* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

АННА ЧЕРНЕНКО

22:57 08.05.2009

АННА ЧЕРНЕНКО

СТРОФИ РОЗСТАННЯ

Присвячується

Ачей, мине і цей паскудний день,

Дощі нудотні втопляться в калюжах.

Шукай коханку, костур чи тандем,

Якщо кохання так і не подужав.

Поете, маєш глузд. Крізь очерет на тім`я

Усе одно: слова, слова, слова, --

Відьомські бульбашки, стилет – і сім`я,

Хіпацький бісер – скошена трава.

І невловимі – будуть падать зорі,

Невідворотне – буде падать зір.

На півдорозі, гірше – на півтворі

Сувої зав`юнились поміж гір,

Ця стежка – для п`яних чоловіків,

Для здичавілих, незрівнянно впертих,

Що тінню ляжуть на чоло віків,

Яке тобі хустинкою не втерти.

Старий, як світ, а криє громом всує

Громовідводом щеплені хати.

Всесвітній блюз між клавіш балансує.

Ви з Богом переходите на ти.

***

Метро драконами гуло

І ласо ляскало дверима,

А ти, п`янка неприпустимо,

Читала вірші про Ставло,

Про шепелявість херувима.

Чужої думки зайвина

Твоїх присутностей провина,

Закомплексована тварина,

Збентежена і сором`язна.

Ти мову відібрала рима,

Їй очі виїсть глибина.

Петро Гнида

Нічні замальовки

У задушливім метро

Ти стоїш

І шепочеш на вухо

Випадковому перехожому

Щось потаємне

Те, що відомо тільки тобі.

Байдужий погляд

Протинає твій зір

Й оглушливе виття

Міських автомашин

Ріже твій слух.

І коли зваблива стюардеса

Намагаючись налити тобі кави

Перегравала своїми грудьми

Просто у тебе перед носом

Навіть тоді

Ти пам`ятав її.

Нічний телефон

Голос дратує байдужістю

За вікном мертва вулиця

Дихає чорною безвістю

І ліхтарі

Немов вартові привиди

Нічної одісеї

(Як повії)

Підморгуючи своїми окулярами

Збуджують уяву

Нічних метеликів.

Тобі не спиться

Ти ґвалтуєш свою уяву

І віриш

Що до ранку

Вона народить тобі

Чергового байстрюка

За вікном

Брудна принцеса

Миє свої ніжки

І дурний москаль

Розпалює ватру

Зірки як завжди

Сяють таємничістю

Як же їх багато

І як багато іще не зрозумілого

Те що потрібно

Іще зрозуміти...

22—23 серпня 1998 р.

Штрихи

На далекому узліссі,

А може десь на острові

Посеред моря. На галявині мрій...

Ти сидиш і читаєш

Невідомого Гейне

Стуса

Золотої, сухої

Прекрасної осені

Я закохався у світ

Друзі мої, друзі

Вірні, єдині

Багаті, багаті

Багаті

Щедротами

Золотої, тихої осені

Я задивився на світ

Мимоволі згадується Торонто

Осінній

Полонений жовтими терористами

Ах

Як же виразити тугу

Яка ще не народилась

Але вже своїми ніжками

Тупоче об мій живіт

Штрихи

Штрихи

Прелюдія до чогось нового

Я уже бачу

Як видніються

Перші промені

Того нового

Того нового

Нового...

Штрихи.

22 вересня 1998 р.

ЛІДІЯ КАРПИН

ЛЮБОВ

Клекочуть дзвоном золотим ліси

В осінній млі туга їх обнімає.

Красу мрійливо в ніч ховає.

Цнотливо заглядає між дуби.

Шумлять живою радістю ліси

Як ранок молодий заграє

Як промінь сонця сколихне гілки

Берези ніжно з сну попіднімає.

Стою, вдивляюсь. Думаю

Невже

Такої чистоти любов пізнає.

А сонце душу лісу відкриває

Й безмежну велич серцю, що кохає.

ЛІРИЧНЕ

У твого кохання є краплинка

Від моря погідного.

Є в ньому жаринка й від лісу:

У ночі тривожного, уранці чарівного.

Є сила від гір – недоступних, високих.

Зваба від зірок недосяжно далеких

Є в ньому холодна сніжинка зимова,

Ніжність – від літа – п`янка волошкова.

А є щось від сонця, від ранку, від вітру.

І від соромливого весняного цвіту.

***

Сідає сонце. Захід! Захід!

В траві трікоче стрибунець.

З безбарв`я запахів – твій запах

Твій дим – із тисячі колець.

Мій вечір! Невже для розлуки

Ти бережеш своє тепло.

Твої ласкаві, ніжні руки

На стіл лягають стомлено.

І хліб твій свіжий, і згустівши

Духмяне тепле молоко.

І прохолодою все тіло

Спокійно дихало й жило.

Але ти йдеш. Ти відпускаєш

Багряні промінці свої.

Ти завмираєш. Замовкаєш

І починають солов`ї.

З ВІКНА

Стою, вдивляюся у далеч сніжнобілу

Сніжинки в шибку стукають крильми.

Над смутком вітер завіває німо

І сповіщає про прихід зими.

Пливе печаль. Біліють срібні віти

Морозом пофарбованих ялин.

Стоять в задумі віковічні кедри.

ЗИМОВИЙ ЕТЮД

Довкола – сніг – ми навпростець лісами

Де сосни перешіптуються в сні.

Не розбудити б тишу голосами

Лиш милуватися красою в цій пітьмі.

А ген над соснами пливе клубочок,

Від інею бурульки затягло.

Десь дятел стукотить в кілочок

Завмерло все у кружеві зими.

Аж раптом білочка руде біженка

Посипле снігом з гілки до землі.

Почулись коні – голосить дзвіночок

Казковий ліс привіти шле свої.

Нас невідомого чекало ще багато

Ми безтурботні ще були і молоді.

Все це було так просто і природно.

Прощались сосни в сніговій імлі.

ВІХОЛА

У сяйві ліхтарів гуляє віхола

Верхи акацій м`яко огорта,

Заметами влягається під вікнами

На скільки днів – ні в кого не пита.

Від повівів різких ми очі мружимо,

На віях срібно паморозь іскрить.

Вишневий усміх не згасити стужею,

Де чути пошуг лебединих крил.

В краю карпатським розгулялась віхола –

Вогнем багряним світяться сніги,

Щоб ми у чистоту кохання вірили

І, як святиню, віру берегли.

***

Сум наплива – не принесли листа.

Забув він написати чи поїхав.

А я в чеканні думаю одна

Мого кохання спомин не покинув.

Зі мною ще були його слова

Такі ласкаві, і закохані, і ніжні.

Та час сплива, немов осіння мла.

І я одна в чеканні вічнім.

ПРОЩАЛЬНЕ ЛІТО

О, як багато в тім лишилось літі.

Співали в небі солов`ї

І перепілка голубіла в житі

І сонце дарувало промені ясні.

Ти був зі мною – й стрепенулось серце

Й майнула десь віддалена луна.

Вигойдувались колоски на вітрі,

Відлунювали в такт твої слова.

І я несла мелодію цих звуків,

Як символ вірності і чистоти

І нам сміявсь кохання вічний Ангел.

Гриць Гайовий

БАЛАДА ПРО ШЛЮБНУ СВІЧУ

Замість пародії

„Моя свіча іще стоїть!”

Микола СЛАВИНСЬКИЙ.

„Зупини мене, Господи. Поезії”

(Київ, „Правда Ярославичів, 1998, ст..41).

1

...Коли весільний гамір стих,

Сер з леді зняв парчу,

В шатрі над ложем молодих

Лакей тримав свічу...

2

Усе було, як слід: свіча горіла;

Розстелена постеля; леді й сер –

Зливайтесь, дві душі, в єдине тіло!

Але... вона принишкла, він – завмер...

Спливає час. Стоїть лакей. І свічка.

А брама леді – наче на замку.

Поглянув сер лакеєві у вічі

І в гніві кинув репліку таку:

-- Не вмієш три тримать свічу, бурбоне!

Залась у постіль – я тебе навчу! –

Сер одягнув камзол та панталони

І з рук лакея вихопив свічу.

Що залишалось бідному лакею? –

Робити те, що каже сюзерен.

І він, хутенкь скинувши ліврею,

Притиснувся до ледіних стеген...

А сер тримає свічку так, як треба,

І там, де треба, він її трима:

Вогонь свічі – благословення неба,

Без нього втіхи й радости нема!

І тішилася леді із лакеєм,

Допоки тліла серова свіча,

А сер був радий, що для нього в неї

Відкрилась брама у родинне ща...

3

Тут не треба робити трагедій,

Тай для сміху немає причин:

Хай лакей той потішиться з леді

І той сер постоїть при свічі,

А поета в спокусу не вводь,

Бо його не зупинить Господь...

Замість пародії

ЛІБІДОВА БАЛАДА, або ПРО ЩО ГОМОНИТЬ ГРОМАДА

(усе із книги В.З.ЧЕПИГИ )

Зараз річ я поведу –

Хе-хе-хе... – про лібіду,

Чи, точніше, лібіде,

Хоч мені це й не подо...

Бо, заплутавшись в словах,

Можна звести все на швах

І набратися біди

Від тієї лібіди.

Отже, слухайте мене –

І біда вас обмине.

Люди стали гомінкі:

Розв`язавши язики,

Хваляться на всі лади

Доступом до лібіди –

І за гроші, й на дурняк.

А яка ж вона на смак

Чи на запах? Ми, діди,

Не зазнали лібіди –

Чи ж до того нам було:

Хуторянщина, село...

Ось і я без лібіди

Жив, як риба без води,

Шістдесят із гаком літ.

Геморой, радикуліт,

Культ, застій, перебудо...

А тепер – ще й лібідо!..

Рвані ритми капланії, або Віруси кохання на Полях тяжіння

(Український переспів з івриту через російськомовний ідиш)

«И ты – несокрушимый иудей»

(Леонід Вишеславський про Юрія Каплана)

Біблійний символіки пласт?

Тиверіядське море – Кін нерет...

Брехали: душа – баласт,

У віртуальності – зад і перед!

То Проносу рваний ритм –

Зловісні хвости комет.

Це я відродив іврит.

Я відкрив Інтернет!

Я – кучерявий, як негр,

Упертий, неначе бик, --

Зеленооких мегер

Кохатиму цілий вік.

Мій цикл: согрішив – покаявся,

А не покаявся, то й дарма.

Я – ангел Апокаліпсиса,

І управи на мене нема!

Нехай на горі Батиє

Вій

Олі Смоленській і Каті Квітницькій

У стодесятому Києві

Патріарх Авраам присниться!

Морок Всесвіту. Ми удвох,

І по формі й по суті однакові, --

Я і юдейський бог Саваоф –

Бог Аврама, Ісака та Якова.

І ви

Ще пізнаєте Мою вдачу.

Коли

Скручу Я вам отакенну дулю:

Сам Вишеславський мене призначив

Заступником голови

Всієї Земної кулі!

Лібідо чи лібіда –

Хто в словник той загляда! –

Та в наш час без лібіди

Ні сюди, ані туди:

Аби мати лібіду,

Всіх зусиль я докладу,

А як матиму – тоді

Буду весь при лібіді,

Наче в райському саду.

Де ж дістати лібіду?!

Кажуть, буде лібіда,

Як дружина молода.

А моя ж таки стара –

Лібіди вже їй не тра...

Он сусідка – інша річ:

Лі бідує день і ніч! –

Жінка справна, не худа –

Знать, на користь лібіда!

Мо` б звернутися туди

Попросити лібіди?

Тільки, Боже борони,

Не накласти б у штани,

Як по тую лібіду

До сусідки я піду.

-- Гей, сусідко, добрий день! --

А вона – ані телень.

-- Я чував, що ти завжди

Маєш вдосталь лібіди,

То й зі мною поділись –

Відплачу тобі колись

І за ласку, й за труди –

Дай, сусідко, лібіди,

Щоб відчуть життя нове

Не в купонах, а в КВ!

Раптом – дядько молодий:

-- Хто тут просить лібіди?

Ах ти ж, -- каже, старий хрич! –

Я до нього: -- В чому річ? –

Він до мене: -- Щезни, згинь!

Ти, спотворивши латинь,

Замінив не до ладу

Лібідо на лібіду,

Як невіглас і простак.

-- Так, кінчав я не філфак

І не на відмінах слів

Кандидатську захистив.

Тільки ти мене не тронь:

Я не Шудря і не Тонь,

Щоб докопуватись до

Корня слова лібідо!

Ти ж заткнися і сиди,

Як не маєш лібіди.

-- Сам заткнись, старий мудак!

Хочеш лібід за так?!

-- Я ціну цій лібіді

Знаю по своїй нужді,

І на справжню лібіду

Завжди грошики знайду –

Розплачусь хоч зараз тут

Найстійкішою з валют!

-- Годі вже: розвів базар!..

-- Хочеш вдарити? Ну вдар!

Тільки знай, що на суді

Будеш не при лібіді...

Тут мене він як огрів

Кулачищем межи брів

Так, що я про лібіду

Навіть і не встиг поду...

Але справжнє лібідо

Я відчув у себе вдо...

Та про це не все й не всім

Я в баладі розповім:

Ось на лисині сліди

Кочерги й сковороди –

Свідки тої лібіди!

І не треба тут балад,

Бо такий суспільний лад...

БОРИС ЧІП

***

Ось так збираючись розвиднювати світ

Собою, родом, цілою державою,

Ми віддали правітчий Заповіт,

Що на землі. І навіть в небі – жайвора.

Долучуючись до чужих емоцій,

Переповзли в сподвижники пітьми:

туземчики-мазепчики-нейтронці,

патронові патрончики й пістонці,

гудроно-чорно-земці при Гудзоні,

нанайці і най-наці... Все це – ми.

О славний царю Іроде та іже!

Чи знайдеш де служивіших від нас?

Накажеш – перевиберемось в Пізу

Горбом підперти башту... Дайте візу.

Без неї (правда) дід Європу спас,

Але сьогодні вже – онучий час,

І правда дідова ні в який тин не лізе...

Всміхнувся славний Ірод?

-- А рекли:

„Новітній Віфлеєм, народ – як вибух!”

Та цих чим-небудь лагідно приклич,

То візьмуть й тата з мамою на дибу.

Іч, розбрехались ниньки звіздарі!

Не те, що у Матвія чи Івана.

Де вже лежать і просять, там зорі –

Не жди... Не буде... Що лягло – не встане...

ДВІ ДУМКИ ПРО ЧАС

1

То був прекрасний час – і не для нас.

Це є прекрасний час – і не для нас.

Хтось в будь-які часи (ще й як!) єси!

А ми шлемо в незнане голоси.

Ото ж, чи треба на Землі рівнять

Невільну птаху й вільного коня?

У гратах небо й полиновий степ?

Життя просте і нежиття просте?

Ніколи рівності не буде й не було.

Кому – копито, а кому – крило.

Пегаса хтось на квітах вже віспас

Ще в ті часи, коли не ждали нас.

2

Минулий час попереду у нас,

Де ми чергове коло замикаєм.

Там Авель під дуду нове ягня напас,

Там трудним потом просолив хлібину Каїн.

Там сонце рівно падає на всіх.

***

Куди спішити, думав я, куди спішить?

Як научитися без поспіху прожить?

Тоненьку книжку все життя пиши,

Та не очам, а тільки для душі.

Куди брести, подумав я, куди брести,

Коли всі люди поокремились в світи.

Усі – світи, а нікому не світить,

То й впала тьма, де й іскра не щемить.

Як жити далі, думав я, чи досить вже?

Ніхто мене уже не стереже,

Але ніхто уже й не береже.

Даремно, мабуть, і Пегас ірже.

Подумав й руки опустив без сил,

Що не скували золотих вудил.

Подумав, походив поміж могил:

Яких людей покрив навічно пил!

Якась трава в камінні шелестить,

Якийсь павук плете на когось нить...

Нащо спішить, подумав я, куди спішить?

***

Так що ж є Істина?

Об скло обдурена бджола Багатогранними очима

ударилась і почала

Вивчать незриму перепону.

Ця істина поза законом

Бджоли – трудящої невдахи...

А то не істина – на плаху

Покласти голову і ждати

Приходу ката?

Хочу знати

Я істину живу живим,

А не з красивого розп`яття,

Яким

Милується з любов`ю натовп.

***

Минуле – сон. Майбутнє – сон. Між снами

Якесь буття щілиною вдяглось,

Куди спадають ночі, дні за днями,

І звідки не проб`ється жодна брость.

Там гасне пам`ять. Там розмиті лиця,

Там забуття вгортається в туман.

Там ні на що і нічим подивиться.

Там – світ, якого не було й нема.

Він вигадка. Він витворений з марев.

Він тільки сон придуманого сну.

Усе наскрізь надихане обманом.

Не істинне, яке не осягнуть.

Яке з нічого у ніщо спливає

Без течії...

КИНОДЕНЬ ПЕРШИЙ

„На Псло, на Ворсклу, на Сулу,

На юні вони непочаті...”

М.Віграновський

Іще не знав, не бачив і не чув.

Спіткнувся об мотив і скрикнув:

-- Леле!

Та це ж бо я в несвітній світ лечу,

Де сам собі собою стежку стелеш.

Ні в кому (так гадав!) цього нема.

Аж воно є у сьогочасні в мужа,

Якого суп річ долі обійма

Новими пелюстками древня ружа.

І ми зійшли на світовий перон.

А поїзди текли до зір і мимо...

То був високий і святий урок –

ЛЮБИТИ!

(ІЦю Сибір несходиму.

Сахару не перейдену.

До дна

Прочерпану людву і її висі...)

То хто ж ми є, коли нас обмина

Та мить, задля якої народився?

Чом істину на потім кладемо,

І поверта вона вже в рукавицях?

Чом з безумом дорослим чи з умом

Являє те, що й дітям не насниться?

Там сам себе узрієш поміж всіх

І розсієшся без подивування?

Ти ж всім чужий, як квітка, що в росі

Таїть зорю засвічену востаннє.

Диканька – Київ,

17.10.1966—8.04.2003 рр.

***

Храм з перепаленої глини,

Із каменю, з дубових плах

Возводять грішники в країні,

Де молиться нечутно страх.

В очах ні в кого правди й віри.

Стара брехня гойда нову.

Хіба можливо душі мірять

Там, де і тілом не живуть?

А міряють –

на свічки поблик,

На зір мальовано-святих...

Та ліпше згиньте, наче обри,

Лишіте грішний світ для тих,

Що вашого гріха не знали,

А як і взнають – не збагнуть:

Їм (крім ікон) намалювали

Уже по іншім сріблі путь.

Та путь незрадна й щира дуже.

Її пройти ще не вдалось

Нікому... Може, ти заслужиш?

А може, він? А може, хтось?

Під мовчки стягне десятину

За безмолитвіє в гріха...

А букви й звуки відпочинуть,

Де молиться вчорашній страх.

НІЧ, КОЛИ ВИКРАДАЮТЬ ДІВЧАТ

Ця ніч одна із тисячі. Зоря

Перечеркнула променем півсвіту.

Ця ніч одна із тисячі. Згора

Мій аргамак і кришаться копита.

Учора було рано, завтра – пізно.

Ця ніч одна із тисячі. На кін

Поставлено і честь, і силу, й пісню,

І подих твій останній, вірний кінь.

Заплачуть в юрті. В іншій вдарять бубни...

(і мій калим – свист вітру в комиші!)

Ця ніч рішає – бути чи не бути,

Сміятися чи вмовкнути душі!

Ця ніч одна із тисячі. Ця ніч

На чорнім крупі зсіченім до крові...

Пекучий хрип... і ніздрі у вогні...

Пробач, мій коню, ти зазнав любові...

ВИКРАДЕННЯ МОНОМАХОВИЧЕМ ЄЛЕНИ ПОЛОВЕЦЬКОЇ

Іще таких очей, такого стану,

Ходи такої зріть не привелось.

І мов обман, і наче без обману

Від сап`Янці до смоляних волось.

Як іви дві плакучі дуги-брови,

Розвіяні вітрами врізнобіч,

І переливи клекітної мови...

Навіщо це усе одній тобі?

Я ковилове море переплинув,

Я подолав і звіра, і розбій.

Уже б вертать пора, та наче клином

Весь білий світ зійшовся на тобі.

В нас клином клин! У нас давно не крадуть...

У нас за серце серце віддають.

А ти мовчиш. Втікаєш... Я вже ладен

Купити зраду, щоб тебе умкнуть.

Купити зраду? Світе розпродажний,

А як любов? Її вага – ніщо?

Мов чайки, квилять половецькі мажі...

Пучок Євшану зіб`є стріл пучок...

Знай, половчанко, Диким Полем ткана

Для вуст моїх жагучих і для рук:

Спать ляжеш в білих вежах Шаруканя,

Прокинешся у київськім бору.

ТРАВОПЛИН

Ця стежка царство трав перебріда

І роздає по спогадові травам.

Холодній м`яті вранці резеда

Розкаже щось веселе і лукаве.

А м`ята по-зимовому зітхне

І відшепоче, що недавно зовсім

Тут весняного бачила мене,

А нині я уже ступив під осінь.

Дурман відкриє, як я дурманів

І кланявся до ніг зорі ранковій,

Як граючи у морі дивних слів,

Не міг зорі сказати дивне слово.

-- Ух, я б його! – гукне Петрів батіг

і хльосне – аж посипляться блавати. –

Такій зорі не кланятись до ніг,

А споришем ласкавим припадати.

Спориш, покривши забуттям стежки,

Вужачо сикне:

-- Прош-шу не чіпати,

бо утеч-чу, як с-схочу, навпрош-шки

Будяк шаблі рішуче підведе

І, збивши на потилицію корону,

знічев`я кине:

-- Що то – молоде...

Словечками молилося на лоно.

Нечуй-трава перекричить вівсюг,

Од цих розмов калина зрожевіє.

І травоплин покотиться на луг –

Поворожить на ромашкових віях.

***

Наначе здогадом осяяв себе одного серед всіх...

Таке привітне і русяве приспалося до рук моїх.

Відчуло – руки м`якші всього, і в них для снів

своє тепло.

Збагнуло – спиниться дорога, і вже тих рук,

як не було.

Так сон всі відстані подужав,

що не під силу і літам.

Сиджу над ним і очі мружу

чи я ще в нім?

чи хтось вже там?

***

Не з самоти життя моє, не з самоти:

Хто тінню крив його, а хто – світив.

Забулись руки. Очі не забулись,

в яких перехрестилось кілька вулиць:

одна з них – я, і ніжнім лезом – ти.

На сонце сонях голову кладе

І зазира бджолою з ночі в день,

І посіва терпким пилком на тебе,

що мав би стати найсолодшим медом...

Та літо було пізньо-молоде.

З несамоти життя моє, з несамоти:

хто проклинав його, а хто – святив.

В чиїх очах на перехресті вулиць

Спинився я?

Чи варто далі йти?

***

О скільки літ моїх цвітінь

Холодним градом перебито.

Пере іржав літа мій кінь

Із місяцями на конитах.

Узди не знав, вудил не мав,

Ні сідел, ні попруг не відав.

Невже за нами ніч німа,

А після нас не стане й сліду?

А перший вишнегубий сон

Під вітру кругойдучі тіні?

Як м`яко світиться пісок

На нецілованих колінах.

Як в струменях розвійних кіс

Шукати подих, а знаходить

Імлу очей, де перший подив

Ще не доцвів до перших сліз.

Лиш озирнись – і ніч світа,

І день попереду незжитий...

Та хай їм біс, отим літам,

Що потравляли під копита.

***

Горбами в небо до весни човни

Морозяну засмаглу ловлять мовчки,

В наляканих завіями синиць

Урвалась пісня і замерзли очі.

-- Рип-рип!

Дніпро під льодом важко ходить.

І спину дужу пружить, та дарма...

Спромігся тільки на маленький продих

І підгляда, що витворя зима.

***

Пестливий с-с-сик о-с-сик –

Скидає ліс схололу шкуру.

Світлим муром

Звелись осики в піднебесну синь.

Снопи соломи сонце з висі сипле

на трави озеленені до дна,

В сувоях листя дихаючи охрипло,

старезним старцем соня засина.

На басовій струні щось ворон бренькнув,

Кривляка-сойка на смішній струні.

До танцю зготувалися опеньки

На рідному на муховусім пні...

***

Як явориний в ярмищі ятриться.

Гарячі кольори скрадають зоревид.

Прощальними крильми зшивають небо птиці,

Вхопивши на льоту дощу несмілу нить.

Ще трохи і черкне зчорнілих хмар хламиду,

Мов кишеньковий злодій, листопад.

З розкрою на дрижачи ніжках вийде

Імжа-сльота й перейде в дощопад.

За день, за ніч ціпи його змолотять

У лісі – листя, трави – на лугах.

Від холота лиш де-де відзолота

Лишиться, тільки вже не дорога.

Стемніла, зблякла, як всотала сутінь

Зажурних днів прощання із теплом.

А там в остудний ріг затрубить грудень,

І коні вдарять срібним копитом.

І заіржуть над яром в білих ярмах.

(ба ні, уже не в ярмах – в хомутах!)

І бубонці льодово-пекторально

Нового бога розпочнуть вітать.

***

А генію не треба пізнавати,

що натворили дурні й мудреці.

Хто землю продає, продасть і матір.

У бога – співтворці,

у чорта – спічортці.

І ті, і ті не з безнадії творять,

хто з каменю, а хто із міражів

всесвітнє вічно терпне беззаконня

для тіла наче й наче для душі.

А вже по тому дивним гласом здіймуть

свій Доброслав по імені... Пасалом...

На брата – брат, обійми – на обійми

помножаться й затягнуться вузлом

до посиніння, до тяжкого хрипу...

І розв`язать ні в кого сил нема.

А генію не треба буть великими

аби обман помножить на обман:

він візьме лезо в руку не зло вражу,

черкне на злеті павутинну нить

і кине лезо. І спокійно скаже:

-- Напевне, й так в цім світі можна жить...

ВАСИЛЬ СЛАБЕНЯК

ДУШІ НАТХНЕННЕ ГОЛОСІННЯ

Людині з поетичним даром, яка народилася в українському місті, реалізувати себе в слові важко з двох причин: по-перше, урбаністичне довкілля притлумлює почуття, звужує простір уяви, по-друге, міський українець через зрусифіковане оточення змалечку не чує рідного слова. Стихія праматеринської мови в усьому обширі її звучання (краса повноголосся, розлогість думки, гнучка взаємодія між словами, рухливе наголошення) часто лишається поза сприйняттям особистості...

Василь Слабеняк народився в Києві. Не один із його ровесників у свій час награвшись віршуванням, облишив МУЗУ та зайнявся справами, які забезпечують твердий заробіток. Ще в юності Василь був активним автором газети „ЗІРКА” і його роботу відзначили нагородою – „Почесною грамотою ЦК ЛКСМУ”. Певна річ, що до минулих заслуг сьогодні можна ставитися критично... Літературну творчість Василь Слабеняк не полишає й нині. Поезія увійшла в його життя як щоденна потреба, як дихання. Маючи технічну освіту, він працював конструктором 1-ої категорії в Київському НДІ надтвердих матеріалів. Паралельно відвідував заняття літературної студії при видавництві „МОЛОДЬ”, де секцією поезії керував досвідчений літератор із педагогічним хистом Дмитро Білоус. Участь у роботі цієї студії для нас, тодішніх літераторів – початківців, замінювала лекції українського літературного інституту, якого, на превеликий жаль, немає ї досі.

Систематичне й глибоке захоплення поетичною творчістю для Василя Слабенька припадає на 70-ті роки, коли він працював у „Укоопторгрекламі”, виконуючи художнє оформлення багатьох торгових об`єктів. Об`їжджаючи з бригадою художників майже всю Україну (включаючи далекі села й хутори), він не лишався стороннім спостерігачем – очима вбирав мальовничі краєвиди, прислухався до чарів українського слова в розмовах із місцевими мудрими людьми. Це збагачувало його чутливу натуру, надихало на створення хвилюючих поезій.

Творчості Василя Слабеняка властива мелодійність, ліризм, щирість, образність його зрима. Нерідко в його поезіях звучать патріотичні мотиви, які деякі люди ще й досі не сприймають української незалежності, ототожнюють із колишніми проявами радянського патріотизму. Але тут не слід мішати грішне з праведним. Адже писати вірші на догоду ідеологічним принципам керуючої касти, якою була Компартія – це одне, і зовсім інше – коли йдеться про рідний край, про його чарівну природу, про державу Україну, в якій жив і живе поет. Писати на догоду і писати зі щирості – різні прояви творчого процесу.

Поезії Василя Слабенька публікувалися на сторінках газети „Молода гвардія”, в „Робітничій газеті”, „Вечірньому Києві”, в газетах „Культура і життя”, „Хата” тощо. Він – постійний автор кількох часописів, а недавно виступив у міжнародному науковому журналі „Колегіум”. У центрі „Свобода слова”, який очолює Роман Кухарук, скоро має вийти збірка поезій Василя Слабенька „Вогні в димах”.

Інколи активність громадянської позиції автора дещо послаблює його увагу до поетичного змісту рядка. Але непідкупна щирість поета, емоційність, уболівання за наповнення української душі відповідною суттю неначе не дає можливості помічати оті погрішності. Свій гнів автор адресує отим малоросам, які у рідній країні позвикали бути холопами, прислужниками у чужинців. Окремі поезії пронизані болем за втраченими об`єктами народного духу. Це зокрема видно у вірші „Продана хата”.

Хочеться побажати авторові цієї публікації щасливих злетів у його творчості, щоб рядок Слабенякового вірша не розмагнічувався і не втрачав пломінної краси в любові до рідного краю.

Петро Засенко

***

Ми – покоління, що з параду

Вертає в будні охололі,

Хоч віддали чужому ладу

Свої життя, здоров`я й долі...

Здавалось нам, що ми звитяжці, --

В щасливу путь дістали візу,

Насправді ж випали із казки,

Та й казка та була ні к бісу.

Біда не в тім, що тиснуть долу

І хилять люд самі нестатки.

Біда, що знов ідем по колу

І та ж біда чека нащадків.

***

Ой ви хлопці, дужі та високі,

Легіні ставні і кароокі,

Чисті серцем, в помислах відверті, --

Втягують вас вихри й круговерті.

Красені несхитні, чесні й горді,

Мов з музик довершені акорди,

Заграє із вами верховенство,

Правити без вас — нема їм сенсу.

Бо за службу вхопитесь без торгу,

З почуттям відваги, честі й боргу,

Жить на совість буде хай за звичай,

Дай вам бог еліту керівнику,

Щоб не буть ніколи на колінах,

Не стрілять в потилицю безвинних,

Хай зростуть з вас лицарі народні –

Непідкупні, мужні й благородні, --

Нації величної окраса,

Не дасте ви націю в образу.

Бороніть в віках її надійно

І любіть сповна й благоговійно!!

***

Доброзичливці чи патріоти,

Вболівальники чи меценати, --

Залюбити вкраїну доти,

Що не жить їй лишилось – конати!

А сини ж її пестять вуса

Та ревуть по містах і селах:

„Україно, наша матусю,

Підіймемо тебе й розвеселим!”.

ЗВЕРТАННЯ БОГА ДО УКРАЇНЦІВ

Боже, великий, єдиний

Нам Україну храни...

Молитва за Україну

Дайте відповідь – біса якого

Ви, ссавці невичерпних угідь

Все благаєте в мене – у Бога,

Україну вам ревно хранить?

Все благаєте в Бога поради,

А самі, навмання живучи,

Тільки й чубитесь люто за владу –

Віковічних надбань тринькачі.

Доля штурхала вас тумаками,

Навіть в мене сльозиться душа,

Бо від вас тільки й чуєш віками,

Що вам хтось на шляху заважа.

То вас турки тягнули на плаху,

То литовські вп`ялись королі,

Шкуру дерли з вас деспоти – ляхи

Й допікають весь час москалі...

Все це так – та й самі ж ви нерідко

Спричиняли собі ж лихоліть:

Потай шкодили так, що сам дідько

Вам накоїть не зміг би тих бід.

Тож така вам мольба й засторога:

Лиш гуртом протидійте грозі

Й лиш тоді покладайтесь на Бога,

Як людьми постаєте усі!

***

Ціпеніє злидень з жаху,

Лютий злодій розпанів,

Україна бідолаха

Не збагне своїх синів.

Серед бід і негараздів,

Без грошів`я та безладь

„Мерседеси”, „Вольво”, „Мазди”

Наче миші шурхотять.

Шурхотять по тих дорогах,

Де Богданові полки

Брали ляхів у облогу,

Де рубались козаки.

Шурхотять, де на світанку

Серед ховщу й полину

Роксолану гнав я бранку

Бусурманин в чужину.

Мчать авто по тих місцинах,

Де тікали вороги,

По реліквіях, святинях,

Що Вкраїні дорогі.

Мерседеси мчать і грузнуть,

Везучи дебелих краль,

Під колесами захрусли

І порядність, і мораль.

Не узріть такого краху

Навіть в жодному із снів –

Україна бідолаха

Не збагне своїх синів.

Із циклу „КИЇВСЬКІ МОТИВИ”

У ПЕРЕХОДІ

Все, чим життя живе й зориться, --

Враз опинилося на споді...

І навіть „музики цариця”

Ячить і квилить в переході.

Звучати б скрипці у хоромах,

У зібраннях елітних гримнуть,

Вона ж співає при сіромах,

А скрізь насмічено і димно.

Людський нуртує закапелок...

Скрипаль в мелодію поринув,

От-от злетить його метелик

Туди ж – у ніжності царину...

Гірка сльоза встеляє очі:

Коли ж відбув цей гріх і злочин,

Що Брамсу, Шуберту, Равелю

Звучати тільки в підземеллі.

Хто ж винен в тім, що відбулося,

Хто відповість за цей перекид,

Що Берліоз, Огінський – в льосі,

А на поверхні – бидло й рекет...

Голосить скрипка з болю й щему,

А совість знов ятрить огуда,

Бо там, де світло – править темінь,

А світле – в темряву закуте.

МАЛОРОСУ

Що в країні безлад – сам ти винен,

Допустив, що править спритний бос.

Не спромігся стать громадянином,

Бо в тобі принишклий малорос.

Ти б лиш спав, жирів і смачно лопав,

Нишком статки б тіг в своє житло,

А в своїй країні буть холопом, --

Це для тебе не найгірше зло!

Не ставай в пригніченого позу,

Бо в ярмо холопське сам заліз...

Так тобі і треба, малоросе, --

Жертво негараздів, бід та криз!

ТВОРІННЯ

Великий Рембрандт ще в середньовіччі

Немов для нас прорік це напуття?

„Щоб з брили твір постав у всім величчі –

Від неї треба зайве все відтять”!

І от ми відтинаєм – повсякденно,

Не прагнучи ні вигід, ні кар`єр –

Наш кревний твір – святий і сокровенний, --

Від брили на ім.`я СРСР,

Надходить час, гряде жадана днина,

Як з брили ми залишим лиш друзки,

Й довершим твір на ймення УКРАЇНА –

Побожно, остаточно й навіки!

А поки що ми зрубуємо зайве –

Всім миром – хто душею й напуттям,

Хто молотом, хто каменем чи кайлом,

Хто досвідом, звитягою й життям...

Хай дух закляк, сочаться кров`ю руки,

Обдерті груди, м`язи, мов чужі...

Стікає піт, заслала зір пилюка,

Подряпини і гулі на душі.

Та ратний труд, це збратане боріння

Окрилюють мету народних лав,

Бо все чіткіші обриси творіння

Майбутньої з величніших держав.

Нам, сущим буть для неї осередком

І рухати у світлу далечінь

В ім`я життя й великих наших предків

І майбуття й прийдешніх поколінь!

ДЕНЬ

День радісно садами майорів,

Квилінням в далеч ніч хмарки пухнасті,

Натхненно зачинав пташиний спів,

День вигравав, день мав чудовий настрій.

Та раптом схлипнув і рознісся шум,

Стьмяніло й вітровій голосить лугом,

І ллються сльози темного дощу,

Неначе день ятрить якась наруга.

Холодний морок, хлюпання з яруг

Вмить поглинули сонце променисте.

Та враз знялося, звихрилось навкруг –

Зайшовся день шаленим ревом, свистом

Ось блискавка майнула вогнева,

Від грому роздалось, здригнулось небо...

Природа теж вразлива і жива,

І їй, як нам, розвіятися треба.

***

Гірчить у горлі, кривить рота щем,

Коли нестиглий плід поїсти...

Мабуть, в житті й гіркоти зазнаєм

Тому, що світ іще не вистиг...

ПРОДАНА ХАТА

Вони свою родинну хату

Мов крам дешевий продали.

І не відчули люди втрати –

З села до міста відбули.

А хата журиться, ятриться,

Стуливши тужно плечі стін?

„В мені ж судилось вам родиться,

Ви брали тут в життя розгін.

Отут на покуті схилялись

В молінні предки ваші ниць,

Ви ж на мою стіну спирались,

Як пік вас біль вогнем кабиць.

Я вас цілила супокоєм

Та боронила від хули,

Були міністром, головою, --

Ви ким хотіли тут були.

Вікном ловила сонця силу,

Щоб випікало глум і гнів –

То чим же я не догодила?

Чи, може, хто вас десь пристрів?”

Самотня хатонька ятриться –

Їй душу вивернули вмить!

І лиш гніздо незмінне в стрісі

До неї втішно цвірінчить!

***

Слова нуртують в мові наче кров,

Та на поверхні слово грубе й нице:

Для наклепів, для сварок чи обмов,

Для надання нахабству інвестицій.

Для теревенів, заздрісних пліток,

Базікань, чи солоних анекдотів,

Для матюків, образливих чуток –

У лексикон довершеній мерзоті.

Словесний мотлох преться на гора,

А от слова вшановувань чи тостів,

Для привітань з любов`ю, для добра

На жаль нам підшукати так не просто.

Для втамування відчаю й болінь,

Щоб розпачу чи стресу запобігти,

Із пам`яті минулих поколінь

Слова, яким чужа зневіра й тлінь, --

Відшукуєм, як ті скарби, по крихті.

***

Палахколтіє серце рвійно,

В очах не гасне блиск заграв –

Я щойно, друзі, в чудодійних

Обіймах музи побував.

Душі натхненне голосіння

На папірцях прослало слід...

Як після злету й потрясіння

Вертаю я в буденний світ.

Мені у нім лиш потай скніти,

Бо не сприймаю світську гру...

Якби не музині візити,

То, певно, згинув би в миру!

Із циклу „Київські мотиви”

СПЕКА

Влітку Київ – безмежна пательня,

Чи за гріх, чи любов до валют

Сонце смажить нещадно й ретельно

Очманілий знесилений люд.

Кисень спрагло всотовують ротом,

Паленіє спекота чимдуж,

Всі змокрілі, заюшені потом,

Тільки й прагнуть сягнути під душ.

Розпашілі дорослі й малеча,

І задуху й осоння кленуть,

Манівцями блукають мов печі,

Що раптово ось-ось спалахнуть.

Люди зблякли й нічому не раді:

Ні грошам, ні вину й калачу,

Ні елітній престижній посаді –

Клаптик тіні б та краплю дощу.

Ой зідрати б зі шкірою одяг,

Щоб на мить хоч блаженно відчуть

Той легенький рятуючий протяг

Та полегшено й радо зітнуть!

Трударя і неробу й вельможу –

Всіх зрівняла нестерпна жага,

Кожен спрагло шепоче: „О Боже,

Да зволожиться днина суха!

Крізь хащі пнешся гарячково –

Лиш перепони звідусіль?

Ятрять і хилять відчай, біль,

Бо нездоланний мур суціль...

Ачи не вдатися до схову,

Вчинивши з ляком підлу змову

Та перебуть кромішні хвищі,

Допоки нетрі на межі,

І ниє пасока в душі

І доля шарпає й періщить

Та так, що ти щитами рук

Ледь-ледь рятуєш головоньку

І від твоїх запеклих мук

Вжахнувся пращур... сиву скроньку

Торкнув і мовив: „Що, каюк?”

Що, оповили знов знегоди?

Ми ж торували вам всі броди, --

Чому ж вам ними всім не йти?

Чи нанівець пішли труди?

Тримайтесь нашої ходи

Й сягнете щастя й насолоди”!

Меткий нащадок теж рече,

Що гнів страшний його пече

За манівці твої й блукання,

За очманіння від страждання:

Він у сліди б твої ускочив

І вів би впевнено й охоче

Тебе до світлих краєвидів,

Хоч сам нічого ще й не звідав...

І ти зважаєш на потомків

І на сяйнистих предків теж

І все ж своїм шляхом ідеш

Хай буревій тебе чоломка

Хай завдає тортур та ломки

Та совість власне не осудить

Отак було, так є, так буде!..

ЗЕМЛЯ

День розтанув, землі спочивати час,

Сонце з неї одежу повільно знімає,

Обережно згорта, щоб не стерти прикрас,

А саме у пітьму поринає.

Місяць ніжно на землю з-за хмари зирнув,

І сорочку нічну на кохану накинув.

Владар – всесвіт навік йому шлях перетнув,

Покохав його милу дружину.

А вона, у серпанок повита, -- тремтить,

Передчувши знесилено пестощі рвійні,

Всесвіт лагідно, палко з боків миготить,

Простягаючи ніжні обійми.

Закружляла земля у розкутті яснім,

І закохано вся розшарілась,

Пригорнулась до всесвіту станом пружним

І в обіймах його розчинилась.

Всесвіт землю розквітлу над світом здійма,

Сам воліє до ніг її впасти дарунком,

Ніжить всю – навіьт блискає грайно пітьма

Від його осяйних поцілунків.

Весь палає він, землю в обіймах стуля,

Мліє, стогне вона, вся до нього припавши,

І в святій насолоді здригнулась земля

Й день новий зачала, вгамувавшись...

ДУША

Вболівала душа в чистоті і в прозорості,

До життя, до кохання рвучись із грудей,

Знемагала і скніла за гратами совісті

Та вдивлялась у волю крізь вікна очей.

Та набридло душі вболівати у скутості,

Бо забагла із світом вабливим злиття

І душа як рвонеться крізь грати і утиски

Та зненацька ковтнула п`янкого життя.

Вперше, спрагло ковтнула, жагуче і з опалу,

Тремтячи, обпікаючи юні вуста

В вирій волі пірнувши, душа й не второпала,

Що в житті і наснага й гіркота вита,

Що її чистота і прозорість розчиняться

У життєвому вирі – мов ранок у дні...

Раптом совість на душу з биттям як накинеться,

Як вп`ялась, -- що аж сльози пішли кров`яні.

І лупцює й періщить докорами лютими,

А душа знемагає, голосить, кричить...

Якби крик той нестерпний зуміли б почути ми,

То навік би про радість забули в ту мить.

ОЛЕКСА ЮЩЕНКО

ЧЕРНІГІВСЬКА СЮЇТА

БОЛДИНА ГОРА В ЧЕРНІГОВІ

I

„Дзвінок” на Болдиній Горі

Озвався, дзеленькоче...

Осінній сонячній порі

Я поклонитись хочу.

Там ніженьки тонких беріз

Танцюють у тумані.

Дзвінок на Болдиній Горі

Сміється на світанні.

То Глібова дзвенить мотив,

Чернігівські прелюди.

Казкових непотрібно див –

Творці – звичайні люди.

Озвалась флейта, скрипки плач,

Невтішний сум валторни...

Сурмить історії сурмач, --

Озвалось неповторне.

II

Не знаю, що у світі є

Ніжніше „Інтермецо”?

Впивайся ним, співай моє,

У тихім смутку, серце.

Співай, і шану понеси

Творцю його вклонися.

Тут скільки вічної краси

Дарує всім Полісся.

Я мальву-квітку покладу

Сьогодні на могилу.

В осінньо-мрійному саду

Весни відчую силу.

Жили співці і трударі

В роботі вперті, чесні.

Тут, над Десною, на горі,

Їх прошуміли весни.

Пісні збирали і зерно,

І все те не пропало,

Хоч то було таки давно,

Часу пройшло не мало.

Труд не пропав благословен,

Він дозріває всюди.

Шумить береза, поруч клен,

Де сплять трудящі люди.

III

Ось призабута, без квіток,

Марковича могила:

Землі покинутий горбок

Сльоза не оросила:

Дружина у Парижі десь --

Було їй не до нього,

І віддавався він увесь

Пісням у дні тривоги.

Народні думи записав,

Щоб не забули люди,

І сам неначе воскресав

Даруючи повсюди.

Пісні затамували біль,

Що викликала зрада,

Пісні, як діти, звідусіль

До нього на розраду…

Дружину вельми він любив,

Та надійшло розстання:

Він відганяв від себе гнів,

В піснях відчув кохання.

„Нехай Марія десь отам

Милується в Парижі –

Я поколінням передам

Народні думи свіжі:

Повіки їм не постаріть,

Бо викохані людом…”

Пісенних, сонячних суцвіть,

Його ми не забудем.

І я барвінок посадив:

-- Спочиньте, трудівниче!

Поміж пісенних, вічних див,

Пісенне ваше віче.

…Барвінку ніжного блакить,

Проміння теплі зливи…

Вслухається Гора, не спить,

В мелодій переливи.

IV

Ще доведеться і мені

Багато мандрувати.

Супутники мої -- пісні,

Із ними завжди свято.

Як не подякувати знов

Невтомному Панасу:

Для мене раді він знайшов

Через провалля часу…

Не знаю, де спинюся я,

І де відмовить серце,

Душа впивається моя

Безсмертним „Інтермецо”.

Взялись берези на Горі

За руки в тихім колі:

В легкому танці – юній грі –

Їх ноженята кволі.

Дзвіночок чую із гори –

Він кличе, дзеленькоче.

Свіжішають ясні вітри, --

Їх пити серцем хочу.

Мелодія – блакить ясна…

І раптом в звуках – зброя!

І сурма знову долина…

І слава трударів єдна

Одна: співця, героя.

V

Ой на горі вогонь горить...

Вітри, вітри, вітрюгани...

Сонце, не холонь!

На козацькому кургані

Вічності вогонь.

Невідомого Солдата

Вічний супокій.

Брат лежить побіля брата

В журбі віковій.

Не загасять вогню того

Осені вітри,

Вічного вогню, святого

Давньої пори.

На Горі, понад Десною,

Той вогонь не згас.

Над моєю стороною

Миром світлим, не війною,

Буде линуть час.

Над рікою не мілкою,

На міськім Валу,

Нагадають лиш гармати,

Як ховала рідна Мати

Донечку малу...

...Дзвінок на Болдиній Горі

Озвався, дзеленькоче.

Осінній, мрійливій порі,

Вклоняюся охоче.

ПЕРЕМАГАЙ І ТОРЖЕСТВУЙ, КОХАННЯ

Перемагай, і торжествуй, кохання,

Коли всевладний час твій настає,

Благословенне будь сердець єднання,

Благословенне будь ім`я твоє.

В цьому святім буремному пориві

Без вороття навіки вічні згинь

Ганебне плазування, око хтиве,

Рабів співіснування і рабинь.

***

На вікні –

кетяг калини:

Ніжність і любов моя.

На вікні в мене

перцю стрючина:

Слово моє – не притомним будь!

МОТИВИ ЗЕМЛІ

Вона ще пахне матіркою –

Не французькими парфумами,

Не забула конопель під осінь

Густий дух.

Пахне матіркою,

Коли зустріч подарує день осінній.

А ще здається – слухаю землю,

Що пахне матіркою

Бентежно оп`яняючи.

І ніби землю обіймаю всю.

Мати – земля моя,

Що пахне матіркою.

Обіймаю її.

ПАМ`ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

Поховайте моє серце в українській землі

О.Довженко, Щоденник.

Вітри північні завивають злісні,

Але доносяться до Сосниці слова:

„Додому хочу, до своєї пісні...

Колиска сниться... матінка жива”.

Його колиска – в Сосниці далекій,

Могила – у московській стороні.

„— На крила взять забулися лелеки,

Що знову сняться в чужині мені...”

Його колиска в сосницькій хатині,

Що береже і радощі, й жалі,

Усе, що випало спізнать дитині

В тому краю, на батьківській землі.

І думи линули туди щомиті,

І снилася колиска із верби,

Луги весняні, водами залиті,

І колискова, сповнена журби.

Після війни у Києві й кімнати

Не повернули вожденята злі.

„Прошу хоч серце бідне поховати

Лиш в українській, у своїй землі.

Були, здається, вірні друзі в мене,

Та вже на цьому світі їх нема,

Нехай хоч серце зранене, шалене,

Земля Москви в обіймах не трима.

Мій заповіт хіба ж бо вам не знати?

Гей, земляки! Благаю вас щодня,

Перенесіть хоч серце, де рідня,

Де над колискою схилялась мати...

Мені ж не треба хати чи кімнати...”

...Вітри північні завивають злісні...

Жадає серце до країни-пісні...

ГЛІБОВ ДОПОМІГ

(підслухано в електричці)

-- Оце вчора відзначали мого сусіда восьмий десяток, та й наспівалися, та й нажурилися, що так швидко минає життя. І як же щиро звучала ота пісня, де три верби схилился та й журяться вони:

Що пройде любе літечко,

Настануть холода,

Осиплеться з їх листячко

Та й понесе вода.

Особливо ж хвилюють оті слова:

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона...

Мій сусіда аж просльозився...

-- Та то ж наша пісня! В нас і написана! – каже сусід.

-- А кажуть, що то Глібов написав у чернігівському Седневі!

-- Хай собі кажуть, а вона пішла з Семенівського району, просто з села Новаки на Полтавщині. В нас і річка Хорол, і гора висока, і три верби, що журяться. Та й допомогла нам пісня. Якось у самій Полтаві скликали актив. Про господарські справи говорили. А тут наш представник у виступі й згадав про пісню. Скаржився, що дванадцять верст до райцентру дорога геть розбита, з метровими ямами. І що не можуть тому до нашої лавки привозити вчасно хліб та різні продукти, товари. І чи не соромно нам, що нашу пісню он із самої Америки передавали, знають її і на іншій півкулі землі. Та не знають, що оті три верби не журяться, а вже ридають, переживають за людей... Почувши це, сам найбільший начальник області грюкнув кулаком по столу президії та й виставив на посміх дорожників і обласних менших начальників та під начальників. Тоді і знайшлися гроші на асфальт, вимостили, стала дорога гладенька, як у тій Америці. Хай приїдуть оті діяспори – не соромно буде всій області. Не віриш – запрошую в гості. І поспіваємо. Та й верби наші стали ніби веселіші. В того, хто слухав, як на те, була в руках книжка Леоніда Глібова. Він розгорнув її, із сторінки глянув на пасажирів сам поет. Здавалось, він все те вислухав, про що говорили пасажири, та й засміявся! І ніби прозвучали такі слова:

...І сміється, дивується Глібов:

Тож буває ще хиб, перегибів

В тому світі, що я вже не бачу,

Не сміюсь, не журюся, не плачу:

Можна байку писать сучасну

Допомогу прославить власну!

Написав я „Журбу” – не втаю –

У чернігівськім любім краю,

І впізнав крізь століття тепер би

Ті зажурені, схилені верби,

І зелений, густенний гай,

Молодого життя мого рай...

...Поїзд зупинився. Пасажири попрощались, несучи в душі теплий спомин про молодість і нев`янучу, щиру пісню Леоніда Глібова...

ХТО Ж ВИНЕН?

Усі газети десь перед війною висвітлювали одну подію. І наша чернігівська молодіжна теж. „Шапка” на розвороті гласила: „Завтра відкривається сільськогосподарська виставка в Москві”.

Редактор був у відрядженні, тож газету підписував заступник. Вранці виявили, що в тій „шапці” великими літерами надруковано „СІСЬКОГОСПОДАРСЬКА”. Почали шукати винного. Ні графіка, ні гранок, ні вже підписаної газети до друку не знайшли. Все те спалив, як виявилось, наш сторож, він же й кур`єр, у грубці, бо треба ж було зготувати чай.

В обкомі вирішили: раз винного не знайдено, оголосити догану редактору.

-- Та я ж був у відрядженні, в районі від обкому, не від себе! – захищався той.

Почув у відповідь: „Риба пахне з голови!”

А черговий „свіжоголовий” виправдався – в нього таки знайшовся відбиток, де оті літери „ЛЬ” були на місці!

Під час „пошуків” він не признався, знайшлася пропажа через тиждень! В його ж портфелі, що лежав на підвіконні.

НЕЗВИЧАЙНЕ ЗМАГАННЯ

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона...

Леонід Глібов, „Журба”, 1859

Думкою ділюсь невтішною –

Як нам бути далі з піснею,

Звуть її давно „Журба”,

За яку йде боротьба!

Боротьба, а чи змагання,

А найбільше – до єднання

Тих, що мають сивину,

В пору перейшли сумну:

Разом журяться вони

Згадуючи дні весни.

Чуєм: -- В нас і три вербиці,

Річка і зелений гай,

Якже нам не зажуриться –

Споминів, хоч одбавляй!

Інший голос із Поділля,

Та й полтавець говорив:

-- Ні, то наша! В ній -- привілля

-- Нашенське! І наш мотив!

Ще хтось третій зголосився:

-- Пісня наша! Подивися –

Верби в цей важкенький час

Більш зажурені у нас!

Пісня всіх заполонила,

Незвичайна у ній сила:

Не одне вже покоління

Проявля своє уміння

Як виконувать її

І солісту, і сім`ї.

-- Ми народним славим хором,

Скільки раз її повторим, --

Нас ніхто не переміг!

На пісеннім фестивалі

Будемо співати й далі –

Шлях її від нас проліг!

...От задав яку задачу

Автор нам з далеких днів!

Я ж розв`язку добре бачу –

Всіх мирити захотів,

І, здається, що не схибив:

Всеукраїнський наш Глібов!

А шукають те місце легко,

Де вродилася вона:

Седнів зовсім недалеко,

Там не лиш верба рясна:

В чернігівській стороні

Співи тільки чарівні!

Гостював там і Тарас,

Що єднатись кликав нас,

То ж даремне це змагання,

Кращим буде гуртування,

Покоління ж не одне

Пісню ту не промине.

Хочу ще сказать вкінці –

Гарні є у нас творці,

Нам би всім отак писалось,

Щоб за нас віки змагались!