* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Моя Вкраїна

11:41 30.08.2009

***
Моя Вкраїна -
Вдова вже світова.
Була Руїна --
Цвіли слова.
Тепер лиш кураїна
Жива, жива.
Летить, летить
Ще перекотиполе
Крізь вік і мить.
Від болю
Душа щемить.

Позаду -- витолочена трава.
Попереду - жалюча кропива.
Так і живе вдова.
Господня, світова.

 

 

 

 

 

 

 


__________________________________
СЛЬОЗА
___________________________________

 

 

 


ГНІЗДО

Якби мені зозуля звила
Вечірнє затишне гніздо,
Лічити мудро дні навчила,
Я жив би тихо "від" і "до".

Я жив би світло і святково,
Не добивався б перемог
Над часом, долею і словом,
Любив би те, що любить Бог.

Життя горить, неначе свічка,
Зозулі в'ю з небес гніздо.
Пливе прощально посейбіччя,
Давно зітліло "від", є тільки "до".


МИТЬ

Гукаю душу: озовися!
Благаю пам'ять: не прости!
З'явися, янголе, явися -
І просвіти, і освіти!

Душа мовчить, не судить пам'ять,
Єдиний янгол не летить.
Там - безмір простору, тут - сам я -
Страшної вічності безстрашна мить.

 

 

 


ЕПОХА

Епоха страдників колись була,
Епоха виродків ще довго буде.
Чорнобильська вода всіх залила -
Дітей по очі, правнуків по груди.

Буяють сонце, стронцій та осот -
Нічого не змінити, все забути?
Втікають люди - не втече народ,
Якщо народом зможе бути.

 

 

 

 

 


ЛОБОДА

Борисові Олійнику

Ми знову їмо лободу -
У генах вона вже давно,
Навічно, і рідно, і сущо.
П'ємо знов невинне вино
І долю свою ведемо
Із пущі гіркої у пущу.

Ми знову їмо лободу -
Цей символ моєї Вкраїни.
Я з нею одвічно бреду
І з нею у вічність полину.

 

 

 

ТЯСМИН

Річці дитинства

Який Дніпро, такий і Тясмин рідний:
Зчорнілі хвилі, не вкраїнські береги.
Тобі вже байдуже, народе бідний,
Які знамена, слуги, обрії, боги...

 

 

 

ПОЛИНИ

 

Петля натерла часу шию,
Криваві мозолі від шаблі і чепіг.
Зневіра душу кулею прошила,
Час вирвався із пут, кудись побіг.

Куди - ніхто не знає й не питає,
Про душу України теж мовчать.
А полини світи всі заступають,
Ростуть на попелі святих багать.


Не стане сонце на коліна
І не помолиться за нас.
Полинна доля України:
Епохи різні - спільний час.


ЯРМО

У мене крадуть мій народ,
Ярмо на душу накидають.
Шевченка гнали за Арал -
Стає Аралом Україна.

 

 

 

 


НАШ ЗООПАРК


Тут змії, ящірки, варани
Живуть, як рідні, у нерідному краю.
Вкраїна ще бинтує вічні рани,
Та все ж годує потолоч свою.

Слони тут ходять за дротами,
У клітці сплять старі вовки.
Дітей знов заворожує лет лами,
Беруть жирафи хліб з руки.

Ніхто тут не запитує: "А з нами,
Що буде: вже зустрілися віки?"
Заселять зоопарки звичними чортами,
Які столочать Україну залюбки.


ТІНЬ ОРЛА

Над головою голуби кружляють,
Під серцем в'ється тінь орла.
Чи прийде той, якого не впізнають
І стане вдень супроти зла?

Кого під небом голуби побачать,
Як зникне сонця сивина?
Народ полюбить всіх, кого призначать
Сьогодні Бог чи Сатана.

 

 

ВІТРИ

 

Єлей, та мед, та солод,
Ікра на панському столі.
А за вікном знов бродить голод,
Десь плаче хтось і б'є поклін,
І просить хліба, дрібку солі,
Не піднімається з колін
І проклинає скрегіт долі,
Бо чує зойк і бачить тлін,
І сам кричить, і плаче,
І помирає, воскресає знов.
А злі вітри, вкраїнські наче,
Спивають кров, метуть любов.

 

 

 

 

СВІЧА


Павлові Мовчану

При каганці читаю "Кобзаря"
І на початку юного століття.
Вкраїнська світиться зоря
Крізь чорне віття.

Життя минає при свічі,
При каганцях народжуються діти.
У край, де плачуть вже й сичі,
Зозулю нашу зносить вітер.

У кирзаках і куфайках
Ледь бредемо у глиб століття.
А в душах, небесах, думках
Іскрить чужинське сміття.


ПРОМІНЬ

Коли почую плач трави
І лет пелюстки прочитаю,
Коли вгадаю сон сови
І нагодую вовчу граю,
Тоді безгрішні дні згадаю,
Дитинства промінь перейму,
І стане знов життя безкраїм,
Щоб ти всміхнулася йому.

 

 

 


ДОБА

Доба настала хитра, язиката,
Доба легких трибун і домовин.
Слова-ізгої, словеса-пірати
Вганяють у серця вкраїнський клин.

Яка це радість: чужа згоріла хата,
У чорне вбрала солов'їну синь.
Сусідські гроші рахувати
Уміє батько - вчиться син.

Пороги збиті, скручена підкова.
З трибун беруть дошки для трун.
Коли ж настане ера хліба й слова?
Коли ж ми вийдемо з дірявих чунь?

 

 

 


ПОЗИРК

Бездумні дні, бездонні ночі,
Роки усі - короткий крик.
Останні кроки непророчі,
Прощальний позирк - догори.

 

 

 


СЛІПІ ХРЕСТИ
Тривірш

1
Прокинувся, а вже зима
Хвости пребілі розпустила.
В душі - чорнобильська пітьма,
Яка півсвіту вкрила.

Несуть роки сліпі хрести,
Птахи згортають крила.
Нам вистачає блекоти,
Вкраїно мила.

Нам не бракує ще землі,
Не позичати й сили,
Аби і в ці часи презлі
Копати для дітей могили.

2

Брести в ніщо, в нікуди
Без сонця і доріг.
А вітер кревний - в груди,
Колючий дріт - до ніг.

Колись народ забуде,
Як весь у землю ліг.
Нікого вже не буде,
Ніхто не ступить на поріг.

Дзвенітиме у світ колючий дріт,
Волатиме до Бога вічний міт.

3
Могила буде в нас одна -
Земля, овіяна вітрами.
Нас так багато - аж до дна
Планети ляжемо синами.

Не помирила буйна мить -
Помирить вічність тиха.
Нарешті вперше прошумить
Повз наші душі лихо.

Нарешті разом небеса
Зігріємо теплом останнім.
Зустріне мир, а не яса
Далекий квіт світання.

 

 

 

 

Дорога

Лики Вседержителя,
Бліки Сатани.
Є одна дорога -
Стежка без вини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


ОКО


Де вовче око, мов свіча,
Горить і не згоряє,
Знов чути дзенькання меча
Від пекла і до раю.

Хтось точить зброю уночі,
Де свічка - вовче око.
Шукають здобичі сичі
В степах широких.

Горить до раю золота свіча,
До пекла - вовче око.
Повз темне брязкання меча
Душа летить до зір високих.

 

ЖОВТЕ ЦАРСТВО

Біснуваті, божевільні, юродиві -
Жовте царство серед нас.
Віру й мову продали на мливо -
Скаламутили вкраїнський час.

Юродиві, божевільні, біснуваті
Жнуть крізь сиві душі навпростець.
Ми - давно чужі у рідній хаті.
Це - початок. Буде і кінець?

 

 

 

 

ДУША


Де вікон та ікон багато,
Де щедрий стіл стоїть,
Душа виспівує крилато
Опісля стрічі двох століть.

Не хочу пити - лиш згадати
Волію плач і сміх доби,
Ії іржаві дати й грати
І заклики: "Вбивай! Греби!"

Невже лиш вміли ми карати?
Чиї ж то в небі голуби?
Де вікон та ікон багато,
Засвітиться дитячий лик доби.

 

РОБОТА

Там Голгофа, тут Голгота:
Біль та піт, ще й серця слід.
Що ж, така в людей робота:
Гнати інших через глід,
Через терни - до боліт.
Як іде крізь світ сволота,-
Принесе не міт, а гніт.


ЗВІР

Безмір. Безвість. Безгоміння.
Світ летить повз душу й зір.
Треба ж мати янгольське терпіння,
Щоб колиску долі із таким умінням
Колисав правічний звір.

 


ІМЕНА

Зникли дати, заповіти, імена,
Відлетіло листя, павутиння.
Винайдуть новітні письмена,
Писанки святі покажуть сину.

Буде все інакше. Буде й так:
Старості розстелиться свитина.
Довшою не стане радості верста,
А сумна - коротшою не буде нині.

Зринуть дати, заповіти, імена -
Інше сонце їх зігріє.
Знову час до дна війна
Схоче випити - і посивіє.

 

 

 

 

 


САМОТНЄ ВІКНО

Міліє від голодних чорних слів
Душа людська, душа всесвітня.
Заглянь же, Боже, в очі вдів:
Там крижаніє вічний вітер.

Сини і внуки вже пішли давно
Шукати вулики з медами.
Самотньо дивиться у ніч вікно.
Не знає й Бог, що буде з нами.

 

 

 

 

 

ПТАХ

Що більше жовчі у моїх словах,
То нижче в'ється мудрий птах.
Що більше світла у моїх очах,
То вище пломеніє віщий птах.

 

 

 


СЛЬОЗА

Тривірш

1
Дитинством пахне білий світ.
За обрії біжить стара земля.
Сльоза на батьківський поріг
Впаде колись. Моя й твоя.

Впаде і стане назавжди
Нам спогадом прозорим і страшним.
Земля - провісниця біди -
Не раз потому прийде в сни.

2
І муку, і журбу, і кару
Самі собі ми сіяли завжди.
Сльоза стікає в серце каре -
Не треба пити і води.
Веди, сльозиночко, де води
Намили золота з руди
І освятили світлі броди,
Щоб повернулися туди
Птахи, і роди, і народи
Сльозу Господню розбудить.

3
Душа завмерла в сутінку хрестів.
Могилами земля до неба виростає.
Незряче світло довгих змовклих днів
Наздоганяє тут пташині зграї.

Мовчання цвинтарне з народження густе,
Тягуче, сіре, згорблене, холодне.
Барвінок обвиває сонце золоте,
Бринить сльоза людська й Господня.

 

 


КОБЗАР

... А час іде, немов сліпий кобзар,
Не бачить долі - для душі співає.
Цей світлоносний Божий дар
Минуле у майбутнє навертає.

А час іде, солодкий, мов нектар,
Медами вбиті очі заливає.
Пасе кобзар сліди чужих отар,
Свій зір під зорями шукає.

 

 

 

 

 

 


ВСЕСВІТ

Пам'яті Михайла Стельмаха

1
Без'язике небо
озивається до тверді
громом.
Не погрожує -
плаче й молиться
блискавицями.

Просить нас,
а про що -
навіть Всесвіт
ще не може
розгадати.

2

Колись і Всесвіт, мов кульбаба, відцвіте,
Пребіло розлетиться без прощання.
Останній чорний вітер сміття підмете
Людського сміху, гонору й страждання.

3
Далекі погляди Галактик
знайшли моє земне вікно.

4
Найвищої зорі зіниця
спинилась на мені.

5
Зі мною Всесвіт хоче говорити
і слухають мене приукраїнені зірки.

6
У теплій пазусі Галактики
чекаю я завжди тебе.

 

 


ПОЗАЧАССЯ

Дні, мов мишенята, - врозтіч,
Ночі теж втекли кудись.
Знов безсоння, позачасся:
Хочеш - їж, постись, молись,
Хочеш - перелюбствуй і гріши.
Все одно зустрінуться на пласі,
Там, де відцвітає вічний сад:
Кат і жертва, жертва й кат.

 

 


СТРАХ

Так мало місця
людинка на землі
займає -
планета вже давно
її боїться.

 

 

 

 

ЗОЗУЛЯТКО

У гнізді чужому
зозулятко майбуття
розбиває дзьобиком
шкаралупу наших днів.

Ще сліпеньке,
вигортає лапками і крильцями
пташеняток горлички.
А вони, безмовні, теж незрячі,
Падають...
Падають ...
Падають...

 

 

ПРОЗРІННЯ

Тут волі сіль і слід,
Вітрів вітання.
Червоно-чорний глід
Росте в світання.

Роса-сльоза цвіте
Уздовж стежини.
Хоч зло було круте,
Добро - неспинне.

Тут кров, і сіль, і піт,
Зерно прозріння.
І часу вічний міт
На плинній ріні.


МУДРІСТЬ

На ста дорогах - нелюдів сліди.
Земля нужденна відкриває рота.
А осінь мудро всім несе води
Із вічного вкраїнського болота.

 

 

 

 

СТЕП

Двовірш

1
Вже коні тихо не іржуть
У синьому дитячому степу.
Спориш встеляє довгу путь -
Мій гордий шлях від пут до пут.

Отут? Чи там? Чи десь?
Душа і мріє, і бреде, бреде.
Впаде. Рушає знов. Кудись веде,
Петляє, наче лисеня руде.

І ось уперше кінь ірже.
І ось - мій степ далекий і старий.
Невже прийшов? Доповз? Невже?
З душею без покори і кори.


2
Зоря вечірня буде, як була
За аріїв, Шевченка та Бендери.
І пісня, що в степи вела,
Ще поведе і за нової ери.
Хоча немає вже степів -
Лиш чути порожнечі спів.

 

 

 

ГРІХОПАДІННЯ

Двовірш


1
Гріхи тяжкі,
Роки гріхопадінь
Стоять за мною,
Наче довга тінь.

Княгиня Ольга
Дивиться й мовчить.
Жив чи не жив,
А хочеться ще жить.

2
Ми звикли до гріхопадінь,
Ми любимо свої печалі
І таємницю сновидінь
Карбуємо на всіх скрижалях.

Ми няньчимо свої плачі,
Леліємо в серцях досади.
При золотій чужій свічі
Свої оплакуємо зради.

 

 

КОЛИСКА НЕБА

З колиски неба
пручнулося дитя.
Летіло і летіло -
на твердь не впало,
а стало янголятком
і в небеса вернулося.

 


ЗУСТРІЧ
Цикл

1
Іду не в церкву до ікон -
Іду до Бога.
Дорога довга і крута
Від отчого порога.

2
Коли запросить на гостини обрій,
Розсуну стовпи Геркулесові -
Зустрінуся поглядом з Богом
І вперше збагну: не самотні
У безмірі часу - Всевишній і я.


3
Коли рука Господня
ляже на плече,
здригнеться серце
і душа заплаче.
А потім засміється.
Востаннє ніби...

4
Молюся вперше
за тебе, донечку,
за трави, води,
птахів і зорі.
За небеса.
І все.

5
Ми рівні перед Богом,
але не перед словом.

6
Звертаюся до Господа
вкраїнською святою мовою,
і розуміє Бог мене.

7
Одержимість - диявольська суть:
Світ розщепити у пошуках Бога.
Грудку спустошення понесуть
У майбутнє страшною дорогою.

Одкровення - вікно лиш моє -
Не врятує нікого від скверни:
Хто надії легкі роздає,
Той любові серцям не поверне.

 

 

 


ДОЛЯ

Минулих днів холодні еполети
На плечі ляжуть ще колись.
Були падіння, а чи будуть злети -
Не знає доля. І не злись.
Вона не скаже наперед,
Коли і як тебе накриє
Майбутнього дірявий плед
І хто кому лице умиє.

 


ЛІЛІЯ НАДІЇ

Виростає лілія надії
З диких темних вод
Часу, що і досі не закриє
Після ситих оргій рот.

 

 

 

 

 


СНИ

Соняхи цвітуть крізь липень,
Пелюстки на серпень опадуть.
Сонце з днів тугих здирає лико,
Сушить сонну каламуть.

Все стає осіннім, жовтоликим,
Наче в Україну втік худий Китай.
Оком гордим, подивовано великим
Дивиться у небо отчий край.

Жовтень у праспраглі глеки ночі
Наливає холодів брунатний квас.
Україну сповивають сни пророчі -
Не злякають видива вже нас.

 

 

 

 

ДЕНЬ

Яблуком, чи грудкою, чи птахом
День мій упаде в пітьму.
Думаю про це уже без страху,
Із покорою лише Всевишньому.

 

 

 

СНІГУРІ


Тінь зорі принесли снігурі,
І весняні сніги потемніли.
На високій священній горі
Наші душі натомлені сіли.

А над ними - птахи і птахи
Та небесні вечірні лампади.
Хто сліпий, хто німий, хто глухий,
Не минайте свого Гетсиманського саду.

Наші душі на крилах святих снігурів
Над снігами летять піднебессям.
Хто не вмер, не погас, не згорів -
Дочекаймося весен.

 

---------
ХРЕСТ
______


ДНО ПІТЬМИ

Тривірш

1
Не осліпну - все побачу.
І здригнуся. Не заплачу.
Світ не любить гордих сліз.

2
Ріка століть - ріка печалі,
Юдоль земна під оком Божим.
Самотність стала на сторожі
Ясного слова та й ворожить,
Неначе та ворожка зловорожа,
І все записує на голубих скрижалях
Гіркої пам'яті, святої далі.

3
Не про чужу провину ,
а про свою вину пишу:
летять метелики до свічки
і падають безкрило
на дно пітьми.


РУШНИК

Двовірш

Пам'яті Андрія Малишка

1
Україні українці не потрібні?
Їй потрібні роботи без пам'яті й душі?
Янголи витають над землею -
над моєю - б'ються молоді чорти.

Я шукаю білі шати, а знаходжу чорні
і вбираю душу в незотлілий креп.
Мрії сині, золотисто ілюзорні,
та в минулому - кургани,
у майбутньому - на склепі склеп.

Україні українці не потрібні?
Українцям Україна - теж?
Підемо в америки-росії,
згорнемо дорогу за собою,
як рушник,
і сховаємо у пазуху:
буде як додому повертатися.

2
Шлях наш нескінченний,
сивий, сутінковий, рідний і чужий.
Шлях наш безголовий та й безногий,
шлях наш - як вінок терновий:
"Де початок?"- запитають.- "Вже забули".
"Де кінець?" - "Не знає ще ніхто".

 

 

 

 

ПРАПАМ'ЯТЬ

Цикл

1
Прадавня пам'ять каменя мовчить,
Безмовно мох у небо зеленіє.
Ріка повз мене сонячно біжить,
А рідний птах під хмарою синіє.

Сорочку розстібає хлопченя,
Уперше самостійно поглядає
На мох і річку, птаха і коня -
Світ босий пізнає - мене впізнає.

Ріка ще не спиняє вир крутий,
Птах обганяє в небі вічні тіні.
Кінь б'є копитом камінь золотий,
Шепоче щось до мене мох осінній.

2
Шпарки пам'яті вселенський протяг
Протинає завжди й скрізь.
Ти, Адаме, йдеш вітрам навпроти -
Мій примарний вірний гість.

Мій далекий гордий гість із долі,
Кручених її завій.
Не віддам тобі гіркого болю -
До свого візьму ще й твій.

3
Спекотний день - розрізаний кавун,
Степ скіфський сухо, світло, юно дише.
Чорнозем тут - не орди жовтих дюн,
Не свист стріли, а мирні вежі тиші.

Минуле входить в обрії очей,
Роздмухує прапам'яті багаття.
Чужинське сонце згасло - не пече.
Своє жахтить - його не відібрати.

4
Де потойбіччя? Скаже мудра вічність.
Та я лиш знаю миті мову.
Душі і пам'яті коротке віче -
І вже дзвенять минулого підкови.

І вже тумани-кураї сіріють,
Вози років риплять додому.
Дві світлі постаті в раю ледь мріють -
Іду до них крізь вічність знову.

Дві юні постаті... Все ближче, ближче...
Адам... А Єва першою - до мене.
Я підіймаю сивий погляд вище.
В очах прапращурів - Господнє ймення.

 

 

 


СТІКС

Цикл

1
Яке пекуче пізнє каяття!
У душу сонце вже не бризне.
Життя пробігло - зацвіте буття.
За обрієм - лиш неминуча тризна.

Осяяння отруйна блискавка змигне,
Невдач громи розлунисто і грізно
Прокотяться, оглушать не тебе - мене,
Та не проситиму я слізно
Повірити у каяття моє земне.

2
Хто рахунки з миттю зводить,
Той про вічність вже забув.
Кожен день небесні зводи
Сіють в душу жовтий сум.

Сонце кається сльозами,
Жінка повертає до життя
Душу, що нудьгує біля брами
Потойбічного буття.

3
Як равлики, ночі повзуть і повзуть,
Безсоння совою літає.
Ніхто не спізнає любові прасуть,
Кохання в лице не впізнає.

Безмовність космічна, безхліб'я людей,
Води голубої на всіх не стачає.
Душа молода чи стара із грудей
На волю лиш раз вилітає.

4
Де ж та ружа? Вже іржа,
Попіл сизий і холодний.
Пролягла чужа межа:
Там - учора, тут - сьогодні.

Та межа - страшна струна,
Не перейдеш, не з'єднаєш.
Янгол плаче - нам луна
Сльози в душу навертає.

Де ж та ружа? Лиш іржа.
Два світи - одна межа.

Стікс несе човни крізь час -
Серед нього бачить нас.

5
Трухлява темінь торохтить,
Мов маківка старезна.
Хтось їде возом? Мерехтить
Далекий вогник гострим лезом.

А може, вовк навстріч біжить
Чи падають зірки у серпень?
Тремтливий вогник провіщає мить,
Коли живих зустрінуть мертві.

6
День стоїть сяйнистий, без повік,
Сито сині сонце просіває.
Із берези струменіє сік -
Світ не знає, хто його збирає.

Простір сяє, часу світлий лик
Зморшки жодної іще не має.
Вічне все? Останній скрик
Душу навпіл тихо розриває.

7
Не розминеться світ із ніччю,
Наосліп брід буття перебреде.
Далека прірва холодом в обличчя
Війне - така близька для всіх людей.

Помирить холод нас, а голод
Сплете прозорі пальці рідних рук.
І брат мій вірний - чорний ворон -
Прощально крикне: "Я не крук!"

8
То Славута чи Стікс? Я не знаю.
Береги і правічні, й круті.
Ось і човен. Весло. Відпливаю.
Спершу в сні. А відтак - у житті.

 

 

ЗИМА

Господи! Поглянь:
Це душа летить, мов ластівка,
до свого гнізда.
Зависає над Вкраїною,
а вона ні... ма,
а її не..ма.
Ненько! Мамо... Ма...
Скрізь зи... ма.

 

 

 

ПРОВИНА


Епоха чунів і онуч
Настала вчора. А сьогодні
Стрибаємо у вир із круч,
Принижені, обірвані, голодні.

Шукаємо копійку на труну:
Дають, бо люди благородні.
Несуть на цвинтар і свою вину
Уздовж шляхів Господніх.

 

З ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ І СОБАК

Цикл

І. МОЛОЗИВО ГОЛОДНИХ ДНІВ

1
Ламаються дерева під снігами,
Бабусі падають на лід:
Не мають крихти хліба
і вже поїли голубів.
Собаки просять господинь:
"Не гребуйте і нами,
А після зим ще буде лобода".
Не тридцять третій -дев'яносто сьомий.

5. ХІІ. 97
Постскриптум ХХІ століття

Бабусю просять горобці:
"Коли та буде лобода,
А ми - ось поруч".
5. ХІІ. 06

2
Жінки голодні, сиві діти,
Чорнобильські чоловіки.
Де Боже слово? Звіяв вітер.
А попіл - на віки.

3
П'ять цуценят у суки -
І всі від різних псів.
Годує сука, хоч безрука,
Трьох доньок, двох синів
Молозивом голодних днів.

4. Дві душі
Володимиру Родіонову

" Я так давно уже не їв
ні слив, ні абрикосів",-
сказав поет, узявши фрукти.
Усіх - лиш три, чомусь лиш три.
І жодної сльозини - в голосі.
Заплакала моя душа,
Почувши посестри дитинний схлип.

Ірпінь
24. УІІ. 06

5
Клумаки закинувши на плечі,
Йдуть у мареві років жінки.
Перепродує вчорашні речі
Україна з материнської руки.

Обсідають мирну дичку діти,
Світлі груші рвуть собі й батькам.
Сторож із рушниці в літо
Вцілить - і посмокче груші сам.

6
Спить собака на піску,
Пляжик сонце допиває.
Все, що бачив на віку,
Дні забули - вічність знає.

Сни собаку вдаль ведуть,
Мрії виснажать до краю.
Спільна в нас далека путь
Чи близька - ніхто не знає.

7
Заглядає в очі собача:
"Дайте, люди, їсти-пити!"
У соборі ще горить моя свіча -
Хочеться для цуцика пожити.

Песик ловить куций хвіст:
Блохи в шерсті - наче зорі в хмарах.
Лине весняний далекий благовіст:
Цуцик для епохи - вдала пара.


8
Сльозу останню ворони спили,
А душу ситі пси перебрели.
Розп'ять іще немає. Та з руки
Беруть і камінь рідні жебраки.

 

ІІ. ХЛІБ

1
На смітнику бабуся
Шукає хліба.
Учора плакав -
Сьогодні хліб приніс.
Бабуся лиш хитнула головою:
Не мала сил подякувати
Ні Господу, ані мені.

2
Соромиться собака
Стрибати в бак,
В який я сміття викидаю:
Чекає, поки я піду.

Підходить бомж -
Собака знов чекає.
Підходить жінка -
Собака все чекає.
І аж увечері
Знаходить скибку хліба.

ІІІ. МОВЧАННЯ

1
Голодний холод, холодний голод,
На звалищі тризуб і молот,
А серп і хрест в іржі
На віковій столоченій межі.

2
Про що мовчить
Мій, Богом обраний, народ?
Про що душею він кричить?
Не чує і не хоче чути світ.
Та знає все Господь.

 

Я - ЩЕ СИН

О рідна земле! Сиві очі
схиляю, де батьки лежать.
Твої пісні сумні й пророчі
в душі ячать. Уже межа,
і жаль, і кропива, і мука
перейдені. Розлуки, лиш розлуки,
від ям та домовин зболілі руки...
О земле рідна! Не впізнала?
Невже ти мачухою стала?
Іду до тебе. Я - ще син!

 


***

Скупо місяць сіє срібло,
серце не ридає лиш у сні,
бо зозуля страшно лічить
наші українські дні.

 

ТИША

Пам'яті
Миколи Вінграновського

Тихо-тихо люди жнуть -
ще тихіше смерть ведуть.

 

***

Минулого погуки чути,
Майбутнього подих летить
У душу, яку не забути
Узяти з собою, коли заболить.

 


МАТИ

Двовірш

1
Бутлі, карафки, графини -
Бите скло.
З чим ти приїдеш, сину
У забуте село?

З ким ти повернешся, сину
В пекло днів?
Хочеш - за тебе полину
До полинів?

Скажеш - хустину єдину
Завтра продам.
Віриш - рідну калину
Всю обірву чортам.

Буду з тобою, сину,
Гнути зло.
Бутлі, карафки, графини -
Бите скло.

2
Стала мати на порозі -
Світ один, вона одна:
Тепла зірка на морозі,
Сон, як син, і сивина.

Хата чорно похилилась,
З нею - всі мої світи.
І ніяка уже сила
Їх не зможе підвести.

Стала мати на порозі -
Хата в землю увійшла.
Зірка згасла в передгроззі
Сатанинського числа.

 


ДАЛЕКІ ГРОМИ

Заболить - відболить...
Та коли?
Відьма ночі ще спить
І є час відмолить
Всі гріхи.

Відгули-відцвіли
Вже далекі громи.
Та прийшли голосить,
Кого любимо ми.

 


ПОРІГ

Тривірш

1
Для світу народила сина.
Поклала на поріг - у час пішла.
А світ кипить від зерен зла,
А син росте у сповитку зела.

Нове тисячоліття гордо лине,
А син росте в сорочці зла.
Хтось донечку на той поріг підкине
Із-під свого підбитого крила.

Зустрінуться вони, народять сина
І підуть у світи, і їх поглине мла.

2
Суд іде вже місяць.
Син сидить у клітці.
Мати вбивці плаче
не за дітками двома чужими:
син їм перерізав горлечка.
Тужить мати:
жаль синка-синочка.

3
... А на порозі знов лежить
з порожньою пляшчиною
під головою
його дружина.
Кудись далеко- не до нені -
повзуть - не можуть доповзти
синок і донечка.

 

 


МОЛОЧАЙ

Молочай сумного забуття
Знов гірчить сльозою.
Десь було отут життя.
Як? Навіщо? Під грозою?

Блискавки холодної коса
Підітнула трави ночі.
У слідах моїх - густа роса,
Ранок витирає очі.

Та сльоза до Господа гірчить,
Плаче молочай доземно.
Вічність зупиняє мить
Лиш оту, яку приємлю.

 

КОЗА-ДЕРЕЗА

Де ти, Коза-Дереза?
За дерезою стоїш?
Цвьохкає пам'ять лоза -
Посестра тисячоліть.

Цвьохкає коней нагай,
Зірку збиває з небес.
Бачиш її? Не шукай:
Хтось помолився й воскрес.

Хтось помолився - і край.
Більше не буде води.
В жменю піску набирай:
Може, засиплеш сліди.

- Де ти, Коза-Дереза?
- За дерезою стою.
Цвьохкає небо гроза -
Душу твою і мою.

 

СВЯТКОВА СОРОЧКА

Віддам я Всесвіту
сорочку вишиту, святкову:
нехай зігріється земним теплом,
не буде голим,
бо дивишся
на нього ТИ.

 


ДІТИ

Цикл

І. КРИК

1
Дитятко Господнє - олігофрен -
Щасливо зоріє на світ
Очима вкраїнськими.

2
Ніхто не знає,
Як плаче Бог,
Коли гвалтують немовля.

3
Кричить дитина в білий світ-
ніхто не чує.
Лежить дитина під кущем -
ніхто не бачить.
Кущі не райські - наше дитинча.
Чи дівчинка, чи хлопчик -
ніхто не хоче позирнути.

4

Не вміє немовля
благати Бога.
Лиш плаче. Плаче вже до Нього.

5
Спить місяць у небі,
немов без колиски дитя,-
безброве, беззубе, ще й безволосе,
та вже стоголосе,
стораде і стощасливе:
вродилося- народилося!
Батьки не хотіли -
воно появилося.
Не ждала Україна -
воно все ж явилося:
безброве, беззубе та ще й безволосе,
однак стоголосе!


ІІ. ПІСОЧНИЦЯ

1
Світ бавиться, немов дитя,
в пісочниці космічній.
То ловить зайчики від сонця,
то лялькам ручки відриває.

2
Майбутнє наше -
худеньке немовля -
на ніженьки спинається.
А ми готуємо йому
мотузку із вервечок
ще Богом даної колиски.

 

 

ОСТАННЯ КРИХТА

Останню крихту хліба віддали
Горобчикам на спогад.
Голодними за обрій побрели -
У душах понесли пташиний погляд.

Той погляд грів і вів
До Господа нас дивно сущих.
І ми прийшли до днів
Та слів, мов хліб, насущних.


ЖЕБРАК

Де ти, жебраче, вже настарцював
Бездонну торбу волі й долі?
Хоча і знав - нікому не сказав,
І стали наші душі голі.

Де ти, жебраче, правди назбирав?
Невже на паперті Вкраїни?
Жебрак на скрипці весело заграв,
А Бог почав місити глину.

 


ДОЛІ

Цикл

1. Бабуся

Приморожена душа трави,
Іній на беззахисних деревах.
Від бабусиної голови
Не відходять леви.

Жовто дивляться в світи,
Гривами встеляють руки.
Пригортаєшся до мене ти -
Відігріти душу, відігнати муку.
А бабусенька лежить, лежить...
Леви відійшли - присіли круки.


2. Найперший

Політ. Падіння. Попіл. Сум.
Ранкові сльози, сиві, тихі.
Порожню домовину понесуть
Невміло повз прощальний вихор.

Голодний люд на поминки іде.
Гранчак. Окрайчик хліба зверху.
Портрет бере дівча руде.
Він був її. Він був найперший.

3. Дівча

Десь твоя зозуля закувала,
І моя озвалася здаля.
Третя - нічия - мене впізнала,
Рідною їй стала ця земля.

Я знайду тобі, стара зозуле,
Богом послане чуже дівча.
Не забудь дитя, бо всі забули,
Так накуй, щоб сяяла свіча.


4. Двійнята

Усміхнено зоріє мати на дитя -
Божественна вкраїнка юна.
Немає в неї ще передчуття,
Що сина вже чекають чуні.

Засмучено зоріє мати на дочку.
Є хліб для неї - молока немає.
Нове століття лиш ввійшло в ріку -
Страждань людських іще не знає

Двійнят гойдає мати уночі -
Шевченкові слова, іконка Миколая.
Згасає доня - полум'я свічі
Уже веде її до раю.

5. Суть

Від українок чорнобривих
Прачорні африки ростуть.
Від українок синьооких
Пражовті азії цвітуть.
А від русалок-українок
Європи змінюється суть.

6. Прощальні жнива
Пам'яті Василя Булаєнка

Тихо, світло, непомітно
Відійшов ти у віки.
Не доїду вже, Васильку,
До твоєї вічної ріки.

Весла взяв ти на світанні,
Зник самотньо в сивій млі.
Не почую вже, Васильку,
Я твоїх надійних слів.

Без обіймів, без прощання
Сів у човен - і поплив.
Не побачу вже, Васильку,
Я твоїх останніх жнив.


7. Вирій

Дерево долі людської
Тихо ламається в сні.
Щастя марноти мирської
Краде у вічності дні.

З тверді земної - у вирій
Линемо всі мов, птахи.
Нас відпускають із миром
Прощені Богом гріхи.


ХЛІБ І СЛОВО

Скибку хліба принесла
Сонячно казкову.
І від голоду спасла -
Врятувала слово.

Може, солі принесеш
Із туману,
Де сивіють сиваші -
Вічні рани?

Може, чистої води
Ти попросиш,
Де були мої сліди
Босі?

Ти мене прости, прости,
Поцілуй же знову.
Я без хліба, як і ти,
Та з любов'ю й словом.

 


АМФОРА

Амфора вічності тріснула:
друзки, пісок і знайомі зірки
душу засипали.

 

 

 

ПТАХИ І ДЗВОНИ

Цикл

1
Птахи земні, птахи небесні,
Птахи над містом і мостом.
Летять світи, бездонні, безшелесні,
І воскресають дзвони під хрестом.

Льоди земні, льоди космічні,
Між ними - люди в суєті.
Птахи правічні, дзвони вічні,
А мить моя - голубка на хресті.

2
Птахи у дзвонах звили гнізда.
Тут- голуби, там - ластівки.
Виводять діток. Та вже пізно.
День тихий - світ грімкий.

Ударять дзвони вечорові -
Ще теплі гнізда упадуть.
Птахи чекатимуть любові -
Старці пташаток заберуть.

3
Птахи і дзвони, дзвони і птахи
Під Божим поглядом печальним.
Долоня неба ляже на дахи,
Коли пісні злетять прощальні,
Здіймуться з мудрих дзвонів до птахів,
А від птахів шугнуть до дзвонів.
Минули дні червоні та лихі,
Літа настали злі й червоні.


4. Горобчик

Горобчик десь у горобину ніч
Враз полетів - не повернувся.
Шукав його із свічами й без свіч
Аж поки день не збувся.

Я кликав, я просив, благав
Мені горобчика віддати.
А кіт мовчав і світ мовчав,
Лиш плакала горобчикова мати.

5
Безкрилі птахи під зорею
біжать до безногих крилатих зайців.
На сонце не дивиться сонях,
а сонце заходить не там і не так.
Русалки чорнобильські в Прип'яті
чекають пришельців з далеких світів.


6. P. S.
Лиш треті півники співають,
бо перших - пропили, а других - продали.

 

 

 

 

 

 

 

КАМІННЯ

Двовірш

1
Каміння збираю - воно вже дозріло,
Достигли шляхи і літа.
А вимерзлі душі злетіли
У небо, та впали в жита.

Птахами лежать - обминаю,
Каміння несу для хрестів.
Тесатиму довго, бо знаю
Лягати під них ще ніхто не хотів.


2
Не збереглася колиска,
де я виростав українцем.
Чи не стане каменем земля,
де я помру українцем?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


СМІШНИЙ ПРОРОК

Що скаже всім пророк?
Чи дасть свитину без дірок?

Піду Горинича шукати
Аж до чужої хати.

А Змій примирливо хихоче:
- Куди ідеш, смішний пророче?

- До тебе. Жити хочеш -
Заплющ пекельні очі!

-- Та не пекельні, а голодні:
Не їв учора і сьогодні.

Я попередив неохоче:
- Не їж пророків, потороче!
Вони від голоду вже буйні -
Несуть слова отруйні.

- Даси свитину без дірок?

- Давно без свитки вже пророк.

- Ти не від Бога? Лжепророк?

- Та ні, Гориниче!
Це не від Бога, а до Бога
Веде повз тебе моя дорога.

 

 

 

 

 

 

ЯНГОЛИ

Цикл

1
Чомусь ув янгола лице дитяче,
Чомусь і юні крила замалі.
Літає над колискою і плаче,
А босі ноги чорні від землі.

Ці вічні очі - карі а чи сині?
Побачу їх у весняному сні?
Не буде так? Ну, що ж, коли загину,
Зустріну рідні очі вдалині.

2
Верстають путь небесну янголи,
А ми торуємо шляхи земні -
Мандрівники з минулого в майбутнє,
Переселенці з миті у незнану вічність,
Вигнанці, подорожні, пілігрими
Із саквами, торбами, лантухами
(То за плечима, то в руках)
Босоніж просторінь долаємо,
До сонця очі піднімаємо,
А бачимо лишень сліди свої
З буття у небуття. До янголів.

3
Безсмертя, наче небокрай,
Втікає від усіх одвічно.
Вітай ти день і ніч вітай,
І кожну мить лови, як вітер
Спрадавна ловлять віти.
Нерайські яблука ростуть -
Згинають до землі ті віти.
До нас шукають світлу путь
Два янголи на роздоріжжях світу.

4
Олжа вкраїнська на вустах
Така вже рідна й зрозуміла.
Над чорними полями лине птах -
Летить до нас пір'їна жовто-біла.

На мудрі вуса тепло упаде,
Щось прошепоче про світи широкі.
Той голос не почуємо. Гряде
Нова олжа на всі чотири боки.

Отак жили. Так живемо завжди?
Чекаємо, допоки запечатає пір'їна
Вуста олжі? Вже не для нас води
Два янголи несуть - для нашої дитини.

5
Передчуття нового часу чи прачасу,
Як віщий сон бринить.
Давно не знався із шинквасом,
Забув про алкогольну мить.
Кагор світанку, днів мускати -
Що краще, праведніше тут,
На цій землі, де привітати
Ніхто не прийде? Тиху суть
Колись знайду: до неї путь
Крізь днів кігтисту каламуть
Уже цілую босими ногами.
Ти йдеш зі мною? Янголи - із нами.

6
О дивні мої мамаї!
Без вас проживу. Та навіщо?
Коли убивають вкраїнські гаї,
Лиш янгол всміхається віщо.

 


СІЛЬ

Розгорну сувої літ,
сліпо подивлюся
на порожні сторінки.
Витру вкотре піт¬-
сіллю із руки
знов посиплю хліб
чорний, наче доля,
і земля Вкраїни,
і її віки.

 

 


ПУПОВИНА

Зірки далекі -
маленькі діти
і часу, й порожнечі -
промінням вічність протинають
і простягають пальчики
до тверді:
свою шукають пуповину

 

САМОТА

Самота моя - мов німота.
Світ мовчить і небеса мовчать.
Що ж ти плачеш, стежечко крута?
Що таїш, моя ти рідна, золота,
Біля чорних вичахлих багать?

 


МРІЯ

Солончаки осінніх снів,
Солоні присмерки осмути,
Порожні душі плинних днів -
І пережити, і забути.
Умитися дощем, нарвати рути,
Побачити шляхи, почути грона слів,
Заворожити Всесвіт, громом кутий,
Пратишею очей. Забрати гнів
Його, злобу людей і звірів лють
Під серце, де вогонь горів.
І провести себе в останню путь,
І прорости травою на краю борів.

 

ЛЕВІАФАН

Левіафан прийшов до мене в гості
І розполохав шовковисті сни.
Морська потвора з Біблії
уперше стала в узголів'ї
і голосом дитячим проказала:
" Я не страховище, не потороча.
Я - лиш Левіафан. А ти?"
Я видихнув із дна душі:
"Можливо, ще людина".
"Дружімо вдвох",-- почвара
всміхнулася і подала мені
... кігтисту лапу?
... крило шерстисте?
Ні, руку теплу і м'яку.

 

 

НА ПОКУТІ

Прилинуло невпізнане майбутнє,
На покуті присіло назавжди.
І світлом свічки спалахнуло сутнє
У дзеркалі свяченої води.


САМ-ОДИН

Я бачив тих, хто народився у сорочці -
Не заздрив їм, сорочки не просив.
Я не сидів, мов Діоген, у бочці,
Із свічкою при світлі не ходив.

Я бачив тіні днів примарні -
Між ними не бродив і не любив.
Стрічав стонадцять яничарів,
Та жодного не вбив і не побив.

Була б сорочка - в пазусі каміння
Чи просто камінці, камінчуки
Носив би легко посеред проміння,
Читав би письмена від себе і Луки.

А так ходжу - голісінький для долі,
Її нагайок, солі, глузувань.
Бреду один у самотинне поле
На Божий суд - для перших показань.
І вічних покарань.

 

 


ДОЛОНЯ

Двовірш

1
Шитво століть не тліє,
Гармошка днів рипить.
Хто жити радісно уміє,
Той ловить кожну мить.

Джерала вічності міліють,
Зірки згоряють назавжди.
Надовго землю не засіють
Мої натомлені сліди.

2
Тирса літ на вітрі шурхотить.
Дріт моїх доріг, мов сухожилля.
На долоні Бога - білий світ.
Десь тут був я. Десь тут жив я.

 

НАПЕРСТОК НАДІЇ

Зашорені очі, зашторені вікна,
Та чуємо регіт мазутних років.
У штольнях іржавих незмірності вік наш
Не знайде хрестів і лаврових вінків.

Наперсток святої надії століття
Дає нам востаннє чи знову і знов?
Обличчя та душу шмагає вже віття
Новітнього зору. Освятить любов
Далекого часу невстояну кров?

 

 


***

Зупини мене, Господи,
На шляху суєти.
Наверни мене, Господи,
На правічні мости.

І гріхи мене мучать,
І горе людей.
Пригорни мене, Господи,
До священних грудей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

¬¬¬¬¬¬¬¬¬___________
ВІСТЬ
____________-

 

 

МОВА

Кирилиця вірна, далека латина...
Санскрит із століть не мовчить -
Говорить про долю моєї Вкраїни,
Про вічність її і про мить.

 


ДЖЕРЕЛА

Вітри навшпиньки за новим собором
Тихенько обминають юних жебраків.
Кому потрібне це вселенське горе,
Настояне у темряві гірких віків?

До п'яних душ озвалася дзвіниця,
І наслухають пасинки землі й небес:
Киплять святі джерела у криниці.
Воскресне й Україна, бо Христос воскрес.

 

 

 

 

 

 

 


КОНІ

Цикл

1

Заплакане вікно. Застиглі очі.
Мовчать і гном старенький, і цвіркун.
Життя нервовий, рвійний почерк
Лишився там, де вже цвіте буркун.

Охлялий кінь подивиться урочо:
Летить вогнистий молодий табун.
До нас, до гномів, цвіркунів пророчих
Наохляп - арій, кімерієць, гун.

 

2. ТРИ ЛЬОЛІ

Вози. Кіннота. Пилюга.
Тут арії колись пройшли.
І ми йдемо,
одухотворені чи ниці.
Не маємо списів - лиш спиці,
якими в'яжемо
із нитки давнини
три льолі для нової долі:
для Всесвіту, душі та Бога.


3
Рвучи вудила, коні мчать
До сині Борисфена.
Холодний грізний блиск меча
Знов дивиться на мене.

Лиш мить сяйне - і ось уже
Меч вістря - в мирну душу.
Це сон. Та коник заірже,
І я вставати мушу.

4
Переорав століття вічний плуг -
На хвильку зупинились коні.
За дикою межею неозорий луг -
Нового часу оболоні.

Не рвуться коні до чужих лугів -
Прощаються з ріллею тихо.
Ступають за кордон моїх праднів
І відганяють лихо.

5
Оці сніги, що впали на долоні
Моєї вірної землі,
Колись обпалять сиві скроні
І світлу душу при імлі.

Оці сніги, що тануть на долонях
Господніх днів, небесних снів,
Колись омиють гриви коням,
Яких зустріну навесні.

Іржаву упряж коні скинуть
І вільно заіржуть до молодих небес.
Господь розігне постарілу спину
І запитає стомлено:
" Невже цей світ воскрес?"

 

СКРИПОЧКА

Беззахисною скрипкою тремтить
Твоя душа на всіх вітрах.
Не перейняв тебе в останню мить,
А ти розтанула в чужих літах.

Маленька скрипочка душі мовчить,
Не чую сміху чи плачу.
Не бачу струн. Усе болить
Від спогадів, хоча за них плачу.
Не золотом, бо золото - ганьба,
Не болем - відболіє назавжди.
Душею. Ти ж, голубка голуба,
Пливеш водою без води.

 

 

 

ЮРМА

Двовірш

1
Ніхто не любить тупоту юрми,
Та всі до натовпу тяжіють.
Магніт вселенської пітьми
Лежить у пащі Змія.

Юрба прокотиться повз нас,
До лап впаде зміїних.
Магніт пітьми впокорить час,
Поставить простір на коліна.

Не Всесвіту, не вічності вина,
Що є Господь і Сатана.

2
Христос несе хреста
Самотньо повз юрму.
Юрба холодна і густа
Нагадує живу тюрму.

Регоче натовп навісний,
Цвяхи - у кожного в руках.
Ісуса розіпне один -
Готові всі переступити прах.

 

 

 

 

 

 

***

Ще раз подумав я: і слава Богу,
Що день мій ловить кожну мить.
Душі чужої чую тихий стогін
І бачу: зрубана верба шумить.

Блукаючи літами, жну свою дорогу,
Пороги світлі скрізь, де я живу.
Коли недоля вийде з-за рябого рогу,
Із нею все ж коситиму траву.


ПЕРШЕ ЗАПИТАННЯ


Розімкнувши жовте коло самоти,
Я іду через тумани в поле.
На траві - останні розсипи роси,
А тополі знову тихі, голі.

Світ задумався над листям золотим,
Чорним хлібом, дрібочкою солі,
Запитав мене уперше: "Де це ти?"
Я сказав: "Украла доля."

 

 

 

 

 

 


МАТЕРИНСТВО

Домоткані рідні вечори
Під вікном давно стоять.
Зірка падає - горить
У хвилини молодих зачать.

Скільки буде малюків?
Скільки немовлят помре?
Усміхнеться доля із віків -
Материнський піт зітре.

 

 

СВІТ

Цикл

1. ЮНА КАЛИНА

У мушлі світу стигне тиша,
Туман знов тоскно темінь тче.
Великий Віз поверне дишло,
І час повз мене потече.

Вкраїна ледь розігне спину,
Холодні дні в минуле поведе.
Прийдешність юною калиною
Ростиме крізь тумани для людей.

А виросте - відразу ж запитає:
"Чому не любите святого краю?"


2. СВІТИ МЕНІ...

Наш світ - недогарок світила,
Осколок тверді в небесах,
Де Бог зіткав космічний килим,
Вселив у душу віру й страх.

Наш світ, мов свічка, тане, тане,
Віск скапує на Божу длань.
Усі благають: помирати рано,
Та йдуть за пруг, за обрій, грань.

Мій світ - недогарок світила.
А ти світи мені, як і світила.

3. МУЗИКА СФЕР

Казарма Космосу над нами,
Далека музика студених сфер.
Встає світанок над світами -
Лягає спати вічний людожер.

Єдиний не старіє із літами,
Глузує з нас, як сміємося ми.
Плекаємо років легку піжаму -
Він любить білу карусель зими.

Отак і живемо - хто рік, хто вік,
Хто вічності втрачає лік.
Блакитну музику далеких сфер
Ми чуємо - нас чує людожер.


4. МЕТЕЛИК

Спіймало срібне павутиння восени
Метелика синенького, бездомного.
А світ безжурно додивлявся вічні сни
І не помітив знов згасання скромного,
Життя миттєвого без горя і вини.

5. ЛОША

Хто я? Що я? Звідки і навіщо?
Знов наївні запитання тче душа.
Вітер у зіницях світу свище,
Та я чую, як вистрибує лоша.

Бачу, як воно з козою дружить,
Має гривкою на злих вітрах.
Вже не хочу бути впертим, тужним,
Хочу бути, як оте лоша в лугах!


6. ТРУНОК

Митниця душі моєї тихо
Просіває світ добра і зла.
Пропущу до тебе рідний вихор,
Хоч за ним - німі іржа й зола.

Гаснуть барви, зорі і зірниці,
Небокрай оповиває мла.
Світ стає колючим, наче глиця,
Що м'якою, наче пух була.

Ти співала молодо і лунко,
Ти спивала день і ніч пила.
Біля жбану із солодким трунком
Світ добра і зла навік звела.

7. СІТІ

Світ ловить не мене, а душу.
Веселі сіті - чорні та міцні.
Іду до себе, хоч втікати мушу
При дні, і при свічі, і в сні.


8. ЖИТТЯ ПІЇТА

Уже чи ще не плине час,
Немов життя піїта.
Якби був світ для нас,
Тоді і ми були б для світу.

9. СМИЧОК

Хіба не дивна скрипочка,
Якщо у неї струни - від зорі?
Хіба не вічна музика,
Якщо смичок у Бога?

 

ПРОЩАННЯ

Пам'яті Віктора Положія

Всесвіт над нами оголений,
Зорі тремтять од вітрів.
Холодно, голодно долі,
Страшно сотаються дні.

Листя летить на дорогу,
На безпросвітну труну.
Ти вже зустрівся із Богом,
Взяв у майбутнє і нашу вину.

 

 


ЛИСИЦІ

Нагодував собак, лисиць, вовків.
Немає левів - дав би щось поїсти.
Куди ж свій погляд одвести од слів,
Куди безсонну душу знов подіти?

Вовки не виють до небес глухих,
Собаки хліб з руки беруть, немов синиці.
А я стою давним-давно ні в сих ні в тих -
До босих ніг дитинно лащаться лисиці.

 

МАРЕВО

Самотній, неначе кажан у печері,
Дивлюся на зорі крізь сум.
А ніч зачиняє за вечором двері,
У скриню ховає нетлінну красу.

До ранку все золото-срібло погасне,
Тумани смоктатимуть дійки корів.
З-за обрію випливе літечко красне,
Притулиться чубом до сонних борів.

Зметуть кажани павутиння у роси,
Розчиниться скриня - світання сяйне.
І світ стоголосий сріблясті покоси
На марево душ покладе. Не мине
І тебе, і мене. Пом'яне, пом'яне.

 

 

СТЕЖКА

Піски нечутно під ногами плинуть,
І обрій лине, і туман пливе,
І сиплеться сяйнисте мливо,
І срібло котиться живе -
Таке буття і зриме, і незриме,
Незаперечне, недоречне і смішне,
А я бреду, хоч стежка несходима,
Давно вже зрадила мене.

 

 

ПТАША

Пташине відчуття небес знайомих,
З дитинства звично синіх, нестрашних,
До мене повертається в огромі
Поневірянь старих, невдач нових.

Придумав казку - ти близькою стала
У світі тонкошийому, немов пташа.
Для неба білих пелюшок напрала,
Коли заскімлила його душа.

 

 

 

 


ПІСОК

Іржаві мечі у музеях,
А стріли під склом не летять.
Скелет не запитує: "Де я?",
Павук обмережує плетиво грат.

Замки бережуть таємниці
Від часу, своїх і чужинських очей.
Піском налилися криниці,
Птахи вже летять у безодню ночей.

 

 


***

Коли впізнають рідні зорі
Мене в густому бур'яні,
Збагну ще раз: світи - прозорі,
Знайду віконечко в стіні
І зазирну в ще світлі душі,
Які засвітяться мені
І думати про себе змусять.

 


БРАМА

Які вони, ворота раю?
Біленькі, світлі, золоті?
Скрипучі? Скрипка тихо грає,
Як відчиняють їх святі?

Петро подзенькує ключами,
А вітер поруч виграє.
Летить од нас, летить за нами,
Де брама, никне, відстає.


КРОТИ

Дитя худе дитиночку несе -
Вкраїнську долю зігріває
Голодне сонце жовто синьку ссе,
За сповиточок хмари зазирає.

Від обрію запахне свіжий хліб:
Чужа пшениця завжди родить юно.
Багата рідна просторінь - замало діб,
Аби усе зібрати, як збирали гуни.

Аби, мов арії, нести своє в світи,
А не просити жита і до жита.
Колись і ми - історії всевміючі кроти -
Ще будемо і жити, і любити.

 

 

СПОВІДЬ

Двовірш

1

Якщо я грав,
то грав самого себе.
Якщо я крав,
то Богом дані дні.
Якщо я бив,
то бив свою я душу.
Якщо любив,
то всіх, крім Сатани.

2
Таких, як ти,
немає і не буде.
Таких, як я,
вже не побачить світ.
Чому ж тоді
світи і люди
забудуть те, що ми
Любили їх?

 

А БУДЕ ТАК...

Двовірш

1. Чайка

Ця чайка біла, наче світ,
Над морем радісно літає.
Не припадає до зелених віт,
Де білка буро процвітає.

Ця чайка крик свій віддає
І Крим - за волю в небі.
Всю землю звідти впізнає.
Мене ж не бачить. І не треба.


2. Хтось

Я знаю: вісь земна зламається колись,
погасне мудре Сонце, та зірки
зорітимуть. Осліпнуть і вони -
все ж буде простір, буде час,
і хтось триматиме хронометр,
і хтось мою побачить душу.

 

ЗОРЕПАДИ

Сорочка листопаду золота,
Манишка - вперше біла.
Стежина осені крута
До сонця полетіла.
І золото до золота горить,
Майбутні зорепади зріють.
І це вже вічність, а не мить
Нам душі світлом гріє.

 


ВИДІННЯ

Я в борг живу не вперше.
Покинуті краї, забуті дні.
Та світиться прозріння перстень,
Стоять видіння при вогні.

 

СТОЗВУКИЙ ЧАС

Цикл

1. Дощ для саду

Стоокий Всесвіт бачить нас,
Сіль сипле на гарячі душі.
До нас іде стозвукий час
І просить викинути мушлі -
Порожні мушлі всіх суєт,
Тремтких надій, солодких згадок.
Цей час кумедний, мов поет,
Який шукає дощ для саду.

2. Голоси

Такий високий мій далекий спокій,
Що небо проти нього - дно ріки.
Від місяця струмують світлі соки
За помахом чиєїсь невидимої руки.

Така моя висока вірна доля,
Що зірка проти неї - крапелька роси.
Час лічить мрії, сни та болі,
Душа вже чує рідні голоси.

3. Оракул

Десь потойбічні вічні знаки
Чекають віщо нас.
Майбутнього вогненні маки
Пелюстям чують глас.


Він кличе, манить малиново,
Блаженна мла пливе.
Розплющить дивні очі слово
І нагадає про живе.

Прозріє час, оракул скаже:
"Ідіть до берега надій".
Та струсить вітер віри сажу
Над вирвами гірких замрій.

Просторів гордих пильна стража
Усе до себе забере.
Оракул знов надривно скаже:
"Ідіть", а сам навік замре.

ОДНЕ ВЕСЛО

Іванові Захарченку

Мені знов бачиться немов у сні:
Пливе дивак Іван від очерету
З одним веслом навстоячки в човні,
А Здвиж (ця річка рідна для поетів)
Вирує, аж кипить на бистрині.
Гребе Іван веслом навстріч весні
До берега, де квіти вже синіють.
Як діти, і земні, і неземні,
Вони заглянути у душу вміють.
Небесну душу, що одним веслом
Голубить Здвиж, у ряску сипле зорі,
Єднає сонце з таємничим дном
І в рідному селі витворює Париж,
Лиш мріючи веслом поворожити в морі,
В яке біжить крізь душу вічний Здвиж.

м. Ірпінь
21 серпня 2006 року

 

 

 

 


РІДНЯ

Цикл

1. Брати

Безхатько-бомж і рак-самітник -
Мої брати живуть без суєти.
А я для тебе грію вітер,
А я тобі творю святі світи.

Навіщо марноту любити?
Не треба - знаю, та усе ж...
Вітрів не випити, світів не спити -
Живу із вірою, люблю без меж.


2. Джмеленя

Натомилися крила старезного дня,
Вечір смиренно сорочку надів.
Заблукало у літній траві джмеленя -
Шлях до матусі не знайде без слів.

Грішник малий забринів до зорі,
Промінь спіймав у медові тенета.
З ним полетів, як летять угорі
Небеса, журавлі і видіння поета.


3. Гуси

Гуси плачуть над рікою:
Хатку рідну час украв.
Кличу, кличу їх рукою
До своїх квітневих трав.

Гуси пір'ям плачуть тихо
На мою густу росу.
Їх мете у сутінь вихор.
Почекайте! Хліб несу!

 

 


ВІЧНИЙ ДАХ

Цикл

1. Чорнороби

Віки ці гори народили.
На кожен камінь йшли роки.
Десь чорнороби часу брали сили,
Первісну глину замісили
За знаком віщої руки.

Віки ці гори шліфували,
Зігріли кожен камінь без людей.
Ні місяців, ні днів не знали,
Та руку Божу пам'ятали
І чули подих стомлених грудей.


2. Пращур

Напнув шатро, зладнав стрілу
І випустив у світ із лука
Навстріч вітрам, добру, чи злу,
Чи чорним думам крука.

Дав хліба псу, води налив
Горобчикам, ромашкам і комахам.
Отак і жив наш пращур Див
Під вічним Божим дахом.


3. Слова

У фаетоні днів мигтливих
Лечу в майбутнє навмання.
Там зустрічають рідні зливи,
Іржання сивого коня.

Пилюка роздумів дорожніх,
Підкови загадковий дзвін.
Слова голодні. І слова всеможні,
Які ще скаже Він.

 


ЗЕМНИЙ АЛЬБОМ

Гострий, мов жало, політ оси,
Медом змащений джмелиний гомін -
Має вічність віщі голоси
І глибокий первородний пломінь.

Клекіт чорногузів над гніздом,
Шурхіт їжаків у травах -
Не мовчить віків земний альбом,
Де ні літери - про хитру славу.

 

 

 

ШЛЯХ

Затюкані бомжі чи босяки
Украли і спокій, і віру.
А круки летять від чужої руки,
Клюють їхні душі несірі.

Нечисті і чисті ці люди живуть
Під небом тюремно-безбожним.
Лягає під ноги майбутнього путь,
Яку поцілує ще кожний.

 

 

ОБОВ'ЯЗОК

Розхристані думки і душі,
Розкрадені слова і дні.
Сказати щось комусь я мушу.
Чи хоче хтось сказати щось мені?

 


ПРИМИРЕННЯ

Примирення зі світом і собою
Під поглядом змії, під позирком орла.
Яке життя без виграшних двобоїв?
Без програшів добра немає зла.

Твоя душа лиш скрипку чула,
Моя душа лиш бачила вогонь.
Про тебе юна доля не забула,
Мені ж недоля тулиться до скронь.

Сліди змії на камені зітруться,
Під хмарами погасне лет орла.
Лишиться від примирення отрута
І скрипка, що до неба піднесла.

 


***

Не пахнуть яблука в саду,
Не йдуть до річки злежані тумани.
Не любить молодість свій перший гріх -
Гріхи усі в світах незвані.

Запахнуть яблука в саду,
Розбудять річку нестолочені тумани.
Гріхи згадає молодість свята
Уже тоді, коли в роках розтане.

 

 


ЗЕМЛЯ

Тебе повік я не знайду,
Бо вперше втратив - і востаннє.
Полин розшукує звізду,
А зірка світить до світання.

Та зірка світла - не моя.
Вже не моя тепер навічно.
Мене чекає лиш земля.
Не кличе - дивиться у вічі.

 

ЗОЛОТА ДУША

Мир на душі - у світі мир.
Так не було. Чи буде так?
Вітає вічність кожну мить -
Ніхто не чує цих вітань.

У світі мир. А на душі?
Хто бачив душу золоту?
Зустрінуться вони десь на межі -
І відведуть удвох біду.

 


ПРОРОКИ


Оманливі тумани крадуть далину,
Світанок срібно плаче на порозі.
Зірки уже забрали з ночі всю вину
І згасли у небесному острозі.

У ньому - лиш від Бога золоте вікно.
Одне-єдине. Для прозрінь всесвітніх.
Світанок допиває рос легке вино,
З туману в даль втікає вітер.

Прощає вічність суєтну земну вину.
Вселенська злагода - під Божим оком.
Вікно світліє - бачить кам'яну стіну.
Під нею - всіх осліплених пророків.

 

 

МОЛИТВА

Усі приходять неспроста
У храмі голову схилити.
Що просять зболені вуста?
Молитву чути, лиш молитву.

І очі сиві не мовчать,
Несуть до Господа молитву.
Не чути стогонів, проклять -
Не помирати ми прийшли, а жити.

 

КУРАЇНА

Загубився у просторі й часі -
Суєта українська штормить і штормить.
Кураїна прарідна лягає на плаху -
Всесвіту ніжна душа не щемить.

Зорі чекають зблиску сокири -
Кат і священик приходять на мить.
Відпустили б мені кураїну із миром -
Разом жили б, якщо хочеться жить.

 

 

 

 

КОЛО


Летиш до себе, наче птах у вирій.
Шукаєш у душі ще вічний острівець.
Живеш зі світом наче й мирно,
Себе ж ведеш і зводиш нанівець.

Не любиш душу? Любиш тіло?
Очам своїм не віриш знов?
Ідеш навспак. І робиш це уміло:
Ненависть - не любов - багато знає мов.

Ненависть чи любов? Одвічне коло.
У вирії знаходиш ще себе.
Душа веде для світу соло,
Немов заплакане дитя небес.

 

 


МИТЬ

Хто думає про вічність, той смішний.
Хто ловить мить, не стане мудрим.
Глузуй із себе і побачиш сни
Про випиті свята, майбутні будні.

Короткий юності легкий політ.
А старість ... Буде чи не буде.
Далекі очі світу - добрі й злі -
І не впізнають, і забудуть.

Хто думає про вічність, той святий.
Хто мить зловив, той став багатим.
Прийди до мене, запитай: "Це - ти?"
Скажи, що хочеш мати, - будеш мати.

 

 

 

 


ХОДА

Терплячі зорі дивляться на тебе,
Ікони ще чекають нас.
Світи читають вічний Требник,
Бог пішки йде крізь дикий час.

Ікони світ до тебе пригортають.
Зірки у пазуху мені впадуть.
Бог долю часу розгортає,
Босоніж у Вкраїну прокладає путь.

 

 

КРУЧА

Іронія мене давно рятує,
Казки окрилюють думки.
Допоки ген вкраїнський бенкетує,
Не регіт - сміх освячує віки.

Не гніваюсь на світ колючий:
Жорстокість суєти не обмине.
Над прірвою стоїть остання круча -
Від пекла відгороджує мене.

 

 

 

 

 

 

 

 


КРАПЛИНА

У криницю опустив цебро -
Перший зорі наполохав.
Принесу водиці на добро
Бомжам, жебракам і лохам.

П'ють принижені гірким життям,
Усміхаються забуто, світло.
І тобі краплину я віддам,
І для часу, і для світу.

 

 

 

 

ПТАХА

Пам'яті батьків

Ой, де ти, де ти, сіра птахо?
Полинь під батькове вікно.
Скажи відверто, дивна птахо,
Що я до нього йду давно.

Ой, де ти, де ти, вірна птахо?
Майни під мамине вікно.
Скажи на вухо, тиха птахо,
Що я до неї йду давно.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖБАН

Прокрався рвійний вітер-вітрюган
Під темну довгу льолю хмари.
Дощу веселого налив у чорний жбан -
Хто ж забере для кіс ті чари?

Хто вимиє водою із небес мені
Давно вже сиву голову хлопчачу?
Мовчить твій повний жбан удалині,
Лише за льолею хмарина плаче.

 

 


СОВА

Димлять тумани під бузками,
Роса зерниться на траві.
Хто скаже тут, що буде з нами?
Махни прощально хоч сові.

Махни, скажи:" Та я вернуся!"
Ти теж скажи, а ще - не плач.
Не злюся і не гнуся. Не боюся.
Життя ж бо - не святий калач.

Летять тумани над бузками,
Роса ховається в траві.
Сови-душі немає. Тож руками
Нічого не напишеш голові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯБЛУКА

Зваблива пазуха ночей осінніх!
Там яблука пребілі, аж святі,
До сині спрагло світяться у сіні,
Росою скроплені, прощально золоті.

Обійми чорні темрява жагуча
Уміло роздаровує для всіх.
Летиш у прірву яблуком із кручі
Повз пазуху непізнаних утіх.

 


***
Наталці

Так сумно, так прощально, так тривожно,
Так синьо плачуть голубі шибки.
Я наздогнав би обрій, якби можна
Спіймати те, що ловлять малюки.

Так боляче, так гірко, так осінньо,
Так тихо тане стомлена душа.
Блакить твоїх шибок не всіють тіні,
А я за обрій ще не хочу поспішать.

 

 

 

 

 

ВЕСНА

Знов зима у світі і думках.
Січень хукає на довгі пальці.
Сніг - душі моєї теплий дах -
Засипає прибережну гальку.

Мила тихо вийде навесні,
На сніги мої важкі погляне.
І струмки полинуть, наче в сні,
І душа від Космосу відтане.

 


КОВШИК

Води набрав, як крига скресла,
Де рибу вітер налякав,
Де ноги мили юні весни,
Які чекав я серед трав.

Ішли босоніж ми до літа,
Напившись світлої води.
У ковшику сховався вітер,
Немов Тичина молодий.

 

 

ЧЕТВЕРТИЙ ДУНАЙ

Три дунаї перепливу,
А з четвертого вернуся
(Не вернуся - захлинуся).

Три дунаї обмину,
На четвертому спіткнуся
(Не здолаю - утоплюся).

Три дунаї оспіваю,
А четвертий пошукаю
(Не знайду - нап'юся).

Я до нього - не боюся:
- Не втікай у світ, дунаю,
На сопілочці заграю.
- Почекаю, брате, почекаю.

 

 

 

ВІРА

 

Я піду в степи, де є трава,
Де Вкраїна поки що жива.
Поведу тебе в далекий гай,
Може, там не пекло, а зелений рай.
Глянемо на небо рідне і чуже -
Зірка нашу віру в себе збереже.

 

ВІСТЬ

Померхли зорі,
Померкли душі.
Пітьма і злість.
Та на Вкраїну лине
Господня вість.

 

Микола СЛАВИНСЬКИЙ