Влечу у синь твоїх очей...

Петро Луста

Влечу у синь твоїх очей,

Всотаю біль твоїх ночей,

Як з вітром бавиться вогонь,

Візьму твою жагу долонь

І обпалю тебе дотла

Koзла.

* * *

Поміж рук, поміж душ

Охололих пісень,

Колихається крук –

Поневолений день.

Поміж сірих афіш,

Поміж скошених віх

Приголомшений день,

Оголошений світ.

Помежів’я поміж

* * *

Не вибілити сніг,

замащений у кров...

* * *

На чернечій горі між криг

Оживуть навесні сонети.

Сподівання, що синій сніг

Не розтане в гарячім злеті.

У поем больовий синдром

Розпинається пульсом зламу,

Наближаючи суть вином,

Не говорять у труні словами.

Так болить.

Чорні терци.

Не клади у труну мольберти.

* * *

Злиже втому осінній вітер

Під наркозом вечірніх втеч.

Охрестив листодзвін пресвітер

Покаянним холодом смерч.

Я не вірю, що вени не винні,

Розчиняючи хмелем цвіль,

Розбивали краплини сильні

Aж до крові цей рідний біль.

Я вино заміксую з кров’ю

У коктейлі невизнаних рим,

Тобі гірше не буде зі мною,

Бо дороги прямують у Рим.

* * *

Не вір йому в темряві ароматів.

Голосу! -

Хтось відчайдушно кричав у мізках

І дивився на світ моїм правим оком.

Моїй любові тісно в кімнаті.

Вона випросталася,

Взявши місяць у долоні,

Милувалася червоним водоспадом.

А маленьке зневажене тіло

Засумувало, що більше не зможе

Вмістити велику ЛЮБОВ.

Анні Хмельницькій до 09.08.07.

Ти в білому, моя принцесо,

Сплела вінок серпневих лілій.

Лиш пристрасно колише плесо

Ревнивець-вітер у безсиллі.

Любов з діагнозом "навічно"

Дала вдихнути віршам кисень

В цей день, шо тане так магічно

В архітектурі вишніх чисел.

Твоя душа - пелюстка біла,

Для сонних янголів розрада,

Метеликом у вись летіла

Понад нікчемностей принади.

Вінчальна пісня стоголоса

В поезії чуттєвих кроків,

Вітає літо моя осінь

З висот прошитих білим років...

* * *

Сльози мої дощові

Слова зрадливі мої

Зливаються

Змиваються

Досвідом води.

Зручно плакати у дощ.

* * *

Сталактити домів у печері ночей,

Це країна ляльок, де говорять “окей”.

Світ здавався моїм, лиш торкнусь - нічиїм,

Я в полоні речей сублімуюсь у дим.

І від вітру лечу, як торішній листок,

Вже поменшало слів на дещицю думок...

Я впаду на газон, що стрижуть як вівцю,

Десь на розі всіх street - нещастило гравцю.

Я хворію дощем, що вмиває мій сон,

Спозаранку лечу підхопить телефон,

І на вісім годин не встигаю сказать:

Добрий ранок, мій дім, бо в Америці - сплять.

25.04.2007 Arkansas, Fayetteville

* * *

Натхнення пливло, відчуваючи стать,

Купивши квиток на галери.

Поміж своїх тіней вкладалися спать,

А ніч прочиняла нам двері.

* * *

Тобі не вдягнути перуку думок моїх,

В повітря розріджене краплями падає гріх.

І сонце, як теплий смачний пиріг,

А так захотілось, щоб випав торішній сніг...

Зґвалтовані ночі в обіймах тривог,

Покаятись пастору? Може почує Бог...

03.06.2007 Fayetteville, AR

* * *

Страшенно палять холоди,

І дзвін-трава - нема води.

Лиш з ока сипле сто жарин,

І спина квизне без причин.

Мармиза вилізла в вікно,

Трамваї йдуть лише в депо.

Стрибай-но вище, Шапокляк,

Тебе не шкода. Віри – брак...

Вранішня прелюдія

Сон-трава,

Голова

Вже хмільна і важка.

Повінь снів і слова,

Як висока трава.

Солов’їна вода

З предковічних пісень,

І слова як орда,

Так як нічка, як день,

Вже сурмлять із горлянок.

І засапана тінь

Утікає крізь ранок,

Норовливий мій кінь,

Вже гарцює й стрибає

Геть поміж ходаків,

І верхівки гойдає

Задубілих садків,

І за обрій сягає,

І віч-на-віч зустрів,

Як найпершіший ранок

Після сутінок снів.

* * *

Не було б тобі тужно.

Понад три тижні

Сонце на лікарняному:

Застудилося вітром вересня

У жовтні.

* * *

Я – не перша зраджена істота,

Ти – не перший Каїн. У житті

Покаяння прийде у суботу

Втиснутих землею до землі.

Дорога до тебе

Збожеволіла мавка у вишневім саду,

Крізь століття пітьмами я до тебе іду,

Місяць жовтим серпанком пророчить біду,

Не зомліти в дорозі - до тебе іду.

Поставали як гори зеленаві ліси,

Я давно вже не варта земної краси.

Розкриває провалля пащеку страшну,

І не свіжим туманом обпікає, я йду.

І спітніле обличчя, на плечах – холодок,

І на попіл зотлілий хмиз похмурих думок.

Крізь століття пітьмами я до тебе іду,

Збожеволіла мавка в моєму саду.

* * *

Ранок. Витає кава в повітрі,

Сон, що цілує ніжно повіки,

У дрімотинні куйовдить волосся,

І виплива з-над дерев стоголосся.

Сонце веселе всміхається палко,

Хмари дірявлячи променем ранку.

Час заганяти дрімоту у воду,

Випить горнятко і вшкварити оду.

* * *

Вічне з миттєвим у танці одвічнім -

Подихом світ завмер.

Ловлять емоцій манеру летку.

Виміряй кроками сніг.

У кожнім зітханні тяжіла ніжність.

Серця вітраж.

Солоно взяти в світання

Світ без прикрас.

Солодко.

* * *

День скінчився і кліп змонтований.

Від зимової нежиті бридко.

Вголос вилити біль втамований:

Ожеледиця в серці - лідко.

День скінчився і кліп змонтований.

Монтажери копали ями.

Я назвонюю - ти поза зоною,

Я у простір кричу вітрами.

Ритм вплітався у гріх замолений,

Колючками продерло горло.

Я на струнах зіграю оголених

Полонез чи етюд мінорно.

Задихаючись теплим спокоєм,

Прочиняю кватирку зимами.

Навпростець нищівними кроками

Світ сотався чужими римами.

Течія

Очі скляніли від сонця і снігу,

Присмак від зустрічі.

І захопила мене течія,

Я не твоя, сама не своя,

Я із потоком одної крові -

Серце ділити на два чи на троє.

Бігу швидкого

Криком любові.

* * *

Росинками подих тамую у крузі,

Як вітер вночі грішну землю доп’є,

Зволожена кров’ю прийдешніх ілюзій

У шепоті птиць я знаходжу своє.

Ти душу у сні залиши для сеансу,

Твій погляд минаю дозрілим вином.

Ромео сучасний, смішний дисонансом,

Отруту із губ замінив молоком.

Джульєтта колишня сумує без сексу,

Ця визріла юнка під сонцем палким.

В Вероні вся публіка прагне гротеску,

В антрактах серцями жонглює, як мім.

Троянди – сліпі, колючки – як вампіри

Із латкою в грудях – суцільну броню,

Два роки щодня клоунади в ефірі,

Де маска у масці не варта вогню.

Сучасна Верона – картаті сюжети,

Розтрощений ритм початківцями вкрай,

Гусарські балади, блищать еполети -

Примножений молі відбитками драйв.

* * *

На вітах без сонця – примерзлі сороки

Із чорного в біле шукали дверей,

Малевич – не щирий у сенсі епохи,

Що викинув колір - відтінки ідей.

Мій чорний квадрат – половина Содому,

Мій колір тривкий, непідвладний орді.

Не віриш? Торкнись і не бійсь, що зсудомить:

Ми разом підем по землі і воді.

Я зілля не вміла варити допоки

Нарізала папороть нетрів дрімучих -

Тебе напоїти - відьмацький неспокій,

Не відає спину „Володар обручок”.

Мій білий квадрат – половина Едему,

Я менше грішу, чим у планах колись,

Чи то грішні янголи просять за мене?

Чи то вже не вечір, що мрії збулись?

На вітах без сонця – примерзлі сороки,

Як білий квадрат в присмерковому тлі.

* * *

Мої вірші зеленоокі ходили подіумом,

Хитаючи стегнами, мов відрами

На коромислі долі.

Осіння колекція поезій.

* * *

Думки на розі перевищать вартість,

Розбивши фари знаком темноти,

Швидкого сексу – просто популярність,

Швидкого снігу, їжі – суєти.

Швидкорозчинний цукор у розчинну каву,

Швидкорозчинний день – суцільний сурогат.

- Привіт. Як справи ? Вибач, поспішаю.

Я вже стомився – вічний акробат.

Швидкорозчинна суміш – ще не має назви,

Із пізніх смс, дзвінків, образ,

Легкозаймиста – без конкретик зайвих,

В цейтноті мрій і ніжних фраз.

Тобі

„Я не люблю ночей, коли тебе я не люблю”

Василь Довжик

Я не люблю самотніх зим,

Коли тривога сипле

Прозорим відчаєм:

Рахую до семи.

Я швидше проживаю дні,

Я ночі швидше прогортаю

До середи,

Дурної середи.

Самотність тишу заплітала в мрію

Святої середи,

Зцілившись від біди.

Я світом йшла і світ мені повірив –

У серця

Середині

Середи.

Аж білі крила пір’ям облетіли

Сумної середи,

Коли сніги снігів

Зачерствіли від злив.

* * *

Без натхнення у чайний етюд -

На всі кутні закуте римами серце.

Не вдягай мені сонце на праве плече,

Я не змерзла.

Пірнемо у вечір червоний.

* * *

Суть невідому наріжну

Поклади на всесильні рими,

На весільнім вогні вагітнім

Загоряться, затріскають.

Першокрик, першозміст

Войовничої спеки.

Іскри. Верлібри. Вечір.

* * *

Тріумвіратом татуйована влада -

Небезпека бермудських фігур.

Мою віру у батька і сина

Піфагор у два катети сплів.

Співвідношення Духа і тіла -

Друга ступінь пізнання єства.

Теорему доведено.

* * *

Над образами сплів павук тенета,

Перехопивши лиш окраєць мрії,

Чужою тінню впавши на мольберти,

Де оживляв чернець вуста Марії.

Небесних дум леткі прозорі ріки,

Краплини крові в пелюстках троянди,

З ікон тихеньким голосом навіки

Січневої молитви білі мандри.

Скупа сльоза із сіллю

Всіх гріхів.

* * *

Навік полюбити вовка,

Що сонце ковтає вночі.

Чиясь полохлива промовка,

Чиїсь нетверезі плачі.

Я вбив би останню білку

На шубу - прийми сюрприз

У траурі мокрої гілки,

Де вітер дуби загриз.

А в неї відкрита віза,

Броньований вчора квиток,

В клітинку нова валіза,

В очах – купа вічних думок.

Навік полюбити вовчу

Ошкірену дику печаль,

Налий “на коня” мовчки

Вкраїни розпитий грааль.

* * *

Демоверсія наших стосунків:

Намагаюсь нажати ескейп.

Хіромантність любовних малюнків –

У долонях тлумачений глей.

Наркотична залежність від болю -

Віртуальність навіяних снів,

Я хотіла відмитись від солі,

Розчинившись у повені слів.

Назбирати зухвало намисто,

Кожній мушлі сказавши: сім-сім,

Снігопадом скривавити місто

В божевіллі пропечених зим.

* * *

Він тільки здвигнув плечима:

„Не бачив, не чув таких.

Вона ж у плащі пілігрима

Прийшла і піде між них.”

Хрестом пропливали строфи,

Від зради – червоне тло,

Хоч місце - ніяк не Голгофа,

І півня, мабуть, не було.

А біль нападав звіром,

У серці – засніжений вірш.

Апостол втрачав віру -

Лякливий любові гріш.

* * *

Не бажай мені, не треба:

Я не хочу вже кохати

Грішне сонце, ціле небо,

Цю пустелю через ґрати.

Не навчена – очі в землю,

Підвела і сполотніла:

Ця трава була зелена,

А на дотик: біла-біла.

Кольори від сяйва зблякли,

В болю серце – невимовне,

Бо любов моя – заклята,

Дика птиця невгамовна.

Ти питався: чи сумую? -

Я ковтала сльози тихо.

Тільки місяць у сувої

Милував мій зір на втіху.

Чи критичний вік на розі?

Чорне стрілося з червоним,

Зимні квіти при дорозі

Заховали вічне лоно.

Бабусі Лукії

Коли вмерла бабуся

Старі люди із букетами бузку –

Білі, блакитні, фіолетові плями

Заповнили кімнату вщерть.

Запах свічок і бузку.

Відчуття горя і легкості.

Бабуся – маленька і згорблена –

Виструнчилась у труні,

Виглядала високою і нетутешньою.

Її сини зачекалися.

Їх кістки засіяні різними епохами,

А пам’ять проросла в одну

Червону китицю бузку.

* * *

Щось від моря солоного

Зранку о сьомій

На десятому поверсі

Тричі перейменованої вулиці

Тричі перекупленої квартири

У тричі зрадженій країні

Ще до третіх півнів.

* * *

Я довго-довго їду у метро,

І довго йду крізь пил руїнний,

Молитва крові в чорнім кімоно

І чайних церемоній плин судинний.

Невиліковні крила самоти:

Гортаю мовчки глянсові журнали,

В тунелі скла немов проходив ти

В пустотах невідкритого порталу.

Приємні зустрічі – остання гіркота,

Рефлексія - доволі застаріла.

Моїх фантомів зламані вуста

Торкалися чола, минувши тіло.

* * *

Сузір’я снів, молитви клич

Тієї ночі не приснились:

Оракул наче з потойбіч

Ще тепле м’ясо у звіринець

Жбурляв.

Стрибали тигри, хтось летів,

І здобич рвали у польоті,

Лилась на землю кров із гір,

Гієни метушилися в роботі –

Вгризались.

Земля із кров’ю – не цвіла,

Лиш чутно стоголосий покрик,

Зневіри зморшка пролягла

В пустелю - років десь на сорок.

Свавільний час.

* * *

Вам сьогодні в меню отрута

Різних видів на будь-який смак.

Вибирайте, прошу: цикута

Чи банально простий миш’як.

Вам не буде ні сумно, ні лячно,

Як торкнуся вустами чола,

Ви ще будете, пані, вдячна,

Що на вигляд не шкапа була.

Я у спокій вдягну обличчя

І додам вам прозорість лілей -

Щоби профіль закляк на сторіччя

В голограмі афінських алей.

Ви погодитесь, справа часу,

Лиш погляньте на зоряний шлях:

Вас чекають щаблі Парнасу,

Вами ворони марять у снах.

* * *

Тиха сивина слова

Прокрадалася крізь сни у скроні.

* * *

Нас примушують грати суфлери,

Хоч не чутно чуттєвих реприз,

Лиш фанера – акторська кар’єра,

Де зібралося людство „на біс”.

* * *

Снився даремно твій сон.

Сині м’ячі падали небом –

Мертві калини в блакиті.

На руках суїцидні круги -

Троянди, що не пахнуть.

* * *

Розсипане сонце на білій землі,

І стеля так схожа на небо,

І вічним думкам всі слова замалі,

І вічним словам волі треба.

* * *

За червоним парканом викохують чорне світання,

Вам чомусь туди треба, бо сонце забули ввімкнуть.

Я на розі без неба вмираю принаймні востаннє,

І молитвою ймення повторюю - вам те вже буде не чуть.

Розкажи як драконяче серце над містом блукає,

Ти - казковий і я - Галатея останніх століть,

Перельотні птахи вибирають маршрути до раю,

Коли зір запалився від зорь розпашілих на мить.