* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

І син Богдан, і дочки – Оля і Олеся,

21:46 17.03.2008

* * *

І син Богдан, і дочки – Оля і Олеся,

Малюють синьо-жовті прапори...

Вкраїна вільна. Сталося. Збулося!

Невже ти, Боже, справді є вгорі!

* * *

Неба синь, неба синь

І лани золотистого хліба.

І тополі стрункі,

І калина червона в гаю.

Все це батьківський край,

Все це рідна земля.

Це моя народилась

Вкраїна.

* * *

Вже парує земля, тане сніг, тане сніг

Україно, надія єдина.

Ми тобі, наша рідна, впадемо до ніг,

І спитаєм, де наша провина.

А той біль у душі, вже бринить як весна,

І приходить, як повінь-надія.

Україно моя, жовто-синя ясна,

Ти прокинулась, кожен радіє...

На майдані біля Софії.

Софія дзвонить, мідний звук зроня,

В жовто-блакитне море на майдані.

Богдане, залишай свого коня,

Іди до нас в малиновім жупані.

Не злізе, скам’янів уже навік.

Не встане із своєї домовини.

Ніколи не підніме вже повік

До рідної своєї України.

А що Вкраїна? Знов встає з колін,

А де ж гетьмани, кобзарі, поети?

Ідуть, ідуть Богдану на поклін,

З туману виглядають силуети.

Ідіть, ідіть, потомки козаків,

Знайдіть могили, замки і руїни.

Це все, що залишилося з віків –

Трагедія і слава України.

Софія дзвонить, мідний звук зроня,

В жовто-блакитне море на майдані,

А він летить, ніхто вже не спиня,

Кінь волі не загнузданий в тумані.

Січ

Мала й Велика Хортиця,

І страшний Дід-поріг

В Дніпрові хвилі горнеться.

Козацький трубить ріг.

Кругом майдану курені,

Вартові біля веж...

Тут, люльками прокурені,

Степи стоять без меж.

Козацькі могили

Говорять у полі могили,

Облиті у кров і ропу,

Чи дзвони над ними дзвонили,

Чи скиглила чайка в степу?

Чи там червоніла калина,

Чи вдови оплакали їх?

Чи згадує ще Україна,

Синів легендарних своїх?..

Говорять, шепочуть могили,

Козацькі могили в степу.

Чи дзвони над ними дзвонили,

Чи крикнув пугач лиш: „пугу!...”

Кармелюк

Дивляться в Смотрич неприступні вежі

З холодною байдужістю бійниць.

Знову Поділлям пронеслись пожежі,

То тут, то там – спалахи багряниць.

Стара фортеця, Кам’янець на скелях,

Холодний вартового чути стук.

Тут кам’яна, задушлива оселя,

Вже третій раз томивсь тут Кармелюк.

Горить Меджибіж і горить Проскурів,

Горять маєтки тисячами свіч.

До Кам’янця під охорону мурів

Пани тікають. У пожарі ніч.

Зима. Сибір. Четвертий раз неволя.

Кругом тайга. Вітер, мороз і сніг.

Та він вже чує запах лугу, поля...

І знов кайдани падають до ніг.

Давно минули ті тривожні роки,

Про нього книгу я беру до рук.

Старий Лютичів чує його кроки.

Гуляв Поділлям славний Кармелюк...

Рідна мова

То замріяно журлива.

То весела і дзвінка...

Рідна мова, наче злива,

Розливайся, як ріка.

Розливайся, наче повінь,

Не в своєму лиш коші:

Як в Тарасовому слові,

Як у Лесиній душі.

Мова

Душі народу глибина,

Її невичерпна скарбниця.

Неопалима купина,

Народна мова мов зіниця.

Іду до твого джерела,

Ти ще жива, ти ще хвилюєш.

Шевченка мово, ти жива,

І вічно жити в світі будеш.

Наче сопілка, ти звучиш,

Устами Лесі Українки.

Франка ти тугою кричиш,

Рідна і чиста до краплинки.

І Рильський - батько так збирав

Її розсипані перлини.

Любив, і славив, і плекав

Він щиру мову України.

* * *

Ось Київ, і Хрещатик, і Дніпро,

Парад каштанів і краса Софії.

І ніжна прохолодь метро,

Й одвічні мрії, мрії, мрії.

Душа – вогонь, і думки тятива, –

То перед нами постать жінки,

У парку стала, мов жива,

Скульптура Лесі Українки.

* * *

Летить гривастий кінь,

Не загнуздать нікому.

Збувається. Амінь.

На терені людському.

Чи справді ти прийшла,

Довго чеканна воля,

Вкраїнонька знайшла

Стежку до свого поля?

Страждань не знав ще світ,

Як, рідна, ти зазнала.

Калини знову цвіт,

Калина забуяла.

Летить гривастий кінь,

Не знаючи зупину.

Вставайте із колін,

Рятуйте Україну!

* * *

Чорнобиль виє і кричить,

Неначе сич у полі.

Душа болить, душа болить,

І ми вже не на волі.

Ми наче бранці всі його,

Усі ми – як ті птахи,

Що день і ніч туди летять,

Не знаючи про жахи.

Летять в Чорнобиль журавлі,

Летять на свої муки.

На Українській цій землі,

Де горе і розлуки.

Б’є на Софії дзвін, гуде,

Здригається аж Київ.

Де ж ти, Вкраїно, була де,

Що стронцій очі виїв?!

Вся нечисть в кров твою тече,

Дніпром твоїм могутнім.

І сором, люди, нас пече,

Де ж ми були в час смутній?!

Чому не вийшли я тепер,

Не вдарили у дзвони?

Поки народ наш не помер –

Моліться на ікони.

Моліться, люди, та не спіть,

Моліться та вставайте.

Невже з нас мало лихоліть?

Пильнуйте, пам’ятайте!

* * *

Теребовля, Теребовля,

Сивий замок наче в сні.

Теребовля – моя доля

І мого кохання дні.

На підзамчі стежка в’ється

І здається, вдалині

Князь Василько знов пронісся

На гарячому коні.

* * *

Над Теребовлею дощі,

Скрізь парасольки і плащі.

І мокне ліс, і мокне сад,

Над старим замком листопад.

Над Теребовлею дощі,

Слова колючі, мов кущі.

Змиває дощ усі сліди,

Чи я повернуся сюди?

* * *

За снігами видніє село,

Сплять запорошені хати.

В полі стежину мою замело,

Але мені не вертати.

Десь тут надії і мрії мої,

Солодко сплять під горою.

Десь тут шептали мені гаї

І не давали спокою...

* * *

Село Човгузів – то моя земля.

Мої тополі і мої криниці...

І чорні, як смола, мої поля,

І золото дозрілої пшениці.

Я, як завжди іду через поля:

Там Полква ген тече попід горою

І мати, я впізнав, іде моя,

Мене чекає ранньою порою.

* * *

Під горою стежина біжить...

І згубитись не може віками.

Тут село Човгузів лежить,

Поміж ріками і ставками.

Україна моя між хлібів,

Рідна, мила моя, незбагненна,

Я на твому роздоллі дозрів

І земля ця для мене священна.

Повернулись мої журавлі

Якось ранньою знову порою,

А дитинство лишилось в селі

Поміж хатами, попід горою.

* * *

Літає ластівка до хати,

Мовчать замріяні млини.

Моя вже посивіла мати,

Не любить згадувать війни.

Її думки мов павутини:

„О, доле, війни відведи...”,

усмішку матері й дитини

я хочу бачити завжди.

Мамі

Вечірня тиша падає до ніг

І сонце за селом лягає спати.

А ти мене чекаєш із доріг

І знову йдеш засмучена до хати.

Надія у твоїх живе очах,

У клопотах твоїх немає краю.

Скільки роботи в тебе на плечах?

Свої борги сплатити як, не знаю.

Чи можу я сплатити ці борги?

Я все життя в боргу перед тобою.

Вертаюся на рідні береги,

Везу любов до тебе я з собою.

* * *

Вишивала мама долю на рушник,

Не один, не два дні, а цілий свій вік.

Вишивала мама мальви і калину –

Зацвіли ці квіти на всю Україну.

Вишивала мати темними ночами –

Квіти, наче діти, стали перед нами.

Вишивала мама, сина колисала,

Колискову пісню синові співала.

Вишивала мама пісню для народу,

А осінні вітри взяли її вроду.

Вишивала мама, синів проводжала,

Синам у дорогу рушники давала.

Батькові сльози

Осінній сад у сумовитій прозі,

І хворий батько вийшов на поріг.

Останній раз прощались на дорозі,

І вперше сльози сипались до ніг.

Заплакав батько. Прогриміли грози.

Неначе йшли навіки в небуття.

Гіркі, немов полин, у батька сльози,

Вони збирались все його життя.

Я ще не знав, що він зібравсь в дорогу,

Я ще не знав, що залишає нас.

Що сльози ці, немов пересторогу,

В сумне прощання вилив він нараз.

Помер наш батько, і душа тремтіла,

Душили сльози, бігли ми з доріг.

А у світлиці бездиханне тіло...

Світило сонце, випав перший сніг.

І чи журилась його Україна,

Бо не дзвонили дзвони навкруги?

Ховали вчителя, простого її сина,

Що так любив її. Мовчали береги.

Мовчали береги, мовчало поле,

Мовчали вишні, яблуні і дім.

Кричала мати. Доле, доле!

Невже минає все на світі цім?

* * *

Відшуміли в полі громовиці,

Райдуга підперла небосхил.

Я дивлюсь у світ бентежній птиці,

Думкою торкаюсь її крил.

Яблука блищать червонобокі,

Дощовими краплями тремтять.

Соняхи дозрілі, сонцеокі,

Віщо попід хатою стоять.

Волошки

Сині волошки, сині,

Снились мені нині.

Синій туман, синя мить.

Синій світанок бринить.

Світанкова дорога

Чому в серці тривога,

В листопадові дні?

Світанкова дорога

Усміхнулась мені.

Стежка знов мене кличе,

До села, до села...

Бо там вітер шепоче,

Пожовтіла трава.

І тополі у полі,

І калина в саду, –

Все так рідне до болю,

Знов до вас я іду...

Першій вчительці

Ми – немов маленькі лелеча та

Прилетіли вчитися читати.

Вчителько, наша духовна мати,

Ти навчала думати, читати

Ось цвіте акація духмяна,

Ми тебе все любимо так само

І несем тобі весняні квіти,

Пустотливі й милі твої діти.

Із шкільного ти вела порогу,

У життя незвідану дорогу.

Вчила нас, як треба чесно жити,

Батьківщину як свою любити.

Тож чому сумують твої очі,

Що дивились в зошити щоночі?

Сивина лягла на твої скроні, –

Пробігають молодості коні.

Вчителько наша, найперша в світі,

Ти навчала мріяти й радіти.

І любити вчила рідну мову,

Материнську мову, колискову.

А життя вже кличе нас в дорогу,

Із шкільного рідного порогу.

І прийшли тебе ми привітати,

Вчителько наша – духовна мати.

Тополі

Дорогою мчали замилені коні,

Лишався позаду закурений шлях...

А ви все стояли в тривожнім полоні,

Тополі, тополі у рідних полях.

Курились війною шляхи України

І кров аж кипіла в жорстоких боях,

А ви все шуміли. Навколо руїни,

Тополі, тополі в зелених гаях.

Вже фронт покотився на захід далеко,

Лишились могили і рани землі.

Ось вже перемога. Кружляє лелека,

Тополі шепочуть в зеленім гіллі.

Дороги, дороги, як згадка дитинства,

Дороги бентежні, дороги весни.

Високі тополі, мов знак материнства,

Стоять на сторожі життя і краси.

* * *

Мов перископи, соняхи в городі,

Шукають сонце зранку до зорі.

Сидить ворона чорна на колоді

І щось шукає в вербовій корі.

Стоять кульбаби, шапками накриті,

Парчеві хустки в’яжуть павуки.

Бентежаться росинки, тінню вкриті,

Смакують вишні пустуни шпаки.

Жнива

Хлібом запахло, хлібом,

Яблуко вітер стряс...

Зорі під чистим небом

Місяць одвічно пас.

Стерні кругом, стерні,

Лиш зеленіє трава.

На осінньому терені

Одзолотились жнива.

Житнім запахло хлібом,

Мати пече пиріжки.

Борозни чистим небом –

Від літаків батіжки.

Осінь

Гарячу осені палітру,

Одхолодили вже дощі.

Клена листки в пориві вітру,

Летять, торкаючись душі.

Нечутні павутиння струни

У посумнілому саду.

Так низько хмари, як чавунні,

Попід горою на виду.

Журавлі

Збігають до річки струмочки ярами,

Дороги розкисли в моєму селі.

А я приїжджаю на зустріч із вами,

Чи ви прилетіли, мої журавлі?

Змолоченим житом вже літо згасає,

Червоні циганки жевріють в саду...

А мати в дорогу мене виряджає,

І завтра я вдосвіта з хати піду.

Візьму на дорогу і руту, і м’яту,

І жменю землиці візьму на ріллі.

За гаєм оглянусь на батькову хату

І теж одлечу, як і ті журавлі.

* * *

Мчать на волі дикі коні,

Вже пов’яли полини

У степу, мов у полоні,

Голубої далини.

Та у полі, Дикім полі,

Де ходили чумаки,

Гарцювали хлопці волі,

Запорізькі козаки.

У степу залізні коні,

І порогів вже нема.

Скіфську бабу лиш на полі,

Вітер досі обніма.

Коні

Ой ви, коні, необ’їжджені, гривасті,

Хто вас, мої воронії, буде пасти.

На світанку хто вас виведе до лугу,

Хто вам, коники, повіда мою тугу?

Ой ви, коники, розгнуздані, з Полісся,

Де Чорнобиль Чорним Вороном пронісся.

Любі коники, мчите ви через Зону,

Летите ви, і нема для вас припону.

Ой ви коні воронії і булані,

Посріблились ваші гриви у тумані.

Хто вас буде вартувати в темні ночі,

Хто вам буде дивитися вірно в очі?..

* * *

Летить кінь вороний

Забілілими полями,

Землю мерзлу копитами

Креше рідну до крові...

Летить кінь вороний,

Незагнузданий, шалений,

Через поле, через яр,

Через луг, через туман...

Летить кінь вороний

Неосідланий, необ’їжджений.

Вітер гриву тримає,

Та не втримає.

* * *

На яблуні-дичці листки облетіли,

По жовтому листі ідемо ми вбрід...

Журавлики наші, ви вже відлетіли,

На рідній Вкраїні лишаєте слід.

Однісіньке яблуко осінь зігріло.

Блищить від дощу, зігріваючи сад.

І наше кохання, мабуть, не дозріло,

І ти вже пішла, не вернешся назад.

Назавжди пішла, і без тебе ці ночі,

Як темінь якась у сутані думок...

В душі, у моїй, віддзеркалились очі,

І в серці моєму – кохання струмок.

Твої руки

Жінко, дивлюсь на тебе,

Коли не відаєш ти...

Білі листки паперу.

Руки торкають твої.

Білі листки паперу,

Білий навколо світ...

Знову відчиняються двері,

Руки ніжні твої.

Жінко, приходить осінь.

Стежки замете зима.

Руки твої ще й досі

Мерзнуть в моїх очах.

* * *

Такий дурний. Я знову закохався,

На скронях сивина...

Можна було б обережнішими бути...

Вже тиждень не вмикаю телевізор,

Падаю лицем на подушку

І дивлюсь на тебе.

Ти поїхала.

А я ніби прив’язаний до тебе –

Морським вузлом.

Лікарю, вилікуй себе сам –

Від кохання:

Викличи свою душу „швидку допомогу”.

Ти казала:

– Які ми дурні, нема на нас бога.

А я думав:

– мабуть, бог є...

коли ми такі дурні і такі щасливі.

Я не здурів. Я побачив тебе з іншим.

І подумав: „Який я жалюгідний”.

Коли б можна було перемотати життя

Назад ­ ти б знову прийшла до мене.

Дні минають. Чи кохання пройде?

А життя навіки промине...

* * *

Я вперше бачу жінку у тобі:

Такі тендітні і округлі плечі...

І тільки очі ще бажають втечі,

А тіло я забрав уже собі.

* * *

Цвіте верес на фініші літа,

Скоро вересень прийде до нас.

Під ногами стерня після жита...

На душі від кохання стерня.

Матіола

Літо, цвіте матіола,

Вечір, смеркання, ніч.

Тихо, як тихо навколо,

Небо із тисячі свіч...

Місця ген срібне коло,

Твого цілунку мить.

Ніжно цвіте матіола,

Кличе у ніч і п’янить.

* * *

Приходить субота,

Неділя, неділька...

Тривоги, робота, –

Чекаю знов понеділка.

І так кожен тиждень,

І так без краю.

Приходжу до тебе,

Чекаю.

І ти не знаєш,

Що я тебе кохаю.

* * *

Над вуликом кружляють бджоли,

Цвітуть черешні біля школи.

О, неповторна ніжна мить,

Перше кохання, ніч бринить...

Тривожна музика бджолина,

Пливе човном весняна днина.

Ось ти ідеш, у серці щем

І пахне медом, і дощем.

Схилили в воду верби віти,

Як боляче тебе любити!

Коли не любиш ти мене,

Коли ж кохання це мине...

* * *

Завтра прощання час,

Роки пливуть, мов човни.

Більш не прийде до нас

Чарівність диво-весни.

Очі твої в сльозах,

Губи твої – мов вишні:

Загубились в садах

Думки мої колишні.

Багрянів небокрай,

Вже догоряло літо.

Ти мене не чекай –

В маках червоне жито...

* * *

Спалахнув світанок.

Добрий ранок, люба!

У твому коханні

Сонце вже горить.

Для когось усмішка,

А для мене згуба.

Що мені робити,

Щоб тебе зустріть?

Де ж тебе зустріти,

Що тобі сказати.

Я ж бо добре знаю,

Інший в твоїх снах...

Але свому серцю

Мушу я брехати

І сміятись мушу

З тугою в очах.

То ж чому я ходжу

По твоїй стежині

І чому не скажу,

Що тебе люблю?

Спалахнув світанок...

Добрий ранок, люба!

У твому коханні

Сонце вже горить...

Для когось усмішка,

А для тебе згуба,

Що мені зробити,

Щоб тебе забуть?..

* * *

Прийди до мене хоч востаннє,

Сльозами стежку пророси.

Там, де згубилося кохання,

Білі троянди пронеси.

Минає все, минає осінь,

Летять кружляючи листки.

Забуть не можу твої коси,

Твої неписані листи...

* * *

Вечір впав під гору

В цю весняну пору.

Упав собі ниць –

Пора вечорниць.

Ніч поля накрила,

Розпустила крила.

І гадаєш ти,

Йти чи не іти...

* * *

Осені ще не було...

Ти мені з літа зробила осінь.

Ти мені з ночей зробила пекло,

Й безмірно довгими стали дні.

Осені ще не було...

Мов божевільний,

Я летів у зрілі роки.

І лише тепер

Я згадав про дитинство –

Пору закоханості у світ.

* * *

Заплівши маки у свої косиці,

Удалині колосяться жита.

Блищить вода у польовій криниці

І польова волошка відцвіта.

Схилився смуток до причілку хати.

В туманному серпанку береги.

Я буду цілий вік тебе чекати

Із серцем, переповненим жаги.

І мокрі вишні на вуста так схожі,

Іскряться, як бурштин на висоті.

Десь забарились дні мої погожі,

Самого залишили в самоті.

* * *

Твої уста, твої руки,

Безмірно мені дорогі.

І муки, кохання муки

Вийшли з берегів.

А ти походиш поруч,

Очі твої – як лід.

У кохання повені

Не знайду я слід.

У кохання повені,

У водоспаді думок,

Чи поверне човен

У тихий струмок?..

* * *

Ти повернулась не та

Через багато років.

І не твої уже уста,

І не твої вже кроки.

І ця молитва не твоя

І не твоя усмішка.

Але ж не той уже і я,

Я – вже філософ трішки.

* * *

Завтра осінь.

Прощання час.

Світанок. Просинь

Зустріне нас.

Цілунки, сльози,

Сумні слова.

Минули грози –

Осінь жива.

* * *

Не треба згадувать, не треба,

Все промайнуло, все пройшло:

І громи, й райдуги, дзвін неба,

Й моєї юності село.

І перші дотики долоні,

І перші сльози, ти прости...

Мабуть, то я був у полоні

І вартувала мене ти.

* * *

Усе, що в мене в душі, тобі

Сказати нині я не смів.

І очі твої голубі,

Купаються в подиві снів.

І губи твої, як сливи,

Вологі після дощу.

Мені хотілося зливи,

Не йди, почекай, я прошу.

Залюднене море вокзалу

Із шумом воронячих зграй...

І холодно ти проказала:

„З тобою так нудно. Прощай”.

* * *

Боляче, Боже, мені

У дощові ці дні.

Крає серце ножем

Зрада, зрада з дощем.

Сиплять сльози в траву,

Ятрять душу живу.

Будять вночі і вдень

Дзвоники: „Дзень, дзень...”

Туга пливе з-за пліч

І все частіше в ніч.

Вранці впаде в туман...

Правда це чи обман?

* * *

Ой, Боженьку, що я роблю,

Ти близький і добрий в ці ночі.

Ріднесенький, як я люблю,

Коли цілуєш і губи, і очі.

О, мамочко рідна моя,

О світку мій милий і ясний,

Ще вчора була собі іншою я,

То де ж ти узявся, коханцю нещасний?

* * *

У тумані одвічних мрій,

Залишились твої сліди.

І вертається образ твій,

Як весло до води.

Я не можу тебе знайти,

Загубилися почуття.

Стала білою чайкою ти,

В міражі з небуття.

* * *

Підкрались до вікон тривоги,

Хоч у палаті всі вже сплять...

Вогні „швидкої допомоги”

В нічному місті мерехтять.