* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДИТЯ

23:15 23.09.2012

ДИТЯ

 Пахне в хаті маленьким дитям,
Пахне так, наче пахне Богом.
Аж всміхається над порогом
Сонце- вічне тепло життя.
І дитятко всміхнеться теж
В той куток, де нема нікого
Чи до янголів,чи до Бога
Так, що щастю немає меж!

 

 

 

30 років   випуску   1981 року КТЛП.

                                   Зустріч.

Ми такі ж ,як були, тільки зморщок життя доточило нам

Та тривоги в очах, яку юність ще знать не могла,

За внучат і дітей, за батьків і  могили їх,

Щоб стежина до них пирієм забуття не росла.

 

Ми такі ж, як були, хоч і трохи збіліли вже скроні нам,

Стала важча хода, але усмішки - їх не змінить.

В давню юність свою, наче в море пірнули сьогодні ми.

Як спинити цю смутком і радістю  сповнену мить?

 

Ми такі ж , як були, розділили роки і кордони нас.

Доля кожному свій ківш і щастя і лиха дала.

Та є спільне у нас: наша юність, наш Київ і спомини.

І хвилинка оця, що разом нас сьогодні звела.

 

 

 

 

 

 

 

А день який! А небо, як палітра.

На ньому безліч, просто безліч барв.

Поглянь лише - рожевий колір вітру

Заплівся бантом в білі коси хмар.

 

Блакитний обрій чистий і безкраїй,

Аж голубим розіллято по дні.

А сонце сяє, сяє і не знає,

Що це останній із осінніх днів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А я думала -  сильна,

А вітер зборов.

А я думала вільна

Від ніжних заков.

А душа, як трава,

Потяглась до тепла.

Вже й забула,

В якому полоні була.

А душа заясніла

Перлиною мрій,

Пізні квіти осінні

Розквітли у ній.

Бідна душе моя,

Не ясній, не цвіти,

В пізніх квітах насіння

Не встигне зрости...

 

 

 

 

 

 

 

                   Бабусі Олені Ярощук 1913 р.н. присвячується

Хатина стара, як світ,

Бабуся сива, як лунь.

Їй справді до сотні літ -

Гірких і терпких відлунь.

Живе ніби й не живе,

Хоч пам, ять ще, як сльоза.

Сльозою з очей пливе

Те горе, що й не сказать

-Бо нащо його вже й жить?-

Долонею вид втира.

-Дитина в землі лежить.

Я ж небо копчу, стара.

Я стільки пережила -

Від голоду до тюрми.

Війна по душі пройшла

Чужинськими чобітьми.

І вижила - Бог поміг.

А щастя? Та де воно?

Покинув, пішов чоловік.

Простила його давно.

Простила, я в серці біль

За доньок малих своїх,

За ночі і дні в журбі,

За ранній на косах сніг.

А скільки було робіт,

Що вже й не злічити їх!

І сьомий солоний піт

Зволожував ранній сніг.

В роботі життя пройшло,

Та долю я не клену.

На венах вузли сплело -

Болять тепер - не засну.

Дитино, скажу лишень,

У мене секретик є:

Я завжди співаю пісень,

Усеньке життя своє.

Ну так щоб співаю,ні,

Мугичу, та все одно,

Пригадую всі пісні,

Що знала давним давно.

Вже  й ніч провели півні,

Ось ранок крилом майне.

А, може, оті пісні

На світі держать мене?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Без чуми і без війни

При живих батьках

Юні донечки й сини

В сиротинцях . Жах!

Як би тепло не було

Під чужим крилом,

Тільки мамине тепло

Проросло б добром.

Тільки татова  рука,

Вірна і міцна.

В світ незнаний малюка

Провела б вона.

Та ростуть, як бур,яни

По чужих кутках

Юні донечки й сини

При живих батьках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біда ніколи не прийде одна-

Сім бід по світі за собою водить.

То не біда, хоч в косах сивина,

Як є душа, що розуміє поряд.

Як поруч є синів міцне плече,
Чи доньчині надійні  теплі  руки.

Біль самоти тоді не так пече,

Стають коротші місяці розлуки.

Чим виміряти батьківське тепло,

Як вирахувать мамині тривоги?

І хоч би скільки років не пройшло-

Батьки дітей чекають край дороги.

Спаси   їх, Боже, бідам  всім на зло,

Не дай батькам зазнати смертну муку,

Щоб їм на схилі літ не довелось

В чужих людей випрошувать притулку.

 

 

 

 

 

 

 

 

Білим снігом цвіт на вишнях,
Срібним сумом - сніг на скронях.
Нам зустрітися не вийшло
Ні учора, ні сьогодні.
Розминулися дороги,
Вкрило все вишневим цвітом.
Знову приспані тривоги
Закружляло свіжим вітром.
Може, й мріяти не варто?
Світлим спомином - надія.
Тільки знаю, буде завтра
У вишневої завії.
Тільки вірю - в білім цвіті
Стигнуть вишні полум,яно.
Може, ми з тобою  в літі
Знов зустрінемось, коханий?

 

 

 

 

 

 

 

Бровари  - дитинства мого казка,

Дівчинки з далекого села!

Я  по твоїх вулицях не раз ще

І в дорослих снах своїх ішла.

Вже й не пам,ятаю, чи раділа

Нам тоді стурбована  рідня.

Бо хіба, малі ми, розуміли:

Як це - на роботу йти щодня?

Там, де зараз піднялись квартали,

З сестрами, сховавшись від людей,

Ми у полуниці закрадались -

Я таких не їла більш ніде!

Все для нас нове було й незвичне.

Де в дитинство стежечку  знайти?

Прямо по піску до електрички

Наші  рідні бігли у світи.

Як родина наша поріділа!

Вже скільком затихли солов,ї!

У глибоких глинистих могилах

Спочивають родичі мої...

А життя  промчалось без зупинки,

Он і пам,ять інеєм взялась...

,,П,ята школа,, ,,,Центр,,,Порошинка,,,

Як же я давно там не була!

 

 

 

 

 

Вересень, здрастуй! Це я - твоя осінь!
Чом не питаєшся, де мене носить?
Бачиш, стою ось, тулюсь до порогу?
Та не дивися на мене так строго!
Знаю, буваю пуста й легковажна.
Тільки я ще й нерозумно відважна.
Вітер мене бив у груди зухвало,
Коли до тебе дорогу долала.
Ну, не дивить так на мене, не треба.
Через дощі я летіла до тебе,
Хоч ти і зраджуєш інколи , знаю,
Бабине літо до тебе літає...

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                                                            ВЕСНА.

Знаєте, як  трепетно  весна

Розпускає котики на вербах?

Як безмежна синя далина

Підіймає березневе небо?

Як земля поволі відтає-

Сонцю вже не тісно попід небом?

Сонце промінцями  дістає

Ті розквітлі котики на вербах.

Знаєте, як дихає земля,

Як сором,язливі первоцвіти

Сонцю посміхаються здаля

Наче мамі неслухняні діти?

Знаєте, як непомітно ще

Забурлить  жива  цілюща сила?

Понад кожним деревом, кущем

Розіпне весна свої вітрила.

Як вітри, веселі пустуни,

Щедро теплим сонечком зігріті,

Пролетять дорогами весни,

Щоб спинитись у  зеленім літі?

 

 

 

 

 

 

             ВЕСНЯНИЙ ДОЩ

Цей дощ весняний, як молитва
В святковий день, тихенько йшов.
Яснішав світ, дощем умитий
І віра поверталась знов
В серця людей, зневір,ям вбиті
І в душі, повні суєти.
Світ воскресав, дощем умитий.
Христос всміхався з висоти.

 

 

 

 

 

Ви пробачте мені, що сміялась дзвінкіше, ніж треба,

Сміх той  каменем  впав на мою на вдовину біду.

Ви пробачте мені,  що  в очах Ваших кольору неба

На хвилинку себе я побачила знов молоду.

 

Ви пробачте мені,  що у серце  я Вас не пустила

І у постіль свою,  захололу в ночах самоти.

Бо у серці моїм той , кого я так важко любила,

Хто любов мою взяв  за собою в холодні світи.

 

Він забрав її всю і для Вас не лишилось нічого,

Тільки сміх мій крізь сльози і сльози крізь сміх у очах.

Ви збирайтеся вже, Вас чекає далека дорога.

Я ж сховаю свій сміх, знов загорну його у печаль.

 

 

 

 

 

 

 

Вона ішла так гордо і щасливо,
А очі - з поволокою тепла.
Вона в собі найбільше в світі диво -
Дитя ще не народжене несла.
А сонце в неї гріло за плечима
І відступала сірих хмар імла.
Ішла мадонна з теплими очима,
Майбутнє обережно так несла.

 

 

 

 

 

 

 

Все, що було в житті, усе, що є, що буде -

Це доля, це судьба на лініях руки.

Її дає Господь, а підправляють люди,

Як ненароком русло міняють у ріки.

 

То підчищають дно, то береги рівняють,

То дамбу зводять в себе на путі.

Та долю не змінить, бо доля - всі це знають:

Все, що було, що є, що буде у житті.

 

 

 

 

 

 

                                               ГРАНІ.

Дрімає день у ночі у долонях,

Дрімає світ  у тиші в пелені.

Нечутно так між вчора і сьогодні

Стирають грань зірок тремкі вогні.

 

Займеться схід загравою, як ватра,

Омиє ранок у росі чоло.

І визирне з проміння сонця завтра

У золоте закутане тепло.

 

 

 

 

 

 

 

 

До великих доріг  є  маленька дорога -

Від подвір,я батьків до шкільного порога.

У життя ми виходим по ній.

Буде ноги колоть невідоме нам терня,

Буде важко іти, але мудрості зерням

Проростемо на ниві шкільній.

Нас зустрінуть отут на високім порозі

І плекатимуть нас на учнівській дорозі

Теплі руки людей-сівачів.

В розмаїтті наук, у Тарасовім  слові

Вчителі-трударі підбиратимуть знову

До дитячих сердечок ключі.

Ми зростемо,як сад, забуяєм, розквітнем,

Оберемо свій шлях, помандруємо світом,

Але завжди в куточках сердець

Буде в згадках цвісти синім вересом-цвітом,

В морі мрій, як маяк, буде вірно світити

Й малиново дзвонить нам шкільний острівець.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До нас дійшли легенди крізь віки,

Як із людьми здружились ластівки.

Ще в глибині печерної імли

Пташки гніздечка старанно вили.

Ця дружба між птахами і людьми

Овіяна піснями, як крильми.

В дворах, де ластівки  гніздечка в,ють,

Там люди добрі й лагідні живуть.

Гарненькі і проворні, хоч малі,

Ці пташечки не ходять по землі.

Стрімкі й крилаті, наче літаки.

Хтось бачив з вас, як ходять ластівки?

Це не ворони і не горобці,

Сумлінні й працьовиті птахи ці,

Вони в садах, на луках і полях

Тварин і нас рятують від комах.

Ще лиш дощі збираються у путь,

Вже над водою ластівки снують,

Черкають річку сильними крильми,

Щоб до грози підготувались ми.

На зиму у далекий теплий світ

Птахи важкий долають переліт.

Але щороку крізь пісні й віки

Несуть весну на крилах ластівки.

 

 

 

 

 

                                   ДОЛЯ.

Доля іншим дала

Два  широких крила,

А для мене припасла пута.

Доля інших вела,

А я сліпо жила

До нещастя свого припнута.

Заіржавів мій сміх,

Душу вистудив сніг

І від сліз полиняли очі.

Розлетілися в прах

На холодних  вітрах

Теплі  мрії мої  жіночі.

Доля виждала час,

Подобрішала враз.

Я й повірила. От наївна!

Все взяла, що й було,

Тільки спогади - бите скло,

Тільки пісня, як в Чураївни...

 

 

 

 

 

 

 

Дорога.

Яку немислиму  гарбу

Тягнеш ти на собі, дорогу!

Які проблеми і тривоги

Везеш на стомленім горбу!

 

А скільки з,єднуєш сердець,

Чи стільки ж, як і розділяєш?

І чи колись назад приймаєш

Тих, що згубили путівець?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дятел.

На акації старій,

Що навпроти у дворі,

Аж на самій на верхівці

Дятел спить в своїй домівці.

Ми гукнули дятлу: - Друже,

Може ти там занедужав?

Може дощику злякався,

Що в хатинці заховався?

Якщо так, то видай звук -

Стукни тричі - тук-тук-тук.-

Дятел визирнув  лукаво:-

Хто це там кричить, цікаво?

Спати не дає мені?-

І  ліниво стукнув: - Ні!

Вчора я весь день старався,

Разом з сонцем спати вклався.

А сьогодні он дощить,

Друг мій сонечко ще спить.

А як тільки сонце блисне,

Заведу свою я пісню:  -

Тук-тук-тук-тук-тук-тук-

Бережись, личинка й жук!                         

Я виходжу на  охоту,

Я люблю свою роботу.

Буду гарно доглядати

Всі дерева і сади,

Щоб для вас, мої малята,

Щедрі виросли плоди!

 

 

                                               ЕПІЗОД.

 

Такий   незначний епізод.

А, може, його обминути?

Розтерти ось так і забути,

Недобрий такий епізод?

 

А, може, й не варто було

На нього  увагу звертати,

Дозволити в душу плювати,

Щоб в ній не зачерствіло  зло.

 

 

 

 

 

 

 

З неба долі впали зорі

Сивиною на роки.

І у щасті , і у горі

Треба дружньої руки.

Як же вийшло так у мене ?

Я тепер зовсім сама.

Де ж ви , друзі сокровенні,

Де ж ви? Де? Агов?  Нема!

Хлібосольна моя хата

Зустрічала  всіх завжди.

Чи тепер мені зібрати

Вас на поминки сюди?

Сядем тісно за столами,

Дружбу пом,янем ще раз.

Й розійдемось...Бог із вами...

Він усім за все воздасть.

 

 

 

 

 

 

 

За весною, за любов,ю,

За весною із журбою

Ген літа мої полинули ключем.

Буде плакать наді мною,

Над моєю сивиною

Мудра осінь, нерозділена дощем.

 

 

 

 

 

 

Заглядає в вікна березневе сонечко

І одразу в хаті затишно стає.

У моїй кімнаті спить маленька донечка,

Онучатко миле, серденько моє.

 

У село з Катрусею дружно всі приїхали

Олівці в портфелі, зошити й  книжки.

Бо від завтра в школі весняні канікули,

Хай відпочивають в мене залюбки.

 

 

 

 

 

Заспіваю - І  заплачу,

І зрадію й засміюсь.

Так печаль свою неначе

Виллю рідному комусь.

Ніби радість довгождану

Поміж друзів розділю.

З дна криничного дістану

Воду - й душу закроплю.

Розів,юся  сивим хмелем,

Злину чайкою в зірки,

Де під небом пісня стелить

Вишивані рушники.

Щезнуть хмари лиховісні,

Заясніє дивом світ.

Буде хліб, то буде й пісня.

Буде пісня - буде й хліб!

 

 

 Знайди мене на суєтній землі,

Моя невдала і зрадлива доле.

Ми розійшлись, як в морі кораблі,

Печаль на хвилі впала пінним болем.

Летів мій птах, мій синій щастя птах,

Розбився він, малий, об моє серце.

Десь ти  пливеш без мене по світах,

Мені ж без тебе , доле, не живеться.

 

 

 

 

 

 

 


Знову все, як було:

Сіроока зима

Розмальовує скло

На застуджених вікнах.

Засинає село

І в стривожених снах

Бачить - поле зійшло

І волошками квітне.

В снах одвічна , як світ

Хліборобська жура:

Тільки б вистояв хліб

І не вимерзла доля!

Білим ангелом сніг

Розпина два крила...

А в тривожному сні

Квітнуть маки по полі...

 

 

 

 

 

                                   Зустріч.

Зустріла юність стомлену і сиву,

Тягар років вже на плечах лежить.

Всміхнувся. Привітався шанобливо: -

Ну, як живеш? -Живу, бо мушу жить.

 

А жаль затиснув серце, як лещата,

Та що вже вдієш, ми давно чужі.

За те,що я не вміла вибирати,

Я заплатила згубою душі.

 

 

 

 

 

 

                                               КАРІНІ.

Дівчинко-квітко , гарна й ласкава,

Ранок життя розцвітає для тебе

В квітах барвистих, в росяних травах,

В чистій воді, у блакитному небі.

 

В білих хмаринках, в піснях солов,їних,

В стиглих хлібів золотому колоссі.

Ти  - білолице  дитя  України

З відблиском гір у вірменськім волоссі.

 

Хай на добро не поскупиться доля,

Щедрою буде на щастя, на успіх.

Хай по життю проведе, як по полю,

І не затьмарить твій сонячний усміх!

 

 

 

 

 

 

 

 

Коли в безсиллі опускаю руки,

Коли душа в безвиході  тоне

Коли стає  нестерпним біль розлуки -

Моя любове,  порятуй мене.

 

Не дай мені від відчаю пропасти,

Спаси себе в мені і сохрани.

Не дай мені в чужі обійми впасти,

Не дай вини зазнати без вини.

 

 

 

 

 

 

 

Коли стихає день і засинає світ,

Встають німі слова в  тісну шеренгу долі.

І оживає  в них вишень дитинства цвіт,

І світлий колір мрій, і темний колір болю.

 

Слова, слова, слова, я з вами  молода

В осінній сивині, у швидкоплинні весен.

Тепер для мене ви, немов  жива вода,

В якій пливти б мені, не розгубивши весел.

 

 

 

 

 

 

Кохання - мрія, кохання - мука,

Комусь - надія, комусь - розлука.

Тепло на серці, сльоза на віях,

В душі на денці - тривог завія.

Кохання - мука, кохання - мрія.

Комусь - розлука. Комусь - надія.

 

 

 

 

 

 

 

                                                           Криничка.

За селом, де райдуга  в лузі воду п,є.

Там криничка - копанка в затіночку  є.

В ній солодша за меди жебонить вода,

В джерельце, як в дзеркальце  сонце загляда.

У вербовім листячку прохолода спить,

Жайвір над криничкою піснею бринить.

День просяє сонечком , згасне,а вночі

Заховає в ній на дні сонячні ключі.

Рано збудить джерельце пісня  солов,я

І проміння сонячне в ньому засія.

Мимо йдеш, не обмини, зазирни сюди,

Щоб напитись з пригоршні з сонечком води.

 

 

 

 

 

 

Лист Катрусі до святого Миколая.

 

Любий мій Миколаю!

Ти все можеш, я знаю.

Дітям носиш гостинці

У чарівній торбинці.

Ти прийдеш і до мене?

Я слухняна і чемна.

Дуже прошу -  мені

Принеси білий сніг.

Принеси так багато,

Щоб змогла на санчатах

Я кататись з гори.

А мої подарунки,

Всі цукерки й пакунки

Дітворі  забери!

 

Листя падає під ноги,

Наче знак перестороги,

Наче вісник недалекої  зими.

Я бреду по жовтім листі

У казковім передмісті,

Де ще вчора вдвох блукали ми.

Ще учора нам каштани

Тут світилися багряно,

А тепер горять свічею самоти.
Горобина листям плаче,

Так  мене жаліє наче,

А мені чомусь по листі важко йти.

Я бреду по жовтім листі

У казковім передмісті,

Де ще вчора вдвох блукали ми.

Листя падає під ноги,

Наче знак перестороги,

Наче вісник неминучої  зими.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мамо, знаєте, мені вже п'ятдесят,

Вже й мої тривоги посивіли.

Опадає біло - сивий  сад,

Огортає душу сиво- біло.

 

Мамо, мамо, в вічній суєті

Через сад переступили весни.

Вже ужинки осінь непрості

В,яже просмолілим перевеслом.

 

Складе в копи край моїх стежок

Всі мої утрати і здобутки.

Мамо, в мене чашу перемог

Знаю, переважить чаша смутку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мене від себе відпусти.

Може, печаль моя зів,яне.

До сліз корінням не достане,

Щоб знов сльозами прорости.

 

Від себе відпусти мене.

Вже й очі плакати не в змозі.

У нескінченній цій тривозі

Моя скорбота не мине.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мені в житті аж тричі  пощастило-

До тридцяти своїх солодких літ

Трьох донечок собі я народила,

Трьох сонечок я привела на світ.
І кожен раз з дитинкою я знову

Народжувалась заново, як день.

З малим клубочком втіхи і любові,

Моїх тривог , і радості, й пісень.

А в тридцять три, у вік Христа, розп,ята

Жіноча доля і душа була.

І , може,щоб не донечки-дівчата,

То я б уже й на світі не жила.

Спасибі  їм, що можу говорити,

Спасибі їм, що я себе знайшла.

Мені,як сонце, світять  мої діти,

Мого життя три чистих джерела.

 

 

 

 

 

 

 

 

Мені хтось дзвонить уночі,

у трубку дихає й мовчить,

не хоче розмовляти.

А я чекаю і не злюсь,

виходить так, що я не сплю

й ще хтось не може спати.

 

 

 

 

                                   Миколі   Біденку до ювілею.

Життя твоє між звідки і куди,

Як сяйво зірки, що зірвалась з неба.

Ковток вогню, наче ковток води,

Що спраглим подарований від тебе.

Допоки болю, поки і дороги,

Нехай не рветься лінія пера.

Що не кажи, а ти обранець Бога,

Хоч більше знав ти пекло, аніж рай.

Твоя душа не по той  бік любові,

Прожить так гідно мало хто зумів.

Найглибшу тугу вилив ти у слові,

Найбільший біль  сховавши між рядків.

 

 

 

 

Мій дім.

Не знаю, що мене тримає

У одинокім домі цім,

Де вже давно тепла немає,

Де льодом сльози на щоці.

Де по кутках шепочуть тіні,

Де змерзлий фікус не росте.

Де павучок у павутинні

Свою й мою нудьгу плете.

Де день на день страшенно схожий,

А ночі - краще б не було,

Тоді вона дістать не зможе

Мене через подвійне скло.

Стоїть мій дім у самотині,

У вікон посмішка сумна.

Ну як же я його покину?

У нас на двох душа одна.

Вертаюсь, де б я не ходила,

Бо лиш затримаюсь на мить -

Моя така осиротіла

Душа у хвірточці стоїть.

 

 

 

 

Моє маленьке пташеня,

Моя розрада і надія!
За тебе я молюсь щодня

І серцем біля тебе гріюсь.

Мої натомлені літа

З тобою поряд молодіють.

Моя утіха золота.

Моя розрада і надія!

 

                        Моя любов.

 

Вона була, вона таки була,

Моя любов, що вдосвіта прийшла.

Коли усе вкривала ще імла,

Вона з промінням сонячним злилась.

І ним зігріта з юності жила,

Свого не розгубивши ще тепла,

Моя любов, як нива зацвіла,

Дітьми , як зерня паростком зійшла.

Плекало сонце паростки малі,

Росли вони у щасті і теплі.

Усе змінилось непомітно вмить,

Бо сонце може гріти і палить.

І невідомо, де оця межа,

За нею зріс любові урожай.

Та сонце, не шкодуючи вогню,

Любов мою спалило, як стерню.

Чорніє нива в згарищі надій,

Але я знаю, є зернятко в ній,

Що схоронитись від вогню змогло

І пагінчиком новим проросло.

Бо там, попід стернею ще жива

Стара любов, любов  моя  нова,

Із попелу, як фенікс постає...

А в небі сонце світить не моє.

 

 

 

Над моїм селом журавлі летять.
Осінь золота у садах, як казка.
Віднесіть мене, журавлі ,назад,
У дитинство віднесіть, будь ласка.

Там у зорепад мама молода
Так мені щасливо посміхалась.
І світилась в ніч ставкова вода,
У якій моя зоря купалась.

Там співав мені соловей пісні,
А калина долю колихала.
Віднесіть мене, журавлі, в ті дні.
Де я вперше щиро покохала.

Лине в небесах журавлиний спів,
Понесуть в світи журавлі на крилах
І мою любов, і веселку снів,
Й спогади, моєму серцю милі.

 

 

 

 

Найкращий вірш мій ще росте в полях.
Десь роси п'є із вранішніх туманів.
І юні крила розправля, мов птах,
Щоб із гнізда злетіти на світанні.
Найкращий вірш мій, голос мій і суть.
Він на роздоллі набирає сили.
А, може, його з вирію несуть
У рідний край лелеки білокрилі?
Ще так багато хочеться сказать!
Душа, як море, повниться думками.
Найкращий вірш - це втішена сльоза,
Це як дитина на руках  у мами.
Це, як весняна пісня солов, я,
Немов молитви чудодійне слово.
Найкращий вірш мій - це моя земля
В святій надії, вірі і любові!

 

 

 

 

Нас розвело життя,
Від нього не подітись.
Його жорстокий ритм
Нам не дає дихнуть.
Лиш час для каяття,
Хвилинка, щоб радіти,
І батько наш старий,
І все, що не забуть.
Як діти підросли,
Як всі ми постаріли!
Лиш соловей один
Такий, як і колись.
Він кожної весни
В своїй пісенній хвилі
Знов кличе нас туди,
Де ми розпочались.
І як би не жилось,
І як би не журилось,
Коріння наше тут,
Де рідні солов,ї,
Де татове тепло,
Де мамина могила.
Вже й пагінці ростуть
Від нашої сім,ї.
Це доньки, і сини,
І наші онучата,
І пам,ять , і любов,
І спогади, й жалі.
Хай кожної весни
Старенька наша хата
Нас всіх збирає знов при дружньому столі.

 

Наша кішка чепуриться,

Умивається.

Може в гості наша киця

Прибирається?

Миє вушка, чеше вуса,

Щоб це значило?

Нишком з киці посміюся,

Щоб не бачила.

 

 

 

 

 

Не вмію жить   наполовину,

В пів-сил радіть, в пів-сліз  ридать.

Все через душу я повинна,

Як через призму пропускать.

 

Любить не вміла на півсили,

Хотіла сонця досягти.

Злетіла, обпалила крила

Та й рухнула із висоти.

 

Тепер зневіра біль подвоїть,

Зневіра й біль - все в множині.

І не знайти, чим крила згоїть,

Допоки серце в однині.

 

Не зворухну минуле, хай лежить.

Бо вже з-під нього проростають трави.

Баскими кіньми час життя біжить,

Долаючи все нові переправи.

 

Прийдешнє не споганю ні на мить,

Ввійду у нього, наче в чисту воду.

Нехай воно мене благословить

У тій воді свого натрапить броду.

 

Не зазирну в майбутнє, бо воно

Може, само мені загляне в вічі

І нагадає, як колись давно

Таки змогла перебороти відчай.

 

 

Не приміряйте одяг мій  -

Не всім він личитиме, люди.

Ще полотна мого сувій

Весна підсинювати буде.

Ще літо з росами в косах

Пройде дівчам по ньому босим.

Його, як перелітний птах,

Візьме на сиві крила  осінь.

У холоднечі сніговій

Воно відбілюватись буде.

Не приміряйте одяг мій -

Не всім він личитиме, люди.

Його носитиму сама

І стану біла, як зима...

 

 

 

 

 

Не шкодуйте людям добрих слів,

Ну хіба ж їх важко вимовляти?

Це найяскравіше з відчуттів-

Радість, що від  змоги дарувати.

 

Подаруйте часточку душі,

Половинку серця подаруйте,

Відступіть подалі від межі-

Щедрістю сусіда розчаруйте.

 

Подаруйте усмішку ясну

Хоч і зовсім незнайомим людям.

Подаруйте восени весну,

Подаруйте свято в сірий будень.

 

 

 

 

 

 

Незнайдені слова, як нездійсненні мрії,

То манять, то чомусь зникають із очей.

Немовлені слова у серці пломеніють,

Пропалюють його бензсоннями ночей.

 

Незнайдені слова, наче майбутні діти,

Яких не бачиш ще, та любиш над усе.

Це щастя, якщо їм судилось народитись

У віршах і рядках твоїх нових пісень.

 

 

 

 

 

 

Ні з чим на світі не зрівняти
Це незабутнє відчуття,
Як до грудей прикладе мати
Новонароджене дитя.

Солодкий біль, як спалах світла,
Прониже  струмом плоть і кров.
А мати в посмішці розквітне
Пречистій, як її любов.

 

 

 

 

 

 

 

Оглянулась-скільки  часу  згаяно,

Скільки сліз пролито задарма.

А душа, як поле занехаяне,

Заросла, що й стежечки нема.

Реп,яхами  спогади пристали,

А журба липчицею  вп,ялась,

Будяки-жалі повиростали

І берізка-туга розплелась.

Доле, примири мене з собою!

Дай відчути пахощі весни.

Я з тобою  в вічному двобої,

В стані нескінченної війни.

Що моя незломлена відвага?

Я ж ніяк тебе не обмину.

Хоч твоя наразі перевага-

Ми ще не закінчили війну!

 

 

 

 

 

 

 

Осінній день, сполоханий димами

Швиденько спати вклався за селом.

Як чорний птах над тихими садами

Махнула ніч збентеженим крилом.

А де ж це місяць, де мій вірний лицар?     

Тривожно річ метнулась в небеса.

А місяць спить і місяцеві  сниться

ЇЇ в сузір,я   вплетена коса.

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСІНЬ.

Є якась у осені  принада,

Найдорожча з юних літ мені.

Може, світла умиротворенність    саду,

Може, сріблом перешиті дні.

 

Може, дух далекої дороги.

Що в пташинім  маєві трубить,

Чи пересмак дивної тривоги

Із сердечних стомлених глибин.

 

 

 

 

 

 

 

Ось і знову листопад

Опадає у долоні.

Золотиться юний сад

На  жовтневому осонні.

Хризантеми зацвіли,

Квіти пізньої любові.

Нас в оману завели

Ранні зорі вечорові.

Вслід за сонцем холоди

У душі  і у природі.

Де тепер знайти мости

У осінній непогоді?       

Як не збитися з путі

У тривожному безсонні?

Ронить сльози золоті

Листопад нам у долоні.

 

 

 

 

 

 

 Перестаралася зима,
Поприморожувала віти.
На абрикосах ще нема
Ані листочка, ані цвіту.

А їм давно пора буять,
Манити бджіл нектаром квітів.
Вони ж зажурено стоять
Зчорнілі, сонцем обігріті.

Де склали зрізане гілля,
В куточку дальнім , аж за тином
Щось заясніло звіддаля
Весняно так, так біло- пінно.

Іду, притишуючи крок,
На очі навернулись сльози:
У купі зрізаних гілок
Розквітла гілка абрикоси!

Та так цвіте, немов свіча
Останнім догоряє світлом!
...А в небі лебеді ячать...
Весна! Весна над цілим світом!

 

 

 

 

 

 

Пісня про юність.

За літами, за зимами

Моя юність живе.

Та щоразу у сни мої

Так тривожно пливе.

Просто там залишилася

Солов,їна пора.

Десь у трави скотилася

Моя юна зоря.

Щастя птахою білою

Поманило крильми.

Чом його не зуміла я

Вберегти від зими?

За снігами лишилася

Солов,їна пора.

Десь у трави скотилася

Моя юна зоря.

Срібла в коси  навіяла

Мудра доля моя.

Лебединою мрією

В небі зірка сія.

Знов співать заходилися

Молоді солов,ї,

Щоб на зорі дивилися

Юні доньки мої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

По ту сторону снів, на тім боці печалі,

Де рука ще в руці, де квітують сади.

Де замріяний світ снить в замріяних далях

І не пахне в душі передгроззям біди.

 

По ту сторону снів, на тім боці надії

Ще не  терпнуть слова у безвиході днів,

Ще кохання сльоза у очах пломеніє.

Щоб крижинкою впасти в бездушності сніг.

 

 

 

 

 

 

 

 

Помалу  літо  доцвітає,

Дощами мите - перемите.

Вже перше листя  облітає,

Ущерть   вологою налите.

 

А дуже скоро жовта осінь

З вітрами, що були заснули,

Заплаче тужно, заголосить

За літом,   бо воно минуло.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Помирають  батьки. Як птахи відлітають у вічність.
Залишають у спадок нам пісню своєї душі.
В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність
І нескошені  батьком буяють густі спориші.
Помирають батьки. Залишають у спадок нам слово,
І стежки у росі , і Чумацький замріяний шлях,
І садки, що без них навесні розцвітатимуть знову,
І портрети на стінах в зажурених , тихих хатах.
Помирають батьки,наробившись до сьомого поту,
У надії, що діти  та житимуть краще за них.
Упаде на чоло на синівське печаллю скорбота,
А на доньчині коси осяде непрошений сніг.
Помирають батьки. Відлітають від нас журавлями.
Тільки стомлені руки, як крила, складуть до грудей.
Буде пам,ять боліть, буде  плакать терпкими сльозами,
Буде спогад-свіча переходити в завтрашній день.
В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність
І нескошені батьком буяють густі спориші.
Помирають батьки, як птахи відлітають у вічність.
Залишають у спадок нам пісню своєї душі...

 

 

 

 

 

 

Помоліться за мене, як смеркне надворі,
Як засвітяться зорі на листі в саду.
А із неба на них поглядатимуть зорі,
Я для себе в молитву слова не складу.
Я нічого собі попросити не смію -
Надто часто за рідних прошу і молюсь.
А як мова за себе  заходить, німію,
І прогнівати Бога страшенно боюсь.
Помоліться за мене своїми словами,
Якщо , може, молитву забули чомусь.
Ми, напевно, ніколи не стрінемось з вами,
Тільки знайте, що я  і за вас помолюсь.

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                       Пора моїх шукань така невчасно пізня,

Пора моїх розлук невимовно  гірка,

Як силует в дощі, як  лебедина пісня,

Як у прощальнім злеті піднесена рука.

 

 

 

 

 

 

До великих доріг є маленька дорога

Від подвір,я батьків до шкільного порога.

У життя ми виходим по ній.

Буде ноги колоть невідоме нам терня,

Буде важко іти, але мудрості зерням

Проростемо на ниві шкільній.

Нас зустрінуть отут,  на високім порозі

І плекатимуть нас на учнівській дорозі

Теплі руки людей сівачів.

В розмаїтті наук, у Тарасовім слові

Вчителі трударі підбиратимуть знову

До дитячих сердечок ключі.

Ми зростемо,  як сад, забуяєм, розквітнем,

Оберемо свій шлях, помандруємо  світом,

Але завжди  в куточках сердець

Буде  в згадках цвісти синім вересом-цвітом,

В морі мрій, як маяк буде вірно світити

Й малиново дзвонить нам шкільний острівець.

 

 

 

 

Про ведмежа.

Скоро вже  прийде зима,

Вежмежатко  ляже  спати.

Тільки  ліжечка нема -

Треба ще його придбати.

 

Ми підем до магазину,

Будем ліжко вибирати,

Щоб ведмедик цілу зиму

Міг на ньому добре спати.

 

 

 

 

 

Про ліс.

Катя ліс намалювала,

В ньому звірів заховала:

Ведмежа в берлозі спить,

Зайчик за кущем сидить,

Хитре риже лисенятко

Хоче вислідить зайчатко.

Носом круть  туди-сюди -

Винюшковує   сліди.

А слідів у лісі - тьма!

Тут яких тільки нема!

Сірий вовк пройшовся тихо,

Ось втікала олениха ,

Тут кабан в кущах пробіг -

Не лишить слідів не міг.

Потрощив гілки кругом -

Так спішив кудись бігом.

Лисеняті не звикати,

Буде старанно шукати

Слід з поміж усіх слідів.

Щоб до зайчика довів.

Катя все це добре знає,

В нірку зайчика сховає,

Жовтим листячком притрусить,

Лисеня вернутись мусить.

Жаль, проґавило обід -

Не знайшло зайчати слід.

 

                        Рідний край.

Рідний край мій, пісня колискова,

Солов,їна повінь  навесні.

Я тобі освідчуюсь в любові

За усе, що дарував мені.

За  дитинство, сповнене казками,

Де з вишень купальські качани

Нам вплітала добра наша мама

У дитячі кольорові сни.

За акацій зарослі медові,

За бузковий неповторний рай,

Знов тобі освідчуюсь в любові

Пісне мого серця, рідний край!

За світанки літні, малинові,

За  осіннє золото садів,

За зорю знадливу, вечорову,

Лебедину пару на воді.

За ланів розлив золотокосий,

За луги в туманах молодих,

За пісні пташині стоголосі,

Рідний смак криничної води.

За червоні маки в стиглім житі,

Соняшників кошики рясні,

За сонети жайвора в блакиті

І калини грона наливні.

За моє кохання полинове,

Веселкових мрій  моїх мости,

За хвилини щирої розмови

І роки терпкої самоти.

За усе, що в спогадах сплелося,

Мов твої шовкові спориші,

Що збулось мені і не збулося,

Стало вічним болем у душі.

Звідусіль вернусь до тебе знову,

Опаду росою на траву.

Я тобі освідчуюсь  в любові.

Я тобою дихаю й живу.

 

 

 

 

Розгубила слова про весну і про літо,

Вперте серце моє не виходить з  жури.

Не радіє душа білопінному цвіту,

Не співає душа весняної пори.

А в саду солов,ї заливаються співом,

Ще раніше від сонця встають до пісень.

І щоранку новим, ще небаченим дивом,

Сходить сонцем зігрітий заквітчаний день.

 

 

 

Розлітаються  діти  із рідної хати

По великому світі, де безліч  доріг.

Буде все, як завжди, тільки чайкою мати

Стане в вічній тривозі обабіч воріт.

 

Розлітаються діти, життя не спинити,

По спіралі  крутій мчить у Всесвіт воно.

В круговерті подій дітям буде зоріти

Десь у маминій хаті з причілка вікно.

 

Розлітаються діти,  малі чаєнята,

Їх невтомна доба кличе в свій колобіг.

Хай завжди край воріт зустрічає їх мати

І зоріє вікно, як святий оберіг.

 

 

 

 

 

 

                                               Розчарування.

Як виявилось, я не так жила,

Не те робила і не тих любила.

І не по тих дорогах я пройшла,

Де слід якийсь не свій я залишила.

 

Розчарування гірше за печаль,

Воно усе брудним занесло мулом.

Осталась тільки самоти печать

Над втоптаним в багно моїм минулим.

 

 

 

 

 

 

 

Ти  зайшов у мою осінь, наче  в  скошену траву.

Подивився мені в очі, не спитав, як я живу.

Розтривожив мої ночі,  перекраяв навпіл дні.

Я тобі повірить хочу, та не віриться мені.

Ти прийшов -  і  не світліше стало  небо навкруги,

Смутком більше, ніж раніше затопило береги.

Схлинуть сивими дощами почуття твої  чудні.

Я б хотіла вірить в щастя ,та не віриться мені.

 

 

 

 

 

 .

 

 

Треба півжиття було прожити,

Щоб відкрилась істина гірка:

В себе вдома ми нерідні діти,

Як в чужого батька-пияка.

 

Того, що приплівся в нашу хату

І свої закони встановля.

Хоч він і приймак , та наша мати

Ще й йому народить немовля.

 

Будем нишком у кутку сидіти

(Бо ж розперезалася братва),

Разом рідні і нерідні діти.

Мамо, не мовчи! Поки жива,

 

Будь у своїй хаті господиня

І себе ганьбити не давай!

Перед приймаками на коліна,

Ненько-Україно, не ставай!

 

 

 

 

 

 

Тяжію до землі

І до твердого слова,

До не розмитих  фраз.

Стійких переконань.

Тяжію до сім,ї,

До вірної  любові.

Молюсь в майбутній час

На здійснення бажань.

 

 

 

 

 

 

 

Хай світ стоїть із нами чи без нас.

Буяє сад і розцвітають квіти.

На зміну нам  народжуються діти,

Планету обертає вічний час.

 

Хай буде день  -  ясний дороговказ,

Хай буде ніч , усіяна зірками,

Молочний шлях пливе між небесами,

Хай світ стоїть -  із нами чи без нас!

 

 

 

 

 

Хіба   можна  згубить   те, чого не було?

У пустелі пустель відшукать джерело?

Так пекельними колами босим  пройти,

Щоб криваві ніде не лишити сліди?

 

Але можна знайти те, чого не згубив,

Оживити ту мрію, що тричі убив.

І хоч все на свої повертає круги,

Та повік не зійдуться в ріки береги.

 

 

 

 

 

 

 

Хто брехливий той правитель,

Що війська  послав в Кабул?

Окупант чи визволитель

Наш солдат в Афгані  був?

Хто кому давав те  право:

Забирати в нас синів?

А тепер таку неславу

Приписати тій війні?

Непотрібна, мов, і марна,

Наче річ, а не війна.

То зовсім було не варто

Нашим помирать синам?

Ради чого, ради слави,

Чи медалей-орденів?

Ради вмерлої держави

Ми зостались без синів.

Бо коли остання в сина

Впала на пісок сльоза,

Тільки мати журавлино

Заячіла в небеса...

Тільки мати протоптала

Серцем стежечку для ніг.

Де із ,,чорного тюльпана,,

Син у рідну землю ліг.

Ой,сини, сини,орлята,

Як прийде наш час, сини,

Ви нас вийдіть зустрічати

Та такі, як до війни.

Молоді, щасливі, гарні,

Не в бинтах і у крові.

Дорогі , загиблі марно,

В нашій пам,яті живі...

 

Це любов чи примха долі?

Не  буває дві любові.

Чи бува, не знаю вже  й сама.

Сивим сміхом плачуть очі,

Сивим смутком марять ночі

І на серці спокою нема.

 

Це любов чи зла забава?

Сиве сіно там, де в травах

Зостались закохані сліди.

Закружляло вітром мрії,

Від розлуки - безнадії

До любові стежки не знайти.

 

 

 

 

 

 

Чи так, як треба ми жили,

Роки не дуже нас питали.

Вони собі пливли, пливли,

Аж доки згадкою не стали.

 

Пекуча згадка, як сльоза.

Хоч плач, хоч вий, та що вже з того.

Нам не дано  рокам сказать: -

Верніть, роки, на ту дорогу,

 

Де умивали нас дощі

Травневі, чисті , непорочні.

Де пам,ятають спориші

Сліди збентежені дівочі.

 

Що бігли вам  навперейми

Назустріч  долі чи недолі,

Де в небі білої зими

Горіли зорі не схололі...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Шматочок ласки , як наживка,

Гір золотих крихка стіна.

Не штука - душу вийнять в жінки,

Якщо вона, як перст одна.

 

Чого ж ідеш ти винувато?

Чи в тім вина,що знов сама?

Це до біди доріг багато,

А од біди - стежок  нема.

 

Зніми з очей своїх полуду.

Печаль від серця віджени.

За нас , на жаль, мудрують люди,

Та не за нас живуть вони.

 

 

 

 

 

 

Ще зранку сонячно було,

Земля весною дихала,

А по обіді затягло

Півнеба в сніжну віхолу.

Сховався з переляку день,

Змалів на зерня макове,

А сніг непроханий іде,

Йому,мабуть , однаково.

Що зранку сонячно було

Й земля весною дихала,

Вже всеньке небо затягло

У сніжно-білу віхолу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Ще так пахне теплом, а вже сонце схилилось до осені.

Срібну нитку мені літо бабине в коси впліта.

І на ниву життя вже лягли золотими покосами

Аж до обрію майже мої перестиглі літа.

 

Ще так радісно день умивається тихими росами,

Із обідніх небес посміхається всім з - під  руки.

А вечірній туман вже осінньо пливе над покосами

І тривожно над полем снують і снують ластівки...

 

 

 

 

Я виношую в серці слова,

Як дитину виношує мати.

І так боляче часом, бува,

Їх від серця свого відривати.

 

Відпускати у світ між людей,

Як дитя віддавать на поталу.

Поміж тисяч і слів, і ідей

Щоб не зникли вони, не пропали.

 

Щоб, бодай, хоч одненьку-одну

За живе зачепити зуміли

У чиємусь серденьку струну

І в душі тихим смутком осіли.

 

 

 

 

 

 

Я наче той моряк,

Що вистрибнув за борт

У океан стихій

Із палуби щодення.

Де мій тепер маяк?

Де мій спасенний порт?

Чим я гребу скоріш,

Тим далі він від мене...

 

 

 

 

 

 

Я тепер нікуди не спішу.

Ні роботи, ні сім,ї, нічого...

В тихій хаті лиш молюся Богу

І вірші надломлені пишу...

 

А годинник розтинає  мить

Стрілками сумного циферблату.

Важко так - нікуди не встигати,

А в стократ - нікуди не спішить...

 

 

 

 

 

 

Як збоку добре видно все:

Чужі помилки і огріхи.

Хто що везе і що гризе,

Кому попало на  горіхи.

Яка у кого хата й тин,

А в кого й справді хата скраю.

Який у кого батько й син,

Хто камінь в пазусі тримає.

У кого совісті нема-

Немає й сорому нітрохи.

Хто зірок з неба не зніма,

Хто бреше, як діжа з горохом.

Хто у молитві лоб розбив.

Кому в Петрівку мерзле сниться.

Хто, якби міг, то лежа б їв-

Комусь привидяться кислиці.

Та перше, ніж за хвіст зловить

Чужого журавля у небі,

Передихни - і хоч на мить

Ти спробуй заглянуть у себе.

 

 

 

 

 

Як небо від землі

І як земля від неба

Тепер від мене ти

І я тепер від тебе.

А поміж нами  -  вічні холоди.

На роздоріжжі днів,

На злих вітрах розлуки

Ну як тепер мені

Свої зігріти руки

Від заморозків ранньої біди?

 

 

 

 

 

 

Захололи слова і заклякла душа на колінах.

За вікном третє літо веселкою в небі стоїть.

Я за тебе молюсь, я тебе відмолити повинна,

Хоч і знаю, для цього не вистачить кілька століть.

Третє літо живу у такім хворобливім чеканні,

Жду, як з моря погоди, у долі своїй перемін.

Замерзають слова і зникають в гіркому мовчанні,

Тільки плаче душа і не може підвестись з колін.

 

 

 

 

Життя мене збивало з ніг,

А я підводилася знову.

На стежку кидало мені

Розлуки, зради і обмови.

А я уперто йшла крізь ніч,

Зросивши ноги на світанні.

Як холодно було мені!

І кожен крок- немов останній.

Бо через прірву не ступнуть.

Зірватися ж - не стало духу.

Завіяли мою весну

І літо сиві завірюхи.

Уже на осінь наверта

Моя розгублена дорога.

Лягають стомлено літа

Туманом раннім до порогу.

Та до зими ще часу є

Холодні висушити роси.

А я люблю життя своє,

Люблю й сміюсь, хоч і крізь сльози!

 

 

 

 

 

 

Притулився вечір до вікна

Якось так несміливо й бентежно.

Ми сумуєм.Поміж нас - стіна.

Я у хаті. Вечір - у безмежжі.

Тиша розлилась , як молоко,

В сум мій, що під вечір народився,

В паралельний світ, що за вікном

Ненадовго в тиші засвітився.

 

 

 

 

 

Сніг, як думки, падає, падає, падає

На сторінки нової книги днів.

Перегорну все, що тебе нагадує,

Все, що чомусь справдилось не мені.

Сніг занесе наші сліди розлучені,

Вкриє усе білим сукном надій.

В холоді цім тепло тепер чомусь мені,

Мабуть, стійкою я стала до холодів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна ІВАНЧУК