, але більше - гріху.

Сто разів будував ти палац, та щоразу виходила вбога катрага.

І нарешті ти там, де мав бути давно - на Дамаськім шляху...

 

 

                  

               *   *   *

 

 

     ЮДЕЙСЬКІ КОРЧМИ

 

 

Місце бою знаходять за ляском пострілів.

Срібняків не шукають, бо корчми всюди.

Чому ж так важко знайти Апостолів -

Остерігаються нового Юди?

 

У горішній кімнаті зійшлися поспіхом.

Спить Юдея - втомилася, та й не рано.

Попід корчмами суну і в двері посохом:

Одчиніть, я долоню вкладу до рани!

 

Може поруч був, чи проходив десь попри них -

Ані слова, ні знаку, ні поруху дивного.

Якщо не годен розгледіти обраних,

То як же я розгледжу Єдиного?

 

 

               *   *   *

 

Не дозволь мені вмерти, коли

Б не вмирали ми і не жили,

Б нажилися ми хоч би й ущерть,

Місяць повний із'ївся на чверть,

Не дозволь мені вмерти, бо смерть...

 

Я ж не їв, я ж не жив, я ж до сліз

Ліз би вгору, і в нору б, і ліз

Би я в терня, бо терня - дурня,

Тільки сте́рня та сте́рня... Стерня

Цілий вік, мовби віко, тяжкий...

А комусь же не сте́рні - стежки,

А комусь же все брашна - не дерть,

Не дозволь мені вмерти, бо смерть...

 

Золотий соловейко сидів

На черешні, та то - за дідів,

Аж настала година судів -

Сад дідичий зчорнів і зрудів.

Спів дівичий змалів і знімів...

Чом же світ не кричав, не гримів?

 

Не дозволь мені встати й піти...

Закричи, зупини хоч би ти.

Хай би сад ізчорнів та зрудів,

Хай скінчився би світ - я б зрадів -

Надто втомлива ця коловерть.

Не дозволь мені вмерти, бо смерть...

 

 

                   *  *   *

 

 

 

Вересневий романс на чотири руки

 

 

В електричці розмовляли двоє глухонімих,

Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.

Її пальці казали: Я втомилася - ми давно не були разо́м.

Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?

Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,

І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!

Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,

Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:

Ні, не вірю - я бачила тебе з нею знову,

І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!

Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!

Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.

Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,

Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!

Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,

І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.

Але пес не розуміє мови глухонімих,

І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них...

Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,

Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!

Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!

Бідна тваринка... Хай уже ми, але чому вони...

І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.

Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,

                                                що здатна народжувати і вбивати.

Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,

І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.

Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,

І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.

І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них...

Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих...

 

                                                                                                

                                                                                      Серпень - вересень 2012

 

 

                         *   *   *

 

 

Сергієві Василюку

 

Була дорога - тепер стіна,

Лупай її - не лупай.

Чому ж урвалася та струна,

Й мов риба віддих хапай?

 

Було горіння - шалений дрож,

Аж відлиски ген пожеж.

Це ж мовби риба німіти, що ж,

Рятуючись від мереж?

 

Таж ні - чарунки в мереж рідкі,

Не рівня їм тятива!

Впадуть (не відаю ще звідкіль)

Не слава, зате - слова.

 

Замокли ноги брудні в багні,

Та гарно, що знов у путь.

Чи ж я здолаю його, чи ні?

Втім рать не вгамує ртуть.

 

Й паде на порох німа стіна,

День синій імлу поїсть.                                              

Шкода - урвалася та струна,

Та ще залишилось шість.

 

                                   29 листопада 2012 р.

 

                                            *   *   *

 

Амбре

 

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.

Вибач - від мене легке алкогольне амбре.

Втім, для мужчини то є нормальна річ.

Надто під вечір - ніч, наче кітч - навстріч.

 

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,

Надто - в присутності жінки, знає, як то воно.

Добре, що випив - збувся очей Сірко.

Стрілив - не вибив, знов чомусь в молоко...

 

Довго на протязі - от і кон'юнктивіт.

Довго, на протязі майже ста тисяч літ,

Тільки родився й жодного разу не вмер.

Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер...

 

Встану, ледь-ледь - на коліна (геть страмоти кліше!)

Руку їй поцілую, злегка - пальці лише:

Вибач, сказав би слово - хворість гортань дере.

Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

 

 

                     *   *   *

 

 

          Вихід

 

                              1

 

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,

Що в ньому рік молочних понад край.

Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,

Либонь не вкраду... дармо не карай...

 

Я сто століть не чув погук Побіди,

Лише плачів скородив гами альт.

В новім Єгипті зводять піраміди

І я лупаю бронзою базальт.

 

Та альт умре. На здогад манускрипту

Залишать скрик наднільські плаксії.

Всі десять кар, що ти післав Єгипту,

Чомусь на плечі падають мої.

 

Бо в нас отут лишень царів долини,

Прегарні труни вибраних мерців.

Твоїх рабів забронзовілі спини,

Неначе брук під шинами тельців.

 

Бо в нас отут безживні брязки блиску,

Крізь дику ніч - істерика вогнів.

Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,

Коли в паркани вже затисли Ніл?

 

Ізбляклий Ра прилип до небокраю...

В чужих богів не вижебрать добра.

Наобіцяй мені Обіцяного Краю

На західному березі Дніпра...

 

                        2

 

Ізбляклий Ра прилип до небокраю...

Тесальник брил в пустелі я вмираю,

В притінкові кривавої гори.

Вона зп'ялась вже ген до половини.

Мене потовк наглядач без провини,

Немовби кедра вилупив з кори.

 

Та дивина: вже й той житець шеолу.

Його забив, діставши шаблю голу,

Один вояк, й утік тії ж пори.

Казали, буцім звуть його Мойсеєм,

Із наших він, але з нагоди сеї

Мені вже Сущий втіхи не створив.

 

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?

Життя кладу - Ягве тебе покличе

На відшуки Аврамових дубів.

Марнота все - не знати вам свободи,

Скоріше Ніл заверне жовті води,

Бо волі дух убійний для рабів!

 

Ми триста літ чужі плекали добра,

Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,

Цареві в пояс голову схилив.

Даремно ж ти вихнув жалом домахи:

Рабові втіха - пригірщ соломахи

Та куций сон про давню тінь олив.

 

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.

З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,

На запах твій підкрався скорпіон.

Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.

Рабові склепом стане піраміда,

Немов той раб - всерабський фараон.

 

                         3

 

Ми триста літ чужі плекали добра,

Чужим царям втлумачували сни.

Наш батько - Йосип, мудрий, наче кобра,

І наче віл, сумирний та пісний.

 

Всевладний перстень, край оази хата,

Жар-колісниця впряжена у цуг,

Покірна челядь, віддана Осната,

Оброть на шиї - золотий ланцюг!

 

Чого ще треба ловкому рабові?

Доточуй збіжжя панові в кагат.

Десь Ханаан без хліба й без любові,

А тут Єгипет - сонний ситий гад...

 

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,

Нехай їдять, і не згадаєш зла;

А десь тим часом знов купецька валка

Ясир до Потіфара повезла.

 

В далеку Чудь укотре гнати струга,

Нести Христа нехрещеній юрбі,

Усім світам подарувати плуга...

Лемішку з гички - лишити собі...

 

О земле снів, де правлять фарисеї,

Де в чорнім ґлеї топляться громи,

Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,

Чому так рясно Йосипів самих?

 

                     4

 

Де в чорнім ґлеї топляться громи,

Де ріки молоком сочаться й медом,

Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,

Якогось дня рабами стали ми.

 

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,

Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;

Либонь то душі нам побило градом,

Що ми забули любий Ханаан.

 

Отари множив зманливий Гошен

І гладшав люд з єгипетських наїдків,

Але ковтав шеол свободи свідків,

Земля ж родила, та рабів лишень...

 

З дорідних паш раділи скотарі,

Чужі жерці товкли привабно в било

І новий родич плескав незлобиво:

„Да мы же братья, что ни говори!"

 

Уже й дітва, що годі їй до стель,

Пищала: „што", кепкуючи із мами,

Старійшини ж хитали головами:

„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!.."

 

Сінай для тих обернеться гробом,

Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.

Від нераба одна в раба відміна,

Що раб не прагне стати нерабом!

 

                       5

 

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,

Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,

Невгавного ж Мойсея хирний порох

Ізвітрів ненабридливо та скоро...

 

      *   *   *

 

                   ДУША

 

Іван кохався в голубах шалено.

Аж наче сам витав із ними в лазуріні:

Ширяв свобідно над левадами за ставом,

Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,

Що удавали вітряка журного,

Йому махали.

Гойдалося село, а он і хата,

І голубник, і айстри, і Марія;

І дітки он, у спориші, мов айстри:

Іванко й Ксеня.

Все його обійстя

                           Та голуби, мов серафими, з неба,

Мов оборонці радощів і згоди.

Ох білі всі... Між них пихатий дутиш -

Вожак прегарний серафимів зграї;

Укоханець господаря звіддавна.

А що - добув з кишені зерен жменю -

І вже він ось...

 

Та хтозна й звідки

Зайшов новий господар на левади,

На айстри, й на лани, що сну не знали.

Червонозоряний косар, чого не сіяв -

Пожав. Забрав усе... Не голубам -

Вже дітям дать - луп'яники, та гичку,

Та кропиву...

 

Поліз Іван до голубів...

Мовчав і плакав, голови легенькі

Сердешним серафимам...

Хрусь-хрусь...

Ще тріпалось пухнате тільце...

А вже він знав, що не злетить повіки більше

У лазурінь овиду з голубами,

І не шугне свобідно за левади

Між хвилі верб... і чисті крила вітру...

Ні, не махнуть, бо нічого молоти

У вітряку...

Й уже безкрилий ліз донизу,

До хворої Марії, до Іванка,

Що їсти плакав з Ксенею на лаві...

 

А дутиша сховав... Не міг, не здужав

Скрутити шию красеню, що вперто

Усе в долоню пнувсь: канючив зерно

Й докірливо блистів кармінним оком.

 

Находила зима, та не морози

Нестямно лютували - комнезами.

Червонозоряний косар косив завзято,

Вже не лани, вже хлянули підтяті

Мокрини, і Михайли, й Феодори,

І Василі, і Катерини, й Усті...

Понурий мортос цілодень гарбою...

Марія вмерла... Ксеня та Іванко -

Лиш очі на Івана - глибочезні!

 

Сусіди їхали на міни, він із ними.

Намисто взяв Маріїне, і хустку,

Й сережки ті, що спершу думав - Ксені.

Аж на Ростов...

А повернувся голий...

Ні, лютості не мав - то не злонамір,

То голод кинув харцизяк на змову:

Побили в поїзді, забрали вбогий вузол

І кинули в колючий степ вмирати...

 

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий...

Удвох, обнявшись тісно, на лавиці

Лежали діти (наказав, як їхав:

Тримайтесь купи, бо всілякі бродять...)

Очей нема - щурі спили до решти;

На пальцях нігтики - прозорі, мов сльозини...

Іван не плакав, не кричав - сльоза зробилась

                                                    мертвою й важкою,

Качалась в грудях, наче каменюка.

Хотів лягти й собі - було ще місця,

Але згадав про голуба - живинка ж!

Насіння з бур'янцю сипнув, як їхав...

Драбина рипнула, відхилено засувку...

Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!

Воркоче та до рук, мов котенятко.

Самі тепер з тобою...

Зліз додолу,

Притис до серця тріпотливий живчик...

Не з'їм тебе, не бійсь... Мені вже їсти

Тепер не тре...

І серце зупинилось...

 

Упав навзнак, а голуб, радий небу,

Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,

Дивуючись, що ніде ані пташки:

Ні горобців, ні галки...

Вище й вище пірнав, бо знудився ж,

Запертий.

Понад левадами, над ставом, над ланами,

Над вітряком, що вже немов комашка.

Летів...

 

Ні, високо так голуб не літає.

Не дутиш - то здіймалася під хмари

Душа Іванова і плакала над світом...

 

 

*   *   *

 

Дощ на горищі - шелест

Крилець хрущів травневих,

В сіні листок підбілу,

В ринві співає струмінь.

В мисці внизу - квасоля,

Біла, ряба і чорна,

Й росяна павутинка

Шибку навскісно крає.

Збоку вінок цибулі,

Мовби чиєсь намисто,

Кинуте легковажно

В мить палахкого злюбу...

 

 

*   *   *

 

 

Зрима, пряма і груба

Доля виростогуба.

Місяць йому за сонце,

Сутінь йому - світань.

Знявся - і в небо, руба;

Зорі і він - як румба.

Можеш - лети, не гайся,

Хочеш - піди і стань!

 

Стань будівничим храму

Ночі. Задоста краму -

Вишні і баня неба,

В стилі, либонь, ампір.

Стомлені неофіти

Плакатимуть, як діти,

Й жоден із них не вгледить,

Що їхній бог - вампір.

 

Підуть у тан дівиці

Й кожна в своїй лівиці

Здійме над головою

Гілочку сон-трави.

Щоби крило вампіра,

Рване, мов паща звіра,

Не зачепило стиха

Їхньої голови.

 

*   *   *

 

Лише дурний не любить ніч,

Вона - велика жартівниця:

Впаде на світ, місяцелиця,

Черкне крилом - кажан чи птиця,

Остудить запал - ніч не піч,

І вже, мов здобич від мисливця,

Дурний тікає.

Інша річ,

Як ти розважливий та зрячий:

Чи зорепад, чи качка кряче,

Чи ген заграва замаяче,

То все вона, повір, земляче,

То ніч, безпутна дівка наче,

Тебе збентежного веде

В свої льохи, в  свої темниці.

Не бійся - тамті таємниці

Не на хворобу - на політ!

Злетиш, бо крила не на плечах,

А в голові, вихнеш лелечо...

Літай собі, допоки світ!

Вона ж, рясніше - по байраках,

Слідом - вовчиця-неборака,

А блисне сонце - там, де мряка,

Все пантруватиме твій слід...

 

*   *   *

 

Приходили Свідки Єгови,

Розказували про Бога.

Пізнайте, мовляв, Його ви

Й полегшиться вам дорога.

 

А наші товклись, мов коні,

До тих балачок неохочі,

Й ховали чомусь долоні,

Й відводили хмуро очі.

 

"Е-е, нам годувати свині

Й пора вже доїть корову.

Хай грішні ми та не винні,

Тож марно ви про Єгову..."

 

Ті зводили в купу брови,

І головами хитали:

"Отямтесь, які корови?

Таж обраних буде мало!"

 

"Хай стане, як має статись.

Той їсть лиш кутю свячену,

А нам, як на щось писатись,

То завжди в останню чергу!"

 

З небес, що ясні й мінливі,

Таємно дивились очі,

Й були вони не гнівливі,

А мудрі, сумні і отчі...

 

 

*   *   *

 

Пускали в небо феєрверка

Й шугнув кажан - дурна тетерка,

Щоби піймати сяйний цвіт.

Зачарувала бевзня квітка,

Що виникла в пітьмі з нізвідки,

В нікуди правлячи свій літ.

 

Бідак забув перестороги

Й мерщій забравши в крила ноги,

Вогню метнувся вперегін.

Та ледь наблизившись до палу,

Пізнав горіння не помалу -

Вповні, й урвав безумний гін.

 

Валився вниз, палав як фаєр,

І був би вмер, та Бог не фраєр -

Порятував йому життя.

Звідтоді печений, кульгавий,

На гілці, чорний наче ґава,

Висить і квилить мов дитя.

 

Бува, спроможеться до лету,

Утім, на віддаль недалеку,

Гачком стовбурчиться нога.

Ще озирне шумливу птицю,

Піймає там якусь нічницю,

Але в очах його нудьга...

 

[1] Пс 22, 15.

 

Олексій ГАНЗЕНКО