Зафіранчені вікна услід мені зиркнули скуто.
21:52 19.03.2008
...
Зафіранчені вікна услід мені зиркнули скуто.
Безмаршрутне таксі ледве чутно врізається в ніч.
У навушниках джаз – перевірена протиотрута
проти тебе, печалі й душевних моїх протиріч…
Замуркоче двигун, заспокоїть мене, заколише.
Не спіши мій водію. До ранку ще мрій і видінь,
задушевних розмов... І що далі, то більше і більше
довіряю дорозі… Покинь мене, смутку, покинь…
____________________________________________
Він, Вона.
Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.
Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.
В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.
Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.
______________________________________________
Розчинилося літо, неначе одне із видінь,
Заливши позаду курортних історій сувої.
Заховавши купальник, осінню натягую лінь.
До наступного літа безжально прощаюсь з тобою.
Відкладаю натхнення до завтра, до вчора, до літа.
Вимикаю сумління і кутаю мозок в сонливість.
Вже не сонцем палючим - пледом смугастим зігріта.
Засинаю... Надовго... Морфею віддавшись на милість.
______________________________________________
Осіннє
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
Прийде зима і білою габою
укриє все… А потім… Втім, облиш!
Це буде потім, і мабуть, не з нами.
Ми лишимося в осені. Повір!
Із ніжністю меланхолійних лір,
магічних скрипок… Боги над Богами…
Цей жовтень дні, немов за віршем вірш
без поспіху гортає самотою…
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
_____________________________________________
Осінь
Моя осінь… Незвідана… Меланхолійна…
Пряде туман, дощем гаптує ранок
І пасма листя жовтого на ґанок
знічев’я кине порухом граційним…
Під стогін вітру й плач старої ліри
бруківкою іде в Старому місті*…
Розхристана в жовтневім падолисті,
така відверта, пристрасна і щира…
____________________________________________
Нових ми не відкрили континентів,
та й не для нас, на жаль, творив ван Рейн.
І ми із тих триклятих абонентів,
яким пізніше спробуйте again
І ми не пахли, як тропічне зілля,
бо ж увібрали весь сигарний дим.
Нехрещені, близькі до божевілля.
І нас давно вважають чортзна-ким.
Ось так творили власну контркультуру,
кохалися, пили терпкий портвейн,
стереотипів руйнували мури,
хоч не для нас творив старий ван Рейн…
_____________________________________________
Кава
Кожен ранок, мов свято, що радо святкуємо двоє.
Ти гірка і гаряча, тепло розливається тілом,
забуваю про все і впадаю в нірвану з тобою,
обіймаю, голублю, даруючи пестощі вміло.
Ледь торкаюсь устами, вдихаючи запах робусти,
шаленію, люблю і лишаюсь з тобою, допоки
ти гірчиш, обпікаєш, і граєшся мною, розпусна!
А від того ще більше жадаю тебе, чорноока.
Тільки ти не надовго, моя італійська коханко.
Випиваю до краплі, до лишку, до самого денця
і з-під ковдри на кухню... Зварити іще філіжанку -
ще хвилину погріти тобою і губи, і серце.
______________________________________________
Я буду чекати – до осені, літа чи смерті.
Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.
Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,
бо всі сторінки в молитовнику пальцями зтерті.
Знов осінь і серце у вирій своє відпускаю -
в мені йому тісно то ж мучити більше не можу.
Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе
і вогким шляхом поведе до безумства чи раю.
Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!
Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.
Знання це ще ближче до газу або підвіконня,
а може до волі - та цього напевне занадто.
___________________________________________
І літо - не літо і сни наче паморозь в травні -
Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.
Твій погляд сприймаю? неначе беззвучний наказ
Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.
І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,
І пальці облизують спритні, голодні вогні.
І вірші не вірші, а просто кавалки страждання,
Папір не витримує, темне чорнило горить.
І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.
Сто років минуло від того холодного травня.
І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні.
Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.
___________________________________________
Ламаються долі і лід на ріці і підбори.
Весна, як чума увірвалася в місто-руїну.
І кров розмиває артерій крихкі коридори.
Сліпа революція мертву народить дитину.
Життя розбавляю вином і солодким дурманом,
І кожного ранку безглузду даю настанову –
Прожити ще день. А увечері в гості до мами -
На каву без цукру, якісь непотрібні розмови.
Мовчіть підлабузники! Лестощів повні кишені!
Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.
По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.
Сліпа революція. Я її грішна дитина...
_____________________________________________
Мовчи і слухай. Пальцями торкнусь
До губ твоїх. Наказую: ні звуку.
Мені цей шум така пекельна мука
І ця юрба сліпа, глуха, сторука,
Неначе страта. В венах гасне пульс.
Кохання квітне в серці, ніби мак.
Мовчи і слухай – проростає зерня.
Із Божої іскри, в святій майстерні,
Вбирає сили, сльози і натхнення.
Неспиту пристрасть, щастя, а відтак
Стає сильніша. Серце відчиняй
І з рук моїх прийми цю квітку дивну,
І не на мить зумій, не на годину
У серці прихистити, мов дитину.
Мовчи і слухай. Квітку не зламай.
________________________________________________
Божеволіє Осінь, відчувши зимове свавілля,
Місто спить тисячами, мільйонами сірих домів,
На узбіччі дерева лиш свідки німого безсилля,
Я втікаю у ніч – за лаштунки сльозливих дощів.
Небо впало в калюжі і всотує сірі краплини,
Кораблі падолисту мандрують струмками з дощу.
Не жалій мене, Музо, бо я вже давно не дитина,
Тільки знай, моя мила, тебе я вже не відпущу
Не мовчи, магнітоло, заграй мені щось романтичне –
Про щасливе кохання, дорогу, самотнє авто,
Що ця осінь надовго, а може дай Бог і навічно,
І ми будемо разом, і нам не завадить ніхто.
Третя ранку, і втома підступно упала на плечі,
Подушок просять скроні, а тіло дивана і сну,
Відкладаю до завтра свою незакінчену втечу
і незнану ніким персональну безжальну війну.
_________________________________________________
Не питай, де мене носило
Всі ці весни, роки, літа,
Я вже зовсім не маю сили,
Я змінилася, я не та.
Завари мені, мамо, чаю,
Розкажи мені, нене, все.
Дідо досі іще співає
Як корівку свою пасе?
А сестри ще немає? В полі?
Двоє діток, але сама?
Трохи, кажеш, малі і кволі?
Ну нічого... Тепер весна.
Памятаю розлогу грушу
І вечерю, і пісню, і...
Я віддам свою грішну душу,
Щоб почути оті пісні
Не питай, де мене носило,
Стільки пройдено тих доріг,
Тільки всі вони, моя мила,
Повертають на твій поріг.
________________________________________________________
Не топлю печалі у вині,
Вечір синій, очі твої – сині.
Силуети тануть в далині.
Скло не крига, не розтане, ні
Я вже не чекатиму. Віднині
Не люблю, не спрагну. На стіні
Завмирають срібно-сиві тіні.
Аріадни нитка увісні -
Допоможе віднайти мені
Шлях додому, очі твої сині...
____________________________
Я ще в серці твоїм, але то вже триває задовго, -
Повертатись пора, і розлуки мені не спинити.
Кораблі на світанку рушають в далеку дорогу.
Прощавай, бо чекають на тебе дружина і діти.
Ще два дні і дві ночі ти маєш, щоб все те забути,
Стерти з пам’яті все, і кохання, – воно таки грішне, -
Мої кучері, очі, вінок з полум’яної рути.
Як забудеш мене - буде дихатись значно вільніше,
Як зумієш забути, то розум одразу вернеться
І розвіється димом любов, і відьомська та сила,
А натомість назавше ти матимеш пустку у серці, -
Власноруч своїй мрії тендітні обрізав ти крила.
Теплі ночі розпусні, що радо на двох ми ділили, -
Тільки спогад тепер, що зігріє серденько лиш трішки.
І когось (не мене!) називатимеш ніжно ти «мила»,
І свого (та не нашого) сина вкладатимеш в ліжко.
Обійми мене, любий, лишилось у нас ще півночі.
Я благаю – цілуй і збреши, що побачимось знову!
І не перші – останні так капають сльози дівочі.
Прощавай, моє се…
захлинулось риданням півслова.
___________________________________________________
Цитьте, демони стоголосі!
Мені смуток, а вам забава.
Вже, боюся, не маю права
доторкнутись твого волосся.
Я не тямлячи зруйнувала -
і кохання твоє, і віру.
Я б торкнулась твоєї шкіри,
та, боюся, цього замало…
Мені справді цього замало…
Що намріялось - не збулося.
Тіштесь, демони стоголосі,
Кину серце вам на поталу.
_____________________________________________________
Я тебе відпускаю! І з вітром розвіюю чари...
Хай засудять і стратять ці заздрісні очі людські!
За кохання твоє і цілунки гарячі й палкі
Не страшуся, коханий, я жодної злісної кари
Я тебе відпускаю! Не заздрю, повір, не кляну…
Випий з перцем горілки і любою стане нелюба.
Хто тобі я, мій милий? Не більше ні менше ніж згуба.
Ми згрішили й сама я сповна заплачу за вину.
Так згрішити… О Боже! За вік не відмитись од бруду.
Не дивись мені в вічі… Я вже божевільна… Іди!
Що лишилось мені? Крижаної напитись води.
Може так я скоріше тебе розкохаю й забуду.
Я по снігу піду, нехай боса, розхристана… Хай!
Може так я втамую вогонь у зболілому тілі…
І присплю своє серце у вічного смутку могилі.
А в цей час твоя жінка весільний роздасть коровай.
Лихоманить мене, чи це ти, чи не ти, чи примара?
Якщо ти, то міцніше за руки тримай - не пусти!
Бо вже бачу я поле й старі дерев’яні хрести…
...Не пущу вже ніколи, кохана, єдина Варваро!
___________________________________________________________
Надвечір’я ясне зорековдрою падає долу.
День натомлений, сірий од мряки осінньої, стих.
Ніби віск, тануть тіні у світлі твого ореолу,
Ніби сніг, тану я від твоїх поцілунків п’янких.
Розчиняюсь в тобі, захлинаюсь тобою і млію,
диво-магія рук твоїх стрімко наближує рай.
Пригортаю тебе - чорнооку, божественну мрію.
І кричу… не від болю, кохання моє, не зважай.
________________________________________________________
Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.
Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.
Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.
А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.
Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).
Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.
____________________________________________
Мої кошенята
Вкладаю спати кошенят:
одне, два, три, чотири, п'ять.
Одне руде, сіренькі інші.
Ну годі нявкати, тихіше!
Не можна в ліжко, горе з вами -
нас всіх шістьох насварить мама.
Отож хутчіш лягайте спати,
мої маленькі кошенята.
____________________________________________________
Я буду чекати – до завтра, до літа чи смерті,
Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.
Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,
Бо всі сторінки в молитовнику пальцями стерті.
Знов осінь, і серце у вирій своє відпускаю -
В мені йому тісно, то ж мучити більше не можу.
Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе
І вогким шляхом поведе до безумства чи раю.
Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!
Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.
Знання - це ще ближче до леза або підвіконня,
А може до волі - та це вже, напевне, занадто.
_______________________________________________________
Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,
і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…
Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…
А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…
Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі
мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».
Залишатись твоєю для мене - конати поволі.
А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…
Я за крила любові платитиму щедро сльозами.
Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.
Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.
Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.
Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.
Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).
Ми вже разом, і це означає - я вільна
від журби, від безсоння і сірого смутку.
_________________________________________________
Ніч
Нам мовчатиме ніч про безсоння відчужених бранців.
Місто спить, ані звуку, лиш вітер лютує і свище.
Зорі в небі – лиш привід дахам зустрічати коханців.
Прохолода – лиш привід до тебе притиснутись ближче.
Очі скажуть ще більше обридливих, ницих розмов.
Замість тисячі слів, замість сотні пустих обіцянок
Помовчімо, коханий, про зло і добро, про любов.
Не постукавши в двері, на землю спустився світанок.
__________________________________________________________
Одним теплом ми грілися колись,
один рушник нам пов’язав зап’ястя,
але нажаль, а втім, мабуть на щастя
дороги наші згодом розійшлись.
Так рвався грім, мов кашель із грудей
і падав дощ, як грона винограду.
В тобі знайшла одну єдину ваду:
ти був глухий і черствий до людей.
То ж відпусти, коханий, не тримай,
бо клітка золота - мов гільйотина,
я – пристрасті осінньої дитина,
з вогнем у серці... Вибач, прощавай...
______________________________________________________