* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЖИТОМИРСЬКИЙ ВИР

18:56 17.05.2011

ЖИТОМИРСЬКИЙ ВИР

КОЛИ КОЛА

 

ліс (павза)

український (павза)

справжній (крапка)

на землі валяється залишок

американської цивілізації (? кома)

масової культури (? кома)

епохи ґлобалізації (…х?)

я – співучасник (фініш)

 

 

=\\=

я між ні на ніжно мажу

миршаві чую марші

шиє біль у шию нерви

зашиває візерунком

у присутність хиби хоку

хоче світ тримати ма-ти

із цидулочки на ци-сто

смокче мочить світом кожен

хто морочиться у очі

я на мі-зем зя узваром

 

 

=\\=

коли тебе відвідує порожнеча

і ти не згадаєш

що твоя участь у цьому світі

є свідченням про існування вічности

а твоя творчість

є свідченням про існування фіґні

і взагалі

ти як збоченець

про існування себе як збочення

на тлі душевномасової прострації

стаєш байдужим до проявів нерефлекторного

…подивись на своє тіло

згадай про існування Вчасного

 

 

=\\=

губами

амінь стогне миш

регоче в оплесках папір

шикуйся натовпе

на бренд

шварґоче “мур-а-мур”…

упс! командир

 

пласт ще пласт ще миш

їж пласт їж пласт їж ще

фарс вихаркує

фейс

м’язи усмішки як клей

“ша” – вишурхуєте мише?

га-га-га

 

раз-два даз-рва

зав-дар ваз-рад

зір-ви-го ви зір дір спазмами

нафіґ А та голова?

 

липне лейблаю Ріка

вифіґ-викрутка

шик-пан-доза з циклом

жіночности

ех же баба

кам’яна й

а очі виблює рука

вша й запрошуєш у рай

 

 

ПОСТФУТУРПАРОДІЯ

на Ромця Здорика

 

жабки вмирають радісно

дійсно

подейкують навіть цікаво

файно

жити

й дуже себе любити

в стогнучих жабках у житі

мрії нав’язливі здійснюють ночі –

в серце кілочок

прошу я панно

дайте мені

жабки

шматочок

 

 

=\\=

1: більше вас

2: більше маса

3: більше емоцій

менше розуму?

3: краще менше

2: краще вдвох

! краще я сам

 

 

=\\=

Тобі я майбутнє й минуле не зичу,

Твій праведний шлях: кульмінація болю…

А в жмені осяяні кров’ю обличчя

І буднів брудних височить крематорій.

 

Ти схожий на того, що буде не завтра,

Ховаючи серце в емоцію світла.

Поглянь, як в рефлекторах кожного кадру

Ти змінюєш простір, пророчиш на дійсність.

 

Нам жити не боляче в травмах суспільства,

Нам просто б уникнути слів несміливих

Й давно примиритися свідком насильства:

Коріння ідей вивертає могили.

 

 

ТЕЧІЇ

 

Мовчи колотнечо!

Сичать течії над втечею подій –

ворухають головами

розумними і дурними.

Але не такими вони їх бачать,

як здається тим розумникам і дурникам.

 

У головах парує вир хвиль,

у хвилях біль, у хвилях ще сіль

не перестала бути солоною,

тому ті голови – холодні до голоду,

чекають на час, коли почнеться сполох...

Мовчи колотнечо!

 

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,

не тім’ям припнуті до дерева гріха –

вони хиляться на плаху

і плачуть від голоду,

тому що наділені вродою холоду...

А зойкнуть серця?..

 

...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?

Цук!

         (Пауза)

Мовчи колотнечо!

 

 

 

Жвавий равлик – мертвий равлик

 

Обездашений равлик,

запінений від щастя,

поспішає

до задавненої (багатьма віками)

нездійсненної мрії.

Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...

 

У нього виростають крила,

з’являється розмах

для нечутного ще досі

життєвого простору...

 

Він усвідомлює

диво своєї першості:

він став першим з перших

справжнім равликом,

який проповзатиме

не один кілометр

свого життя,

а осягатиме

цілий простір.

 

 

=\\=

На шибениці голки,

на ешафоті електричного стільчика,

у пострілі недотримання правил охорони праці,

з моста під безгальмівну автостраду води,

зі страченою силою вловити ковток повітря,

палаючи в полоні харакірі...

шліфуємо досконалість.

 

 

=\\=

Прекрасний біг

воскреслого Іуди

в пустелі

всипаній камінням.

Черкає небо хмаровиння

з під ніг його

воскреслих ніг.

Спілітає небо

звук пташиний

із уст його

воскреслих уст…

Чолом вдаряючись об камінь

З грудей його

вужі ідей

руйнують Символ…

 

 

=\\=

вкотре згадую про свою творчу вдачу

наштрикую голову абстрактними забавками

позбавляю себе вільного часу

щоб вкраяти чималий шмат путньостей

перевершую себе в своїх очікуваннях

іронічно посміхаюсь чужим емоціям

потайки перелистую спогади

втрачаю надію на творче одужання

знаєте

у ситуації що склалася

я виступаю непришийкобиліхвістиком

серед безлічи сторчногих homo sapiens

моя фішка в тому

що ви мене не бачили

бо ж хіба можна скласти уяву про ту людину

що ходить ногами до землі?..

і дай боже світ перереміниться

(не на краще а в прямому значенні)

і тоді не тільки [   ]

а також [   ]

не лише ногами до землі

 

 

МИР ВАМ

 

Блакитне сонце

в жовтім небі –

мій стяг

у зашморгу подій.

Моя держава

в стрільнім леті

збиває нафіґ

голубів.

 

 

КОЛИШНІМ ТА ПРИЙДЕШНІМ

 

Ми не прийшли, щоб звести все на “ні”,

Не час, не час тримати серце в шорах!..

Шукають виходу ідеї бунтівні,

А серце, що мовчить в подавніх колах

Бажає голосу, бо час іти: “на Ви”!

 

Вчимось потроху в обраних богів,

Звертаємося в очі спересердя,

Справляємо шабаш для мертвих тіл,

Що весело пішли на перехрестя

Своїх, давно немолодих, віків.

 

 

=//=

Кроки застигли поночі.

Храми клекочуть боляче.

Серце-тварючка мишкою

Точить крізь груди нішку...

 

 

=//=

У нас усі специ і профі,

Мені ж до того просто – пофіґ...

Прийміть від мене славний жест (...) –

Це, знацця, всім панам за честь!

 

 

=//=

Всіх нас в історію

вписано

золотими списами.

Кого куди...

А мене –

“візьми та вирви”.

 

 

ШтриК ГУМОРИСТИЧНИЙ

 

“Я тебе з’їм”, –

компетентно сказав вовчик,

а зайчик, піднімаючи чарку гіркої:

“Вздрогнєм!”

 

 

=//=

У безперервнім плетиві подій тихий клопіт поцілунків.

Зачаїла дивина знетямлює порухи стоголосих світінь.

Краплина турботливого дня завіває у тугу косу помисли самостверджень,

а надвечір розплітає довге волосся обважнілих думок.

Знерухомлені креда підпирають високу стелю самопізнання,

розширюючи або звужуючи простір того, наскільки сам собі є свідомим.

Відішли свої невідправлені побажання, і набери черговий лист

до вкотре зреченого майбутнього, адже ти у ньому..

ти його обов’язково й вкотре перечитаєш,

й, можливо, допишеш щось до сенсу з наступного:

крик – то є сила силена означень незабутнього..

біль – то є висотані нитки на дорогому полотні подарованого тобі життя..

слово – то є безпритульний воїн на межі усіх ймовірних можливостей..

коло – то недописана у квадрат життя абетка..

 

 

=//=

Міняю у стелі лампочки,

сідаю в глибокий диван,

вмикаю газету на повний екран

й шукаю новини-жахалочки..

..промивання, реверс-прокручування,

легкого просушування м-і-з-к-і-в..

 

 

=//=

звірі рів зустріли

 вір зорі і стрілам

світ з гори спустили

 міт сотворили

 

 

ДОРОГОВКАЗ 2007

 

                            Т.Г. Шевченку

 

У твоїм голосі віки,

Безмежжя, мова, непорушність,

Ідея, мисль, великодушні

Бажання бачити земні

 

Утіхи серця, як прості

Потреби нації, щоб мужність

Складала успіхи насущні,

В ім’я народної ваги.

 

P.S.

Не гай, народе, свій протест,

Коли на панський маніфест

Лише спадають глузи часу.

 

Іди за словом дорогим,

Що править мертвим і живим...

Простим дороговказом.

 

 

 

Зустріч двох душ біля джерела юности

 

Сонет

 

               Коханню серця мого присвячую

 

Тримайся зболена душа,

Де серце б’ється тихою ходою,

Неначе човен, що пливе рікою

Й здіймає шерех в комишах.

 

Емоцій сплеск любов руша,

Що прагне щастя й супокою,

Мов квітка торкнута рукою

З кубельця сонного вужа.

 

Складають скупчення хвилин

Нас двох в один єдиний плин

Незрозумілим досі чином,

 

Де душі пойняті в одно

Складають чисте джерело

Мого ім’я й твого, Галино!

 

 

=//=

А кому зараз солодко,

скажи мені золотце?..

 

 

=//=

Зриме ритмо рим

по сьоме число

усім вцілілим…

Оговтатись мали

пройшовши ISO

напружені спини…

Спинайте зриме

щохвилини…

Програмні зміни –

кори-сто-уклінні…

 

 

=//=

Негоже батожити богів!

У їхніх владних стінах мозку

привита гілочка турбот

за свій народ!

Любіте їхній дух батийний –

він ЧІЛЬНИЙ,

а  м и – в е л и к и й  р о т ,

заручники безділля

і власних перешкод!..

 

 

=//=

Криве сонце колесує дахи спокою.

Революції мовчань підривають плюшеву психіку.

Гібрид райдуги та радіотелевізійної вежі вигортає пузо обрію.

Глипає крига у проміжках тривимірних вікон.

Розкидають двірники пожовклі бризки медуз.

Клопочеться лівий поворот за підбиту на злочин ориґінальність.

Евакуюйте цистерни душ у затхлість квартирного буму!

Бракне голосових зв’язок довершити зачате.

Хіба слугує за правду глиняний горщик позбавлений змісту?

Строката молитва дорожніх знаків перевершує бога біґ-бордів

і його покаляні сіті-лайти.

З-ойкнуті струни залізничних рейок

полізли хробаком в оголене яблуко шоубізнесу.

/У цьому рядку я б зґвалтував вашу рекламу./

“Глибоковроті” вразило до глибини д*пи й не втрималося у носі.

Зустрічне гілля ґлосу дряпає шкіру й роздирає на пророцтво очі.

На тім’ячко тиснуть ватяні викрутки пальців.

Непрохані зглиби кнопок шукають втіхи притиснутися до вбитого тіла.

Лій сонця, крізь металеве риштовання, вантажив м’який асфальт ротиків.

Клини злук навпротиставилися у зглибозбігах кіл.

!! Язик править за наріжний камінь у будь-якому положенні.

Накинь на голову вельон попелу – ісус господь бог наш…

Оживи ілюзію гріхопадіння в чистому вигляді.

Доторкнись до неіснуючих тріщин широкоформатного дзеркала

і добийся від них власної долі.

У джерелі рук пухкенькі губи п’ють розмиту в сяйві голову.

Солона цукерка пальця шукає дуту закономірність.

# Кривулять душу дрібні витребеньки психіки.

 

 

=//=

Ґраніт сяйва глипає у склянці перспектив.

Око води виймає фотокартку часу.

Натовп райдужних квадратів вишкірює небо до золотих зубів вавілонів.

Фарфорове вушко душі вкотре обкутане поворозкою теплих слів.

Усе починається з альтернативи бути не так сприйнятим.

Олюднена шкірна будинків притишує бляклість міського тлуму.

Притишена свідомість поглинає коливо подій, явищ, причин.

Кілок у серці спраглий розібратися в суті речей.

Навскісні лінії розлук карають угледини мінливостей.

Вкотре хочу поспілкуватися з тобою доле, що ти мені уготовила –

так хочеться бути максималістом!

Контури піску на чутливому тлі сиґналізацій.

Воскрешай ілюзії завтрашнього спокою.

Лоно води розгойдує ліки прилистків.

Акліматизуй свою зовнішність!

Ворожі пігулки рук коментують живе серце.

Пісчинці буде затісно.

М’яка пір’їна мови зганьблена цупкою горошиною.

Розпочни своє “а можу” вдалим питанням з-губи.

Лежачі поліцаї доґм очікують на співчуття.

Оголені нерви бензинових коливань оцінюють незвиклу ситуацію

на смак і дотик, і ридання…

Горланить мерехтлива тінь під колесами медитативного вечора –

беззастережного вглядання у вікно.

Читай мої думки на відстані зниклого пальця.

Розріж м’ясо моїх стосунків з богом.

Очікування неминулого тріскає від окрайця до м’якуша змісту.

Сполучення: оберіг – збіг берегів, мерво – мариво бажань, –

не матимуть ймовірностей дотиків.

 

 

=//=

Швидкоруч зібгана любов

В букетик милих інтонацій,

Розкриє парасольку рацій

Й відпустить дурнів на агов.

 

 

=//=

Монотоння трави вигладжує посвист змісту:

- чи доводилось ставати поперек горла?

- чи не болить голова від умілості видзьобувати шашлів?

- чи все гаразд із самооцінкою недоторканого змісту?

- чи упереміш зібрані докупи зернятка помилів?

- чи відбулися входини самотності у візерунки символів?

- чи доставило втіхи упереджено дивитися на себе?

- чи дратує власна клініка думок?

ОК

 

 

=//=

Бережи сили, завтра тебе жде страшне паскудство –

дві риби розкажуть про нечуване дійство,

що відбуватиметься за твоєю участю.

Припини робити висновки,

адже й так ніхто не бачить того, що тобі є очевидним!

Йому все одно не бути з нею,

незважаючи на те, що тобі є очевидним.

Йому все одно не бути нею,

незважаючи на те, що його вочевидь сприймають

за наречену.

 

 

Квазісонет

 

Трагікомічна антитеза

на риторичному човні.

– Чом ні? –

сказали полонези,

 

в багні

вишукуючи стезі,

– Крейзі, –

гукаючи на дні.

 

Велике і мале – пусте!

Але! –

Не все так тихо

 

в світлі лиха!

Проте,

іти доводиться на те!..

 

 

=//=

пр. пора хр. хороші

кст. м’язи бт. гожим

лвт. небо повним ртм.

шкт. лейбу з снм. дртм.

і склк б не бл. забот

жбк. у рт. повний рт.

 

 

=//=

Місиво самости

     мусолить світ

     сталістю стислости

Міх сміху –

     потіха довгого видиху:

     на короткий вдих –

     довгий видих

З милости богів

     увігне гнів кіготь слів

     у спокій

Тупіт-топік носорогів

     виведе на воду

голо-во-ломо-ногих

лого-во-моло-гони-

воло-го-мони-ш-ш-

 

 

=//=

надкуси мене шматочок

дуже ніжно надкуси

усмішкою крилатою

вичави

співає тілокосилка

криком картатим

протікають тілом

коріння цупких

рослин

жадібно витру

з вуст твоїх садо-маду

знищу себе /тебе/

несподіванкою

пухне на тілі

гематома метеликів

метелики злизують кров

налиють

в генделику келиха

роздутий як труп

цей діаґноз

пропалений наскрізь

циґаркою

мій улюблений сон

метелики вибухли

зранку

вкотре із тіла

улюблений кокон

 

 

=//=

На капелюсі Зязя

виюзюється пузом.

Істерики дівчат –

на п’ять!

Виймає Зюзя свою музю

і тут дівчати

ати-бати –

співать, співать, співать…

Ходім зі мною Зюзя-музя,

ти будеш більший за усіх!..

(і сміх по залі)

це-то сміх!

Із мого Зюзі роблять Рюзю

і переходить сміх до сліз,

і розкриваються всіх чакри,

і слух, і очі, енурез…

Ой ба…

Творяться дикі танці

і сміх, і гріх –

сектантських рех...

нутися можна

і не знудитися…

Оце-то Зюзя!

 

 

=//=

                                Milicent’i

 

Хворий кораблику, де ти піратський недуже?

Якою піною розхвилений,

якими скреготами дошок і цвяхів

мілієш у своїй титанічности,

перевозити одним гамузом танки та озброєння?

Хворенький кораблику,

коли тебе випишуть зі стихійного заточення,

і ми підемо з тобою по воді до індійських берегів,

де хлопчик з відкритою для рук чакрою,

діставшись с-трюмного озброєння

піднесе нас у розкриті обійми неба…

…у розкриті обійми неба…

Любий наш сомалійський кораблику!

Де ти? Де ти? Де?..

 

 

=//=

Дівчина у легенькій сукеночці

продає метелики газет.

Літній вітер майорить її одягом,

бентежить прозорістю,

вихоплює з її ятки біло-чорних метеликів

і здіймає у простір їхню земну полохливість.

Дівчина схоплюється за їхніми крилами

та неминуче вертає під золотисту від сонця церату

своєї лебединої ятки.

 

 

=//=

Чорний равлик перетнув дорогу.

Що б це значило, подумав я, йдучи на роботу?

Опісля мокрої ночі

на асфальті лежали великі плями калюж;

він нахилився над однією з них

і зробив кілька ковтків чистого неба.

Змінивши забарвлення черепинки,

перетнув дорогу в зворотньому напрямку.

Щоб це значило, подумав я,

коли дорогою на роботу

мені перехрещує шлях синьо-блакитний равлик?

Озирнувшись на мене,

розчаровано розвів грайливими ріжками

і зник у візуально невизначеному просторі

моєї заклопотаности зведеної до шоку.

Пішов густий дощ.

Великі краплі тружко лягали

на зеленом’які, білохолодні, сірозамучені кольори

міського пейзажу.

Коло мого неусвідомлення розімкнулось

навпроти відчинених дверей колишнього кінотеатру,

осучасненого чотиризначною абревіатурою

і вкотре з ліквідованою затребуваністю

викладати та пізнавати вершини кібернетичних знань,

а нині – місцем моєї постійної роботи

із інноваційними технологіями

поводженням із наслідками нашої

суспільної життєдіяльности.

З’явилась ілюзія невичерпної сили

здолати альпійські мети будня –

невже зрозумів, що той равлик

не є витвором шумного дощами простору

моєї раціональної заклопотаности?

Мить об’єктивного марення:

він зник за світлою стежкою

окриленого візією неба…

Двері замкнулись

і я приступив до роботи

без згадки, без здогадки, без загадки

про вранішнього равлика.

 

 

© Олег Левченко, вибране, 2002-2011 рр.

Олег ЛЕВЧЕНКО