* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ІНІЄВЕ ГОРЛО

00:43 23.05.2011

ІНІЄВЕ ГОРЛО

      

Х

коли катастрофічно втрачається все чим  жив

ти одержуєш дар мови

вперше зі мною це сталося у 8 місяців коли в матері пропало молоко   

і треба було переходити на свій хліб

 

і потім коли мені промимрили – нєт такого язика і бить нє может

перо в руці давало відчуття крилатості

 

ось крила мої деревіють  на віко дубове

віддаючи себе глині я одержав дар слова

 

           з святом вас мужики

 

я сплю один у теплій калюжі

відходив ніби в солод з якого прийшов

а опинився в темряві яку спромігся собі придумати

якщо заплющити очі на бруд я чистий клаптик для когось

хоча хотілось би для чогось...

      десь присвітити сонцю чи розписатися під словом

 

та часи насуваються мов старече прокляття

трясця нарешті покинуло маму і вже тут

компютери почали  хибувати на розум

в сучасних технологіях немає відчуття долі

хіба-що якась пісчинка на моніторі

від котрої доторки очей розсипаються голочками

і я не можу знайти точку свого місцезнаходження 

в цьому різнобіччі  куди відходять мерехтяні кентаври

(бажання і вогонь) котрим колись кричав – мить зупинися

і от опустивши очі перед обличчям часу

роздивляюсь попіл надії

 

ще недавно здавалось – осягнув як пройти крізь стіну

але формула спрацювала в підлогу

 

словом план такий

я з хароном  відступаю на другий берег

інші залишаються тут на розвідку

 

остання порада –

завжди варто докопуватись до витоків

аж до ребер

і тоді... з святом вас мужики – 8 березня

 

 

 

* * *

вазона посадили в клітку –  шкідливого?

я дивлюсь і мовчу – це я

до мене говорить ящик а часом мовчки лізе в очі

то кладочка біла то кладочка чорна

фортеп’яно немов шпаргалка з розкладу праведного

життя що грається з чистого листа

але кінчики пальців ганяються за музикою по всіх світах

як бджоли гулом за тихим  нектаром

тому вона (хто вона господи хто?) 

обривала крок коли тиша  сахалася  вбік

крізь залюднені вулиці де базар з під поли

де торгують життям і смертю

чи багато з нас знає котрою смужкою треба платить сьогодні

її смерть мабуть продали добрим людям    

а тепер і життя сторгували за  те  

що перекреслила "зебру"  своїм червоним пальтом

хто вона господи хто ?

 

 

 

 

х

пробудившись в ембріоні ти стаєш плодом

і маєш цю  внутрішню муку що прагне відчуття

своєї середини десь  на поверхні полотна

та  п’яна муза вже виблювала на палітру

пейзажом загубленої в надрах планети мавп

донбас – збочення еволюції після поломки нації

 

наше спасіння від вимирання –  винищення

 

після маніакальних вилазок  пустелі на завоювання раю

в заблудших євангеліях апокрифічних небес 

ми  нарешті знайшли гавно бога

може це провидіння нам сказало – привіт

а може нас просто послали

 

сатана сидить у біблії

під слинявий палець підсовуючи слово ключове

 

власні пошуки в глибині

вершками перетлумачуються в обшуки серця

побільшало голів в яких туалети задумались про храми

тут діагноз дурень є одночасно і методом лікування

 

коли  невідомість розкриває пащу ширше ніж наша сутність

і блаженні натоптуються в спасенний  ковчег віри   

я обираю незнання в ньому більше правди

 

 

 

 

                                    хміль

 

олійна й акварельна переміна хлорофільного плетива

стебла видихають рідким азотом у прямовисні лінії

нотного стану обсипаного лускою сіднейської опери

ніби пісня про зиму в придорожньому генделику

де можна страшними словами сміятись

 

ой сумна ця біла нута  столітньої туги

 

вже й сонце хмільне дається пити а він ні –

не розвивався…          

 

 

 

            прощання з прощенням

                              

                                                     Качинському

                                                     брату

 

деформація життєвого простору до неможливого

сприяє формуванню потрібної психіки

памятаєте як мінявся смак дихальних абсентів

коли солодкі слова гіркли в рецептах і кошторисах

коли вся гіркота світу на мить зібралася в одному слові

 

але віримо не словам а  їхньому безглуздю

якщо ти блюєш белькотанням значить все-таки обївся

 

маленькі жалібні попередження збираються у зграї

над куполами атомних станцій

диспетчерськими вишками і вершечками парламентів

їх розганяють крилатими підписами проффесорів

 

для тих що шукають виходу  рекомендується строго – 

вхід заборонено

 

від завістованих доріжок в повітрі вивихнутому

тече до тебе ніким несходжена тривога коли ближні

близькі насправді – зійшовшись в одній правді

 

ти знаєш яке це відчуття коли  бачиш

на вже покинутих обличчях  щем обірваного  польоту

хтось із них проніс цю часточку тебе як звіщений вогонь

на ту небесну висоту

щоб освітити в тобі цю мить всевишній мусив щось спалити

не обертайся –  мости повинні догоряти далеко за спиною

уже не з простору а з часу летять два орли в безголовя  -- сльоза 

позора крапля різнокольорових вод цей хворий радістю

утяжений живіт мов м"який знак в кінці жорсткого слова

ця земля вже давно встелена польським пухом

на два метри в глибину

 

тобі повідомлять – ніхто не вижив …

 

крім ангелів-хранителів

вони здається відволіклись на гав чи саме відганяли мух

 

 

 

 

 

 

 

х х х

він мовчав, а його ніхто не питав. тож бродив собі витязь різними

землями не відомо звідки сам не знаючи куди.

але була в нього мрія –  знайти народ який би  полюбив його, а він

зробив би для нього щось хороше, добре,  вічне і всі стали щасливими.

… як не тундра то болото, то люди зирять якось скоса, одне слово,

поневірявся він довго зі своїми добрими намірами аж поки не

вийшов на берег бистрої ріки…

…а на тому боці птахи райські співають, тварини безтурботні вистрибують

поміж дерев квітучих. дуже було схоже на землі наші, коли ще звірі говорили, а нас із вами ще ніхто не хвалив…

 

важкою була переправа, ледь живий і змучений добрався берега витязь,

але дивний спів жар-птиці та привабливий танок оленячого теляти змусив

забути його про всі негаразди. і заходився він розводити багаття, бо втомленому мокрому мандрівникові насамперед потрібно обсушитися і підкріпитися.

трохи згодом, відчуваючи як розслабленим тілом розливається тепла хвиля вдоволення, він, з вдячністю, подумав: а це приємно коли тебе зустрічають

піснями і танцями, тому я обов"язково… я просто зобовязаний зробити їм щось хороше… музику?

так, я подарую їм музику! – вирішив він і швиденько, загрібши пір’ячко та

присипавши обгризені кісточки ще теплим попелом, заходився натягувати

телячу шкуру на барабан.

 

 

х  х  х                                 

все починається спочатку – тільки смерть з кінця

після смерті ми набуваємо того смислу котрий існував до нашого життя

подивіться на своїх ненароджених дітей на внуків і правнуків своїх

тільки ви можете бути їхнім смислом 

 

подивіться на своїх дідів і прадідів на батьків…

ні краще не дивіться а то ще повіситесь

 

 

ххх

кров обумовлена вином

 

течія ковтками –  життя

швидкість між точками – ріка

 

в початках її називали бог

голубувата прожилка материнських грудей

 

 

 

х х х

синь синь синь си-ничка

інієве горло

 

я сиджу у клітці

люлі паралелі сторч меридіани

 

стриб стриб стриб синичка

проповзла сльозинка

поза паралелі крізь меридіани

 

синь синь синь си-ничко

проковвтни очинку

з чорної діри

 

 

 

київ

темна над глибиною поверхня століть

історія застигаючи тане мов суміш снів і холоду

рідні кровинки по черзі чужіють

асфальт мов крига міняє звучання  джерел

тут мертві більше схожі на людей аніж живі

 

київ

історія цього міста складається з однієї літери

і купки цифр що час від часу

зібравшись стадом в чотири ноги накидались вигризати свічечку Ї

утверджуючи свою темну присутність  дифтонгом  Е

бувало щось і відростало але вже бур"яном чи бузиною

 

поки цифри з літерами рубалитсь

народ з трісок ліпив хатинки з краю

а між ними темне зі свічкою мов язик увірваний калатається 

з кожною цифрою домовляється

щоб на спірне дзвоном срібним причепити спільне Ё

 

київ

з рештків нації

формування населення в півлітрових хортицях

 

дороги мостяться храмами дзвони гукають з гармат

рани – ранками     очі відслоєні фіранками

ботаніка підвіконня і простір висотою до піднебіння

глибиною у стравохід

губами ящірка спраги засушена в риску

розділившись – бажання і страх – тепер в множині

відкричавшись в  піснях крізь діри від куль

 

київ

не їдьте сюди не лізьте

ваша безликість це страта його обличчя

 

 

х  х  х

руїни моря

обірвані крильця хвиль

крізь пальці сиплються піском

безжально виплакані сльози

 

все кругле й дірчасте це моя самоназва

на тихій воді ніби клякса з пера

кинута на кривувату гіркоту чорнила

 

коли себе я обзиваю

приходять дивні імена неначе ніжки в сороконіжки

щоб подивитися на своє подивування

крізь очі дзеркальні

 

так зненацька виникають і зникають птахи

безпомилково віднаходячи цю кресу

гострої різі в очах

 

х  х  х

 

 

дурман цвіту більма білого

дурман в белькотанні прожилок в зелені онімілій

дурман на похоронах води у тромбах крові

 

вимовчування секретів

зі стінок вторинної пластикової пляшки

так у спирт попадає місяць запійний

 

розлетілось село розбилось вдарилось

закотився гранчак в довгі роки цілий

все ще пахне дешевизною самогону

 

звук і зміст обєднуються децибелами

всі мови стають рідними

рідною користуються беззвучно

 

у випитому живцем з чиєїсь матері молоці

любов жінки

котру вбирав але не міг повернути немовлям

 

 

х х х

здається найцікавіше завжди робиться за  спиною

навіть тут на узліссі

спереду спекотні опливи деформованих ліній

за мною ламкуватий шурхіт підсохлої трави невиразне вовтузіння і голос

мислений голос але виразний  ніби колись 

зчитані з книжки слова завібрували смислами

і тут же тріснутий скрик червоного  раптом тхора

ні це колір крику червонтий може тому що рот і язик зашироко

а може це погляд провалився на мить в рожеву горлянку наперстянки

чи серце працюючи за розкладом стенокардії зробило планову паузу

і кров зупинилася в пожилках на дні очей

та бог його знає

речі здаються на милість нашого розуміння не такими як є в собі

і погляд наш перед собою нітрохи не розумніший ніж за спину

бо на відміну від піфагора ми не знаємо їх числа   

і на відміну від податкового департаменту ми не бачимо    

себе в ідентифікаційному коді

і ще

коли ми підтасовуємо цифри (ми себе (вони нас) теж підробляємо?

 

 

х  х  х

жіноче червоне…

світлом абажура ллються стіни

простинь брижиться відсвітом зіжмаканого страху

скупчуючись в пляму…

 

чоловіче червоне…

і схід і захід перенасичені кров"ю

ні не сонце – скручені блискавки чи група

певним чином дезорганізованих слів

 

х  х  х

очі з вітром на ножах,

я радісно непотрібний, мов знайдене ногою підсніжне яблуко.

 

чому ти весь час ходиш із нею, чому посміхаєшся їй коли вона регоче над безпорадним життям?

чому запитує  з  середини мого тіла  я-верба, котра, зрубана ще восени, тепер смужкою кори, тріскою тонкою вчепилась за життя і буйною зеленню бинтує свої смертельні рани.  а в мені залишилась назавжди зяюча пустота вирубаного стовбура, порожнеча ями  від поверженої крони. я став частиною верби, тією неіснуючою частиною, котрій нестало місця в живому.

 

і ще чиєсь чому? –  недоречне мов сльозина на моїх, висушених жаруками болю, очах.  воно лунає з тієї миті розчавлення, котру мій собака виволік з під коліс

вантажівки і покинув у мені обірваним ланцюгом, виповзаючи в життя на двох

лапах. але його зад , котрий тепер  тягається за ним на коліщатах

інвалідного візка, став моїм безглуздям нестерпного болю.

гірше болять хіба що жіночі уста котрі неспроможні мене поцілувати.

 

через яку необачність я став смітником чужого болю? може коли вперше

випустивши його з ранки порізаного пальчика дозволив йому розтектися поза

своє тіло нитяними цівочками скарг і жалів. тепер я залитий ним поверх останнього подиху. так нестерпно, безкінечно-безнадійно, над людські сили терпіння.

в цьому незвворушному світі речей  найяскравіші події скресали з оманливої напівпрозорості  віскі, але льодяно-вогняна ця зграя завойовників буденного життя, грабуючи невдачі й підмогильні холоди, мої маленькі свята живими в памяті не залишала.

 

і коли настає, понад  розпач божевілля, усвідомлений відчай невідворотного  дару, раптом огортають тебе двома вибухами, зовні і з середини, радість і

блаженство, зливаючись в одне сонце.

я хотів би світити вам в життя вічно, але промені надто повільні  порівняно з її поцілунком.  може мені пощастить стати її ліками.

я готовий терпіти.  

 

 

 

           люди без трусів доброзичливіші

 

коли вперше побачив єврейську дівчину без одягу

це було приємне відкриття

і досі не забулись ці наївні враження

так несподівано – красива

так екзотично – єврейка

і далі... все як у людей...

 

а ви як думаєте – голий табачник був би  привітніший?

 

як вечірній поцілунок в єрусалимі

як осика з тремтячим сріблом…

 

 

 

х

життя після сну життя після смерті

відбуття як існування

відхід

як крок по неходженому

 

здиблений кінь під вершником

намацує копитом перед собою твердь

і бронзовіє…

 

зява із зникаючого –

перетворення матерії в ідею

чи утривалення мислення

 

смерть після смерті

 

 

 

х

 

несказані слова – чого вони хотіли від мене,  чиєю волею в чекання перетворюють моє відбуття. вони щось більше ніж я знаю, вони щось більше ніж я можу.

вони відбирають  твердість в моєму прагненні проникнення (цей ентропічний інстинкт високих матерій) і я не в змозі протистояти їхній м"якості, коли вони руйнують непорушність.

двохмірна ясність паперу туманиться плином часу.   ми частіше говоримо ні – за ним більше простору,  як в дзеркалі заднього виду.

і кожному, врешті,  відкриється – головне сказано в непочутому.

 

в мові трапляються несподівано часові відстані, котрих паузами не пройти. 

це шрами мовчання вирубаного поступу.

коли ми промовляємо в свою історію то не відчуваємо крові, лиш в очах пелена макоцвітних знамен.

а в глибинах, в котрих ми себе ще не чули,  вже знайомий шепіт із запічків страху. і бачимо, що квіти наших пісень не з волі виростають,  а, мов пшениця барська, з  наших чорноземів.

 

 

синовбивство відбулось наперед,  в менталітеті нації.

рід в нашій крові втрачає рідню і розчиняється в ріденьке.

в материнстві губиться дитинство появляючись в старості інфанто, торкаючись матері спогадом в захисних рукавичках.

у населенні вбитої вітчизни яничар не знаходить матері.

наївно розбитому серцю шукати свого вбивцю у звукові пострілу.

 

почистивши зуби, вимивши руки від заплічних справ ми з острахом зиркаєм в дзеркало – хто вийде нам назустріч з нашої старості.

прикінчивши свій рід ми жахаємо космополітів – добре там де нас нема.

там де в нас з"являються найганебніші бажання

предки залишили сліди здійснення…

 

 

х

шибениця трибуна для блазня

як і віра для королів

 

нещасні недосконалі обділені

бог не може любити

книга свідчить – бог сам є любов

але він може прийняти вашу любов

яка не потрібна нікому на світі

 

любов це сутність бога

найбільша пожертва – вбити ради любові

найбільший подвиг – убити любов ради бога

\чи ради того що ради нема…\

народжувати це прокляття господнє

народжувати це вигнати  бога  назад в його рай

на хрест

 

сухими сльозами останніх мук

мостяться тріщини словесних храмів

але з помосту дорога тільки до неба

і починається різко вниз

убий

 

 

 

          самогубство

 

коли день вернувся в ніч

вона кричала між чуже-моє горе

поки воно не стало нею

 

 

 

х

обпікаючий запах жала

посмішка жінки котра знає

вину того що ти не зробиш ніколи

 

 

 

 

 

 

х

руда мишка як вогник прудко-прудко біжить

підпалила невдача її нитяний слід

страх у світлі регоче а рятунок заплющивши очі мовчить

у предметах спасенних – старий чобіт чи віник-

вищий розум заснув як вулкан

всі миші чорні всі чорні коти у чорній кімнаті однакові шанси

але  осяяння як двері відчиняється раптом

тікай руда мишко тікай

ще не мертва і не жива

 

 

 

х

камінь в повітрі це світло –

воно лиш кліпне  і все

 

придумкуватий голос прикриє повіки

я гашу світло любий

 

захотів переспать їй листа

але жест цей незграбний стегна

я побачив навиріст  у салі

і ліжко – сімейна голгофа

 

очі найбільш непізнані жіночі об’єкти –

дивне світіння чорних пульсарів

лінія горизонту окулярів сходиться в кристаликах

за ними космос ненаселений

звідти ніяких пришельців – всі туди

 

ніч ніяк не набереться темряви

їй не вдається намацати свою маленьку пропажу є

що відкришилось від мого бути

 

жовтороті зірки розсілися по темних дуплах

гарячі дзьобики ковтають холодну даль чекання

а ми всі так зарання

під вечір злетіли з гнізда

 

завтра – воно хоч коли-небудь

буде таким ідеальним як наше майбутнє

 

 

х

дощ

метелик складений в одне крило

відбивається від крапель моєю кліпнутою повікою

дощ набридливий як діти

хороші діти – мертві діти

та й ублюдки ледь доживають до 18

їх похорони як повстання з музичним супроводом

когось в цій музиці таки заріжуть

по шкурі ночі сніжаться оббіловані дні

від чешира до паміра плинуть посмішки котячі

ніби маски в повний зріст

десь за рогом залишивши наші роги і хвости

лиш поцокують копита мов пісчинки на зубах

хтось просив а хто і ні

віку довгого собі

але всім нам вдарували по 666

і  прокляття молодіти в неспроможності згадати…

(не він… не вона… не воно…)

…………………………

якісь вінвони з безглуздя часу 

вживленого в сізіфову точку маятника 

де життя не продовжується а повертається

в дітки… в  дітки… немовлята

кожне народжене від кількох невідомих

і сурогатної матері

новотвори в цьому наївному світі

 

 

 

 

 

х

вона була ніби сполучником серед елементів одягу   

котрі розвішувались на ній так що ініціали жестів   

представлялись вензелями династії оксамитів

хоч повне імя  належало розгубленій голизні   

серед незшитих викройок шлюбної сукні

 

 

 

х

очі й вікна, виіржавлений чорнозем і виблювана гейзером земля, камінь пропонований вічності й повернений нею пісок, силуети хижаків у позі мислителя і складені на колінах крила рук – це склеєна нашою слиною чаша життя, котра не тримається купи без неприпасованого найбільшого осколка людства – людяності

 

х х х

знову це зачароване коло – безглуздя розкритих дужок

поламаного колеса…шпиці в мінус… перекинутий віз…

конюх на купі гною виписує вилами знаки 

математичної формули

він глибоко замислився над таємницею числа пі

 

 

 

 

х х х

де тільки не знаходив я любов

один бог міг би більше

але зрада йшла моїми слідами

х

коли нам випустять кишки то виявляється

своїм переплетінням вони передбачали

низенький ластівки політ пориви вітру грім і дощ

і накінець такий кінець

 

авжеж приходить чорт і бере

за наші клопоти вступившись

але ж і бог дає

грибні дощі ласкавий вітер і ластівок весняний грай…

 

сукупність цифр які створили слово

і вихід у нове життя… з пробірки

 

 

х

однобіч брів у київські кути куди

великий камінь остерігається малі лізуть під ноги

штовханина завжди тісна хоча думається наче в безлюдді

і раптом зблисне обличчя ніби чиясь спина відгукнулась на погляд

 

 

 

х

тече крівця ріка а лівого берега нема

мамо рідна війна з кровосочивими грудями

напилися коні червоні а вершники зеленіють в траві

 

 

        х х х                                                                                                                                                                                                  

кара повинна бути несправедливою

в цьому смисл права

він може бо ви завжди погодитесь на часткове самовбивство

аби лиш в солодких словах розтануло льодяне відчуття

голоду перед сном що лякає людоїдством з пустого холодильника

 

по кілу гречки в руки і ви вже  чвалаєте поперед плуга

 

десь поміж писаних знаків

ворухнеться німе застереження – не судіть... несудимі

та в грудях пульсує скипень червоний

любов – це колір вини

     люди і речі темніші за мій присмерковий смуток

і все ж лише між них пробиваються шпаринки світлої радості   

 

якось одна пані що при народженні заслужила церебральний параліч

звірилась що перед нею вперше махнув крилом ангел 

коли їй вчасно вдалося відкрити унітаз

 

моїм ногам в багатоденних зусиллях

інколи вдається пройти крізь шкатпеки

 

 

 

 

                  хлопчик з новотворами наївності

 

слова говорять кричать шепочуть – твої чаруючі очі – нікчема – усмішка квітне –

мучитель – я п"ю твї груди – життя пропало – живу тобою – ненавиджу-  люблю –

ми даруємо світу нове життя – щоб ти здох…

 

все перемішано мов каламуть в життєдайній воді – ми пємо

і задихаємось в своєму породженні-породженому

 

все від смерті в одне військо все живе напроти фронту

хай би повоювали між собою життя і смерть нашими словами

чого в нас більше любові чи ненависті?

 

але приходить бачення-видіння – словам відмовлено

і настає біль поза частинами тіла – словам відмовлено

і життя витікає крізь звукоподоби мовчання

 

 

 

х

 

завідомо не кров, а теча крові унаочнює кожною своєю краплиною потугу життя і водночас зяву смерті.

коли кровотвориш наповнюєшся часом як простором, коли кровоточиш зникаєш з кожною секундою.

вампірам,  що вживають живий час, потрібний простір випитої крові, сумирні – ті що попелять криваве світло життя в собі  і тихо згасають, наповнюючись темрявою віри і стають чорною їжею – намистоподібним зародком смерті, що виїдає силу тих хто поглинає кров.

моє  спілування з ближніми ніби театр за кулісами – і вистава грається, і життя своє бере. часом доводиться спостерігати як плине течія мого життя у зворотному напрямі, як моїм часом наповнюються келихи, як навперебій пропонують випити по-московськи за братство на  брудершафт, але я не цілувальник цієї тьми що не хреста несе, а хрестики обсиджує. їх так багато перецілувалось як на всихаючій осиці повісилось листя.

 

 

 

Микола БІДЕНКО