* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СОНЕТОСЛОВ

09:16 04.04.2011

СОНЕТОСЛОВ

 

 

 

На винограднике Цыбли
Пажи девченок ублажали.
Они сонеты им читали,
Потом же все таки…

Невідомий автор

***

Шаблюка тихо слухала сумне:
З пранеба вийшла соняшна корова.
Моя любов – на білому полова.
А чорний  дощ не слухався мене –

Ішов і йшов. Нитками муліне
Перетікав у просторі. Прамова
Значила кроком крокви мого слова.
І буде так, аж поки розітне

Та шабля, що справіку не ржавіла,
Не знає тліну, не просила тріла
І по дана-прах не пливла навзнак.

Не говори гімном, щоб не смерділа
Твоя душа красою твого тіла.
Терпи в собі хреста ясного знак.

6 червня 2007.
Київ, Дніпро.

***

Любов, як смерть, приходить тільки раз.
І ти умер для всіх. А для одної
Живий як вуж в ожині. В горлі Трої
Троянський кінь везувієм. Палац

Розкриє вікна, двері на щораз
Коли вино сухої параної
Закропить плинні келихи. Левкої
У тронний запах вимучить Парнас.

Шампанське – морем. Струни – перебором.
Дерева грубо вереміють бором
В човні на дні медово світлий Спас.

Квітки ячать мені холодним хором.
У Бога Ра під золотим підбором
Любов і смерть приходять лиш до нас.

21 червня 2007.
Київ, метро.

КВАТРОСОНЕТ

1.

Мінор менори. Мінотаври
Блукають сли по Україні.
Посли, Осли. Коли у тліні
Зотліють чорно-сині маври

А солі хліб складе у нари
Солодке сонце. Сонні тіні
Течуть до слова на коліні.
Мовчу як пес. Чекаме кари.

За тихим шерехом роси
Трава голосить. Голоси
І ти. Ломи рухомий крак.

Сухомий голос. Ранок. Пси
Ведуть правітер сном коси
І холод – сіллю у кулак.

2.

А ти мовчиш. А річкою навзнак
Плине листок гіркий на смак і голо
Отут оскрізь олистя доокола.
І ти мала, і я собі дітвак.

Берези квіти пурхають. На смак
Послинить мерхле пуп’я. Покотьоло
Котило глину порохами. Воло
Воляще повне. Щеберяє шпак

Городами, димами, коло мами
Ми сієм солоквіти килимами
А над горою – простором – аркан.

Вікно. Вода. Хлопаки з корогами
Ідуть словами, золотом, сльозами.
Полон полонить. Полохливий тан

3.

У полум’я. На Біблію Коран
Наріс як мох. На міх зелене мливо
До колива налипне як жалива.
Моя душа молочить море. Ан

Паде на ліс. І ліс мовчить. Кардан
Шалено трощить гілля, камінь. Криво
За топірцем тече п’янка олива.
Це Бог? Чи смерть? Чи золотий Майдан?

Це я шалію і ширяю в небо
Душею, словом, голосом. Потреба
До неба повертатися з кайдан.

Зринає з лісу повінь. Білий ребе
І чорний ксьондз вимолюють у тебе
Налавник – ясну скорцу на катран.

4.

Отак пишу як дихаю. Я пан
У цих озерах, небесах і водах.
Везуть дерева – душі на підводах.
А я мовчу як дихаю. Талан

Купив за гроші. Виповню казан
І покладу на полум’я. Природа
Довершить віру вичахнуту. Броди
Проміряв бузьок. Золотом струган

Розріже сонце. Голодом свободи
Сміються-плачуть сонячні народи
Мечем і словом у ворожий стан.

Дніпро і Прут женут голодні води
Між берегами тісно. На городах
Паде зима. І лід. І сніг – вирган.

15 квітня 2007р.
студія.

***

Боги співають голосом твоїм.
Свіченим словом володіє вирій.
Його нема. Його душа сонливій
Віддала тлі. Трава мовчить. А грім

Громадить світло і здригає дім,
Стріляє в соти, як дитина в тирі
Звари стару картоплю у мундирі
І їж її руками. Чорний дим

Розкорчить рам’я ревом ровом кримом
Країна крові. Крига піліґримом
За гусьми тане у правічний Рим.

Оса промерзла. Скло у тло очима
Перетікає легконесходимо –
Боги співають голосом твоїм.

13 липня 2007.
Київ.

***

Солодкий подмух на твоїх губах –
Солоний відрух в глибині травини.
Душа мовчить у ґоляґу провини.
А з горла палить полум. Ти зачах

На чатах коло дьогтю на бочках.
Застигли стигми – знак від
гільйотини.
Кричали в рот: зречися України
А ти мовчав як плакав я не птах.

Червивих яблук набери в кишені.
У тебе очі золотозелені,
А риби перестрибли у друшляк.

Це день чи ніч? Це вірш. Квітки мелені
Насип у вуха вуликам. Черлені
Твої слова як порохи на шлях
Падуть зелено…

1 квітня 2007р.
Київ, церква.

***

При світлі свічки свідки заніміли.
І оніміли руки при очах.
Почерез душу – сухоставом – шлях.
Волів женуть в стерню мафусаїли.

На орифлами плями мляво сіли.
Осілий попіл осідлає – ах –
Зелені очі при живих свічках.
І не змудріють некрихкі дебіли

У цих полях, у цих садах, у водах
У золотих кривавих переходах
Тече в тобі весна каламутна.

Світає. Свічка – гасне. І на сходах
Останній свідок – твій найперший подих
З’їдає сонцеротом далина.

28 вересня 2007р.
Київ, ніч.

ТРИСОНЕТ

1.

Давайте будем плакати в лице
Плакатам, адвокатам і месіям.
Пшеницю цьогоріч ніхто не сіяв.
Ніхто нікого не убив за це.

Перелітає в небесі пірце –
Таке прозоре, світле, неозоре,
Таке солодкозолоте як море
Осонене стовибухом. Винце

Не кров людська і не твоя вина.
Блукає світом вітер без стерна –
Він витер з неба свіжий птахоплин.

Ти став посеред світу, і луна
Перекотилась полем, як струна
Задригоніла у тобі. Один

2.

Стоїш отут – володар цих безмеж.
І меч і слово при тобі. Мій Боже,
Ніхто отут сьогодні не поможе.
Бери перо і заповіт мереж.

В степу крихкого краю безбереж
Черпай натхнення і розлий ріками.
Підуть по небі і лугами плями.
Лишися тут собою. З білих веж

Іди у світ. Світи собою слово
Бо тут земля твоя. Вона – ab ovo
Прозора, світла, чиста як сльоза

Твоєї мами. Церква празниково
У вікна прийме полумінь. Полово,
Покинь мене. Відлинь мене аж за

3.

Готар високий, де триває плин
Моїх думок, і голосів, і слова,
І допасає сон трави корова,
Де плаче сивим голосом полин.

Складає хлопчик крила з половин –
Вишневим клеєм ліпить їх докупи.
Пшениця хоче всипатись до ступи,
А там вода вирує. З полонин

Вертають вівці вовну до села
І вівчарів до жінки і стола,
І пісню свіжу, випиту з корит.

Початок вичах. В ситі постола
Росте троянда. Світлою була
Цвяхована душа, того й болит.

3 лютого 2007 р. 
м. Київ.

***

Душа – це кров. Я смерть твою побачу
Тоді, коли народиться дитя.
Ти, друже, не просци своє життя.
Жени у жили кров свою ледачу.

Співає дощ. Спиває сонце. Пращу
Направ у вікна виру до пуття.
Світає вітер. Літо з небуття
Жере тебе і кров твою пропащу.

А плин іде. Я сонце в листі трачу.
Твою красу вином зеленим смачу
І не кричу у простір пра-життя.

Нитки несуть слова у тлю собачу.
Душа – це кров. Я смерть твою пробачу
Тоді, коли народиться дитя.

13 липня 2007р.

м. Біла Церква.

ТРИСОНЕТ

1.

Душа промерзла як суха трава.
Ніхто не знає, як вона промерзла.
В очах померхло. Україна щезла
На мить одну. А далі молом тла

Імла мрачить молоками. Жива
Трава росте руїнами. На весла
Наляже сонце. Вже човни понесла
Солодка буря. Буйна тятива

Кидає стріли за готари слова.
Весна – всевишня золота корова.
Шаліє світ. Дуріє голова.

І терпне сміх. І з язика розмова
Тече як світла линва празникова.
Троянський кінь в тобі згорить дотла.

2.

І кров розкриє горлопан безодні.
І кров нахлине у яри і хащі.
Хрести помруть і оживуть пропащі,
А сонце зацілує всі долоні.

Дерева, квіти, води, оболоні
Збурунять небо. Божий камінь з пращі
Розб’є тюрму країни, на нінащо
Зведуться вороги, а карі коні

Пролинуть лугом, господом і словом,
Вогнем, мечем і золотим підбором
Розкришуть кригу веремійних втеч.

Сиріє шкіра тла під колінкором.
Трюхіття скла. За світлом як за мором
Беру до рук одвічно свічний меч.

3.

І тну в собі слимацтво до основи.
Кора крихка, а крига невесела.
Дощі хрущами хрускають на села.
Дахи огидли в порохах полови.

Трава зелена. Золоті корови
Ротами труть полову. Чорна стела
Стоїть порушно. Волосінь костела
І синаґоґи звізди жовтахові

Городять хижо небо. Понад нами
Як Матер Божа перейде сльозами
Осиротіє вичахлий майдан.

Козак меча кладе в траву. Словами
В собі глибоко молить. Орифлами
Горять при брамі. Все. Такий талан.

8 березня 2008 р.
Київ.

ТРИСОНЕТ

1.

Моя печаль як музика вітрів.
Дніправе плесо лівого розвою.
Верба зелено поведе бровою.
Ідеш і спиш, і вже не треба слів.

Твій вічний прапор біло догорів
А потім знову спалахнув. Сльозою
Горілка гріє гірко. За водою
Стікає човен з-під вербивих брів.

Поранок кришить мраку. Золота
Конає свічка в пальцях. Сон розта –
Нути воліє ув обіймах снива.

Світає сонце. Тане мокрота
В очу, в дошках, під камінь. І свята
Трипільська мама світла і щаслива

2.

Яйце-райце прокотить по тобі –
По яйцях, грудях, череві, губами.
На вікнах – кров від сонця. Корогами
Розмає липа. Сливи у журбі

Шукають синьки в небі. Далебі
Сливки  зелені вже не рвеш руками,
А хочеш мати слово словом Рами
І горобців скородиш на вербі.

Минає все – і ранок, і зима,
І козаки, і слава, і тюрма,
І вереміє світло за тобою.

Весна. Похмуро. Гамірно. Пітьма
Тобі кричить в лице – тебе нема.
І лиш душа лишається сльозою

3.

На гіллі, на вині і на вікні
У твої темні сутнісні глибини.
Коли залізе вітер без драбини
В залізо лісу – двері навісні,

У сволоки, у молоко. На дні
Його зупинить стилос палестини.
Не клич нікого на свої хрестини.
Самі прийдуть умитися. В гімні

Нема нічо поживного. На Бога
Не нарікай. Тече твоя дорога
По вересневих стигмах-берегах.

Зерно. Земля. Солома. Сніг. Підлога.
Душа легка, як булька шевернога,
Нелегко у тобі здихає страх.

4 квітня 2008р.
Київ, метро.

ТРИСОНЕТ

1.

Коли помре останній Кухарук,
То буде сміх. І буде крах. І море
Перетече у золоті простори
Без галасу, без гамузу принук.

І некролог повісять на кунук,
І кулаками повбивають в нори
Вербові цвики. Свічка. Сніг менори
На верхотурі – пес, що хлебче з рук

Цукрену воду. Господи, помилуй,
Мене розтри, але мене не силуй
Розбити шкло небес об твій кулак.

Я прийду сам. Востатно. Білий ирій
Розкрий мені вустами і окрилуй
Пахучою половою тартак.

2.

Мій Господе, я прийму криж як знак
І я навзнак перепливу крізь води –
Зелені чорні золоті народи
Натягну на напружений котак.

Насиплю яблук у старий ґамак 
І розгойдаю в сонце сон природи.
Закличу свіжість світла до господи
І пересилю стріли в арґамак.

Зелене сонце. Чорне пір’я. Крила.
Моя душа мою сльозу вхопила
І потекла до твоїх Божих губ.

На гній зійшли мої тризубі вила.
Облізла сука на тарелі вила
А сонні сосни всі пішли на зруб.

3.

Ти був поет на цій землі – не дуб.
І твоє слово голосило чемно.
Хоча, можливо, інколи нікчемно
Воно боліло як болить катруп,

Що п’яв червиві  гамузи за руп,
За шекель, євро. Си робило темно –
Асоняшно, ґлямурно, нетотемно
Ти йшов у світ, що зачорнів як струп.

Але триває голосна розмова.
Паде на землю золота полова
І ген у хмарах вереміє крук.

У день святий прийде з трави корова
І принесе молока твого слова,
І ожиє востатний Кухарук.

26 березня 2008р.
м. Київ.

***

Одвічний сніг приходить і відходить
На землю сю, де ти не є одвічним.
Твоя душа дощем середньовічним
Паде на тихі виплакані води.

Душа мовчить. Сподіваної вроди
Нема ніде. Ти даленієш стрічним
На губи, руки падаєш не вічним.
Ти є і тут. Здобуті два рапсоди

Співають вітер чи спивають трунки –
Терпкі, сумні, солодкі поцілунки.
Луна паде на мій тремкий обліг

І вибухає осінь замість юнки.
Поранок. Дві сороки. Ліс. Пакунки
І тане на губах одвічний сніг...

7 березня 2005.
м. Київ

СОНЕТНИЙ СНІГ

1.

Ніхто не сміє вимовчати сніг.
Ніхто не сміє витягти з двобою
Мене в тобі. Остання шабля кров`ю
Нагорне у позавтря переліг.

Я доторкнуся кров`ю губ твоїх
І язичком язик шорсткий розлижу.
Червоно-чорне золотому крижу
Насниться лезо, витягнене з піхв.

Зелений дощ розмиє божі двері
І розбіжаться крихти на папері
Останнього солодкого вина.

На мливі розтече кривава мері.
На линві приведе на посміх дневі
На посвіт притече старовина.

2.

Сливові м`язи білого паперу.
Чорнило чорну чаполоч пряде.
Старі мости водою розведе
Поранок тла. А квітку чорноперу

Згризи жагуче, розсмакуй, як беру,
Що виросла – чому? – не знає де.
У чорно-біле граючи. „Ґарде!”
Почуєш чуло. Паприкою дзеру

Содомить рот осклілий білий вирій.
Розкопуй землю і землею вилий
Свій білий вірш. А виблисками рим

Перегати рови і рви ассірій.
В твоїй душі, просторій і не сірій,
Римує Ромул морем золотим

3.

Зелену Буковину боковини
У потязі у протязі мовчань.
На ліс нагусла високосна лань,
Що не пощезла у собі провини

За з`їдене. Розкорчені ворини
Насочать світла. Малиновий грань
Перечигає вимовки прощань
І попрощає листям яворини

Через могили – вимоклі і голі
В сирій землі не вимокли пістолі
І порох є. І золотінь Дніпра

Бушує в жилах. Посміхами волі
Пересміятись хочемо недолі
В саме лице. На плечі без хутра

4.

Паде роса дощу. Перетриває
І перетре і камінь, і серця.
Коли зустрінеш тіло без лиця,
Не тни його, а обмини. Співає

Усе у сні. Красою сповиває
І тягне нитку в золоті сонця
Моя країна. Голодом співця
Вона мою глибоку душу крає.

А скрипка грає. Виром і травою
Розкрийте вікна. Злиньте мурашвою
Почерез ліс, і море, щоб гора

Лежала до столиці головою,
Ногами в яр. Ярило над тобою
Малює вітер. Білого тепла

5.

Нап`ються губи з хмари сиродою.
Вогні потахли в глибині твоїх
Живих очей. Ачей, на білий сніг
Ти не спотвориш акварелі кров`ю.

Паде весна згори на нашу Трою.
Нанашко плаче. Пес шукає бліх
Зубами. Вереміє переліг.
Я плуг беру до рук і землю орю.

Люби мене. Кричи мене і там
Переверни намул. Сирим словам
Вино не дай налити до вапна.

Усе, що я розпродав крамарям
Си верне вітром вирію. Отям
Городи україною вікна.

6.

За склом оса. І просо. І столи
Занадто ситі сивою сльозою.
Ложки набиті коливом. Німою
Молитвою дерева відгули.

Лиши, не муч. Усі, що відійшли
У перехрестя легкою золою
У сни завернуть рідною чи злою
Тривогою, яку не затовкли

Ні часником, ні салом, ні квітками,
Ні в кулаках розтертими словами,
Ні в поставці розлитого бухла.

Лишай усе і всіх. Тримайси мами,
Бо мама – спокій. Видиш? Сніг над нами
Замулює прозорий глей тепла.

11 серпня 2002.
Київ.

ТРИСОНЕТ

Заграй ми цигане старий.

 

 

 

1.

„Заграй ми, цигане старий”,
Би я відчув твої глибини,
Щоб риба золотої глини
У глек наміряла. З кори

Звільнили тіла явори.
В дощі непрошеної слини
Умре душа до половини.
А половина – догори

Полине пухом в тополине
І там, як музика, розкине
Яйцем спокушений вертеп.

Листок у білу глину влине.
Пісок завіє Буковина.
Завиє в очі вовчий степ.

2.

Бай степ, бай степ. Конає злива.
Як змова, змиє знову плин.
Сніги на сонце гільйотин
Насип. В піску душа щаслива

Шукає Щека і Горива
Розпоміж лиць, очей і спин.
Стою на березі один,
Як х..., як палець. Терпелива

Моя висока суєта
Зеленим голосом крота
Завію у краї безкраї.

Хвостами рижого кота
Катами вишгорода. Мшта
У глибині німої зграї.

3.

Заграй ми, цигане, заграй.
Най буде в золоті червоно,
Як буде тут во врем`я оно,
Коли сконає небокрай.

І най нап`юся пива, най
Вино Молдови витне лоно
Моєї курвости. Прокльоном
Мій Господи, не покидай

Мене отут, у цьому краї,
Де сок у жили наливає
Розтанулий у лим`я кай.

Я, каїна забувши в раї,
Свій лан косилом прожинаю.
Заграй ми, цигане, заграй.

2004

ВІНОК ЦИБУЛІ.
ОСІНЬ ЯК СОНЕТ...

Оксані

1.

В упрілім листі плаче сатана.
Червиві очі дивляться з дороги,
Упале листя лижуть – сніг підлоги –
Шукають в листі золотого дна.

Опале листя – листя, не весна.
В опалім листі – літо, ліс, пологи
Забутих скавучат. Дощу тривоги
Паде на мене золота стіна.

А на траві Уляня хоче спати.
А на корі чорніють темні ґрати.
І горло дре кривавий корок-рик.

Упале листя має присмак вати.
І хочеться руками розірвати
Забутий на дорозі черевик.

2.

Забутий на дорозі черевик
Забути на дорозі не хотіли.
Текли проз небо вересневі Ніли
І павутиця вилась на патик.

Фасулі крапотіли на карник.
Свою тривогу хрипко крапотіли.
У білій травці коні землю їли –
Тягнули довго дерев’яний смик

Через горби верби у ніч і далі.
Ревуть ровери, кришаться педалі,
І ланц паде на землю як на цвик.

Читай прошиті золотом коралі.
Перо. Папір. Чорнило. Сіно. Ґралі.
Масна підлива на шорсткий язик.

3.

Масна підлива на шорсткий язик
Веде мене по глині бігло-біло.
Як яблуко твоє пахуче тіло.
А очі – золотий медовий скрик.

Просторо і прозоро, як лилик
У теплій хащі золото тремтіло,
Мочало в хащі світло і невміло
Мовчав у хмарах юний молодик.

А я ламаю корогами кригу
Беру і їм горєчу мамалиґу.
Бо ти єдина. Чуєш? Ти – одна.

Вино в каламарі. Розкрию книгу
Старим ножем чи розторочу знизу.
Ти мій орґазм і я сягаю дна.

4.

Ти мій орґазм і я сягаю дна.
Сади в ярах. Сади на верхотурі.
У Ляні очі не бувають хмурі.
Бувають ясні. Сонце б’є з вікна.

В упалім листі плаче сатана.
Погладь його чупри зелено-бурі.
Дощі його душі жадають бурі.
В опалім листі спить озимина.

Її розбудить мушка, як теплові
Незатишно буде в сирому слові
І вибухне розкришена стіна.

Збери губами меньку цівку крові –
Малу родзинку у гарячім плові –
Бо ти – моя краплина, ти – весна.

5.

Бо ти – моя краплина. Ти – весна.
Ти годна все у сніг і перед снігом.
Всити мене своїм жаданим хлібом.
Вмочи мене у шовк свого вина.

Прийде з полів вогка старовина
І стане в образах зеленим німбом.
І образи – і обриси – як ніби
Черешня захотіла до вікна.

Але вінок цибулі. І джмелі
Уже рознесли солод по селі.
І засолили капусти. І зник

Тонкої павутиночки політ.
І п’є зубами зголоднілий світ
В сухій пустелі золотий арик.

6.

В сухій пустелі золотий арик
Перебирає струни на постелі.
Маленький хлопчик пальчиком пастелі
Малює. Чи Уляня? Хто не звик

До верхотури, той у ямі зник
І видивляє золото на стелі.
А мама каже: “Я тобі постелю”.
А тато каже... Татові гаплик.

А я тривожу мурашині двері.
Чорнило сохне на сухім папері.
Чорнило – сонце. І чорнило – крик.

І – вивільнений – плачу: дуже, very.
І чуюся як сон в глухій тетері –
Як сам собі огидний колядник.

7.

Я сам собі огидний. Колядник
Проник у глину, у пісок і воду.
Червоні очі нюхають свободу.
Свобода з несвободою на ви.

В дерева плещуть золоті курви.
В долоньки плещуть вилупки народу.
І їм несуть на таці нагороду –
Смак маракуйі, повної черви.

А я міркую: Ляня – наше світло.
У ній прадавнє золото розквітло.
У ній набухло море. І вона

Перевершити має наше літо.
Розкрий мене своїм зеленим вітром.
То я – ти чуєш? Я сягаю дна.

8.

То я – ти чуєш? Я сягаю дна
І гори хмар на дні перевергаю.
Я маю силу і не маю краю,
Не маю стриму – буря навісна

Мене жене у море, як весна
Жене у світ траву. У білу зграю
Жену себе. Жену. І там згораю,
Бо ти мені єдина, ти – одна.

На верхотурі арматура. Кров.
Архітектура. Двері за горов
Ведуть на сходи як на лоно лами.

Уляня каже слово “а”. Любов
Мене толочи. Я толочу Снов
І розкриваю золото коржами.

9.

І розкриваю золото коржами,
І розриваю криги білим димом.
Тече трава зеленонесходимо.
І хочеться погрітись коло мами.

Поськайте, мамо, душу. Вечорами
Свічки сліпуют. Двері за калимом
Нема коли заперти. Піліґримом
З горба на гріб іду. Іду з торбами –

Шукаю щістя і благаю знову –
Верни мене додому на Покрову
До музики з зеленими очами.

Мовчи, мамусю. І купи корову.
Бо я уже не я. Наїмся плову
І кришу чорну кригу з порохами.

10.

І кришу чорну кригу з порохами.
Чекає там помениє на мене.
Всеношна. Смерк. І золото зелене
На куполи палає. Вечорами

Сидять сичі у мене за столами –
Стулили писки, бо вино перчене.
Схилилась Ляня над моїм перстенем
І їсть себе кафовими очами.

Люби мене. Криши мене. Ратуй
В саду зеленомудрих маракуй
Ховай у глину і папір мене.

Нарви квіток чи в землю замуруй,
Бо я читаю щиро “Tantadrui”.
Твоя любов мою очами тне.

11.

Твоя любов мою очами тне
А губи в губи топлять теплу кригу.
А пальці ломлять теплу мамалиґу
І мнуть солодкі груди. Не мине

Ні солод, ні задуманість. Мене
Криши і плач, січи молитву тиху.
Потіш дощем манюню коровиху –
Паси її нитками муліне.

Уляня розторочить клен і клин
І перемірить муром часоплин,
І дим розвіє вічними ланами.

Неділя. Вечір. Сонце. Я – один.
Дніпро зелене. Світло. Нікотин.
Кривий кав’яр кремує ворогами.

12.

Кривий кав’яр кремує ворогами.
Ті вороги – як вуші з миґдалю.
Пристань на мить і кинь мідяк у тлю
З прокислим ротом, вмитими ногами.

Червиве світло падає на храми.
На верхотурі вітер запалю.
Ридає дідо. Діти хочуть лю...
А ліс мовчить. Солоний голос лами

Мене роздер на голос і на слово,
І стало в горлі світло і сливово,
Пішли за мною люди з корогами.

Ішли за мною вельми ґонорово.
Мені приємно, бо мені ab ovo
Душа кровить і роздираге брами.

13.

Душа кровить і роздираге брами
І розкриває ноги, руки, ріки,
Русяві, чорні, золоті повіки
Летять і вереміють ліс над нами

У горлі маракуйі. Криптограми
Не знати нащо і не знати звідки
Деревами солодкої позлітки
Дуріють в листю разом з бахурами.

Уляня тче з позлітки верхотури,
А там зринають рукотворні мури,
Душа згрібає золото. Одне.

Уляня – тіп-тіп-тіп – годує кури.
Вона – душа дощу в душі натури.
І цей вогонь ніколи не мине.

14.

І цей вогонь ніколи не мине,
Як не минає золото на стелі
І золото в душі твоїй. Тарелі
Мечем мерзенний лицар розітне.

Найпершу – білу – білий сніг ковтне.
Мала зрадіє і розкриє двері –
Як нитка сонетарна на папері –
Перекричить невмілого мене.

Але цибуля сплаче під ножами
Свою тривогу. Гола, без піжами,
Прогорне присмерк болісна стіна

І заніміє. Бо за крок – над нами
Біжить у хмари босими ногами –
В упрілім листі плаче сатана.

15.

В упрілім листі плаче сатана –
Забутий на дорозі черевик:
Масна підлива на шорсткий язик.
Ти – мій орґазм і я сягаю дна,

Бо ти – моя краплина. Ти – весна.
В сухій пустелі золотий арик.
І сам собі огидний колядник –
То я. Ти чуєш? Я сягаю дна

І розкриваю золото коржами,
І кришу чорну кригу з порохами.
Твоя любов мою очами тне.

Кривий кав’яр кремує ворогами.
Душа кровить і роздираге брами
І цей вогонь ніколи не мине.

23-25 жовтня 2000р.
Чернівці-Тернопіль-Рівне.

 

***

Коли в тополі солов'ї
Перегукаються з тобою –
Душа, засипана золою.
Світають сльози в синь її.

Тополя літерного ї
З травами ділиться росою.
А серце – в полум головою.
А сонце – словом за краї.

І вириває душу з тебе
Немов уже нема потреби
Тримати солод голосів

Далеко від сухого неба.
Мов калита, душа-кулеба
Ковтає в себе солов'їв.

15 травня 2009р.

Київ, Тополиний бульвар.

Роман КУХАРУК