* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

- - -

14:08 13.11.2007

- - -

Оринка Григоренко

- - -

І тихий безлад в голові

спокійній досі.

ступаю в іній по траві

і ноги босі

хрумтять мереживом ламким

в північній тиші

Вбиваю холоду кілки у ступні нішу

- - -

Молюсь твоим глазам… Прекрасней

Их глубины нет в жизни сей…

Нет ничего любви напрасней:

Страдать от счастья в вихре дней.

Ты не зовёшь, - я голос слышу

Ты не грустишь, - я вся в слезах

Зачем.… Ведь эта радость свыше:

Жить в счастье с журавлём в руках.

В потёмках, в страха паутине

Блуждаю тихо среди дня -

Неужто в жизненной рутине

Нам хватит нашего огня?

Мир полон страсти и насилий

Ты - полон жизни и мечты…

В плену у мыслей, как Вергилий -

Слепой в объятьях красоты.

Боюсь внезапно испариться

От жара, что в твоих словах,

Со страхом не успеть открыться

Живу с тобой… в твоих мечтах

- - -

Зачем играть , зачем стыдится,

зачем скрывать мечты в слезах?..

Ты не успееш ь насладится

игрой рубина на губах…

Ты не узнаешь голой правды

и не увидишь голых тел,

Ты будешь ждать, но долго ль – слаб Ты

Ты пожалеешь, что не смел…

Не слад – глотая пыль дороги,

идти к горячему песку, –

он жестк, жесток… и только боги

Имеют вход в его его тоску…

Но нету их, в них нет желанья –

ведь все оно – в одном Тебе,–

способно сжечь остатки камня,

клеймо оставив на судьбе!

А Ты не знаешь, не уверен...

Но может, Ты из тех богов,

что им и ветер будет верен

и водопад служить готов…

Откройся… будь собой… сознайся…

Ведь жизнь уйдет… Куда б ни шла,–

но все же мимо…. Не теряйся!

Уйди за сном… Забрось дела...

Не прячь себя в души потемках,

сожги свой ум в горячей мгле,

не ной в белья воздушных кромках…

Учись жить в небе… на земле…

- - -

Ленка - воспоминания о лете

Она неслась на быстром скакуне в лучах заката,

Она любила красоту степи морской, –

И мягкий волос, обжигая солнце цветом злата,

Хранил ревниво ярко-синих глаз покой…

Изласканная в трепетных объятьях совершенства,

Отдав свой кроткий нрав под жаркий дня покров,

Вкусив у волн морских их тихой глубины блаженство,

Освободив овал груди от лоскутков,

Подняв открытое лицо на созерцанье звездам,

И небу подарив свой еле слышный смех, –

Сидела в троне из ракушек, улыбаясь грезам

И мыслей благородный вихрь был чужд утех…

Ее неповторимый взгляд невесел был до боли ,

Вдоль кудрей плавно двигалась ее рука, –

Сметая все остатки принесённой морем соли…

С надеждой на взаимность плыли облака…

- - -

Так тяжело сберечь любовь в семье…

Когда больна.. Когда ребенок плачет..

Когда весна… Бабульки на скамье…

Лишь отвлеклась, – малыш опять бардачит…

Я не могу… Устала… Не хочу…

Ты извини меня, родной, любимый, –

Но я сегодня ночью не взлечу…

Душа еще не победила зиму…

Мне холодно.. И по спине мороз…

О..! Поднимите на заре мне веки..!

И сына крик мой яркий сон унес…

Кака любовь..!? Поспать бы, человеки..!

Вот и весна.. и ноги , и соски,

Цветы в глазах, и почки.. на деревьях…

Малыш в соплях.. Я вою от тоски…

Где ж отдых в этих будничных кочевьях..?

- - -

Не треба плакати…. не варто…

лиш злить мене Твоя сльоза.

Сьогодні я чужа. Ти завтра

мені поплач, бо нині я

геть зайнята. Ти спи, синочку,

за ручку братика візьми,

стули маленькі сині очка…

Хай вам насняться добрі сни…

- - -

як викинути з голови пісні та вірші?

куди подіти рими і слова?

скидати грудою в папір? навіщо?

спалити творчість? та вона ж ...жива!

я виставлю мізки свої на продаж,

продам за безцін в світ чужих ідей.

приб`ю підбори, дам блискучу одіж...

хай творчість стане дівою ночей.

- - -

І дні перелітають в ночі

І заходу орлом червоним злітають хмари понад лісом

І сонце пристрасно шепоче

"Добраніч" місячному сяйву, а місяць шле його до біса..

- - -

лапатий сіється над містом перший сніг

він не прикрииє ні будинків, ні доріг,

він не одягне вщент оголених дерев,

й безшумний літ його не стишить вітру рев.

сніжинки відсвітом лежить на рукаві,

на ще зеленій м`яко ніжиться траві,

він знає смерті день ..короткий його час

він тихо в світ явивсь, щоб радувати нас

- - -

торкалася б волосся пристрасно

та в соромі його обрізано

леліяла б крислаті кучері

та ножицями їх помучено

і гризла б кінчики кантовані

та лезом бідних їх катовано

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дивне видиво

збірка поетичностей

1997-2007

Весняне

Стрітень

Зима ніяк не кориться весні...

Не хоче люта впасти на коліна:

Морозом вкутує весняні дні -

То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,

Притрусить снігом по брудних калюжах,

Не дасть ожити бруньці на гіллі, -

Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:

Узором білим вкрила синю річку,

Вплітала срібло у степів косу,

Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,

У небо кинула густу мережку,

Снігуроньку наповнила життям,

Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала

Усім красуням-гілочкам для втіхи,

Долини в білі шуби зодягла,

Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат

Так щедро світові подарувала -

Аж тут грайливо, кроками невлад

Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,

Згубивши в калабанях всі підкови, -

Стоптала геть мережки крижані,

Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,

Дерева напоїла теплим соком,

Шпака принесла на брудній руці,

Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,

Міцним морозом ще війне ночами…

Та вже під відгомін дзвінких пісень

Весна до сонця припада устами.

Пам`ятка

 

Весна була тиха і мила, й така поетична…

Аж молота гупання вчулося раптом смутне,—

майстри руйнували будинок... Старий... Історичний...

Так гуркотом в серці відбилось,— невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,—

де легко купити контрфорси, балкон або дах;

де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,

як тільки потраплять у власність приватну... В віках

 

лишається їх неприступність і сірість столітня,

бо нині "не в моді"... Тепер ядовитих тонів

прийшло панування,— тож геть давнину непривітну!

Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

 

І на реставрацію жоден понести витрати

не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак

він має. Щодня каталог европейський гортати

він може. Всі ж прагнуть Европи,— то зробить відтак

 

він рідному місту Европу свою, неповторну,

й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.

Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!

Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

 

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!

Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук

відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить

його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

 

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів

до прикрого знищення. Наче в глухий телефон

ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри

за несмаком ницим в краї, де багатий барон

 

ніколи не знищить у власності древній будинок,—

бо ним він гордиться, і кожний старий камінець

плекає... Старе відновити, підняти з руїни,—

то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

 

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,

що очі пече й перетворює в камінь серця..?!

Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних

прямий результат? Очевидна неправда, кінця

 

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,

апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі...

Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?

Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

 

У власній енергії внутрішнього пожадання

до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.

Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання

берімо! Бо тільки за нами наступний етап

 

історії стане реальним.. Ми ще не програли.

Нам ще б побороти у бійні самих же себе!

Історії ми є творці, а не творчі вандали.

Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..

Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..

Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..

Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку

колись... Парк купався в нестримних пташиних піснях..

Вранці у віконці

Була весна весела, щедра, мила...

Леся Українка

Була весна... І вгрузло у болото

все місто,- люди, коні і візки...

Плюючись, поспішали на роботу

чуть зім`яті недоспані дядьки...

 

Вона стояла вранці у віконці

розпатлана і гола, як весна,-

Горнятко чаю сьорбала на донці

була самотня й зовсім не смурна..

 

Так одиноко тішилася щастям,

що вже прийшов кінець недозимі,

що сліпить сонце очі ..й ось-ось здасться

на милість сонцю зір, і у пітьмі

 

розтануть очі колами барвкими,

і груди вхоплять повний свіжий вдих,

і зазвучать тонами нетривкими

пташиний спів ..й акорди дум сумних:

 

дивилась на стару ламку калину,

що ревно зсохлі грона берегла

всю зиму.. І червоним сиротинням

висять вони тепер, бо не змогла

 

їх здзьобати та зграя горобиння,

що весело щебече на гіллі..

Нанизанки кривавого камінння

на пташому весільному столі...

 

Позбулась так прикрас останніх милих

стара калина.. Та прихід весни

давав надію.. І вливала сили

земля в тіла, що вмерли восени..

І тіло грілось, і від соків мліло,

оголене на радість промінцям,

і в нього сонце входило несміло,

і ковзав сонцезайчик там і сям...

 

Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?

Чи то вже їй останніх стиглих грон

судилось відректись на радість зборищ

веселих гороб`ятства і ворон..?

Залюблена дюймовочка

Плакала я - гіацинт заспокоював,

ніжно дивився з-під білих квіток,

на поцілунку звабливо настоював,

як не велась - виставляв чобіток,

гладив зеленим листочковим пальчиком.

в такт вигинався пружнистим стеблом,

Рибкою, Пташкою, тільки не Зайчиком,

пристрасно звав мене, морщив чоло

в щире підтвердження доблесних намірів,

зеленкувато всміхавя з-під брів:

"Ти таки станеш моєю!" - зір гамірно.

"Стану, а де ж я подінусь." - без слів..

Знову сиджу під новою капличкою,

серед вапном півпобілених древ,

вірші строчу вкоренілою звичкою,

Слухаю траси бензиновий рев...

Може й для Тебе писала б, та нікому 

сум мій читати про квітів пісні.

Про незабудок нестримне базікання,

сонця кульбабок, тюльпанів вогні,

про гіацинтів задумливі шепоти,

про стуготіння розтоптаних трав,

про подорожника лікарські лепети

і про фіалок, що цвіт їх пропав...

 

Осіння мелодія

Осінь туманну світ опускає на плечі

В даль відпливають співи журливі лелечі

Тужна мелодія снів колихає природу

В ковдру багряну зелену заховано вроду

Вир увертюр, концертмейстром якому хмара,

В подиху лісу дерев акустична гітара

Творить той звук, що невдовзі застигне в чеканні,

Вітер раз-по-раз торкається скррипки зітхання,

Тужно в мелодію дощ підбира барабани..

Осені п`єса в похмурому небі тане…

- - -

в Твоїх очах проміниться нестримнеє бажання

в блідих вустах привидиться ледь чутний смертний шарм

я відповім лиш рухом на беззвучне запитання

і Ти пройдеш крізь тіло у квітки кривавих ран

і сонце згасне в небесах і вмовкне спів пташиний

і вітер стишить буйний літ у затінку рамен

Ти виймеш серце із грудей і в грудях ляже іній

той іній кров`ю влиється в потік багряних вен

і хвилі кіс Твоїх я розплету по-над світами

і Ти хрестом впадеш на килими кульбаб і трав

обійнята лиш подихом неторкана руками

така якої ще ніхто ніколи не кохав

- - -

я врятую Тебе знепритомлену від страждань

скроплю спрагле лице прохолодними краплями сліз

вмию ноги Твої надживою водою бажань

витру ступні Твої переплетенням своїх кіс

руки Твої розведу – праву в захід а ліву в схід

пера порваних крил розправлятиму подихом лиш

гляну в очі Твої а всередині цілий світ

світ, що птахом над ним Ти ніколи вже не злетиш

як зізнатись Тобі що Ти вища за гір хребти

дивний тік твоїх перст що ніжніший за квітки стебло

більш не вміє ніхто так як вміла літати Ти

бо такої як Ти ще ніколи ніде не було

Крик

Ми пишемо про все, що нині наше:

про ліхтарі, про рукавички з замші,

про голос міст старих, про древні стіни,

про цвіт, про ліс, про страх душі невпинний

про дань Шевченкові, Франка любові,

про милозвучність в українській мові,

суспільства недалеку про ментальність,

соцреалізму про брудну реальність,

про вплив наркотиків, про плин міністрів,

про груди торкані лінотипісток,

писати можемо про смердь з ширінок

й про в міфології надукраїнок…

До слави йдемо в колах поетичних,

римуючи пісні думок трагічних;

чи маючи натхнення до прозових,

верстаємо десятки книг попсових..

 

малюнки підправляємо мазками,

щоб їх продати... В жертву нині нами

грошам віддавано багато дару,

І бізнес нас жене, немов отару..

За то нас хвалять: славний, творчий хлопе!

Про марну нелюбов до нас Європи

промови виголошуємо тоном

сміливим про Вкраїну,- за кордоном…

Ілюзія

"Усе чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється"

Юрій Андрухович

"Дванадцять обручів"

усе в цьому житті ілюзія...

все, чого ми бажаємо і чого боїмося, завше з нами стається,

..бо ми про це багато думаємо.

І немає ніякої координації примарним Богом..

А тільки Матінкою-природою...

ми самі нищимо матір свою, тому наші гріхи вбиваюить нас.

а ми тоді зводимо очі до прозорого неба і взиваємо до примарного Бога: "ЗА ЩО??!!!"

- - -

як важко так багато знати -

скували свідомість свинцеві ґрати.

Мізки і м`язи свицем налиті:

"О, зглянься, Світе, я хочу жити!"

Кайдани чорні і неприступні

скували сірі жорстокі будні.

Краса молода відчуває старість,

і шле до дитинства ревниву заздрість..

Я надто жива, я здуріти не смію..

За котрий ж з гріхів я цей світ розумію?

Мені хотілося

В глибинах тіла рушаться клітини

й будуються нові, в моїх очах

калейдоскопом мінячи картини,

виблискуючи взором на думках,

в очах закритих.. Що для власних дум

закрила їх, ховаючись від людства..

Мені хотілося згадати сум..

Зродити плин любові.. перелюбства..

Розчарувань кілки вернути в серце,

пролитись кров`ю похотей і зрад,

щоб впетрати, про що ж в словах ідеться

творців великих.. Цеж який квадрат

суспільний чи трикутник любчий

їх змушував писати верви слів,

що зроджують в душі вогонь палючий..

Мій факел теж колись палахкотів

Колись... Збиває древні стіни майстер,

а між гілок іде будівля гнізд,-

зелений парк навколо, добрий настрій,

ремонт дороги перекрив проїзд…

Присв`ячене

Про батька... Царство йому Небесне

 

Разки намиста з бурштину в дарунок

ти ніс мені в сімейне наше свято…

І нагадав відтак твій поцілунок,-

колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-

нікого не минув, не привітавши.

В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-

той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому

він намагався, - був бо ж балакучим.

Він достеменно знав, що краще дому

немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,

що карколомно вилася в болоті.

Йшов із піснями в люблячому серці,

в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,

зі скрипом кликала його до хати.

Й не маючи під вечір справ нагальних,

Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала

на стіл, аби не охолола страва.

Наказувала мити руки й звала

до бульби з м`ясом всю нашу ораву.

. . .

Не завжди мовчки їв вечерю тато,-

натомість злився і махав руками,-

то так було як випив забагато.

Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування

під хмелем. Батько спроби недолугі

робив миритись,– до самого рання…

А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень

разки, що сипались у докір мамі…

Пересічний фінал із сліз-пробачень

був післяплатою в сімейній драмі…

. . .

І все дитинство поспіль ми із братом

любили маму, поважали тата

і не боялись сварок, хоч багато

було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,

що ремствувати й плакати не варт,

бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни

і крізь чарунки злободенних ґрат.

. . .

Разки намиста з бурштину в дарунок

ти ніс мені в одне з сімейних свят…

І я зламала злості обладунок,

й слова образ жбурнула в задній ряд…

Ода iконi

Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi

Живу все життя i молюсь кожен день

Творiнню тому, що iконою зветься,

Що в тайнi явилося з давнiх-давен…

Мiж хмар протирiч i в канонiв кайданах

У майстра руках багатiла й цвiла -

Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,

В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.

Марiiнi очi й обличчя в стражданнi

На нас споглядають з глибин доброти;

Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi

Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…

Краса невимовна, душевна, багата

Пiдносить у вись, окриляє серця.

Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах

Й благає: звернiться до Бога Отця!

У ризах ошатних чи в простiй одежi

Чекають на нас Миколай, Гавриїл…

Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi

Готовий завжди до добра й чудних дiл.

Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi

Створили майстри в загадкових вiках -

Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi

Горiли, як серце в Марiї руках...

 

Глянувши на “Дівчину з снопами”

Костянтина Трутовського

Веселка творів геніальних рук:

Панькевич, Монастирський, Івасюк...

Вони живі, - у щирості своїй,

у простоті змальованих подій

легких і загадкових...

Що тоді

він уявляв, той майстер, молоді

уста малюючи тієї, що ішла

шляхом тернистим ?.. Як вона жила,

і мріяла про що ?.. Що в тих очах,

що радістю горять, хоч на плечах

важка колюча ноша? Босий крок

ступа, немов дорогою зірок,

а не шляхами, збитими кіньми.

В обличчі виклик: “Світе, обійми!” -

І стан легкий, мов не з важких робіт,

а щойно вийшла з золотих воріт

палацу, де плекала до сих пір

обличчя, тіло, руки... Ні, не вір, -

так вишивка народна не лежить

на жодній панні – так потрібно жить:

щоб до життя така любов була,

щоб так коса по грудях проповзла,

щоб був такий ясний і світлий день

і поле, повне золотих пісень,

і небо срібнувато-голубе,

що в синь глибоку втягує тебе, -

пейзажу дзвін, осяяний теплом,

і літня даль, обрамлена зелом...

І ніжність, що від всього цього віє,

проходить в душу, збуджує надію

 

Тепле

Ти кохав не мене

В осінньому парку так легко

й розсіяна ніжність

Снує у повітрі тепло,

щоб закути думки.

Під одягом, в пахощах тіла,

ховається свіжість…

Твій погляд – ласкавий,

а смак, що зривається з губ –

плин гіркий

Ти поряд – так близько й воднораз

безмежно далеко;

В безхмарну осінність прозоро

летять відчуття,

У мріях осінніх блукають

весняні лелеки,

І сповідь про вічне кохання

пливе в небуття…

Чуттєве

Коли зника імла русяво-рижа

Й знаходиш щось, чого не було досі, –

Вдихаєш знову губ забуту свіжість,

Вплітаєш погляд в кучері волосся...

 

Коли секунд чекання у години

Зливається й, здається, звук зникає  –

З минулого у пам’ять ніжність лине,

Й ти з насолодою її чекаєш.

 

День видається ніжно-сніжним раєм,

Натхненням дише ночі покривало,

Чутливість, зачарована, вмирає 

Свідомість тускне, а тобі все мало...

Депресивне

Відраза

Знову в злих грудях б’ється жагуча думка

Й спраглі до болю уста не відчують трунка,

В лісі задрипаних мрій в’ється слави росточок,

Очі з-під зморених вій глянуть в світло  не хочуть,

Горе прибитеє цвяхом в гранітній скелі,

Мухи шукають гнізда на протухлій стелі,

Мучиться в роті язик, що вологи не чує,

Ноги все думкою тліють: хто ще раз їх взує?

Піниться в баці бензин, мов шампанське в бокалі,

Пробує жирний глухар себе в чистім вокалі,

Кухарка сипле свій перець в рецепти до торта, –

Делікатес цей вживатиме світська когорта.

Хочу

Один ще в піжамі,

розплакався другий…

від недосипання

мізки їдуть кругом…

Втомилась, зморилась,

не хочу нічого,-

ні спати, ні їсти…

Лиш тільки одного, -

щоб враз опинитись

в дощистому Львові, -

в калюжу ступити,

втонути в розмові,

зайти у „Світ кави”,

щоб випити чаю..,

щоб подих ласкавий

Боїмського раю

Відчути. Залізти

під Ратуші дзвони,

щоб піцу там з`їсти,

й дахи по-між крони

дерев цілувати

розтуленим оком.

Гул міста кохати,

що вібропотоком

вливаючись в нерви,

втамовує спрагу

душевну…

Та черви

буденної саги

з`їдають мій мозок

в маленькому місті..

Бажаю: „Смачного!”,-

їм довго ще їсти.

Сніг

Біліє сніг.. Цей перший сніг зимовий,

що раптом випав пізно й аби-як, -

припав до ніг, приніс землі покрову..

А потім від дощу й болота зм`як

неначе криця під вогнем палючим,

немов мій смуток під потоком сліз..

Сніг теж знанням страждає неминучим,

що пізно розсипати себе скрізь..

Що вже не час тепер щось починати..

і по кутках кидатись без мети, -

бо молодість накрили хмарні ґрати..

..В землі лежати ..а не з неба йти..

Чи

Ти там.. Як завше, тут немає

тебе.. Не знаю, що страждає

в мені, - не серце, не душа,

не плоть.. Це страх - моя парша..

Розмоклі дні в багні горять,

і мрія, мріяна сто п`ять

разів, втрачає зміст.

В мені лишилась тільки злість

на неперерване життя

за котре мала б каяття

боятись потім.. Не змогла

убити душу.. Розцвіла

душа тепер моїм дитям..

Буде вінець моїм костям

колись.. А зараз не втекти

мені від буднів суєти..

Вже не минути, не зректись, -

тепер моє зі мною скрізь..

Чекає, любить, дрожить

моїм теплом.. Й душа щемить,

бо я єдина на весь світ,

хто доглядатиме цей квіт..

Чи зможу я..? Чи не зірвусь..?

Чи треба ще мій страх комусь..?

Про тих дівчат, що геніям за жон

Дівчата.. навіщо ви хочете заміж,

скажіть..? ну навіщо потрібні вам діти..?

То ж вашого вільного дихання крадіж...

То кліть золота, в котрій хочеться вити..

То вічні буденні неспинні турботи:

спочатку постійне дітей годування,

вкладання до сну, вічна хатня робота,

а потім домашніх завдань готування,

З садочку - додому, зі школи - в гурточок,-

навіщо вам це, власних мрій що ж немає?

Заміжній за щастя свободи ковточок,

а ви зараз вільні, і вас не тримає

за руку обручка.. ні діти за ноги..

Ви здатні літати, цвісти і творити.

Чому ж лиш мужчинам відкриті дороги

у світ..? Ми ж за спинами змушені жити..

Оптимістичне 

Чай

Запарю я міцний пахучий чай

і крізь вікно зирну на голі древа.

Із видихом скажу собі:"...Кінчай

ниття..! Ти маєш все, що треба,-

життя, здоров`я, затишок й тепло,

чудових двох синів і чоловіка...

Не через те, що так тобі везло,

а лиш за те, що ти пройшла крізь лихо:

ти мала і пригоди, і бої,

курвівство, ґвалт, і батька хоронила...

Ти вибрала собі життя в сім`ї,

тепер не злись. Розправлять діти крила

і полетять. Не втримати тобі

їх молодечого стрімкого лету.

Поникнеш головою у журбі,

не раз ще сина запитаєш: Де ти..?

Завиє пусткою душа, і дім

потребуватиме відлуння кроків

синівських. Та не вчуєш в нім

нічого, крім своїх прожитих років...”

Стара школа

- Ти ж казав, шо ми йдем на школу!

- Ну..

- І де вона..?

- Та во..! - ти шо сліпий?!

..пари від розпашілого асфальту,

..гарячий подих попелу костирищ,

..горлання хлопчаків, що б`ють "пенальку",

..тужливий гул в віконечках горищ, -

..мого це міста запахи і звуки,

..то тіні від його старечих стін..

..Й весняний цвіт, що я беру у руки, -

..то теж моє...

Мого дитинства плин

..ввижається по-між чагарниками,

..в старої школи вибитім вікні..

..тепер тут пустка, і сміттєва яма

..й приємно тут, мабуть, одній мені.

Пісня для Ніно Катамадзе

..Живу

як вихор дні і ночі

проносяться

бездонні очі

зовуть у день

нових пісень

і терну віти

й білі квіти

цвітуть

..Іду

десь ТАМ мене чекає

зла доленька

що гірш немає

одвік вона

на людство зла

до мене ж добра

власна кобра

пустель

..Пісок

де дме в обличчя

незайманий

до себе кличе

аби хто взяв

та не питав

чи серце хоче

бо клекоче

в нім плоть

..Бажань

мовчазних стогін

сном втишений

застиглий огин

в сні щастя мить

навік горить

а серце прагне

мож роздягне

живу...

Звірятко

лежало воно, порозкидавши ручки

і носиком вткнувшись у мамину грудь...

шукало поїсти,- маленька звірючка...

сопіло, тряслось, що ще мож не дадуть...

юркі оченята блакитні закрито,

пелюсточки губ посміхаються в сні,

маленьке невинне безпомічне літо,

довірене Богом тобі і мені.

Мрія в весняну ніч

падає дощ на срібний морок безсонних ночей,

плаче вікно краплями слізних скляних неочей,

горе тече на підвіконня, й зривається вниз,

погляд вздогін падає в двір, що від мряки розкис,

цвіт аличі, світ ліхтаря, черінь вулиць бічних,

темна весна, вир коханнєвих надій навісних,

гра таємниць, поруху тінь, мокрі пальці на склі,

скрипу чуття, стогону вдих, зимний пар на чолі...

Байки від-чаю

Пудель і Дворняга

Зустрілися двоє: Дворняга і Пудель.

У Пуделя бантик блакитний на грудях,-

В Дворняги ж прикраса одна - реп`яхи,-

Давно вже ні м`яса не їв, ні ухи.

А Пудель біленький, веселий і ситий

Кепкує з Дворняги, що завше побитий.

Зневажливо викривив морду спадкову,

Повагом проніс голубеньку обнову.

Так гордо з Дворняги біляк насміхався,

Що в яму бруднючих відходів попався.

Ось щойно від сміху зривав він живіт,-

В багнюку втопив шубки білої цвіт.

Дереться, скавчить, мож хоч хтось підійде,-

Та не обізветься ніхто і ніде,-

Багато зібралось породистих псів,

Та шубку бруднити ніхто не хотів.

І той лиш Дворняга, що весь в реп`яхах,

Без страху за шкуру, у всіх на очах

Стрибнув в нечистоти. Бо сам добре знав

Нечисту біду,- в ній не раз побував.

Витягував псину годину недовгу,

Струсився й продовжив свою путь-дорогу.

А Пудель ще довго в пилюку вдивлявся,-

В той бік, куди бідний Дворняга подався..

Душа повна бруду, мізки повні мислень,

Життя попросилось до переосмислень..

- - -

Якого не був би ти панського роду,

Як доля підкине негарну пригоду,

Одразу зникає вся слава і пиха,

Й не знаєш тоді, хто врятує від лиха.

Цар Лев

Цар Лев, Левиця й п`ятко Левенят

жили собі у затишній печері.

Та час прийшов серйозний не на жарт:

зібрались Звірі під оселі двері.

Ревли, що вже не можуть більш ні дня

терпіти злих Шакалів панування,

що мусить вийти Левова рідня

й привести Ліс до упорядкування.

Всіх голосніш, по-своєму, ревли

істоти з Західного краю лісу,

і їх було найбільш. Все не могли

Шакали перевчити їх до біса

ревти по-шакалійськи. Хоч не раз

вже нищили безжально Західревів –

перегризали горла й до Таращ

ховали злочин, де високі древа.

Їм не вдавалось Західревів дух

зломити. І повстав народ вселісний

Шакалам в спротив підійнявши рух.

Ревли усі. Й найбільш ревли невтішно

ті, що втекли за Лісу геть кордон,

й кричали там про записи наскальні,

підступних змов й розмов огидний тон,

що викриє політику Шакальну.

- - -

Скрижалей правда, вбивств безжальний ряд

відбилися відлунням в дебрях Лісу.

Й повсталі звірі йшли – і снігопад

не став завадою. Старі гульвіси,

нестримний молодняк, зелений Черв

пискляві Мавпочки, борці-Удави,

сміливо Заєць йшов у Вовчий верв,

Ведмеді, що у сплячку впасти мали б,-

усі ішли. Відірвані від гнізд,

покинувши печер затишні стіни,

й комори, повні розмаїтих їств…

Ревли і йшли з вимогою про зміни.

Й перемогли, і обновився Ліс

Цар Лев розмножив хліба і видовищ,

І п`ятко Левенят з собою ніс.

Приймати мусів виклик, що ж поробиш.

Хоч Лев з Шакальством добру сотню бід

вже пережив, та зрадив їх для Лісу.

Тому вони подали на обід

отруту Левові, щоб згубну кризу

таємно стишити. Та вижив Цар

і далі жив… для Лісу якось ніби:

Звірівству Лев виводив словодар,

тим, хто близькі, чіпляв на вуха німби,

І жив, як міг.

Царя ж попритискав

з усіх боків принишклий фронт ворожий,

зневірою і страхом обіймав

його мізки. І пишна царська ложа

зустріла затишком свого Царя

в дуплі розбитого століттям дуба.

Він стиха жив, де Левова нора,

де тиша райська і домівка люба.

А часом тим Шакальський дикий рід

підняв Зшакалений Східліс зі стійла.

Дав крикунам шмат м`яса на обід,

пообіцяв молочні ріки пійла...

І йшли Східліси впевнено між древ,

й ревіли як написано в листочках.

Весь Ліс пав сміхом під незграбний рев.

І Західреви в вишитих сорочках

сміялись знов тепер найголосніш.

І не хотіли навіть споглядати

на ревунів шакальських. Що гучніш

ревли вони, то більш хотілось спати

від знудних гасел, марноти марнот,

від лицемірності Борців-Шакалів,

від Левового підвивання нот.

Комар розчарування в очі жалив

тих щирих Західревів, що колись

ішли в борні за волю воювати.

Вони в розчаруванні розбрелись,

і на Царя їм "стало наплювати.."

Шакали ж користали вповні те

безладдя і апатію загальну:

Ламали й продавали Ліс і Степ,

розмову гучно ширили шакальну,

Порозганяли друзів з Гаю, з Гір,

відлякували жителів Долини.

Щоб ті дарів не несли в славний Бір,

щоб залишались осторонь віднині.

Бо в Лісі пануватиме Шакал,

І де ж до нього дурневі Царлеву.

І стишували Західреви шал,

і вже не знали, що ж робити треба.

І мовчки всі дивились на концерт -

без сил, без прав, без солов`їних трелей.

Цар спав - прокинувсь - осмілів - не вмер

і добре.

Не підійметься з оселей

вже більш обмануте лісне Звір'я,

сердець не вручить Левовій Родині

тепер вже скраю кожна Звірсім`я,

нічого вже ніхто не зна віднині.

- - -

Ця байка, то лихих часів навчання,

ми в праві не зректи свій осуд владі.

Та нашим ображанням і мовчанню

лиш тільки вороги безмежно раді.

про Бабака, Бобра і Борсука

Бобер, Бабак і пан Борсук,

не для забави, а для діла,

залізли на високий сук,

і вже давненько там сиділи.

Їх діло поважав лісок,

бо добру й славну справу мали, -

пісні складали для пташок,

спів соловейків підправляли.

Про давню єдність Бо-Ба-Бо

вони все марили у мріях -

тягли старих пісень або

кохались в лісових повіях.

Рівняли всіх на власний смак:

все вище ставили вульгарних,

провадячи ґламур отак, -

огидне правили за гарне,

старе давали як нове,

хто геть цнотливий - виганяли,

хотіли ж бо à la Kurvaie,

пісні пташки щоб їм співали.

В курвівстві більш Борсук приспів,

бо хвацько з мемуар-фантазій,

розпусних він пісень наплів,

і мав до всяких їх оказій.

Навчив Зозулю й Горобця

як до пісень цих рвати гланди,

й мав нагороду від лісця

за розвиток юрких талантів.

Бабак частіш сидів в норі,

не пхавсь до піснярів горластих, -

він сам талант, - душа вгорі,

пісні в душі, в піснях - контрасти,

То не для нього шум лісів, -

він розумів лиш пісню квітів.

І хто б і скільки б не просив,

він не для них. Один на світі

із власним Богом у душі.

Він сам є Бог.. Він вище неба,

він не побачить - не проси,

Йому крім себе птиць не треба.

Бобер, що з них найрозумніш,

зродив для лісу Бобренятко,

пані Боброву вставив між

рядків пісень, й червону цятку

лишив по собі в далині,

що розпливалася містично.

Хор розливав його пісні,

і до ладу, і хаотично:

співали Сойка й Повзунок,

і Соловей курвівські трелі

горласто ширив над лісок, -

їх чули в полі, й поза скелі…

Старіли стиха з плином днів

Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч

ще лебединії пісні,

складали. Ще тримали поруч

слухняних птиць що вдвох чи втрьох

ще ними навчені співати.

На тих гілках зростав вже мох,

де мали звич вони сідати.

А купка юних пташенят

сиділа на сусіднім гіллі

співали про думки малят,

про жовторотиків весілля;

складали власне - про думки,

про душу, про сердець каміння,

в піснях не мали слів гидких,

і творче шліфували вміння.

І зроджували ті пісні

у слухача не хіть тілесну,

а перші почуття весни,

і зліт душі допіднебесний.

- - -

нехай ж не гине молодий

талант в погоні за сарказмом,

й за старцем, що glamoure брудний

він ширить нетривким міазмом.

Моє юнацьке у перекладі мене дорослої

Игра сигареты в руке

и мягкий огонь в глазах

в вечернем сквозном ветерке

и теплая пыль на словах

Простой разговор ни про что

..маркетинг ..дела ..телефон

рвал в клочья ночное манто

троллейбусных вздохов тон

Волос туго стянутых прядь

жгла цветом вороньих крыл

хотелось их ветром распять

чтоб волос воскрес и ожил

Повеяла холодом зим

протянутая рука

и я проследив чуть за ним

ушла дожидаться звонка

Цигарка в руках наче гра

звабливий вогонь в очах

і ніч в протягах і вітрах

ледь чутний пилок на словах

Розмова про те й не про то

..маркетинг ..робота ..жінки

і рвав опівнічне манто

тролейбусів стогін важкий

Волосся що стиснуте в жмут

мов черінь воронячих крил

вітри хай його розірвуть

й розвіють аж на небосхил!

Повіяло холодом зим

від поданої руки

провівши очима за ним

я слухала трубки гудки

Спроба перекладу мною Алєксєя Жемчужнікова (1971 р.)

Я ту знаю страну, где уж солнце без силы

Где уж савана ждет, холодея, земля,

И где в голых лесах воет ветер унылый -

То родимый мой край, то Россия моя.

.

Сумрак, бедность, тоска, непогода и слякоть

Вид угрюмый людей, вид унылый земли...

Ах, как сердце болит! Как мне хочется плакать!

Перестаньте рыдать надо мной, журавли!

Я ті знаю краї, де вже сонце безсиле,

Де на саван чекає протліла земля,

Де між голих дерев вітер мре озвіріло,

То батьків моїх край, то Росія моя

(І до тебе вертатись не хочеться, …я)

.

Присмерк, бідність, нудьга, бездоріжжя кудлате,

Сум похмурих людей, сум глевкої землі...

Ох, як серце болить! Як же тягне ридати!

Не вбивайте сльозами мене, журавлі!

- - -

Somebody replied to your LiveJournal post:

«Живий журнал Костя Москальця...»

двокрапка.. пробіл.. посилання

О! Somebody... Невже то сам Господь

явився їй по Святах Великодніх

й промовив: «Втішся! Досить непогод

душі твоїй засмуреній й негодній..

Читай! Живи! Борися - ти ж поет..!» -

Промовив Він словами «Таємниці»...

щодня їй дарував за злетом злет, -

вона ж тремтіла вщент: О, Боже! ниці

 

страждання ті, що досі берегла

в собі... Що їм з таким стійким натхненням

себе давала всю.. Що не могла

вже й думки написати без успення

 

себе самої в тлі своїх могил,

котрі по-між дітей собі скопала

сама ж... Чи стане ще у неї сил,

здійснити те за чим вона страждала..?

Безповоротності подій

Будь ласка, пробачте ..Простіть ..Не карайте!

Не варте і марне моє каяття,-

я знаю про це.. Але й Ви також знайте,

Поете, - без Вас я не маю життя..

Негідна і винна, бо Ваші страждання,

жбурнула з привату на розсуд людський,-

я знаю про це.. О! простіть хвилювання

надмірне, що розум затьмарило мій!

я вискочка й блазень, і на гільйотину

іти я готова,- лиш Ви в тім суддя..

Катуйте.. Скалічте.. Порвіть.. Тільки спину

свою споглядати не змушуйте! ..я

так вірші боялась писати бездарні,-

надумані рими про плинучий час...

О, збавте моє існування намарне,-

тепер я не зможу писати без Вас...

про Львiв..

..подiбне до того, що я хочу сказати про нього, вже було описане..

..в Андруховича.. чи в Москальця.. чи ще в когось iз тих, хто хоч на трiшки залишався з Левом наодинцi…

..хто злився з його старечою нереставрованою сiрiстю кам’яних стiн…

..хто змирився з його вiчними проливними дощами i навчився жити пiд прогулянковою парасолькою…

..хто зрозумiв його дух глибокої iнтелiгентностi, таємничої тишi ..i чарiвних звукiв саксофонного блюзу,

..таких iнодi примарно несподiваних у зруйнованiй обгорiлiй кам’яницi…

..хто знає, на якому iз найближчих зворотiв можна наткнутися на художника-продавця власних творiнь…

..i навiть прикро поспiшаючи по своїх справах, має час зупинитися i розгледiти мазки…

..хто кохався iз Львовом хоч раз, залишиться з ним назавжди..

..Лев не вiдпускає своїх коханцiв.. вiн змушує їх тужити.. бродити брукiвкою у снах i видiннях..

..хто жив iз Львовом роки, тому не позбутися його духу до смертi…

..тому нiколи не викоренити звички вести справи у забiгайлiвках… на закавлених столах…

..Львiв мiсто кав’ярень i цукерень не тому, що їх там багато… хоч їх там дiйсно немало…

..а тому, що бiльшiсть дiлових зустрiчей, домовленостей i пiдписань угод вiдбуваються далеко не в офiсах,

..а саме на столиках помiж фiлiжанками з кавою i тарiлочками зi штруделем..

..ностальгiя…

. . .

..про мою закоханiсть у Львiв навiть вже даремно говорити… смiшно оспiвувати…

..закоханiсть, не пiдгодовувана надiєю на вiчне i безтурботне щастя, перетворюється в трагедiю..

Колишнє

«Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?

Щастити мені почало щойно у грудні»

«Таємниця» Андруховича

то був Ступка старий доброокий

підійшла до нього сказала

відправив вчитися

зібрала документи довідки копії черги заяви

за один останній день шансу - в Франка на акторський

монолог поезія проза танець етюд готувала костюми

Федоришина переодглядини у "Воскресінні"

вподобав собі мене трагічно "Лілеєю"

одягнулася хлопцем і провалилась на вступі

в педагогічному коледжі давали квитки по дві гривні

квитки в Заньковецьку

то була пані Марія мила чутлива

на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох

дивилась вистави плакала

хотіла акторкою а не вчителькою

щоб грати чоловічі ролі

 

ще з дитинства мені щастило незмінно на то "високе"

на ТАКЕ високе

перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем

то був Костирко славний художній

виставка в спортзалі маломістечкової школи

картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок

вздовж обшарпаних стін спортзалу

ніби-дитиною-мальовані люди на брудних щаблях драбин

P.S. грудень у кожного свій.

Дивне видиво

- - -

Стала несподіваним свідком Твого життя..

Несподіваним...  Можливо й небажаним..

хоча так не хочеться вірити в свою небажаність..

Бо нікому не хочеться вірити в свою непотрібність у цьому світі..

 

Було заборонено Тобі писати...

не те щоб зовсім строго, але заборонено..

Знову небажаність.. із глибини свідомості виринає липкий страх..

боязнь бути причиною псування...

зсування.. з’ясування.. вияснювання відносин

між Тобою і ним.. Він просив: „не чіпай її, – вона моя..”

не мала сили послухатись..

бо не слухалася душа, яка рвалась висловити Тобі своє захоплення..

Він читав Твій перший лист

по телефону.. на фоні провінційних буднів..

по сотовому.. через космос звучав його голос і Твої слова...

Ти звучала... я чула.. я вивчала...

вивчала Тебе... навчалася в Тебе.. почувалася чудово..

відчуття неймовірної радості і захоплення огортали свідомість..

охоплювались Тобою.. Твоєю талановитістю..

Твоєю графоманністю... гуманістю.. манною..

Ти стала манною небесною, що втамувала враженнєвий голод..

 

всі враження від Тебе.. вся мова про Тебе..

Ти випромінюєш різнобарве сяйво навіть заочно..

побачити Тебе означало б осліпнути...

почуті слова безпосереднь з Твоїх уст звучали б чарівною музикою у скронях..

і пришвидшене колотіння серця відбивало б в такт мелодії Твого голосу..

 

він мав честь бути з Тобою знайомим.. працювати з Тобою..

спілкуватися з Тобою наодинці.. Бути Твоїм другом..

його очі горіли палким вогнем при згадці про Тебе.. промінили бенгальські іскри..

в такому стані з його сяючого обличчя можна писати картини Ісуса Хиста..

мені дуже шкода, що ці моменти нечасті..

такими хвилинами не насичені рутинні сімейні будні..

це хвильки сонячного свята... це прояви щастя..

і він був таким.. і серце проймала бездонна радість за нього..

 

бачила світлини із зображенням Тебе..

вдивлялася... споглядала.. виглядала..

гледіла кожну дрібничку.. і вигледіла чарівницю.. чудóвницю..

дивне видиво разючої неповторності характеру..

невторинності.. невинності.. спростувальності.. неформальності..

прямоти.. мети.. тонкості.. чутливості.. сумності..

затаємничення тонких кришталиків жіночої душі за бетонну стіну неприв’язливості..

неприв’язаності ні до чого.. ненав’язуваності нікому..

незав’язуваності міцних взаємовузлів співіснування..

непіддавння Світу.. непокора Її Величності Світськості...

невизнання жодних рамок суспільності..

в Тобі вчувається сила.. непоборна..

відмінна впертість.. здоровецька затятість..

і разом з тим м’яка жіночність під товстою бавовною зверхньої пустунковатості..

 

мені подобається Твій яскравий грубонитковий шарф великопетлевого в’язання..

чи можна присвячувати Тобі листи пісні та вірші..?

сон про День міста

було то велике свято в моєму рідному місті

поважна така подія в маленькій провінції тихій

міщани ішли широченним потоком по трасі центальній

до найголовнішої площі

там щось відбутися мало

помпезне і надзвичайне й одразу і розважальне

і темно було навколо не від загустілих тіней

і сіро було навколо не від спохмурнілого неба

лежала над містом черінь з причини затемнення сонця

а люди все текли потоком

одягнуті всі у чорне

із чорним таким капішоном

накидок середньовічних

і я йшла і поруч мене

дві подруги нерозлучні

одна з них білявка у чорній вишиваній блузочці милій

а другої я не взріла

лиш знала її прихильність

і раптом десь збоку ..знизу

з перпендикулярних вулиць

на нас вийшов натовп весільний

веселих гостей шарада

роздягнутих так барвисто

мені же ж до виходка хтілося

та так що аж дуже-дуженько

й ми з друзями заховалися

в смерді туалету громадського

та дверці чомусь відчинилися

і я зрозуміла, що вся чомусь

смердючими нечистотами

обляпана з голови до ніг

Текло по руках і стегнах бо

а люди до мене прагнули

хотіли поговорити Бо я стала геть відомою

і бігли із мікрофонами

і ставили запитаннячка

і був там один поважний геть

звукооператор правильний

звертався до всіх з погордою

коротких хотів пояснень він

мені якось розумілося що важить для мене багато він

і відповідати я мусила

надіючись, що тих нечистот на тілі моїм не взрить ніхто

ховали мене мої подруги

у тінях прекрасних спин своїх

і я до дверей кидалася по місту всьому блукаючи

шукала одні хоч відчинені аби зайти та помитися

мені відчинила тітонька

і я з насолодою милася

впускаючи в душу струмені

води паркотливо гарячої

чекала в вітальні тітонька

і вийняла фотографії

старезнії чорно-білії

з розмитими плямами постатей

в розмові розхвилювалася

та так, що дістала приступа страшного епілептичного

а потім кидала меблями й руками за ніж хапалася

прибіг чоловік законний їй

схопив її ..стис за талію і бити хотів причинную

та я його попередила читанням віршів наголосно

дивилась їй в очі безумнії і вірші горлала нестримано

на диво вона заспокоїлась

і з дому того виходячи я знала що більш не битиме

її муж а вірші читатиме

а потім дитина малесенька

і славна родина багатая

приймали мене гостиною у домі своєму чемному

і в місто ми всі виходили

й затемнення сонця закінчилось

та все ще багато постатей у чорному залишалося

дитина що років зо два йому

згубився у тому натовпі

я раптом знайшла його грубаса в салоні моделей місцевому

дивився на світ зацікавлено з дверцяточок засклених отвору

хапала його за ручечку і вела до славних родичів

він на голові капелюшка мав

дівчачого рожевенького у формі таріля із фруктами і квітами весь заквітчаний

і ще був на диво одягнутий у плаття рожеве малесеньке

та надто йому короткеє що видно було пісюнчика

"як Вєрка Сєрдючка", - подумалось

а вже вечоріло й ніченька небавом на землю гупнула

і я продиралась в натовпі і впала коліна зранивши

і подруги зауважили що зникла десь моя сумочка

мобілка і гаманець пропав

я тітоньку раптом побачила що стиха вона мою сумочку

за спину собі ховала геть

і я її прошу лежачи "Віддайте мені мою сумочку

візьміть собі гроші з гаманця а сумку віддайте прошу Вас"

вона геть завмерла ніяково

а поруч бомжі те бачили і стиха так мовчки дивуючись

мені повернули мобілочку

вже вдруге до мене вернулася моя щаслива мобілочка

Галинка

Вона поверталась зі школи

в огидній коричневій формі

вчуваючи перевтому

нестерпную з ніг валючу

Підходила до дивана

жбурляла на діл дипломата

і падала навзнак на спину

на ложе широке дивана

Вона відчувала незмогу

відкрити бездонні очі

підняти свинцеві повіки

впустити в безодню світло

і навіть поворухнутись

не сміло натомлене тіло

Вона відчувала як в боки

самі розводяться руки

самі розводяться ноги

протягнуті геть на струнко

Вона лежала мов зірка

без жодних чуттів тілесних

і паралізоване тіло

не слухало свого мозку

Вона кудись проникала

провалювалась чи злітала

достоту того не знала

Лиш скронями відчувала

що мусить відкрити очі

Що мỳсить відкрити очі

бо станеться щось непоправне

бо страх обіймав їй душу

бо тіло було без руху

бо очі не слухали мозку

і довго не відкривались

І так було знову вдруге

диван розпростерте тіло

в огидній коричневій формі

провалювалось чи летіло

й потреба відкрити очі

Нестерпна така потреба

відкрити ті кляті очі

підняти свинцеві повіки

І знов інший день і простір

і знову зірки її звали

і втретє собі клялася

що більше себе ніколи

не пустить до того стану

до того знеболення й світу у себе вже невпускання

Хотіла того позбутись

боялась того набути

і з силою неземною

таки відкривала очі

титановим надзусиллям

зривала важкенні повіки

О! Гуру моя медитацій

чому ж Ти для них не вчитель

для тих що до космосу прагнуть

що мучать себе роками

щоб душі від тіл відділити

щоб з зорями понад хмари

у інші світи літати

Ти ж вперто відмовила зорям

Ти впевнено їх відігнала

вони Тебе кликали тричі

у Всесвіту зоряне коло

І більш вже не прийдуть ніколи

- - -

...помилково допущений до пристойного товариства...

Ю.А.

Пісні для мертвого півня

. . .

Був час, коли моє життя було допущене..

допущене до товариства...

впущено було його у той вечірньо-нічний богемний світ...

вечірньо-нічний.. бо вранці вони не живуть...

жителі того світу... під ранок вони лишень засинають...

а замість сну вночі вони шукають натхнення...

шукають натхнення по затхлих місцинах міста...

вони блукають по місту шукаючи собі місця,

шукають місця і в інших містах.. в інших країнах..

щоб потім писати про пошуки...

Все їхнє життя є пошуками і написанням... Писанням..

Я знала їх... я спостерігала за ними...

Я знала героїв, про яких вони писали...

Нічних героїв нічного міста..

Супутників Кайфу, Білочки та Будуна...

У мене теж було що сказати про цих героїв...

Декілька слів про кожного...

І я завжди думала, що колись напишу...

Теж напишу цих своїх пару слів..

Про легенду...

Був час, коли я днювала

і ночувала у ”Поступі”..

блукала між дверима редакції,

смалила із журналістами цигарки на сходових клітях…

повільно ставала переконаним рекламістом…

писала вітальний віршик на пана Романа народження…

пила й танцювала шалено… мало не до стриптизу..

але ..на всеневдоволення ..їм не показалась голою...

Був час, коли я сиділа поряд із Олегом Скрипкою..

пила гальбу пива.. з ним наввипередки...

він лише пригубив... дивився на мене і реготав...

а я пила залпом ..і до дна...

І просто говорила з ним..

потім танцювала з ним.. до ранку..

І він оспівував свій вільний час і сміявся з мене..

з його юної фанаточки...

може й хотів мене... і міг би взяти..

але пішов.. з іншими дівчатками... з обома..

Був час, коли сидячи зі мною за одним столиком,

Мені грубив EL Kравчук..

Він також зневажав мене..

І зневажав танці...

Танці і музика є моїм життям..

Я думала, що для нього теж...

Але він ненавидить танці...

Він напився і ригав..

Був час, коли я грала в більярд

із Михайлом Барбарою...

переможений ставив коньяк..

я ставила.. і пила.. і ніби-то й зваблювала..

але йому було пофіг.. мило посміхався...

він не хотів мене навіть приблизно...

він хотів свою дружину і мало кого ще...

він не ригав, хоч і багато матюкався..

Ригала я... наступного ранку...

Був час, коли я сперечалася із Тарасом Чубаєм

за місце під сонцем,

точніше, за місце для стільця під склепінням

переповненої «Ляльки»..

Вибачте, пане барде, була черговий раз дуже п’яна..

Не впізнала... не одразу впізнала...

Він не матюкався...

достатньо було зверхнього погляду...

Був час, коли я танцювала еротичних танців

для Дональда Піккардійського...

точніше, еротичних лесбійських танців

разом з моєю білявою Венерою..

він масний і хтивий... і був п’янісінький..

але завдяки моєму білявому ангелу ми втекли від нього..

дякувати Ангелу.. Анжелі.. Анжеліці, з якою ми познайомились,

спробувавши себе акторками-аматорками

..згадка про той шалений вечір з Дональдом у вигляді фотографії

висіла ще довго на стіні «Вавілону XX»..

Фотографію цю зробив Михайло Дашкович..

І вішали вони її на стіну разом із Сергієм Бородою...

Потім він зробив ще багато фотографій...

Потім я втекла від нього...

Вискочила прямо з вікна.. з другого поверху..

з редакції газети «День»..

він трохи мазохіст... я копала його ногами

і втікала через стіл... йому подобалось...

Вподобання і цінності

неоціненне знайомство з Лесиком..

Лесик пік чудові торти і танцював у балеті „Життя”..

Привів мене туди… любив.. хотів бути поряд..

і повів за собою.. і були спроби потанцювати, але..

Моє кохання виявилось не надто глибоким..

не вистачало часу.. бракувало почуттів, а найбільше – відповідальності..

танців із „Життям” не склалося..

Танці складалися несподівано, самі собою..

одного разу і.. ніколи більше…

…неповторний вечір арабської музики у «Ляльці»...

вечір східнотанцевих вихилясів напівоголеного змокрілого тіла..

і було знайомство з Шаріфовим Юрчиком..

і запрошення на вечір латиноамериканської музики..

і сама латиноамериканська… і вивихляння стегон.. і звабливість пупка..

А тоді й завмерла зовсім.. аж у Прилуках на Чернігівщині…

Тепер надійшов час, коли я пізнала Терезу..

Вона знає Андруховича...

Тереза говорить: «...Школа.. Клас 9-ий..

урок праці.. розмови однокласниць...

Тільки вчора бухала з Андруховичем...

А вони мені сьогодні про кремчики.. помадки..»

Сервус, Терезо...

Їй лише двадцять...

Вона донька тих, хто близький до кола Андруховича..

Коронована з народження...

Це вони - діти чубаєвських та андруховицьких друзів...

Я б життя віддала, щоб бути такою дитиною...

Чи знає хтось, як важко пробитись

У коло Їх... у коло Тих...

Несправжніх... легендарних.. неформальних...

Живучи звичайним життям...

Маючи формальну сім’ю.. дітей..

Займаючись побутом у далеких Прилуках..

Далеко від Львова...

І маючи лише мрію...

І не маючи підступу...

І жевріючи надією на те, що може, колись.. може, якось...

Цієї ночі мені снився Андрухович

 

..він чомусь був схожий більше на Любчика Засядного... але то не має значення...

..ми вийшли звідкись і рухались по глибоченних снігах (як у старому кіно "Ніч перед Різдвом") вдвох.. веселі.. з якоюсь метою...

..по дорозі Андрухович-Засядний розповідав мені веселу історію про те, як нещодавно на ярмарку придбав собі козацьку шапку..

..він назвав її якимось розумним словом, але я не пам`ятаю, яким..

..тож купив він її, примостив собі на голову без дзеркала, і думав, що мало бути правильно і гарно..

..але ідучи по ярмарку, зрозумів, що люди з нього сміються..

..зняв козацьку шапку і дивиться, а той червоний трикутничок, що в шапці на самому вершечку пришито, догори стирчить, - бо бачте всередину був паперовий конус вставлений, аби шовковий трикутничок не пом`явся..

..ось так ми вдвох ішли по сугробах і морозу до нашого пункту призначення, регочучи з тої оказії..

..і весело бесідуючи, прийшли у одне неймовірно культове громадське місце..

..воно називалось "Забігайлівка "Де на Вас тисне стеля".. знаходилось у підвальному приміщенні з арковими склепіннями..

..ті невирівняні, побілені вапном, аркові склепіння були такі низькі, що заходити і рухатись по "Забігайлівці" можна було лише зігнувшись мало не вдвоє.. Випростати спину моливо було, лише сівши на старого добротного стільця за старезний дубовий столик..

..далі по сценарію береш меню і кричиш до корчмаря, котрий сидить за шинквасом, що Тобі треба.. не буду наголошувати на факті, що всі працівники того закладу одягнуті в національні строї..

..у переліку меню, крім національних українських страв, є також одна послуга..

..можна замовити собі Розповідача.. залежно від ціни, він підсідає до вашого столика і розповідає або коротенький анекдот, або оповідку, або цілу історію, або довжелезну казку на весь вечір..

..ми не замовляли Розповідача..

..Андрухович сам гарно вмів розказувати..

..не пам`ятаю, на той час був він все ще схожий на Любчика Засядного чи вже ні, але його історія була про полювання..

..був він начебто запрошений на королівське полювання..

..на таке, що зі слугами, пажами і все як належить.. мало того, ще й на нічне..

..відбившись від своїх, мусив залізти на дерево, щоб не то від вовків сховатись, не то дорогу пошукати...

..і тут дивиться, а на сусідній гілці, на фоні величезного круглого місяця, сидить постать... Сова-не-сова... а щось явно набагато більше від сови... і грубе-товстенне..

..він придивлятися... що то ніби чорт сидить.. весь такий повдяганий-розцяцькований.. а той на нього з усього голосу: "ГУ!!!"..

..так, що Андрухович аж із дерева на землю гупнув..

..а той на дереві давай реготати, бо то був просто грубий паж зі свити на тому королівському полюванні.. він впізнав гостя, і вирішив з нього пожартувати..

..на цьому розповідь закінчилася, я реготала... а Андрухович мовить, що "..бачиш, тобі зараз смішно.. і пажеві тоді було смішно... і мені весело тепер... а тоді було ну зовсім не до сміху.."

..і паж із тої оповідки міражем сидів на кріслі навпроти... рожевощокий, посміхнений, весь у пишній розцяцькованій червоно-жовтій одежі.. а потім розвіявся кольоровим димом..

..і даремно додавати, що під час розмови я бачила не Андруховича, котрий ворушив губами, сміявся очима і розмахував руками, а ті яскраві картини, котрі він описував..

Цифрово-пересилальне

як добре що є інтернет

як гарно що самвидав живих журналів існує

і можна туди писати

й тебе читатимуть люде

й увагу коментарями даруватимуть

то зараз життя таке стильне павутинно-мережеве

пластиково-залізне цифрово-пересилальне

коли в мережу ми зав`язані

і в тій павутині ми дружимо

насправді кожний сидячи за своїм окремим комп`ютером

і зболено потопаючи в болоті своїх фантазій

і втілюючи ті фантазії хворого розуму

анонімно під вигаданим цифровим ніком

в інтернеті

там ми шукаємо собі подібних

тих котрі такі ж хворі на голову як і ми

хворі якщо не мережею то заражені іншими тараканами мозку

у кожного в голові свої таракани

це цитата

хто із нет-френдів це сказав? не пам`ятаю

а може то сказав хтось із реальних друзів

чи то пак із „френдів в реалі”

о! здобування френдів у реалі

то величезна подія

в живому житті віртуала.

Недобажаний

відчути б Тебе зараз Хоч дотиком Хоч диханням

але Тебе немає навіть буквами на моніторі

у зболеній голові метаються активні зародки ідей

розбиваються об стінки черепа і дохнуть фрази прочитані сотнями за останні дні

із вух витікають з мозком згустки непереварених інформацій

вуха складаються в мушлі і відмовляються приймати пісок слів

застовплений насидячи хребет врешті робиться м`яким знаком

і млісно спиливає на спинку крісла

гладкі клавіші поступово перетворюються на маленьких квадратних кактусенят

і до крові сколюють пальці

голки з отруткою вбиваються у шкіру з кожним дотиком до букви і пучки нестерпно печуть

повіки зашторюють світло і висять драпіровано на рамці довкруг монітора

руки підіймають залізні огорожі вій і продовжують колотися

з-під долонь вислизає мишка і зникає під столом

за нею кидається її улюблений килимок аби вкрити до сну

тіло відмовляється зігнутись щоб їх підняти

Щоб їх розлучити

щока розлучається з клавіатурою аж підранок

про Прилуки

її домом був Львів

тут вона вміла спілкуватися з людьми

вміла знаходити потрібні знайомства

вона починає дихати лиш тоді коли потрапляє у Львів

вона бродить по ньому здерши голову

відкривши рота від захоплення і тремтячи від екстазу

саме тут оживають всі її солодкі спогади

тільки тут прокидається бажання творити

у її випадку - описувати і фотографувати

тут вона почула "генії творять а таланти трудяться"

вона відчувала в собі зародки таланту

її сни

Бог їй дарував одну з своїх іскорок

бачити просту й тонку красу в навколишній буденщині

вона черпає творчість із людей з якими спілкуюся а не із своїх нутрощів

вона не злостива в ній немає саркастичного погляду на людей і світ

вона так хоче щось створити для людей

у Прилуках вона зігниє

це постсовдепівське (і навіть зовсм не пост) місто її так дратує

Прилуки - світ блатних

це діаспора тюремної культури

вона пробувала там стати успішною

робила це так як робила б у Львові

йшла з пропозиціями до різноманітної дирекції всіляких фірм

до прилуцьких бізнесменів і керівників підприємств комплексів та фабрик-заводів

запрошувала їх зустрітися

в обідню пору в кафе за чаюванням-кавуванням для розгляду пропозицій

ну-у-у десь приблизно так

і мало того що у Прилуках нормального кафе-бару-не-ригайлівки знайти неможливо

в крайньому разі у центрі бо всі бо-зна де на краю міста або й за його межами

так ще й після такої здибанки обов`язково нариваєшся на пропозицію сходити разом в сауну

брудне пристановище блатних

там дві колонії: одна - для неповнолітніх інша - надзвичайно строгого режиму (друга із двох існуючих в Україні)

основними поселенцями навколо Прилук історично є каторжники яких зігнали сюди видобувати нафту (вишка одразу за містом стоїть).

основними багачами є круті котрі зі становленням Української Незалежності отримали ліцензію №2 на вивезення металобрухту

єдиною музикою яка звучить із вікон будинків машин у барах та магазинах є шансон

постійні новини - жорстокі згвалтування-пограбування-вбивства (навіть не пізно в ночі а в тихий вечірній прогулянковий час)

в Прилуках час до часу запроваджують комендантську годину в зв`язку саме із кількома такими новинами підряд

це інший вимір

це паралельний чорний світ тут серед нас

там нічого показати дитині крім величезного недоглянутого парку

совдепівських будинків поржавілих спорт-та-ігрових майданчиків (їх там багато)

та крутих на джипах і бумерах котрі глушать шансоном проїжджаючи повз

єдина культурна споруда - МБК - Міський будинок культури (в народі - ГДК - Городской дом культурЬІ) поряд з яким поржавілі дитячі атракціони в суміші з сучасними блискучо-моргаючими-сотнями-лампочок "мейд ін чайна"

у Прилуках треба так абстраговуватися від світу щоб виховати в дитині

джентльмена із тонким відчуттям краси на вишуканим смаком

(а тоді нехай собі стає ким хоче: рокером хіпі чи хопером нєфором тощо)

ще маленького півторарічного возила влітку гуляти у Львів

Вірменка парк Костюшка Стрийський з лебедями

вчила його дихати Львовом оглядати архітектуру

водила в Картинну галерею

у Нацмузей на виставку ікон

Прилуки ніколи не стануть її домом там вона змушена жити

вона повернеться у Львів

хай хоч на пенсію

Відвідайте персональну сторінку автора:

< a href="http://oryna.livejournal.com/"> Оринка Григоренко