* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЧЕЧЕЛЬНИК ПОЕТИЧНИЙ

06:49 11.09.2012

ЧЕЧЕЛЬНИК ПОЕТИЧНИЙ

 

                

     

 

 

 

 

666

Свій твір присвячую Юрію Луценку - лідеру

 «Народної Самооборони».

1            

Колись були тут зони заповідні.                           

Та налетіли чорнії «круки»…                    

І виросли хороми враз безбідні                             

Немов по моновенію руки.                                    

                               2

Вже зводять мури навіть в лісопарках,      

Де мальовничі наддніпрові береги , 

Там їздять ті в шикарних іномарках,

Що нищать край мій наче вороги.       

                               3

Туди для нас дорога вже закрита,

Там ті, що десь при владі вже  сидять,                              

Хто вже дорвавсь поближче до корита,                                           

Кого ще люди скривджені терплять.

                               4

Вони ж крадуть шедеври і щедроти

Таке на світі, знаємо, було…

В них тільки лиш одні тепер турботи -

Посіяти розбрат, зневіру, зло.

                   5

Мене ж гірчить потрібними словами

За все що витворяють владарі

З лукавими я борюся віршами…

 Бо ж знаю я що клич мій напорі!.

                               6

Що час прийшов спитати тих облуд,

За що будують неприступні мури?

Буде й над ними скоро правди суд

І незабаром затремтять їх шкури.

                               7

Бо вовк отой, що вдів овечу шкуру,

Хай знає,:що терези -у наш бік-

Піде народ-немов на амбразуру

Й спасе Державу від оцих калік.

                               8

Які в розкоші хочуть вік прожити.

І наша біль, давно  їм не болить.

Нема про що їм з нами говорити,

Народ  брехні і кривди не стерпить.

                               9

Вони  забули всі обіцянки й програми,

Бо вже тепер  еліта, - вищий клас,

І ми для них вже просто стали батраками

І їм  напевне зараз не до нас.

                               10

В їх головах одне: надіти нам кайдани,

Когось за грати; інших - підкупить…

Не дочекаються! Знов оживуть майдани…

І полум’я вже того не спинить.!

                               11

То ж схаменіться, владні лиходії!

Всі ваші чвари  для Вкраїни - крах

Вам на  майбутнє вже нема надії,

А ваше суще навіває жах.

 

 

 

                               12

Та ме гуртуємось і нас уже мільйони -

Гряде Вкраїні правди й волі час,

Коли ми станемо пліч - о пліч у колони,

Тоді ніщо уже не спинить нас!

                               13

Нас поведуть сини свого народу

Яким Вкраїна =Мати не чужа…

За честь,за волю,правду,за свободу,

Ми не відступим й кроку з рубежа.

 

 

 

 

 

 667

Будні

 

Я пишаюсь набутком, 

Який Бог мені дав.

З цим безцінним дарунком

Я життя все спізнав.

 

Добре слово збираю,

Наче сонце росу.

Мов нектар споживаю

І у серці ношу.

 

І усе те, що знаю,

Я  ціную й люблю.

Для людей відкриваю

Щедру душу свою.

 

Я по собі залишу

Не лише строфи ці,

А  усе, чим я дишу,

Що цінують митці.

 

 

До25=ї  річниці

Чорнобильської трагедії, яка

поділила нашу землю на зони,

 дала новий відлік часу.

 

Катастрофа століття.        668

 

Нам доля зло й добро пророчить,

Зітхає небо смутком хмар.

Та нас ніхто вже не зіврочить,

Не спопелить наш Божий дар.

 

Цей вічний світ необоримий

Зібрав  Чорнобиля жнива.

Простір безмежний, невмолимий

Свої напружує права.

 

Все перекреслив мирний атом:

І радість, й сміх, і ранній май,

Застиг він рукотворним катом

         Й страшний збирає урожай.,

                  

Хто покарав оцим нас брудом,

Вогненний смерч до хмар підняв.

Який пронісся хижим гудом

Й на землю зранену упав?

 

І в смерчі тім живе все гине,

Стискає серце мов тіски,

Те, що зробилось за години,

Нести нам всім через віки.

 

Та не зітруть нас злі руїни!

Ми вистоїмо, стерпимо,

Заради щастя України

Крізь пломінь пекла пройдемо!

 

Спливли роки,мов тінь, байдужі,

Вже в двадцять п’яту йдем весну.

Сади від стронцію недужі

Людську спокутують вину.

 

                                   Чернієвський П А квітень   2011 р

 

 

Нам Кобзареве слово сяє  669

 

 Бачу місяць в вечірньому небі,

Таким бачив його наш Тарас.

Він поету ставав у потребі,

Він натхнення дає і для нас.

 

         Нам  Кобзар його сяє зорею,   

         Він нас вчить як Вкраїну любить.                

         Живе   думою завжди своєю,

Кожен ямб  його громом гримить.

 

І буде він над світом лунати,

Бо написаний кровю й слізьми.

Нам не можна його забувати,

З ним живем і вчимось  по нім ми.

 

Ні,  рокам його вже не здолати

Вічним буде Святий Заповіт.

Шир Дніпра, і високі Карпати

Все несуть ті слова в білий світ.

 

                                                   Чернієвський П А  2010 р.

    Скарбовий хрест 670

                      1

Тут хрест стояв, ніхто хто не знає

Все ж  з легенди і до нас  дійшло

Що золото він й срібло схороняє

Те що закопане, сто літ тому було.

                                                  

Що хрест отой був тесаний с каміння

А каміння як завжди мовчить

Та  в кого ж стане волі і терпіння

Щоб знайти те що отам лежить.

 

Ще було село на тому пол.

На розвилці битих трьох доріг

Ще росли старезних дві тополі

І те все надійно хрест беріг.

 

Вже давно Олянини  не має

Тільки лиш розвалини одні

Але дід Іван там скарб шукає

Із заступом ходить день при дні.

 

Та той скарб у руки не дається

Бо його чаклун зачаклував

Він мабуть лиш тому озоветься

Хто його надійно заховав.

 

А тепер лежить він в мідній скрині

Де ніхто не відає того

Бо його господар в домовині

Й запитати вже нема кого.

 

Та не кожен скарб в житті находить

Все ж вони в землі святій десь є

Дід Іван шукать  вже їх не ходить

Іншим ремесло передає.

 

І блукають по легендах люди

І шукають бог з на що і де

І не знають що з тем скарбом буде

Як нароком хтось його знайде.

 

А поки багатства ті зникають

А чи тишком десь в землі лежать

Але тем що їх таке шукають

Будуть вони душу лоскотать

 

Рік мене і вік уже позаду

Та не меншає фонатів шукачів

Я для них знайду потрібну фразу

Бо мій скарб скадаеться з віршів.

 

Забувати нам того не треба

Вірити у божу благодать

Бо скарби не падають із неба

А в землі десь сховані лежать.

Може хтось лукаво посміхнеться

Може хтось шукать його піде

Чи добром чи злом те обернеться

Та що буде те уже й буде.

 

Тільки я не піду манівцями

Шукачем ніколи не буду

Вся земля моя і так з рубцями

Я свого на ній не покладу.

 

 

671                       

Життям написана строфа

 

Я возвеличу в слові знов

Цей чорнозем і плід з насіння,

І до Вкраїноньки любов,

Що в плоть вросла немов коріння.

 

Так  як джерела живлять ріки,

Так бють поезії струмки.

Вони вливаються навіки

У плин могутньої ріки.

 

Й несуть - несуть  ті чисті води

Через віки, через життя,

Слова надії і свободи,

І радість вічного буття.

 

                   672

   Завжди в пошуках

Час важкий не плине, а летить,

Я добре відчуваю це сьогодні.

Та все ж пишу, вихоплюючи мить,

Неначе із пекельної безодні.    

 

   І муза мчить уже без стриму,

До неба піднімає пиль. 

Пегас мій висікає риму.

         І копитами бє  ковиль.

 

        А в жилах кров дзичить,пульсує,            

І кличе в степову блакить.

Та ,жаль, ніхто того не чує,

А якщо чує, то мовчить.

   

                               673

Подільські світанки

 

Коли дрімають ще за обрієм світанки

І перші півні де – не- де кричать,

По росяній траві іду я до Савранки:

Навколо - тиша й Божа благодать.

 

Вже стільки літ ходжу по цій стежині,

Та все щось нове й нове пізнаю.

Напевне, притаманне так людині:

Любити все  у рідному краю.

 

Не можу залишатися байдужим

І не цінити те,  що Бог створив.

Коли я був би митарем не дужим,

Та все одно  красу оцю б любив.

 

Не можу перед нею я злукавить 

І  написати зайвого рядка.

Все вічне .я у Музі буду славить,

Поки перо не випустить рука.

                  

 

674

                  Реалії

 

Ніякої я праці не цураюсь,

Терпіння  й віра сил мені дає.

За зроблене не каявсь і не каюсь,

Бо в нім лишив душі тепло своє.

 

Та прийде день,  коли таки покаюсь

За те, що не зробив в житті земнім.

За все відповісти не завагаюсь,

Бо лиш ази спізнав в мистецтві цім.

 

І ще багато треба працювати,

Щоб ваготу напруги пережить.

Але ніхто про те не мусить знати.

За що й чому моя душа болить.

 

Кому залишу зроблене все мною?

Кому потрібна сповідь ця моя?

Та я пишу,  і строфи за строфою

Лягають так, як хочу цього я.

.675

                    Колегам

Побажаю терпіння й наснаги,

Гордо звання своє пронести,

Набиратись снаги і відваги,

Щоби  Музі довічно рости.

 

Віщу   правду підносить на крила,

Відшукати в потрібних словах.

Бо ж у тому митця певне сила,

Щоб любов пробудити в серцях.

 

Вміти зло і добро відчувати,

Як уміє лиш тільки митець, 

То ж я хочу ще раз побажати

Творчим злетам не був щоб кінець.

 

Ваш  доробок визнання  вже має,

Бо перо наче скрипка в руках.

         В  Музі ноту потрібну шукає,

         Як у пісню закоханий птах.

 

 

 

 

676

Свідомість

Мені життя не раз дало надію,

Мене земля підняла на крило.

Мені вітри принесли віщу мрію,

Батьківське серце ласку і тепло.

 

Тому і жить ніколи не втомлюся,

Своєму ремеслу не зраджу я ,

Бо від природи я терпіння вчуся,

Все інше від людей навчаюсь я.

 

Та ще немало треба сил віддати,

Щоб своєї досягнуть мети

Щоднини важко працювати

Й вершини гідно досягти!

 

Я не збагну, чи все зумію,

Чи на жадану зійду висоту.

Тоді зневіру враз розвію,

Коли вже досягну свою мету.

 

 

 

677

Поезії думки підсилюють уста

                                                                                                                                                            

А ти не стій, проклята, над душею,

Ти не прийшла потрібної пори.

Допоки буду думать головою,

Допоти голос не паде з гори.

.

Не буду жить в чеканні я щоденнім,

Мене не тішить марний день життя!

В  вірші живому, сущому, натхненнім

Моє земне насичене буття.

 

Так,  моє сонце світить ще і гріє,

І зеленіють ще мої гаї.

І джерело нуртує - не міліє,

Й мої співають в луках соловї.

 

 І хоч нелегко буде нам обом,

Та ми здолаєм втому й віражі.

Чи  з гострим лезом, чи важким пером

Ми будем на переднім рубежі!

 

Знай, я без-тебе  караван в пустині,

Без тебе я немов підбитий птах.

А чи  фрегат, що заблукав в пучині,

Чи смуток не вимовний на очах.

 

 

 

 

678

Не зневірся

 

Ще тліє в попелі жарина,

Ще родяться нові слова. 

Щаслива лиш тоді людина,

Допоки пам'ять ще жива.

   

Мене не радує минуле,

Я ситий ним вже через край.

Щоб ви, панове,не забули,

Що в Бога слово є: «Карай»!

 

Ви зараз ситі і заможні,

Супроти вірш мій бог зна що.

Та коли дії в вас безбожні,

То ваша пиха - це  ніщо.

 

Не сперечатись мені з вами,

Хоч через вінці чаша ллє.

Тож накладайте головами

Допоки влада у вас є.

 

Я не монах і не затворник,

Та на чоло кладу хреста.

Бо з Богом я! Я не безбожник,

Для мене Заповідь свята!

 

А вам згадають час попраний,

Зірвуть осквернений  вінець.

Засяє час новий бажаний-

Прийде,панове, й вам кінець!

 

679

                  Терези

 

Щось інше хочу написати-

Не піднімається рука.

Стисну вуста, буду мовчати,

Напевне, доля вже така.

 

Та не покаюсь я ніколи.

І навіть розпач не дійме.

Бо добрі люди є навколо

А з ними лихо не візьме.

 

Мені народ- моя родина,

Я з ними разом на корні.

Я Богом створена людина,

Вкраїна рідна у мені.

 

То ж ми ту руку відрубаєм,

Що із мечем до нас прийде.

Без честі в землю закопаєм

Й на ній чортополох зійде.

 

680

До сімдесятої  річниці початку Другої світової

війни . 1941 - 1945 р р

Герої не вмирають     

 

Стоять три дубочки, мов рідні стоять,

Під ними солдати= герої лежать.

Їх разом ховали, як бій відлунав,

З них кожний життя за Вітчизну віддав.

Прийшла ураганом шалена  війна,

Немало могилок лишила вона.               

Я грудочку теплу землі покладу,

Я з ними розмову віршем поведу.

Героїв багато в моєму краю!

І  кожному шану віддам я свою…

Бо ті, що загинули тут у бою,

Навіки солдатами стали в строю.

Їх  двоє лишилось в окопі живих,

А ворог підходив все ближче до них.

«Триматись будемо, допоки живі!»-

Роїлися думи важкі в голові.

Ще бє автомат у гарячих руках,

Граната затиснута міцно в зубах.

І падають ганси мов лист восени.

«Здавайтесь!» - шалено кричали вони…

Один залишився  в окопі солдат -

Патронів не було, мовчав автомат.

Він вийшов з окопу, рвонувши кільце,

Ударив вогонь в обгоріле лице.

Та фризи, ,напевне, не ждали того…

І кулі  не зразу прошили його

А він у безвічність ішов та ішов,

І аж до Берліну герой мій дійшов…

         - Хай люди згадають страхіття війни,

Де вічним сном сплять України сини.

Над ними дубочок гіллям не шумить -

Не хоче він, мабуть, солдат розбудить.

Лиш  вітер листочки тихенько гойдає,

Немов колискову героям співає.

В нім голос матусі почують вони -  

Ті хлопці = герої - Вкраїни сини!    

 

                                                                  Чернієвський П А.

                                                                                 

681

Передсвітанок

 

В потік єдиний і бурхливий

Зіллємось ми для перемог.

Уже гряде той день щасливий,

Над нами - сонце, з нами Бог!

 

Хай дошкуляє нас неспокій,

Не відкладаймо на потім.

Іде вперед  весь світ широкий,

І нам сьогодні жити в нім.

 

Не піддамося на оману,    

Вже нас не зрадить доля знов!

Не вірмо ренегату = пану

В його оманливу любов.

 

682

    Руками і серцем           

Течуть життя нестримні ріки,

Зникає в безвість течія.

Та все ж залишиться навіки

Душа нетлінная моя.

 

Я всі пройду випробування,

Що подарує»геній»злий.

І навіть як прийде визнання,

Я помолюсь землі святій.

 

Легкого хліба не шукаю,

Бо він буде гірким мені…

Солоним потом добуваю

Дари насущні і земні. 

 

І хоч не все мені дається,

Та вихід відшукаю я.

Сторицею ще одізветься

Жива поезія моя.

 

                                   Павло Чернієвський.

 

683

                   Твій вибір

Тебе побачу -в скроні вдарить кров,

А очі наповняє знову смуток.

Невже не бачиш ти мою любов,

Невже вона тобі мов сіна жмуток?

 

Я йшла до тебе уже стільки літ,

Та кроку одного не вистачало,

Я знаю, що стрімким був мій політ,

Та в нім усе чогось було замало.

 

Чому ж мою любов ти не збагнув?

Чому посіяв сумнів в мою душу?             

Ти мого серця своїм не відчув… 

Тепер навік тебе забути мушу.

 

Тебе прошу, за все мені пробач,

За мій порив і щирий, і безмірний.

Хай він буде, а ти його не бач,

Бо ж не мені, а іншій ти вже  вірний.

 

***

Дай хоч на мить здійснити свою мрію,

У щастя дай повірити - не в зло.

Бо так одна згорю і перетлію

І не відчую рук твоїх тепло.

 

Тобі, можливо, зараз не до цього,

Турботи знаю інші в тебе є.

Та буде тобі краще лиш від того,

Як буде в них  кохання і моє.

 

684

       Пам'ять

Знов думками туди повертаю,

Де ще батькова ходить душа.

Я присутність її відчуваю

Наче музику свого вірша.

 

Кожен кущик і кожну билину,

Працьовита плекала рука.

Він умів цінувать кожну днину-

Щедра  вдача у нього така.

 

Рідну землю любив наче газди

В добру справу знання всі вкладав,

Коли в кого були негаразди-

Він нікого в біді не лишав. 

 

Дуже хочу, так само прожити,

Все найкраще собі перейнять.

Те, що створено Богом, любити

Честь і гідність високо тримать.

 

 

 

 

 

 

 

685

    На порі

Коли тиша стоїть над селом,

Коли людям вже сни другі сняться,

Мене Муза торкнеться крилом?

І вірші на світ білий зродяться.

 

Я зігрію своїм їх теплом,

Потім випущу з клітки на волю.

І полетять вони над селом,

І  розсіються зерном по полю.

 

Якщо в гості у дім ваш прийдуть,

То ви їх оцініть по заслузі,

Коли ж місце в душі віднайдуть,

Тоді жити завжди моїй Музі.

 

І рости Музі цій й розквітати,

Дарувать людям чари свої.

Ні, не зразу у ній розпізнати

Всі заховані тайни мої.

 

Хай прийдуть вони вам на пораду,

Будуть в радості з вами й журі.

І  духовний цей плід  мого саду

Буде завжди для  вас на порі.

 

 

686

                   Єдиній

 

Скільки  ніжності в погляді твому

І в долонях палкого тепла!

Не спізнать того,певне, нікому,

Бо мені ти його віддала.

 

Ти для мене - немов Дульсінея,

Я так палко тебе покохав…

Ти цвіла як в саду орхідея,

Без жалю я ту квітку зірвав .

 

Та не будем про те ми жаліти,

Що зів яв  на стеблі білий цвіт.

Нам багато ще треба зробити,

Щоб щасливим для нас став цей світ.

 

687

 

Мовчи, кохай і слів не треба,

Дивись у зоряну глибінь.

Любов для тебе як потреба,

Вона пройде неначе тінь.

 

Лови нестримну щастя мить,

І знай,вона не повернеться,

Хай від напруги все тремтить,

Нехай ця хіть коханням зветься.

 

Я знаю, скоро це скінчиться,

Пройде, мов молоді літа,

Лише у сні тобі присниться

Солодкий біль і суєта.

 

Та ще не раз весна розбудить

Таємні в серці почуття.

І вже ніхто з нас не забуде

Те, що дає земне життя.

 

 

 

 

688

         Поезія

Як важко розпочати першу стрічку…

Нелегко написати цілий вірш.

Та це вже вкорінилось  у звичку,

І думаєш:не було б лише гірш.

 

Буває так, що все іде до ладу,

І рими підбираються самі.

А ось вже й не даси тому пораду,

Що накопилось згодом на умі.

 

Та робиш уперед  важких два кроки,

І вже нові народяться думки.

Життя дає щодня свої уроки,

Тим більше, їх дають нові роки.

 

Вони, неначе бджоли працьовиті,

Несуть у вулик сонячний нектар.

В погожу днину не змарнують й миті-

Здається їм  легким важкий тягар.

 

689

    Поезії цілющий промінець

 

Не буду я ілюзіями жити,

Хай кожен у душі несе своє.

Поезію ж не можна не любити,-

Вона нектар солодкий нам дає.

 

І як ліси шумлять столітніми дубами,

Душа в них благодать хай віднайде,

Отак поезія цілющими словами

До кожного з надією іде.

 

Міняємо ми  назви,  пори, дати,

 І кожна з них дарує щось своє.

Та тільки треба вміти розпізнати

Любов, яку поезія дає.

 

         Коли ж нема ні віри, ні надії,                                        

І кажеться що все йде нанівець,-

То   Муза ваші сумніви розвіє…

В ній  віднайдеш блаженний промінець.

 

690

        Грудень

                  

Де ж та зима? Чому ще й досі осінь?

Хоча давно її стартує  час,

Та неба ген синьо-блакитна просинь

З дощами завітала знов до нас.

 

І хмари тінь марою пропливає,

І в далині чорніють ще ліси

І навіть дикі звірі не сприймають

Незвичної грудневої краси.

 

Лунка земля мов тісто під ногами,

І куций заєць довго не біжить,

А причаїться нишком під кущами

І  мокрий, ніби скупаний, сидить.

 

До нитки все дощі прополоскали,

І обрій - ніби мокрі рушники.

Лише сніги на землю ще не впали,

Природа все зробила навпаки.

 

 

 

 

 

 

691

                   Січень

 

Дощі холодні падають сльозами,

На мерзлий  позем не лягли сніги.

Земля мов чорний камінь під ногами,

Прозора  мертва тиша навкруги.

 

Де ж та зима? Чому її не має?

Вже й січень фінішує на порі,

І обрій рано сонечко ховає

І біла хмара котиться вгорі.

 

І сіру шубку заєць не скидає,

Немає в лузі звичної краси,

Пухких ялинок сніг не накриває,

Хоча давно пройшли уже часи.

 

Пронизане колючими голками

Зелене вруно стомлене лежить.

Морози дошкуляють їм ночами,

Та тільки сніг у гості не спішить.

 

692

Борозни життя

Живуть легенди - не вмирають,

Переказів багато чув про них,

Вони мов ватра  оживають…

Їх мертві залишають для живих.

 

Вони дійшли до нас із тих років,

Коли поляки й турки нападали.

Відтоді  вже минуло п’ять віків

Як козаки ті орди відбивали.

 

Не раз цю щедру землю розпинали,

Загарбників немало тут пройшло.

Багато вже чого й позабували,

Та ще не все у забуття пішло.

 

Чому ж тепер легенди не складають?

Чи інший час, чи інший вік настав,

Чи  вже скарбів у схроні не ховають,

Бо я не чув, щоб хтось їх закопав.

 

 

 

 

693

Заради тебе, Україно!

 

Іду до правди, знаю вона є,

Іду до волі,жити мені з нею.

І кожен, хто цінує все своє,

Піде також дорогою моєю.

 

Я йду до віри,що в мені жива,

Я йду до дол., яка серце гріє.

І хоч моя сивіє голова,

Але душа ніколи не старіє.

 

Я йду до тебе, ненько =Україно,

Через зневіру, сумніви, ганьбу...

Перед тобою стану на коліна

Всі радощі відкрию і журбу.

 

Я йшов до цього уже стільки літ…

Ще не один потрібно крок зробити-

Не скоро мій закінчиться політ -

Для боротьби я мушу ще прожити!

 

Яким би шлях не був би мій важким,

Живу, Вкраїно, долею твоєю.

І був би я сліпим а чи глухим

Тебе відчув би серцем і душею.

 

***

На сніг холодний упаду зерном,

Не хочу я ні крихітки чужого.

Зігрію я його своїм теплом,

Щоб проросло воно із серця мого.

 

694

    Чи прокляття, чи осанна?

 

Стежиною не піду я чужою,

Нехай мене ця карма обмине.

Я завжди залишаюся  собою…

Не кожен це оцінить чи збагне.

 

Я  в землю висію своє зерно,

Окропить його теплими  дощами,

Зігріє щедре  сонячне тепло

І  зашумує нива  колосками.

 

Можливо,скажуть ледарі,бездари,

Зігрівши руки на  вогні моїм:

«Вірші його не розсипають чари»…

Та їх принада, знаю я, не в тім.

 

Бо я не геній  й генієм не стану,

Я знаю свої мінуси й плюси.

Не  ятріть мені,прошу я вас, рану.

Бо ще прийдуть: прийдуть мої часи!

 

695

Старайся. все зробити до обіду.

 

Не можна все життя прожить без сліду,

Лишити щось своє потрібно у житті.

Старайся все зробити до обіду,

Бо ж в надвечірї -  сили вже не ті.

 

Не бійтеся робити те, що треба.

І мстивий гріх на совість не беріть.

Бо праведний приходить суд із неба,

Тож Божими законами живіть!.

 

Я ж не берусь поради вам давати,

Бо набридати - це вже не моє.

Та все ж вам хочу знову нагадати,

Що бачу в праці щастя я своє.

 

Хоча грубіє з віком серце й шкіра,

Та людяність і совість все ж   жива.

І тим ми відрізняємось від звіра,

Що в нас є дух, обов’язки,  права.

 

***

Я борюся і я перемагаю,

Оспівую все  те,  що на душі.

Бо цим живу і завжди пам’ятаю,

Що думи ляжуть строфами в вірші.

 

696

Гурино

Ставок між гір, неначе, у долонях,

Старий садок ще дихає- не вмер…

І  на городах наче сонце- сонях,

Але не та вже Гурино тепер.

 

Мені тут віє теплий вітер в груди,

Старовини живе ще  вічна тінь.,

Я знаю що було, не знаю я, що буде.

Та б є  копитом землю білий кінь.

 

Десь там криничка є під яворами,

Піду до неї - наберу води.

І заговорить та вода словами -

Запросить мене знов прийти сюди.

 

Хай буде так, як цього серце мріє,

Бо треба вміти жити і любить.

І знаю я що кожен розуміє,

Про що і де нам треба говорить.

 

Нехай чекає осінь на порозі,

До неї я колись таки прийду.

Допоки я творю; і ще в дорозі -…

Куточком цим  я  марити буду.

 

 

697

                               Пильність

Весняні ранки чисті і прозорі,

В квітучих вітах соловейка спів.

І бурштинові гаснуть в небі зорі,

І радість від знайомих голосів.

 

В зелених травах мерехтливі роси,

В них промінь сонця залишив свій слід.

Верба плакуча заплітає коси,

Дзвінка бджола летить на первоцвіт.

 

В духмяних квітах чути спокій ночі,

З причорномор’я віє суховій.

 Висушує озерець сині очі,

І палить цвіт мов лютий лиходій.

 

І лиш калина пишна над водою

Стоїть у звичній весняній красі. 

Немов милується сама собою,

Як  наречена з стрічкою в косі. 

 

698

                   Веснянка           

Знов прийшла весна чудесна,

Радо стрінемо її.

Здравствуй, мила, люба весно,

Хай святяться дні твої!

 

Хай краса твоя чарує…

Вся земля- квітучий рай,

Тепле сонечко чаклує,

Зеленіє поле й гай.

 

В білосніжній піні вишні

Убрались мов до вінця.

Урочисті, гарні, пишні…

Білий шовк їм до лиця.

 

Дух весни дає нам силу,

Радує своїм  теплом.

Я ж засію землю милу

Словом правди  мов зерном.

 

 

 

 

 

 

699

   Ода весні

 

За водою лід спливає,

Сонце вгору йде.

Ніч за обрій відступає,

День весну веде.

 

І біжать струмки до річки,

І зникає сніг.

Талих вод блакитні стрічки

Лащаться до ніг.

 

Зеленіють лиш ялини,

Їх вітри не ймуть.

Білі скинувши  перини-

Вони весну ждуть.

 

700

 

Чорна тиша лягла перелогом,

Повертається те, що було.           .

Провинились ми чим перед Богом ?     

Хто посіяв між нами це  зло?

 

Чи ще довго буде ця покута ?

Чи надовго це зілля зросло?!

Хай очистить всіх нас буря люта,

Щоби бруд оцей змило, знесло!

 

Хай могутній прийде судія ,

І з небес сипоне блискавиці.

І вони мов огненна змія      

Усім грішним засліпить зіниці!

                              Павло Чернієвський

 

Народився 15 липня 1943 року в селі Тартак, Чечельницького району ,що на Вінниччині. В родині Афанасія Петровича та Катерини Олексіївни. Батько,якому доля дарувала 101 рік життя,майже 75 з них віддав медицині - працював сільським фельдшером. Мати трудилась у місцевому колгоспі. Стежкою батька пішли і його доньки - Галина та Валентина,вони стали медичними сестрами. А син вибрав інший шлях.

У1962 році закінчив середню школу,продовжив навчання в Одеському ПТУ - 5,здобувши спеціальність - слюсар-монтажник. Далі була служба в армії,з 1963 по 1966 рік. Після звільнення в запас,працював в районній шляховій дільниці майстром,інженером по будівництву доріг,згодом - зав. матеріальним складом на місцевому молокозаводі. Звідки пішов на заслужений відпочинок у 2000 році.

Перші поетичні рядки з'явились у 1961 році - під час навчання в профтехучилищі. Але через суб'єктивні причини довелось забути про поезію майже на тридцять років. Лише у 1991 році відновив поетичну творчість. За цей період у творчому доробку з'явилось більше 1050 віршів.

Вірші друкуються в районній газеті - «Чечельницький вісник». Є членом літературного об'єднання «Слово»,яке діє в районній бібліотеці. Учасник районного свята  - поезії «Суцвіття душ і розмаїття слів» - 2009 рік. Призер обласного конкурсу «Творчих робіт».

Разом з дружиною Ніною Іванівною виростили двох дітей - сина Сергія,доньку - Ольгу . Мають чотирьох онуків.

 

 

 

Збірка віршів  « З любов'ю  іду по землі».