* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Зафіранчені вікна услід мені зиркнули скуто.

21:52 19.03.2008

...

Зафіранчені вікна услід мені зиркнули скуто.

Безмаршрутне таксі ледве чутно врізається в ніч.

У навушниках джаз – перевірена протиотрута

проти тебе, печалі й душевних моїх протиріч…

Замуркоче двигун, заспокоїть мене, заколише.

Не спіши мій водію. До ранку ще мрій і видінь,

задушевних розмов... І що далі, то більше і більше

довіряю дорозі… Покинь мене, смутку, покинь…

____________________________________________

Він, Вона.

Щемить…

Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!

І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.

У гіркій безнадії до тебе протягую руки,

прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).

Дім старий, мов катівня замучених музою душ.

Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.

То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,

від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.

Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.

У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!

Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.

У руках моїх крейда магічне окреслює коло,

у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

______________________________________________

Розчинилося літо, неначе одне із видінь,

Заливши позаду курортних історій сувої.

Заховавши купальник, осінню натягую лінь.

До наступного літа безжально прощаюсь з тобою.

Відкладаю натхнення до завтра, до вчора, до літа.

Вимикаю сумління і кутаю мозок в сонливість.

Вже не сонцем палючим - пледом смугастим зігріта.

Засинаю... Надовго... Морфею віддавшись на милість.

______________________________________________

Осіннє

А журавлі летять… І ти летиш…

І осінь відлітає за тобою…

Прийде зима і білою габою

укриє все… А потім… Втім, облиш!

Це буде потім, і мабуть, не з нами.

Ми лишимося в осені. Повір!

Із ніжністю меланхолійних лір,

магічних скрипок… Боги над Богами…

Цей жовтень дні, немов за віршем вірш

без поспіху гортає самотою…

А журавлі летять… І ти летиш…

І осінь відлітає за тобою…

_____________________________________________

Осінь

Моя осінь… Незвідана… Меланхолійна…

Пряде туман, дощем гаптує ранок

І пасма листя жовтого на ґанок

знічев’я кине порухом граційним…

Під стогін вітру й плач старої ліри

бруківкою іде в Старому місті*…

Розхристана в жовтневім падолисті,

така відверта, пристрасна і щира…

____________________________________________

Нових ми не відкрили континентів,

та й не для нас, на жаль, творив ван Рейн.

І ми із тих триклятих абонентів,

яким пізніше спробуйте again

І ми не пахли, як тропічне зілля,

бо ж увібрали весь сигарний дим.

Нехрещені, близькі до божевілля.

І нас давно вважають чортзна-ким.

Ось так творили власну контркультуру,

кохалися, пили терпкий портвейн,

стереотипів руйнували мури,

хоч не для нас творив старий ван Рейн…

_____________________________________________

Кава

Кожен ранок, мов свято, що радо святкуємо двоє.

Ти гірка і гаряча, тепло розливається тілом,

забуваю про все і впадаю в нірвану з тобою,

обіймаю, голублю, даруючи пестощі вміло.

Ледь торкаюсь устами, вдихаючи запах робусти,

шаленію, люблю і лишаюсь з тобою, допоки

ти гірчиш, обпікаєш, і граєшся мною, розпусна!

А від того ще більше жадаю тебе, чорноока.

Тільки ти не надовго, моя італійська коханко.

Випиваю до краплі, до лишку, до самого денця

і з-під ковдри на кухню... Зварити іще філіжанку -

ще хвилину погріти тобою і губи, і серце.

______________________________________________

Я буду чекати – до осені, літа чи смерті.

Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.

Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,

бо всі сторінки в молитовнику пальцями зтерті.

Знов осінь і серце у вирій своє відпускаю -

в мені йому тісно то ж мучити більше не можу.

Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе

і вогким шляхом поведе до безумства чи раю.

Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!

Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.

Знання це ще ближче до газу або підвіконня,

а може до волі - та цього напевне занадто.

___________________________________________

І літо - не літо і сни наче паморозь в травні -

Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.

Твій погляд сприймаю? неначе беззвучний наказ

Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.

І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,

І пальці облизують спритні, голодні вогні.

І вірші не вірші, а просто кавалки страждання,

Папір не витримує, темне чорнило горить.

І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.

Сто років минуло від того холодного травня.

І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні.

Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.

___________________________________________

Ламаються долі і лід на ріці і підбори.

Весна, як чума увірвалася в місто-руїну.

І кров розмиває артерій крихкі коридори.

Сліпа революція мертву народить дитину.

Життя розбавляю вином і солодким дурманом,

І кожного ранку безглузду даю настанову –

Прожити ще день. А увечері в гості до мами -

На каву без цукру, якісь непотрібні розмови.

Мовчіть підлабузники! Лестощів повні кишені!

Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.

По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.

Сліпа революція. Я її грішна дитина...

_____________________________________________

Мовчи і слухай. Пальцями торкнусь

До губ твоїх. Наказую: ні звуку.

Мені цей шум така пекельна мука

І ця юрба сліпа, глуха, сторука,

Неначе страта. В венах гасне пульс.

Кохання квітне в серці, ніби мак.

Мовчи і слухай – проростає зерня.

Із Божої іскри, в святій майстерні,

Вбирає сили, сльози і натхнення.

Неспиту пристрасть, щастя, а відтак

Стає сильніша. Серце відчиняй

І з рук моїх прийми цю квітку дивну,

І не на мить зумій, не на годину

У серці прихистити, мов дитину.

Мовчи і слухай. Квітку не зламай.

________________________________________________

Божеволіє Осінь, відчувши зимове свавілля,

Місто спить тисячами, мільйонами сірих домів,

На узбіччі дерева лиш свідки німого безсилля,

Я втікаю у ніч – за лаштунки сльозливих дощів.

Небо впало в калюжі і всотує сірі краплини,

Кораблі падолисту мандрують струмками з дощу.

Не жалій мене, Музо, бо я вже давно не дитина,

Тільки знай, моя мила, тебе я вже не відпущу

Не мовчи, магнітоло, заграй мені щось романтичне –

Про щасливе кохання, дорогу, самотнє авто,

Що ця осінь надовго, а може дай Бог і навічно,

І ми будемо разом, і нам не завадить ніхто.

Третя ранку, і втома підступно упала на плечі,

Подушок просять скроні, а тіло дивана і сну,

Відкладаю до завтра свою незакінчену втечу

і незнану ніким персональну безжальну війну.

_________________________________________________

Не питай, де мене носило

Всі ці весни, роки, літа,

Я вже зовсім не маю сили,

Я змінилася, я не та.

Завари мені, мамо, чаю,

Розкажи мені, нене, все.

Дідо досі іще співає

Як корівку свою пасе?

А сестри ще немає? В полі?

Двоє діток, але сама?

Трохи, кажеш, малі і кволі?

Ну нічого... Тепер весна.

Памятаю розлогу грушу

І вечерю, і пісню, і...

Я віддам свою грішну душу,

Щоб почути оті пісні

Не питай, де мене носило,

Стільки пройдено тих доріг,

Тільки всі вони, моя мила,

Повертають на твій поріг.

________________________________________________________

Не топлю печалі у вині,

Вечір синій, очі твої – сині.

Силуети тануть в далині.

Скло не крига, не розтане, ні

Я вже не чекатиму. Віднині

Не люблю, не спрагну. На стіні

Завмирають срібно-сиві тіні.

Аріадни нитка увісні -

Допоможе віднайти мені

Шлях додому, очі твої сині...

____________________________

Я ще в серці твоїм, але то вже триває задовго, -

Повертатись пора, і розлуки мені не спинити.

Кораблі на світанку рушають в далеку дорогу.

Прощавай, бо чекають на тебе дружина і діти.

Ще два дні і дві ночі ти маєш, щоб все те забути,

Стерти з пам’яті все, і кохання, – воно таки грішне, -

Мої кучері, очі, вінок з полум’яної рути.

Як забудеш мене - буде дихатись значно вільніше,

Як зумієш забути, то розум одразу вернеться

І розвіється димом любов, і відьомська та сила,

А натомість назавше ти матимеш пустку у серці, -

Власноруч своїй мрії тендітні обрізав ти крила.

Теплі ночі розпусні, що радо на двох ми ділили, -

Тільки спогад тепер, що зігріє серденько лиш трішки.

І когось (не мене!) називатимеш ніжно ти «мила»,

І свого (та не нашого) сина вкладатимеш в ліжко.

Обійми мене, любий, лишилось у нас ще півночі.

Я благаю – цілуй і збреши, що побачимось знову!

І не перші – останні так капають сльози дівочі.

Прощавай, моє се…

захлинулось риданням півслова.

___________________________________________________

Цитьте, демони стоголосі!

Мені смуток, а вам забава.

Вже, боюся, не маю права

доторкнутись твого волосся.

Я не тямлячи зруйнувала -

і кохання твоє, і віру.

Я б торкнулась твоєї шкіри,

та, боюся, цього замало…

Мені справді цього замало…

Що намріялось - не збулося.

Тіштесь, демони стоголосі,

Кину серце вам на поталу.

_____________________________________________________

Я тебе відпускаю! І з вітром розвіюю чари...

Хай засудять і стратять ці заздрісні очі людські!

За кохання твоє і цілунки гарячі й палкі

Не страшуся, коханий, я жодної злісної кари

Я тебе відпускаю! Не заздрю, повір, не кляну…

Випий з перцем горілки і любою стане нелюба.

Хто тобі я, мій милий? Не більше ні менше ніж згуба.

Ми згрішили й сама я сповна заплачу за вину.

Так згрішити… О Боже! За вік не відмитись од бруду.

Не дивись мені в вічі… Я вже божевільна… Іди!

Що лишилось мені? Крижаної напитись води.

Може так я скоріше тебе розкохаю й забуду.

Я по снігу піду, нехай боса, розхристана… Хай!

Може так я втамую вогонь у зболілому тілі…

І присплю своє серце у вічного смутку могилі.

А в цей час твоя жінка весільний роздасть коровай.

Лихоманить мене, чи це ти, чи не ти, чи примара?

Якщо ти, то міцніше за руки тримай - не пусти!

Бо вже бачу я поле й старі дерев’яні хрести…

...Не пущу вже ніколи, кохана, єдина Варваро!

___________________________________________________________

Надвечір’я ясне зорековдрою падає долу.

День натомлений, сірий од мряки осінньої, стих.

Ніби віск, тануть тіні у світлі твого ореолу,

Ніби сніг, тану я від твоїх поцілунків п’янких.

Розчиняюсь в тобі, захлинаюсь тобою і млію,

диво-магія рук твоїх стрімко наближує рай.

Пригортаю тебе - чорнооку, божественну мрію.

І кричу… не від болю, кохання моє, не зважай.

________________________________________________________

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.

Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.

Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.

Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.

В чистий храм неземної чи надто земної любові.

Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.

Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.

І у серці моєму блаженний і радісний щем.

Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.

Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

А ніч така – забутись у коханні!

Хоч можна в житі чи копиці сіна.

Шалені зойки, пестощі, зітхання

і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди

Такий гарячий, пристрасний і милий.

Години дві з тобою ще побуду,

(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні

за цілу ніч не змарнували й хвильки.

І я ще тиждень колосочки житні

вичісувала з голови... й не тільки.

____________________________________________

Мої кошенята

Вкладаю спати кошенят:

одне, два, три, чотири, п'ять.

Одне руде, сіренькі інші.

Ну годі нявкати, тихіше!

Не можна в ліжко, горе з вами -

нас всіх шістьох насварить мама.

Отож хутчіш лягайте спати,

мої маленькі кошенята.

____________________________________________________

Я буду чекати – до завтра, до літа чи смерті,

Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.

Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,

Бо всі сторінки в молитовнику пальцями стерті.

Знов осінь, і серце у вирій своє відпускаю -

В мені йому тісно, то ж мучити більше не можу.

Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе

І вогким шляхом поведе до безумства чи раю.

Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!

Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.

Знання - це ще ближче до леза або підвіконня,

А може до волі - та це вже, напевне, занадто.

_______________________________________________________

Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,

і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…

Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…

А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…

Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі

мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».

Залишатись твоєю для мене - конати поволі.

А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…

Я за крила любові платитиму щедро сльозами.

Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.

Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.

Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.

Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.

Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).

Ми вже разом, і це означає - я вільна

від журби, від безсоння і сірого смутку.

_________________________________________________

Ніч

Нам мовчатиме ніч про безсоння відчужених бранців.

Місто спить, ані звуку, лиш вітер лютує і свище.

Зорі в небі – лиш привід дахам зустрічати коханців.

Прохолода – лиш привід до тебе притиснутись ближче.

Очі скажуть ще більше обридливих, ницих розмов.

Замість тисячі слів, замість сотні пустих обіцянок

Помовчімо, коханий, про зло і добро, про любов.

Не постукавши в двері, на землю спустився світанок.

__________________________________________________________

Одним теплом ми грілися колись,

один рушник нам пов’язав зап’ястя,

але нажаль, а втім, мабуть на щастя

дороги наші згодом розійшлись.

Так рвався грім, мов кашель із грудей

і падав дощ, як грона винограду.

В тобі знайшла одну єдину ваду:

ти був глухий і черствий до людей.

То ж відпусти, коханий, не тримай,

бо клітка золота - мов гільйотина,

я – пристрасті осінньої дитина,

з вогнем у серці... Вибач, прощавай...

______________________________________________________